Текст книги "Блакитна лінія"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Розділ десятий
ПОЛЮВАННЯ НА ЗВІРА, У ЯКОГО —«НЮХ»

– «Крафт дурх фройде!» [8]8
  «Сила через радість» – назва спортивного товариства (нім).


[Закрыть]– замість вітання гукнув Віллі Майєр.

Хорст Гейліген у спортивному костюмі бігав на колишньому шкільному майданчику. Він робив уже котре коло, явно не маючи наміру вражати світ спринтерськими рекордами. З готовністю зупинився біля віконця машини з СД.

– Які там радощі, – махнув рукою, – де вони в мене?

«Зовсім не захекався», – зазначив Віллі, озираючи пружну, треновану фігуру гестапівця.

– Чого ж так похмуро? Весна, блакитне небо, ясне сонечко…

– І бомби з неба! – додав гестапівець. – У цій війні найліпша погода – хмарна. Істотно?

– Гм, у цьому розумінні ви маєте цілковиту рацію. З вами важко не погодитись.

– Ще б пак!

– Я теж надаю перевагу атмосферним опадам у вигляді дощу. І грім – воістину небесна музика в порівнянні з вибухами фугасок.

– Істотно! – вклинцював Гейліген своє улюблене слівце.

Майєр вийшов з машини, вийняв з кишені портсигар.

– Пригощайтеся…

– Не палю…

– Щоразу забуваю… Не палите, не вживаєте алкогольних напоїв, харчуєтесь виключно рослинною їжею…

– Мій приклад – великий фюрер третього рейху. Істотно?

– Так, – змушений був погодитись Майєр. – І жінок не кохаєте?

– Ну чому ж? Для статевої гігієни жінка необхідна. Жінка – дуже специфічний, але суттєвий компонент у системі оздоровчих заходів.

– І тільки?

– Звісно. Людина походить з тваринного світу.

– Мабуть, неодружені?

– Як і наш улюблений фюрер!

– Авжеж, у фюрера – Єва Браун не дружина, але статевій гігієні сприяє… А у вас?

– Нічого стабільного – життя кидає на всі боки. Проте ви, пане Майєр, маєте цілковиту рацію: любий фюрер гідний наслідування в усьому, навіть у стабільності статевих стосунків.

– Вам загрожує неабияка небезпека, пане Гейліген.

– Не розумію. Поясніть.

– Ви мислите, порівнюєте, узагальнюєте. А цим порушуєте головну настанову «фюрер-принципу» СС, обов’язкову для кожного лояльного німця.

– Це ж яку?

– «Фюрер думає за всіх нас…» А ви дозволяєте собі неабиякі розумові зусилля!

Все не було сказано з іронічного, поблажливою посмішкою, і на кінець обидва дружно зареготали.

– Весела ви людина, пане гауптштурмфюрер, – визнав Гейліген. – З вами завжди приємно спілкуватися. Мозок теж потребує тренувань – інтелектуальних.

– Невже я для вас лише тренувальне знаряддя, як жінка – для гігієни?

– Буду щирим: якоюсь мірою цс відповідає дійсності. Ви знаєте, я почав до вас звикати. Між нами явно виникають флюїди емоційно-психологічної сумісності.

«Гм, він почав звикати…»

Справді, бо отакі ранкові зустрічі відбуваються не вперше. Якщо точно, то з наступного дня по тому, як Віллі Майєр дізнався, що Хорст Гейліген захоплюється тренуваннями на свіжому повітрі. Щодня. Пунктуально. В ранкові й вечірні години. Ранком – у точно визначений час, увечері – за волею службових обставин. Але бігає. Обов’язково. Зрідка – навіть опівночі.

Хорст Гейліген тренувався на спортивному шкільному майдані неіснуючої школи: в неї влучила важка англійська бомба – англійці та американці акуратно й послідовно бомбардували квартали міста з цивільним населенням. Нині територія школи була занедбана, поросла бур’яном, в якому гестапівець витупцював бігову доріжку.

Майєр почав їздити на службу цим шляхом, вибираючись з дому на годину раніше, ніж звичайно. Він «примірявся» до виконання наказу Крістіни Бергер.

Гейліген з першого разу упізнав його – характерна зовнішність Майєра кожному впадала в око, надто – професійне.

Перша розмова між ними відбулася в розважальному стилі:

– Від кого тікаєте, пане?..

– Гейліген моє прізвище. Хіба забули?

– Тепер згадав.

– А тікаю я від старості і хвороб!

