Текст книги "Блакитна лінія"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Розділ чотирнадцятий
МИСЛИВЕЦЬ НА «ХАУСГРІЛЛЕ»

Штурмбанфюрер Йон Патціг був хворий на рак горла. Він чудово усвідомлював, що дні його лічені. Почувався живим мерцем. Одного не розумів, бо й не намагався втямити: що ще за життя перетворився на мерзенного вовкулаку в первісному розумінні цього слова.

Завжди штурмбанфюрера втішало і навіть підвищувало його життєвий тонус, коли людина вмирала наглою смертю. Не від хвороб і не від старості…

Особливо приємно було, коли вмирав хтось молодий, коли чиясь смерть наставала на його старечих очах. У цю хвилину його охоплювало – він своїм холодним розумом фіксував це – якесь патологічне збудження. Надто коли гинула молода жінка, що за його «практики» траплялося неоднораз. Жінка продовжує життя. Патціг намагається його нищити. Сумлінне виконання службових обов’язків забезпечувало йому «підвищення тонусу».

Йон Патціг – мисливець на «хаусгрілле» – на відміну од своїх колег не відчував ляку перед начальством і не страшився невдач: все одно скоро вмирати, отже, всілякі кар’єрні міркування втратили для нього свій практичний сенс.

Професійний досвід штурмбанфюрер «Червоної капели» накопичив величезний. Поліційний розшук він уподобав ще в кайзерівські часи другого рейху, внаслідок чого ніколи не нюхав фронтового гару. Потім – зразкове служіння Веймарській республіці. Отут і виникла в нього єдина біографічна «пляма»: тривалий час не відрізняв «борців за новий порядок» від звичайних карних злочинців. Звідки ж було йому знати, що доведеться служити отим «борцям»? Проте швидко «вписався» в коричневий антураж «третього рейху». «Пляму» йому – політичному невігласу – милостиво вибачили.

Уся «політика» Патціга складалася з одного гасла: «Орднунг іст орднунг!». Будь-якому уряду насамперед потрібен «орднунг». А, на глибоке переконання кримінального радника, штурмбанфюрера Патціга, зразковий порядок можна забезпечити лише нещадним поліційним терором. Страх робить людину напрочуд слухняною, отже, напрочуд вірнопідданою… Як же тут не вибачити «пляму»?

Про свою невиліковну хворобу Йон Патціг дізнався випадково.

З якогось часу він зовсім утратив апетит, почав інтенсивно худнути, відчувати незвичну втому, подеколи до запаморочення. Однак не звернув на це уваги, оскільки вважав ці симптоми фізіологічними виявами тих змін, що відбуваються в його старіючому тілі. У кожного настає той час, коли, всупереч наказам мозку, живі клітини починають «страйкувати». Закон природи – нічого не вдієш.

Одного разу його викликав для розмови віч-на-віч шеф імперської кримінальної поліції пан групенфюрер Артур Ньобе.

– Чи проходила по ваших справах ворожка, складачка гороскопів Лотта Крауз? – запитав шеф.

– Так, скарги на неї були. Але нічого протизаконного або злочинного в її діях не виявлено.

– Це мені відомо. Йдеться про інше.

– Слухаю вас, пане групенфюрер!

– Ми хочемо мати від неї пророкування про майбуття однієї людини, ім’я якої лишиться невідомим для всіх, у тому числі й для вас.

– А для неї?

– Для неї ми змушені відкрити секрет.

– Яку форму має набрати пророкування? – ще запитав Патціг.

– Це мусить бути гороскоп!

Невдовзі Йон Патціг опинився в Східній Пруссії, в ставці рейхсфюрера Гіммлера «Хохвальд», що була розташована неподалік від «похідної» резиденції Гітлера «Вольфшанце».

Для чого Йона Патціга покликали сюди?

Виявилося, лише для того, щоб одержати від особистого астролога рейхсфюрера пана Вульфа пакет, який слід було вручити відомій берлінській пророчиці фрау Лотті Крауз.

Спочатку Йон Патціг на зворотному шляху до Берліна, за професійною звичкою обмацуючи пакет, вирішив було, що в ньому гроші. Але потім його охопив сумнів. По гроші не варто було їхати так далеко. Платня знайшлася б і на місці. Та, ведучи справу з рейхсфюрером, ворожка б і без платні… Що ж у пакеті?

І Патціг наважився.

