Текст книги "Блакитна лінія"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

– Ви радите мені переодягнутися?

– Невже ви не зрозуміли? Навпаки! Форма її настрахає.

Крістіна завагалася:

– Але ж перше враження…

– Про це ж і йдеться – про враження. Дуже добре, що одразу з’явитеся їй на очі в чорному. Чорний колір вам до лиця! Пригадуєте, я сказав про це при першій зустрічі? Хай звикає одразу. Зрештою, ми не можемо поміняти вам форму на догоду примхам старої відьми.

– Ви мене лякаєте…

– Заспокойтеся, фрейлейн. СД – достатньо могутня організація, щоб належно вплинути на якусь там зарозумілу фрау. Ми будь-кого здатні примусній виконувати наші рекомендації. Ретельно і безвідмовно!

– Неприємно, якщо в домі Адольфа виникне атмосфера неприязні. У моєму двозначному становищі…

– А це залежить виключно од вашої поведінки. В усьому необхідна нордична рішучість і наполегливість панівної раси. Вони – у вас в крові! Ви – шарфюрер, працівник СД. Ви – у передових лавах завойовників життєвого простору. Невже не відвоюєте собі свій маленький хатній лебенераум [3]3
  Життєвий простір. (нім.).


[Закрыть]? Запам’ятайте: у двобої перемагає той, чия натура агресивніша і хто активніший у діях.

– Ваші думки мене завжди вражали, пане Хейніш, – пробурмотіла приголомшена цією «нордичною» словесною зливою фрейлейн Бергер, і це була щира правда.

Штандартенфюрер самовдоволено усміхнувся. Мовив значуще:

– Зараз я телефонуватиму фрау Шеєр. Послухайте, як слід з нею розмовляти.

Він зняв трубку телефону і неквапом, навіть дещо напоказ набрав номер.

– Фрау Шеєр? Радий вітати вас… Питаєте хто? Ваш давній знайомий, друг вашого чоловіка… Так, це я, але ваші знання дещо застаріли, гауптштурмфюрером я був ще до війни. Тепер я – штандартенфюрер Хейніш! Я турбую вас у службовій і водночас у родинній справі. Такий збіг обставин… Ні, йдеться не про Шеєра-батька – про Шеєра-сина.

Трубка про щось швидко залопотіла.

Хейніш прикрив її долонею і переможно мовив:

– Усе! Спіймалася на гачок.

Він знову приклав трубку до вуха. Деякий час нудьгуюче дослухався, потім сказав:

– У вас безліч запитань. Щоб відповісти на них, потрібен час, його в мене завжди обмаль. Однак справу легко залагодити. Мій ад’ютант гауптштурмфюрер Віллі Майєр товаришував з гауптманом Адольфом Шеєром, знає про нього силу-силенну подробиць… Ні, призначати побачення немає жодної потреби, бо я зараз же відряджаю Майєра до вас. Зараз тому, що іншого часу найближчого місяця в нього не буде. О, чути від вас подяку мені навіть дивно!

Затулив мембрану долонею і по-змовницькн повідомив:

– З нетерпінням чекає. Аж палає!

Далі слухав, ворушив губами, немовби смакував і пережовував мовлені йому слова. Нарешті подав голос:

– Одне слово, даю Майєру машину. Від мене до вас далеченько, різні райони… Попереджаю: з моїм адютантом буде жінка – шарфюрер Крістіна Бергер… Питаєте чому? А тому, що вона була нареченою вашого сина Адольфа… Таж вона вагітна! Я вивіз її з фронтового пекла, бо вважав такий вчинок своїм громадянським обов’язком в ім’я світлої пам’яті загиблого під Брестом мого друга оберста Теодора Шеєра! Що? Які ще докази вимагаєте, коли я це кажу? Ваша недовіра образлива і неетична. Адже тепер ваш обов’язок полягає у тому, щоб заопікуватися вагітною невісткою.

Очевидно, розмова набирала небажаної гостроти.