– Таж у вас вигляд античного атлета! Ви ставні, мов юнак з цієї зруйнованої школи. Яка ж старість? Які хвороби? Де вони?

– Позаду! Десь плентаються… Я далеко від них утік. Мені, пане гауптштурмфюрер, за п’ять десятків…

– Ого! Ніколи б не дав вам цих літ.

– Отож!

Іншим разом розмова покотилася грунтовніше.

Майєр запитав:

– Чому бігаєте на відлюдді? У товаристві – веселіше.

Гейліген відповів із цинічним вискалом:

– Це в мене професійне – я уподобав обезлюджені простори.

– Брали участь в «особливих акціях»?

– Неоднораз!

– Чому ж ви – спеціаліст по обезлюдженню – опинилися в Берліні?

– У мене – нюх. Шеф гестапо цінує людей з природженим нюхом. Цьому мистецтву не навчитися в жодній спецшколі. Знаєте, з талантом слід народитися.

– І що ж винюхуєте ви для Мюллера?

– Не що, а кого…

– То кого ж, коли не секрет?

– Справа проста. В концтаборах збирається різний люд. Усіх необхідно з користю для рейху просіяти. Виявити комісарів, євреїв, командний склад, а також піддатливих, придатних для агентурно-диверсійного вишколу. На всіх них мій нюх безпомилковий.

Одна ранкова бесіда запам’яталась особливо.

– Пригадуєте Астаф’єва? – запитав Гейліген.

– Російського шпигуна? – уточнив Майєр, ніби й справді ледь пригадуючи.

– Його.

– Що з ним?

– Зараз уже нічого, якщо не вважати труп чимось істотним.

– Невже розстріляли? У нас – не так швидко…

– Та ні, перебрали міру на допитах. Він не показував, що конає. Увів в оману і вмер. Не людина була – кремінь! З нього не вибили жодних зізнань.

– Шкода, – засмутився Майєр.

– Ще б пак! – охоче погодився гестапівець. – В усьому винний ваш Хейніш.

– А при чому тут мій шеф? – Цього разу Майєр неудавано здивувався.

– Він передав затриманого в зондеркоманду Патціга. Так?

– Передав. Під розписку.

– В цій команді – жодного фахівця, який би до пуття вмів допитувати. Застосовують застарілі, ледь не середньовічні методи дізнання. Допит необхідно поєднувати з найретельнішим медичним наглядом. На істотному сучасному рівні! У нас, в гестапо, па допитах обов’язково присутні кваліфіковані лікарі. З мішка кісток вам знову зроблять анатомічний кістяк, ось як! Тому ми вміємо розбалакувати будь-кого. Наші в’язні мріють про смерть, як про манну небесну. Для них смерть – це спасіння, щаслива втеча з наших лабетів. І ми не обманюємо – ми твердо обіцяємо в’язневі смертний вирок. Але тільки після істотного зізнання. У нас нема безмозких костоломів.

Він раптом запитав:

– А ви не дуже вболіваєте за своїм шефом?

– Як на мій погляд, – обережно відповів Майєр, – пан Хейніш не з гірших. А що?

– Він зробив одну дурницю. Істотну!

– Що ви кажете! Яку?

– Накатав донос на мене, а фактично – на Мюллера.

– Не може цього бути! – Майєр справді цього не уявляв.

– Але було.

– Хіба можливо вас у чомусь звинуватити?

– На кожного можна кинути тінь. Була б мета і бажання.

– Яка ж мета і бажання могли бути у Хейніша?

– Бажання – врятувати власну шкуру. Мета – звалити свою провину на іншого. Хіба не істотно?

– Нічогісінько не тямлю! – щиро мовив Майєр.

– Ага, мабуть, вам невідома суть справи. Річ у тім, що, як виявилося, «піаністка» була вже запеленгована. Планувалася акція на дослідження її мережі. Хотіли взяти усіх причетних… Звісно, об’яв на вулиці про таке не вивішують… А я впізнав Астаф’єва! Я нічого не знав про «піаністку». Отже, його слід було брати десь подалі, і було б усе гаразд… А що вийшло? Хейніш хапає Астаф’єва ледь не під вікнами, вдирається до будинку, вбиває «піаністку», а потім шкрябає донос, нібито я ім’ям шефа гестапо Мюллера примусив його діяти. Ну що ж! Мюллер мене врятував, як Кальтенбруннер витяг з халепи Хейніша. Але у Мюллера довга пам’ять. Ви в цьому ще переконаєтеся. Найменша зачіпка, і я не позаздрю Хейнішеві. Загримить. Істотно!