Він розумно розсудив, що астральна жінка, яка блукає серед небесних зірок і примар потойбічного світу, нічого не відає про тонкощі техніки таємної перлюстрації. Патціг був певен: «ясновида» нізащо не помітить його вмілих вправ. Фрау Крауз все одно відкриватиме пакет і цим остаточно знищить найменші сліди. Нема чого боятися: у розв’язуванні реальних таємниць магічна сила «ясновиди» завжди виявляється абсолютно не міцною. Якщо її наперед не поінформовано…

Та зміст приголомшив Патціга: це був проект «пророкування», складений власноручно астрологом пана рейхсміністра. Йшлося про людину, дух якої започатковує свій родовід від духа саксонського короля Генріха-Птахолова…

Так Йон Патціг дізнався про одну з найповажніших таємниць «третього рейху», заволодів секретом найвищої ваги: рейхсфюрер, власник приватної птахоферми в Баварії, Генріх-Курощуп насправді є Генріхом-Птахоловом… Другим! Бо в нього, сучасного баварського курощупа, переселився аж із Саксонії дух середньовічного птахолова.

Патціга охопив жах. Не інакше – голови йому не зносити. Ця таємниця не для таких голівок, як ото в нього.

Що робити? Як врятуватися? Мовчати!.. Не прохопитися й звуком! Мовчати послідовно і тупо!.. Тільки в цьому є хоч якась благенька надія…

В кінці наказано: спалити пакет у його присутності. Чому ж про це йому не було мовлено ані слівця? Ось тут і криється якась підступна пастка…

«Пророцький антураж»– людський череп і поряд скальп, на стіні зоряна карта з потемнілою позолотою і грубезні стародавні астрологічні фоліанти, висушена до розміру апельсина чиясь голова з довжелезним закрутом в косу волосся і зжовтілий кістяк в іржавих кайданах – весь цей антропологічно-астрологічний реманент не справив на кримінального радника ніякого враження.

Горіла єдина настільна лампа під темно-зеленим абажуром. Зеленкуватий «потойбічний» присмерк панував в апартаментах.

Якби він тут перебував у якійсь іншій справі, то порадив би цій фрау, що вирядилася в широчезний хітон з понашиваними на ньому посрібленими знаками зодіаку, придбати до свого ворожбитського мотлоху ще чорний прапор із вискаленим черепом та кістками навхрест. І ще здоровезного чорного кота. Справді, чому відсутній кіт? Котяра ж неодмінно входить у професійний реманент будь-якого ворожбита…

Але Патціг не дозволив собі ніяких кпин. Він уже нічого не міг тут собі дозволити. Від слова цієї новітньої відьми віднині залежала його власна доля. Від одного-однісінького слова: «Небезпечний». Як усе це просто.

Він мовчки стовбичив у зеленкуватому мороці й незворушно чекав наступних подій.

Після читання «ясновида» недбало кинула пакет на захаращений чудернацькими «кунстштюками» стіл.

Патціг не ворухнувся.

Ворожка втупилася в нього проникливим поглядом. Мовила:

– Зачекайте у приймальні.

Патціг і оком не змигнув. Він попрямував на вихід.

– Одну мить! – зупинив його голос ворожки. – Тут ще наказано, що пакет необхідно спалити.

– То й паліть, – спроквола буркнув Патціг.

– Але ж тут підкреслено, щоб у вашій присутності…

– Чого ж не повідомили мені одразу? – обурився Патціг, повертаючись до столу. – Наказано – виконуйте!

– Хіба ви про це не знали?

– Розпорядження, які мені дають, я виконую точно! Прошу наслідувати мій приклад. Паліть!

Того ж дня, з іншим пакетом, в який – боронь боже! – Патціг уже й помислити не смів зазирнути, він спецлітаком повернувся до «Хохвальда», де особисто вручив послання до власних рук «астрального» пройдисвіта, спритного пана Вульфа.

Несподівано його, «кур’єра в потойбічний світ», муміфікованого підступною хворобою – худорба всім упадала в очі,– зажадав оглянути особистий лейб-медик Генріха-Птахолова Другого доктор Керстен.

Патцігові здалося, що пан доктор цілком задоволений станом його здоров’я. Тому його буквально ошелешив безапеляційний діагноз: рак горлянки. Він, Патціг, віднині – живий мрець.

– Як мені лікуватися? – спромігся видушити із себе.

Пан Керстен бадьоро відповів:

– Ліків од цієї хвороби не існує!

– Чи можете щось порадити?

