Текст книги "Таємниця одного дiаманта"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Вiдчув, як рiзонуло болем по нутрощах. Вiн звалився на камiння. I вкотре за сьогоднi втратив свiдомiсть.

Алi швидко повернувся до тями, та нi говорити, нi рухатись не мiг. Вiн чув, що в узилищi захвилювались люди. Та нiхто не пiдступив до нього i не допомiг йому, не зняв з нього обгиджений одяг. Почали в'язнi, хто арабською, хто фарсi, хто ще якоюсь, кричати. Бряжчали ланцюгами, тупотiли, ляскали в долонi. Горлали з усiх сил:

– Ганьба! Ганьба! Вбивцi дiтей! Гiєни! Шакали!

Гвалт здiйнявся неймовiрний, кричали вони, аж бризкали слиною. Очi їм вилазили iз зiниць. Цей гармидер рознiсся по всiй баштi, пiдсилений луною. Та й назовнi якимось гомоном долинув.

Десь нагорi вiдчинилися дверi, в темний завиток сходiв проникло розпорошене свiтло. По сходах важко погупав турок-страж. Вiн пiдскочив до грат, перед якими спинились негр, жовтовидий i наглядач.

Страж притис обличчя до грат i зi свiтла спочатку не мiг нiчого розгледiти.

Потiм роздивився лежачого на пiдлозi, при вiдкритих очах i з пiною на вустах, Алi.

– Ану швидше витягнiть цього шакала на свiже повiтря! Вiдмочiть його у водi, щоб отямився!!!

Алi схопили i потягли кудись. Занурили по шию у водойму, звiдкiля брали воду для обмивання коней та миття пiдлог у фортецi.

Поволi вода розчиняла гидоту, прохолоджувала його тiло. Та водночас заходила в рани пiд нiгтями i билась там пульсуючим болем.

15. ПIДСТАВНИЙ ЧОВНЯР

Негр тримав за комiр сорочки хлопця, щоб той не захлинувся у водоймi. Та не тiльки щоб не захлинувся, а й щоб не напився. Коли кат пхнув його у воду, то Алi встиг зробити все ж два ковтки. Ця смердюча вода здавалась йому, для його пересохлого, перепаленого рота, солодшою за найкращий багдадський шербет! Та трохи згодом тi два ковтки спричинились до такого болю в шлунку, що Алi не мiг себе стримати й стогнав, i йому було байдуже, чи когось радують його муки, чи хтось радiє його горю. Часом в головi у нього наче вибухав бiлий туман, як ото вибухає дим i пар, коли заливають водою вогнище. Алi рiзало очi свiтло, хоча вже наближався вечiр. Вiн заплющив очi i подумав, коли на мить спазм вiдпустив його нутрощi: «А Джарiя там усе готує до банкету… Дурна негритяночка – їй аби пшонянi оладки й барабан…» Та водночас i шкода стало, що вона дарма старається, дарма там клопочеться… Далi вiн подумати нiчого не змiг, бо знов налетiла болюча задуха, i його почали бити корчi, пливло в очах червоне марево. Лише дзвiн стояв у вухах i нiяких звукiв, слiв навколо i над собою вiн не мiг розрiзнити й зрозумiти…

Знайомий, рiдний дим вiд кiзяка залоскотав хлопцевi нiздрi.

Перед лицем хлопця тонкi вправнi руки жовтолицього. За руками – пласке чорнооке лице. Власне, не очi, а чорнi щiлини. Вивернутi вуста розкриваються i говорять:

– Хлопчику! Твоя моя слухай! Моя твоя не мордуй. Лiкуй твоя. Сиди тихо –голка не рухай!

Алi подивився, куди показував палець чужинця – i аж шарпонувся вiд страху – з верхньої губи i з пiдборiддя в нього стирчали двi тонкi сталевi голки. Але болю в губах не вiдчував, лише в мiсцях уколiв нiби набряк i тепло.

