Текст книги "Привид"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

19

Зачистка почалася через два місяці після зустрічі діда й Ізабель.

Першими загриміли за ґрати в’єтнамці. Газети розповідали, що поліціанти завдали удару в дев’ятьох місцях одночасно, знайшли п’ять партій героїну і заарештували тридцять шість в’єтконгівців. Тиждень по тому настала черга косовських албанців. Поліція послала спецназ на штурм квартири в районі Хельсфюр, про яку, на думку ватажка албанців, ніхто не знав. Потім підоспіла черга північноафриканців та литовців. Тип, що був керівником відділу боротьби з організованою злочинністю, такий симпатичний, як у рекламі, з довгими віями, заявив у газеті, що їм надійшли анонімні наводки. Упродовж кількох наступних тижнів усіх вуличних продавців – від чорних як смола сомалійців до білих як молоко норвежців заарештували й кинули до буцегарні. Але жоден з нас, хто був у арсенальській футболці, під цю роздачу не потрапив. І ми швидко відчули, як нам стало просторіше, а черги до нас почали довшати. Дідок взяв на роботу декого з колишніх вуличних продавців, але свого слова дотримувався: торгівля героїном у центрі Осло майже не велася. Імпорт героїну ми різко знизили, бо на віоліні заробляли набагато більше. Віолін був дорогий, тому дехто спробував перейти на морфін, та невдовзі все одно ті люди повернулися до нас.

Ми продавали швидше, ніж Ібсен встигав виробляти.

У вівторок ми розпродалися вже о дванадцятій тридцять, і оскільки користуватися мобілками було суворо заборонено – дідок думав, що тут якийсь довбаний Балтимор, а не провінційний Осло, – я подався на вокзал і зателефонував російському босу з таксофону. Андрій сказав, що він зайнятий, але спробує прислати що зможе. Опісля ми з Олегом та Ірен сиділи на східцях на вулиці Скіппергата і махали руками, відганяючи геть охочих наркоманів, бо у нас при собі не було товару. Десь за годину я побачив, як до нас кульгає знайома постать. То був Ібсен власною персоною. Він був страх як розлючений. Матюкався і горлопанив. Допоки не помітив Ірен. Після цього шторм значно ущух і його тон став більш примирливим. Потім ми пішли до одного внутрішнього двору, де він передав нам пластиковий пакет із сотнею пакунків.

– Двадцять тисяч, – сказав він, простягнувши свою клешню. – За доставку – готівку.

Я відвів його убік і пояснив, що коли наступного разу в нас скінчиться товар, ми зможемо самі до нього прийти.

– Мені не потрібні візитери, – відказав він.

– Я ж заплачу більше двохсот за пакет, – сказав я.

Ібсен підозріло поглянув на мене.

– Ти що, плануєш розпочати власний бізнес? А що на це скаже твій бос?

– Це залишиться строго поміж нами, – відповів я. – Мова йде про невеличкі партії. Від десяти до двадцяти пакетиків для друзів та знайомих.

Він розсміявся.

– Я приведу з собою дівчину, – пообіцяв я. – До речі, її звуть Ірен.

Кульгавий відразу ж кинув сміятися. Поглянув на мене. Потім знову хотів розсміятися, але не зміг. Усе було видно по його очах. А там величезними літерами було написано: «САМОТНІСТЬ. ПОЖАДЛИВІСТЬ. СТРАХ». І бажання. Пристрасне бажання.

– У п’ятницю ввечері, – сказав він. – О восьмій. Вона п’є джин?

Я кивнув, подумавши: «Якщо треба – питиме й джин».

І він дав мені свою адресу.

Два дні по тому старий запросив мене на обід. На якусь мить мені здалося, що то Ібсен мене здав, бо мене настрашив вираз обличчя дідка. Нам подавав Петро. Ми сиділи зі старим у холодній їдальні, і він сказав мені, що згорнув імпорт героїну по всій країні та з Амстердама і зараз його привозили нам з Бангкока двоє пілотів. Він поговорив про цифри, пересвідчився, чи я його вірно зрозумів, а потім повторив своє звичне запитання: чи я й досі утримуюся від прийому віоліну? Потім старий деякий час сидів собі в напівтемній кімнаті і мовчки витріщався на мене, а згодом позвав Петра і наказав йому відвезти мене додому. В авто мені дуже кортіло запитати Петра, чи дідок уже імпотент, але не наважився.