– Єдине: вживайте каву і коньяк. Для підтримки загального тонусу. З погіршенням самопочуття – збільшуйте дозу.

– Скільки?

– Що – «скільки»? – зблиснув скельцями пенсне лікар.

– Які мусять бути початкові дози? – уточнив Патціг.

– Дозування – справа суто індивідуальна, – сухо відповів Керстен. – Самі відчуєте, коли вам досить…

Лотту Крауз тихенько арештували і в єдино надійний спосіб хутенько спорядили на той світ, до її улюблених примар.

Патціга не чіпали. Він збагнув: хоч як це парадоксально, смертельна хвороба врятувала йому життя.

До того ж, на відміну од втаємниченої в державний секрет ворожки, він – «нічого не знав».

Хоч це й дивно, але знання про власну невиліковну хворобу активізувало приреченого кримінального радника, загострило його професійну думку, надало службового натхнення й снаги. З’явилася жадібна пристрасть – штовхати людей в холодні обійми смерті. Ніби постала перед ним «життєва» мета – якомога більше вбити. І кого? Людей, котрі могли б ще довго-довго жити…

А кожний затриманий ворог «третього рейху»– це майже завжди черговий смертний вирок.

І тоді – страта, на якій Патціг неодмінно присутній за своїми службовими обов’язками.

Патціг з дивовижною енергією, як на його напівздохле тіло, заходився виловлювати «хаусгрілле» і пов’язаних з ними людей, що наперед підлягали страті, – від кулі, у зашморзі, під ножем гільйотини. Кожному – своє! Він невтомно розшукував тих, для кого навіть запроторений до концтабору могло вважатися порятунком. Усюди, де пеленгатори засікали «музичні шкатулки», він відряджав на полювання смерть – у Брюссель і Амстердам, у Париж і Ліон, у Гамбург і Марсель, у Берлін і Мюнхен.

Зрозуміло, його влаштовували тільки смертні вироки. Інакше виникали неподобства. Наприклад, коли Еріці фон Брокдорф, графині Брокдорф [9]9
  Входила до складу відомої антифашистської підпільної групи Шульце-Бойзена – Харнака, яку іноді помилково називають «Червоною капелою». Такої назви група ніколи не мала.


[Закрыть], на суді виголосили строк покарання (подумати тільки – лише строк!), вона зухвало вигукнула на всю залу суду:

– Ха, цей ваш строк я відбуду одною своєю половинкою!

Неподобство!

Присутні реготали. Ідіоти одразу не второпали, який зміст вона вклала у свої «веселі» слова. Строк їй вділили чималий, а вона – лише половинкою… Тобто швидко, не втомиться… Що це, як не вирок фашизму? Як не вирок владі нацистів? Вона передрікала швидку загибель «третього рейху»…

Він із задоволенням пригадав:

«Смерть виключає такі безчинні й зловмисні вихватки. Смерть – це поважно. А то маєш – «половинкою»… Хвала фюрерові, він виправив «судову помилку» і скасував вирок. Хайль Гітлер! Голівка чарівної, молодої, здорової Еріки фон унд цу Брокдорф покотилася від ножа гільйотини».

Скільки ж їх уже було всіх, отих осоружних «цвіркунів»?

«Джерело П’єр…» «Джерело Коллет…» «Джерело Хозе…» «Джерело Альта…» «Джерело Хоро…» «Джерело Нінета…» «Джерело Арієць…»

Скільки ж їх було? Точні відомості – в архівах.

Коли фюрер уперше дізнався про таємні передавачі, що водночас із початком походу на більшовиків «зацвірінькали» по всіх усюдах окупованої Європи, він спочатку не приділив їм потрібної уваги. На нараді в альпійському «Адлерсхорсті» – «Орлиному гніздовищі» фюрер самовпевнено сказав:

– Сталіну вже ніщо не допоможе! Росія невдовзі припинить своє існування. Скоро нікому буде слухати зашифровані радіограми. їх заглушать звуки фанфар, які проголосять світові нашу перемогу. Так, тільки так! Обіцяю цього ж року поставити Росію на коліна.

Гіммлер теж повівся як викінчений професійний невіглас. Він видав сміховинний, із точки зору кримінального радника, наказ:

– Протягом місяця з «піаністами» мусите покінчити! Інакше…

Патціг ніби покірно похилив голову, щоб сховати глузливі очі.

– Інакше ви і вся команда потрапите до концентраційного табору. Так наказав фюрер. Передайте його слова своїм підлеглим.

