Текст книги "Блакитна лінія"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Розділ шістнадцятий
ОСТАННІЙ РУБІЖ КРІСТ ІН И БЕРГЕР

Майєр їхав на зустріч з Крістіною Бергер не один. На задньому сидінні його машини принишк непоказний, підтоптаний дідок. їх звів пароль, який дала Майєрові молода мати. Це трапилося у величезній фірмовій крамниці, що постачала людей овочами й свіжою весняною городиною. Дідок торгував картоплею. Обличчя його було темне й зморщене, мов стара бульба. Брунатний халат посилював цю його подібність до товару. В напівпідвалі, де відведено місце для торгівлі, єдиною світлою плямою був величезний блакитний плакат. На ньому зображено весело всміхнену картоплину. Внизу колючим дротом стирчала сувора настанова, виписана великими гострякуватими готичними літерами:

«ХАТНІ ГОСПОДИНІ НЕ ПОВИННІ ЧИСТИТИ СИРУ КАРТОПЛЮ.

ХТО ЧИСТИТЬ СИРУ КАРТОПЛЮ, ТОЙ ЗНИЩУЄ

НАРОДНЕ НАДБАННЯ».

Цей заклик звеселяв тільки плакатну картоплину.

Протягом останніх днів Крістіна Бергер змушена була забагато для цих кількох діб виходити в ефір. А радіорозвідка «Функ-абвер» не дрімає ні вдень, ні вночі. В буквальному розумінні. Крістіна ризикувала тим більше, що вела передачі з будинку Шеєрів і раніше. Отже, не виключено, що її роботу давно засікли. А відтак більш-менш точно встановити місцеперебування рації – справа часу. І кожен вихід в ефір цю мить наближає. Можливі обшуки. Рація мала зникнути з дому Шеєрів, щоб ніколи більше туди не потрапити. От Майєр з дідком, про існування якого він дізнався лише вчора, і їхав по рацію, щоб тимчасово її заховати, поки не буде знайдено нового безпечного місця.

Майєр упіймав себе на думці’, що, власне, досі не познайомився зі своїм супутником.

– Як вас звати? – не озираючись, коротко запитав він.

– Андреас Зейфрід.

Майєр не озирався внаслідок вагомої причини: машина саме наближалася до скверика, який відокремлював тиху вуличку, де містилася садиба Шеєрів, від пожвавленої магістралі. Крістіна попередила: якщо з якихось причин їхня зустріч у домі виявиться неможливою, вона чекатиме на нього в цьому скверику. її присутність тут – свого роду сигнал небезпеки. Час обумовлено.

Віллі здалеку побачив Крістіну й загальмував. Щось трапилося? Необхідно дізнатися. Він суворо стиснув губи і вже було взявся за ручку дверцят. Та застиг насторожений.

Крістіна помітила його машину. Ступила крок уперед і заперечливо похитала головою. Обличчя її було гірко засмучене. По тому вона рвучко повернулася й рішуче попрямувала до своєї домівки.

Але не це здивувало Майєра.

Крістіна в затінку кущів залишила коляску з дитиною.

Лише Віт, висолопивши рожевого язика, й надалі сидів на чатах.

Віллі напружено спостерігав, що станеться далі. І не пошкодував, що виявив витримку та не поспішав з діями.

Він помітив, як слідом за Крістіною з різних боків посунули двоє. Ще одна така ж парочка бовваніла в кінці порожньої вулиці. На протилежному боці від садиби Шеєрів «читав газету» п’ятий.

«Все!» – подумав Майєр. У душі війнуло холодом. Всенький світ раптом здався йому суцільною пасткою. Візьмуть Крістіну – настане його черга.

– Це провал, – почув він неприродно спокійний у даній ситуації голос із заднього сидіння.

Майєр промовчав спостерігаючи.

Крістіна вільно пройшла до будинку. Брама за нею замкнулася. Попід стіною скрадалися сірі тіні.

– Необхідно врятувати дитину, – знову почув Майєр спокійний голос позаду.

– Так, – погодився він. – Видно, на це вона й сподівалася…

– Піду я, – сказав старий.