Майєр пильно подивився на Гейлігена й замислено запитав:

– Цікаво, він вас бив?

– Ви про кого? – аж розгубився гестапівець.

– Про Астаф’єва…

– А-а-а, – зрозумів Гейліген. – А де ж він міг би мене бити?

– В Астрахані, коли ви потрапили під слідство. Пригадуєте, якось розповідали?

– Та ви що, справді не знаєте чи прикидаєтесь? їхні методи розслідування дуже відрізняються від наших. Особливо в мирний час… Інакше я не мав би честі вести з вами такі приємні бесіди. Чудовий ефект – фізичний моціон в поєднанні з інтелектуальним!

Учора вранці Гейліген несподівано запитав Майєра:

– Якої ви думки про мене?

Заскочений цим раптовим запитанням, Віллі тільки й спромігся, що невизначено промимрити:

– Та як вам сказати…

– І не скажете. Нічого істтного! У мене – нюх.

В його бляклих очах ховалася якась невисловлена підозра.

«І справді, мабуть, щось унюхав, – стурбувався Майєр. – Що ж занепокоїло цього звіра? Час кінчати гру…»

– У мене, пане гауптштурмфюрер, склалося враження, що у вас є до мене якийсь особливий інтерес. Я це відчуваю буквально шкірою.

– І що ж унюхали? – прямо запитав Майєр.

– Відповім, коли буде щось сказати. Істотно!

Гейліген притис лікті до боків і побіг по колу…

Для здійснення задуму, який визрівав поступово й нарешті сформувався у точну схему дій, Майєрові необхідно було скористатися двома машинами. У своєму розпорядженні він мав лише одну.

Цього вечора Віллі на своїй есесівський одяг напнув ще цивільний плащ, широкий і довгополий, щоб з-під нього не видно було шинелі. Замотав шию темною хусткою. Капелюх з широкими крисами, окуляри й наклеєні вуса змінили звичайний вигляд Манера. Принаймні в темряві його не впізнати. Нові рукавички, котрих ще ніхто не бачив у нього, цього вечора теж обов’язкові. Про всяк випадок поклав до кишені плаща важкий гайковий ключ. Стрілянина за будь-яких обставин виключалася: Берлін – надто чутливе до пострілів місто.

Свою машину зупинив у заздалегідь обраному місці на Кінкельштрассе. Замкнув на ключ і для надійності смикнув дверцята. Потім пішки подався на Бісмаркплац. Тут є фешенебельний ресторан, де обслуговують без продовольчих талонів. Ціни – легендарні, але ж і вибір – мов до війни.

«Істотно!» – як сказав би Гейліген.

Це й приваблювало грошовитих бонз, особливо власників «народних підприємств», як була демагогічно названа вся промисловість «третього рейху». Тому поблизу цієї «оази» завжди паркувалося безліч машин. Одна з них конче потрібна була Майєру.

Він походжав у затіненому скверику поблизу, чекаючи слушної нагоди. Світомаскування сприяло здійсненню його задуму. Ось, здається, й пора!..

З розкішного «мерседеса» викотився жвавий товстунець, недбало хряснув дверцятами і хутенько відчинив задні. З машини, манірно вигинаючись, кожним жестом підкреслюючи якісь свої принади, вислизнули дві елегантні дами. Коштовні дами – хутро, брязкальця, кокетливі капелюшки… Ліниво, мов кішки, погойдуючись, подалися до ресторану. Товстунець поспішно клацнув задніми дверцятами й підтюпцем подався вслід за чарівними спокусницями. Замкнути машину забув…

Двері ресторану відчинилися, з них на мить впало на вулицю неяскраве світло, і знову – темінь. Увійшли. Все! Тепер – не гаяти часу. Віллі ковзнув у чужу машину. Глянув на покажчик бензобака – майже повний. Мабуть, мешкають десь тут, поблизу, в районі Шпандау. Майєр увімкнув мотор і неспішно від’їхав, щоб не привернути нічиєї уваги.

Машину зупинив у темному вузькому провулку, який давно нагледів. На фоні сірих, аж чорних у пітьмі, кам’яниць, що затиснули провулок і стояли впритул одна до одної, темний «мерседес» важко помітити.

Звідси було легко спостерігати за шкільним майданчиком, відкритий простір якого був світліший. Там колами снувала невиразна фігура. Вийшло вдало: Хорст Гейліген невтомно набігує додаткові хвилини свого життя.

