Текст книги "Таємниця одного дiаманта"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

16. АЛЬ-ХАШИШ В'АЛЬ-ХАМР

Алi склав речi пiд корму розваленого човна. Ставало вже темнiше, бо мiсяць опадав за чорнi опахала пальмових верхiв.

Свербiли рани пiд нiгтями, особливо на великому пальцi лiвої руки.

Алi обмацав свiй старий одяг. На колiнах ось-ось розповзуться дiрки. Шов на плечi сорочки розiйшовся. Старий пояс, скручений iз старого шмата плаща, видавався хлопцевi загрубим пiсля Абу Амарового дарунку.

У вiкно виливалася скiмлива жiноча пiсня i срiбнi переливи аль-ута.

«Невже це Кадарiя грає? Але наче жорсткiше, наче чоловiча рука…»

Алi не мав того слуху, що Джарiя, та все ж грубiсть вiн уловив.

Витяг ножа з-за пояса i затис кiстяну колодку зубами. Вiн заново заправив сорочку в штани, зав'язав кiнцi штанiв на поясi мiцним, але легким для розв'язування вузлом – раптом знову доведеться плавати? I добре перевив стан поясом. Витяг з рота ножа i застромив за пояс, обережно, щоб не порiзати собi руки i не розкраяти одяг. Помацав гострий кiнчик ножа, що аж до стегна притискався. Так можна себе поранити! I хлопчина притис колодку, щоб нiж стирчав пiд iншим кутом. Мiсячне гало зовсiм погасло за чорними пальмами, i вони злились iз чорно-синiм небом. А небо над Басрою, як тiльки пропав мiсяць, розкрилося мiрiадами квiтiв-зiрок. Несамовито трiскотiли всi нiчнi комахи-спiваки. Особливо ж цвiркуни на деревному складi. Над водою пролiтали безперемiнно всi звуки – далекi й близькi – iржали десь конi, ляпали по водi весла, iз Дар-ель-Кихабу неслась музика й гомiн. Навiть звiдкiлясь, iз кварталу оманцiв, чулася нiчна молитва. Бувають же побожнi i правдивi люди i в Басрi!

Алi полiз помалу на суху пальму. Лiз обережно i дуже доволi – тепер його нiхто не бачить – аби лише не почув. Алi здавалось часом, що пальма рипить, що у неї гнилий стовбур i вона ось-ось звалиться. Та пальма хоч i хиталась, однак не падала.

I небавом хлопець видерся на рiвень вiкна.

В кiмнатi рiвно палали свiтильники i було добре видно всiх – i Абу Амара в новiм перськiм каптанi, з кривим чингалом за поясом, i патлатого спiвака,– але вiн не спiвав, а лише грав на лютнi,– i якихось трьох дiвок з Дар-ель-Кихабу. Одна спiвала пiд аль-ут, а двi танцювали з пляшками вина в руках i чашами.

Тодi Алi закортiло взнати, чи на мiсцi Рустемовi жiнка й донька. Вiн спритно спустився вниз i обережно пiдiйшов до будинку. Пiдтягся на руках i по стовповi, як тiльки-но по стовбуру пальми, залiз на галерею другого поверху, а звiдтiля вже на дах.

Зазирнув з даху на Рустемове подвiр'я. Там пiд стiною спав, загорнувшись у плащ, євнух. А подвiр'ям бродило потирi пси в сталевих обручках. Алi все добре роздивився, бо над головою євнуха-стража в залiзнiм кованiм держаку було закрiплено нафтовий лiхтар.

«Бач, як на нафтi, то вiн не заощаджує! I, певно, своїх хорасанських вовкодавiв годує краще за рабинь i наложниць! Он якi страхiття!»

Пси чи вловили запах Алi, чи вiдчули його думки, та спочатку один собака звiв морду до високого будинку i гавкнув, потiм до нього приєдналися ще три. По разу-другому гавкнули i знов пiшли бродити подвiр'ям багатого скупердяя.

Коли на даху будiвлi з'явилися двi постатi в запиналах, Алi спочатку їх не почув i не помiтив. Та й вони, певно, його не помiтили, бо iнакше б зникли. Вони затаїлися внизу, до стiни припали. Шепотiли одна однiй. Одна говорила арабською мовою, друга їй вiдповiдала на фарсi.

Арабською сказали: «Дивись, який вiн сьогоднi гарний!» Щось тоненько вiдповiли, та Алi пiзнав лише окремi слова на фарсi, а змiсту зрозумiти не змiг. «Дивись, музика кудись пiшов… Дивись, дивись, он в кутку…» I щось далi вони шепотiли, однак Алi нiчого не дiбрав.