Хейніш знову замовк, густо буряковіючи. Відтак зірвався:

– Я вам от що скажу, пані Шеєр. Німецька жінка не пиячить, не смалить цигарки і не розцяцьковує губи!

З цього фрейлейн Бергер збагнула, про що казано з того кінця дроту. Такого й слід було чекати: розфарбована повія з вояцького казино, «зозуля» в чуже гніздо… Цей Хейніш все зіпсував. А вони стільки обмірковували, як їй краще осісти в Берліні… Незграбний фанфарон!

Голос Хейніша загримів:

– Німецька жінка народжує дітей і слугує фюрерові! Фрейлейн Бергер – зразкова німецька жінка! Ваш патріотичний обов’язок, якщо ви зневажили святі родинні почуття, – оточити її максимальною увагою. І це вам говорить не якийсь там просто знайомий, а штандартенфюрер СД! – І по короткій паузі відрубав: – Ні, їдуть до вас негайно. Все! Хайль Гітлер!

Він кинув трубку на важелі й навіть з деяким подивом прогарчав:

– Яка відьма, га?

Спідлоба, ще набачений після несподівано гострої телефонної розмови, глипнув на своїх підлеглих важким поглядом. Нарешті прохолов і мовив:

– От і все – вирушайте! Віллі, коли що – накачуй. Я надаю таке право. Йде війна, і часу на зайве розпатякування катма!

Аби це залежало від Крістіни, вона б нізащо не поїхала до фрау Шеєр після отакої брутальної розмови. Навіть якби Адольф Шеєр справді був батьком її сина. Не для того, щоб зупинятися перед перепонами, вона прослизнула у ворожий стан і опинилася так далеко від рідної Батьківщини. Сподівалася знайти з «нелояльною» фрау Шеєр спільну мову, заслужити її приязнь і довіру. І от маєш! Необхідно бути вкрай обережною і обачливою. Адже йшлося не про неї саму і не про її почуття, які на час війни для фрейлейн Бергер були скасовані геть. Не мала права керуватися тільки ними, які б уже не були. Почуття можуть її обеззброїти. Треба їхати і складати новий важкий екзамен.

Розділ третій
ПОРТРЕТ БЕЗ МУАРОВОЇ СТРІЧКИ

Фрау Патріція Шеєр не запросила, як то належало б, до вітальні гауптштурмфюрера Віллі Майєра, що прибув до неї разом з фрейлейн Крістіною Бергер. Не запропонувала їм і роздягнутися, підкресливши тим небажаність їхнього візиту і безмовну пропозицію довго не затримуватися в її домі.

Була у фартусі. Мабуть, навмисне одягнула нот, щоб поратися в кухні. Туди й провела обох есесманів.

– Сідайте, – сказала коротко і заходилася поратися біля газової плити, не звертаючи на гостей, здавалося б, належної в цій незвичній ситуації уваги.

Крістіна мовчки сіла на білий кухонний табурет. Вона ще не встигла визначити лінію своєї поведінки, тому вирішила спостерігати за розвитком подій, щоб з перших хвилин не вчинити чогось необачного.

– Дякуємо, – відповів на вимушене запрошення Віллі Майєр за обох. Він тримався з напруженим спокоєм. Збагнув, що ніякої суперечки не буде. їм просто невдовзі запропонують податися геть, якщо вони й надалі «не розумітимуть» мовчазних натяків.

– Є в мене трохи ерзац-кави, можу почастувати. – В голосі фрау Шеєр бриніла холодна байдужість. І Манер знову зрозумів: це єдине, чого вони можуть сподіватися від господині. – Зварити? Цукру нема, буде з сахарином.

– Спасибі, ми поснідали, – відхилив Віллі Майєр цю, якщо розібратися, образливу для них пропозицію. – Ми приїхали не на частування ерзац-кавою з сахарином.

– Знаю, за чим. – Вона нарешті повернулася до них і глянула відкрито. – Пан Хейніш докладно змалював мені по телефону мету вашого візиту.

Майєр кахикнув.