В одній з ранкових розмов гестапівець сказав:

– Припустимо, кожне коло додає хвилину життя. Кожного разу я роблю щонайменше шість десятків кіл. Відтак додаю годину на спідометр свого життя. Потрібна система, щоденні вправи, щоб години склалися в роки.

«Роки у тебе, негіднику, довгі, як у зайця хвіст…»

Нарешті!

Хорст Гейліген залишив майданчик і легкою ходою спортсмена швидко пішов уздовж вулиці, прямуючи додому.

Тихо захурчав мотор.

Машина майже нечутно, з вимкнутими фарами і підфарниками, ніби скрадаючись, виповзла на вулицю.

Гейліген озирнувся через плече і одразу ж ступнув ближче до суцільної, без проміжок стіни будівель.

«У гада справді тваринний нюх… Не зволікати!»

Майєр натиснув на газ. Машина потужно рвонула вперед. Ніщо вже не могло врятувати гестапівця: на німецьких вулицях рятуватися ніде – ні деревця, ні підворіття, вхідні двері замкнені на ключ, на вікнах – гофроване залізо або грати.

Віллі крутонув руль, вилітаючи на тротуар. Зараз!

Аж тут сталося несподіване.

Гейліген ураз підстрибнув і впав на видовжений капот машини. Майстерний прийом, на який здатна лише добре тренована людина. Цей стрибок не рятує від травм, а подеколи й каліцтва, проте дає досить шансів на збереження життя.

З брязкотом посипалося вітрове скло. Майєр ледь устиг затулити обличчя рукою і ногою натиснути на гальма. Тіло Гейлігена, що майнуло колодою в повітрі, ковзнуло з капота кудись убік. Розбурханий Віллі буквально вистрибнув із машини. Ні, гестапівцю не пощастить втекти від кари!

Озирнувся: де Гейліген? Куди подівся?

Аж ось він, лежить на асфальті, недоладно скоцюрблений.

І стогне…

Живий!

У кілька стрибків Майєр опинився біля «спеца по обезлюдженню».

На Віллі вибалушилися сповнені жаху й ненависті очі.

– Я відчував, – пробелькотів гестапівський кат. – Істот…

Страшний, безжальний удар гайковим ключем розчерепив йому голову й навіки урвав мову.

«Істотно!»

Тепер це вже був труп.

Майєр прожогом кинувся до понівеченого «мерседеса». Мотор не заглух – заспокійливо хурчав. Надійна машина! Знову шмигонув у вузький провулок, мов у чорний тунель. Звідти одразу – на Мольткештрассе. Тут зупинився і вимкнув мотор. Через прохідний двір майнув на сусідню Кінкельштрассе. Там, на тому ж місці, де його залишив, темнів службовий «опель». Умить скинув із себе цивільний плащ, шарф, капелюх і окуляри, відклеїв вуса. Натягнув есесівський кашкет і знову перевтілився у рудого гауптштурмфюрера Віллі Майєра, такого, якого всі звикли бачити. Минаючи каналізаційний колодязь, зупинив на хвилину «опель», щоб кинути в підземну клоаку маскарадне вбрання. І гайковий ключ теж. Чув, як він шубовснув у смердючу рідину. Останніми впали туди ж нові рукавички. Тепер – усе!

Що далі?

Забезпечити алібі!

Якнайшвидше – на чоловічу вечірку, що її влаштували з якоїсь нагоди колеги.

Його зустріли з п’яним піднесенням:

– Віллі, друзяко, де тебе дідько носив?

– Трохи затримався у шарфюрера Бергер.

– Ах, так! Ти ж у неї прописаний…

– Облишмо цю тему!

– Як вона себе почуває?

– Чи скоро пологи?

– Що сказати! Гадаю, час уже подумати про дарунок для новонародженого. Ось-ось, мабуть, станеться…

– От часи! Життя і смерть ходять поряд!

– Сідай, друзяко!

– Чому досі не налили чарку Віллі?

– Прозіт!

Товариський галас обірвав безцеремонний стукіт у двері.

– Відчиніть! Поліційний патруль.

Господар квартири спохмурнів:

– Щось трапилося…

– Відчиняйте!

– Та зараз…

Господар відімкнув двері. Там стовбичив гестапівський шарфюрер. За ним бовваніли двоє мордатих крем’язнів із широкими металевими бляхами півмісяцем і автоматами на грудях.

