Текст книги "Привид"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

18

– Ти що, купив віолін?!

Беата Льон отетеріло витріщилася на Харрі, який сидів у кутку її кабінету. Він відтягнув стілець від яскравого ранкового світла у затінок, де сидів, обхопивши долонями чашку кави, яку вона йому зробила. Свій піджак він накинув на спинку стільця, а на його обличчі липкою плівкою лежав піт.

– Невже ти?..

– Ти що, здуріла? – Харрі відсьорбнув гарячої кави. – Алкаші таким не займаються.

– Добре, бо інакше я б подумала, що то ти просто невдало вколовся.

Харрі поглянув на своє передпліччя. Окрім костюма, він мав лише троє трусів, змінні шкарпетки та дві сорочки з короткими рукавами. Решту необхідної одежі він вирішив придбати в Осло, але наразі не мав нагоди це зробити. А цього ранку Харрі прокинувся в стані, настільки схожому на похмілля, що в туалеті ледь не виригав. Синець, що виникнув у результаті введення наркотику в плоть, своїм червоним кольором та формою нагадував мапу Сполучених Штатів після переобрання президентом республіканця Рейгана.

– Я хочу, щоби ти зробила мені аналіз ось цього, – попрохав Харрі.

– Навіщо?

– Бо на фотографіях місця убивства видно той пакет, який ви знайшли в Олега.

– Та невже?

– У вас просто фантастичні фотоапарати. Видно навіть, що порошок чистого білого кольору. А порошок, який придбав я, має коричневі вкраплення. Мені хотілося б знати, що то таке.

Беата витягнула з шухляди збільшувальне скло і нахилилася над порошком, який Харрі насипав на обкладинку журналу «Експерт-криміналіст».

– Маєш рацію, – сказала вона. – Ті зразки дійсно були білого кольору, але впродовж кількох останніх місяців не було практично жодної конфіскації, тому це справді цікаво. Особливо в світлі того, що мені на днях телефонував інспектор з «Гардермоена» і казав приблизно те ж саме.

– Що він казав?

– Вони знайшли пакет з віоліном у ручному багажі одного пілота. Тому інспектор поцікавився, чому ми дійшли висновку, що то було картопляне борошно. Бо він бачив коричневі крупинки на власні очі.

– Інспектор вважає, що пілот займався контрабандою віоліну?

– Оскільки останнім часом не було жодної конфіскації наркотиків на кордоні, інспектору, скоріш за все, ніколи не доводилося його бачити. Більшість матеріалу, який потрапляє до нас, має коричневе забарвлення, тому, можливо, інспектор подумав, що дві субстанції просто змішали одну з одною. До речі, пілот не повертався з-за кордону, а збирався вилетіти за кордон.

– За кордон?

– Так.

– І куди ж?

– До Бангкоку.

– Може, то дійсно було борошно і призначалося воно якимсь норвежцям у Бангкоку, щоби вони зробили з нього білий соус для своїх рибних тефтельок. – Беата посміхнулася і почервоніла через власну невдалу спробу пожартувати.

– Гм. Це щось новеньке. Все навпаки. Я щойно прочитав про одного таємного агента, якого знайшли мертвим у порту Готенбург. Ходили чутки, що він був спалювачем. Ти чула щось подібне?

Беата похитала головою.

– Ні. Навпаки. Він славився тим, що з великою впертістю переслідував поганців. Перед тим, як його вбили, він говорив про те, що має на гачку велику рибу і що хоче витягнути її на берег самотужки.

– Самотужки.

– Більше він нічого не хотів нам розповідати, бо нікому не довіряв. Тобі це нікого не нагадує, Харрі?

Він підвівся і засунув руки у кишені свого піджака.

– Ти куди?

– Сходжу до одного старого приятеля.

– А я й не знала, що ти такого маєш.

– То – фігура мови. Я вже телефонував керівнику Крипо.

– Хаймену?