Десь знизу з вiкна неслися звуки сопiлки очеретяної i стукотiння по барабану.

«О Аллах! Диви, що в них на скатертинi! I мед у сотах, i горiхи, i коржики, i родзинки, i земля їстiвна, i яблука! Ти дивись – цiла таця яблук!..» Ця, що перелiчувала наїдки, певно вiд роз'ятрення такими розкошами заговорила вже вголос.

Проте євнух-страж i не ворухнувся навiть – тихо похропував. I собаки не звернули на голос нiякої уваги – вони добре його знали.

Тут озвалася, певно вiдхиливши запинало, персiянка. I Алi зрозумiв, що вона дуже хоче їсти. Це було те речення, яке Алi найчастiше чув вiд персiв-носiїв на багдадських базарах.

I тут сталося неймовiрне – щось трiснуло в стiнi знизу, там вiдкрилася велика дiрка, звiдтiля полилось тремтливе свiтло I почувся голос Абу Амара:

– Якщо ви вiдмовитесь, перi, вiдвiдати хлiба в моїй господi, я заподiю собi смерть!

Двi постатi як вiдсахнулись, так i завмерли нерухомi. Знову Абу Амар:

– Я рахую до десяти. Один… два… три… чотири… п'ять…

Алi почув, як задзвенiв булат, витягнутий iз пiхов. Голос в Абу Амара справдi був такий страшний i рiшучий, який може бути тiльки в людини, що поклала урвати собi життя.

Алi так затрусило зi страху та цiкавостi, що вiн перехилився аж по груди i зазирнув униз.

I диво! – його не помiтили, хоча свiтло вiд мiдної лампи досягло i його хустки й лоба.

На рахунок «вiсiм» менша постать кинулася в отвiр iз словами: «Побiйся Аллаха!»

Друга мовчки зайшла в отвiр зразу ж на нею. Тут свiтло згасло, а звуки й голоси обiрвались – хтось закрив отвiр шматком стiни iз середини. Тепер Алi зрозумiв, для чого Абу Амар винаймав майстрiв-теслярiв! Вони йому продовбали отвiр i випиляли шмат стiни, що виходила на майданчик зi сходами. Алi швидко й тихо переповз до вiкна кiмнати Абу Амара. Тепер вiн уважно слухав, але голоси мiшалися з музикою i спiвом. Бо коли Абу Амар гостям запропонував вина i вони вiдмовились, дiвки перестали грати. Тодi Абу Амар гостро проказав своїм металевим голосом, який мiг бути i дружнiм, i медовим навiть:

Ви сюди прийшли розважати мене чи бенкетувати з моєї ласки? Пiсню й танець!

Завели пiсню дiвки, били в барабан, певно той, що в мотлосi вiднайшла Джарiя. Час вiд часу хтось iз них свистiв у сопiлку.

Потiм додалася ще срiбна гра аль-ута i брязкiт обручок i намистин-дукачiв.

Почув, що Абу Амар покликав Джарiю. Вона щось вiдповiла. Алi аж кулак собi прикусив вiд злостi, що не змiг дiбрати й слова з того, що говорив Абу Амар негритянцi.

Тодi Алi зрозумiв, що тепер саме час ризикнути i опуститися до шпарки, заглянути всередину.

Алi нiж поклав на дах, розперезався i прив'язав пояс до кутового болонка на даху. Вийшла линва, може, лiктiв на три, така саме якраз, щоб, зависши на нiй, стати на кiлочки голуб'ятнi. А голуб'ятня була вся потикана тими кiлочками. Що й казати, ризикував Алi дуже – якби кiлочки не витримали його, вiн би по куполу голуб'ятнi покотився на дах сарая. Шуму наробив би чимало, та й поранитись мiг. I хто зна, чи не потрапив би до рук охоронцiв, або й собакам на розправу!

Алi поволi, обережно, тримаючись за глиняний дах голуб'ятнi, пробував пальцями нiг i п'ятами, чи не затонкi кiлочки, на якi сiдали птахи, чи витримають його? Хлопцевi здалося, нiби вiн так довго спускався по голуб'ятнi, що вже скоро ранок настане i його застукають тут, на чужiм даху, в чужiм подвiр'ї!..

Коли вiн обережно пiдiбрався до щiлини, то побачив i почув щось зовсiм незрозумiле.

