Текст книги "Привид"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

11

Була 6:30 ранку, п’ятнадцять хвилин до сходу сонця, якщо вірити останній сторінці газети «Афтенпостен». Торд Шульц склав газету і залишив її на сидінні біля себе. І знову поглянув через безлюдний вестибюль на вхідні двері.

– Зазвичай він приходить рано, – сказав охоронець за столиком.

Торд Шульц сів на світанку на поїзд до Осло і, прямуючи від Центрального вокзалу по Грьонландслейрет, дивився, як прокидається місто. Він пройшов повз фургон для збору сміття. Чоловік ворочав сміттєві контейнери так грубо, що це, на думку Шульца, свідчило не стільки про вправність цього чоловіка, скільки про його ставлення до своєї роботи. Йому чомусь спали на думку пілоти з F-16. Якийсь пакистанець тягнув до своєї крамниці ящики з овочами. Він зупинився, витер руки об фартух і, посміхнувшись, побажав йому доброго ранку. А зараз йому спали на думку пілоти з «Геркулесів». Пройшовши повз церкву Грьонланд, Шульц звернув ліворуч. І побачив велетенський скляний фасад, який забовванів перед ним. То була будівля управління поліції, спроектована й споруджена в 1970-х роках.

О 6:37 двері відчинилися. Охоронець кашлянув, і Торд підняв голову. Побачивши ствердний кивок, він підвівся. Чоловік, який до нього наближався, був нижчий за нього на зріст.

Він ішов швидкими пружкими кроками; його волосся було довшим, аніж, на думку Торда, личило чоловіку, який очолював найбільший в Норвегії підрозділ боротьби з наркотиками. Коли він підійшов ближче, Торд помітив рожево-білі смужки на його засмаглому, майже по-дівчачому привабливому обличчі. І відразу ж пригадав одну стюардесу, яка мала дефект пігментації – білу смугу, що тягнулася від її обсмаленої в солярії шиї, поміж грудей і аж до чисто виголеного інтимного місця. Через це решта її шкіри мала вигляд туго натягнутої нейлонової панчохи.

– Ви – Мікаель Бельман?

– Так, чим можу допомогти? – сказав чоловік, не уповільнюючи кроків.

– Хотілося б поговорити з вами приватно.

– Боюся, мені треба зараз готуватися до ранкової наради, але якщо ви зателефонуєте...

– Мені вкрай необхідно поговорити з вами саме зараз, – сказав Торд, сам здивувавшись власній наполегливості.

– А ви в цьому впевнені? – Керівник відділу боротьби з організованою злочинністю вже встиг провести своєю карткою по ідентифікатору, але зупинився і пильно поглянув на нього.

Торд Шульц підійшов до нього. І, стишивши голос, заговорив, хоча охоронець і досі залишався єдиним стороннім чоловіком у вестибюлі.

– Мене звуть Торд Шульц. Я – пілот найбільшої скандинавської авіакомпанії і я маю відомості про контрабанду наркотиків до Норвегії через аеропорт «Гардермоен».

– Зрозуміло. Про який обсяг йдеться?

– Вісім кілограмів на тиждень.

Торд мало не фізично відчув на собі погляд співрозмовника. Зрозумів, що мозок Мікаеля Бельмана отримував і обробляв усю наявну інформацію: мову рухів, одіж, поставу, вираз обличчя, обручку, яку він і досі чомусь носив на безіменному пальці, відсутність сережки у вусі, начищені туфлі, лексикон та твердість погляду.

– Мабуть, вам краще зареєструватися на прохідній, – сказав Бельман, кивнувши охоронцю.

Торд Шульц похитав головою.

– Я волів би, щоби ця зустріч залишилася конфіденційною.

– Згідно з інструкцією, реєструвати слід усіх, але я можу запевнити вас, що ця інформація залишиться в управлінні поліції і нікуди звідси не вийде, – сказав Бельман і подав знак охоронцю.