Алi чув вiд базарних брехунiв, що китайцi так умiють лiкувати проколюванням, як нiякi арабськi лiкарi не здатнi лiкувати анi припiканням, анi розтинами розпеченим рiзцем.

Китаєць вiдкiлясь узяв ще голку її всадив хлопцевi в тiм'я. Запекло вогнем i спало з болем, перетворилось на тепло i розлилось по всьому тiлу, бiль вiдступив наче не дуже, але голова прояснiла. А за якийсь час Алi вiдчув, що в нього геть змiнився настрiй i вiн отак би сидiв i сидiв, так йому було добре сидiти i зовсiм-зовсiм нi про що не думати й не рухатись. Та китаєць зняв iз жаровнi казанок i вилив у чашу якесь пiйло. Пахло гiрким, кисло-терпким i нiби соком молочаю.

– Пий, i не треба болить нiчого рука, не треба болить п'яти!

Алi випив гiркувате пiйло, i воно пронизало вогнем нутрощi, та швидко заглухло всяке вiдчуття болю.

– Вставай, бiгай, не плакай…– Китаєць засмiявся, i його очi й рот перетворились на три задертi риски – двоє очей i вуста майже до вух, а нiздрi дивились двома роздутими дiрками.

Зайшов страж i вiддав Алi зв'язку ключiв, хустку, пояс, а торбу йєменську надяг хлопцевi через плече.

– Вставай! – наказав.– Покажу тобi одну рiч, i можеш iти додому.

Алi з острахом пiдвiвся – i нiчого! Не хитався, не падав, рани навiть пiд пальцями не болiли. Якесь здерев'янiння в ротi, в руках i у всiх м'язах. Та нi болю, нi слабостi не вiдчув.

– Пiшли! А ти молодець, Чжан!

Китаєць поклонився в пояс стражевi.

– Моя людина слухняний. Скажеш: «Помри цього чоловiка» – робим йому помирай! Скажуть: «Оживай того чоловiка» – робим йому оживай!

Страж обернувся i взяв за руку хлопця. Говорив ласкаво i спокiйно, нiби й не вiн нещодавно заповзявся замордувати на смерть хлопця. Алi не знав, що, поки його вiдмочував негр у водоймi, поки вiн корчився без пам'ятi, страж зустрiвся iз соглядатаєм, що страхав Алi на Корабельному островi. Страж наказав повторити слово в слово, про що маленький чоловiчок говорив iз хлопцем. У соглядатая пам'ять була бездоганна. Тому страж подав йому динар:

– Iди геть. Та швидше! Добу не показуйся нiде!

I от пiсля розмови страж зовсiм змiнив свою поведiнку з Алi.

Вiн вивiв хлопця на вулицю з башти, i Алi побачив над темними зубцями башт на тлi нiчного неба мiсяць, як розпечене жорно червоне. Над фортецею метушилися сотнi кажанiв.

У фортецi палали десятки лiхтарiв i чадiли смолоскипи нафтовi. Iржали конi, метушились люди.

А страж вiв Алi до iншої, кутової башти – найтовщої i найвищої.

Їм вiдiмкнули дверi, i вони зразу ж пiшли кудись униз, а за ними ззаду йшов дозорець з лiхтарем у руцi. Вiн пiдняв його високо над головою, i вiд Алi i стража-тюрка по ослизлих каменях затанцювали здоровеннi, велетенськi тiнi.

Потiм вони спинилися перед кованими мiддю дверима. Наперед вийшов дозорець з лiхтарем, поставив лiхтар на пiдлогу i вiдiмкнув запори.

Замiсть пiдлоги тут були тиковi товстеннi палi, складенi в грубезну решiтку. Мiж собою їх сполучали мiднi скаби.

Пiд палями плюскотiла вода внизу i чулось якесь хрипiння та сопiння, хтось нiби вовтузився та зiтхав.