Навколо скатертини сидiли всi – i дiвки, i спiвак, i Абу Амар, i жiнка i донька Рустемовi. А обносила їх усiх з тацею Джарiя, вдягнена у червону сукню з китайки.

Жiнка й донька Рустемовi не пили вина, перед ними i чаш з-пiд вина не стояло. Вони лише брали з тацi, що тягала Джарiя, якiсь лакiтки.

Дiвки ж дудлили вино.

Спiвак вiд них не вiдставав.

Всi були п'янi. Навiть жiнка й донька Рустемовi. Тiльки якось особливо. Наче подурiли. При кожному русi вiдкручувались, вигинались, мов їх корчi били. Та повнiстю обличчя не оголювали. Абу Амар узяв аль-ут в спiвака i заграв.

Жiнка i донька Рустемовi заляскали в долонi, вузькi, витонченi й фарбованi в хну. Покривала їхнi вiдхилились, i хлопцевi вiдкрилася досi небачена краса. Тонкi й плавкi лiнiї обрису лиця, неймовiрно великi мигдалевi очi. Та погляд очей божевiльний, геть скляний! Голоси їхнi стали збудженi. Високi й пронизливi, ось-ось, здавалось, зiрвуться на крик чи на плач. Зовсiм собою не володiли.

Тут Абу Амар завiв пiсню на фарсi. Грав собi на аль-утi, а цi двоє йому пiдтягали. Дiвки з Дар-ель-Ки-хабу лише iз заздрiстю поглядали п'яними, геть посоловiлими очима. Цi пили на всю губу – перед кожною стояло по широкiй i великiй чашi. Спiвак вiддав лютню Абу Амару, а замiсть лютнi щедро орудував пляшкою iз солодким вином. Три дiвки вже були готовi. Абу Амар добре все бачив. Тодi вiн пiдкликав Джарiю, щось їй сказав, спiваковi кивнув на барабан. Найменш п'яна дiвка спробувала видобути мелодiю iз очеретяної сопiлки, та лише пустила слину собi на сукно, навiть до ладу не могла пiднести до рота пищик.

Алi аж затрусило вiд обурення та огиди! П'янi чоловiки його засмучували, а от жiнки доводили просто до сказу! I невiдомо, чи не скарав би вiн котрусь iз них, якби вони йому трапилися в таку мить? Вдарила дрiбна трiскотня по барабану, Абу Амар вiдiбрав у дiвки сопiлку, облив її вином, обтер i задув рiзко i по-дурному швидко, високо й пронизливо. Джарiя клацнула пальцями i задрiботiла на мiсцi, з усiх сил крутячи сiдницями та вихиляючи стегнами.

Дiвки вже спали. Тiльки одна, споглядаючи мистецтво Джарiї, змахнула рукою, немов б'ючи в барабан.

Абу Амар сказав щось швидко, урвавши гру на сопiлцi.

Джарiя слухняно, нi, навiть iз радiстю здерла з себе сукно. Обидвi Рустемовi красунi на її голу поставу радiсно й нестримно загукали, заляскали в долонi. Цього разу Джарiя танцювала зовсiм не так, як тодi, коли Алi супроводив її танець стукотiнням по мiдному тазику. Вона навiть не так танцювала, як мить перед тим, коли ще на нiй телiпалася червона суконка-сорочка. Вона закотила очi пiд лоба, задерла голову i руки розкинула широко. Та широко розставленi руки рухались кожна сама собою, з усiли тонкощами повторюючи ритм бою барабану. Немов iз чорного лискучого дерева, тулуб її лиснiв вiдсвiтами свiтильникiв, i вона звивалася тiлом, наче змiя. А її нога й стегна, напiвзiгнутi в колiнах, тремтiли дрiбним тремтiнням.

Алi аж струсонув головою, щоб прийти до тями. Виходило, що руки свiй танець танцювали, тулуб свiй, а ноги зовсiм iнший. Здавалося, що Джарiя водночас зображає i птаха, i змiю, i притопує ногами, як коза якась чи газель!

Донька i жiнка Рустема не витримали, почали кричати, розмахувати руками, плескали в долонi. Смiялися божевiльним смiхом.

Першою пiдхопилася жiнка Рустема, розперезалася, скинула каптан, розпустила зав'язку сорочки на шиї i, струснувши плечима, почала вилазити iз сорочки через широченний розрiз. Ось вона видерла руки з рукавiв, шарпонула плат з голови, i на бiлi сторчливi груди посипалися пасма пречорного блискучого волосся. Вона танцювала, певно, пiд якусь таку музику, якої нiхто крiм неї не чув. Рухи були в неї рiзкi, безладнi, вона то пiдiймала руки, то кидала їх униз, крутилася на одному мiсцi. Часом її несло кудись до стiни, i вона кричала:

– Тримайте, бо вилечу у вiкно!