Протягом місяця… Смішно!

Хіба строки розшуку «цвіркунів» залежать від невсипущих зусиль зондеркоманди? їх виявляють поступово: крок за кроком. Лише тоді, коли починають награвати «музичні шкатулки». Якщо замовкають, шукати марно. Між кожним кроком пролягає тривала перерва в часі.

Найбільшим успіхом було викриття величезної, широко розгалуженої підпільної групи, яку очолювали Харро Шульце-Бойзен та Арвід Харнак. Особливе обурення викликало те, що всі вони виявилися німцями, подекуди – з дуже родовитих і багатих сімей.

Члени організації проникли всюди – в «Оберкомандо дер вермахт» і люфтвафе, в міністерства пропаганди та закордонних справ, в організацію Тодта і навіть до «Функ-абверу», що пеленгує підпільних «цвіркунів»… Ось чому їх так довго шукали й не могли знайти! Буквально вислизали з рук…

Лише відомство Гіммлера виявилося «чистим».

Кейтель, Герінг, фон Ріббентроп, Геббельс і Канаріс спливали жалюгідним потом від жаху, коли фюрер залютував. Тільки Генріх-Птахолов Другий почував себе тріумфатором.

Суд був щедрий на смертні вироки! Перші голови полетіли на минуле різдво. Зараз квітень, а страти тривають досі…

Здавалось, усі закутки Берліна прочистили.

Нараз заграла нова «музична шкатулка».

«Джерело Пенелопа…»

Тривалий час зондерфюрер, мов павук, мережив ефір пеленгаторами і вже готувався накинути свою ловецьку сіть, коли безглуздий випадок зіпсував усю справу. Втрутився агент Мюллера пан Гейліген – уже впокоєний, хвала господу! – тут же нагодився штандартенфюрер Хейніш зі своєю есесівською ватагою. І що маємо? Двох мерців. Усі нитки обірвано.

Чи надовго? Йон Патціг не мав сумніву, що невдовзі хтось «зацвірінькає». Так і сталося! Правда, передавач працює безсистемно, зрідка, подає дуже короткі шифровки. Ключа до них нема. До того ж «цвіркун» подав голос із району, густо помережаного лініями комунікацій, і вмовк.

Треба чекати.

І слухати ефір.

Щоб із кожним виходом вужчало оточене пеленгаторами коло.

Отак потихеньку й непомітно затягнеться зашморг ще на чиїйсь шийці.

Розділ п’ятнадцятий
БАРОН З КАВКАЗУ

Здавалося б, це був незначний поштовх – «шукати джерело у відомстві Тодта». Але думки одразу сконцентрувалися у потрібному напрямку, що й спонукало Віллі Майєра згадати давно забутого шкільного товариша Гельмута Фогта, який після закінчення школи оволодів фахом інженера-будівельника.

Де він зараз? Що з ним? Яке займає становище?

Що, власне, пам’ятав про нього Майєр? В уяві забовванів жвавий і меткий товстунець у коротких шкіряних штанцях, що туго обтягали надміру опуклі, як для хлопця, литки. Повільний у рухах, вайлуватий, чомусь із завжди масними і товстими, мов сосиски, губами, він серед однокашників зажив стійкої репутації ненажери, що, у свою чергу, стало предметом традиційних кпинів. Цікаво: Гельмут не ображався. Справді-бо, ніколи не ставився байдуже до кулінарних принад. У загонах гіглерюгенду охоче брав на себе обов’язки куховара. Проте сліди його Віллі Майєр загубив ще до початку польської кампанії – тоді розметало їх по всьому світу.

Майєр обережно поцікавився серед спільних знайомих, де Гельмут зараз. Виявилося: працює тут, у Берліні, інженером-креслярем у штабі військово-будівельної організації Тодта. У цьому щасливому збігу нічого дивного не було, оскільки в рейху все підкорено вимогам війни. І тепер, окрім воєнних споруд, ніяких інших не зводилося.

Звісно, шкільні стосунки, вільні й невимушені, поновлюються легко. Цьому сприяють сентиментальні спогади дитинства – скарб невеличкої групи втаємничених, до якого решті людства й діла нема.

Проте чи не виглядатиме підозрілим його раптовий візит з дружніми обіймами? Надто багато часу спливло, і досі ні Гельмут, ні Віллі не цікавилися долею один одного. А треба ж завести мову про сувору військову таємницю.