– Дивись! – показав страж хлопцевi в отвiр мiж двома палями. А сам пiднiс над головою нафтовий лiхтар.

Застрибали внизу на водi смердючiй червонi, багрянi вiдблиски вогню. I враз iз чорної чорнильної тiнi з'явилися людськi обличчя. Вони дивились угору, замруживши очi, i прикривалися вiд яскравого для них свiтла. Скiльки потiм Алi переплив морiв i рiчок, де тiльки не побував, але цього жаху, ще може зробити водяна в'язниця з людьми – вiн нiколи не мiг забути. Те, на що перетворились у цiй мокротi шкiра людей, їхнi бороди й волосся, як вiдкрились на всьому тiлi виразки й рани, як витiкала iз них сукровиця – не можна було анi забути, якi переказати, пояснити iншим людям. Особливо ж страшнi були в них пальцi – пучки розмоклi й розбухлi стертi нiгтi – з-пiд яких витiкав слиз i кривавий гнiй.

– Що в них iз пальцями? – тремтячи, спитав Алi.

– Всi вони тут швидко божеволiють. А тому й думають проколупати м'який, насичений водою вапняк i вилiзти назовнi. Це страшна омана: для свiжих нiгтiв такий вапняк по силi, але поступово нiгтi розмокають, i вони тiльки калiчать себе i посилюють муки…

Люди внизу важко дихали, хрипiли, але жоден не проказав i слова.

– Тепер iди сюди! – Страж вiдтяг хлопця пiд стiну, щоб їх не бачили тi люди знизу.

Страж пiдняв над свою головою лiхтар i освiтив малого. Заговорив пошепки, перед тим виславши наглядача за дверi:

– Ось тобi одне з чудес свiту. Це замiсть водяних гiр. Це водяна в'язниця. Я не птах Рух, але сили в моїх пальцях досить, щоб тобi полетiти туди вниз, до в'язнiв. Звичайно, там, внизу, риби-кашалота ти не побачиш. Але тобi не буде кому про це пожалiтись – Чжан тобi пiдрiже язика. Вiн великий майстер, найкращий лiкар, якого я знаю! I ти збожеволiєш отут, як i вони. Їм вода майже по колiна. Тобi вище. Ти згниєш у цьому болотi ранiше, нiж останнiй вiтрильник попливе в Iндiю в цьому сезонi. Зрозумiв?

– Я не хочу, благаю – не хочу! – кричав шепотом Алi i вчепився в руку свого ката.– Благаю милiстю Аллаха – не хочу!

– Тодi скажи менi – надсилала тебе Кадарiя до мiняйли продати перстень чи нi?

– Я ходив подивитись його троянду. А перстень я їй вiддав, коли витяг iз каналу…

– Чому ти не вiддав Абу Амару? Це ж його перстень…

– Бо вiн так зо мною говорив, нiби я нiчого не вартий…

– Тодi ти вирiшив не вiддавати лал Абу Амару?

– Ага. Я вирiшив пiти вiд нього… Але мене нiхто не бере на корабель нi слугою, нi матросом… I я подумав, що коли я заплачу грошi за проїзд до Iндiї, мене вiзьмуть… Тому я понiс Кадарiї лал – думав, вона багата, винагородить мене динарами за таку послугу.

– Скiльки вона тобi видiлила динарiв?

– Нiчого. Жодного.

– I вона нiчим тебе не вiддячила?

Алi вагався, чи говорити, чи не говорити. Тодi страж опустив лiхтар i тицьнув його в руки Алi.

– Iди подивись на них. Уважно подивись на їхнi пальцi… Твої стануть такими за один день. Навiть якщо ти не колупатимеш стiну… Чи ти забув, що Чжан тобi зробив з нiгтями?..

I тiльки це сказав страж, як Алi вiдчув, що бiль починає повертатися до нього.