Потiм вона зупинялась напроти Джарiї i лише шалено вертiла стегнами i пiдбивала низом живота.

Алi стало страшно – жiнка Рустема, така красуня, яких малий не бачив i на невiльничому базарi в Багдадi, зовсiм була божевiльна. Алi добре бачив її задерев'янiле лице i широко вiдкритi очi, блискучi й наче склянi. Алi задивився на жiнку Рустема i якось прогавив те, що в цей час донька Рустема розiбралась геть, вискочила i почала танцювати навпроти Джарiї. Алi заклiпав очима вiд того мерехтiння тiл – чорного i бiлого, що перекривали одне одне, то нiби зв'язуючись, то нiби розпадаючись, як скалки бiлого порцеляну i чорної роменської амфори.

Жiнка Рустема-скупердяя крутилася навколо них i до всього крутила головою, чорнi пасма її волосся вiялися, мов крила, над блiдим обличчям. Вона все пiдсовувалась, наближалась по колу до Абу Амара.

Алi добре бачив, як блищали її очi, i як вона козирила очима на Абу Амара, i як роздулись її нiздрi

Хлопець бачив, що вона зараз кинеться до його хазяїна. I що вона вчинить, одному Аллаховi вiдомо!

Першим порухом, зразу, в хлопця було закричати, застерегти свого повелителя. Та тут же отямився, бо згадав перше напучування Абу Амара – що б вiн, мосулець, не робив, iнакше бути не може, i без наказу Абу Амара його слуга не має права щось дiяти.

I ось воно сталося – з льоту Рустемова жона впала на Амара, вiдтрутила сопiлку i впилася в його вуста. А руками на ньому рвала пояс, розкривала каптан, розривала тонку сорочку мiсрiйського полотна…

Донька Рустема все крутилася, крутилася, й її виряченi очi, здавалось, нiчого не бачили. Та ось вона схилила голову на мить, обкручуючись навколо себе, i враз, як стiй, спинилась.

Так i стояла, викрутивши шию, з пiднятими до плечей руками, i споглядала, що її напарниця чинить з Абу Амаром.

Потiм мовчки впала на колiна i поплазувала по пiдлозi. Зрештою вона дiсталась до нiг Абу Амара. Вхопилась обома руками за чобiток i щосили потягла до себе…

Алi стало страшно вiд усього, що дiялось перед його очима. Його просто тiпала лихоманка i цокотiли зуби. Вiн ще з самого малечу боявся навiжених. На базарах їх вистачало. Але то були все чоловiки. I вони були раз i назавжди здурiлi. А цi ж ось на очах обiсiли i коять подiбне! Де ж це чувано, щоб жiнка кидалась на чоловiка, як чоловiк кидається на жiнку?! Це проти всiх законiв свiту! Алi не мiг нiчого подiбного пригадати з тих бредень i ницих розмов, що вели лазенники, смiттярi та торговцi лайном.

Ось вони вже втрьох качаються на килимi!.. А спiвак все стукотить дрiбно в барабанне денце, i Джарiя танцює над ними, ляскає в долонi щосили i щось кричить, горлає своєю незрозумiлою мовою. Двоє дiвок сплять, прихилившись до муру в незугарних, просто виламаних i покручених поставах. Тiльки третя, що грала на сопiлцi, пiдперлася лiктем, щоб голова не падала, i безтямно споглядала всю веремiю. Час вiд часу повiки її наповзали на посоловiлi очi, i голова сприскувала з руки i билася об пiдлогу. Та вона вперто пiдводилась, розплющувала повiки i намагалася щось зрозумiти, хоч було добре видно, що вона нiчого не може втямити.

Спiвак не дивився навiть в той кут, куди закотились блудодiї. Вiн увесь поринув у вибивання дрiбного, стрибаючого ритму. Його тонкi долонi й пальцi миготiли з неймовiрною швидкiстю, i вiн просто припадав лiвим вухом до коричневого лискучого барабана. Тiльки час вiд часу пiднiмав горбоносе лице i посмiхався до Джарiї, радуючись тому, як вона точно вiдчуває його гру.

Потiм з'явилась жiнка Рустема i вчепилась в музику. Але вiн навiдмаш вдарив її, бо вона збила його з ритму.