Коли вони піднімалися ліфтом нагору, Шульц провів пальцем по своєму імені на жетоні, який йому видрукував охоронець і який він мав носити на лацкані.

– Щось не так? – поцікавився Бельман.

– Та ні, все нормально, – відповів Торд. Але все одно продовжив терти, ніби сподіваючись стерти своє прізвище.

Офіс Бельмана виявився навдивовижу маленьким.

– Розмір не має значення, – сказав Бельман тоном, який свідчив про те, що він уже звик до здивованої реакції відвідувачів. – Але в цьому маленькому кабінеті вершилися великі діла. – Він показав на фото, що висіло на стіні. – Ларс Аксельсен, голова колишнього відділу боротьби з грабунками. Знищив у дев’яностих банду Твейта.

Він жестом запросив Шульца сідати. Витягнув записника, помітив сердитий погляд Шульца – і знову прибрав його.

– Ну, і що ж ви хочете мені розповісти?

Торд набрав повні легені повітря. І заговорив. Почав з розлучення. Так треба було. Треба було почати з «чому». А потім він перейшов до «коли» і «де». Опісля – до «хто» і «як». А насамкінець він розповів йому про спалювача.

Впродовж усієї розповіді Бельман сидів, подавшись уперед і уважно слухаючи. Тільки коли Торд заговорив про спалювача, його обличчя втратило свій зосереджений професійний вираз. Після початкового здивування червоний рум’янець залив білі пігментні плями. То була химерна сцена – наче всередині спалахнула пожежа. Торд втратив зоровий контакт з Бельманом, який гнівно втупився у стіну за спиною співрозмовника, можливо – на портрет Ларса Аксельсена.

Після того як Торд закінчив свою розповідь, Бельман зітхнув і підняв голову.

Шульц помітив, що його обличчя набуло нового виразу. Жорсткого і визивно-агресивного.

– Я прошу пробачення, – сказав керівник відділу. – Від себе, від імені моєї професії і від імені працівників поліції. Я прошу пробачення за те, що не позбувся цього клопа.

Напевне, Бельман усе це казав собі, подумав Торд, а не йому, пілоту, який займався контрабандою героїну по вісім кіло на тиждень.

– Я ціную ваше занепокоєння, – сказав Бельман. – Мені дуже хотілося б запевнити вас, що вам нема чого боятися. Але гіркий досвід підказує мені, що коли викривається корупція на такому рівні, то вона охоплює значно більше, ніж одну особу.

– Я розумію.

– Ви казали про це ще кому-небудь?

– Ні.

– Хто-небудь знає, що ви зараз тут і розмовляєте зі мною?

– Ні, ніхто.

– Абсолютно ніхто?

Торд здивовано поглянув на нього. Криво посміхнувся, але не сказав, що подумав: «А кому я ще міг про це розповісти?»

– Гаразд, – сказав Бельман. – Ви привернули мою увагу до важливої, серйозної та надзвичайно делікатної справи. Мені доведеться діяти вкрай обережно й обачливо, щоби не сполохати тих, кого не слід. І це означає, що мені доведеться доповісти про цю справу вищому керівництву. Знаєте, я мав би взяти вас під варту за те, що ви мені щойно розповіли, але ваше затримання лише наразить і вас, і мене на небезпеку. Тому допоки ситуація не проясниться, їдьте додому і залишайтеся там. Зрозуміло? Нікому не кажіть про цю зустріч, не виходьте гуляти, не відчиняйте двері незнайомцям і не відповідайте на телефонні дзвінки з незнайомими номерами.

Торд повільно кивнув.

– А скільки це займе часу?

– Максимум три дні.

– Зрозуміло!

Бельман хотів був щось сказати, нерішуче замовк, а потім все ж таки наважився.