– Вона дала менi перстень з синiм дiамантом! – на одному подиху вистрiлив словами Алi.

– Де перстень?..– ледь чутно зашепотiв страж.

При боковiм входi в садибу одвiрок злiва внизу має сучок, прибитий пилом i брудом. Якщо сучок вийняти, пiд сучком перстень…

– Присягнись Аллахом, що ти до нього бiльше не пiдступишся!

– Присягаюсь Аллахом, я не пiдступлюся бiльше до схованки!

– Хто ще знає, крiм тебе i мене?

– Нiхто.

– А Абу Амар знає?

– Якщо Кадарiя ще не сказала, то Абу Амар не знає. Але вона з ним не могла побачитись. Вона з купцями гуляє, а вiн на полюваннi. А з ким – я не знаю.

– Я знаю. Iди додому i мовчи. Ось тобi десять динарiв на дрiбнички. Писнеш Абу Амару, що тебе мордували, чи про синiй дiамант – твоя подорож кiнчиться у цiй баштi.

– А пальцi i смуги на тiлi? Що я скажу?

– Скажеш, був на Корабельному островi, i на тебе впали жердини.

– А сморiд вiд одягу?

– Намочи i вiдмий iз попелом. Весь сморiд вiдiйде.

– Як же я дiстанусь додому?

– Тут завжди човнярiв вистачає…

Бiля причалу, пiд фортецею стояло кiлька човнiв. Страж пiдiйшов до одного човна.

– Егей ти, син повiї, вiдвези цього байстрюка до садиби Рустема! – А тодi тихiше: – Та гляди не втопи його! Бо знаю я вас – заради десятьох дiгтярiв ви й маму рiдну зарiжете! У, бандюги ви басрiйськi! Ось тобi п'ять фалсiв. Та давай швидше, а то я знаю, як ви, нероби, ледарi й шакали, возите простих людей… як равлики повзете! – Ще якусь лайку проказав страж i зник у темрявi.

Човняр же загасив лампу на високiй кормi свого човна i поволi запрацював веслом. Все вiн робив саме те, що так ганив страж-тюрок.

Коли вони виїхали на широкий канал, Алi здалося, нiби далеко попереду, лишаючи мiсячнi слiди на чорнiй водi, мчить рибальський човен. Алi аж очi протер – здалося, що там, попереду на човнi, сидить загорнутий у широкий плащ тюрок-страж, а щосили веслує – точнiсiнько за поставою рибалка, невдалий нурець. Алi затрусив головою – мана, марення якесь! Та й далеко, щоб можна було розрiзнити вночi сидячого стража i кремезного рибалку на мiсцi весляра.

Дивну рiч робив з хлопцем той напiй лiкаря Джана – бiль поволi повертався, але терпiти його було зовсiм не важко. А от зiр i слух наче загострились, як нiколи. I то пiсля всiх тортур!

Тому, коли човняр почав крутити головою i озиратись, чи не видно когось на каналi, Алi сполохано подумав:

«А чи не вчинить вiн так, як ото говорив страж? Це ж у мене в торбi десять динарiв!»

I коли човняр сказав: «Дай-но сюди торбу!» – Алi подав йому торбу, а сам швидко розв'язав пояс, потиху спустив штани й накрив ноги сорочкою. Вiн вiдкачав рукава якнайшвидше, щоб легше було скидати сорочку пiд водою.

Човняр перестав гребти. I човен погойдувався на хвилi, його потроху зносило припливом у бiчний темний i глухий канал.

Човняр колупався в торбi. I серед фiнiкiв та горiхiв нiяк не мiг вiднайти всi десять динарiв.

– Скiльки в тебе динарiв тут було?

– Десять…

– Ану йди сюди – шукай менi ще два!

– Нiкуди я не пiду.

– Не пiдеш?! – загарчав човняр.

