Текст книги "Блакитна лінія"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

– Слухаюсь!

– Після того негайно передайте затриманого під особисту розписку кримінальному раднику пану Йону Патцігу із зондеркоманди «Червона капела». Знаєте таку?

– На жаль…

– Її особовий склад розміщено в казармі в’язниці на Плетцензеє.

– Де відбуваються страти?

– Так. Ви все зрозуміли? Тільки пану Патцігу під особисту розписку. Якщо його не виявиться на місці, розшукайте. Але – тільки йому!

– Слухаюсь, пане обергрупенфюрер! – виструнчився Хейніш. – І… і дякую! – додав непевно.

Але влучив точно.

– Отож! Надалі будьте обережніші.

– Цей випадок я запам’ятаю на все життя.

– Ще б пак! Інакше ви його собі одразу вкоротите. Виконуйте наказ!

«Ну що, Мюллере? – зловтішно подумав шеф СД, коли за Хейнішем зачинилися двері. – Чи не добрячу ломаку я встромив тобі в колеса? А ти хотів встромити її мені…»

Розділ восьмий
ДВА ПОВІДОМЛЕННЯ З ІНТЕРВАЛОМ

Того вечора генерал Сербулов був далекий від почуття гострого неспокою, що виникло буквально за кілька хвилин. Він сидів за своїм широким письмовим столом, уважно – аркуш за аркушиком – переглядав папери і розмірковував. Про характер його роздумів можна легко дізнатися по копіях коротких повідомлень, давніх і свіжих, які він аналізував, беручи до уваги всі факти.

Папка, що лежала перед ним на столі, була досить грубенька. Папери всі до одного мали позначку найвищої секретності. Це були розшифровані повідомлення, що надійшли до Центру дуже здалеку, і щоразу– з ризиком для життя відправника.

«Директору.

Через Лонга, від директора швейцарського авіаційного товариства, який щойно повернувся з Мюнхена, де провадив переговори з німецьким товариством «Люфтганза»:

1. Німецька авіація нараховує зараз 22 тисячі машин першої і другої лінії, окрім того, 6 000–6 500 транспортних літаків «юнкерс-52».

2. Зараз у Німеччині щоденно випускається 10–12 пікірувальних бомбардувальників.

3. З’єднання бомбардувальної авіації, яке досі базувалося на острові Кріт, перебазовано на Східний фронт: переважна частина – до Криму, решта – на інші ділянки півдня.

4. Втрати Німеччини на Східному фронті становили з 12 червня до кінця вересня 45 літаків на день.

5. Новий літак типу «месершміт» має дві гармати і два кулемети. Всі’ вони встановлені на крилах. Швидкість 600 км на годину…»

«Директору.

Блискавка.

Генштаб очікує зараз вищого піку радянського наступу, а саме – великого наступу Червоної Армії в районі Курська в напрямку Глухів – Конотоп і в свою чергу планує прорив радянських армій з району Харкова силою не менш 2-х корпусів між Богодуховом і Конотопом…»

«Директору.

Блискавка.

Росіянам удалося прорвати фронт у районі дій 61-і гренадерської дивізії (18-ї армії під командуванням генерала Ліндеманна). Німці дізналися, що триває концентрація радянських сил на Нижньому Волхові і в районі Ленінграда. Німецьке головне командування вважає, що останнім часом до Ленінграда, через Мурманськ і Вологду, надійшла велика кількість воєнних матеріалів, а також військ через Шліссельбург і повітрям…

Німецьке головне командування чекає посилення російської активності в районах Неви, Волхова, Свіру.

З цієї причини німецьке командування вирішило прискорити спорудження оборонних рубежів та укріплень «Східний мур» у північному секторі, а саме: в Естонії та Латвії. У зв’язку з дещо критичним становищем на невському фронті («Нева-фронт») довелося перекинути частину резервів, що знаходяться поблизу Оредежа. Ці резерви призначені також для забезпечення комунікацій між Сольцями і Дитячим Селом…»

У двері постукали.

– Прошу.

Увійшов схвильований черговий офіцер з дешифрувального відділу.

– Товаришу генерал, надзвичайна подія!

