Текст книги "Привид"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Штайн. Мовчазний старший брат. Він перший розпізнав пташеня зозулі за оперенням, але мав достатньо розуму, щоби триматися осторонь. Розумний, талановитий і кмітливий вовк-одинак, який за першої-ліпшої нагоди покинув свою домівку і подався до найдальшого студентського містечка, яке тільки можна було знайти. Він спробував умовити Ірен, свою кохану сестричку, поїхати разом із ним. Сказав, що їй піде на користь, якщо вона полишить Осло і довчиться в школі у Трондхеймі. Але матуся перепинила поспішну евакуацію Ірен. Вона нічого не знала, ясна річ. І знати не хотіла.

Ірен. Приваблива, гарненька, тендітна Ірен. Ти була надто гарною для цього світу. Ти була всім тим, ким не був я. Однак ти кохала мене. А чи кохала б ти мене, якби дізналася? Якби дізналася, що я дрючив твою матір ще з п’ятнадцятирічного віку? Дрючив твою плаксиву, п’яну від червоного вина матір ззаду, притиснувши її то до дверей туалету, то до дверей комірчини, то до дверей кухні, і при цьому шепотів їй на вухо «мамо, мамо», бо це збуджувало і мене, і її. Вона давала мені гроші, прикривала мою сраку, коли в мене виникала якась проблема, казала, що то вона типу взяла мене в тимчасове користування, допоки не стане стара й страшна, а я зустріну гарну милу дівчину. А коли я відказав: «Але ж, мамо, ти вже стара й страшна», то вона обернула це в жарт і почала благати, щоби я її не покидав.

Не встигли зійти синці, що лишилися від ляпасів та ударів, котрих завдав мені мій прийомний батько, як одного дня я зателефонував йому на роботу і попросив прийти додому о третій, бо я маю сказати йому дещо важливе. Парадні двері я лишив прочиненими, щоби матуся не почула, як він увійде. А коли він увійшов, то я, щоби заглушити звук його кроків, почав говорити їй на вухо всілякі милі речі, які вона так любила чути.

В кухонному дзеркалі я побачив, як увійшов Рольф – і вмить заклякнув на порозі.

Він вибрався геть наступного ж дня. Ірен та Штайну було сказано, що у мами з татком певний час тому виникли декотрі проблеми в стосунках і вони вирішили розлучитися й трохи пожити окремо. Ірен зламалася. Вона місця собі не знаходила. Штайн був у своєму студентському містечку і відповів текстовим повідомленням: «Як сумно. Підкажи, куди б мені на Різдво податися?»

Ірен плакала й плакала. Вона кохала мене. Звісно, шукала мене, коли я зник. Шукала Крадія.

Церковні дзвони бемкнули вже вп’яте. На лавках у церкві чути плач та скигління. Кокаїн дає неймовірні прибутки. Орендуєш центрову квартиру на Вест-Енді, реєструєш її на ім’я якого-небудь «наркома», з яким розраховуєшся дозою кокаїну, і починаєш потроху збувати невеличкі обсяги на сходах у під’їзді або під брамою, а коли клієнти відчують, що вони в безпеці, починай накручувати ціну. За безпеку кокаїнова публіка заплатить будь-які гроші. Коли станеш на ноги – тікай геть і зав’язуй з дурманом. Стань поважним чоловіком. Не помри на старті, як нікчемний невдаха. Священик прокашлявся. «Ми зібралися тут, щоби пом’янути Густо Ганссена...»

Здалеку чується голос: «Краді-і-і-й».

На лавах сидить увесь клан Туту в байкерських шкірянках та банданах. А десь далеко, дуже далеко скавучить собака. То – Руфус. Добрий вірний Руфус. Це ти сюди повернувся чи це я вже встиг піти туди, до тебе?

* * * * *

Торд Шульц поставив свою валізу фірми «Samsonite» на стрічку транспортера, яка, звиваючись, повзла до рентгенівського апарата для огляду багажу. Біля апарата стояв усміхнений працівник служби безпеки.

– Не розумію, чому ви погодилися на такий графік, – сказала стюардеса. – Бангкок двічі на тиждень.

– Я сам попросив, – відповів Торд, проходячи крізь детектор металів.