– Чому ви?

– Ви надто примітні.

– Проте мене, на випадок чого, ніхто не наважиться зупинити.

– Так. Але небажано, щоб вас у цей час хтось побачив. Це наведе на слід.

Раптом вхідна брама до садиби Шеєрів одчинилася, й на вулицю визирнула радісно збуджена служниця Барбара. Вона замахала рукою, закликаючи до себе сірі постаті. Усі п’ятеро прослизнули в двір. Брама зачинилася.

– Я пішов, – сказав Андреас Зейфрід.

Він нижче насунув капелюха і вийшов з машини. Про всяк випадок Віллі витяг з кобури вальтер і зняв запобіжник. Чекав у напрузі.

І тут сталося несподіване. Віт вишкірився, грізно загарчав і не підпустив незнайомця до коляски. Андреас Зейфрід без метушні відступив і повернувся до машини.

– Собака вас знає? – запитав він.

– Здавна.

– Ось тепер ваша черга!

Віт зустрів Майєра не погрозливим гарчанням, а приязним помахуванням хвостом. Віллі обережно вийняв з коляски пакунок, що солодко посопував. Прискорив холу, повертаючись до машини. Віт з підстрибом супроводжував його. Ледь Майєр відчинив задні дверцята, як собака враз шугнув до машини і вмить умостився на підлозі поміж сидіннями.

– Не будемо воювати з собакою, – сказав Віллі, передаючи старому сплячого Тедді.

– Не будемо, – погодився той, – не варто привертати зайву увагу. Ми й так…

Віллі сів за кермо.

– Тепер – газ! – наказав Андреас Зейфрід.

– Куди? – похмуро запитав Віллі, одним цим словом віддаючи себе в повне розпорядження свого супутника.

– Я скажу… А поки що – вперед до магістралі. Врахуйте, з цього дня Віллі Майєра не існує.

…Крістіна помітила підозрілі постаті ще вранці, їх неважко було спостерегти, оскільки поява й настирлива присутність на їхній тихій і переважно пустельній вуличці – власне, навіть затіненому приватними мурами провулку – сторонніх осіб призивного віку, та ще таких, що зовні мовби знічев’я байдикують, явище таке ж рідкісне й неймовірне, як прицільне падіння в цю вузьку, замуровану ущелину хвостатої комети. Вона нарахувала п’ятьох. Не мала сумніву – то ще не всі. Решта, напевне, причаїлася – плече в плече – в якійсь машині, що стоїть десь за рогом. Можливі й інші варіанти. Але це вже нічого не важило: який би спосіб арешту не був обраний, їй на порятунок не лишали жодного шансу.

Цей чужий будинок у ворожому місті – її останній рубіж, на якому вона прийме свій останній нерівний бій. Без надії. Без сподівань на щасливий випадок. Без сподівань на порятунок. Дива не станеться…

Насторожувала та наводила на цілком певні роздуми й незвична цього дня поведінка служниці Барбари – неприродне збудження, що плямувало її обличчя лихоманковими рожами, надто швидкі, метушливі рухи, миттєві сторожкі погляди скоса й незрозуміла нетерплячка, яку вона не годна була вгамувати. Незрозуміла, якщо…

– Щось трапилося, Барбаро?

Вона сумбурно заторохтіла у відповідь:

– Нічогісінько, фрау! Що зі мною може трапитись? Усе, як завжди… Усе гаразд. Нічого особливого не сталося…

Вистежила й виказала? Цілком можливо – нишпорить по всьому будинку…

Берлінська прислуга – ще з довоєнних часів широкий, розгалужений контингент «добровільних» агентів гестапо…

Недарма чутливий на нещирих людей собацюра завжди гарчав на Барбару.

