Текст книги "Блакитна лінія"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Розділ шостий
ВИПАДОК, ЯКИЙ НІХТО НЕ ПЛАНУВАВ

Лейтенант у формі інженерних військ, під гострим носом якого руділи вусики «під фюрера», вийшов з електрички на зупинці «Вайдманшлустерштрассе» і вже за хвилину опинився на цій людній у вечірню пору вулиці. Наближався час радіозв’язку з Центром, де в обумовлену пору чекали шифровок з підписом «Меркурій».

Радистка з псевдонімом Пенелопа мешкала неподалік. Меркурію залишалося проминути невеличкий старезний цвинтар, піднятися на залізничний міст, пройти короткий провулок і опинитися на в міру пожвавленій вулиці Кетеллерштрассе. Тут, в одному з приватних будиночків, цифровими знаками мережила Пенелопа своє прядиво шифровок.

Почав накрапати дощ. Попри це людей на вулицях більшало, як і завжди у вечірні години. Прямуючи до Пенелопи, Меркурій час від часу «перевірявся». Скоріше – за звичкою, аніж за потребою. Нічого підозрілого не запримітив.

«Вітри зі сходу» принесли на обумовлену зустріч чарівну жінку, досі – зовсім не відому йому. Вагітну.

«Їй – важче, – думав Меркурій. – Шкода, що я не знав про її вагітність. Треба було зустрітися з нею раніше, щоб вона не мандрувала по Берліну так далеко. Але ж справи, про які знаєш, завжди здаються важливішими, ніж ті, про які нічого до пуття не відомо…»

Ось він і за адресою – Кетеллерштрассе, 110.

Коли Меркурій завертав на асфальтовану доріжку, що вела до «мисливського» будиночка, його проминула пригорблена під дощем фігура в непромокальному, хрусткому плащі з високо піднятим коміром і в низько насунутому на лоба капелюсі. У Меркурія ще майнула думка, що і йому в таку негоду варто було б одягти плащ. Так, це не завадило б: шинель добряче всотувала вологу і швидко важчала набрякаючи.

Між тим людина в плащі, не змінюючи темпу ходи, втесалася у вечірній людський потік і лише тоді пильно простежила, як за Меркурієм зачинилися двері. Потому хутко кинулася до найближчого телефону-автомата.

Тисяча чортів! Не працює!

Звісно, телефони є в кафе, крамницях і аптеках, що тулилися в напівпідвальних поверхах, і в будинках на Кетеллерштрассе, але завітати в котрийсь із них значило на якийсь час випустити з ока вхід до «мисливського» котеджу. Цього людина в плащі не могла собі дозволити. Адже це все одно, що знайти на вулиці лотерейний квиток з головним виграшем і розпочати шукати його власника, щоб повернути. Примхлива фортуна всміхається один раз. Де гарантія, що, коли ти зачиниш за собою двері пивної, тієї ж миті не відчиняться двері, за якими зник лейтенант! І несподівана «здобич» зникне. Можливо, назавжди – діло таке…

Що ж вдіяти?

А діяти необхідно хутко!

Головне, щоб «лейтенант» не вийшов передчасно… Чи, може, він там мешкає? Не схоже, бо жити в такому помешканні – дорого…

І тоді він вирішив зупинити першу-ліпшу машину з військовими. Мав на це право. Це був єдиний розумний вихід. Російський шпигун, а людина в плащі сумнівів щодо цього не мала, повинен бути затриманим будь-що, ціною будь-яких зусиль.

Незнайомець відійшов далі від об’єкта спостереження, аби з вікон не встежили зайвого…

І тут йому пощастило: з-за рогу вивертав бронетранспортер, за котрим сунув поліційний «майбах», що вміщує з десяток вояків. Людина в плащі кинулася під сталевий передок бронетранспортера, відчайдушно замахала руками. Відчинилися вузькі металеві дверцята. Незнайомець стрибнув у них. Міцні, треновані руки брутально вхопили його і вмить грубо заволокли до машини.

– Тобі що, йолопе, життя набридло? – гнівно запитав кремезний, червонопикий есесівець зі срібним шитвом високого звання.

– Пане штандартенфюрер, – поспішно повідомив вуличний відчайдух, – необхідно затримати підозрілого…

– Чим же він підозрілий? – зневажливо запитав Хейніш (а нагодився саме він) у зухвальця.