Ібсен мешкав у типовому холостяцькому барлозі в багатоквартирному будинку на пагорбі Екеберг. Великий плазмовий екран, маленький холодильник і голі стіни. Він налив нам дешевого джину з ніяким на смак тоніком, без лимона, зате з трьома кубиками льоду. Ірен спостерігала за дійством. Вона мило посміхалася, поводилася чемно, а розмову вів я. Ібсен сидів з ідіотською усмішкою на своїй мармизі, витріщаючись на Ірен, хоча встигав закривати свою пащеку кожного разу, коли з неї ось-ось мала потекти слина. Він включив якусь довбану класичну музику. Я взяв свої пакуночки, і ми домовилися, що я заскочу до нього за два тижні. З Ірен.

Потім з’явилося перше повідомлення про зниження числа смертей від передозування. Тільки газетярі чомусь забули написати, що віолінщики-початківці лише після кількох тижнів прийому товпилися в черзі з витріщеними очима, здригаючись від синдрому ломки. А коли, простоявши в черзі зі своїми зім’ятими сотенними купюрами, дізнавалися, що ціна піднялася, вони просто плакали і скиглили.

Після нашого третього візиту до Ібсена він відвів мене убік і сказав, щоби наступного разу Ірен прийшла сама. Я сказав «добре», але в такому разі мені потрібно п’ятдесят пакунків по сто крон кожен. Ібсен погодився.

Переконати Ірен виявилося не так просто, і вперше мої старі прийоми не спрацювали. Мені довелося проявити жорсткість. Пояснити, що це – мій шанс. Наш із нею шанс. Спитав її, чи не набридло їй спати на матраці в приміщенні для репетицій. І наприкінці вона промимрила, що набридло. Але їй все одно не хочеться... А я відказав, що ні до чого її не змушую, просто їй слід виявити чемність і повагу до самотнього немолодого чоловіка, бо йому дуже нудно сидіти вдома зі своєю кульгавою ногою. Вона кивнула на знак згоди і тільки попрохала мене, щоби я Олегу не розповідав. Після того, як Ірен подалася до лігва Ібсена, мені стало так гидко, що я розбавив пакетик віоліну, а отриманий надлишок викурив разом із цигаркою. Прокинувся я від того, що мене хтось штовхав. Вона стояла над матрацом і плакала так, що її сльози капали мені на обличчя і щипали очі. Ібсен спробував нагнути її, але їй вдалося вирватися й втекти.

– А пакети ти принесла? – спитав я.

Це запитання було явно зайвим. Вона розклеїлася повністю. І я сказав Ірен, що маю дещо, від чого все знову стане ОК. Я зарядив шприц, і вона витріщилася на мене своїми великими заплаканими очима, а я знайшов на її тоненькій біленькій шкірі синю вену і встромив у неї голку. Натиснувши на поршень шприца, я відчув, як спазми з її тіла перейшли до мого. Її рот розкрився у мовчазному оргазмі. А потім екстаз закрив її очі яскравою ширмою.

Може, Ібсен і був старим мерзотним негідником, але свою хімію він знав добре.

Я знав також, що я втратив Ірен. Я побачив це тоді, коли спитав її про пакети. І збагнув, що віднині життя змінилося безповоротно й назавжди. Тої ночі я побачив, як разом із Ірен в благословенне забуття канули й мої шанси стати мільйонером.

А дідок продовжував заробляти мільйони. Однак йому хотілося більше. І швидше. Наче він хотів щось спіймати, хотів віддати якийсь борг, що його термін сплати наближався. Здавалося, йому самому гроші були непотрібні: будинок залишався таким самим, лімузин – теж таким самим, хоча його регулярно мили й начищали, а кількість персоналу теж не змінювалася і складалася з двох чоловік: Андрія й Петра. Ми й досі мали одного конкурента – Лос-Лобос, – і вони також розширили свої вуличні продажі. Вони найняли в’єтнамців та марокканців, які ще не встигли опинитися за ґратами і які продавали віолін не лише в центрі міста, а й в Конгсвінгері, Тромсьо, Трондхеймі і – якщо вірити чуткам – навіть у Гельсінкі. Може, Одін та Лос-Лобос і заробляли більше за старого, але вони поділили між собою ринок, бійок за територію не було, і ці два конкуренти багатіли, як на дріжджах. Будь-який притомний бізнесмен з нормальним мозком був би радий з такого статусу, курва його мати, кво.