– Так. Я прохав його надати мені список людей, з якими Густо розмовляв по своєму мобільному перед тим, як його вбили. А він відповів, що це буцімто настільки прозора й нескладна справа, що такого списку вони не мають. По-друге, якби такий список існував, то вони все одно ніколи б не надали його... е-е-е, як це краще сказати... – Харрі заплющив очі і став рахувати, загинаючи пальці, – поліцейському, вигнаному з роботи, п’яниці і такому зраднику, як я.

– Я ж казала тобі, що в тебе немає старих друзів.

– Що ж, доведеться пошукати деінде.

– Гаразд, я зроблю аналіз цього порошку сьогодні.

Харрі зупинився на порозі.

– Ти казала, що нещодавно віолін уже з’явився в Ґетеборзі та Копенгагені. Це означає, що він з’явився там уже після Осло?

– Так.

– Зазвичай буває якраз навпаки, наскільки мені відомо? Спочатку новий дурман їде до Копенгагена, а вже потім поширюється на північ?

– Так, можливо, ти маєш рацію. А що?

– Та так, нічого. Я ще не впевнений. Як, ти кажеш, звали того пілота?

– Шульц. Торд Шульц. Щось іще?

– Так. Тобі не спадало на думку, що отой загиблий таємний агент мав рацію?

– Мав рацію?

– Стосовно необхідності тримати язика за зубами і не довіряти нікому. Мабуть, він знав, що десь має бути спалювач.

Харрі окинув поглядом великий і світлий, схожий на собор пропускний пункт штаб-квартири телекомунікаційної компанії «Теленор» у Форнебю. За десять метрів від себе він побачив двох людей, які стояли біля столу й чекали. Вони отримали перепустки, а потім біля перегородки їх зустрів і забрав чоловік, до якого вони прийшли. Компанія «Теленор» явно посилила пропускний режим, і тому його план нахрапом проникнути до кабінету Клауса Торкільдсена зазнав фіаско.

Харрі оцінив ситуацію.

Він не мав сумніву, що Торкільдсен буде не в захваті від його візиту. З тієї простої причини, що колись його застукали за не вельми респектабельним заняттям – він непристойно оголявся. Торкільдсену вдалося приховати цей факт від своїх підлеглих, але Харрі користувався цим кілька років, щоби змушувати його надавати доступ до інформації, інколи – далеко поза межами того, що дозволено телефонній компанії. Однак тепер, коли Харрі не мав владного авторитету, який надавало посвідчення співробітника поліції, Торкільдсен з ним навіть розмовляти не захоче.

Праворуч від чотирьох контрольованих проходів, що вели до ліфтів, був один великий прохід, який тільки-но відчинили, щоби пропустити чималу групу відвідувачів. Харрі швидко прийняв рішення. Підійшовши широкими кроками до групи, він проштовхався всередину натовпу. Натовп, повільно тупцюючи, наближався до представника фірми «Теленор», який тримав дверцята проходу розчиненими. Харрі повернувся до свого сусіда, чоловічка з китайськими рисами обличчя.

– Nin hao.

– Перепрошую?

Харрі побачив на перепустці ім’я візитера: «Юкі Накадзава».

– О, ви японець, – сказав Харрі і поплескав чоловічка по спині так, наче той був його старим приятелем. Юкі Накадзава обережно посміхнувся у відповідь.

– Гарна сьогодні погода, – мовив Харрі, і досі не знімаючи руки з плеча японця.

– Так, – погодився Юкі. – А ви з якої компанії?

– З «Телія Сонера», – відповів Харрі.

– Дуже, дуже добре.

Вони вже проминули співробітника «Теленору», який запускав відвідувачів, коли краєм ока Харрі побачив, як той рушив їм навздогін. Харрі приблизно знав, що він їм скаже. І мав рацію.

– Вибачте, пане, але я не можу пропустити вас без жетона з ім’ям.

Юкі Накадзава здивовано поглянув на нього.

* * * * *

Торкільдсену виділили новий кабінет. Пройшовши не менше кілометра по великому конторському приміщенню, Харрі нарешті уздрів за скляною перегородкою знайому кремезну фігуру.