Джарiя перестала танцювати i кинулась туди, в невидимий Алi кут.

Спiвак встав i пiшов, певно, до виходу.

Тут у повнiй тишi Алi почув голос Абу Амара:

– Iди геть, мавпо! Мураха має вже повернутись. Зачекай його i любись iз ним. Я дозволяю. Тiльки не мучай дуже, бо вiн, певно, ще слабий! А тепер iди i не приходь, поки не покличу! Та пiд дверима не пiдслуховуй, бо втоплю. Чуєш?!

Тут Алi так страшно стало, як у баштi з мовчазними в'язнями.

Значить, Абу Амар все знає? Чому ж вiн дозволив мордувати його? Може, це випробування його сили й витривалостi? Та для чого? А куфаджi не тiльки пiдставний, але й убивця фальшивий? Та вiн вдарив його в голову! Ось i зараз, як помацати, здоровенна гуля!!!

Алi не стало дихання, затремтiли ноги, як на допитi, коли йому довговидий Чжан заганяв пiд нiгтi очеретини.

Голову стисло гарячим обручем, серце страшно закалатало. Все змiшалося, все перевернулось. Тiльки одне було зрозумiло: «Тiкати! Тiкати! Тiкати! Куди завгодно тiкати вiд цих скажених мучителiв, отруювачiв i блудниць!!!»

Здерев'янiння, змертвiння враз пройшло, й Алi подерся вгору по голуб'ятнi, вчепився за пояс. Страх пiддав йому сили й обережностi, спритностi й швидкостi. За якусь хвилину вiн уже сповзав по стовповi нижньої галереї.

Коли став на землю, а потiм пiшов до човна i минав купу пiску, з темряви виринула геть гола, спiтнiла вкрай, лише з квасоляним намистом Джарiя.

Алi, ледь не плачучи, спитав:

– Що з тобою сталося?!! Що ви всi?..– Алi нараз схаменувся, що не можна говорити про бачене й почуте.– Всi… тут у Басрi божевiльнi?!! Кадарiя до себе притискає… I там усi в кварталi?! Це проти божої волi, щоб жiнка брала чоловiка!!! На вас чари наслав хто?! Чи що?!!

– Дурне! Нiчого й нiхто не божевiльний. I нiхто чари не насилав. Вони скаженi й голоднi вiд неволi. Абу Амар їх пригостив оладочками з коноплi та зi шпанкою. От вони й полiзли без всякого сорому.

– Хто?! – наче здивовано запитав Алi.

– Тю! Хiба ти не був на даху i нiчого не бачив? – У голосi негритянки чулася велика недовiра.

– Який там дах?! – нiби розлютився Алi.– Помацай моє волосся – я тiльки-но вилiз iз води.

– Що – знов перстень виловлював? – вихопилась негритяночка.

– Не твоє дiло! Ти скажи краще, кого Абу Амар пригостив i чим? Я щось недiбрав. Якi оладки чи що воно?

– «Кого, кого»! Я думала, менi наче почулось, що ти дерся на дах. Може, я помилилась?.. Бо тут таке робиться! Якби тобi сказати, то ляжеш i не встанеш…

– Чого це я маю лежати?

– Бо в тебе зовсiм немає нiякого слуху! Ти геть глухий! Я, наприклад, чула, як ти бiля човна порпався. Перекладав якiсь трiски…

– «Стрiли! А не трiски, чорти б твої вуха позатикали! Вiд тебе нiкуди не сховаєшся!» – лайнувся подумки Алi.

– Так от, коли ти порпався iз своїм начинням… Пiдожди, а що ти потiм робив? Ти мене дуриш – ти був на даху!..

– Нi. Виглядав через вхiд одного чоловiка. Та це вже не твої клопоти!.. Так що ж було далi? Кажи!

– Ну так от, тримайся, бо ти зараз таке почуєш!

– Та кажи, бо плюну й пiду геть!

– Нi, нi, тiльки не йди!.. Так от – сюди прийшли Рустемовi сучки! Обидвi! I донька, i жiнка!

– Як так?! – удав здивування Алi.

– А отак – тi майстри прорубали дiрку в стiнi, i вони в неї просто впали, як заєць у пастку. Просто Абу Амаровi в руки!.. От!!!

– Ну, а далi?! – не терпиться нiби Алi.