Чи, може, на неї, Крістіну Бергер, «вийшли» пеленгом? Проте пеленг точної хатньої адреси не дає – не довідкове бюро. Та ще й на великій відстані. А поблизу вона нічого підозрілого не завважила. Хоча помітила б неодмінно, бо кожної прогулянки з Федьком у неодмінному супроводі Віта по навколишніх, а подеколи й віддалених вулицях вона уважно фіксувала найменші зміни. Усі вони завжди мали негайне пояснення й не становили нічого загадкового. Зачинено парфюмерну крамничку, бо нема кому торгувати, – господаря взяли на фронт, а господиня з дітьми подалася до матері, на сільські харчі. Чиясь садиба сховалася за високим фанерним парканом. Знову нічого дивного – влучила бомба. І так далі… Ніщо не минало чіпких очей Крістіни. Нічого підозрілого не зауважено. Ніщо не вказувало на можливу небезпеку…

Однак найбільш вірогідний такий варіант: її давно запеленгували і встановили певний район дії передавача. При цьому не виключається, що Барбарі справді щось впало в око і вона сумлінно, як робить усе, донесла. Але її донос просто прискорив фінал, як каталізатор – хімічну реакцію…

І тепер вона, Крістіна Бергер, могла втішати себе одною думкою: встигла. Попри все – встигла! Виправдала високе довір’я, виконала завдання…

«Блакитна лінія»… Усе було ще свіже в пам’яті – подробиці, що процокотіли стовпчиками п’ятизначних цифр в ефір, де їх не зупинити, ні знешкодити, ні знищити, й вони дійшли за призначенням, донесли її далекий голос до Москви. Це було надзвичайно важко – перекласти конкретні відомості з карти барона фон Шилінга в точну оповідь про місцерозташування кожного об’єкта, окреслити відстані, визначити вогневу потугу, з’ясувати координати для можливих бомбових ударів, викласти ясно й зрозуміло складну топографічну конфігурацію глибоко ешелонованих рубежів, визначити ймовірну взаємодію оборонних споруд. Правда, ці вісті доведеться уточнювати – не все ще збудовано, можливі зміни.

Якби не кваліфікована допомога Майєра, чи впоралася б із усією цією військовою специфікою сама? Мабуть, бо треба, Тільки тоді б її праця затягнулася на невизначений строк. І обірвалася б на півслові…

Що лишалося їй зробити? Найперше – знищити шифр. І він уже пішов димом… Тепер – врятувати Федька. Попередити про свій провал Віллі… Як це здійснити? А що потім? Передати останнє «прощавайте» до Центру… Зробити це зараз? Щось зупиняло її, щось таке, що не визріло ще в чітку думку, а відтак і не штовхало на конкретну дію…

Раз у раз спливало подумки безпомічне нагадування: в неї нема ніякої зброї… Вона відкидала його, а воно поверталося, бо зброя – кардинальний засіб, щоб ураз обірвати всі кінці…

І ще: треба знищити рацію…

А може?..

Чи не ліпше їй самій інсценізувати власний арешт? В очах ворога, зрозуміло. Навести гестапівців на думку, що її захоплено зненацька, як вони й планують? Як їх у цьому переконати? Вони упевняться, якщо схоплять її безпосередньо за роботою на передавачі. А шифр? Але ж вона могла й не мати шифру! Просто радистка, і більше нічого. Шифровки одержувала з тайника. Під час прогулянок з дитиною. Чому ніхто нічого не помічав? Собака не підпускав близько…

Так, в її становищі буде краще, якщо її схоплять на «гарячому». Зрозуміло, вона виглядатиме вкрай приголомшеною такою прикрою і навіть фатальною для неї подією, і цей вигляд, безумовно, буде сприйнятий як природний, обумовлений критичною в ії долі ситуацією…

На останньому рубежі можуть багато важити й такі мізерні, ще не зовсім осмислені шанси…

Шанси на що?

На гру, яка ввела б ворога в оману. Якщо вона сягне цього – то вже буде успіх…

Сама дивувалася: виважувала все спокійно, без поспіху, без панічного розпачу.

Чому? Чи не тому, що неоднораз мимоволі розмірковувала, як вона поведеться на випадок провалу? Мабуть, так. Інакше їй свій дивний стан важко було б до пуття пояснити.