I по тому хрипу вiдчув Алi – вiн не човняр, вiн iз тих катiв, що їх повно у фортецi. Таки страж дав йому наказ замордувати хлопця. Щоб вiн не обмовився, не доповiв Абу Амаровi про синiй дiамант. «Нi, тепер я на волi! А ти не човняр, ти всього не знаєш про воду. Вода мене врятує!»

Алi пiдвiвся одночасно з тим, як човняр пiдняв весло, щоб оглушити хлопця.

Алi щосили вiдштовхнувся вiд борта човна i впав у воду.

Човен хитнуло з такою силою, що човняр мав кинути у воду весло, щоб самому не звалитись у воду.

А вода прибувала знизу, вiд моря. I тому течiя вривалась у вузький боковий канал з хлопанням та цмоканням, закручуючись у водоворотах. Човняр вирiвняв човна i потягнувся по весло, та течiя пiдхопила весло i несла в прохiд бокового каналу.

Човняр, як i всi куфаджi в Басрi, мав жердину, щоб штовхати човен по мiлкому. Та ба – жердина не дiставала до дна.

Човняр вилаявся i заходився пiдгрiбати обома руками, щоб наздогнати весло. Це й дало час хлопцевi випiрнути, побачити, що робить його ворог, набрати повнi легенi повiтря i швидко звiльнитися вiд мокрої i важкої сорочки. Тепер на ньому була лише зв'язка ключiв вiд будинку Айшi.

Поки човняр виловлював весло, Алi вже був далеко в темному i вируючому каналi.

Те, що човняр не роздягся i не стрибнув за веслом, остаточно переконало – то перевдягнений страж, охоронець намiсника i його вельможних слуг.

Коли човняр зрештою якось наздогнав весло, виловив його, Алi вже вилiз i щосили мчав, балансуючи i ледь не падаючи у воду, вузьким хiдником повз поснулi садиби.

Тiльки, розбурханi бiгом хлопця, надривалися собаки всього кварталу.

Коли квартал кiнчився, Алi стрибнув у воду i поплив на другий берег, Швидка течiя води на пiдйомi перенесла хлопця до невисокого берега. Пiдтягся на ослизлих палях i знов побiг.

Якби човняр кинув човна, то, певно, наздогнав би хлопця. Та вiн цього не зробив. Рiзне потiм думав Алi, проте вiдповiдi знайти не мiг.

Це була якась дивна гонитва – по водi й по хiдниках тiкав хлопець, а за ним по водi гнався його смертельний ворог,

I вийшло так, що обоє вони наблизились до Рустемового кварталу.

I тут Алi зрозумiв, що цей фальшивий куфаджi зловить його i заб'є.

Праворуч склади деревини пiднiмаються стiною. Мiж ними є промiжки, але завузькi, щоб у них пролiзти i сховатися. Якщо стрибнути у воду i поплисти до садиби Айшi – то ворог або наздожене його на човнi, або тодi вхопить, коли Алi вiдмикатиме дверi будинку. Алi стишив бiг i спинився в затiнку виступу штаби болонкiв. У грудях у нього свистiло, а дихали пiд ключицями розривало. Сил не було нiяких, i знехiть до всього охопила хлопця.

Вiн байдуже дивився на те, як човняр вибирає зручне мiсце, щоб вилiзти на хiдник. Ось вiн почав обмотувати линви на палю, щоб човен не забрало хвилею.

Якась сила пiдняла змученого Алi на рiвнi ноги i тихим кроком повела в глибокi тiнi дерев'яного складу. Дихав вiн ротом, бо нiс був геть закладений i вiн не вiдчував нiяких запахiв – нi водоростей i болота, нi дорогоцiнного сандалового аромату, нi ладанного запаху левантiйської живицi. Й раптом Алi чи побачив, чи вiдчув, що тут мiж двома стойками деревини є бiльша щiлина, i вiн залiзе в неї.

