Текст книги "Блакитна лінія"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

Розділ дванадцятий
У «МЕРТВІЙ ЗОН!»

Веселий піхотний лейтенант – явно напідпитку – з’явився на залізничному вокзалі міста Ровна за кілька хвилин до відправлення берлінського «експреса». Проте «експрес» був надто пишною назвою для того строкатого поїзда, що стояв на колії. Тут були й платформи з вкритим брезентом вантажем, і санітарні вагони, а в кінці – три товарних, для худоби. З темних маленьких віконець, розміщених під самісіньким дахом, загратованих колючим дротом, визирали тоскні очі чергової партії упольованих жандармерією «рабів». Для пасажирів було виділено лише чотири спальні вагони.

Лейтенант прибув у супроводі такого ж «розвеселого» дружка й досить звабливого дівчиська, яке мало лише один гандж – не вміло користуватися парфумами і фарбами.

Майорові, старшому з вокзального патруля, спало на думку, що лейтенант не потягне з собою це парфумне диво і тому не завадило б отаке, зовсім непогане на вигляд дівча забезпечити й подальшою військовою опікою. А перевірка для майора входить у виконання службових обов’язків.

Майор козирнув лейтенантові й зажадав:

– Ваші проїзні документи!

Лейтенант обурився:

– Пане майор, ви хочете, щоб я запізнився на поїзд?

– Могли прийти раніше. А зараз не баріться. Бо поїзд і справді рушить без вас.

Лейтенант поставив на вичовгану чобітьми плиту перону чемодан, дістав із кишені гаман. Маленьку валізку він не випускав із рук.

– Ось документи. їду з фронту в десятиденну відпустку.

– Так, – погортав майор документи. – П’ять днів уже згаяли. Що вас затримало?

– Нічого особливого, пане майор. Ось зустрів несподівано шкільного товариша, – він вказав на супутника, що мовчки й тупо, з п’яною впертістю довбався неслухняними пальцями в пачці з цигарками, – він мене познайомив з фрейлейн…

– І пішло, і закружляло!..

– Так точно, пане майор!

– З цією крихіткою?

– Зі мною, – грайливо гойднула вона стегнами.

Німецькою володіла дуже кепсько. Виходить – з місцевих. У кого навчилася – ясно. Тим краще…

– Ну і як? – тепер майор запитав дівчину.

– Дуже інтенсивно! – виклично відповіла вона і звернулася до очманілого шкільного дружка: – Гансе, почастуй мене цигаркою.

Той щось невиразно прохрипів і на знак згоди хитнув головою.

– Пане майор, – заблагав лейтенант, – я ж запізнююсь!

– Добре. Їдьте! – Майор повернув документи, які не дуже й роздивлявся. – Тільки пам’ятайте: ще один шкільний товариш – і рідних вам не побачити.

Лейтенант підхопив чемодан.

– Прощавай, Гансе! – загукав, кидаючись до вагона, бо в цю мить ешелон з брязкотом смикнувся.

Ще за спиною почув уривок розмови, що набирав істинно арійської конкретності:

– Де ти живеш, крихітко?

– Буду вільна – скажу. Ви тут завжди чергуєте?

У вагоні лейтенант розшукав вільне місце. Троєофіцерів, що вже були в купе, заповзято викладали на відкидний столик наїдки. В центрі його вже красувалася перша пляшка.

Ситуація!

Лейтенантові небажано встрявати в цю пиятику. Завтра необхідно бути максимально свіжим, а вінвідчував утому Привітався з усіма й запитав:

– Верхня полиця вільна?

– Невже одразу спати? – здивувалися супутники.

– До самісінького Берліна! – І вирішив пояснити: – Мене проводжали мало не добу. Так само! – вказав на столик із пляшкою і наїдками.

Офіцери зареготали:

– Коли так само, то лягайте! Ми теж – до Берліна. І от, аби згаяти час…

– Само собою!

Лейтенант закинув у багажник чемодан. Невеличку валізку вклав на полиці під голову.