Дехто з профспілки запропонував екіпажам організувати страйк проти того, що їх змушують зазнавати опромінювання кілька разів на день. Американські дослідники встановили, що серед пілотів та стюардес відсоток тих, хто помирає від раку, є вищим, аніж серед решти населення. Але ті, хто агітував за страйк, забули про те, що вищою є також і середня тривалість життя пілотів та стюардес. Члени авіаційних екіпажів помирали від раку тому, що мали вкрай обмаль інших причин для смерті. Вони жили найбезпечнішим життям у світі. І найнуднішим у світі життям.

– Невже вам так хочеться літати?

– Я – пілот. Мені подобається літати, – збрехав Торд, знімаючи з конвеєра свою валізу за телескопічну ручку і йдучи геть.

Стюардеса наздогнала його за лічені секунди, цокаючи своїми шпильками по мармуровій долівці першого поверху «Гардермоена» так, що мало не заглушала гудіння голосів під склепінчастими балками з дерева та сталі. Однак цокотіння її черевичків не змогло заглушити питання, яке вона вимовила майже пошепки:

– Вона саме через це пішла від тебе, Торде? Бо ти мав у своєму розпорядженні стільки вільного часу, що не знав, чим його заповнити? Вся причина в тім, що ти не хочеш сидіти вдома і...

– Вся причина в тім, що мені потрібна понадурочна робота, – перервав її Торд. Принаймні, ці його слова не були відвертою брехнею.

– Річ у тім, що я сама добре знаю, що це таке. Бо теж розлучилася минулої зими, ти ж знаєш.

– Так, дійсно, – кивнув Торд, який і гадки не мав, що вона колись була заміжня. Він кинув на стюардесу побіжний погляд. П’ятдесят? Десь так. Спробував уявити, як виглядає вона вранці без косметики та фальшивого загару. Він анітрохи не сумнівався, що ніколи не «приземлявся» на неї. Чий же це був улюблений жарт? Здається, ці вирази полюбляв один уже немолодий пілот. Пілот-винищувач з русявим волоссям та блакитними очима. Один з тих, кому поталанило вийти на пенсію ще до того, як їхня професія втратила свій високий суспільний статус. Він прискорив ходу, коли вони завернули у коридор, що вів до екіпажного центру. Стюардеса важко хекала, але все одно не відставала від нього. Та якщо він і далі не знижуватиме швидкості, то їй забракне повітря і вона не зможе з ним поговорити.

– Е-е-е... Торде, оскільки ми в Бангкоку матимемо вихідний, то, може...

У відповідь Торд голосно позіхнув, анітрохи не переймаючись тим, що образив її. Після вчорашньої ночі у нього й досі макітрилося в голові: після того, як мормони пішли, була й горілка, був і порошок. Звісно, він не накачав себе так, що міг не пройти контроль тверезості, але все одно «прийняв на груди» достатньо, щоби його лякала одна лише думка про те, що йому доведеться під час польоту боротися зі сном цілих одинадцять годин.

– Ой, ти лише поглянь! – раптом вигукнула стюардеса тим ідіотським зачудованим тоном, яким розмовляють жінки, коли хочуть сказати щось абсолютно, незбагненно і дивовижно миле.

І він поглянув. Воно наближалося до них. То був маленький світло-рудуватий довговухий пес із сумними очима. Він з ентузіазмом вимахував хвостиком. Спрингер-спанієль. Його вела русява жінка з великими висячими сережками, лагідними карими очима та однаковою для всіх трохи винуватою слабкою посмішкою.

– Який він милий, правда? – засюсюкала стюардеса.

– Еге ж, – машинально відповів Торд, і в роті у нього несподівано пересохло.

Пес встромив свій писок у пах якогось пілота, що йшов попереду них, і почимчикував собі далі. Пілот обернувся, здивовано підняв брову і скривив рота, невдало намагаючись зобразити веселу хлопчачу посмішку. Але Торду було не до веселощів. Його думки зосередилися на власній проблемі.

На песикові була жовта жилетка. Така сама, як і у жінки з висячими сережками. А на жилетці було написано «Митна служба». Спанієль наближався і був уже за якихось п’ять метрів від них.

Проблеми не мало бути. Її не могло бути, бо наркотики були запаковані в презервативи, а потім обгорнуті подвійним шаром пакетів для заморозки. Крізь такий захист жодна молекула запаху не зможе пробитися. Тож посміхайся. Розслабся й посміхайся. Не надто слабо, але не надто й сильно. Торд повернув голову в бік стюардеси так, немов її щебетання вимагало від нього глибокої зосередженості думки.