Алi прослизнув межи гострi кiнцi окоренкiв, вони дряпонули його по грудях, по животу, але болю вiн не вiдчув. Боком, боком, навпомацки хлопчина залазив все далi й далi в склад.

Присiв, принишк i слухав, прислухався.

Трiскотiли цвiркуни, скрипiли десь пiд корою якiсь жуки чи хробаки, в прохiд долинав уже приглушений плюскiт води.

Алi вiдчув тихi обережнi кроки. Бiля щiлини кроки припинились. Чулося важке дихання. Просвiт закрила чорна тiнь. I вже у вузьку щiлину не було видно протилежного берега каналу з освiтленими блакитним мiсяцем будiвлями Рустемової садиби.

Тiнь почала торсати болонки, щоб розширити отвiр i пролiзти в прохiд.

Марна справа. Складенi зрубом болонки й товстi жердини рипiли, трiщали, хитались, але-не зрушилися з мiсця. Ворог шаленiв i все сильнiше шарпав дерево.

Алi з шаленим. калатанням серця чекав, коли ж болонки не втримаються i посипляться згори на голову його ворога. Та нiчого подiбного не сталося.

I тодi човняр проговорив у темряву хрипко i люто:

– Нiчого! Руки в мене короткi, зате стрiла дiстане!

I вiдiйшов вiд отвору.

Перший порух, поштовх Алi був кинутись до отвору i вискочити iз пастки. Напевно, що страж, навiть стрiляючи вслiпу, просадив би його стрiлами, мов яблуко голками!

I вiн уже повернувся боком, щоб вилiзти назад. Та враз розсмiявся подумки: «Який лук у цього гада?! Якби був лук, вiн би мене у Великiм каналi пiдстрелив!.. Дзуськи! Дiждешся ти, щоб я вилiз iз щiлини! Дерево добре складене – я нагору видерусь i подивлюся, що ти там поробляєш?»

Алi навпомацки в повнiй темрявi почав дертися вгору. Високi колодязi деревини рипiли, потрiскували, хиталися. Здавалося, ось-ось заваляться i поховають пiд собою хлопця.

Та небавом Алi був на верху споруди – на помостi, сплетеному з пакiлля та вербової лози – щоб сонце не розпекло деревину, щоб вона не трiскалася, та ще й пальмовим листом накритому вiд дощу.

Алi пiдповз до краю покрiвлi i зазирнув униз. Лiворуч, пiд хiдником, коливається на легкiй хвилi човен. А човняра не видно. Алi ще далi висунув голову i побачив – праворуч, на вiдстанi крокiв п'яти, притисся до дерев'яного зрубу страж. Права рука витягнута i в нiй наче свiтиться лезо ножа. Алi завмер, затамував подих. Якщо обережно перелiзти з цiєї споруди на iншу, то якраз можна на голову йому скинути болонок.

Алi переповз i не порушив жодного стовбура, тiльки кора крихтами посипалася вниз iз акацiєвої гiлки. Алi зазирнув униз, водночас стережучись, щоб по легкому схилу покриття не скотитись униз.

Пiд ним на вiдстанi, може, лiктiв п'яти-шести бiлiла пов'язка на головi човняра.

Алi ледь не заплакав – пiд рукою не було анi каменя, нi доброї жердини, щоб оглушити чи й убити напасника.

Алi з вiдчаю шарпонув кiнець болонка, що стирчав з-пiд пальмового листя.

Отут врештi болонок викотився з-пiд покрiвлi i полетiв униз. Просто на човняра. Та човняр устиг вiдхилити голову, але кiнцем стовбура його зачепило по сiдницi i лiвiй стопi. Вiн аж захлинувся вiд болю, застогнав по-звiриному i присiв на палi хiдника. Вiн випустив нiж i обома руками схопився за стопу.

Алi побачив, що на пальцях у нього заблищала темна рiдина – кров!