– Є речі, які я ніколи не міг збагнути, – сказав він. – Коли певні особи заради грошей готові зруйнувати життя інших людей. Це ще можна зрозуміти, коли ти – нужденний афганський селянин. ...Але норвежець, та ще й із платнею командира корабля...

Торд Шульц зустрівся з ним поглядом. Він уже заздалегідь до цього приготувався, тож коли воно сталося, він сприйняв це мало не з полегшенням.

– Одначе те, що ви прийшли сюди з власної доброї волі і виклали карти на стіл, є надзвичайно хоробрим вчинком. Я знаю, чим ви ризикуєте. Віднині ваше життя буде нелегким.

З цими словами голова відділу боротьби з організованою злочинністю підвівся і простягнув свою руку. І в голові Торда Шульца промайнула та ж сама думка, що й тоді, коли він вперше побачив цього чоловіка на пункті пропуску: Мікаель Бельман має ідеальний зріст для пілота-винищувача.

* * * * *

Саме в той момент, коли Торд Шульц виходив з поліцейського управління, Харрі Холе дзвонив у двері Ракелі. Вона відчинила. В нічній сорочці та з вузенькими щілинками очей. І позіхнула.

– Вдень я матиму кращий вигляд, аніж зараз, – зазначила вона.

– Приємно усвідомлювати, що хоча б один з нас матиме кращий вигляд, – відповів Харрі, заходячи всередину.

– Слава Богу, – сказала Ракель, стоячи перед столом у вітальні, заваленим купами документів. – Нарешті все тут. Звіти про справу. Фотографії. Вирізки з газет. Заяви свідків. Він добре й ретельно попрацював. А зараз мені треба йти на роботу.

Коли Ракель пішла, гепнувши за собою дверима, Харрі вже встиг зварити собі чашку кави і приступив до роботи.

Після тригодинного читання він був змушений зробити перерву, щоби подолати відчай, який почав закрадатися йому в душу. Він взяв чашку кави і став біля вікна. Сказав собі, що приїхав сюди, аби поставити під сумнів провину, а не доводити невинуватість. Вистачило одного б сумніву. Одначе... Докази були недвозначними. Й увесь його багаторічний досвід роботи на посаді розслідувача вбивств працював проти нього: навдивовижу часто все виявлялося саме так, як і виглядало на перший погляд.

Іще через три години висновок залишався незмінним. У документах не було нічого, що натякало на інше пояснення. Це ще не означало, що такого пояснення не існувало, але в документах його не було.

Харрі пішов ще до того, як Ракель повернулася додому, пояснивши це самому собі зсувом часових поясів унаслідок перельоту і необхідністю виспатися. Але він знав, чому насправді пішов до її повернення. Він би не наважився сказати їй, що після всього, що він прочитав, йому стало важче чіплятися за сумнів – сумнів, який був сенсом, істиною, життям та єдиною надією на порятунок.

Тож Харрі рвучко схопив своє пальто і пішов. І пройшов пішки від Гольменколлена повз станцію Ріс, крізь район Сон, мимо стадіону «Уллевол», вулицею Больтельокка аж до ресторану «Шрьодер». Спочатку хотів зайти, але потім передумав. І натомість пішов на схід, через річку, до Тоєна.

Коли він поштовхом відчинив двері до «Сторожової Вежі», світло дня вже почало згасати. Все залишилося так, як він запам’ятав. Бліді стіни, бліде оформлення кафе, великі вікна, що пропускали максимум світла. Й у променях цього світла за столиками сиділи денні відвідувачі зі своєю кавою та бутербродами. Декотрі з них сиділи, звісивши голови над своїми тарілками так, наче щойно перетнули фінішну пряму п’ятдесятикілометрового забігу, декотрі торохтіли короткими чергами розмови на малозрозумілому жаргоні бомжів та наркоманів, декотрих, як це не дивно, ви могли б зустріти й серед відвідувачів респектабельного «буржуазного» кафе «United Bakeries».