– Перепрошую.

Вони вже пройшли повз собаку, і Торд, не зупиняючись, рушив собі далі.

– Перепрошую! – Цього разу голос прозвучав суворіше й різкіше.

Торд продовжував іти, не обертаючись. До дверей екіпажного центру залишалося менше десяти метрів. А за ними – безпека. Десять кроків. І він у безпеці.

– Перепрошую, пане!

Сім кроків.

– Гадаю, вона до тебе звертається, Торде.

– Що таке? – зупинився Торд. Змушений був зупинитися. І озирнутися зі здивуванням, котре, як він сподівався, мало виглядати цілком щирим. До них ішла жінка в жовтому жилеті.

– Собака звернув на вас увагу.

– Та невже? – удавано здивувався Торд, поглянувши вниз на собаку. І подумав: «Як?!»

А песик теж уставився на нього, енергійно вимахуючи хвостиком так, наче Торд був його новим приятелем, разом з яким можна було б залюбки погратися.

«Як же ж так? Подвійний шар пакетів для заморозки та презервативи. Як?!»

– Це означає, що нам треба вас перевірити. Ходімо, будь ласка, з нами.

В її голосі й досі звучала ввічливість, але жодного сумніву в словах не чулося. І в цей момент він второпав – як. Картка посвідчення особи у нього на грудях. Його рука мимовільно сіпнулася до картки.

Кокаїн!

Він забув протерти картку після того, коли востаннє ділив дози. Напевне, саме цьому пес і звернув на нього увагу.

Але на ній лишилося хіба що кілька крупинок, не більше, і він міг легко відбрехатися, сказавши, що позичив свою картку комусь під час вечірки. Зараз це – не найбільша проблема. Найбільша проблема – це сумка. Її обшукають. Будучи пілотом, він так часто вивчав і застосовував на практиці порядок дій у надзвичайних ситуаціях, що ця процедура стала майже автоматичною. Звісно, мета полягала в тім, щоби навіть у ті моменти, коли пілота охоплює паніка, його мозок, за відсутності інших наказів, автоматично видавав команду на виконання надзвичайної процедури. Скільки ж разів він уявляв собі таку ситуацію: представники митниці запрошують його піти разом із ними! Скільки разів міркував, що в такому випадку він робитиме! Скільки разів прокручував усе це в своїй голові! Обернувшись до стюардеси, він зиркнув на бирку з її іменем і мовив з винуватою посмішкою:

– Здається, мене «відсортували», Крістін. Чи не візьмеш ти мою сумку?

– Сумку ми візьмемо з собою, – сказала жінка з митниці.

Торд Шульц обернувся.

– Ви начебто сказали, що пес виокремив мене, а не сумку.

– Це дійсно так, але...

– В ній – польотні документи, з якими має ознайомитися екіпаж. Сподіваюся, ви не збираєтеся брати на себе відповідальність за затримку аж цілого «Аеробуса-340», який має вилетіти до Бангкока? – З подивом для себе Торд відзначив, що він буквально роздувся від власної значущості: наповнив легені повітрям, і м’язи грудей аж розперли його командирський піджак. – Якщо ми порушимо загальний графік руху, то це означатиме кількагодинну затримку і фінансові втрати в сотні тисяч крон для нашої авіакомпанії.

– Боюся, що згідно з нашими правилами...

– Триста сорок два пасажири, – перервав її Шульц. – І серед них багато дітей. – Він сподівався, що жінка-митник почує в його словах серйозну занепокоєність відповідального командира корабля, а не приховану паніку контрабандиста, що перевозить дурман.

Жінка поплескала песика по голові і глянула на Торда.

«Схожа на домогосподарку», – подумав він. На жінку, яка має дітей і знає, що таке відповідальність. Жінку, котра зрозуміє, в яку халепу він вскочив.

– Сумку ми візьмемо з собою, – повторила вона.

Поза нею показався ще один працівник митниці. Він став, широко розставивши ноги і схрестивши на грудях руки.

– Що ж, давайте розбиратися, – зітхнув Торд.