Той завагався: чи варто ділитися лотерейним виграшем, отим дарунком щедрої фортуни, з цим самовпевненим есесівцем. Мабуть, доведеться – нічого не вдієш…

– Йдеться про російського шпигуна! – відповів твердо. – Істотно?

– Звідки знаєте?

– Я його пам’ятаю ще з часів, коли сам перебував у Росії. І ось допіру зустрів у Берліні! Пташка може вислизнути з рук…

– А ви самі – хто?

– Звуть – Хореї Гейліген Особистий агент групенфюрера пана Мюллера. Номер – двадцять п’ять.

Він розстебнув плащ і відхилив вилогу піджака, показуючи Хейнішеві добре відомий йому знак агента таємної поліції.

– Гаразд, – набурмосився штандартенфюрер. Коротко наказав, і машини позадкували з вулиці, ховаючись за рогом, звідки кілька хвилин тому виринули.

– Оповідайте докладно, що і як, – звернувся до Гейлігена.

Той коротко оповів: російський шпигун увійшов ось у той, відокремлений від інших жител, будиночок і ще не виходив. Одягнений у форму лейтенанта інженерних військ. Чітко змалював словесний портрет.

Пастку влаштували швидко, з професійною вмілістю.

Хейніш із агентом Мюллера отаборився у напівпідвальній пивній, звідки крізь вузьке вікно зручно було вести спостереження, трьох есесівців, що супроводжували його, він призначив до групи захоплення. Решту – семеро чоловік на чолі з шарфюрером Гельмутом – прихопив із собою до пивної, що одразу вимело з неї нечисленних відвідувачів.

Троє з групи захоплення заховалися на протилежному боці вулиці, де містився й «мисливський» будиночок. З його вікон їх помітити було неможливо. Не спускали з віконця пивної ока, щоб за умовним знаком штандартенфюрера схопити не відомого їм лейтенанта інженерних військ із рудими вусиками «під фюрера».

А Хейніш тріумфував. Ще б пак! Віз на парашутні тренування агентів, і ось – така нечувана «знахідка». Пригадалися слова шефа СД: «Нагороду одержує той, хто перший досягає успіху». Отже, агент Мюллера нічого не важить, оскільки російського шпигуна (безумовно, небезпечного, бо осів у Берліні!) схопить і викриє він, Хейніш. Можливо, його груди нарешті прикрасить Рицарський хрест… Для цього взяв із собою всіх своїх підлеглих. Агентів лишив під охороною шоферів.

Цієї миті з будиночка навпроти вийшов військовий.

– Він? – хрипко запитав Хейніш.

– Так точно! – ревнув у відповідь Хорст Гейліген.

Штандартенфюрер склав перед своїм обличчям руки навхрест.

Це був сигнал до дії.

Троє, що заховалися, зненацька навалилися на лейтенанта інженерних військ, вивертаючи йому за спину руки.

– За мною! – гукнув Хейніш підлеглим, ударом ноги розчахнув двері і з пістолетом напоготові першим вилетів надвір.

Затриманий кричав на повен голос:

– Це що – арешт? Гестапівське свавілля! Чого ви мене хапаєте? Я буду скаржитись!

«Когось хоче попередити!» – збагнув Хейніш.

– Шарфюрер Гельмут, – наказав він, – оточити будинок! Арештувати всіх, хто в ньому перебуває! Всіх! Виконуйте!

Есесівці з автоматами кинулись до будинку. І тут з вікна ляснули по них перші постріли. У відповідь заторохтіли автомати. Хтось упав, ось ще один недоладно заточився… Інші завагалися…

– Вперед! – заволав Хейніш. – Швидко!

Стрілянина посилилася і враз вщухла, ніби одрізало. Хейніш витер хусткою спітніле чоло й попростував до занімілої будівлі, його вояки вже висадили вхідні двері. Хтось дерся в розтрощене вікно. Порядок! Ніякої небезпеки… Штандартенфюрер навмисне недбалим порухом вклав пістолет до кобури. Наказав:

– Затриманого – в будинок! Знайдіть придатну для першого допиту кімнату.

Агент Мюллера кинув на нього неприязний погляд і спохмурнів.

Хейніш попрямував прямо до кімнати, де товклися рядові. Там горілиць лежала на підлозі молода дівчина. На її сніжно-білій блузі розпливлися червоні плями. Автоматна черга прошила її вздовж грудей. У руці вона й мертва стискала пістолет. У розбиті вікна ввірвався вітер і підняв завірюху з попелу від спаленого паперу.