– Що трапилося? – одразу стурбувався генерал.

– Одержано першу шифровку з Берліна від Студентки. Характер повідомлення позитивний. Однак через кілька хвилин з того ж передавача ми одержали повідомлення про провал Пенелопи та арешт Меркурія.

– Негайно мені на стіл!

– Я приніс. Ось вони. – Черговий простягнув Сербулову тонюсіньку папочку.

– Дякую. Можете йти.

І ось вони перед ним – ці дві шифрограми, що надійшли одна за одною з невеликим інтервалом.

Перша:

«Професору.

Екзамен склала. Під дахом прописана. Хейніш очолив берлінський «Цепелін», діяльність якого контролює Ніка. «Ц» готує агентів для диверсій в тилу наших військ на Кавказі. Студентка».

Друга, з того ж передавача:

«Директору.

Фант.

Меркурія схоплено. Я…»

Фант – заздалегідь умовлена позначка про провал.

Далі намагалася передати відкритим текстом суттєве. На слові «я» передачу обірвано.

Генерал Сербулов сховав у долонях враз змарніле обличчя. Втрати! Скільки їх уже було… І завжди – найкращі люди… Власне, чому найкращі? Усі в критичних ситуаціях борються до кінця. А якщо гинуть, то як герої…

Це була лише миттєва слабкість.

За хвилину генерал Сербулов підняв трубку і навмисне сухим голосом, бо гамував безжально власні почуття, наказав черговому:

– Негайно розшукайте підполковника Калину і викличте до мене.

Він уявляв, як це сталося. Палахкотить вогонь – Пенелопа завжди розпалювала камін, коли працювала на рації. Про всяк випадок. У двері навально грюкають. Пенелопа кидає у вогонь радіограми й шифри, стріляє крізь двері, у вікна. Будиночок у неї хоч і на один поверх, але вікна розташовані височенько. Скільки в неї обойм? Скільки б не було, останню кулю береже для себе… Тільки навряд чи до цього дійде: тилові есесівці, що почувають себе в безпеці, не хочуть умирати під її кулями й тому «забувають» наказ взяти радистку живою. Автоматні черги зрешечують маленьку кімнатку звідусіль – крізь двері, з вікон… Так, живою Пенелопу не візьмуть…

Двері відчинилися, і в кабінет увійшов підполковник Калина.

– З’явився за вашим викликом, товаришу генерал! – чітко відрапортував він.

– Сідайте ближче до мене, Костянтине Васильовичу…

З того, як це мовив Григорій Іванович, підполковник збагнув: скоїлося щось надзвичайне, лихе, непоправне.

Він насторожено сів до столу, і генерал посунув йому тоненьку папку:

– Прочитайте.

Костянтин Васильович прочитав і зблід. «Марійка! Що з нею?» А Григорій Іванович поглянув на нього.

– Є підстави вважати, що з Студенткою поки все гаразд…

– Які, Григорію Івановичу? – з надією запитав підполковник Калина.

– Давайте проаналізуємо ситуацію. Який висновок ми можемо зробити з цих двох шифровок? Перша з них була передана в нормальній ситуації, друга – в критичній. Але вони надійшли з інтервалом у кілька хвилин. З цього випливає, що критична ситуація виникла раптово, непередбачено. Меркурій і Пенелопа не чекали провалу, не бачили вистежування, нічого їм не здавалося підозрілим. Інакше вони б нам негайно повідомили. Ви згодні з цим?

– Так, Григорію Івановичу, – схвильовано відповів Калина. – Але ж шифровка Студентки свідчить про те, що її зустріч із Меркурієм відбулася перед провалом.

– Правильно, – погодився генерал. – Меркурію було дано розпорядження передавати шифровки Студентки негайно. Але їхня перша запланована зустріч мала таку складну систему запобіжних заходів, що не могла не виявити можливого стеження. А якби був виявлений хоча б натяк на щось підозріле, зустріч не відбулася б. Вона сталася, отже, ніщо не віщувало небезпеки. Так само спокійно Меркурій прибув до Пенелопи. Отут, після передачі шифровки від Студентки, щось і сталося.