І увійшов прямо до скляної клітки.

Чоловік сидів спиною до нього, притиснувши до вуха телефон. Він когось голосно шпетив, і на тлі вікна Харрі побачив маленькі бризки слини, які вилітали з рота Торкільдсена.

– Негайно відремонтуйте й запустіть той чортів сервер у роботу! Ви мене чуєте?!

Харрі обережно прокашлявся.

Обертальне крісло крутнулося. Клаус Торкільдсен був навіть товщим, ніж це здалося Харрі на відстані. Навдивовижу елегантному, зшитому на замовлення костюму частково вдавалося ховати під собою кавалки жиру, але ніщо не могло приховати той неприхований страх, який відбився на незвичайному обличчі Торкільдсена. А незвичайним робило його ось що: маючи у своєму розпорядженні такий великий обшир, очі, ніс та рот визнали за краще зібратися докупи на маленькому острівці посередині океану плоті. Погляд його очей впав на лацкан піджака Харрі.

– Юкі... Накадзава?

– Привіт, Клаусе, – мовив Харрі і з сяйною посмішкою простягнув йому обидві руки, щоби обнятися.

– Якого біса ти сюди припхався? – прошепотів Торкільдсен.

– Я також дуже радий тебе бачити. – Харрі опустив руки.

І примостився скраєчку столу. Там, де він завжди сидів. Вторгайся на чужу територію і захоплюй домінуючу висоту. Простий і ефективний спосіб диктувати свої умови. Торкільдсен ковтнув слину, і Харрі побачив, як на лобі у шефа виступили великі краплини поту.

– Ці типи з мобільної мережі Трондхейма просто задовбали, – роздратовано прогарчав Торкільдсен, кивнувши на телефон. – Мали відремонтувати сервер SW2 іще минулого тижня. Нікому не можна довіряти, чорти б його забрали! Я маю обмаль часу. Що тобі треба?

– Список дзвінків мобільного телефону Густо Ганссена починаючи з травня. – Харрі схопив зі столу ручку і написав на жовтому бланку ім’я.

– Тепер я – керівництво. І більше не працюю в низовій ланці.

– Так, але ти все одно маєш можливість роздобути мені номери телефонів.

– А ти маєш який-небудь дозвіл?

– Якби мав, то відразу б звернувся до знайомого з поліції, а не до тебе.

– Тоді чому б твоєму повіреному з поліції не організувати такий дозвіл?

Колишній Торкільдсен навіть не насмілився б питати його про дозвіл. Але Торкільдсен теперішній став жорсткішим. Набув більшої впевненості. Це на нього підвищення так вплинуло? Чи щось інше? Харрі помітив на столі фото в рамці, повернуте до нього своїм зворотним боком. Таке собі особисте фото, щоби нагадувати людині, що у неї хтось є. Якщо не пес, то, принаймні, жінка. А може, навіть дитина. Хто б міг подумати? Колишній ексгібіціоніст завів собі подругу!

– Я більше не працюю в поліції.

Торкільдсен зневажливо пирхнув:

– Не працюєш, а інформацію про розмови все одно хочеш отримати?

– Мені багато не потрібно, лише оцей мобільний.

– А з якого дива я маю надавати тобі цю інформацію? Якщо хтось про це дізнається, мене підсрачниками виженуть з роботи. І неважко зрозуміти, що в цій системі нової роботи я вже не знайду.

Харрі не відповів.

Торкільдсен похмуро розсміявся:

– Розумію. Той самий боягузливий трюк із шантажем, еге ж? Якщо я не дам тобі номери, порушивши при цьому інструкції, то ти зробиш усе, щоби мої колеги дізналися про мої гріхи.

– Ні, – відповів Харрі. – Я нікому нічого не скажу. Я просто прошу тебе зробити мені послугу, Клаусе. Це чисто особисте. Сину моєї колишньої подруги загрожує довічне ув’язнення за те, чого він не робив.