Керівник групи з боротьби зі злочинністю Гуннар Хаген відкинувся на спинку свого обертального крісла й уважно поглянув на чоловіка в лляному костюмі. Три роки тому зашитий розрив на його щоці мав криваво-червоний колір, а сам чоловік виглядав так, наче вже був на Божій дорозі і жити йому лишилося кілька днів. Але зараз його колишній підлеглий мав здоровий вигляд, набрав кілька таких потрібних йому кілограмів, і його плечі заповнили собою костюм. Костюм. Хаген пам’ятав, що слідчий з убивств завжди був у джинсах та високих черевиках і ніколи в чомусь іншому. Іще одною відмінністю була бирка на лацкані, яка свідчила, що він не штатний працівник, а простий відвідувач: ХАРРІ ХОЛЕ.

Проте його манера сидіти у кріслі залишилася тою ж самою – скоріш горизонтальною, аніж сидячою.

– Маєш кращий вигляд, – зауважив Хаген.

– І ваше місто – також, – відповів Харрі, перекочуючи між губами незапалену цигарку.

– Ти так вважаєш?

– Еге ж. Чудовий Оперний театр. На вулицях менше наркоманів.

Хаген підвівся і підійшов до вікна. З шостого поверху поліцейської штаб-квартири було видно, як купається в сонячному сяйві новий район Осло – Бйорвіка. Повним ходом ішло розчищення завалів, що нагромадилися після знесення старих споруд.

– Минулий рік позначився помітним падінням смертності від передозування серед наркоманів.

– Ціни зросли – споживання впало. І міськрада отримала те, чого давно прагнула. Осло більше не фігурує на першому місці в європейській статистиці зі смертності від передозування.

– Що ж, щасливі деньки повернулися знов. – Харрі заклав руки за голову; здавалося, що він ось-ось вислизне з крісла.

Хаген зітхнув.

– Ти так і не сказав мені, що привело тебе до Осло, Харрі.

– Невже?

– Авжеж. А конкретніше – до групи боротьби зі злочинністю.

– А хіба є щось незвичайне в бажанні відвідати своїх колишніх колег?

– Немає. Але це стосується звичайних комунікабельних людей.

– Ну-ну. – Харрі стиснув зубами фільтр цигарки «Кемел». – Мій фах – убивства.

– Ти хотів сказати «мій колишній фах»?

– Що ж, давай перефразую: розслідування вбивств – це моя професія, це – сфера моєї спеціалізації. І ця сфера й досі залишається тією цариною, в якій я ще дещо шурупаю.

– То що ж ти хочеш?

– Професійно займатися своєю справою. Розслідувати вбивства.

Хаген здивовано вигнув брову.

– Хочеш знову працювати на мене?

– А чом би й ні? Якщо мене не зраджує пам’ять, я був одним з найкращих.

– А ось тут слід зробити невеличке уточнення, – зауважив Хаген, відвернувшись до вікна. – Так, ти був найкращим. – І вже тихіше додав: – Найкращим і найгіршим.

– Мені хотілося б зайнятися вбивствами, пов’язаними з наркотиками.

Хаген скептично посміхнувся.

– А яким конкретно? За останні півроку у нас їх було аж чотири. Але в розслідуванні жодного з них ми не просунулися вперед ані на сантиметр.

– Я маю на увазі вбивство Густо Ганссена.

Хаген нічого не відповів й уставився пильним поглядом на наркоманів, розпростертих на траві біля дороги. І до його голови прийшли непрошені неприємні думки. Шахраї, що незаконно отримують соціальну допомогу. Крадії. Терористи. Чому він частіше бачить їх, а не працьовитих службовців та робітників, що насолоджуються чесно заробленим відпочинком, гуляючи під лагідним вересневим сонцем? Може, він дивиться на світ чисто як полісмен? І тому багато чого не помічає у своїй поліцейській сліпоті? Хаген майже не чув, що казав йому Харрі, сидячи в кріслі позаду нього.

– Густо Ганссен, вік – дев’ятнадцять років. Знаний поліцією, товкачами та клієнтами. Його знайшли мертвим у квартирі на вулиці Гаусманнс-гате дванадцятого липня. Помер від втрати крові після пострілу в груди.

Хаген несподівано вибухнув сміхом.

– А чому ти хочеш зайнятися якраз тією єдиною справою, яку нам вдалося розслідувати?

– Гадаю, ти сам знаєш відповідь на своє запитання.

– Так, знаю, – зітхнув Хаген. – Але якби я знову взяв тебе на роботу, то мені довелося б долучити тебе й до інших справ. Наприклад, до справи підсадного агента поліції.