– На фронті, – почав було він, – я з перших днів потоваришував із вашим чудовим сином. Безумовно, де була надзвичайно талановита людина…

Фрау Шеєр так докірливо поглянула йому в очі, що Віллі ніяково опустив повіки. Ну що тут справді-бо казати? Хейніш устиг набалакати…

– Я вам теж дещо скажу про талановитих людей на фронті, – сказала фрау Шеєр.

Крістіна подвоїла увагу.

– Перед своєю поїздкою без вороття Адольф зробив цікаву виписку – він багато працював, готуючи матеріали для своїх майбутніх наукових праць. Тепер я часто той запис перечитую.

– І що в ньому? – запитав Майєр, просто так, аби не мовчати.

– Там написано, що перед кривавим побоїщем під Ієною Наполеон Бонапарт сказав, оглядаючи свої війська: «Ось триста тисяч чоловік, вони ні в чому не винні. І що ж, тридцять тисяч із них завтра загинуть! Серед пруссаків, можливо, є великий механік, філософ, геній – і він загине. Ми, звичайно, теж втратимо якихось не відомих нам великих людей. Але хіба я почну нарікати на бога? Ні. Я промовчу. Треба вмирати в ім’я слави своєї країни». Ось так, – зітхнула вона. – Хто ж уславився? Наполеон. Чим? Винищенням молодих французів. Бонапарт ще довго жив, а Франція занепала… Хто мені скаже, що напишуть про нас, німців, після цієї страхітливої війни?

– Не варто вести такі розмови, – застеріг Майєр. – А я справді міг би багато чого розповісти про Адольфа Шеєра. Чи хочете?

Фрау Патріція відповіла з іронією:

– Коли така розмова конче необхідна, я б воліла краще послухати фрейлейн… Крістіну Бергер.

«Запам’ятала», – відзначила Крістіна.

– Судячи з недоладних теревенів пана Хейніша, – зневажливо скривилася господиня, – фрейлейн пізнала мого сина ближче від усіх…

– Не треба, мамо! – відчайдушно вихопилося у Крістіни. – Не уподібнюйтесь панові Хейнішу! На сьогодні з мене задосить образ… За віщо?

Фрау Шеєр пекуче зашарілася. На очі їй набігли сльози безсилої розпуки.

Крістіна не давала їй отямитись:

– Так, я з Адольфом не одружена! Ми не встигли побратися. Збиралися взяти шлюб тут, у Берліні!

– Про це справді була розмова, – підтримав її Манер.

– Але хіба з моєї провини цього не сталося? Чи з вини Адольфа? Хіба він покинув мене? Ні, тільки війна розлучила нас!

І все ж Крістіна відчувала: не похитнула недовіри, це розтопила кригу, не дістала до серця.

– Він мені нічого не писав, – тихо, але твердо сказала фрау, гамуючи непрохані сльози. – Такий важливий крок у житті, як шлюб, – і ані слівця до рідної матері. Як же я мушу сприйняти цю несподіванку? Повірте, фрейлейн, я ні в якому разі не хочу вас образити, але… Цей дзвінок! Ваша несподівана поява, ці раптові новини, що можуть ошелешити будь-кого… І водночас – Адольф не писав нічого.

Так, це була щира правда. Костя, який одягнув мундир Адольфа, і не міг їй нічого написати; почерк того «Шеєра», що вів розвідувальну роботу в тилу ворога, в тилу німців, зрадив би його. Та й обставини складалися так, що будь-яке листування було непотрібне. Хто ж міг передбачити круті виверти долі…

Що їй тепер робити? Крістіна відчула, що настала вирішальна мить. Як переконати? Ясно одне: карти Хейніша і Манера биті. Вони виклали все, не додати їм уже нічого суттєвого. Лишався останній козир – «Сплячий лелека»…

А Патріція дивилася на молоду, надзвичайно вродливу жінку, блакитнооку, золотоволосу. Тільки чорна есесівська пілотка з черепом і кістками, кокетливо зсунута набакир, псувала враження і викликала відразу.