Деяким із клієнтів уже видали секонд-хендівську одіж, яку вони або тримали в пластикових пакетах, або вже встигли начепити на себе. Інші скидалися на страхових агентів або директорок школи з провінції.

Харрі пішов до прилавка, і кругловида усміхнена дівчина в куртці Армії порятунку запропонувала йому безкоштовну розчинну каву та житній хліб з голландським сиром.

– Не зараз, дякую. А Мартіна тут?

– Вона зараз у клініці працює.

І дівчина показала пальцем на стелю, де на горішньому поверсі була кімната першої медичної допомоги, яку надавала Армія порятунку.

– Але вона, мабуть, вже скінчила роботу...

– Харрі!

Він обернувся.

Мартіна Екхоф була такою ж маленькою, як і завжди. Усміхнене кошаче личко з тим самим непропорційно широким ротом і малесеньким пагорбком-носом на малесенькому обличчі. Її зіниці мали такий вигляд, наче вони розширилися до країв карої райдужної оболонки й утворили щось схоже на замкові щілини. Колись вона пояснила йому, що то в неї вроджене і по-медичному називається «колобома».

Мартіна витягнулася на увесь свій зріст і довго не випускала його з обіймів, а коли випустила, то все одно продовжувала тримати за обидві руки. Харрі помітив, як по її обличчю промайнула тінь, коли вона побачила шрам на його щоці.

– Ти... ти такий худий.

Харрі розсміявся.

– Так, я схуд, а тим часом ти...

– Та знаю, знаю! – вигукнула Мартіна. – А я тим часом розтовстіла. Втім, усі тут набрали вагу, Харрі. Окрім тебе. До речі, я маю певне виправдання своїй повноті.

І Мартіна поплескала свій живіт під чорним светром, що розтягнувся до краю.

– Гм. Це Рікард постарався?

Мартіна засміялася і жваво закивала головою. Її обличчя розчервонілося, і від нього йшов жар, як від печі.

Вони підійшли до єдиного вільного столика. Харрі сів і став дивитися, як Мартіна натужно намагалася втиснути в крісло чорну півкулю свого живота. На тлі зруйнованих життів та апатичної безпомічності відвідувачів її живіт мав недоречно життєстверджуючий вигляд.

– Розкажи мені про Густо, – сказав Харрі. – Ти що-небудь знаєш про цю справу?

Мартіна глибоко й важко зітхнула:

– Звісно, що знаю. Тут усі про це знають. Цей хлопець належав до нашої спільноти. Він нечасто заходив сюди, але час від часу ми його бачили. Дівчата, які тут працюють, у нього закохалися, всі до єдиної.

– А як стосовно Олега, того хлопця, який начебто його убив?

– Він також інколи заходив сюди. З якоюсь дівчиною. – Мартіна нахмурилася.

– Начебто? А хіба стосовно цього є якісь сумніви?

– Саме це я й намагаюся встановити. Кажеш, заходив з якоюсь дівчиною?

– Гарна дівчина, але якась хвороблива й квола. Інгун? Іргам? – Вона обернулася до прилавка й гукнула: – Агов, як там звали прийомну сестру Густо? – Та не встиг хто-небудь з дівчат відповісти, як Мартіна пригадала: – Ірен!

– Руда й із ластовинням? – поцікавився Харрі.

– Вона була така бліда, що якби не її волосся, то вона була б невидимою. Їй-богу. А наприкінці вона вся наскрізь світилася на сонці.

– Наприкінці?

– Так, ми щойно про це говорили з дівчатами. Її вже давненько тут не було. Я питалася в багатьох тутешніх відвідувачів, чи вона, бува, не виїхала з міста, але, здається, ніхто не знає, де вона.

– Ти не пригадуєш якихось подій, що передували вбивству?