Тому Майєр вирішив діяти обачливо, конструюючи обставини зустрічі так, щоб вона, з одного боку, мала вигляд випадкової, а з другого – вмотивованої службовою необхідністю. Найліпше було б завітати до місця роботи Гельмута Фогта у справах, пов’язаних з діяльністю «Цепеліна». Тоді зустріч із шкільним товаришем виглядатиме як приємний сюрприз, що ним примхлива вояцька доля подеколи понаднормово винагороджує сумлінних служак.

І ось якось уранці, ніби мимохідь, Майєр звернувся до Хейніша:

– Пане штандартенфюрер, чому ми не використовуємо контингенти відомства Тодта?

– Конкретніше! – зажадав Хейніш.

– Відомство має свою мережу концтаборів для остарбайтерів.

– То що з цього?

– Вони добирають собі контингент, що володіє певними технічними навичками. Якби ми знайшли там осіб, придатних для виконання диверсійних завдань, це значно скоротило б термін підготовки технічно обізнаних агентів. Адже ми, готуючи агентів, подеколи змушені починати з елементарних азів.

– А це думка! – оцінив Хейніш.

– Радий чути вашу похвалу, пане штандартенфюрер.

– От що, Віллі, – ухвалив Хейніш, – з реалізацією вашої ідеї не будемо зволікати. Доручаю вам негайно, сьогодні ж, навідатися до штабу відомства Тодта й дізнатися про дислокацію та призначення їхніх таборів. Особливо цікавтеся національним складом полонених… Хоча, – він скептично знизав плечима, – звідки у штабі можуть бути такі специфічні відомості?.. Отже, поки що обмежимося загальним: дислокацією і передумовами наших можливих відвідувань.

Упоратися з таким завданням було нескладно. Віллі дістав вичерпну інформацію, з якої фахівці могли б зробити далекосяжні висновки. «Копію доповідної необхідно передати Крістіні», – зазначив собі Майєр. Заразом дізнався й про номер кімнати, в якій працював Гельмут Фогт.

Він одчинив двері потрібного йому приміщення і мовив:

– Вибачайте, панове! Чи не підкажете, де у вашому лабіринті розташоване управління відомчих концтаборів?

З появою есесівця гомін у просторій кімнаті вщух.

Усі офіцери в формі інженерних військ звели голови і втупилися в прибулого.

І тоді пролунало здивоване:

– Віллі, невже це ти? Я не вірю власним окулярам!

З-за столу, розташованого ліворуч від входу, піднявся дуже примітний, опасистий чоловік. З характерною зачіскою – колом. М’яке, хвилясте волосся спадало на великі вуха. Поділена посередині рівним проділом зачіска підкреслювала обшири опуклого, квадратного чола. Все у нього було дорідне, масивне – щоки, ніс, важке підборіддя. Масні губи, товсті, мов сардельки, зовсім нетипові для тонких, суто арійських вуст. Перенісся осідлали величезні окуляри в тонкій металевій оправі.

– Боже мій! – зрадів і собі Майєр. – Гельмуте! Оце зустріч! Звідки ти узявся? А мені казали, що ти захряс десь на Балканах…

– Я там зовсім не був! – заперечив Фогт. – Польща, Бельгія, Франція – ось де пролягали мої службові путівці. – Він поглянув на присутніх: – Панове, з вашого дозволу я вас залишу на кілька хвилин: гауптштурмфюрер – мій шкільний друзяка. Не бачилися понад три роки!

Майор, що поважно височів над столом посеред кімнати, відповів, чомусь звертаючись до Майєра:

– Чи вистачить кількох хвилин для такої зустрічі?

Віллі сумно зітхнув.

– Пане Фогт, ви сьогодні вільні на всенький день! – послужливо вирішив майор проблему.

– О! Не знаю, як і дякувати, – сказав Майєр.

– Не варто подяки! – любов’язно всміхнувся майор.

Коли вони вийшли на вулицю, Гельмут наполіг:

– Рішуче пропоную – в ресторан.

– Згода!

– Тут неподалік є досить затишний… Ось тільки прейскурант…

– Гельмуте, невже тобі не відомо, що моя форма значно урізноманітнює асортимент у будь-якому харчовому закладі? – засміявся Віллі.

– Знаю! – підтримав його Гельмут. – Тому як викінчений егоцентрист і хочу скористатися з щасливої нагоди.

– Тоді – вперед!