Харрі побачив, як подвійне підборіддя Торкільдсена сіпнулося й утворило хвилю плоті, яка покотилася шиєю і зникла, поглинута великою масою тулуба. Досі Харрі ніколи не звертався до нього по імені. Торкільдсен глянув на нього. Кліпнув очима. Зосередився. Краплини поту збільшилися чисельно і своїми розмірами, і Харрі побачив, як коліщатка його мозкового калькулятора швидко закрутилися, додаючи, віднімаючи і множачи. Нарешті вони видали результат. Торкільдсен здійняв догори руки і відхилився на спинку крісла, яке заскрипіло під його вагою.

– Вибач, Харрі, мені дуже хотілося б тобі допомогти. Але зараз я не можу поставитися до твого прохання з колишнім розумінням і співчуттям. Сподіваюся, ти мене зрозумієш.

– Звісно, – мовив Харрі, потираючи підборіддя. – Що ж тут незрозумілого.

– Дякую, – сказав Торкільдсен з явним полегшенням і почав натужно підніматися з крісла, щоби вивести Харрі зі своєї скляної клітки – і назавжди з ним попрощатися.

– Що ж, – мовив Харрі, – якщо ти не даси мені номерів, то про твій ексгібіціонізм дізнаються не лише колеги, а й твоя дружина. Діти є? Одно? Двоє?

Торкільдсен важко опустився в крісло. Отетеріло витріщився на Харрі, не вірячи своїм вухам. І знову перетворився на колишнього – перелякано-тремтливого Клауса Торкільдсена.

– Ти ж... казав... що не розповідатимеш...

– Вибач, – кинув Харрі. – Але зараз я не можу поставитися до тебе з колишнім розумінням та співчуттям.

Було десять хвилин на одинадцяту вечора, і ресторан «Шрьодер» був наполовину повен.

– Мені не хотілося б, щоби ти приходив до мене на роботу, – сказала Беата. – Телефонував Хаймен і сказав, що ти питав у нього список телефонних номерів і що він дізнався, що ти до мене приходив. Тому Хаймен попередив мене, щоби я не пхала носа в справу Густо.

– Ну що ж, – мовив Харрі. – Добре, що ти хоч сюди можеш приходити.

Спіймавши погляд Рити, яка подавала пиво у протилежному кутку кімнати, він підняв угору два пальці. Вона кивнула. Він не був тут уже три роки, але офіціантка й досі пам’ятала мову знаків свого колишнього клієнта: одне пиво для напарника й одну каву для алкоголіка.

– Ну як, допоміг тобі твій товариш з телефонними номерами?

– Дуже допоміг.

– І що ж ти знайшов?

– Напевне, незадовго до своєї смерті Густо був на мілині – його номер часто блокувався. Своїм телефоном він користувався мало, але вони з Олегом мали кілька коротких розмов. Доволі часто він телефонував своїй прийомній сестрі, Ірен, але ці розмови раптом припинилися за кілька тижнів до його загибелі. Решта дзвінків – до контори з термінової доставки піци. Опісля сходжу до Ракелі і пошукаю в Інтернеті всі решту імен. Що ти можеш розповісти мені про аналіз?

– Речовина, яку ти придбав, є майже ідентичною раннім зразкам віоліну, які ми досліджували. Але хімічний склад зазнав незначних змін. Ну, й оті коричневі цятки.

– Ну?

– Вони не являють собою активний фармацевтичний інгредієнт. То просто шматочки оболонки, яка часто використовується для пігулок, щоби надати їм кращого смаку або щоби пацієнту легше було їх ковтати.

– А можна простежити – хто виробник?

– Теоретично – так. Але я вже перевіряла, і виявилося, що виробники медпрепаратів виготовляють власну оболонку, і це означає, що у всьому світі їх нараховується багато тисяч.

– Значить, тут ми вперед не просунемося?

– З оболонками – навряд чи, – відповіла Беата. – Але на внутрішній частині декотрих фрагментів збереглися рештки самих пігулок. Це – метадон.

Рита принесла каву та пиво. Харрі подякував їй, і вона пішла.

– А я гадав, що метадон – це рідина і її фасують у пляшки.