– Пеленгатори? – вголос подумав Калина. – Ні, не схоже…

– Так, не схоже, – знову погодився з ним генерал. – Нам відома система, яку виробила в своїх діях зондеркоманда Патціга, що полює за передавачами. Вони пеленгують діючу рацію і звужують коло пошуків із кожним виходом в ефір, якщо рація лишається на одному місці. Проте люди Патціга намагаються схопити радиста тихо, непомітно, щоб ніхто про це не дізнався. Потім місце перебування рації перетворюють у пастку. А що відбувається за повідомленням Пенелопи? Спочатку хапають Меркурія, потім зчиняють стрілянину, намагаючись відкрито вдертися до будинку Пенелопи. Це не лягає в схему дій зондеркоманди Патціга. У мене, що більше я вдумуюся в ситуацію, то твердіше складається враження, що діяв хтось сторонній, діяв грубо, зухвало, наспіх… От що його спонукало до цього, ми не знаємо. Якийсь дивний випадок… Ви, Костянтине Васильовичу, не знаєте Меркурія, а я з ним добре знайомий. Я виключаю той варіант, щоб він, ідучи до Пенелопи, не «перевірявся» і приволік за собою цілий натовп есесівців. Нісенітниця! Меркурій із тих, хто помічає тінь навіть захмареної ночі… Ні, стеження за ним не було! «Хвіст» він би швидко засік…

– То що ж це може бути?

– Не знаю. І давайте не будемо даремно губитися в здогадах. Аналізові піддаються лише факти. Своїми роздумами я тільки хотів підкреслити, що за логікою подій Студентка лишилася осторонь і перебуває поки що в безпеці. От тільки зв’язок із нами втратила…

– І пароль, – додав Калина.

– Чому «і пароль»? – перепитав генерал.

– Тому, що пароль на випадок провалу автоматично скасовується. Так її було попереджено. Оскільки, крім Меркурія, у неї нема виходу ні на кого іншого, тепер з нею зможе увійти в контакт лише добре знайома їй особисто людина, до якої вона відчуває повну довіру.

– Це так – маємо ще одне ускладнення… Проте поновити зв’язок із Студенткою треба неодмінно! За даними, які ми одержуємо, німці планують на літо ряд наступальних операцій. Усі – на півдні. Послідовність ударів невідома. Але точно знаємо, що серед них планується і новий наступ на Кавказ. Судячи з усього, агенти «Цепеліна» готуються до активних дій саме під час фронтального наступу. Це засвідчили й агенти шпигунської мережі, яка виявлена на Кавказі після повідомлень Студентки. Про це сповістив генерал Роговцев. Він дуже цінує вашу Марійку!

– Матвій Іванович, – трохи ніяково пояснив Калина, – для мене – як другий батько.

– До речі, радист із шпигунської мережі погодився на радіогру. Хоче врятувати своє життя. До ворога пішла важлива «деза» [6]6
  Розмовне скорочення слова «дезинформація».


[Закрыть].

– Там, де працює Матвій Іванович, повний порядок.

– От що важливо: завдяки Студентці ми заохотили до співробітництва Ніку, що дозволяє нам повністю контролювати діяльність берлінського «Цепеліна». Матеріал у них, безумовно, з дня на день буде накопичуватись, а передати його воші не зможуть. І ще одне: Студентці дано завдання роздобути будь-які відомості про оборонні споруди та укріплення «Блакитної лінії», за якою німці зализують свої рани і готуються до реваншу влітку… Але кого ж ми можемо послати до Студентки без пароля?

– Мене! – пристрасно мовив підполковник.

– Вас? – зовсім не дивуючись, запитав генерал. – Розглянемо, – погодився він і почав аналізувати, проте кожне його слово перекреслювало пропозицію Костянтина Васильовича. Генерал відповів Калині з чуйною делікатністю, бо знав, які почуття женуть Калину до Берліна. А міг би відмовити коротко і без будь-яких пояснень одним словом «ні».