Проте, може, вона, мати Адольфа, надто упереджена? Може, справді ця жінка носить під серцем її онука чи онуку? Дитя народиться гарне, сумніву в цьому нема… Позашлюбне дитя… Серце завжди краятимуть сумніви… Від непевних думок не втекти, як не втечеш від себе… Господи, скільки лиха породила ця страхітлива війна! Як знайти зернину істини у світі суцільної брехні, жалюгідних інтриг і безсоромної облуди? Як навчитися вірити людям? Хоча б у тих, нині рідкісних випадках, коли хочеться повірити?

– У мене з рідних нікого не лишилося, – сказала Крістіна. – Адольф, либонь, передчував лихо. Він мене кілька разів попереджав: якщо настане важка хвилина й він не зможе з якихось причин мені допомогти, звернутися до його матері, до вас, фрау Патріція. І ось… У мене нічого не залишилося на згадку про ті щасливі дні. Лише спогади й шлюбний подарунок…

– Шлюбний подарунок? – запитав Майєр. Він справді нічого не знав про «Сплячого лелеку». Крістіна навмисне не інформувала його, щоб він не послабив своїх зусиль, підсвідомо покладаючись на магічну силу Крістіниного талісмана.

Фрау Шеєр промовчала, закута в свою глуху недовіру. Проте в очах її майнула прихована цікавість.

– Ви не знаєте про нього, Віллі, бо річ маленька. Якби йшлося про фату, вам би було відомо, – сумовито відповіла Крістіна, поступово готуючи вирішальне повідомлення.

– Що ж то за річ? – підтримав розмову Майєр.

– Це сталося перед фатальним вильотом. Пригадуєте, Віллі, на аеродромі ще була метушня?

– Звісно, пам’ятаю. Пан Хейніш того дня виловлював саботажників, які псували німецькі літаки.

Фрау Шеєр застигла посеред кухні, уважно дослухаючись. Вона збагнула: йшлося про щось суттєве, а не про голослівні запевнення, які вона чула досі.

– Адольф будь-що мусив летіти, – провадила далі Крістіна.

– Міг би й відкласти, – пробурмотів Майєр.

– Помиляєтеся, Віллі, Адольф неодмінно виконував усе, що планував собі зробити за день. Тому так багато встигав…

Розмова збилася вбік. Фрау Шеєр вже не спроможна була ховати свою схвильованість.

Крістіна тихо, сумно, з покорою до своєї лихої долі зронила:

– Ось тоді він і подарував мені обручку. Ще сказав: «Моїй мамі вона скаже більше слів».

– Обручку? – вже не могла стриматися фрау Патріція. – Ви її зберегли?

– Звичайно! Це ж згадка про Адольфа. Єдина у мене…

– Де ж вона?

Крістіна звела на неї блакитні очі.

– Ось…

Вона зняла тонку замшеву рукавичку і простягнула до Патріції Шеєр вузьку дівочу руку.

– «Сплячий лелека», що спирається на меч, – прошепотіла фрау.

Вона пестливо взяла тендітні пальчики Крістіни до своїх долонь, голубила їх, ніби спокутуючи свою попередню безглузду ворожість. Майн гот! [4]4
  Боже мій! (Нім.).


[Закрыть]Ледь не виставила за двері невістку з ще не народженим онуком, єдиним спадкоємцем Шеєрів. «Вибач мені, Теодоре!» – взялася вона благати подумки свого загиблого чоловіка, який, безсумнівно, возсідав на сьомому небі й суворо дивився, що коїть його «дурна квочка», як він зволив величати її на самоті. І справді – дурна…

– З цього слід було починати, моя люба, – докірливо мовила вона до Крістіни. – Чому ви так довго мовчали?

Крістіна розгублено кліпала очима.

– Хіба ця обручка важить більше, ніж свідчення панів Хейніша і Майєра?

– І я нічогісінько не розумію, – рішуче виголосив Віллі.

Патріція Шеєр гордо випросталася. Голос її набрав урочистості:

– У вас на пальчику, Крістіно, не звичайна обручка. Це наша родинна реліквія. На печатці вирізьблено родовий герб Шеєрів: під баронською коронкою спить, стоячи на одній нозі, лелека, другою спираючись на меч. З дідів-прадідів чоловіки Шеєри одягали цю рицарську обручку на руку своїм нареченим перед шлюбом. Більше вона нікому не може належати. Зрозуміло, Адольф не міг злегковажити давньою традицією нашого роду.