Вона ніби роздвоїлася, немовби сама за собою спостерігала збоку, сама для себе перетворилася в сторонню особу. Розвідниця холодно, уважно й прискіпливо коригувала зараз наперед кожен можливий крок, кожну дію або вчинок такої собі пересічної німкені Крістіни Бергер, за долю якої щиро й гаряче вболівала.

І все ж підсвідомість не завжди скорялася необхідності, відкидала обставини й логіку поведінки, що з них випливала. І тоді весь навколишній світ набував дивовижних, досі не відчутних принад, зворушливих одкровень, спалахував небачено соковитими, живими фарбами. Чому раніше цього не помічала? Виходить, так мало й так невимовно багато потрібно для простого людського щастя. Бо життя, існування в цьому яскравому, якщо його гостро відчувати, світі і є щастя. Такої миті навіть звичайна комашка видавалася дивом із див, а ще вчора вона її відігнала помахом руки. І щоб усе це відкрилося, необхідна була поява сірих постатей, мисливців, що на полюванні обклали здобич.

А здобич – то вона… І тоді, опановуючи себе, вона вольовим зусиллям чавила небезпечні емоції, рішуче гасила в свідомості звабливі вогні. Добре відала, від чого вони походять і до чого можуть призвести. Злам – спадкоємець слабкості…

На прогулянку вона вийшла за годину до обумовленого з Майєром часу. Бажано, щоб спостерігачі призвичаїлися до її присутності на вулиці. Двічі на кілька хвилин лишала коляску під надійну опіку Віта – заходила до аптеки та перукарні. Для чого? Щоб вирішальної миті її самотнє повернення додому не стурбувало переслідувачів.

Її присутність на вулиці – сигнал небезпеки. І весь її задум, його успішне здійснення залежало від кмітливості Віллі. Чи зупинить машину? Чи не покине напризволяще Федька? Її поймав крижаний холод від самої думки, що маля потрапить до катівні гестапівських убивць. Що могла, все зробила. Подальше залежало від розуму й спритності Майєра. Про старого з овочевої крамниці вона не думала, бо не знала його як людину: бачила лише один раз, коли приходила з паролем по рацію.

Та годі про це!

Машина Майєра зупинилася. Вже пощастило! Ну, Віллі, дій! Твоя черга… Вона рвучко повернулася й попрямувала додому. Тепер їй слід відволікати на себе максимальну увагу. Так, як вона наперед обміркувала.

Удома Крістіна вдала, що не помічає цікавих поглядів Барбари. Піднялася вгору, на занедбаний третій поверх, де ховала рацію. Почула шурхіт за дверима й зацокотіла морзянкою, хоч ще не підключила передавача до живлення. Почулися легкі, поспішні кроки, що віддалялися.

«Побігла повідомити! Зараз станеться!»

Крістіна включила живлення. Одягла навушники. Чекала. Ось і ледь чутні кроки людей, що підкрадаються до дверей…

Вона зацокотіла ключем, надсилаючи в ефір шифровку, яку підготувала зранку. Про чергового вилупка з інкубатора Хейніша. Тільки тепер у шифровці був пропущений рядок «Джерело Ніка». Пропуск цього неодмінного рядка – сигнал біди. Повторна передача прийнятої у Центрі шифровки – один з її сигналів провалу. В Москві тепер знатимуть…

Двері навстіж розчахнулися.

Від них до Крістіни простяглося кілька жилавих рук. Загупали ноги…

Крістіна злякано зойкнула. Підхопилася з місця. А їй уже завертали руки за спину. Гостроносий, веснянкуватий парубійко зняв з неї навушники; одягнув на себе, сів до рації і перемкнув її на прийом.

Цієї миті до кімнати ввійшов висохлий, як мрець, чоловік.

З його появою всі виструнчилися. Одна Крістіна лишилася сидіти на канапі, куди її штовхнули подалі від рації.

Живий мрець ковзнув поглядом довкола.

– Гут! – сказав задоволено. – Відповідь була? – запитав у гостроносого радиста.

– Чекаю, пане кримінальний радник.

– Зачекаємо разом.

Він мовчки сів на канапу поряд із Крістіною і застиг, не дивлячись на неї. За хвилину приймач зацокотів морзянкою. Радист поспішно записував крапки й тире.