– Адольфа Шеєра знайомі з Кавказу вважають загиблим. Несподівана зустріч. Живий? Але ж літак упав на території росіян. А там – полон. Утік? Як, де, коли? Відтак – перевірка. Негайно з’ясовується: Адольф Шеєр – зовсім не той, за кого себе видає. Одне слово, провал забезпечений.

Костянтин Васильович тяжко зітхнув – заперечити нічим, логіка – не емоції.

– То кого ж ви можете порекомендувати?

– Олексія Маркова!

– Оце – діло. Якщо не помиляюся, він залучив Студентку до нашої роботи і двічі виходив на зв’язок із нею в тилу ворога?

– Так точно. Від початку війни – у генерала Роговцева. Підготувати виклик до Москви?

– Не поспішайте. Перед цим ми мусимо точно знати, що з Студенткою нічого не сталося. Подивіться, кому з наших людей у Берліні це зробити зручніше. Передамо прикмети, адресу житла.

– І тимчасову особливу прикмету, – додав Калина.

– Розумно. На якому вона місяці?

– На восьмому…

– Отже, їй необхідно якнайбільше бувати на свіжому повітрі. Це значно спрощує завдання берлінського товариша. Якщо одержимо позитивне повідомлення, почнемо готувати Маркова до подорожі в Берлін.

Була вже глибока ніч…

Розділ дев’ятий
«Я НЕ ПРОШУ ВАС – Я НАКАЗУЮ!»

Віллі Майєр знайшов час, щоб завітати до Шеєрів, лише останнього дня лютого. Фрейлейн Крістіна вийшла з ним у садок. Як і завжди, коли їм хотілося погомоніти на самоті.

Тепло, вже по-весняному гріло сонечко. На деревах набрякали життєдайними соками тугенькі липкі бруньки. Пахло зіллям і травами, що прокидалися по зимі.

Крістіна зовсім втратила свою колишню дівочу рухливість. Ходила повільно, перевальцем. Навіть вірний собацюра Віт, мовби розуміючи стан хазяйки, вже не стрибав до неї, радісно спираючись на її груди могутніми лапами.

– Розумняка ти, Віт! Просто на диво!

– Атож, чудовий пес, – підхопив Майєр.

Віт уже давно звик до нього й дозволяв пестити себе.

Теплішає… Із завтрашнього дня починається березень, а там і перший четвер, у котрий Крістіні слід їхати до «Мисливського замку» в районі Вільмерсдорф.

Маршрут: «Шмаргендорф»—«Далемдорф»—Кенігін-Луїзе до замку. У перший четвер березня. Час – без змін…

Далеченько. Добре, що востаннє: неухильно наближалися пологи.

– Що нового, Віллі? – почала вона розмову.

Майєр знав, що її цікавить: на превеликий жаль, не його особисте життя. Вона навіть зараз лишалася для нього принадною, хоч обличчя її поповнішало, втратило свою дівочу чарівність, вкрилося жовтуватими плямками. Та хіба це назавжди? Скоро краса до неї повернеться й забуяє з новою силою, як це буває з усіма гарними жінками по вагітності. Що ж йому лишається, на що сподіватися? На час, що лікує і вгамовує душевні травми. Він поряд, а це багато важить… А що зараз? Іде й не вщухає війна. Але ж і вона колись минеться!

– Чого мовчите, Віллі?

– Просто замислився…

– Над чим?

– Так, безвідносно… Ви запитали, що нового. Вістей – торба, з чого починати?..

Крістіна посміхнулася:

– Хоч це й тавтологія, але починають з початку.

– І викладають послідовно! – довершив Майєр.

– То я слухаю вас.

– Останніми днями Хейніш вояжував по концтаборах. Зрозуміло, я з ним. Нас супроводжував давній знайомий по Кавказу.

– Хто саме?

– Султан-Гірей Клич.

– Таки втік…

– Тепер співробітничає з СД.

– Про такі речі, Віллі, прошу вас доповідати якнайдокладніше, – мовила Крістіна. – Кажіть все, про що дізналися.

– Поки що мої відомості куці. Ми тільки-но починаємо розгортати свою діяльність.

– Нічого, послухаю. Про щось у дорозі розмовляли?