– …Ну, тодi, коли Абу Амара не було. Коли тi майстри тут хазяйнували… Вiн питав мене, випитував, чи не витяг ти перстень iз каналу? Чи менi ти не показав лал? Ти не думай – я нi слова не сказала про тебе i про твоє пiрнання!!! От можу поклястися! Вiн все про тебе випитував, а я нiчого не сказала. Нiби й нiчого не знаю…

«Як же звiдси втекти? I куди тiкати?.. До мандейця, до мандейця!.. Якщо пощастить його застати вдома… Пощастить!»

Алi розмотав з голови хустку, лишивши тiльки темну шапочку.

Пiдiгрiй води i замiшай в нiй попелу, а тодi добре випери у розчинi. Та швидше!

– Алi, давай побавимося… Адже ти пiдкрiпив сили…

– Тихо! Повинен пiд'їхати один Абу Амарiв гiсть,– збрехав хлопець.– Вiн надiслав мене, щоб я попередив Абу Амара… Бачиш, навiть ножа менi видiлив! Та я не знав, що тут пиятика… (Про все бачене Алi промовчав, мовби ото не вiн, а хтось iнший спустився з даху i зразу ж потрапив у обiйми Джарiї). Зараз пiду й попереджу Аба Амара про того чоловiка…

– А цей чоловiк вже скоро припливе?

– Не твоє дiло! Я пiду попередити Абу Амара…

– Вiн, знаєш, сьогоднi страшенно лютий! Сказав менi, що зарiже мене, якщо я пiдглядатиму. Алi хороший, дуже хороший, не ходи туди! Йди, краще, зустрiчай свого гостя, а я швиденько виперу твого хустку!

– Ну добре,– милостиво згодився Алi.– Тiльки що я гостевi скажу?

– Вигадай щось…– просила Джарiя,– тiльки давай побавимося…

– Випери хустку!.. Iнакше й не пiдступайся!

Алi пiдхопився i вислизнув через боковий хiд па подвiр'я. Вiн роздягся, взяв свої лахи i пiдповз до потаємного проходу. Вiдiмкнув запори i тихо, нечутно визирнув iз щiлини. Над палями хiдника, трохи збоку, вiн помiтив майже в повнiй темрявi нiби нiздрi i чоло пiд темною шапкою чи платом. Цього Алi не мiг дiбрати, хоча зiр у нього був чи не кращий вiд слуху Джарiї. I ще вiн мав пречутливий нiс. Вiтерець повiвав вiд каналу, тягнув протягом у прохiд. Алi злегка принюхався до нiчних запахiв, що впливали на подвiр'я.

До йодистого запаху водоростей, болота й солодкого очерету густим струменем домiшувався запах поту сильної, натрудженої людини.

Алi витяг iз в'язки одну стрiлу. I, добре примiрившись, щосили метнув у те таємне обличчя, що чатувало на нього.

Зойк i гучне падiння важкого тiла за борт дзвiнкого човна. Потiм найстрашнiша лайка, стогiн, прокльони. Та все тихо, якомога тихше. Але з якою напругою вiд болю, з яким скреготiнням зубiв! Алi причинив хвiртку i затиснув подвiйним поворотом. Тепер вiн швидко перетнув подвiр'я. Через чорний хiд до помешкання Айшi. Прислухався. Джарiї не було чутно. А господиня цього таємного вертепу стогнала, вже який день обпоєна дурманними лiками.

Алi вiдчинив головнi дверi, вислизнув не на повен зрiст, а плазом по пiдлозi. I не став зачиняти дверей, щоб не пiдiйматися на весь зрiст. Поплазував до каналу. Корзинку за ручку в зуби i потиху, без жодного плюскоту, опустився в теплу воду.

Вiдчув, як невпинно тягне його вiдпливна течiя. Вiн перевернувся голiчерева i поплив за течiєю. Над ним пiдносилися чорнi стiни каналу, що все ставали вищi й вищi – вода спадала. А над стiнами-урвищами летiло вгору височенне зоряне небо.

Алi на хвилю затримався, вiрнiше спробував затриматись, бо вода невпевнено його зносила до потрiбного кварталу. Вiн хотiв вiдшукати свою зiрку, про яку говорив йому лоцман-мандеєць. Але як же взнати серед цiєї безконечностi єдину, свою?! Нi, не взнати самому. Треба спитати мандейця, попрохати його допомогти…

Хлопець був переконаний, нi, вiн просто вiдчував, що його зiрка десь у самiсiнькiм зенiтi i дивиться на нього й охороняє його.

I вiн щосили, але без зайвого плюскоту й шуму, поплив до оселi мандейця.