– Та нічого особливого, окрім отого конкретного вечора. Я почула виття поліцейської сирени і подумала, що поліція приїхала за кимось із наших молодих прихожан, як раптом одному з ваших колег, який тут сидів, хтось зателефонував, і він прожогом вискочив надвір.

– А я гадав, що є неписане правило, яке забороняє таємним агентам працювати отут, у кафе.

– Не думаю, що він працював тут, Харрі. Він сидів сам-один он за тим столиком і читав «Класову боротьбу». Може, це звучатиме дещо марнославно, але мені здалося, що він прийшов сюди, щоби на мене подивитися. – І Мартіна кокетливо розсміялася, притиснувши руку до грудей.

– Мабуть, до тебе й досі вабить одиноких полісменів.

Вона знову розсміялася.

– Я першою звернула на тебе увагу, ти що, забув?

– Та невже? Така доброчесна дівчина з християнської родини?

– Взагалі-то від його поглядів мені було некомфортно, але він кинув витріщатися на мене, коли моя вагітність стала помітною. Як би там не було, а того вечора він гепнув за собою дверима, і я побачила, як він подався до Гаусманнс-гате. Злочин стався лише за кілька сотень метрів від нашого закладу. І майже відразу почали ходити чутки, що Густо застрелили. І що заарештували Олега.

– А що ти знаєш про Густо, окрім того, що він подобався жінкам і виріс у прийомній сім’ї?

– Його звали Крадій. Він торгував віоліном.

– А на кого він працював?

– Спочатку вони з Олегом працювали від байкерів з Альнабрю, з банди Лос-Лобос. Але згодом перейшли до Дубая, як на мене. Всі, кому вони пропонували, переходили до них. Вони мали найчистіший героїн, а коли вперше з’явився віолін, то його почали продавати саме товкачі-дубайці. Гадаю, вони й досі ним торгують.

– А що ти знаєш про Дубая? Хто він?

Мартіна похитала головою:

– Я навіть не знаю, чи особа це, чи організація.

– Така помітна на вулиці і така непомітна за лаштунками. Невже ніхто не знає?

– Можливо, і знають, але ті, хто знає, не скажуть.

Хтось гукнув Мартіну, назвавши її по імені.

– Залишайся тут, – сказала вона, натужно вибираючись із крісла. – Я за секунду повернуся.

– Взагалі-то мені вже пора йти, – сказав Харрі.

– Куди?

На кілька секунд запала тиша – вони обоє збагнули, що він не має раціональної відповіді на її запитання.

Торд Шульц сидів за кухонним столом біля вікна. Сонце висіло низько, і йому й досі вистачало світла, щоби бачити кожного, хто проходив по дорозі поміж будинками. Але дороги він не бачив, бо наминав хліб з ковбасою.

Над дахами пролітали літаки. Вони сідали й злітали. Сідали й злітали.

Торд Шульц прислухався, як по-різному гуділи різні авіадвигуни. То було все одно, що прислухатися до часової межі, яка розділяла дві доби. Старі двигуни звучали як треба, вони солідно гарчали і викидали позаду неяскраве світіння, викликаючи в пам’яті приємні спогади, звук старих двигунів надавав сенсу його існуванню і був своєрідним музичним супроводом тих часів, коли все було сповнене сенсу: робота, пунктуальність, сім’я, жіночі ласки, повага колег. Двигуни нового покоління були потужніші, але якісь гарячково-метушливі, вони літали швидше на меншій кількості палива, були ефективнішими і мали менше часу на неістотності. В тому числі й на неістотності, що мали істотне значення. Він знову поглянув на великий годинник, що стояв на холодильнику. Годинник тіпався, наче перелякане серце, – швидко й несамовито. Сьома. Залишилося дванадцять годин. Невдовзі стемніє. Він почув «Боїнг-747». Класика. Кращий з кращих. Звук двигуна зростав і зростав, аж поки не затремтіли шибки у вікні і не дзенькнула склянка об напівпорожню пляшку на столі. Торд Шульц заплющив очі. То був звук оптимістичного ставлення до майбутнього, нестримної сили та обґрунтованої самовпевненості. Звук непереможності чоловіка у свої найкращі роки.