Шарфюрер кинув швидкий погляд у глиб кімнати, де в тютюнових клубовиськах угледів типовий випивонний антураж. Його по-службовому суворе обличчя злагіднішало, собача підозра в очах зникла.

– Залишайтеся тут! – наказав він жандармам, а сам увійшов до компанії. – Вибачайте, панове, обов’язки! – Він прикипів поглядом до пляшок з коньяком. – Я бачу, що даремно сунувся до вас. Але наші підрозділи прочісують весь тутешній район.

– Когось шукаєте?

– Так, небезпечного злочинця.

– Хто він?

– У цьому питанні – абсолютна невідомість.

– Дива! Шукаєте й самі не знаєте кого!

– Трапляється… Але наказ є наказ!

– Атож, пане шарфюрер.

– Чарочку коньяку? – запропонував господар квартири.

– Охоче, – пожвавішав гестапівець.

– А що, власне, скоїлося, якщо це не секрет? – запитав Майєр.

Гомін ураз вщух – питання цікавило всіх.

– Годину тому на вулиці знайшли мерця, – шарфюрер не поспішав зі своєю службовою таємницею.

– Хто він?

– Працівник гестапо Хорст Гейліген. Чували про такого?

– Боже мій! – вразився Майєр. – Ще вчора вранці я балакав із ним. Веселий, бадьорий, у доброму гуморі…

– Як це трапилося, пане шарфюрер? – залунало зусібіч.

Господар підніс йому тацю з бутербродами й добрячу порцію брунатно-іскристої рідини:

– Справжній «Мартель»…

– О! Тут стане на три тости!

– Це так, але ви на службі, і в даній ситуації вам необхідно ущільнювати час.

– Переконливо, – погодився гестапівець. – Прозіт!

– То як же вбили добрягу Хорста? – тепер запитав хтось інший.

– Картина вимальовується така. За бідолахою полювали на потужному «мерседесі». Коли Гейліген повертався додому, його намагалися розчавити… Чи ви знаєте такий прийом – лягти на капот?

– Авжеж, авжеж!..

– Хорст скористався ним – на місці злочину повно битого скла, Гейліген добряче скалічився, але ще лишався живий. Тоді бідолаху добили. Удар був страхітливий – череп розкраяно ледь не навпіл.

– Жах!

– Звідки дізналися про полювання на «мерседесі»?

– Машину знайшли в цьому ж районі. В рамі вітрового скла стирчать самі гостряки. На капоті – незаперечні сліди падіння людського тіла. От і шукаємо в копі сіна голку. Та ще й невідомої конфігурації. Одне ясно – це хтось із його колишніх російських «знайомих». Мабуть, виникла загроза, що Гейліген його впізнає, як це вже траплялося… Не інакше!

– Ще чарочку?

– Ні, дякую. Служба! Маю честь.

Двері за гестапівцем зачинилися.

– Освальде! – гукнув Майєр господареві квартири.

– Агов, що тобі?

– Ти обіцяв дарунок для пса Крістіни Бергер.

– Ах, так! Геть з голови… Але на кухні – все напоготові! Чудові маслаки! Зараз спакую… А ти хіба вже йдеш?

– Щось настрій зіпсувався. Я ж добре знався з небіжчиком…

…Наступного дня, з самісінького ранку, Віллі Майєр повідомив Крістіні Бергер, що її наказ успішно виконано. Поклав пакет маслаків.

– Ви, Крістіно, не помилилися – це була надзвичайно небезпечна людина, – сказав він.

– Як це сталося?

Віллі поглянув на неї, завагався і відповів коротко:

– Потрапив під автомобіль.

– І все?

– І все! – Він розхвилювався. – Ви спочатку народіть дитину, а тоді розпитуйте… Навіщо вам знати подробиці?

– І все тихо? – спокійно запитала Крістіна.

– Та ні, Мюллер його дуже цінував. Уночі було піднято на ноги всю поліцію і жандармерію…

– А ви де були?

– Я? На товариській вечірці. Мене ще сварили, бо я дещо засидівся у вас і трохи запізнився… Зрозуміло?

Крістіна озвалася йому в тон:

– Ах, Віллі, якби ви знали, як приємно й затишно мені було з вами учора ввечері. Ви пішли, і я засумувала… Отакі сучасні рицарі! Чарка для них більше важить, аніж зваблива жінка… Принаймні ви мене не раз запевняли… І от маю: чарка проти жіночих чар! Сором, Віллі, я можу вам не вибачити. – Вона, грайливо кокетуючи, насварилася на нього тендітним пальчиком.