На чистому блакитному небі були лише дві хмаринки.

Одна —це таємний агент в отому ідіотському головному уборі. Ми знали, що поліції дано вказівку не вважати наразі арсенальців пріоритетною ціллю, але Чоловік-берет все одно нишпорив довкола, всюди пхаючи свого носа. Другою був той факт, що Лос-Лобос почали продавати віолін в Ліллестрьомі і Драммені, і це означало, що декотрі наркомани не лінилися їздити туди поїздом.

Одного дня мене викликав дідок і наказав передати повідомлення одному поліцейському. Звали його Трульс Бернтсен, і це повідомлення треба було передати з великою обережністю. Я спитав, чому він не використає для цього Андрія чи Петра, але дідок пояснив, що не бажає будь-якого контакту, який зможе потім вивести поліцію на нього. Це був один з його принципів. І навіть якщо я мав інформацію, яка могла поставити його під загрозу, я був єдиною людиною, окрім Петра та Андрія, якій він довіряв. «Наркобарон довіряє Крадію», – подумав я.

Повідомлення полягало в тім, що він домовився про зустріч з Одіном, щоби обговорити проблему Ліллестрьома та Драммена. Вони мали зустрітися з Одіном в «МакДональдсі» на Кіркевеєн у вівторок о сьомій. Замовили увесь перший поверх начебто для приватної дитячої вечірки. Уявляю собі: яскраві повітряні кульки, різнокольорові стрічечки, паперові капелюхи та довбані клоуни. Та вони повсираються на місці, коли побачать, хто прийшов до них у гості на день народження: м’ясисті дебелі байкери з жагою вбивства в очах та шипами на кісточках пальців, так само дебелі сибірські урки та Одін з дідком, які будуть змагатися, наминаючи картоплю фрі, – хто кого переморгає.

Трульс Бернтсен мешкав сам-один у багатоквартирному будинку в Манглеруді, та коли я завітав до нього рано-вранці одної неділі, вдома нікого не було. Його сусід, вочевидь почувши, як у Бернтсена задзеленчав дзвоник, вистромив голову з веранди й гукнув, що Трульс у Мікаеля терасу будує. І поки я йшов за адресою, яку дав мені сусід, мені подумалося, що, напевне, Манглеруд – жахливий район, бо тут усі всіх знають. Або майже всіх.

Мені вже колись доводилося бувати в Хоєнгаллі. Це щось типу Беверлі-Хіллз в Манглеруді. Великі особняки з видом на Квернердален, центр та Гольменколлен. Я став на дорозі і поглянув на скелет наполовину закінченого будинку. Перед ним стояли якісь типи без сорочок та з бляшанками пива в руках. Вони сміялися й показували на фундамент того, що, вочевидь, мало стати терасою. Я негайно упізнав одного з тих чоловіків. Рекламного красеня з довгими віями. То був новий голова відділу боротьби з організованою злочинністю. Забачивши мене, чоловіки замовкли. І я здогадувався чому. Ці чоловіки були полісменами, кожен з них, і вони відразу ж нюхом зачули бандита. Виникла непевна ситуація. Я не питав у старого, але чомусь мені спало на думку, що Трульс Бернтсен і є отим «повіреним» у поліції, якого дідок радив знайти Ізабель.

– Слухаю вас, – сказав чоловік з довгими віями. Він був також у дуже добрій фізичній формі. М’язи живота – наче камені бруківки. Я й досі мав змогу дати задній хід і побачитися з Бернтсеном пізніше того ж дня. Тому я не знаю, навіщо я зробив те, що зробив.

– Я маю повідомлення для Трульса Бернтсена, – гучно і чітко вимовив я.

Решта обернулися до одного чоловіка, який поставив свою бляшанку з пивом і неквапливо, не зупиняючись, підійшов до мене на своїх кривих ногах так близько, що інші не могли нас чути. Він мав світле волосся, потужну випнуту щелепу, яка висіла мов та шухляда, витягнута зі столу. Його маленькі свинячі очиці світилися ненавистю й підозрою.

Якби він був домашньою твариною, то його слід було би відбракувати з чисто естетичних причин.

– Не знаю, хто ти, – прошепотів кабан, – але здогадуюсь, і тому не бажаю, щоби мені робили отакі візити, чорт забирай. Зрозуміло?