– Той метадон, який використовують для так званої «медикаментозної» реабілітації наркоманів, дійсно фасують у пляшки. Тому я зателефонувала до шпиталю Святого Олафа. Там здійснюють дослідження опіатів та опіоїдів, і вони сказали мені, що метадон використовується для лікування болів.

– А віолін?

– Сказали, що, можливо, модифікований метадон може використовуватися для виробництва віоліну.

– Це означає лише, що віолін не виробляють просто так, навмання. Але чим цей висновок нам допоможе?

Беата обгорнула долонею келих з пивом.

– Річ у тім, що виробників метадонових пігулок дуже мало. І один з них знаходиться в Осло.

– «АВ»? «Нікомед»?

– Радієвий шпиталь. Вони мають власний дослідницький інститут і вже певний час виробляють пігулки метадону для блокування сильного болю.

– У пацієнтів, хворих на рак.

Беата кивнула. Одною рукою вона піднесла келих до рота, а другою поклала щось на стіл.

– Це – з Радієвого шпиталю?

Беата знову кивнула.

Харрі взяв пігулку. Вона була кругла, маленька, і на її коричневій оболонці виднілася витиснена літера R.

– Знаєш що, Беато?

– Ні.

– Гадаю, що в Норвегії з’явилася іще одна стаття експорту.

* * * * *

– Ти хочеш сказати, що хтось в Норвегії виробляє й експортує віолін? – спитала Ракель. Схрестивши руки, вона стояла, прихилившись до одвірка Олегової кімнати.

– Є, принаймні, два факти, які підтверджують, що цим хтось займається, – відповів Харрі, набираючи на клавіатурі ще одне ім’я з того списку, що його дав йому Торкільдсен. – По-перше, хвилі вже розійшлися за межі Осло. Ніхто в Інтерполі нічого не чув про віолін, допоки він не з’явився в Осло, а на вулицях Швеції та Данії він появився лише недавно. По-друге, ця речовина містить мелені пігулки метадону, котрі, як мені відомо на сто відсотків, виробляються в Норвегії. – Харрі натиснув кнопку «Пошук». – По-третє, в аеропорту «Гардермоен» заарештували пілота з речовиною, яка цілком імовірно могла виявитися віоліном. Але потім ту речовину підмінили.

– Підмінили?

– Це свідчить, що в нашому випадку ми маємо спалювача, вмонтованого в систему. Однак річ у тім, що той пілот вилітав з Норвегії до Бангкока.

Харрі, сидячи за комп’ютером, відчув запах парфумів Ракелі і збагнув, що вона відійшла від порога Олегової кімнати і стала біля нього. Мерехтіння екрана комп’ютера було єдиним світлом у темній кімнаті.

– «Фоксі». Хто це? – Голос Ракелі прозвучав близько біля його вуха.

– Ізабель Скоєн. Міськрада. Одна з тих, кому телефонував Густо. А якщо точніше, вона сама йому телефонувала.

– Футболка донора крові, мабуть, замала для її розміру грудей, еге ж?

– Може, то є частиною обов’язків політика – рекламувати здавання крові.

– А хіба звичайну секретарку міськради можна віднести до категорії політиків?

– Як би там не було, а ця жінка каже, що в неї кров четвертої групи з негативним резусом, а окрім того здавати кров – це просто громадянський обов’язок.

– Дійсно, рідкісна група. Ти саме через це так довго витріщаєшся на її фотку?

Харрі посміхнувся.

– В Інтернеті на неї багато посилань. Вона і кіннозаводчик, і «прибиральниця вулиць».

– Саме їй віддають належне за те, що всі наркобанди опинилися за ґратами.

– Вочевидь, не всі. Цікаво, яка у них з Густо могла бути спільна тема розмови?

– Ну, вона очолює роботу комітету із соціальних послуг у царині боротьби з наркотиками, тому могла використовувати того хлопця для збору загальної інформації.

– О першій ночі?

– Отакої!

– Треба в неї запитати.

– Ага. Їй це дуже сподобається.