Пригадав пораду підполковника Калини:

«Якщо в дорозі спілкування з сторонніми вам буде небажане, розкрийте «Майн кампф». Навколо вас одразу створиться «мертва зона». В побуті німці цураються ортодоксальних фанатиків…»

І ось згори, з лискучої обкладинки на сотрапезників, що розпочали обідати внизу, грізно поглянув насуплений фюрер. Голоси враз ущухли, а потому зашелестіли шепітливо…

У Берлін поїзд приїхав рано-вранці. З вокзалу лейтенант вийшов на Александерплац, підкликав таксі.

– Куди, пане лейтенант? – запитав водій.

– Туди, куди мені треба, ще ранувато, – зітхнув новоприбулий. – Поки що покатаєте мене по Берліну. Не женіть.

– І все ж, куди бажаєте найперше?

– Їдьмо в центр – на Унтер ден Лінден.

Машина рушила. Щось насторожило лейтенанта у водієві, але що саме? Свідомість, буває, не одразу трансформує невиразні відчуття в сформовану думку.

Він пильно придивився до людини за кермом.

Старий. Зморшки, що посікли навіть шию, правда, ще тугеньку, нарізали на обличчі не менш як на шість десятків. Весь якийсь сірувато-злинялий. Вираз обличчя – байдужий. І все-таки щось було в ньому, що привернуло насторожену увагу. І тут осяяло: акцент! Водій – не німець. А може, фольксдойче, якого подмух війни заніс у Берлін? Відпадає: фольксдойчі нині у шані, вони у великому попиті серед численних «ейнзацкоманд», дуже потрібні як перекладачі на окупованих «життєвих просторах», а не за кермом пошарпаного берлінського таксі.

– Ви звідки родом? – запитав, щоб перевірити свої спостереження і міркування.

Водій мовчав, явно не бажаючи встрявати в розмову. Все ж німецькому офіцерові необхідно відповідати. Це закон. Інакше негайно може бути підкликаний перший-ліпший патруль.

Старий за кермом мовив ухильно:

– Моя національність нині у німців не в пошані.

– Ви мене ще більше зацікавили. Відповідайте!

Відповів, неохоче цідячи слова крізь сталеві вставні зуби:

– Росіянин.

– Росіянин? – щиро здивувався лейтенант. – У Берліні, на волі?

Водій з ледь прихованим презирством заспокоїв:

– Не бійтеся – не червоний. Від червоних я тікав ще аж у вісімнадцятому році. – Він скоса глянув на пасажира і додав: – З деякими проміжними зупинками драпав від Царицина аж до Берліна. Цей безупинний біг тривав лише рік…

– Від Царицина? Не чув про таке місто.

– Так раніше звався Сталінград.

– О!

– Нас там добряче по-молотили і вже гамселили до кінця.

– Кого це – вас?

– Білу гвардію…

І знову лейтенантові пригадався фрагмент із численних оповідок про Берлін Костянтина Васильовича:

«Серед таксистів міста до війни було дуже багато росіян. їх і зараз чимало, далеко не всі емігранти зрадили свою колишню батьківщину й поволоклися в «похід на Схід». Навіть Денікін закликав не підтримувати німців, за його словами, одвічних ворогів росіян. Він мотивував це тим, що коли Червона Армія розтрощила добірну білу гвардію, то німців поб’є й поготів… Росіяни, мовляв, німаків завжди били! Зараз таксисти з росіян навіть починають переважати: кількість машин зменшується, німців женуть на фронт, «унтерменші» слугують «панам». Врахуйте: всі вони пройшли крізь сито таємної поліції.

Зрозуміло, не кожен зголосився стати таємним агентом, але з усіх взято письмове зобов’язання негайно доповідати про підозрілих пасажирів і нелояльні розмови».

Цей ніби не схожий на агента. Бач, як спритно «закрутив» про драп від Сталінграда до Берліна. Навіть час на цю процедуру вділив – рік. Більше не обіцяє, і не причепишся до нього: розповідав про власну долю, його запитали – він відповів. І все! Проте обережність ніколи не завадить. Сказав повчально:

– Вермахт звершить те, чого не спромоглась біла гвардія росіян!