Після того, як звук стих і в будинку раптом запала тиша, Шульц помітив, що тиша стала іншою. Немов повітря набуло іншої щільності.

Наче в ньому хтось був.

Він рвучко обернувся і вгледівся у велику кімнату. Крізь двері він побачив лавку тренажера та край кавового столика. Він поглянув на паркетну підлогу, на тіні з тієї частини кімнати, яку йому не було видно. Затамував подих і прислухався. Нічого. Тільки годинник цокає на холодильнику. Тож Шульц знову приклався до пляшки, відкусив шматок бутерброда і відкинувся на спинку крісла. На посадку почав заходити ще один великий літак. Шульц почув, як він наближається ззаду. Гудіння його двигунів поглинуло цокання часу, що невмолимо спливав. А коли на нього та на стіл упала тінь, то він подумав, що то літак промайнув поміж будинком та сонцем.

Харрі пішов по вулиці Уртегата, потім звернув на Платус-гата до Грьонландслейрет, прямуючи на автопілоті до управління поліції. Зупинився в парку Ботс. Поглянув на тюрму з її солідними сірими стінами.

«А тепер куди?» – спитала колись вона.

Чи дійсно він сумнівався в тому, хто вбив Густо Ганссена?

Літак авіалінії «SAS» щодобово опівночі вирушав з Осло до Бангкока. Літав звідси п’ять разів на тиждень. Він міг піти до готелю «Леон» хоч зараз. Зібрати свої речі і виписатися звідти. Це займе у нього рівно п’ять хвилин. Потім – на експрес і до аеропорту «Гардермоен». Купуєш квиток у касі авіакомпанії «SAS». Можна попоїсти, а потім почитати газету в ненав’язливій та спокійній транзитній атмосфері аеропорту.

Харрі обернувся. Побачив, що червона концертна афіша, яку він бачив учора, вже зникла.

Він пішов далі вулицею Осло-гате і якраз проходив повз парк Мінне біля Гамлебюен, коли раптом із затінку під брамою пролунав голос.

– Маєте зайві двісті крон? – спитав голос шведською мовою.

Харрі уповільнив крок, і з-під брами вийшов жебрак. Він мав довге дране пальто, а світло ліхтаря падало на нього під таким кутом, що великі вуха жебрака кидали тінь на його обличчя.

– Гадаю, ви просите в борг? – спитав Харрі, дістаючи гаманця.

– Ні, це збір податі, – відповів Като, простягаючи руку. – Ви їх ніколи не отримаєте назад. А свій гаманець я забув у готелі «Леон». – У подиху старого не чулося ані пива, ані міцнішого алкоголю – лише запах тютюну і ще чогось, що нагадало йому дитинство, гру в піжмурки у будинку його діда, коли Харрі сховався у великій шафі і вдихнув солодкий пліснявий запах одежі, яка висіла там роками. Напевне, та одежа була такою ж старою, як і сам будинок.

Харрі видобув з гаманця п’ятсот крон однією купюрою і подав її Като.

– Ось, тримайте.

Като витріщився на гроші. Провів по купюрі рукою.

– Тут всяке кажуть, – сказав він. – Кажуть, що ви з поліції.

– Ну то й що?

– А ще кажуть, що ви багато п’єте. Яка ваша улюблена отрута?

– Віскі «Джим Бім».

– А, «Джим». Приятель мого «Джонні Вокера»[1]1
  «Johnny Walker» – відома марка віскі.


[Закрыть]. Кажуть іще, що ви знайомі з отим хлопцем, з Олегом.

– А ви з ним знайомі?