Майєр аж отетерів.

– Якби ж то насправді… Крістіно, навіщо ви мене катуєте!

– Хіба? – всміхнулася чарівно. – Я лише забезпечую вам алібі! На ваше ж прохання…

– Ну, тоді наступного разу прив’яжіть мене до стовпа.

– Навіщо?

– Для взаємної безпеки. Прив’яжіть, як Одіссея, коли йому співали спокусниці-сирени.

Розділ одинадцятий
«ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО» ОДЕРЖУЄ ЗАВДАННЯ

Старший лейтенант Олексій Марков уперше бачив начальника Управління генерала Григорія Івановича Сербулова. Не чекав, що він, як на генерала, дуже молодий. Чи, може, генерал тільки виглядає молодо зі своїм чистим обличчям, блискучими, світлими очима, з густим, ще не сивим чубом? Завжди якось чекаєш: коли людина набагато старша званням, то – й за віком. А це не так, не скрізь і не завжди…

– Уперше в Москві? – поцікавився Григорій Іванович, починаючи розмову.

– Так, – коротко відповів Марков.

– І які враження?

– З літака – в машину, в двері наркомату.

Григорій Іванович засміявся:

– Відповідь вичерпна і коментарів не потребує. Скільки ви служите в армійській розвідці?

– З березня сорок першого.

– Починали ще до війни…

– Так точно!

– У якому званні?

– Молодшого лейтенанта.

– Німецьку мову знаєте досконало?

– Наставники не нарікали.

– Коли перебували в тилу ворога, мовних «накладок» не траплялося?

– Жодного разу.

– Це добре…

Генерал помовчав і пильно зазирнув Маркову в очі:

– Ви усвідомлюєте, чому я запитую?

– Безумовно.

Спокійна, виважена впевненість бувалого у бувальцях молодого розвідника знайшла схвальну оцінку в думках генерала. Коротка констатація факту – це не хвальковитість. Хвалькові лаконізм протипоказаний: у велемовності про себе – суть поведінки хвалька.

– Не цікавить, чому вас викликали до Москви? – знову запитав Сербулов.

– Викликали – скажуть!

– А скажуть – почуєте, – у тон йому докинув генерал. – Так?

– Так точно.

– Ну що ж, перейдемо безпосередньо до діла.

Генерал на хвильку замовк, ніби відокремлюючи мовлене і підкреслюючи важливість наступної розмови. Спочатку вона уся вклалася в одне речення:

– Поїдете кур’єром у Берлін.

Марков ураз посуворішав, напружився, величезна відповідальність одразу лягла на нього. Це тільки так сказано, дуже просто і буденно – «Поїдете у Берлін». А насправді… Навіть уявити важко! Це завдання за своєю складністю і величезною напругою не йшло ні в яке порівняння з усіма попередніми.

Кур’єром у Берлін! Це значить – до когось. А в лігві фашизму кожна наша людина – на вагу золота. Кур’єр мусить не тільки виконати завдання, а всіма своїми діями ні в якому разі, за будь-яких обставин, навіть найкритичніших, не поставити під удар людину або людей, до котрих їде.

До того ж ішлося насамперед не про його поведінку як кур’єра в «обставинах», а про те, щоб він вміло уникнув їх і успішно виконав завдання.

– Готовий виконати будь-яке завдання! – сказав Марков твердо.

– Йдеться про фрейлейн Крістіну Бергер, вашу «хрещеницю». Ви добре знаєте її, а вона – вас.

– З початку війни, – уточнив Марков.

– Тому й обрали вас.

– З нею щось трапилося? – раптом стурбувався розвідник.

– На щастя, особисто з нею – нічого лихого. Проте, якби я вірив у забобони, я сказав би: дівчину переслідує якийсь фатум, їй на роду записано втрачати з нами зв’язок.

– Знову? – навіть здивувався Марков.

– І знову з не залежних від неї причин.

Тепер у тон генералові мовив старший лейтенант:

– Якби я був забобонний, я б сказав: господь-бог трійцю любить. Я вже двічі поновлював із нею зв’язок.

– Ми це знаємо.

– Ось і випадає поновити втретє.

– Краще б не випадало. Для всіх краще, передусім – для Студентки.

– Це – точно!

– Ну що ж, ваш бадьорий настрій, ваша готовність до дії мені, прямо скажу, подобаються.

– Дякую за добре слово.

– З підполковником Калиною знайомі?

– Так.