– Воістину, я вперше бачу лелеку, – радісно вигукнув Майєр, – який насправді приносить у родину дітей!

Жінки щасливо засміялись.

– Але чого ми тут сидимо? – сполошилася фрау Патріція. – Вам, Крістіно, напевне, давно пора спочити з дороги. Зараз я зігрію води для ванни… Майн гот! Я ж вас ще не нагодувала!

Вона сплеснула руками, уявивши зливу справ, про які зранку й гадки не мала і які тепер конче слід було зробити: в дім Шеєрів увірвалися приємні клопоти.

– Крістіно, ваша кімната буде на другому поверсі, поряд з моєю. Не сподобається – оберете іншу. Будь-яку. – Потім сумовито додала: – Війна зробила наш дім просторим. Тільки кабінет не будемо чіпати – він ще знадобиться маленькому Шеєру.

– Спасибі, мамо, – очі Крістіни сяяли.

– Чого ж я байдикую? – підвівся і Майєр, задоволений успішним виконанням наказу шефа. – Зараз принесу з машини ваші речі, фрейлейн. Одна мить! Віта завезу пізніше, увечері.

– Хто це ще? – знову насторожилася фрау Патріція.

– Мій пес, – винувато відповіла Крістіна. – Я виховала його з цуценятка…

– Ах, пес! Знайдеться і для нього місце. Житиме в садочку – там йому буде привільно.

Тим часом Майєр справді хутко повернувся, несучи шкіряний чемодан і велику ледеринову сумку – скромне майно неодруженої невістки. Він волів якнайшвидше остаточно покінчити з цією «сімейною справою», яку, було, вважав уже зовсім безнадійною.

– От і все! – мовив з полегшенням. – Дозвольте, шановні дами, з вами розпрощатися.

З увічливості фрау Патріція спробувала його затримати:

– Я обіцяла почастувати вас кавою.

Але Майєр розумів, що зараз найкраще залишити жінок удвох, настав момент, коли його присутність зайва. Рішуче відмовився:

– Дякую, іншим разом… Мені необхідно повернутися на службу. Справи! Усього вам приємного, фрау Шеєр! До побачення, фрейлейн Бергер!

Жінки лишилися самі.

Ще невільно почувалися, звикаючи одна до одної. Справді-бо, події розгорталися занадто навально навіть для Крістіни, яка вже наперед мала щодо них свої плани. А що казати про фрау Патріцію? На неї вони взагалі впали несподівано. Розум іще не встиг обійняти всього того, чим її зненацька приголомшила доля і що вона сприйняла переважно чуттєво. Їм обом необхідно було оговтатись, заспокоїти розбурхані почуття, привести думки до ладу, осмислити нову для обох ситуацію, виробити не обтяжливі для кожної з них норми спільного існування під одним дахом.

– Давайте перейдемо до вітальні, – запросила Патріція. – Нам треба багато про що погомоніти. Чи не так?

– Багато про що, – зітхнула Крістіна, погоджуючись. Отже, екзамен ще тривав – напруження для неї не минало. А так хотілося б уже прилягти й спочити…

Вітальня була світла, напрочуд простора – займала мало не весь поверх. Нагору, до житлових приміщень, вели масивні широкі сходи. До дерев’яних сходинок килимову доріжку притискали блискучі бронзові тримачі. У самій вітальні – нічого зайвого. Два широчезних килими з однаковим крапчастим орнаментом укривали всю підлогу. Тут можна ходити босоніж, не боячись застудитися. В одну стіну заглиблювався камін, не малий і не великий – в половину людського зросту. Його отвір затуляли грати, верхня половина яких була відкидною. Тут же, трохи збоку, журнальний столик з двома м’якими кріслами обіч. На протилежному боці вітальні стіну підпирав довгий, низький сервант з кришталем і порцеляною під склом на полицях. У протилежних кутах по діагоналі – два торшери. Люстра була вбрана в спеціально зшитий чохол. Мабуть, у цьому домі давно ніхто не гостював, а господиня обмежувалася торшерами – з рожевим і зеленим абажурами. Ввечері, коли весело палахкотять у каміні дрова, тут чудово – тепло й затишно.