– Та я хотів би зайнятися Ганссеном.

– Якщо висловлюватися цифрами, то існує приблизно сотня причин, через які ти ніколи не отримаєш цієї справи, Харрі.

– Назви конкретно хоча б деякі з них.

Хаген обернувся до Харрі.

– Достатньо назвати хоча б першу з них. Цю справу вже розслідували.

– А глибше ви копали?

– Цю справу вели не ми, а відділ кримінальної поліції. До того ж, я не маю вакансій. Навпаки: намагаюся здійснити скорочення штату. Тому навіть чисто офіційно не можу тебе взяти. Мені продовжувати, чи й так ясно?

– Ясно. А де він?

Хаген показав у вікно по той бік галявини на сіру кам’яну будівлю, що ховалася за пожовклими липами.

– У Ботсені, – пояснив Хаген. – У камері попереднього ув’язнення. Наразі.

– Відвідини заборонені?

– А хто ж це примудрився знайти тебе аж у Гонконгу і розповісти про цю справу? Невже це...

– Ні, не він, – відказав Харрі.

– Тоді хто?

– Дід Пихто.

– Хто все ж таки?

– Можеш вважати, що я прочитав про це в Інтернеті.

– Навряд чи, – злегка посміхнувся Хаген, примруживши байдужі, немов неживі, очі. – Газети писали про це лише один день, а потім про цей випадок забули. До того ж, не було названо жодного імені. Якщо конкретно, то була всього-на-всього одна стаття про обдовбаного наркомана, який застрелив іншого наркомана через наркотики. Нічого цікавого там не було. Нічого екстраординарного, що могло б привернути підвищену увагу.

– Ага. Нічого, окрім тієї обставини, що обидва наркомани були майже підлітками, – зауважив Харрі. І додав, змінивши тембр голосу: – Одному було вісімнадцять, а другому – дев’ятнадцять.

Хаген знизав плечима.

– Достатньо дорослі, щоби зважитися на вбивство, достатньо дорослі, щоби померти. Наступного року їх мали б призвати до війська.

– Ти міг би організувати мені розмову?

– Хто розповів тобі про це, Харрі?

Харрі задумливо потер підборіддя.

– Один приятель з відділу експертів-криміналістів.

Хаген посміхнувся, і цього разу його посмішка поширилася й на очі.

– Ти такий люб’язний, Харрі, хоч до рани прикладай. Наскільки мені відомо, у тебе в поліції є три приятелі: Бйорн Гольм та Беата Льон. Хто з них?

– Беата. Ти організуєш мені відвідини?

Хаген сів на край столу й уважно поглянув на Харрі. А потім перевів погляд на телефон.

– Лише за однієї умови, Харрі. Пообіцяй мені, що обходитимеш цю справу десятою дорогою. Зараз у нас в стосунках з кримінальною поліцією суцільна ідилія, і я цю ідилію порушувати не збираюся.

Харрі скорчив гримасу. І сповз у кріслі ще нижче, немов збираючись роздивитися пряжку на своєму ремені.

– Значить, тепер ти з шефом кримінальників – друзі нерозлийвода?

– Мікаель Бельман на Крипо вже не працює, – відказав Хаген. – Саме тому в наших стосунках тепер панує ідилія. Сонце й троянди.

– Нарешті спекалися того психопата? Дійсно, щасливі дні настали...

– Навпаки, – саркастично посміхнувся Хаген. – Присутність Бельмана лише посилилася. Бо зараз він – у цій будівлі.

– От зараза! Невже керує групою боротьби зі злочинністю?

– Борони Боже. Він майже рік очолює відділ боротьби з організованою злочинністю – Оргкрим.

– Мені казали, у вас відбулися великі перестановки.

– Так. В Оргкримі. Вони взяли й звалили докупи всі колишні сектори: грабунки, контрабанду та наркотики. Всім цим зараз займається відділ боротьби з організованою злочинністю. Там наразі понад дві сотні співробітників – найбільший відділ у Департаменті боротьби з кримінальною злочинністю.

– Ти диви. Більше, ніж він мав під своїм началом у відділі кримінальної поліції.

– Однак його зарплатня зменшилася. А ти знаєш, що трапляється, коли людину переводять на роботу з нижчою зарплатою?

– Знаю. Вони починають кігті рвати, щоби вибитися на вищу посаду з більшою зарплатою, – відповів Харрі.