– Зрозуміло.

– Кажи, чого прийшов, і хутчіш.

Я повідомив йому про заплановану зустріч та про її час. І що Одін попередив: заявиться з усією бандою.

– Це все, на що він наважиться, – невдоволено прогарчав Бернтсен.

– Ми маємо інформацію, що він щойно отримав величезну партію героїну, – сказав я. Чуваки на терасі знову взяли свої бляшанки з пивом, але я бачив, що шеф Оргкрима час від часу кидав на нас погляди. Я говорив тихо і зосереджено, щоби не пропустити жодної деталі. – Той героїн зберігається зараз у клубі на Альнабрю, але через пару днів він збирається перевезти його до іншого місця.

– Схоже, доведеться зробити кілька арештів, а після них – невеличку облаву, – знову прогарчав Бернтсен, і тільки тоді я зрозумів, що оте гарчання мало означати сміх.

– Це все, – сказав я і повернувся, щоби піти.

Та не встиг я пройти й кількох метрів, як почув, що хтось мене гукає. Мені не треба було озиратися, щоби побачити – хто. Я це відразу ж помітив у його погляді. Зрештою, це ж моя спеціальність – погляди тлумачити. Він підійшов до мене і зупинився поруч.

– Ти хто? – спитав він.

– Густо. – Я прибрав волосся з очей, щоби йому краще було їх видно. – А ти хто?

Якусь мить він з подивом витріщався на мене, наче то було вкрай тяжке запитання. А потім злегка посміхнувся й відповів:

– Мікаель.

– Привіт, Мікаелю. А де ти тренуєшся?

Він прокашлявся.

– Е-е-е, а що ти тут робиш?

– Те, що вже сказав. Приніс повідомлення Трульсу. Можна твого пива сьорбнути?

Раптом химерні білі плями на його обличчі неначе спалахнули червоним світлом. Коли Мікаель заговорив знову, його голос бринів від гніву.

– Якщо ти вже виконав те, для чого сюди прийшов, то раджу тобі мотати звідси.

Я витримав його лютий погляд. Несамовитий погляд. Мікаель Бельман був такий потрясаюче вродливий, що мені захотілося покласти руку йому на груди. Відчути зігріту сонцем спітнілу шкіру під кінчиками моїх пальців. Відчути, як механічно напружуються м’язи, шоковані моїм нахабством. Коли я затисну його сосок між великим та вказівним пальцями, він стане твердим. І прекрасний неповторний біль – то він б’є мене, щоби врятувати своє добре ім’я й репутацію. Мікаель Бельман. Я відчув бажання. Моє власне довбане бажання.

– Побачимося, – сказав я.

І тої ночі мене несподівано осінило: як мені зробити те, що тобі, гадаю, ніколи не вдавалося. Бо якби вдалося, ти б мене не позбувся, еге ж? Як мені стати цілісним. Як стати людиною. Як стати мільйонером.

20

Сонце блищало на поверхні фіорду так сильно, що Харрі, навіть начепивши свої жіночі окуляри, все одно примружився.

Осло не лише зазнавав пластичної хірургії на своєму обличчі в Бйорвіці, він також отримував силіконові цицьки у вигляді нового району, який, колись будучи пласкогрудим та нецікавим, тепер гордо випирався у фіорд. Це силіконове чудо називалося Тьювгольмен і було коштовним на вигляд. Коштовні квартири з недешевими видами на фіорд, коштовні причали для яхт, коштовні крамниці для коштовної біжутерії, мистецькі галереї з паркетом із тропічної деревини, про яку ви ніколи не чули, галереї, які самі по собі є значно видовищнішими, аніж самі мистецькі твори, що висять на їхніх стінах. На вістрі найбільш просунутого краю фіорду розташувався ресторан з такими цінами, які дозволили Осло обійти Токіо у змаганні за звання найдорожчого міста у світі.

Харрі увійшов до того ресторану, і його приязно привітала старша офіціантка.

– Я шукаю Ізабель Скоєн, – сказав Харрі, окидаючи поглядом кімнату. Здавалося, вона була набита відвідувачами аж до стелі.

– А ви знаєте, на яке ім’я був замовлений столик? – спитала офіціантка з легкою посмішкою, даючи Харрі зрозуміти, що всі столики були тут замовлені ще кілька тижнів тому.