Але що найперше привертало увагу – це три великих портрети на стіні: батько, мати, син. Крістіна так і прикипіла до них поглядом. Надто – до портрета сина, Адольфа Шеєра, якого вона побачила лише тепер – уперше. Серце в неї завмерло.

Молодий Шеєр на портреті не був подібний до того, хто діяв під його ім’ям на Кавказі, на того, з ким усі німці там спілкувалися!

Правда, деяка схожість таки була. Однотипність у будові голови, в загальних обрисах обличчя, у рисах… Тільки в Кості, який діяв під ім’ям Адольфа, вони м’якші, миліші… Так, їх – Костю й Адольфа – не сплутати. Хіба в темряві… Добре, що заклопотаний справами Хейніш обмежився телефонним дзвінком… На руку виявилося й те, що фрау Шеєр прийняла їх з Майєром на кухні, а не у вітальні, як належить за правилами гарного тону. Адже Віллі нічогісінько не відає про те, що кореспондент з Берліна гауптман Адольф Шеєр був полонений партизанами і замість нього прибув на місце призначення радянський розвідник Костянтин Калина. А відтак Віллі міг би й зрадити її. Навіть не бажаючи того, недоречним вигуком, здивуванням… Досить було б йому бовкнути:

– Хіба це Адольф? Щось не впізнаю. На портреті він зовсім не такий, як на фронті…

Це контрастне враження посилювалося ще й тим, що людина на портреті була вбрана у цивільне, а на Кавказі «Шеєра» звикли бачити виключно у військовій формі.

Правду в народі кажуть: не було щастя, то біда допомогла…

Поряд з Крістіною, склавши на грудях руки, стояла фрау Патріція і теж дивилася на портрети.

– Вас щось дивує, Крістіно? – якось багатозначно запитала вона.

Фрейлейн Бергер уся внутрішньо напружилася. Чи не зрадила себе? Може, мимоволі щось відбилося у виразі її обличчя?

– Ні, нічого особливого… Усе тут для мене нове…

На це фрау Патріція мовила так само підкреслено значуще:

– Мені здалося, ніби вас бентежить…

– Що? – поспіхом запитала фрейлейн Бергер.

– Що на портреті мого сина немає муарової стрічки.

Тільки тепер Крістіна звернула увагу й на портрет Шеєра-батька. Тут, у нижньому правому куті, навкіс чорніла ознака жалоби. На портреті Адольфа стрічки вічної скорботи не було. І як це вона не помітила такої «дрібнички», що сама впадає в око? Та ще такої суттєвої… Мабуть, дається взнаки безперервна виснажлива напруга.

– Ну що ви! – гаряче заперечила Крістіна. – Навпаки! Я завжди вірила й вірю: мій суджений – живий!

Про кого вона думала підсвідомо в цю мить? Про Адольфа Шеєра? Чи про Костю Калину? Над цим вона ні тоді, ні пізніше не замислювалася. Можливо, про обох разом…

Патріція вдячно взяла Крістіну за руку, лагідно пригорнула до себе. Чутливе серце матері безпомилково розпізнало в схвильованому голосі дівчини щирість, упевненість, непохитну віру.

– Досі я запитувала тільки бога: чи живий мій син? – сказала Патріція.

– А я завжди вірила, що мій наречений живий! – знову запевнила її Крістіна.

– Чому ви так думаєте? – тремтливим від надії голосом запитала Патріція. – Я хочу почути! Чи розумієте ви, наскільки це для мене важливо?

– Розумію…

Чому вона, Крістіна Бергер, так упевнена в своїх словах?