– Саме Бельман придушив ринок наркотиків, узявши його під контроль завдяки вдало засланим таємним агентам. Регулярно здійснює арешти та облави. В результаті кількість банд різко зменшилася, а кривава конкуренція між ними припинилася. Як я вже казав, показники смертей від передозування пішли вниз... – Хаген вказав пальцем на стелю. – А Бельман пішов угору. Він далеко піде, Харрі, от побачиш.

– Я теж піду, – сказав Харрі, підводячись з крісла. – Піду до Ботсена. Сподіваюся, коли я туди прийду, на пункті пропуску мене вже чекатиме дозвіл на відвідини.

– Так. Якщо ми з тобою домовимося.

– Аякже. Звісно, що домовимося, – відповів Харрі, беручи простягнуту руку свого колишнього шефа. Двічі стиснувши її, він рушив до дверей. Гонконг став для нього доброю школою брехні. Харрі почув, як Хаген зняв слухавку, але на порозі все одно обернувся.

– А хто отой, третій?

– Що? – спитав Хаген, тицяючи товстим пальцем кнопки на телефоні.

– Отой третій з моїх друзів у поліції?

Голова групи Гуннар Хаген приклав слухавку до вуха, втомлено поглянув на Харрі і, зітхнувши, відповів:

– А як ти гадаєш? – І заговорив у слухавку: – Привіт. Це Хаген. Мені потрібна перепустка для відвідин... Так. – Хаген прикрив рукою слухавку. – Без проблем. Вони зараз обідають, але коли ти зайдеш близько дванадцятої, все буде готово.

Харрі посміхнувся, стиха попрощався і так само тихо зачинив за собою двері.

Торд Шульц стояв у кабінці, застібаючи свої брюки і вдягаючи піджак. Його природні отвори митники перевіряти не стали. Жінка, яка зупинила його, чекала біля кабінки немов додатковий запрошений екзаменатор.

– Дякую, що пішли нам назустріч, – сказала вона, показуючи на вихід.

Торд здогадався, що колись у митниці відбулася тривала дискусія стосовно того, чи варто вибачатися після того, як собака-шукач когось виокремив з натовпу, але ніяких наркотиків знайдено не було. Бо індивід, якого зупинили, запідозривши наркотики, і який через це зазнав приниження, неодмінно вважатиме вибачення цілком доречним. Та чи варто скаржитися на тих, хто просто виконує свою роботу? Собаки часто вказували на невинуватих людей, і вибачення було б мимовільним зізнанням у тому, що процедура перевірки є недосконалою, що система дає збої. З іншого боку, по його нашивках митники не могли не помітити, що він – командир корабля. Не абихто з трьома нашивками, не п’ятдесятирічний невдаха, який так і простирчав увесь свій час у правому кріслі другого пілота, бо у нього, бач, невдало кар’єра склалася. Ні, він мав чотири нашивки, які свідчили про авторитетність та самоконтроль; він був чоловіком, здатним бути господарем будь-якої ситуації та власного життя. Ці нашивки засвідчували його приналежність до верховної касти авіаційних брамінів. Командир був особою, яка мала з готовністю сприйняти претензії митників – як обґрунтовані, так і необґрунтовані.

– Нема за що. Приємно бачити, як хтось сумлінно ставиться до своїх обов’язків, – відповів Торд, поглядом шукаючи свою сумку. В найгіршому випадку митники могли обшукати її; сам пес не зміг би в ній нічого виявити. А для того рентген-апарата, що використовувався в аеропорту, металеві пластини, що закривали собою пакунок, були непроникними.

– Я зараз повернуся, – сказала жінка.

Дві секунди вони мовчки дивилися одне одному в очі.

«Розлучена», – подумав Торд.

В цю мить підійшов іще один чиновник.

– Ваша сумка... – мовив він.

Торд поглянув на нього. І все зрозумів по очах. Відчув, як у шлунку виріс клубок, піднявся догори і натиснув на стравохід. Як? Як же ж так?

– Ми все з неї виклали і зважили її, – сказав чиновник. – Порожня двадцятишестидюймова сумка «Samsonite Aspire GRT» важить 5,8 кілограма. Ваша ж важить 6,3. Ви не хочете пояснити – чому? – Митник був надто досвідченим професіоналом, щоби посміхнутися відверто, але Торд Шульц все одно помітив тріумф, що світився на його обличчі. Чиновник злегка нахилився вперед і тихим голосом продовжив: – Чи, може, нам самим за вас пояснити?