Харрі повернув до неї свою голову. Її лице було так близько, що він навіть ледь зміг сфокусувати на ньому свій погляд.

– Що я чую, кохання моє? Чи то мені здалося?

– Та ні. Жарт. На вигляд вона – вульгарна дешевка, – слабко посміхнулася Ракель.

Харрі повільно вдихнув її запах. Вона не відсторонилася.

– А чому ти гадаєш, що мені не подобаються вульгарні дешевки? – спитав він.

– А чому ти шепочеш? – Її губи притулилися так близько, що Харрі відчув потік повітря, який виходив разом із її словами.

Дві довгі секунди було чути лише слабеньке гудіння комп’ютерного вентилятора. А потім Ракель різко випросталася. Кинула на Харрі відсторонений погляд, немов здалеку, і притулила до своїх щік руки, немов для того, щоби їх остудити. А потім обернулася й пішла.

Харрі відкинувся на спинку, заплющив очі і тихо вилаявся. Почув, як Ракель торохтить тарілками на кухні. Кілька разів вдихнув і видихнув. Вирішив, що того, що тільки-но сталося, насправді не було. Спробував зібрати докупи думки. А потім продовжив роботу.

Він почав гуглити решту імен. Декотрі вискочили з інформацією десятирічної давнини про участь у лижних змаганнях чи повідомленням про родинну вечірку, а про інших навіть таких відомостей не було. Траплялися люди, яких насправді вже не було, яких викинуло зі сфери прискіпливої уваги майже всюдисущої преси і які знайшли собі похмурі закапелки, де сиділи, дожидаючись чергової дози, яка стала єдиним сенсом їхнього буття.

Харрі кинув погляд на стіну, на плакат із зображенням хлопця з перами на голові. Внизу був напис – «Jonsi». Харрі смутно пригадалося, що той плакат мав якийсь стосунок до ісландської групи «Sigur Ros». Ефемерні звуки та невтомно-безжальний фальцет. Бліда подоба «Megadeath» та «Slayer». Втім, Олег міг змінити свої смаки. Або на нього хтось вплинув. Харрі сидів, відкинувшись на спинку і заклавши руки за голову.

Ірен Ганссен.

Він був здивований тим, наскільки часто вони спілкувалися. Густо й Ірен розмовляли по телефону майже кожного дня, але потім раптово припинили. І після цього він навіть не намагався їй подзвонити. Наче вони посварилися. Або Густо знав, що їй не можна додзвонитися. Однак за кілька годин до своєї смерті він намагався зателефонувати на свою домашню адресу по стаціонарному телефону. Йому відповіли. Розмова тривала одну хвилину й двадцять секунд. Щось у цьому факті видалося йому дивним. Харрі спробував пригадати, коли і як у нього вперше з’явилася ця думка. Але змушений був полишити свої спроби. І зателефонував по цьому стаціонарному номеру. Відповіді не отримав. Спробував додзвонитися Ірен. Записаний голос повідомив йому, що цей номер тимчасово заблокований через несплату рахунків.

Грошей немає.

Все починалося й закінчувалося грішми. Так завжди буває з наркотиками. Харрі спробував пригадати ім’я, яке дала йому Беата. Ім’я пілота, якого заарештували з пакетом порошку в його багажі. Чіпка пам’ять поліцейського його не підвела. Харрі вдрукував ТОРД ШУЛЬЦ у вікно довідника.

Вискочив номер мобільного телефону.

Харрі висунув шухляду Олегового столу, щоби взяти там ручку. Піднявши журнал «Masterful Magazine», він помітив вирізку з газети в пластиковому швидкозшивачі. І відразу ж упізнав на тій вирізці своє обличчя, тільки молодше. Харрі взяв швидкозшивач і погортав інші вирізки. Всі вони стосувалися тих справ, над якими працював Харрі, або містили його ім’я чи фото. Там було також його старе інтерв’ю, що він дав колись журналу із психології (наскільки йому пам’ятається, не без деякого роздратування), в якому відповідав на запитання про серійні убивства. Харрі засунув шухляду. Озирнувся довкола. Відчув сильну потребу щось розбити. А потім вимкнув комп’ютер, зібрав свою маленьку валізку, вийшов у залу й вдягнув піджак. З’явилася Ракель. І змахнула з його лацкана уявну порошинку.