Відповісти на це запитання їй нелегко, сказати правду – взагалі виключається. її упевненість грунтувалася на точному знанні: для справжнього Адольфа Шеєра, отого, якого вона тільки сьогодні вперше побачила на портреті, війна давно скінчилася – ще влітку минулого 1942 року. Він у полоні. Він живий і здоровий. Йому вже ніщо не загрожує.

Сказати про це прямо – неможливо.

Інакше одразу спливуть на поверхню прості, логічні запитання…

Звідки вона, фрейлейн Крістіна Бергер, про це знає?

Звідки відомо їй, що сталося з Адольфом Шеєром?

Можливо, вона вкаже і табір для військовополонених, де гауптман перебуває?

А відтак: хто ж насправді вона сама?..

І відповісти щось переконливе на жодне з отих простеньких запитань фрейлейн Крістіна Бергер не змогла б…

Тому вона відповіла в межах тих реалій, які були логічні, досить переконливі і водночас нічим їй не загрожували:

– Свідків загибелі Адольфа нема. Жодного. Ніхто не бачив його мертвим. Адже літак упав на територію росіян. Усі, хто перебував у ньому на борту, мали при собі парашути. Навіщо ж вважати, що всі загинули? Чому я мушу думати, що Адольфа неодмінно вбито? На підставі офіційного звіту. Але ж той звіт – нічим не обгрунтоване припущення, більше нічого. Ну, збили росіяни літак, ну, впав він на їхню територію. А далі що? У таких випадках більш ретельні службові пишуть точніше – «пропав безвісти», рядок, що лишає рідним надію…

– «Списувати» німців у «загиблі» – вигідніше, – похмуро підкреслила Патріція.

– Чому? – Крістіна удала наївне нерозуміння.

– Чому? Щоб солдати не думали про полон. У цій війні для німецького солдата полон – єдиний шанс врятувати своє життя. – Додала загальновідомий факт. – Зовсім недавно по радіо оголосили, буцім фельдмаршал Паулюс боронився до останнього патрона. Останнім – застрелився. Але потім змушені були визнати: живий фельдмаршал! Живий, бо здався в полон, пішов до більшовиків із піднятими вгору руками. А що по радіо? Учора Паулюс – герой, сьогодні – зрадник. Коли ж вірити; вчора, сьогодні чи взавтра? Чи не вірити зовсім? Лишається одне: питати бога…

– Господь не відповість, – обережно заперечила Крістіна.

– Але й не збреше… А що і хто може заохотити людину накласти головою в розквіті сил? Хіба фельдмаршал, який поклав сотні тисяч німців на вівтар кривавому богу війни Вотану, а сам залишився живий, бо здався у полон? Чи, може, новітній «месія», що закопався від усякої небезпеки в підземні бункери й штовхає всю Німеччину до прірви? Ні, я ще не зустріла жодної людини, яка б хотіла вмерти на цій війні… Тому ось уже два роки, як у газетах припинили друкувати списки німців, що наклали головою «за фюрера». Боюся, не вистачило б газет…

Вона сказала багато. Для гестапо вистачило б і половини мовленого. Одного «месії з бункера» було б задосить. Тепер вона чекала, що їй відповість Крістіна. Чекала в напруженому, тривожному мовчанні.

Власне, саме зараз вирішувалось, як вони вдвох житимуть під одним дахом. Ким стануть одна для одної? Що ж скаже фрейлейн, одягнена в чорну есесівську форму?

Проте Крістіна мовила лише те, що й належало сказати фрейлейн Бергер за умови, що вона щиро вболіває за безпеку і лояльну репутацію фрау Шеєр.

– Ви необачні, мамо. Що трапиться, коли хтось почує ваші необережні слова? По таких висловах – прямий шлях до гестапо. А там, самі знаєте, без жалю… Думати можна різне, але в наш час – тільки потайки. Навіщо вголос висловлювати своє несприйняття? Це доцільно лише в одному випадку.

– В якому ж?

– Коли людина вирішила у такий спосіб звести свої рахунки з життям. Ви, якщо не помиляюся, віруюча людина?