* * * * *

Пообідавши в «Олімпені», Харрі вийшов на вулицю. Той старий, трохи безпутний ресторан, яким він його пам’ятав, відремонтували і переробили так, що він мав тепер вигляд закладу із Західного Осло, котрий перемістився до Осло Східного. На стінах висіли великі картини з видами цього старого робітничого кварталу. Ні, ресторан не втратив своєї привабливості, там і досі були люстри і все таке. І навіть макрель лишилася так само смачною, як і колись. Але... Але то вже був не той «Олімпен».

Харрі запалив цигарку і перетнув парк Ботс між головним управлінням поліції та сірими стінами старої в’язниці. Він пройшов повз чоловіка, який, орудуючи пістолем-степлером, прикріпляв обшарпану червону афішу до кори старої липи, захищеної законом про охорону довкілля. Здавалося, він навіть не усвідомлював того факту, що скоював серйозний злочин перед самісінькими вікнами будівлі, яка містила найбільшу кількість поліцейських в Норвегії. Харрі на хвилину зупинився. Ні, не для того, щоби перепинити злочин, а щоб афішу прочитати. Вона сповіщала про виступ групи “Russian Amcar Club” в клубі “Sardines”. Харрі пригадав давно спочилу групу та той занехаяний клуб. «Олімпен». Харрі Холе. Цей рік – воістину рік воскресіння мерців. Він уже зібрався рушити далі, коли почув ззаду чийсь тремтливий голос:

– Маєш віолін?

Харрі обернувся. Чоловік позаду нього був вдягнений у нову темну куртку фірми «G-Star». Він нахилився вперед так, наче в спину йому дув сильний вітер, а по зігнутих колінах Харрі безпомилково визначив, що той чоловік «сидів» на героїні. Він хотів був відповісти, але збагнув, що чоловік у куртці звертався до того, хто чіпляв афішу. І тому, не зупиняючись і не кажучи ні слова у відповідь, пішов собі далі. Нові відділи в поліції, нові назви наркотиків. Старі музичні групи, старі клуби.

Фасад районної в’язниці міста Осло, яка на просторіччі називалася Ботсен, був збудований в середині дев’ятнадцятого століття. Вхід до в’язниці був затиснутий між двома великими крилами будівлі, що завжди нагадувало Харрі арештанта між двома дебелими полісменами. Він натиснув дзвінок, витріщився у відеокамеру, почув тихе дзижчання – і поштовхом відчинив двері. Всередині його зустрів тюремник у формі. Він провів Харрі нагору, потім вони пройшли крізь двері повз іще двох тюремників і потрапили до прямокутної глухої кімнати для побачень. Харрі вже доводилося в ній бувати. Тут в’язні зустрічалися зі своїми близькими знайомими та родичами. Тюремне начальство навіть зробило несміливу спробу створити в цій кімнаті щось на зразок домашньої атмосфери. Проігнорувавши софу, Харрі сів на крісло, добре знаючи, що тут відбувалося в ті короткі хвилини, коли ув’язненому надавали дозвіл зустрітися з дружиною чи подругою.

Він став чекати. Помітивши, що на лацкані у нього й досі висіла бирка «Управління поліції», він зняв її і поклав до кишені. Цієї ночі кошмар з лавиною, яка гнала його коридором, виявився страшнішим, аніж зазвичай. Лавина накрила його і напхала в рот повно снігу. Але не через це серце його зараз калатало. Може, це з-за очікування? Чи страху?

Та не встиг Харрі дійти певного висновку, як двері розчинилися.

– Двадцять хвилин, – сказав наглядач і пішов, гепнувши дверима.

Хлопець, якого він перед собою побачив, змінився так сильно, що Харрі вже був гукнув наглядачу, що йому привели не того чоловіка. На цьому хлопцеві були джинси фірми «Diesel» та чорна куртка з капюшоном і написом «Machine Head». Спершу Харрі подумалося, що то йшлося про назву альбому групи «Deep Purple», але, зваживши на різницю в часі, він дійшов висновку, що це – назва якоїсь нової групи, що грала в стилі «хеві метал». Звісно, «хеві метал» був далеким натяком, але сам доказ містився в очах хлопця та його високих вилицях. Якщо точніше, то в карих очах Ракель та її високих вилицях. Схожість була такою вражаючою, що просто шокувала. Але хлопець все одно не успадкував краси своєї матері: він мав занадто виступаючий лоб, який надавав його обличчю похмурого, майже агресивного виразу. Цей вираз іще більше підсилювався прилизаним чубом, який, на переконання Харрі, хлопець успадкував від свого батька з Москви. Батько був алкоголіком, якого хлопчина так до пуття й не узнав, бо мати привезла його назад до Осло, коли він ще під стіл пішки ходив. А в Осло їй судилося зустрітися з Харрі.