Крістіна знала цю шифровку напам’ять. Тому й «прочитала» її на слух: «Студентці. Одержано. Проф.».

Скорочене від слова «професор» – коротке «проф.» – означало що радистку зрозуміли правильно.

Крістіна затамувала в собі свою маленьку радість, свою ще одну перемогу. На останньому рубежі…

– Хитро замислено, – сказав живий мрець. – Тонке алібі! Дуже підступний задум! Панове, зверніть увагу, всі сусіди в один голос запевнятимуть, що в той час, коли працював шпигунський передавач, ця мила пані прогулювалася на повітрі. Її всі бачили на власні очі! Уявляєте?

– Так точно, пане кримінальний радник!

– До речі, де її синочок зараз?

– Ще на вулиці.

– Негайно заберіть додому.

– Слухаюсь!

– Там здоровезний собацюра, – підказав хтось із вловлювачів.

– Ет! – недбало махнув рукою крем’язень, що зібрався йти по дитину. – Що той собака проти вальтера?

І він зник за дверима, щоб за кілька хвилин повернутися переполоханим.

– Пане кримінальний раднику, дитини нема! – нервуючи, повідомив він.

– Як так нема?

– Коляска порожня.

– А собака!

– Також зник!

– Цікаво…

Живий мрець із підозрою втупився в Крістіну.

– Що ви скажете на це?

Сльози залили обличчя жінки.

– Ясно, – крекнув радник. – Покличте оту… Як її?

– Служницю Барбару?

– Авжеж.

– Одна мить!

Увійшла дебела Барбара і одразу кинула зловтішний погляд на зарюмсану хазяйку.

– Куди поділася її дитина? – запитав радник.

– Як так поділася? – вибалушила очі вона.

– На вулиці знайдено порожню коляску. Ні дитини, ані пса!

– Не знаю, пане…

– Не знаєте… Хто міг узяти дитину?

– Ніхто! – гаряче запевнила Барбара. – Собацюра навіть мене не підпускав…

– А фрау Шеєр?

– Стара пані ще вчора поїхала провідати подругу. Повернеться сьогодні ввечері. Зараз у домі її нема.

– Хто ще?

Барбара зморщила лоба.

– Є ще один…

– Хто?

– Але ж він на службі!

– Я питаю: хто?

– Гауптштурмфюрер Майєр. Рудий такий…

– Ще хто?

– Уяви не маю!

– Чому назвали Майєра?

– Він знається з панянкою ще з часів спільної служби на Кавказі. Пес до нього давно звик. Ластиться, мов до хазяїна…

– Ви вільні. Поки що… Не залишайте будинок!

– Слухаюсь…

Коли за Барбарою зачинилися двері, він наказав:

– Негайно розшукати Майєра!

– Арештувати?

Кримінальний радник поплямкав губами, розмірковуючи. Нарешті проказав:

– Ви спочатку його знайдіть. Боюся, це буде нелегко.

Розділ сімнадцятий
КУЛЯ АБО ШИБЕНИЦЯ

Хейніш і гадки не мав, що ця зустріч з Кальтенбруннером буде останньою в його житті. Про те, що відбулося опівдні, він не знав нічого. Тому кожне слово шефа лунало мов грім серед ясного неба.

– Ви пригадуєте, про що я вас запитував, коли ви прибули до Берліна?

– Пам’ятаю до слова!

– Я запитав вас, хто ота жінка, що приїхала разом із вами.

– Так, питали, – Хейніш губився у здогадках.

Що трапилося? До чого шеф веде? Ясно одне: нагадує недарма.

– І знову запитую: хто вона?

Хейніш мовчав, збираючись з думками. Адже він уже пояснював свої шляхетні дії.

Однак Кальтенбруннер і не чекав на відповідь.

– Ваша красуня – радянська шпигунка! – люто ревнув він.

– Що?! – пополотнів Хейніш. – Не може цього бути! Адже я сам, особисто…

– Саме так: відповідатимете ви самі, особисто! У пана Мюллера!