– Це він вас рекомендував. Як і минулого разу, коли вас відрядили до Ставрополя.

– Я й не знав!

– Тепер знаєте. Підполковник Калина готуватиме вас. Він добре знайомий із поведінкою німців поза фронтовою смугою, чудово вивчив життя цивільного населення, досконало обізнаний із самим Берліном.

– Зрозуміло.

– Запитання є?

– Лише одне, товаришу генерал.

– Слухаю.

– Кого приніс «Сплячий лелека» – сина чи доньку?

– От і про це ми у вас спитаємо.

– Ясно!

– Хитро ви запитуєте, товаришу старший лейтенант.

– Ну, що ви, – знітився Марков.

– Не варто бентежитись, я це оцінюю як позитивну рису. Адже своїм запитанням про «Сплячого лелеку» під прямою цікавістю ви приховали іншу: хотіли собі окреслити обшири наших знань про сьогоденне становище там. Правильно?

– Так точно!

– На цьому закінчимо. Вашу кандидатуру я схвалюю. З ситуацією, що склалася в Берліні, вас докладно познайомить підполковник Калина. Бажаю успіху!

***

Олексій Марков уважно слухав підполковника Калину, всотуючи кожне його слово.

Зустріч Студентки з Меркурієм…

Того ж дня – арешт Меркурія…

Трагічна загибель Пенелопи…

Студентка без зв’язку…

Інформація лежить у Берліні «мертвим капіталом».

– Щодо суті вашого безпосереднього завдання.

– Я слухаю, Костянтине Васильовичу!

– У Берліні Хейніш очолив розвідувально-диверсійний відділ організації «Цепелін». Своїм вістрям «Цепелін» скеровано на Кавказ, куди він закидає своїх вихованців для агентурної роботи зараз і активних підривних дій в нашому тилу під час літнього наступу, який німці планують.

– Про це нам на Кавказі відомо.

– Так. Генерал Роговцев про ваші контрдії нас регулярно інформує. Так от, немає сумніву, що Студентка з Нікого накопичили чималий розвідувальний матеріал. Ви мусите його взяти. Це – перше. Друге: укріплення «Блакитної лінії». Штаб «Цепелін» до неї відношення не має. Тому з нього вони інформацію не роздобудуть. Споруджує «Блакитну лінію» організація Тодта. Треба шукати вихід на якогось поінформованого тодтівця, ця організація велика, розгалужена, працює в ній безліч людей.

– Моя зустріч з Нікою планується?

– Ні, не варто зайвий раз наражатися. Ризик і так значний.

– Ясно!

– Третє. Необхідно на майбутнє забезпечити Студентку радіопередавачем. Вам тягти його з собою не доведеться.

– Уже легше…

– Безумовно. Це спрощує мандри. В Берліні маємо законсервовану рацію. Переховує її людина, що не веде безпосередньої розвідувальної роботи, живе в Берліні віддавна, сімейний, поза всякими підозрами. Типовий бюргер. Рація зберігається в зразковому стані, в повній готовності до негайного використання. Ваш клопіт – повідомити Студентці адресу цієї явки і пароль. З усім іншим там упораються самі.

– Ви все полегшуєте й полегшуєте мені завдання.

– Помиляєтеся. Просто намагаємося забезпечити стопроцентний успіх ваших мандрів. Необхідно, щоб ви швидко повернулися з інформацією, накопиченою в Берліні. Самі знаєте про становище на фронтах – наближається третє літо війни. А літо Гітлер містично вважає часом своїх перемог. Цю містику необхідно нарешті розвіяти. Підготовка йде по всіх лініях. По нашій теж. Особливо зараз. Ми мусимо забезпечити головне командування максимальною кількістю військової інформації. У загальній картині кожен фрагмент має неабияку вагу. А ви – полегшуємо…

– Я ж так…

– Не варто.

– Слухаюсь!

– І останнє на сьогодні. Генерал Сербулов запропонував цікаву ідею. Здійснення її залежить виключно від згоди Студентки. Якщо вона вважатиме, що реалізація думки Григорія Івановича доцільна. Все покажуть стосунки, які там склалися і про які нам нічого не відомо.

– У чому вона полягає?

– Це морально-психологічний захід, що має на меті душевно зблизити фрау Шеєр із її невісткою. Суть ось у чому. Як вам відомо, ми все більше використовуємо полонених німців, які усвідомили злочинний характер розпаленої фашистами війни, для викривальних радіопередач через лінію фронту.