«Радистка! – зрозумів Хейніш. – Встигла спалити шифри й повідомлення…»

– Де передавач?

– Ось він, – вказав шарфюрер Гельмут. – На жаль, у нього влучили з автомата.

– Чийого виробництва?

– Англійського!

– Кімнату для допиту підшукали?

– Так точно!

– Де вона?

– Прошу за мною, пане штандартенфюрер.

…«Як же нас викрили?» – губився в здогадах Меркурій і не знаходив обгрунтованої відповіді.

Одне було ясно: «хвоста» за собою він не приволік. У цьому був певен. Тоді – чому ж? Очевидно, стався той прикрий випадок, якого ніхто не годен передбачити й від якого жоден розвідник не застрахований. Яка ж ситуація склалася тепер?

Пенелопа загинула. Як герой, у нерівному бою з ворогом. Документи, які могли б їх викрити остаточно, вона встигла спалити – він це зрозумів з розмов, що вели поміж собою збуджені сутичкою есесівці. Рацію потрощено кулями. А вона – англійського виробництва. Це щось дає? Побачимо… Головне зараз – з’ясувати, що відомо гестапо.

Тепер настала черга провести свій останній нерівний бій йому, Меркурію. Усвідомлював, що це буде набагато важче для нього, ніж зі зброєю в руках Пенелопі. Таку відсіч, як вона, він уже дати не зможе. Його катуватимуть, цього не уникнути, і єдина його зброя тут – мовчання.

От якби вдалося навести німців на думку, буцім він – англійський розвідник. Тоді мав би якісь мізерні шанси, принаймні це дозволило б «потягти» час, поки дізналися б про його провал товариші. Може, Пенелопа встигла передати сигнал біди в Центр? Хто зна. Ніхто йому тепер про це не повідомить…

Грубий поштовх у спину – і Меркурій влетів до світлиці, де за столом вже розташувався червонопикий штандартенфюрер. Перед ним лежали відібрані під час обшуку документи. Праворуч чорнів потрощений кулями передавач.

– Сідайте, – гостинно запросив есесівець, не приховуючи свого переможного усміху. Пташка виявилася неабиякою!

Меркурій сів у крісло проти столу. Руки його звільнили. Але що з того? За спиною, біля дверей, стовбичило двоє автоматників.

– Ваше ім’я? – запитав червонопикий.

– Еріх Венцель, – відповів Меркурій. – Мої документи перед вами, на столі.

– Якщо йдеться про «липові» посвідчення, то вони справді переді мною, – лагідно мовив штандартенфюрер. – А я питаю вас про ваше справжнє ім’я.

– Еріх Венцель, – сухо повторив Меркурій.

– Отже, вас слід розуміти так: назвати себе не хочете. Тоді запитаю про інше: на кого працювали?

– Не розумію, про що ви? – відповів Меркурій.

– Не вийде! – Штандартенфюрер ляснув долонею по столу. – Покличте пана Гейлігена!

«Хто це? – насторожився Меркурій. – Гейліген? Щось ніби знайоме… Проте що тут дивного: є таке миршаве провінційне містечко – Гейліген… Мабуть, асоціація…»

Він не встиг додумати до кінця. Двері розчинилися, і ввійшов чоловік у непромокальному плащі і в низько насунутому на лоба капелюсі. Тільки тепер комір плаща лежав, як належить, навколо шиї, а не стирчав угору, затуляючи обличчя.

«Випадковий перехожий! – вмить упізнав його Меркурій. – Але хто він? Звідки дізнався? Від кого?»

– Ви знаєте цю людину? – запитав есесівець, вказуючи на затриманого.

– Істотно! – запевнив агент.

Це слівце збудило в Меркурія якийсь ще неясний спогад.

Характерне слівце, й, розвідник відчував це, пов’язане з якоюсь давньою подією. Дуже давньою! Необхідно згадати…

– А вам ця людина знайома? – тепер Хейніш звернувся до розвідника, вказуючи на агента.

– Ніколи не бачив! – твердо відповів Меркурій.

Агент глузливо скривив вузького, мов щілина, рота.

– Даремно заперечуєте наше знайомство, пане… Як вас? – Додав, ніби розщедрився: – Даю вам можливість самому назвати своє прізвище.

– Досить провокацій! – рішуче відрізав Меркурій. – Ця людина бреше! Нахабно і з невідомою мені метою. Я стверджую, що цього покидька бачу вперше! Чому ви, пане штандартенфюрер, вірите голослівним заявам цього явного наклепника, а не слову й документам офіцера вермахту?