Тим часом виїхали на фешенебельну вулицю Унтер ден Лінден. Дзеркальні вітрини сяяли. А за ними – чого тільки не було! Розкішні торти, білі паляниці, качки й кури в блискучому целофані, кілька товстенних ковбас, кавалки свіжого рожевого м’яса…

– Майн гот! – у захопленні вигукнув лейтенант, дивлячись на цей воістину фантастичний достаток. – Навіщо я волік із собою свою скромну фронтову пайку? Ет, наслухався маловірів…

– Ви давно не були в Берліні? – тепер запитав водій. Після своєї згадки про Царицин він, всупереч похмурому змісту своїх спогадів, помітно повеселішав.

– З вересня сорок першого. А що?

– Усі ці розкоші виготовлені з пап’є-маше, – зловтішно повідомив водій і тут же почав заповзято вихваляти: – Робота унікальна, можна сказати – ювелірна. Досягнуто нечуваних зорових ефектів! Усе – як справжнє! А який чудовий лак. Які фарби. Німецькі хіміки досягли видатного успіху – лак і фарби не тьмяніють.

– Чудово! – оцінив його високолояльну хвалу пасажир.

Водій знову спохмурнів і замовк: навіщо даремно плескати язиком, коли його езопівські кпини не до тями цьому німецькому недоумку?

Поблизу парку Тіргартен, новоприбулий розрахувався з таксистом, відрахувавши точно до пфеніга, скільки той запросив. Німець додає до платі лише за якусь особливу послугу. А тут? Навіть адресу «веселих жінок» не запропонував. Альбому ж із фото своєї спокусливої клієнтури і поготів. Одне слово – нахаба!

Від Тіргартена можна було дістатися в будь-який район міста. Звідси фронтовик мусив рухатись за маршрутом, складеним у Москві. Він скористався двома автобусами, поки проминув Шарлоттенбургшосе, Берлінерштрассе і Бісмаркдам. Нарешті, вже пішки, вийшов на вузьку нелюдну вулицю і зупинився перед входом до садиби, що ховалася за могутньою, мов фортечною, високою стіною.

Натиснув кнопку електродзвінка.

Ледь помітну хвіріку в мурі, куту мідними бляхами й помережану вздовж та впоперек залізними смугами, відчинила дебела, дуже показна молода жінка.

– Ви до кого?

Її – стегнисту й пишногруду – робили ще дебелішою простора блуза з негнучкого «хольцштофу» – «дерев’яної тканини» – і немов жерстяний фартух, либонь, теж із якогось новоявленого ерзацу. Оголені руки по лікті були червоно розпарені. Певно, щойно відірвалася од прання. Вмить упізнав її з орієнтовних прикмет – служниця Барбара обслуговує родину Шеєрів у ранкові години, до полудня.

Розділ тринадцятий
«МЕНЕ УПОВНОВАЖЕНО ПОВІДОМИТИ…»

– Я вас ніколи не бачила, – нерішуче мовила Барбара.

– А що вас бентежить?

– Не знаю, що повідомити фрау.

– А, то фрау Шеєр удома? Я до неї. Можете сказати: прибув Отто Шульц, фронтовий друг Адольфа.

– Зачекайте, я зараз…

Отто Шульц докірливо мовив:

– Отут на вулиці? Така чарівна фрейлейн і така нечемна до фронтового офіцера… Як вас звати, щоб я хоч знав, хто це виявив до героїчного вермахту таку нечувану неповагу?

Служниця зашарілася, сховала руки під фартух – на неї подіяли і комплімент, і ляк.

– Вибачте, пане офіцер. Ви просто мене недослухали. Я прошу вас зачекати внизу, у вітальні. Чому ви подумали, що на вулиці?.. А звуть мене Барбарою.

– Дякую, фрейлейн Барбаро! І вибачаюсь за свої поспішні висновки. А все – фронт! Ми там грубішаємо, цивільне життя з його нормами для нас – мов примара.

Він підхопив чемодан з валізкою і переступив кордон «приватної фортеці». Барбара зачинила браму на величезний ключ та ще й на залізний засув. Тепер до садиби можна було увійти лише з допомогою облогового тарана.

«Мій дім – моя фортеця». У сучасних англійців – це лише прислів’я з минулих часів. У німців – споконвічний спосіб життя, що неухильно зберігався без змін.

У холі Отто Шульца відразу огорнули пахощі, які він забув від початку війни. Оті специфічні, ледь вловимі молочно-солодкі пахощі, що враз безпомилково промовляють: у домі – немовля.