– Так, але…

– Тоді згадайте догмат: самогубство – гріх. Незалежно від того, в який спосіб його здійснено Не кажіть нікому таких небезпечних думок.

– І вам – теж? – коротко запитала Патріція, і Крістіна почула в інтонації докір і навіть образу. І справді. Патріція щиро відкрилася їй, бо гра тут виключалася, а вона…

Однак знову ухилилася:

– Зрозумійте, якщо стороння людина почує, нам обом… Вам – бо ви казали, мені – бо не донесла.

– Ми тут удвох, Крістіно, – заспокійливо мовила Патріція. – Служниця приходить вранці й працює до полудня. Вона вже давно пішла. Але ви, безумовно, маєте рацію. Адже в нас буде маленький. Нам обом слід бути дуже і дуже обережними!

– Ну от, нарешті, – полегшало Крістіні. – Тепер я розумію…

– Що?

– Чому Хейніш вважає вас непатріотичною жінкою, або ж, за його термінологією, «елементом».

– Що поробиш? Усім з дня у день втовкмачують: «Фюрер думає за всіх нас…» Тому всім «фюрерам» – від сановитих до блокових – ввижається «підривним елементом» кожен німець, що в коричневому дурмані спромігся не отруїтися і зберегти голову з власними думками. Тепер, Крістіно, – вона з м’якою довірою торкнулася її руки, – ви знаєте про мене все.

Де ж ота крижана Патріція, що зустріла її якусь годину тому? Куди поділася?

– Більше, ніж ваш банфюрер [5]5
  Вуличний вождь (нім.). Банфюрер відповідав за кожного мешканця вулиці, що надана під його нагляд.


[Закрыть]? – жартома запитала фрейлейн.

– І більш, аніж Хейніш, – серйозно відповіла жінка. – Пан Хейніш здавна вважає мене лише затятою католичкою, що в очах наці – теж гріх. Бони ж відкинули гуманність і мораль. Десять християнських заповідей суперечать їхньому всесвітньому розбою. Хіба можна винищувати мільйони людей із заповіддю «не вбий»? Хіба можна грабувати цілі країни із заповіддю «не вкради»? Ось чому я – «елемент»…

Коротка пауза-вагання, і нараз – несподіване визнання:

– Ви не бійтеся за мою нестриманість, Крістіно. Я ховала свої думки навіть од чоловіка. Не тому, що він лякав мене, ні… Я боялася за нього самого, бо то він би злякався на смерть. З переляку міг би й розлучитися! А що тоді сталося б з Адольфом? Отак і жила зі своїми думками…

– Чому ж довірилися мені? – Тепер про це важливо було дізнатися. – Людині, яку вперше побачили! В есесівській формі! Чому?

– Не знаю, – зітхнула Патріція. Видно було, що вона сама силується розібратися в тому, що спонукало її на відвертість. – Може, тому, що вас покохав Адольф… Чи тому, що ви не вірите в його загибель… Хто зна… У мене виникло відчуття, що вам можна сказати… Чому? Сама не знаю… Тільки відчуваю, що можна… а це так важливо для кожного, – завершила вона гірко, – хто роками животіє в дурмані й ще не вчадів…

– Дякую, мамо, – майже пошепки промовила Крістіна. – Я розумію вас, мені теж… – і урвала мову.

Ні, на сьогодні таки досить! А нагальну справу ще не залагоджено…

– У мене є до вас прохання, мамо.

– Яке, моя люба? Кажи сміливо.

– Чи не дозволите мені прикрасити свою кімнату портретом Адольфа? Хочу, щоб він завжди дивився на мене…

– О! Я саме це хотіла вам запропонувати. Та от забалакалась, і ви мене випередили. Беріть, звичайно.

– Ви навіть не уявляєте, як я вам вдячна!

– Можливо… Однак і в мене є до вас прохання.

– Яке? Якщо зможу…

– Я не зажадаю від вас нічого неможливого…

– Тож яке? Я слухаю.

– Не ходіть у цьому домі в цвинтарному вбранні. Чорне вам не до лиця.

– Обіцяю! – весело засміялася фрейлейн Крістіна Бергер.