Жінка, яка відповіла, коли Харрі подзвонив до комітету із соціальних послуг міськради, спочатку сказала лише, що Ізабель Скоєн зараз обідає. Та коли Харрі повідомив, що саме через це й телефонує, бо хоче з нею пообідати в «Континенталі» і вже там на неї чекає, секретарка від страху ляпнула, що Ізабель Скоєн пішла пообідати до «Сйомагазінету».

– Ні, не знаю, – відповів Харрі. – А нічого, якщо я піду погляну?

Офіціантка завагалася. Поглянула на його костюм.

– Не турбуйтеся, – сказав він. – Я її впізнаю.

І він пройшов повз офіціантку, перш ніж та встигла прийняти остаточне рішення.

Харрі розпізнав обличчя й позу зі знімків в Інтернеті. Спершись ліктями на стійку, вона стояла, прихилившись до бару й обличчям до залу. Здогадно, вона когось чекала, але то скоріше виглядало так, наче вона вийшла на сцену. А коли Харрі поглянув на чоловіків за столиками, то зрозумів, що вона, вочевидь, робить і перше, і друге. Її грубе, майже чоловіче обличчя розсікав навпіл ніс, схожий на лезо сокири. Одначе Ізабель Скоєн мала ту привабливість, яку інші жінки визначили б як «елегантність». Сильно нафарбовані очі та сузір’я цяточок довкола холодних блакитних зіниць надавали її обличчю хижого, майже вовчого виразу. Через це її волосся виглядало комічним контрастом: грива лялькової блондинки, зібрана гарненькими гірляндами по боках її мужоподібного обличчя. Але принадою для чоловічих очей було не обличчя Ізабель, а її тіло.

Вона мала високу атлетичну фігуру з широкими плечима та стегнами. Тугі чорні брюки підкреслювали її великі й мускулисті ноги. Харрі дійшов висновку, що її груди були справжніми – або підтримані якимось хитрим ліфчиком, або самі по собі були такими вражаючими. Пошук в Інтернеті виявив, що Ізабель Скоєн розводила коней на фермі в Рігге; двічі розлучалася, останній раз – з фінансистом, який чотири рази примудрявся заробити купу грошей, а тричі – їх проциндрити; брала участь в національних змаганнях зі стрільби; здавала кров, потрапила в скандальну історію через те, що вигнала з роботи свого колегу по партії, бо той був «скиглієм і безвідповідальною особою»; а з особливим ентузіазмом вона позувала фотографам на театральних та кінематографічних прем’єрах.

Коротше кажучи – жінка хоч куди.

Харрі увійшов у поле її зору і, пройшовши майже півзалу, відчував, що її чіпкий погляд і досі не відпускає його. Вона дивилася на нього так, наче мала на це повне право. Харрі підійшов до неї, повністю свідомий того, що принаймні дюжина очей зараз втупилася йому в спину.

– Ви – Ізабель Скоєн, – сказав він.

Вона поглянула на нього так, наче збиралася проігнорувати, але потім передумала і, схиливши голову набік, зауважила:

– Оце і є основним недоліком страшенно дорогих ресторанів Осло. Кожен, хто сюди заходить, гадає, що він – велике цабе. Отже... – І вона злегка розтягнула звук «о», змірюючи Харрі з ніг до голови. – Хто ви?

– Харрі Холе.

– Щось віддалено знайоме... Ви на телебаченні не з’являлися?

– Багато років тому. Іще до оцього. – І Харрі показав на шрам на своїй щоці.

– А, ви – той полісмен, що спіймав серійного вбивцю, еге ж?

У цьому моменті можна було вибрати два варіанти гри. Харрі вибрав прямий.

– Так, то був я. Але я більше не поліцейський.

– А чим ви зараз займаєтеся? – спитала вона без особливої цікавості, і її погляд уже пішов блукати через його плече, до входу. Стиснула свої напомаджені червоні губи і кілька разів розширила й звузила очі. Розминка. Напевне, чекає на обід якусь важливу особу.

– Займаюся одягом та взуттям, – відповів Харрі.

– Бачу. Маєте шикарний костюм.

– А ви маєте шикарні чоботи. Це – «Рік Оуенс»?

Ізабель поглянула на нього, знову відчувши до нього цікавість. Щось хотіла сказати, але спіймала поглядом рух за його спиною.

– Прийшла людина, з якою у мене призначено обід. Може, ще побачимося, Харрі.