Отто Шульц захвилювався, радісне збудження охопило його. Оце новина для підполковника! Ну, Костянтине Васильовичу, за цю видатну вістину з вас таки належить! І добряче… Цікаво: син чи донька? Зараз про все дізнаємося…

Згори широкими дерев’яними сходами зійшла літня жінка. Холодно поглянула на незнайомого офіцера:

– Ви до мене?

– Радий вітати вас, фрау Шеєр! Я вас одразу впізнав – Адольф так багато оповідав про вас.

– На нього це не схоже, – незворушно зауважила вона.

Ясно давала зрозуміти: ваш візит – зайвий. Отто Шульц не губився:

– Ми всі мало цінуємо те, що маємо повсякдень і повсякчас. Але все, що лишаємо удома, несемо в пам’яті і серцях, як найцінніший скарб.

Він різко змінив тему:

– Власне, я виконую волю Адольфа. Він казав мені, якщо трапиться побувати у Берліні, обов’язково завітати до вас. Мовляв, зустрінуть привітно і гостинно.

Фрау Шеєр ще більше спохмурніла.

Лейтенант поспішив заспокоїти її:

– На жаль, я тут тільки проїздом – транзит із пересадкою в Берліні. – Він поглянув на годинник: – Через три з чвертю години я мушу повернутися на вокзал.

Нагорі майнула ще одна жіноча постать – легка, зграбна, рухлива.

– Фрейлейн Бергер! – радісно заволав бравий фронтовик. – Чи впізнаєте старого друзяку Отто Шульца? – одразу повідомив, як його тепер звуть.

– Отто, оце сюрприз! – Такий знайомий і зараз непідробно схвильований голос. – Неймовірно, ви і – тут! Якими вітрами!

– Вітри дмуть зі сходу!

Крістіна щасливо засміялася.

Вона вже була перед ним – молода, гарна, уся якась світлоосяйна. А він не вгавав:

– Ось навідався: дали відпустку. Вперше за всі роки війни.

– Надовго до нас?

Він знову поглянув на годинник:

– На жаль, лише на три години і вже сім хвилин. Як плине час!

– Так мало…

– Що поробиш? Але дозвольте передусім побажати найліпшого здоров’я і життєвого щастя вашій дитині.

– Хто вам сказав про це, Отто?

– Повітря! У цьому домі пахне малюком… Син чи донька?

Відповіла фрау Шеєр, поважно й дещо врочисто:

– У родині Шеєрів одвіку народжуються тільки сини.

– Яке ім’я дали?

Тепер відповіла Крістіна, наслідуючи поважну інтонацію фрау:

– У родині Шеєрів новонароджений одвіку прибирає тільки ім’я діда.

– Виходить – Теодор, – продемонстрував свою неабияку обізнаність Отто Шульц. – Чудова традиція! А як називаєте пестливо?

– Тедді.

– Хоч поява Тедді для мене й несподіванка, – мовив Шульц, – дарунки – при мені.

Він відімкнув чемодан і почав викладати на журнальний столик одне за одним: добрячий шмат товстенного сала, важкі кружальця домашньої ковбаси у смальці, здоровезну, білу, запашну хлібину, в’язанку соковитої цибулі, пучечки часнику – типові «дари Східного фронту». Само собою – великі консервні бляшанки.

– Що ви, пане Шульц! – слабко намагалася відмовитися від тих щедрот фрау Шеєр. – Вам самому нічого не залишиться!

Гість повчально проголосив:

– Солдати фюрера, щоб ви знали, фрау, не голодують. Ще б пак! Нас харчує вся Європа!.. А тут, у вас в Берліні, – я це бачив, – у продуктових крамницях виставлені самі муляжі. Хіба ж прогодуєш Тедді лакованим картоном?

– Шкода, що у вас так мало часу, – дещо засмучено мовила Крістіна.

– Що вдієш – війна! – значуще озвався Отто Шульц. – Події на фронті не зважають на наш настрій та бажання. – І до фрау Шеер: – Гарячий подмух війни жене людей, мов соломинки, в самісіньке пекло.

– Ми вас і зустріти не зможемо як слід, – зітхнула Крістіна. – От і зараз мені час прогулювати малого…

– Далеко?