– Так дивно, – сказала вона. – Я сто років тебе не бачила, вже почала тебе забувати, аж раптом ти взяв і приїхав.

– Еге ж, – сказав Харрі. – А це добре чи погано?

По обличчю Ракелі промайнула легка, мов тінь, посмішка.

– Не знаю. І добре, і погано. Розумієш?

Харрі кивнув і притягнув її до себе.

– Ти – найгірше, що зі мною коли-небудь траплялося, – сказала вона. – І найкраще. Навіть зараз, лише через те, що ти зараз тут, у мене, я готова забути все решту. Ні, я не думаю, що це добре.

– Знаю.

– А це що таке? – спитала вона, показуючи на валізку.

– Піду влаштуюся в готелі «Леон».

– Але ж...

– Поговоримо завтра. Добраніч, Ракель.

Харрі поцілував її в лоба, відчинив двері і вийшов у теплий осінній вечір.

Хлопець за столиком реєстратора сказав, що Харрі не треба заповнювати форму, і запропонував йому той самий номер, що й минулого разу – 301. Харрі погодився, але за тієї умови, що вони відремонтують поламаний карниз для штори.

– Знову поламаний? – спитав хлопець. – То попередній постоялець його зламав. Мабуть, був у поганому гуморі. – Він подав Харрі ключ. – Той постоялець також був із поліції.

– Постоялець?

– Так.

– Один з постійних мешканців. Таємний агент, як це у вас називається.

– Гм. Виходить, що не такий уже він був і таємний – якщо ти знаєш, про що я кажу.

Хлопець посміхнувся.

– Зараз піду подивлюся, чи немає в коморі додаткового карниза, – сказав хлопець і пішов.

– Чоловік у береті був дуже схожий на тебе, – сказав шведською низький голос. Харрі обернувся.

У кімнаті, яку з невеличкою натяжкою можна було назвати вестибюлем, сидів у кріслі Като. Із задумливим виглядом він хитав головою.

– Дуже схожий на тебе, Харрі. Дуже емоційний. Дуже впертий – на жаль. Звісно, не такий високий, як ти, і з сірими очима. Але вони мали той самий поліцейський вираз і так само самотній вираз. І загинув він у тому ж місці, де загинеш і ти. Тобі треба було їхати геть, Харрі. Треба було сісти на літак і летіти геть. – Като зобразив своїми довгими пальцями щось незрозуміле. Вираз його обличчя був настільки скорботним, що на якусь мить Харрі здалося, що старий ось-ось розплачеться. Коли Харрі обернувся до хлопця, він важко зіп’явся на ноги.

– Це правда – те, що він каже?

– Хто і що каже? – спитав хлопець.

– Він, – відповів Харрі, обертаючись і показуючи на Като. Але того вже й слід прохолов. Мабуть, розчинився у темряві на сходах.

– Чи правда, що таємний агент поліції загинув тут, у моїй кімнаті?

Хлопець витріщився на Харрі і відповів не одразу:

– Ні, він зник. А потім його винесло на берег біля Оперного театру. Боюся, що штиря у нас не лишилося, але, може, нейлонова нитка підійде? Ви можете пронизати її крізь штори і прив’язати до стойок карниза.

Харрі повільно кивнув.

Була друга година ночі з гаком. Харрі і досі не спав і курив останню цигарку. На долівці лежали штори та тонка нейлонова нитка. Він дивився на жінку по той бік двору; вона танцювала беззвучний вальс сама, без партнера. Харрі прислухався до звуків міста і дивився, як дим сигарети кільцями піднімається до стелі. Він вивчав звивистий курс тих кілець, придивлявся до тих, на перший погляд випадкових, фігур, які вони утворювали, і намагався побачити в цьому якусь закономірність.