– Гм. А я сподівався, що ми зможемо поговорити зараз.

Ізабель розсміялася й нахилилася вперед.

– Я б і не проти, Харрі. Але зараз дванадцята година, я твереза, як скло, і мене вже запросили на обід. Бувай.

І вона пішла геть, цокаючи своїми високими каблуками.

– Густо Ганссен був вашим коханцем?

Харрі сказав це тихим голосом, а Ізабель Скоєн уже встигла відійти від нього на три метри. Однак вона заклякла, наче спіймала частоту, яка прорізалася крізь цокання каблуків, голоси відвідувачів, тихеньке завивання Діани Кролл на задньому фоні і встромилася в її барабанну перетинку.

Ізабель Скоєн обернулася.

– Ви телефонували йому тої ночі, останній дзвінок був за двадцять шість хвилин до другої. – Харрі сів на високий стілець біля бару. Ізабель Скоєн пройшла три метри назад і нависла над ним. У цей момент Харрі пригадав казку про маленьку Червону Шапочку та страшного Вовка. І його співрозмовниця аж ніяк не нагадувала маленьку Червону Шапочку.

– А що, власне, тобі треба, хлопчику Харрі? – спитала вона.

– Хочу знати все, що ви знаєте про Густо Ганссена.

Ніздрі носа-колуна роздулися, а пишні груди піднялися. Харрі помітив, що її шкіра мала великі темні пори, як у коміксах.

– Будучи одним з нечисленних представників нашого міста, які турбуються про збереження життів наркоманів, я є також однією з тих, хто знав Густо Ганссена. Ми втратили його, і це дуже сумно. А ці дзвінки пояснюються тим, що його номер збережений в пам’яті мого телефону. Колись ми запрошували Густо на нараду в комітеті RUNO. Я маю доброго друга, чий номер схожий на номер Густо, й інколи натискаю не на ту кнопку. Таке іноді трапляється.

– Коли ви востаннє бачилися з ним?

– Послухай-но сюди, Харрі Холе, – стиха просичала вона, роблячи наголос на його прізвищі і ще нижче нахиляючи до нього своє обличчя. – Якщо я тебе вірно зрозуміла, ти – не полісмен, а той, хто працює з одежею та взуттям. Тому я не бачу причини розмовляти з тобою.

– Річ у тім, – мовив Харрі, прихиляючись до прилавка, – що мені страшенно хочеться з ким-небудь поговорити. Якщо не з вами, то, скажімо, з журналістом. А вони так люблять поговорити про скандали в середовищі людей відомих та знаменитих...

– Знаменитих? – спитала вона, відповідаючи сліпучою посмішкою, але не Харрі, а чоловіку в костюмі, який стояв біля старшої офіціантки і махав їй рукою, підзиваючи до себе. – Я – всього-на-всього секретарка, Харрі. Випадкове фото в газеті ще не робить тебе знаменитістю. Лишень пригадай, як швидко забули тебе.

– А я вважаю, що газетярі вбачають у вас висхідну зірку.

– Та невже? Можливо, але навіть найгірші таблоїди потребують хоч якоїсь конкретики, а ви не маєте на мене нічого. Те, що я зателефонувала на невірний номер...

– ...може трапитися з кожним. Однак є й те, що не може трапитися з кожним... – Харрі глибоко вдихнув. Вона мала рацію: він на неї нічого не мав. Тому, може, то була дійсно не така вже й гарна ідея – грати напряму. – Наприклад те, що кров четвертої групи з негативним резусом цілком випадково з’являється у двох місцях, що стосуються одної і тої самої справи про вбивство. Така група крові трапляється в одної людини з двохсот. Тому коли в звіті криміналістів ідеться, що кров під нігтями Густо належить до четвертої групи з негативним резусом, а газети пишуть, що ви маєте саме таку групу, то старий досвідчений детектив просто не може не скласти два і два докупи. Все, що мені треба, – це зробити ДНК-аналіз, і ми зі стовідсотковою впевненістю дізнаємося – в кого уп’яв свої пазурі Густо перед своєю смертю. Ну як – схоже на газетний заголовок, здатний викликати підвищений інтерес у читачів, пані Скоєн?

Секретарка міськради стояла й мовчки кліпала, наче кліпання якимось чином зможе допомогти їй розкрити рота.