– Але що сталося? – стогоном вихопилося в Хейніша.

– Невже не знаєте? – здивувався шеф.

– Нічогісінько…

– Неймовірно!

– Я готовий заприсягтися…

– Облишмо! Де ваш ад’ютант Майєр?

– Зранку відпросився до дантиста.

– Ви йолоп, Хейніше! Викінчений кретин! Ваш Майєр давно продався більшовикам!

– Але, коли я ніс службу на Кавказі…

– Атож! Він продався ще на Кавказі!

– Та звідки все це відомо? Я ж нічого…

– От що, Хейніше, мовчіть і слухайте. Сьогодні арештовано вашу пасію. В момент, коли вона працювала на радіопередавачі. Ви, Хейніше, пригріли отруйну зміюку! Обставини склалися так, що виявили і її спільника – вашого особистого дорученця Вільгельма Майєра. Чи були у вас від нього якісь службові секрети? Мовчіть! Моє запитання не потребує відповіді. І так усе ясно, як удень. Майєрові вдалося зникнути. На щастя, це нічого не важить: з його яскравими прикметами далеко не втечеш. До того ж він поцупив дитину Бергер і прихопив із собою ще й пса. Рудий здоровань з немовлям на руках і чорною собацюрою будь-кому впаде в око. Погодьтеся, рідкісне видовисько! Арешт Майєра – справа кількох годин.

– Хто б міг подумати! – пробелькотів Хейніш. – Майєр! Сказитися можна…

– Сказ вас не врятує! Вдамося до елементарної логіки. Що станеться після цієї чорної зради з вашою агентурою, яку ви залишили на Кавказі? Всі ваші резиденти опиняться, а може, вже опинилися за гратами! А тут, у Берліні? Ви працювали під пильним наглядом росіян! Вихованці «Цепеліна», яких ви до них закидали, надсилали нам «дезу» під диктовку червоних. У цьому вже немає жодних сумнівів. Наслідки незворотні: оперативний відділ генштабу користувався цими фальшивими повідомленнями й керувався ними у фронтових діях. Ось звідки випливають наші, здавалося б, незбагненні поразки на Кавказі! Об’єктивно оцінюючи всі ці події, приходимо до неспростовного висновку: очолюваний вами відділ «Цепеліна» завдав удару в спину не росіянам, а нашому вермахту. Хіба не так? Ну, тепер Мюллер нагадає вам покійного Гейлігена… Чи усвідомлюєте ви, що чекає вас у костоламів Мюллера? Я не здивуюсь, якщо ви й самі в руках його громил признаєтеся в шпигунстві на користь росіян… Мюллер із вас усі жили повитягує! По одній!.. А мені ваші примусові признання ні до чого – зайва морока й клопіт. Ну? Маєте щось сказати?

Хейніш знічено мовчав. Не тому, що забракло слів на якесь недолуге виправдання, а тому, що несамовитий відчай задушливою спазмою відібрав у нього мову. У відповідь лише невиразно проклекотіло щось у горлі.

Кальтенбруннер ствердно хитнув конячою головою, ніби почув вичерпне й недвозначне пояснення. Потому мовив навіть дещо співчутливо:

– Ось вам на вибір, Хейніше: куля або шибениця. На вирішення цієї дилеми я надаю вам цілу годину. Шістдесят повноцінних хвилин! Врахуйте: шибениця вам забезпечена, якщо ви потрапите до рук Мюллера, куля врятує вас від тортур, якщо стане мужності упоратися самому… Рівно за годину вас позбавлять зброї. Це – все! А зараз – ідіть додому. Куля – то ваша приватна справа!

– Гаразд, – змертвілим голосом озвався Хейніш.

Він ледь спромігся звестися на ватяні ноги. Тіло дивно обважніло, зробилося неслухняним. Похитуючись, пішов до – виходу під безжальним, суворим поглядом шефа.

У приймальні з його появою підвелися з стільців двоє – закрижанілий Пауль Шенк і кремезний гевал з мавпячими, гострими очима й щелепами неандертальця. Типовий убивця за фізіономічними ознаками, систематизованими італійським криміналістом Ламброзо.