– Тюрма гірша за смерть, Харрі. Смерть проста, вона вивільняє душу людини. А тюрма виїдає твою душу, допоки нічого людського в ній не залишиться. Допоки людина не перетвориться на привида.

– Хто розповів вам про Олега?

– Моя конгрегація обширна, і мої прихожани численні, Харрі. Я просто їх слухаю. І вони кажуть, що ти полюєш на отого чоловіка з Дубая.

Харрі поглянув на годинника. Зазвичай у цю пору року на рейсах буває багацько вільних місць. З Бангкока він зможе також полетіти на Шанхай. Чжан Їнь прислала йому повідомлення, сказала, що цього тижня буде вільною. І вони зможуть разом поїхати на сільську дачу.

– Сподіваюся, що ти його не знайдеш, Харрі.

– А я й не казав, що...

– Бо ті, хто його шукає, гинуть.

– Като, цієї ночі я збираюся...

– Ти чув про такого собі «жука»?

– Ні, але...

– Про оту шестиногу істоту, що вгризлася тобі в щоку?

– Мені вже треба йти, Като.

– Я бачив це особисто, – сказав Като, поклавши підборіддя на свій комірець священика. – Під містком Ельвсборг біля гавані Готенбург. Там був полісмен, який стежив за бандою, яка торгувала героїном. Вони гепнули йому в обличчя цеглиною, всипаною гвіздками.

Харрі збагнув, про що йшлося. Жук.

Цей метод початково застосовувався росіянами проти таємних інформаторів. Спочатку вухо інформатора прибивали гвіздком до підлоги якраз під балкою даху. Потім у цеглину заганяли шість довгих цвяхів на половину їхньої довжини. Цеглину прив’язували до мотузки, яку перекидали через балку, а кінець тої мотузки інформатор тримав зубами. Сенс і символізм цього методу полягали в тому, що допоки інформатор не розкривав рота, він залишався живим. Харрі бачив колись результат застосування тайбейськими бандитами такого «жука» проти одного бідолахи, чий труп знайшли у глухому провулку міста Тяньшуй. Бандити скористалися гвіздками з широкими пласкими головками, які при вході в тіло не робили великих отворів. Тож коли приїхали санітари «швидкої» і потягнули цеглину, намагаючись зняти її з голови, то разом із цеглиною знялося й обличчя загиблого.

Однією рукою Като засунув п’ятисотенну купюру до кишені своїх брюк, а другу поклав Харрі на плече.

– Я розумію, що ти хочеш захистити свого сина. Але як же стосовно того іншого хлопця? Він також мав батька, Харрі. Коли батьки б’ються за своїх дітей, то це називають самопожертвою, але насправді ті, з кого виготували дублікат, захищають себе, а не свої дублікати. І це не потребує ані моральності, ані хоробрості. Це – просто генетичний егоїзм. Коли я був малим, батько часто читав нам Біблію, і я думав, що Авраам був боягузом і злякався Бога, коли той наказав йому принести в жертву власного сина. Та коли я виріс, то зрозумів, що по-справжньому безкорисливий батько завжди готовий пожертвувати своїм сином, якщо це піде на користь справі, яка є важливішою за сина та його батька. Інколи таке трапляється.

Харрі кинув свою цигарку під ноги Като.

– Ви помиляєтеся. Олег – не мій син.

– Не твій? А чому ж ти тоді тут?

– Я – поліцейський.

Като делікатно прокашлявся.

– Шоста заповідь, Харрі, – не бреши.

– А може, не шоста, а восьма? – відказав Харрі, наступаючи на тліючу цигарку. – І, наскільки я пам’ятаю, та заповідь наказує не свідчити неправдиво проти ближнього свого, а це означає, що про себе можна трошки й прибрехати. Та вам, мабуть, так і не вдалося свого часу завершити вивчення теології?

Като знизав плечима.