– А скажіть, кронпринц – він зараз у Соціалістичній партії? – спитав Харрі, примруживши очі. – Як там його звуть?

– Ми з вами поговоримо, – сказала Ізабель Скоєн. – Пізніше. Але для цього вам доведеться присягнутися, що ви триматимете язика за зубами.

– Де й коли?

– Дайте мені ваш номер, і я зателефоную вам після роботи.

А надворі блищав і палахкотів на сонці фіорд. Харрі начепив свої окуляри і закурив цигарку, щоби відсвяткувати свій вдалий блеф. Сів на краю бухти, насолоджуючись кожною затяжкою і відкидаючи тривожне відчуття, яке гризло йому душу. Щоби відволіктися, він зосередився на спогляданні бездумно-дорогих цяцьок, які найбагатші у світі робітники спорудили вздовж набережної. А потім загасив недопалок, сплюнув у фіорд і приготувався до наступного візиту у своєму списку.

Харрі сказав жінці, яка сиділа на пункті пропуску Радієвого інституту, що у нього тут призначена зустріч, і вона дала йому бланк. Харрі заповнив рядки для імені та номера телефону, але рядок «фірма» залишив порожнім.

– Приватний візит?

Харрі похитав головою. Він знав, що це – професійна звичка досвідчених вахтерів: бачити загальну ситуацію, збирати інформацію про людей, які приходили й уходили, а також про тих, хто працював в установі. Коли він, ще працюючи детективом, потребував конфіденційної інформації про ту чи іншу людину в якійсь організації, він, економлячи час і зусилля, відразу ж ішов до вахтера.

Жінка показала йому на офіс в кінці коридору. Йдучи туди, Харрі пройшов повз зачинені двері та засклені рами, що виходили у кімнати, де виднілися люди в білих халатах, стелажі з колбами, стенди з пробірками та великі сталеві шафи, замкнені великими навісними замками. Харрі подумав, що то – справжнісіньке Ельдорадо для наркоманів.

У кінці коридору Харрі зупинився і, про всяк випадок, перед тим як постукати в двері, прочитав табличку з ім’ям: Стіг Нібак. Не встиг він постукати один раз, як почувся лункий голос: «Заходьте!»

Нібак стояв за столом, тримаючи біля вуха телефон, але помахом руки запросив Харрі увійти і вказав на крісло. Після трьох «так» і двох «ні», одного «ну і ну!» і щирого сміху він вимкнув телефон і зосередив свої іскристі очі на Харрі, який, будучи вірним собі, сповз по спинці крісла і випростав ноги.

– Здрастуйте, Харрі Холе. Ви, можливо, не пам’ятаєте мене, але я вас пам’ятаю.

– Мені доводилося заарештовувати стількох людей... – мовив Харрі.

І знову щирий сміх.

– Ми з вами ходили до школи в Оппсалі. Я був на два класи молодший за вас.

– Так, зазвичай молодші учні пам’ятають старших, але не навпаки.

– Це дійсно так. Але, якщо чесно, по школі я вас не пам’ятаю. Ви з’явилися в телевізорі, і хтось сказав мені, що ви вчилися в школі в районі Оппсал і товаришували з Треско.

– Гм, – мугикнув Харрі й уставився на кінчики своїх черевиків, даючи зрозуміти, що він не зацікавлений у тому, щоб їхня розмова переходила у приватну площину.

– Значить, ви стали детективом? А яке вбивство ви розслідуєте зараз?

– Я розслідую одну смерть, пов’язану з наркотиками, – почав Харрі, намагаючись триматися якомога ближче до правди. – Ви зробили аналіз речовини, яку я вам надіслав?

– Так. – Нібак знову підняв слухавку, набрав номер і нервово почесав за вухом, чекаючи на відповідь. – Мартіне, ти можеш до мене зайти? Так, це стосовно аналізу.

Нібак поклав слухавку, і настала тиша, яка тривала три секунди. Нібак посміхнувся; Харрі збагнув, що його мозок похапливо шукає тему, якою можна було б заповнити паузу. Харрі не сказав нічого. Нібак прокашлявся.

– Колись ви жили у жовтому будинку біля гравійної дороги. А я виріс у червоному будинку на вершечку пагорба. Ви пам’ятаєте родину Нібаків?

– Так, – збрехав Харрі, ще раз продемонструвавши самому собі, як погано він пам’ятав своє дитинство.