– Цей кавказький князьок з Адигеї очолює так звану «народну партію горян Кавказу», яка насправді є свого роду агентурно-розвідувальним розплідником. Контингент до «партії» набрано з людей, які зрадили і підняли руку на Вітчизну. Прийом відбувається в концтаборах.

– Тобто як це?

– Там нові «партійці» власноручно страчують полонених згідно з вироками табірної адміністрації.

– Виродки!

– Як на підбір… Він нам передав одинадцять отаких «партійців»-катів. Завітали ми також до «білого» генерала Шкуро [7]7
  У січні 1947 року у відповідності з Указом Президії Верховної Ради СРСР Військова колегія Верховного Суду СРСР присудила колишніх білогвардійців, а згодом активних посібників фашистів до вищої міри покарання. Серед засуджених були Сулган-Гірей Клич та «білий» генерал Шкуро.


[Закрыть].

– А цей що?

– О! Шкуро організував власну «козачу» шпигунсько-диверсійну школу «Отаман». Із неї він виділив нам для першого разу сім «козаків».

– Віллі, чи розумієте ви, як важливо…

– Ох, Крістіно! Я все чудово розумію. І ось вам доказ – докладний виклад усього, що я вам розповів. Також список нашого «контингенту», прізвища, псевдоніми, прикмети.

– Блискуче! Це все?

– Строк підготовки агентів скорочено до мінімуму. Чому? Бо мистецтву вбивати, шкодити, руйнувати їх уже навчили. Закид відбудеться з території Румунії та аеродромів Криму в різні райони Кавказу. Точніше про місце і час закиду зможу повідомити пізніше.

– Заповзявся Хейніш! – зазначила Крістіна.

Віллі мовив замислено:

– Взагалі-то, після виклику до Кальтенбруннера Хейніш був сам не свій. Тепер землю риє…

– А що трапилося, знаєте?

– Якась дивна і незрозуміла історія. Для мене самого цілковита загадка. Може, мав прочуханку? А все почалося з того, що Хейнішеві несподівано пощастило – він випадково затримав російського розвідника.

– Що? – рвучко повернулася до нього Крістіна. – Кого арештували?

– Прізвище – Астаф’єв. Більше нічого не відомо. Німецькі документи виявилися фальшивими. – Він раптом запитав: – Ви знали такого?

Але що могло сказати Крістіні прізвище невідомого розвідника, коли вона жила і діяла в світі вигаданих прізвищ і біографій, що так і звуться – «легенди»? Що важило для неї справжнє прізвище, коли дійовими були тільки паролі та розпізнавальні знаки? Здебільшого вона не знала навіть чужих псевдонімів. Приміром, радіограму, яку вона передала при особистій зустрічі, не зможе «прочитати» навіть той лейтенант з рудими вусиками, що взяв її для передачі до Центру. Чому? А тому, що її забезпечено власним шифром, ключ від якого знає в усьому Берліні вона одна… От вони зустрілися, але що знають одне про одного? Нічого. Тільки зовнішність, бо її не заховаєш до сумки з яблуками…

– Коли це сталося? – запитала втомлено.

– Саме напередодні нашого від’їзду. Тому я і не встиг вам розповісти.

Крістіна швидко підрахувала. Той самий день єдиної поки що її зустрічі у Берліні! Випадковий збіг?

– У який час? – розпитувала Майєра.

– Точно не пам’ятаю. Увечері, коли вже трохи сутеніло.

«Увечері, – все більший неспокій огортав Крістіну, – а ми зустрілися надвечір. Того ж дня…»

– Ви були присутні?

– Ні, не довелося.

– Бачили затриманого?

– Так, Хейніш викликав мене.

– Який же він із себе?

– Звичайний. Волосся таке світле, що брів і не видно. Маленькі очі, гострий ніс. Найцікавіше, що цей росіянин носить вусики «під фюрера». Руді вуса…

– Військовий?

– Хто зна. Але був одягнений у форму лейтенанта інженерних військ.

Серце у Крістіни ніби впало.

«Він!» Їй фізично боляче було в це повірити.

– Як же його викрили? – запитала глухо.