– Ви були в домі, де виявлено радистку? – ревнув Хейніш.

– То й що з цього? Я завітав до вродливої жінки, а не до радистки! Звідки мені знати, з ким вона ще була знайома? Сусіди, власники тутешніх крамниць теж з нею зналися. Або ще хтось… Безліч людей! Невже ви всіх хапатимете? В неї ж на лобі не написано!.. Не сперечаюсь: я завинив… Але провина моя такого роду, що найбільше покарання, яке можливе, це штрафний батальйон. Я порядок знаю!

На що він розраховував? Цими словами Меркурій хотів «розбалакати» невідомого свідка, щоб дізнатися, на чому конкретно грунтується провал. Від цього залежала лінія його подальшого поводження.

Розрахунок виявився безпомилковим. Штандартенфюрер замислився і спохмурнів. Людина в плащі похапливо заторохтіла:

– Це я брешу, пане… Сказати? Скажу: Астаф’єв! Хіба це не ваше прізвище? Хіба не так до війни з памп величали вас в Астрахані? Пригадайте, як горіли ваші нафтосховища й кого ви розпитували після диверсії. Ви прибули тоді на буксир «Каспій». Пригадайте істотно! – Він пихато випростався. – Тоді ви неодмінно впізнаєте й мене! То як? Істотно?

Тепер Астаф’єв впізнав зрадника.

Хорст Гейліген. Поволзький німець. Колишній радист буксира «Каспій». Після диверсії у нафтосховищах на нього падала підозра, але забракло доказів. А припущення до судової справи не підшиєш. Ось тепер, коли запізно, докази в наявності… І це його улюблене слівце «істотно», яке він тулить, куди слід і куди не треба. Ну що ж, принаймні ясно: з варіантом «англійський розвідник» нічого не вийде. Лишається одне – заперечувати все. Заперечувати послідовно і вперто. Жодного зайвого слова. Він – Еріх Венцель, і більше ніхто. Кінець – однаковий…

– Ви що, очманіли? – артистично обурився Меркурій. – Годі клеїти дурнів!

Цієї миті без стуку розчахнулися двері, і в кімнаті з’явилася дерев’яна постать Пауля Шенка. Хейніш ніяк не чекав такої появи і здивовано витріщився на штурмбанфюрера.

– Хайль Гітлер! – привітався той тріскучим голосом.

– Хайль, – збентежено відповів Хейніш. – Ви в якій справі?

– За наказом обергрупенфюрера!

– Щось трапилося?

– Атож! Групенфюрер пан Мюллер поскаржився на ваші самочинні дії, – з неприхованою зловтіхою повідомив Пауль Шейк. В його осклілих очах Хейніш уперше бачив хоч якийсь людський вираз. Так, заморожений штурмбанфюрер Пауль Шенк, певно, дозволяв собі теплішати, лише коли повідомляв неприємне: – Обергрупенфюрер не любить, коли хтось нарікає на свавільні дії його підлеглих. Він кличе вас до себе негайно. Я чекатиму в машині. Хайль! – скинув правицю і вийшов, не бажаючи нічого вислуховувати у відповідь.

– Та-ак, – погрозливо глипнув спідлоба Хейніш на Гейлігена. – Встигли наклепати?

– Я – зобов’язаний доповідати шефові, – недбало стенув плечима агент. – Про все! Істотно?

– Що ж, це так. Але попереджаю: я не звик довго ходити в боржниках.

– Про які борги йдеться? – промимрив Гейліген примирливо. – Кожен з нас має своє коло обов’язків. Кожен робить свою справу. Я вистежив. Ви арештували. Решта – деталі. Неістотні!

– Ви так вважаєте? – саркастично просичав Хейніш.

– А ви – ні?

– Я вас більше тут не затримую! – нарешті скипів штандартенфюрер. – Геть звідси! Шарфюрер Гельмут! – покликав Хейніш.

– Слухаю, пане штандартенфюрер.

– Терміново викличте Віллі Майєра. Хай він вирушає на аеродром і сам, без мене, проведе тренувальні заняття точно за програмою. Все ясно?

– Так точно, пане штандартенфюрер.

– На випадок чого: я у обергрупенфюрера пана Кальтенбруннера. Виконуйте.