У ресторані ласий до кулінарних принад Гельмут Фогт повівся як досконалий знавець усіх потаємних припасів. Обер-кельнер тільки витріщувався на його замовлення. А Майєр з поважною міною на обличчі тільки схвально похитував головою.

Нарешті, записавши замовлення, обер-кельнер наважився делікатно натякнути:

– В наші часи такий дефіцит роздобути дуже нелегко…

– Дорого? – прямо запитав Майєр.

– Про це ліпше знає господар закладу, – ухильно відповів обер-кельнер.

– Грошви стане! – поклав край його ваганням Віллі.

Гельмут скинув оком довкола й мовив:

– Раніше тут було затишніше – залу освітлювали свічки. А тепер понавішували на стіни бліді електричні світлячки. Як у борделях…

– Тебе такі зміни не надихають? – руба запитав Майєр.

Гельмут сторопів.

– А-а, я забув про твій мундир… Сам розумію: віск нині дефіцит – війна. Але ж який приємний, запашний душок ішов од свічок. Іноді здавалося – пахне медом. От і в Мюнхені, – раптом запалився він, – все без змін!

– Звідки знаєш?

– Кілька днів тому повернувся з однодобової екскурсії по історичних місцях націонал-соціалістського руху. На чолі з екскурсоводом ми встигли відвідати геть усі бірхаузи [10]10
  Пивні заклади.


[Закрыть]освячені генієм і думкою великого фюрера.

– Сподобалося?

– Ще б пак! Пиво там досі чудове.

– Пиво? Не розумію.

– За день ми встигли навідатися лише до пивних. Враження – незабутні! У самісінькому центрі старого Мюнхена на Платцль [11]11
  Майданець (нім.).


[Закрыть]із давніх-давен стоїть «Хофбройхауз» – «Придвірний пивний дім». У тамтешній пісеньці співається, що Мюнхену не загинути, «поки наш «Хофбройхауз» на майдані стоїть…» Уяви, Віллі! На першому поверсі «Хофбройхауза»– циклопічні зали з довжелезними дубовими столами на сотню випивох, на другому – зали «для чистої публіки» та екскурсантів по історичних місцях. Ще вище – велетенська зала, призначена для гульні цілого натовписька. Один «Хофбройхауз» може ковтнути все населення якогось невеличкого провінційного містечка. Ну й видовисько! Вражає.

Майєр терпляче, поблажливо похитуючи головою, слідкував за перипетіями історичних мандрів. Із старої пивної «Штернкерброй» на вулиці Ам Таль, де було утворено нацистську партію, екскурсанти потрапили до «Бюргербройхауза» на Дахауерштрассе, потім до «Маттезера» на площі Штахус і, нарешті, до «Льовенброя» поблизу залізничного вокзалу. Після того вже впакувалися у спальний вагон. Від спогадів очі Гельмута посоловіли, ніби він знову добряче набрався рідини з «імперського пивного заводу».

– А як твої службові справи? – перевів Майєр розмову на інше.

– Мої? – Гельмут Фогт замислився. – Як би це тобі коротко окреслити… Ну, скажімо, так: повністю залежать від загального становища в нашому відомстві. Зараз – кепсько.

– Чому?

– Лихоманить. Усі знервовані. У катастрофі, що сталася на Кавказі, – він притишив голос, – абвер звинувачує нас.

– Отакої! А конкретно? Чи це секрет?

– Якби ти носив іншу форму…

– А що – форма?

– Вона надає доступ до всіх секретів! – засміявся Фогт.

– Ах, от воно що! – всміхнувся й Віллі. – Тоді розповідай. Я сам лише недавно прибув із Кавказу. «Скорочення фронту» відбувалося ще за моєї присутності.

– Справді? – пожвавішав Гельмут. – А чи не зустрічався тобі майор абверу пан Штюбе?

– Знаю такого! Знайомий особисто.

– Що він за людина? – Тепер в очах Фогта світилася неприхована цікавість.

– Спершу сам скажи: що тебе непокоїть?

– Цей Штюбе «копає» під нас…

– А конкретно?

– Звинувачує у невмінні зберігати військову таємницю. Мовляв, від нас просочилися відомості про розташування військових споруд.

– Яка нісенітниця!

– Точно! Але цей Штюбе накатав донос і надіслав його в Берлін. Таємниця! Хіба доти до кишені заховаєш? І укріпрайон до сейфа не замкнеш.

– Логічно.