– Астаф’єва впізнав і виказав колишній ваш співвітчизник, фольксдойче з Волги. Хейніш схопив розвідника, заледве той вийшов з будиночка, де мешкала радистка.

– Її теж арештували?

– Ні, її не арештували… Астаф’єв устиг попередити її криком.

– Вона врятувалася? – зраділа Крістіна.

– На жаль, втекти було неможливо. Будиночок оточили. Тікати – марна справа. Але вона встигла спалити шифри і шифровки, які, напевне, приніс їй Астаф’єв.

«Чи встигла передати? Мабуть, ні… Усе сталося так швидко і несподівано…»

– Її катували? – ковтаючи сльози, запитала Крістіна.

Віллі м’яко відповів:

– Вона загинула, Крістіно. Відстрілювалася шалено – одного вбила, двох поранила. За це її буквально зрешетили з автоматів…

– Смілива дівчина…

– Надзвичайно! – погодився Віллі.

– Як вона виглядала?

– Знаєте що, фрейлейн, – розсердився Майєр, – давайте припинимо цю розмову. На вас лиця нема! Якби я знав, що ви такі вразливі… Розпитувати про таке у вашому делікатному стані!

– Ну, добре, – пересилюючи себе, змінила Крістіна тему. – Ви казали, що Хейніш… Словом, який зв’язок між затримкою розвідника і прочуханкою від шефа СД?

– Прямий. Прочуханка – наслідок цієї події. Хейніш сподівався на лаври, вже бачив себе з Рицарським хрестом… Я наважився запитати його, в чім річ. Він на мене нагримав і нічого не пояснив. Порадив узагалі забути всю цю історію, немовби її і не існувало.

– Астаф’єв у Хейніша?

– Ні. Того ж вечора, хоч було вже занадто пізно, – близько півночі, – штандартенфюрер особисто відвіз затриманого до в’язниці Плетцензеє, в якій верховодить зондеркоманда на чолі з штурмбанфюрером Патцігом, усі – досвідчені поліційні фахівці. І знаєте, Крістіно, там теж трапилася дивина.

– Іще щось? – це пролунало навіть лякливо.

– Заспокойтеся, фрейлейн, уже нічого лихого, без усяких страхіть… Дивне інше, але тільки для того, хто добре знає пиху, самозакоханість і честолюбність штандартенфюрера. Розумієте, Патціг, незважаючи на те, що Хейніш – старший нього за званням, обізвав нашого шефа ідіотом.

– Справді?

– Дослівно: «Якби я не знав, що на світі існують викінчені ідіоти, ви б мені це сьогодні блискуче довели».

– І що Хейніш?

– У тому й дивина: змовчав! Мов язик проковтнув… Тільки побуряковів од люті. Але ж змовчав!

«Отже, мандри до «Мисливського замку» не відбудуться. Пароль віднині скасовано… Я втратила зв’язок! Увесь час не щастить… Що я зараз можу, коли невдовзі пологи?.. Віллі згадував зрадника: впізнав, вислідив, виказав… Чи не бачив і мене на зустрічі з Астаф’євим? Хто зна! Хоча я нічого підозрілого не помітила… І він не помітив, бо підійшов… Проте обережність не зашкодить… До того ж зрадник може ще когось впізнати і виказати. Якщо не мене, то інших… А покарання цей гад повзучий давно заслужив!»

– Хто виказав Астаф’єва?

Віллі Майєр з подивом помітив, що очі Крістіни раптом зробилися сухі й суворі.

– Як звуть його? – перепитав. – Хорст Гейліген.

– Хто він за фахом?

– Фах! Агент гестапо…

– Ах, навіть так… Віллі, я б не хотіла, щоб він довго жив.

– Ро-зу-мію!..

Майєр стривожено поглянув на Крістіну.

– Вам загрожує небезпека?

– Можливо, – похмуро відповіла Крістіна. – Але з однією поправкою: якщо загрожує, то нам обом.

– Важко! Берлін – не прифронтова смуга.

Певно, згадав, як «прибрав» слідчого Кеслера, коли той вийшов на слід…

– Це наказ, Віллі! Я не прошу вас – я наказую!