Розділ сьомий
ХТО БОВДУР? ГЕЙЛІГЕН…

Кальтенбруннер зустрів Хейніша з холодною стриманістю. Такий прийом не віщував нічого доброго. Порухом руки вказав Хейнішеві на крісло. Обергрупенфюрер не любив, коли хтось стовбичив перед очима. Він не поспішав починати розмову. Штандартенфюрер, наполоханий неприязним прийомом, губився у здогадах і теж не наважувався першим зронити хоч слово. Кальтенбруннер узяв сигарету в свої довгі маслакуваті пальці. Чомусь не запалював.

– Ви наробили дурниць, Хейніш! – гаркнув раптово, аж той здригнувся від несподіванки.

Нарешті обергрупенфюрер запалив і вже спокійніше, але так само суворо запитав:

– Про що я вас попереджав минулого разу? – Не чекаючи на відповідь, нагадав: – Не виявляти ініціативи. На випадок чого – радитись зі мною. Забули?

– Пам’ятаю, пане обергрупенфюрер, – придушено вичавив із себе Хейніш.

Він не годен був збагнути, в чому полягає його провина. Проте сумніву не лишалося: виклик – на прочуханку.

– Чому ж не повідомили про намір затримати російського шпигуна?

– Ситуація вимагала негайних дій.

– Невже? – зневажливо запитав Кальтеибруннер.

– Так мені здавалося.

– Що б там вам не здавалося, ви мусили мене повідомити. Хоча б по телефону. Час у вас був!

– Не розумію, в чому я завинив.

Атож, ще якихось півгодини тому він сподівався зовсім на інше. Був певен, що носитиме на грудях нову нагороду. За рішучі дії…

– Не розумієте? Поясню. Внаслідок ваших хаотичних дій пристрелено «піаністку». Шифровки й шифри вона встигла знищити. Про затриманого, окрім того, що він росіянин, ми не знаємо нічого. Військове посвідчення у нього фальшиве. Це вже перевірено. Під якою ж личиною він діяв? Із ким зв’язаний? Хто він – резидент, агент, зв’язківець?

– Скаже на допитах! – хапався за соломинку штандартенфюрер.

– На допитах! Оце відповідь, – закпинив шеф. – Ви провінційний невіглас, пане Хейніш! Ішлося про виявлення і знешкодження цілої шпигунської мережі. А ви, мов дурний дуболом, утрутилися в чужу гру й зіпсували всю справу.

– Я нічого про це не знав, – знічено мовив Хейніш.

– Атож. Тому й слід було мені зателефонувати. Шкодую, що викликав вас на роботу в Берлін. Ви не вмієте тонко мислити. Ви здатні лише на сокирну роботу ката.

Почуття радісного тріумфу, яке охопило Хейніша по завершенню операції, змінилося нудотним страхом. Його рожева пика поволеньки втрачала молодецькі фарби. Квітучі рожі на щоках спочатку зробилися плямистими, а потім зовсім зникли. Обличчя не блідло, а жовтіло.

Обергрупенфюрер шпетив його далі, змальовуючи втрати, спричинені втручанням Хейніша (він уже здогадався про це) в чуже розслідування.

– Якщо російський шпигун мовчатиме, кого і де ми тепер шукатимемо? «Мелодії» «піаністки» – це єдине, що виказувало всю зграю. Завдання полягало в тому, щоб вислідити і взяти всіх! А тепер? «Скаже на допитах», – перекривив він знову благальний зойк Хейніша. – Навіть якщо за деякий час ми вичавимо з росіянина зізнання, користі від них багато не буде. Невже ви гадаєте, що після зчиненої вами стрілянини їхні спільники не дізнаються, що стався провал? Невже ви плекаєте надію, що вони сидітимуть на місці, люб’язно чекаючи наших візитів? Чи ви думаєте, що вони й надалі ходитимуть на обумовлені явки? Та ще й зі старими паролями? Думати так і сподіватися на це дозволяється лише викінченим ідіотам! А таких у своєму управлінні я намагаюся не тримати.

Хейніш зовсім похнюпився.

– Для мене цей інцидент був абсолютно випадковим, – промимрив він.

– Дивіться, щоб я не дійшов висновку, що ви у нас – людина зовсім випадкова.

Обергрупенфюрер, знаючи злу й невщухаючу ворожнечу секретних відомств, розлютився не на жарт. Що завадить тому ж Мюллерові скористатися незграбними діями Хейніша і цим скомпрометувати в очах рейхсфюрера його самого, Кальтенбруннера?