– Але не для всіх. У Берлін викликано барона фон Шилінга, нашого кавказького фахівця.

– І його знаю! Він зводив споруди в районі нашого розташування.

– Отож!

– Г-м, – замислено мовив Майєр, – на Штюбе це схоже – перекласти провину на іншого…

– І що ж тепер буде?

– Хіба це зачіпає тебе особисто?

– Хтозна-чого набалакає наш фон барон у контррозвідці… Будуть непереливки, якщо росіянам щось відомо й про «Блакитну лінію». Всім!

– Нові оборонні споруди? Ти до них причетний? – швидко запитав Майєр.

– На щастя – ні. Бог милував! До моїх креслярських обов’язків належить «Атлантичний вал».

«Отже, барон фон Шилінг знає про «Блакитну лінію» детально, – замислився Майер. – Як же бути? На жаль, барон – не шкільний товариш… Проте… Раптом неприємності барона зацікавлять Хейніша? Здається, шеф мав з ним якісь позаслужбові справи… Службові теж: Хейніш забезпечував охорону районів будівництва… Отже, «копаючи» під барона, Штюбе б’є по репутації штандартенфюрера… Це вже щось!..»

– Коли прибуває фон Шилінг?

– Завтра вдень. Спецрейсом.

–  Атепер, Гельмуте, забудемо про справи – до нас плинуть страви!

Вони вдвох весело зареготали.

Наступного ранку Майєр насамперед доповів про почуте Хейнішу. Як він і сподівався, новина дуже стривожила штандартенфюрера.

– Знову цей Штюбе! – процідив він. – Капостив на Кавказі, тягнеться й сюди, до Берліна!

– Можуть виникнути неприємності? – Цим запитанням Майєр ще більше загострив його неспокій.

Однак шефа найбільше тривожило зовсім не те, про що думалося Майєрові. Справа в тім, що з допомогою барона Хейніш широко користувався транспортом відомства Тодта, відвантажуючи до рейху, до себе додому, грубезні ящики зі «східними сувенірами». І якщо це вийде на яв…

– Клятий Штюбе! – знову вихопилося в нього.

– Варто було б узяти барона під свій захист, – обережно мовив Віллі.

– Складно, – буркнув Хейніш.

– Штюбе завжди був наклепником…

– Гнида! – погодився шеф.

– Я гадаю, що обізнаність росіян – це насамперед провина майора Штюбе, а не барона фон Шилінга.

– Слушно, – погодився Хейніш. – У вас є пропозиції?

– Що я можу запропонувати? – знизав плечима Майєр. – Ситуація не ясна. До чого встиг «докопатися» Штюбе? У чому полягають його звинувачення конкретно? Чи влаштовував він Шилінгові допит? А коли так, то про що питав? Про це міг би розповісти сам барон… А ми б тоді неодмінно знайшли якусь зачіпку і підклали б майорові добрячу свиню.

– А це думка! – пожвавішав Хейніш. – Ви цікавилися про час прибуття літака?

Майєр поглянув на годинник.

– Він уже перебуває над територією рейху. За годину мусить приземлитися.

– Необхідно перехопити барона. Ми повинні побалакати з ним до того, як він потрапить до рук абверівців. Зрештою, захист з боку СД – в його інтересах. А я його проконсультую… Впораєтеся?

– Докладу всіх зусиль. Дозвольте їхати?

– Тільки увага: його можуть чекати колеги Штюбе.

– Розумію. Враховано.

– Дійте! Я чекаю вас тут. Удвох!

На майданчику, праворуч від будівлі аеровокзалу, Майєр не зупинився, хоч саме він був призначений для стоянки автомашин. Вирішив не ризикувати. Якщо на аеродром справді прибули «колеги» з відомства Канаріса, вони чекатимуть Шилінга тут. Одному з кількома не впоратися. Віллі повів машину до службових приміщень, звідки відстань до літаків, що приземлялися, скорочувалася вдвічі. Окрім того, можна було непомітно підійти безпосередньо до літака.

Коли літак, якого він чекав, зупинив мотори і до входу подали сходинки, він уже стояв під розлогим крилом. Барон не звернув на нього уваги. Зійшов по трапу, притискаючи до себе пухкий портфель і сторожко озираючись на всі боки.

Майєр торкнув його за плече:

– Прошу йти за мною.

– У чім річ? – запитав барон.

Від входу на поле до них поспішило троє в цивільному.

– Не впізнали? – сказав Віллі.