– Та ні, у нашому садочку.

– О! Тоді дозвольте мені скласти вам товариство.

– Добра думка! – підтримала фрау Шеєр. – Тим часом я встигну щось зготувати. Негарно проводжати в путь вояка з порожнім шлунком.

Віт зустрів хазяйку бурхливою радістю. Проте, що цікаво, вибрикував обережно, щоб не зачепити коляску з немовлям. Отто Шульца пес насторожено обнюхав, а потім вклинцювався поміж ним і першим у житті Тедді персональним транспортом – коляскою. Цей його маневр не лишився незауваженим.

– Дивовижний собака, – сказала Крістіна. – Ніхто його цього не навчав, а він вважає своїм першим обов’язком захищати Федька.

Це миле, несподіване ім’я – Федько – пролунало в різкій, джерготливій німецькій мові дивним, м’яким дисонансом.

«Так, народився Федько, – погодився подумки посланець із Москви, – а ніяк не Тедді. Бойовий хлопчина, з пелюшок – конспіратор!»

Коли вони відійшли далеченько від дому, Отто Шульц раптом зупинився:

– Маріє!

Вона завмерла, відчуваючи, що зараз станеться щось незвичайне, інакше Олексій Марков навіть наодинці не дозволив би собі назвати її справжнім ім’ям.

Радянський розвідник прямо на її очах якось невловимо набрав святкового, урочистого вигляду.

Тихо, але виразно карбуючи кожне слово, проголосив:

– Мене уповноважено повідомити: Указом Президії Верховної Ради СРСР вас нагороджено орденом бойового Червоного Прапора. Від душі поздоровляю!

У Крістіни навернулися на очі сльози.

– Служу Радянському Союзу! – відповіла ледь чутно, а хотілося гукнути на весь світ.

– Ще раніше вас було нагороджено медаллю «За бойові заслуги» і підвищено у званні. Тепер ви – старший лейтенант Радянської Армії. Ще раз щиро здоровлю вас!

– Служу Радянському Союзу! – вже зовсім нечутно проворушила губами розхвильована жінка.

Але це були ще не всі вісті з рідної Батьківщини.

– І ще, Марійко, зі мною думки і вітання вашого Кості, – не вгавав Марков, не даючи їй і хвильки на емоції, – часу справді було обмаль, а завдання необхідно виконати у повному обсязі. Скільки витрачено зусиль і залучено людей, щоб він лише на кілька годин потрапив до Берліна! На побачення, яке, зрештою, було службовим…

– Як він там? – запитала тихо.

– Як і ви тут – мріє про зустріч з вами.

– Ви сказали, з вами його думки…

– Так! Це його думки і настанови скеровують усі мої тутешні дії. Кожен свій крок я звіряю з його думками.

Помовчали.

Марков сказав, немов вибачався:

– Час іде, Крістіно!

– Ви справді сьогодні…

– Так.

– Знову сама. На Кавказі, серед своїх, було легше.

– Й порівнювати не можна! – гаряче погодився Марков. – У тому й суть! Але перейдемо до наших справ. Що маєте доповісти?

– Передам із вами список агентів, яких за час мого перебування в Берліні підготував «Цепелін» для закиду в наш тил на Кавказі.

– Багато їх?

– Список на п’ятдесят три особи. Прізвища, псевдоніми, прикмети, орієнтовний час закиду і можливі райони. Закиди переважно здійснюються з боку Чорного моря, частково – з аеродромів Криму. Захід на нашу територію в обох випадках – з півдня.

– Все?

– Ні, окремо – зібрані Нікою відомості про зв’язок «Цепеліна» з різними «кавказькими комітетами» і «козачу» агентурно-диверсійну школу «Отаман». У ній верховодить Шкуро. Пощастило гаду накивати п’ятами з Кавказу…

– Ще?

– Із зібраними відомостями – це вже все.

– Провал Меркурія. Що ви знаєте про це? Як він стався?

– Меркурій? Хто він?

– Людина, з якою ви бачилися під час зустрічі в Берліні.

– Ах, то ви про Астаф’єва?

– Ого! Вам навіть його прізвище відоме… Оповідайте!