Тому мав надто вагомі підстави нещадно шпетити свого підлеглого. Міг навіть своєю владою розстріляти як такого, що порушив його прямий наказ. І ніхто б не довів, що він ліквідував штандартенфюрера даремно. Ось зараз варто натиснути кнопку, і злива куль з його спецстолу зрешетить цього вгодованого недоумка. Можливо, він би так і зробив хоча б з експериментальною метою. Підстава була грунтовна і вмотивована. Але свою цікавість щодо специфічних властивостей письмового умеблювання Кальтенбруннер устиг задовольнити дещо раніше. На превелике щастя штандартенфюрера, котрий про цю загрозу навіть не підозрював…

Історія, в яку випадково вплутався Хейніш, виникла давно: тільки-но почалася східна кампанія, як по всій території Німеччини, що за малим винятком поглинула майже всю Західну Європу, зацвірінькали морзянкою в ефір ворожі, добре законспіровані радіопередавачі. Їх охрестили спочатку «хатніми цвіркунами» – «хаусгрілле». Потім назва змінилася. Оскільки потаємних радистів називали на гестапівському жаргоні «піаністами», передачі – «мелодіями», а самі рації – «музичними шкатулками», рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер охрестив усю сукупність невідомим радіоточок «Червоною капелою». Ясна річ, «мудра й влучна» назва рейхсфюрера вмить зробилася офіційною.

Усі відомості про несподівано широку діяльність радянських розвідників нацистська верхівка рейху тримала в найсуворішій таємниці. Не розголошувалося абсолютно нічого, оскільки побоювались деморалізуючого впливу на задурених німців. Окрім того, ці факти засвідчили б існування антифашистського підпілля.

Розшуком «хатніх цвіркунів» цікавився сам фюрер. Ще перед літнім наступом 1942 року на оперативній нараді генерального штабу він зволив висловитися з цього приводу:

– Більшовики переважають нас в одному – в розвідці. Це останнє, що в них залишилося. Вжити заходів! Я не дозволю, щоб мені заважали переможно завершити війну з більшовиками. Про дії ворога в нашому тилу наказую доповідати так само, як і про виконання фронтових операцій.

Потім фюрер часто повертався до цієї теми. Він твердив – і фактичне становище переконливо доводило це! – мовляв, російська секретна служба більш ефективна і дійова, ніж англійська чи будь-яка інша. Видав окремий наказ – кинути кращі розвідувальні сили і найдосконалішу техніку на боротьбу з радянською розвідкою.

Одразу стосунки між розвідувальними службами рейху стали вкрай напруженими. Кожен намагався тягар невдач, які частенько траплялися, перекласти на плечі іншого. Якщо ж випадав успіх, кожен рвав його собі, щоб відзначитися перед фюрером. Виникла гризня, що не вщухала роками.

Для загального керівництва Гітлер вирішив створити особливий штаб, надавши йому необмежені повноваження. До його складу ввійшли начальник абверу – військової розвідки – адмірал Канаріс, шеф його контррозвідки генерал фон Бентівеньї, керівник відділу дешифровки генерал Тіле, шеф гестапо групенфюрер Мюллер і ще проноза бригаденфюрер Вальтер фон Шелленберг, який очолював закордонну розвідку в головному управлінні імперської безпеки. Окрім того, нічого не мали проти, щоб перехопити лаври перемог, розвідки Герінга, фон Ріббентропа, Бормана і його – Кальтенбруннера, імперського шефа СД. Контроль і нагляд за виконанням наказу Гітлер поклав на рейхсфюрера СС, відданого йому «кривавого Генріха».

Для безпосередньої оперативної роботи створили особливу групу – зондеркоманду, яка прибрана собі назву всієї операції, задуманої рейхсфюрером. Оцю зондеркоманду з дивною для нацистів назвою «Червона капела» очолив старий, досвідчений лис, фахівець ще з часів кайзерівського «другого рейху», старший кримінальний радник у званні штурмбанфюрера СС пан Йон Патціг. Під його рукою «копали» такі специ кримінального розшуку та розвідки, як Панцігер, фон Паннвіц, Копкоф. Особовий склад зондеркоманди, не рахуючи технічних служб, ніколи не перевищував трьох десятків працівників, проте всі вони ходили в асах таємної війни.

А стрекітлива морзянка «хатніх цвіркунів» не вщухала!