– Пане Майєр! – здивувався Шилінг. – Ви? Яким побитом?

– Поясню потім. А зараз – хутко за мною! Якщо не бажаєте одразу потрапити до абверівських лабетів. – Майєр хитнув головою в бік трійці у цивільному. – Вас чекає штандартенфюрер пан Хейніш.

– Гаразд, – погодився барон. Вигляд мав розгублений, навіть знервований.

За півгодини вони були в кабінеті штандартенфюрера. А після кількох хвилин удавано радісних вітань барон уже розповідав по суті:

– Так, цей майор Штюбе перед моїм вильотом мав зі мною розмову. Це він так називає натуральний допит.

– Чим він цікавився? – запитав Хейніш.

– Ходом будівництва оборонних споруд «Блакитної лінії». Якщо я правильно його зрозумів, росіяни від когось дістали певні відомості про об’єкти нашої оборони в районі Новоросійська. Але при чому тут я? Адже я там нічого не будував і навіть ногою не ступав на узбережжя. Тамтешня ділянка оборони перебуває під опікою гауптмана з нашого відомства пана Опельбаха.

– Тим краще для вас! – заохотив його до відвертості Хейніш. – А де розташовані ваші об’єкти? Близько до узбережжя?

– У тому-то й річ, що далеченько!

Барон витяг з планшета великомасштабну карту Тамані й простягнув руку до склянки з ретельно загостреними олівцями.

– Ви дозволите?

– Прошу!

– Оборонні рубежі, до яких я маю безпосередній стосунок, знаходяться ось тут, на захід від станиці Кримської і вздовж річок Адагуми та Курки. Інші оборонні споруди, позначки яких ви бачите на карті, будувалися під керівництвом інших осіб нашого відомства. От і виникає запитання: при чому тут я? Я так і запитав майора Штюбе.

– А він що?

– Я так зрозумів, що Новоросійськом справа не обмежується.

– Ще щось? – запитав Хейніш.

– Він назвав Гізель і Моздок…

– То й що?

– Ці рубежі будував я. Але росіяни довідалися про всю оборонну мережу, що й довів весь перебіг їхнього успішного наступу.

– Отже, район, де ми з вами-так плідно разом працювали, – значуще сказав Хейніш.

– Так точно!

– Ваша думка, Майєре? – звернувся Хейніш до Віллі, що теж втупився в розкладену карту.

– Моя думка? Штюбе рятує власну шкуру.

– Звідки такий висновок?

– Абвер сформував диверсійно-підривну роту з кавказців. Коли їх розташували на передовій, вони перебили офіцерів і з боями прорвалися на бік росіян, Правда, вціліло з них небагато, десятка з півтора, але цього задосить, щоб донести певні відомості. Окрім того, систематично тікають військовополонені, яких використовує на будівництві відомство Тодта. Подекуди – успішно. За статистикою, з десятка втікачів один зникає без сліду.

– Це правда? – запитав барона Хейніш.

– Факт! Але ж знову-таки: хіба я формую зрадницькі роти? Хіба мої інженери охороняють полонених? Ні і ще раз ні!

– Атож, не ви! Тепер сідайте й пишіть на моє ім’я доповідну. Ви зрозуміли, про що вам писати? А втім, вам допоможе пай Майєр, уточнюйте й погоджуйте з ним усі моменти. Ну, а я пізніше скоригую, якщо виникне така потреба.

Віллі зрадів. Про таку нагоду йому й не марилося. Адже це давало змогу не побіжно, а детально й грунтовно вивчити баронову карту та ще й розпитати, якщо позначки виявляться для нього не зрозумілими. Вранці фрейлейн Бергер отримає від нього найдокладніший звіт. Доведеться ніч не спати…

…А з наступної доби Крістіна Бергер почала дуже інтенсивно виходити в ефір. З матеріалом, який приніс їй Майєр, не можна було зволікати. Різне може трапитись… А передати відомості необхідно було будь-що. Навіть ціною власного життя. Вона виходила в ефір кожної хвилини, коли залишалася в домі сама, нишком пробиралася до рації уночі. Вона усвідомлювала, що смертельно ризикує, та все ж надсилала в ефір стовпчики п’ятизначних цифр. І щоразу спалахувала радістю, коли у відповідь приймала коротке повідомлення: «Студентці. Одержано. Професор».

Раділа ще одна людина – зондерфюрер Йон Патціг: його пеленгаційний зашморг усе тугішав.