– Ми з Ісусом не мали офіційних дипломів. Ми з ним – люди Слова. Але, як і всі знахарі, провидці та шарлатани, ми інколи здатні вселяти в людей фальшиві сподівання та справжню втіху.

– А ви що, навіть не християнин?

– Дозволь заявити на цьому ж місці і прямо зараз, що не віра йшла мені на користь, а сумнів. І він став моїм євангелієм.

– Сумнів?

– Саме так, – підтвердив Като, блиснувши в темряві жовтими зубами. – І тому я задаюся питанням: «Невже те, що Бога не існує, що він не має вищого задуму, є абсолютно безсумнівним фактом?»

Харрі тихо розсміявся.

– Ми з тобою не такі вже й різні, Харрі. Я маю фальшивий комірець священика, а ти – фальшивий жетон поліцая. Наскільки непохитною є насправді твоя віра у твоє євангеліє? Захищати тих, хто знайшов свій шлях, і добиватися, щоб ті, хто зі свого шляху збився, отримали покарання у відповідності до своїх гріхів? Ти – також скептик, хіба ж ні?

Харрі видобув із пачки ще одну цигарку.

– На жаль, стосовно цієї справи я сумнівів не маю. І тому їду додому.

– Якщо так, то в час добрий. А мені треба ще службу правити.

Загуділо авто, і Харрі автоматично обернувся. Дві фари засліпили його, а потім звернули за ріг. У темряві гальмівні підфарники були схожі на жевріння цигарок. Поліцейське авто призупинилося і в’їхало до гаражів управління поліції. А коли Харрі обернувся, то Като вже зник. Здавалося, старий священик розчинився в темряві; все, що Харрі почув, це кроки, що віддалялися у напрямку цвинтаря.

На збирання речей та виписку з готелю він дійсно витратив усього п’ять хвилин.

– Для постояльців, що платять готівкою, передбачена невелика знижка, – сказав хлопець з-за столу адміністратора. Не все в готелі «Леон» було новим.

Харрі понишпорив у своєму гаманці. Гонконзькі долари, юані, долари США, євро. Його мобільний телефон задзвонив. Однією рукою Харрі підніс телефон до вуха, а другою віялом розклав купюри перед хлопцем.

– Слухаю.

– Це я. Що ти робиш?

От зараза! Він мав намір почекати і зателефонувати їй уже з аеропорту. Зробити розставання якомога простішим та брутальнішим. Сильний, але нетривалий біль. І все.

– Я виписуюся з готелю. Давай зателефоную тобі через пару хвилин, гаразд?

– Та я просто хотіла сказати, що Олег нещодавно спілкувався зі своїм повіреним. Тобто з Гансом Крістіаном.

– Мені б норвезькі крони, – сказав хлопець.

– Олег каже, що хоче з тобою зустрітися, Харрі.

– От чорт!

– Перепрошую? Харрі, ти мене чуєш?

– З картки Visa візьмете?

– Вам дешевше буде сходити до банкомату й отримати готівку.

– Хоче зустрітися зі мною?

– Він так каже. І якомога швидше.

– Це неможливо, Ракель.

– Чому?

– Тому, що...

– На вулиці Тольбугата є банкомат, лише за сто метрів від готелю.

– Чому?

– Візьми мою картку, добре?

– Харрі!

– По-перше, це неможливо, Ракель. Зустрічі йому заборонили, а вдруге обійти цю заборону я вже не зможу.

– А ти спробуй, може, вийде.

– Не бачу сенсу, Ракель. Я прочитав документи, і...

– І що?

– І дійшов висновку, що це він застрелив Густо Ганссена.

– Ми не беремо Visa. Може, маєте щось іще? Master Card, American Express?

– Ні! Ракель?

– Тоді давайте долари чи євро. Курс обміну зараз не дуже сприятливий, але це краще за картку.

– Ракель, Ракель! От чорт!

– Щось не так, герр Холе?

– Вона відключилася. Ось, візьми. Цього вистачить?