Тоді фюрер видав ще один наказ: усі відомості, навіть у випадках, коли йдеться про успішні арешти, підлягають цілковитій і найсуворішій таємниці. Ані слівця у пресі або по радіо! За розголошення подій на цьому секретному фронті рейху міра покарання одна – страта. Вироки оскарженню не підлягають.

Весь апарат гестапо, імперське управління безпеки, військову контррозвідку абверу, управління закордонної розвідки – всіх підняли на ноги, всіх здибили, всіх мобілізували на цю війну.

А ефір щодоби все мережила морзянка з непіддатнимн для дешифровки вістями.

Невдовзі Гітлер здублював свій наказ, щоб добряче підстебнути всі служби: у розшуках зберігати абсолютну таємницю, базік карати на горло безжально, розстрілювати будь-кого, хто хоч звуком прохопиться про арешти, матеріали слідства, імена і псевдоніми схоплених. «Кривавий Генріх» поквапився довести до відома як складу особливого штабу, так і асів зондеркоманди «Червона капела», що наказ «нашого улюбленого фюрера» поширюється на всі подальші дії аж до переможного кінця війни. Розшуки слід провадити так, щоб ніхто – абсолютно ніхто! – нічого не запідозрив. Наказ, як і належить, був щедро оздоблений відповідним лексиконом—«смертний вирок», «страта», «розстріл».

Шеф гестапо Мюллер намагався випнутися наперед. На ім’я рейхсфюрера він написав:

«Арештовані розвідники являють для нас безсумнівний інтерес. Перші допити свідчать, що весь попередній досвід, надбаний нами на Заході, стає тепер майже непридатним. Безумовно, росіяни здійснили колосальну роботу, створюючи свою шпигунську мережу, використали специфічні настанови своїх експертів-фахівців. У подальшому нам вкрай необхідно докладно і достеменно встановити засади, якими керується радянська розвідка в побудові своєї роботи..»

З цього з-поміж рядків виразно й прозоро читалося: «Доручіть усі допити мені. Я упораюся, як ніхто інший! Дізнаюся про все!»

Хтось буде виловлювати «хаусгрілле», а Мюллер – без зайвих клопотів пожинати всі лаври… Не дурний цей Мюллер, тямить!

І ось у це складне відомче плетиво, з його пастками, інтригами й підступами, звалився Хейніш, вдерся, мов неповороткий слон до благенької крамнички. Не підлягало жодному сумніву, що «колеги» з конкуруючих відомств – Мюллер, Канаріс, фон Шелленберг – роздмухають цю ідіотську історію до гіпертрофованнх розмірів, а це загрожує значними неприємностями і йому, шефові СД. Висновок: щоб урятувати себе, конче необхідно якось витягти з халепи цього йолопа Хейніша.

– Наробили галасу на весь Берлін! – гримнув Кальтенбруннер.

Хейніш зіщулився в широкому шкіряному кріслі, немов бажав у ньому сховатися від зневажливих, спопеляючих очей обергрупенфюрера.

– Чого вас, власне, понесло на Кетеллерштрассе? – запитав шеф похмуро.

– Транспортував агентів на тренувальний аеродром для відпрацювання техніки нічних стрибків з парашутом, – вичерпно виклав Хейніш. – У маршруті руху була Кетеллерштрассе. Якби ми проїхали на кілька хвилин раніше, нас би ніхто не зупинив.

– Отже, зробимо перший висновок: про радянського шпигуна ви нічого не знали.

– І це повністю відповідає істині, пане обергрупенфюрер! – палко запевнив Хейніш.

– Як дізналися?

– На Кетеллерштрассе прямо під радіатор мого бронетранспортера стрибнув чоловік у цивільному. Ми його заледве не розчавили…

– Було б краще!

– Наступного разу, пане…

Шеф з такою люттю глипнув на нього, що події, які мусили відбутися «наступного разу», так і лишилися нез’ясованими.

– Що далі?

– Моєму обуренню не було меж! Але людиною, що, ризикуючи власним життям, заступила нам шлях, виявився агент Мюллера.

– Особисто Мюллера чи агент гестапо взагалі?

– Мюллера! Я до цього навіть не знав, що шеф гестапо має особистих агентів!

– Ви певні цього? – заклопотано перепитав ще раз Кальтенбруннер.

– Так точно! Його номер – двадцять п’ять.

– Ім’я? Прізвище?

– Хорст Гейліген.

– Цікаво! Це змальовує справу дещо в іншому світлі, аніж мені повідомив Мюллер. Доповідайте далі. Докладно.