– А ви й досі маєте той будинок?

Харрі схрестив ноги. І відповів, знаючи, що йому не уникнути розмови, допоки не прийде отой Мартін:

– Мій батько помер кілька років тому. Продаж будинку дещо затягнувся, але...

– Привиди...

– Перепрошую?

– Важливо вигнати привидів до того, як продавати будинок, чи не так? Моя мати померла минулого року, але будинок і досі порожній. Ви одружені? Маєте дітей?

Харрі похитав головою. І буцнув м’яч на протилежну половину поля.

– А ви, я бачу, одружений.

– А звідки ви знаєте?

– Перстень. – Харрі кивнув на руку свого співбесідника. – Колись і в мене такий був.

Нібак підняв руку з перснем і посміхнувся.

– Колись був? Ви – розлучений?

Харрі подумки матюкнувся. І на біса ото люди базікають? Розлучений? Та яка в біса різниця?! Звісно, він розлучений. Розлучений з тією, кого кохав. З тими, кого кохав. Харрі прокашлявся.

– Нарешті, – сказав Нібак.

Харрі обернувся. З порога на нього примружено дивився сутулий індивід у блакитному халаті. Довгий чорний чуб на блідому, майже крейдяному обличчі. Глибоко посаджені очі. Харрі навіть не почув, як цей тип підійшов.

– Знайомтеся, це – Мартін Пран, один з наших найкращих науковців, – сказав Нібак.

«Більше схожий на горбуна з Нотр-Дам», – подумав Харрі.

– Ну як, Мартіне? – спитав Нібак.

– Те, що ви називаєте віоліном, це насправді не героїн, а наркотик, подібний до леворфанолу.

Харрі занотував назву.

– А леворфанол – це...

– ...це високоактивний опіоїд, – втрутився Нібак. – Надзвичайно сильний болезаспокійливий препарат. Від шести до восьми разів сильніший за морфін. І втричі потужніший за героїн.

– Справді?

– Справді, – підтвердив Нібак. – І діє він удвічі довше за морфін. Від восьми до дванадцяти годин. І якщо прийняти лише три міліграми леворфанолу, то можна говорити про повну анестезію. Половина цієї дози вводиться ін’єкційно.

– Гм. Схоже, цей препарат досить небезпечний.

– Не такий небезпечний, як може здатися попервах. Помірні дози чистих опіоїдів типу морфіну не руйнують організм. Руйнує його, головним чином, залежність.

– Вірно. Наркомани-героїнщики мруть як мухи.

– Так, але, в основному, через дві обставини. По-перше, героїн змішується з іншими речовинами, які перетворюють його на справжню отруту. Якщо, наприклад, змішати героїн з кокаїном і...

– Спідболом, – додав Харрі. – Відомо, що Джон Белуші...

– Най спочиває він у мирі. Другою поширеною причиною смертності є те, що героїн пригнічує респірацію. Якщо людина приймає надто велику дозу героїну, то вона просто припиняє дихати. А оскільки рівень чутливості до наркотику підвищується, наркоман кожного разу приймає дедалі більші дози. Але що цікаво стосовно леворфанолу, це те, що він, у порівнянні з героїном, значно менше пригнічує респірацію. Чи не так, Мартіне?

Горбун кивнув, не піднімаючи очей.

– Гм, – задумливо мугикнув Харрі, дивлячись на Прана. – Сильніший за героїн, ефект триває довше і значно менша можливість померти від передозування. Схоже на заповітну мрію наркоманів.

– Залежність, – промимрив Горбун. – І ціна.

– Перепрошую?

– Ми бачимо це по наших пацієнтах, – зітхнув Нібак. – Вони стають залежними майже миттєво. Ось так. – І він для підсилення своєї думки клацнув пальцями. – Але коли йдеться про ракових хворих, то залежність не є проблемою. Ми змінюємо тип знеболювального і підвищуємо його дозу згідно з графіком. Тут мета полягає в усуненні болю, а не в усуненні його причини. А виробництво чи імпорт леворфанолу обходяться недешево. Саме тому ми, мабуть, і не бачимо його на вулицях.

– На вулицях продається не леворфанол.

Харрі і Нібак одночасно повернули свої голови до Мартіна Прана.

– То – його модифікація. – Пран підняв голову. І Харрі здалося, що він помітив, як засвітилися його очі, немов у них увімкнулося світло.