– Знаю про це. І сам неоднораз дбав про безпеку таких німців на передовій.

– Отож, «по величезному секрету» можете повідомити жінкам, буцім чули антифашистський виступ німця Шеєра. Але не знаєте, що то за Шеєр. Тут слід зіграти тонко! Не одразу наважуєтесь сказати. Ви самі в сумнівах, чи справді це той ваш знайомий по Кавказу Адольф Шеєр, по якому давно відсумували похоронні дзвони. Суть у тому, що «впізнати» Адольфа мусить сама фрау Шеєр, а не ви або Студентка.

– Цікаво… Але з чого вона впізнає?

– З подробиць вашої розповіді. Точніше, з однієї подробиці, про яку знає лише фрау Шеєр. Виряджаючи свого сина на фронт, вона таємно від нього власноручно зашила в комір його мундира своє моління до бога. Дослівно: «Господи! Врятуй мені сина мого, збережи йому життя на війні. Молюся за це…» Серед усього іншого скажете, буцім чули, що отой невідомий Шеєр агітував на передовій: «Проводжаючи мене на фронт, моя мати зашила в комір мого мундира своє моління. – Далі цитуєте точний текст. – Але моє життя врятували не тевтонські боги Тор і Вотан, не християнський Ісус, і не обожнюваний вами фюрер, що жене німців на вселенську бойню…» І так далі. Знайдете, що сказати. В цьому повідомленні можливі варіації, окрім справжніх молитовних слів фрау Шеєр. Саме по них вона дізнається, що син її живий і перебуває в полоні.

– Дозвольте запитати, Костянтине Васильовичу?

– Прошу!

– А що насправді з Шеєром?

– Насправді? Я ж вам, власне, щойно розповів. Він давно потрапив у полон – на початку літа минулого року. Скоро рік, як він у полоні. Перебуває у таборі в Єлабузі, де переважно утримується офіцерський склад вермахту. Тямовито веде агітаційну роботу, яка його захопила як фахівця: сам вивчає і полоненим читає справжню історію німецької нації. Вони ж, окрім куцої, препарованої нацистами, фальсифікованої в людожерському дусі, іншої не знають. От тільки виступу Шеєра на фронті не буде, хоч, гадаю, він на це охоче б погодився. Чому? Бо це одразу створить загрозу для Студентки. Тому вам, відкриваючи свій «фронтовий секрет», необхідно наголосити на дотриманні найсуворішої таємниці. Одверто поясніть фрау Шеєр, чим їм загрожує необережне чи будь-яке інше розголошення.

– Чудово замислено: порядно, гуманно, і брехати не треба.

Калина добре зрозумів, що Марков тримає на думці. Можливо, хтось вважає, що в роботі розвідника є якась романтика чи свого роду розумова бравада. Ні, вона вимагає величезної нервової напруги, щоденної концентрації всіх душевних сил. Це страшенно виснажує, а іноді, коли розвідник хоч на якийсь час утратить над собою контроль, веде навіть до провалу.

До того ж інколи просто по-людськи не хочеться брехати.

– Правильно, – погодився Калина з Марковим. – Та все ж потрібна тонка, акторська гра. Така відверта розмова, як у мене з вами, з не залежних від нас причин, виключається. От після перемоги… Хоча по війні німці самі оповідатимуть, що та як, де чорне і де біле, де злочин і де кара… Та годі про це – У нас ще на кілька днів праці й праці. Ось попередня схема вашого проникнення на ворожу територію. Уважно вивчіть її і свої міркування щодо неї викладіть письмово. Завтра рівно о дванадцятій Григорій Іванович доповідатиме наркому про хід і безпеку вашого вояжу. Ми будемо присутні.

Несподівано, бо воно ніяк не в’язалося з офіційністю попередньої, дещо сухуватої розмови, Калина мовив:

– Ех, Олексо! Якби ти лишень уявив, як хотів би опинитися на твоєму місці я! І розмовляю, як берлінець, і місто знаю, наче свої п’ять…

– І ті, хто знає «Шеєра» по Кавказу, в Берліні. Ото була б дивовижа, якби зустрілися! – прохолодив його Марков. – А коли що, ще й фрау Шеєр не впізнає рідного «сина»!

– Отож-бо воно й є, – зітхнув Калина. – Хоч привіт від мене передай Марійці.

За весь час розмови вперше пролунало це дороге йому ім’я, справжнє ім’я шарфюрера Крістіни Бергер.

– Передам. Будьте певні! Обов’язково.