– Агент вказав нам будинок, де, за його словами, в даний момент перебуває російський шпигун.

– Як про це дізнався агент?

– Впізнав на вулиці перед тим, як той увійшов до будинку.

– Звідки він знав росіянина? Ви розпитали агента?

– Так. Цей Хорст Гейліген походить із німців Поволжя. Навесні сорок першого року брав участь у диверсії – підпал нафтосховища. Серед чекістів, які провадили слідство, був і той, кого він упізнав тут.

– Чому Гейлігена не засудили і він лишився на волі?

– За браком доказів. Окрім того, росіяни вживали всіх заходів, щоб нічим не загострювати своїх стосунків із рейхом. Тоді й відбувалася масова репатріація фольксдойче з Росії на фатерланд. Прямих доказів не було, міг спалахнути політичний скандал.

– І що ж?

– Гейліген був у списках репатріантів і прибув до Великонімеччини у травні сорок першого.

– Ясно. Що відбулося далі на Кетеллерштрассе?

– Агент Мюллсра наполягав, щоб я зі своєю командою допоміг йому затримати росіянина – Хейніш вирішив трохи прибрехати, ледь-ледь, щоб усі «заслуги» збути з своїх рук.

– Йому? – підняв брову Кальтенбруннер.

– Так. Але я завагався. Чого це справді мене змушують під час виконання службового завдання займатися непевною справою, до якої я зовсім не причетний?

Хейніш замовк і уважно глянув на шефа.

Обергрупенфюрер схвально хитнув головою.

Хейніш упевнився, що обрав правильну, рятівну лінію. Це надало йому натхнення:

– Спершу я категорично відмовився!

– Чудово, – зронив шеф.

– Але він настирно наполягав. Оскільки мене не полишали певні сумніви, він почав мені погрожувати.

– Навіть? Це обурливо.

– Саме так!

– Чим же він погрожував?

– Тим, що, на випадок моєї відмови, він зупинить будь-яку іншу машину з військовими. Водночас обов’язково доповість шефові гестапо про мою нібито злочинну байдужість до знешкодження ворогів рейху.

– Більше нічого?

Хейніш збагнув, що необхідно підсилити «примусовий» характер своїх дій.

– Цей Гейліген прямо сказав: якщо російський шпигун втече внаслідок мого недбальства, мені не зносити голови.

– А ви на це що?

Хейніш похнюпився:

– Визнаю: на вимогу агента Мюллера я почав діяти, як він того жадав.

– Гейліген знав про «піаністку»?

– Ні, – відповів Хейніш твердо. Він уже заспокоївся.

– Виходить, і вам нічого не було відомо про неї?

– Так точно!

– Як дізналися?

– Я звернув увагу на те, що затриманий занадто гучно кричить. Не питає, чому його затримали, як це в подібних випадках трапляється, а криком кричить. Щосили. Причому зміст його слів носить явно інформативний характер.

– Тобто? Що він кричав?

– Приблизно таке: «Це що – арешт? Гестапівське свавілля! Чого ви мене хапаєте?» І таке інше, поки йому не затулили пельку.

– Попереджав…

– Так точно, мій обергрупенфюрер.

– І ви здогадалися…

– Що в будинку ще хтось ховається…

– Відтак, якби ви зволікали, від «піаністки» і слід би прохолов.

– Саме так!

– За логікою подій випливає: в тому, що сталося, винні не ви, а цей, гестапівський бовдур…

– Хорст Гейліген! – з полегшенням підхопив Хейніш.

– Особистий агент Мюллера, – замислено мовив Кальтенбруннер. – Для шефа гестапо ця звістка буде надзвичайно прикрою.

Хейніш вважав за краще промовчати.

– Якщо Мюллер цінує свого агента, – провадив далі шеф СД, – він його витягне з біди. Зрештою, вирішальну роль тут відіграв ніким не передбачений збіг обставин, рідкісний випадок.

Хейніш чув інше: «Мюллер врятує свого агента, як я врятував тебе».

Він дивився на шефа захоплено, віддано, готовий виконати будь-який наказ.

– От що, Хейніше! – знову набрав діловитого тону Кальтенбруннер. – Ідіть до приймальні й напишіть на моє ім’я найдокладніший звіт. Про весь перебіг подій. Від початку до кінця. Не мішаючи ніяких подробиць. Особливо наголосіть на моментах, які фігурували в нашій бесіді.