Алi пiдвiвся на повен зрiст, спробував скинути на ворога плетену покрiвлю. Дарма! Сил не вистачало для такої ваги.

Тодi вiн вирiшив – треба стрибати вниз i плисти через канал. Але ж як високо! А якщо перескочити через хiдник i просто у воду? Алi попробував похилу покрiвлю – чи не совається? Лежить мiцно. Вiдiйшов до кiнця – для розгону зовсiм обмаль вiдстанi. Та й лист пальмовий слизький – ноги по ньому ковзають.

Розбiгшись з десяти крокiв, Алi щосили вiдштовхнувся правою ногою i шкереберть полетiв униз.

В гарячцi вiн i не почув, що палю все ж зачепив i обдер вузький пас шкiри вiд стегна до самої стопи. Але вiн був у водi! Плив пiд водою, затамувавши дихання, щоб проплисти якнайдовше.

Коли виринув, то побачив, що перепiрнув майже чверть каналу.

Озирнувся на склад деревини.

На однiй нозi човняр стрибнув до човна.

Алi набрав повiтря i пiрнув. Плив пiд самiсiнькою поверхнею, щосили працюючи руками й ногами.

Вiн ще разiв три набирав повiтря i зрештою торкнувся ослизлих паль.

Видерся на хiдник просто перед порогом будинку Айшi. Руки вiдшукували потрiбного ключа на поясi, а голова повернулася назад.

Ставши на одне колiно, човняр гнав човен через канал. Вiн був уже на серединi. Ось i потрiбний ключ! Рука тремтить, нiяк не може потрапити в отвiр.

Коли Алi повернув перший раз ключ, човен вдарився носом об палi. Човняр ледь не вилетiв у воду в гарячцi, але таке гальмування, певно, йому завдало страшного болю, бо вiн застогнав, наче бугай пiд ножем.

Другий поворот ключа! Алi штовхає дверi i падає в темряву. Щось над головою трiскотить i тупо вдаряє його по тiменi.

Алi пiдхоплюється i закриває дверi, встигає засунути засув.

I в ту ж мить з усього маху в дверi б'є людське тiло. Даремно! Дверi на запорi. А далi Алi закриває на другу запору. Тепер дверi можна висадити лише болонком!

Алi прислухається до того, що робиться в домi.

Нагорi гуде музика, лящать людськi голоси. Спiвають жiнки i чується чоловiчий голос.

Алi тихо йде до помешкання Айшi.

Щось чiпляє ногою, i лунає дзенькiт. Алi нахиляється i шарудить руками по пiдлозi. Нiж! Ось що вдарило його по тiменi! Це ж човняр метнув у нього ножа.

Алi навпомацки пiдходить до дверей Айшi. Вони замкненi. Шукає i пробує всi ключi. Нарештi тихо вiдчиняє.

Смердить прокислою їжею, лiками i хворим потом. Пiд стiною злегка посапує увi снi Айша.

Алi навпомацки дiстається до жаровнi. Вона гаряча. Значить, жар пiд попелом є.

Розгрiбає попiл, роздмухує жар. Ось i вербовi прутики.

Весело загоряється полум'я над жаровнею, а хлопець тим часом знаходить свої речi. Вдягається у старе дерте вбрання. На ньому лише новi, але вже закалянi шапочка й хустка. За пояс Алi стромляє ножа, а стрiли i корзинка вiд фiнiкiв у лiвiй руцi.

Треба тiкати звiдсiля, з цього кубла страшного з його таємницями i розпустою. Та й сам вiн ще завдав одну таємницю цiй садибi – запхав пiд сучок найдорожчий у свiтi самоцвiт! Але що ж там робиться нагорi?

«Ще встигну подивитися, що там робиться, а коли розвидниться й заднiє, попливу на Корабельний острiв! Часу ще чимало!»

I хлопець перейшов через перехiд першого поверху, вiдiмкнув дворовi дверi й опинився бiля човна.