Ракель.

Його велике і єдине кохання. Отак просто. І отак складно.

Олег. Здібний серйозний Олег. Такий замкнений у собі, що не розкривався нікому, окрім Харрі. Харрі ніколи не казав про це Ракелі, але він завжди знав більше про те, що Олег думає, відчуває та хоче, аніж знала вона. Вони з Олегом грали в «Тетріс», і кожен з них намагався встановити рекорд. Вони з Олегом каталися на ковзанах на ковзанці Валле Говін – колись Олег хотів стати ковзанярем-стаєром і навіть мав до цього талант. Олег поблажливо і розуміюче посміхався кожного разу, коли Харрі обіцяв восени чи весною повезти його до Лондона подивитися, як грає «Тоттенхем» на стадіоні «Вайт Харт Лейн». Часом Олег звав його татком – коли вже було поночі, коли він був сонний і втрачав зосередженість. Харрі не бачився з ним уже кілька років, відтоді як Ракель забрала його з Осло, подалі від моторошних спогадів про Сніговика, подалі від світу насильства та вбивств, в якому обертався Харрі.

А тепер він стоїть перед ним на порозі, вісімнадцятирічний хлопець, майже дорослий, і дивиться на Харрі без будь-якого виразу на обличчі або принаймні з виразом, який Харрі не міг збагнути.

– Привіт, – сказав Харрі і подумав: «От чорт, треба було спершу прокашлятися, бо сказав так, наче ворона каркнула. Бо хлопець ще подумає, що я ось-ось розплачуся». Щоби розвіяти свої неприємні думки і відволікти Олега, Харрі видобув з кишені пачку «Кемела» і встромив собі в рота цигарку.

Примружившись, він побачив, як обличчя хлопця залив рум’янець. Рум’янець гніву. Вибухового гніву, який виникав безпричинно, від якого у хлопця темніли очі, а на шиї та лобі набухали вени, що тремтіли мов струни гітари.

– Заспокойся, я не буду палити, – сказав Харрі, кивнувши на табличку «Палити заборонено», яка висіла на стіні.

– Це мама – так? – Голос Олега також подорослішав. І тремтів від люті.

– Що – мама?

– Це вона за тобою послала.

– Ні, це не вона. Я сам...

– Ні, це вона.

– Ні, Олеже, насправді вона навіть не знає, що я зараз у Норвегії.

– Ти брешеш! Брешеш – як і завжди!

Харрі отетеріло витріщився на хлопця.

– «Як і завжди»?

– Ти ж завжди брехав нам, кажучи, що постійно будеш з нами і тому подібну фігню. Але зараз уже пізно. Тому ти спокійно можеш повернутися до... Тімбукту!

– Олеже, послухай-но...

– Не хочу я тебе слухати. Тобі нема чого тут робити! Тобі не можна приходити сюди і корчити з себе татуся, розумієш?!

Харрі побачив, як хлопець ковтнув клубок, що підкотився йому до горла. Побачив, як хвиля люті почала спадати, але на зміну їй накотилася нова хвиля, і очі Олега знову потемніли. – Ти для нас уже ніхто. Ти прибився до нас, покрутився поруч кілька років, а потім... – Олег спробував клацнути пальцями, але вони беззвучно ковзнули один по одному. – А потім – зник.

– Це неправда, Олеже, і ти це знаєш. – Нарешті Харрі дійсно почув власний голос – твердий і впевнений, і це свідчило про те, що він знову став спокійним та неприступним, як авіаносець. Але клубок у грудях казав про інше. Він уже давно звик, що на нього часто горлали під час допитів, і це вже не справляло на нього ані найменшого враження. Навпаки – лише додавало спокою і покращувало аналітичні здібності. Але з цим хлопцем, з Олегом... захисту від цього він не мав.