Короткими, стислими реченнями службового рапорту – тільки факти – вона доповіла, що знала.

Коли закінчила, Марков запитав:

– Уточнюю: зрадника ліквідовано за вашим наказом?

– Так, я дала такий наказ. Саме наказ! Ви не схвалюєте?

– Ну що ви, Крістіно! – аж хитнув головою Марков. – Навпаки! Ви діяли правильно, рішуче, сміливо, доцільно. Про «Блакитну лінію» у вас нічого?

– На жаль, нічого, – спохмурніла Крістіна, незручно було їй це визнавати після всього, що почула. – Ніяк не намацаємо, – додала, подумки картаючи себе.

– Розумію – важко і складно. Втім, необхідно наполегливо шукати.

– Я виконаю завдання, – твердо, мов виголосила присягу, мовила Крістіна. – Так і доповідайте у Москві: будь-що виконаю!

– Так і доповім… Товариш Калина, – цим прізвищем її Кості, її Костика, Марков підкреслив офіційність розмови, – порадив шукати можливе джерело інформації серед працівників організації Тодта, яка провадить будівельні роботи по спорудженню всіх оборонних ліній та валів. Важливі будь-які подробиці. Товариш Калина так і сказав: «У загальній картині багато важить кожен фрагмент».

– Але мені потрібен постійний зв’язок, щоб інформація не залежувалася. Як трапилося оце зараз.

– Для чого ж я тут? – усміхнувся Марков. – Віднині ви будете діяти, незалежно ні від кого. Матимете власну рацію. У вашому районі, порівняно недалеко, є великий фірмовий магазин Юліуса Ріхтера.

– Знаю. Овочевий.

– Так. Там працює чоловік дуже похилого віку. Дивом вцілів після погрому Компартії Німеччини. Тельманівець. Змінив прізвище і перебрався з Гамбурга в Берлін. Нині звуть його Андреас Зейфрід. Ваш пароль – запитання: «Чи продаєте картоплю у кошиках?» Пароль-відповідь: «Ні, продаж у нас – на вагу. У кошиках – тільки з доставкою додому». Після цього ви матимете рацію. З доставкою додому.

– Нарешті! Ну, тепер…

– Стривайте, Крістіно. Нам необхідно зараз же вирішити ще одне нагальне питання – останнє з усього, з чим я приїхав. Як ви гадаєте, чи варто повідомити фрау Шеєр, що син її живий і перебуває в полоні? Ми розробили варіант, як це зробити. Проте остаточне рішення покладено виключно на ваш розсуд.

Крістіна замислилась. Зважувала всі «за» і всі «проти», вартість переваг і тягар нової «таємниці».

– Ні, – заперечила рішуче.

– Мотив? – запитав Марков.

– Тутешня мораль надає удові більше волі. Боюся, що фрау Шеєр, піклуючись про мою цнотливість, пильнуватиме кожен мій крок. Я й так перебуваю тут під невсипущим наглядом двох жінок. Якщо фрау Шеєр дізнається, що її Адольф справді живий, чи дозволить і надалі навідуватись Майєрові? Дуже сумніваюся в цьому. Принаймні вона вже нізащо не дасть нам перебувати наодинці. Навіщо мені додаткові ускладнення? Ситуація, що склалася, більш прийнятна… Я мушу бути вільною від «сімейних пут», щоб діяти. – А трохи перегодом додала: – І не тільки сімейних…

– Що ж, міркування вагомі, – погодився з нею Марков. – Ми гадали, що спільна таємниця вас більше поєднає, наблизить одну до одної.

– Правильно ви замислили. Але цьому вже посприяв мій Федько. Отже…

– Отже, розробляючи варіант, ми не врахували Федька! Ну й хлопчина! Не встиг народитися, а вже випереджає професіоналів.

Крістіна не підтримала його жарту. Мовила стримано й суворо:

– Окрім того, цей факт може знадобитися мені в майбутньому.

Марков теж посерйознішав, сказав зі зворушливою щирістю:

– Я радий за вас, Крістіно. Рік роботи в тилу ворога не минув для вас марно. Раніше я мусив розмовляти з вами як із дівчиною, що її всьому слід учити, в усьому радити. Зараз розмовляю з розумним колегою, досвідченим товаришем.