Хейніш сприйняв це як належне. Ці двоє уособлювали невідворотність долі.

Якщо не він сам, то, мабуть, вони… Руки в них не здригнуться… Адже шеф прозоро сказав: «Мені ваші примусові признання ні до чого – зайва морока й клопіт…»

Хейніш, мов примара, почвалав довгими переходами на вихід. Двійко убивць лінивим перевальцем – за ним. Отак, у супроводі свого фатального почту, він дістався додому. Вхідні двері не замкнув – зайве. Пройшов до кабінету й сів за стіл. Чув за дверима тихе шарудіння і неквапну, неголосну, немов у покійницькій, розмову.

Йому пригадалася тепер така давня бесіда з фрейлейн Крістіною Бергер. Вона відбулася влітку минулого року під час навального наступу вермахту на Владикавказ. Розмова набрала була такої гостроти, що фрейлейн руба запитала Хейніша, тоді штурмбанфюрера СД:

– Я бачу, ви мене в чомусь підозрюєте, пане штурмбанфюрер?..

Він зареготав:

– Ви починаєте мені подобатися, Крістіно! Отаке уявити… Я розумію, що у вас на думці… Боже мій, ну який дурень бере до розвідки чарівних дівчат? Краса – найособливіша прикмета, що кожному впадає в око, отже, й найнебезпечніша. Розвідка – справа сіреньких і непримітних людців.

– А Мата Харі? – зухвало заперечило дівчисько. – Я читала, вона була приголомшливо вродлива.

І він у відповідь повчально мовив:

– Мата Харі й загинула через свою фатальну красу, бо не мала можливості й кроку ступнути без чужого, здебільшого хтивого погляду… А ревнощі невдатних коханців породжують найфантастичніші версії, подекуди – дуже вірогідні. Вони й призвели красуню до страти… Але ви не відповіли на моє запитання. То що ж вас спонукало поспішати з роботою?

І вона з гідністю відповіла:

– Я німкеня, і мій обов’язок – віддати себе рейхові!

Дівчисько аж зблиснуло очима.

Отак ошукала… Наївністю, чарівністю, юністю… Хто міг чекати підступу від юнки?

А Майєр?

Порпався в картах барона фон Шилінга… Виходить, майор Штюбе і слідчий Кеслер, не довіряючи нікому, в своїх підозрах не помилялися… Коли розшифрують повідомлення Крістіни Бергер, чи не знайдуть серед них відомості про «Блакитну лінію»? Напевне, вони там є! А коли так… Ні, шибениці не минути!

Хейніш піднявся з-за столу, підійшов до серванта, звідки вийняв пляшку «Мартеля» й три кришталеві чарки. Сів до столу й налив в усі три до вінця. Кому? Собі, Крістіні Бергер і Віллі Майєру. Вони незримо були тут присутні.

«За упокій усіх трьох!»– подумки проголосив Хейніш цвинтарний тост і вихилив свою чарку.

Потім витяг пістолет, твердою рукою притулив дуло до скроні й натиснув на курок. Всесвіт вибухнув і згас…

– Уперше бачу такого гостинного покійничка, – мовив Пауль Шенк, вказуючи на повні по вінця чарки.

– Не отруєні? – з підозрою запитав гевал.

– Тоді навіщо було б йому стрілятися? Адже свою він висмоктав…

– І то правда!

– Подався на той світ із чарчиною в руці. Навіть гарно!

– Я чув, що покійник був товариською людиною.

– Так, він не цурався радощів життя.

– Таку людину не завадило б пом’янути…

Гевал з надією позирнув на Шенка.

– Охоче! Навіщо пропадати добру?

Вони підняли келишки.

– Прозіт! – Гевал випорожнив чарку одним поковтом.

– Будьмо! – приєднався до нього Пауль Шенк і замислено проказав: – Цікаво, мені випало першому зустріти його в Берліні і от проводжати в останню путь.

Він поглянув на годинник.

– Час доповісти про «несподіване самогубство» Хейніша обергрупенфюрерові.