Текст книги "Привид"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

3

Чоловік у лляному костюмі зійшов з аеропортового експреса на Центральному вокзалі Осло. І дійшов висновку, що в його колишньому рідному місті сьогодні, напевне, був теплий і сонячний день, бо повітря й досі було м’яке й лагідне. Він ніс досить комічну на вигляд маленьку брезентову валізку й оживив вокзал з його південного боку своїми швидкими пружкими кроками. Опинившись надворі, чоловік відчув, як спокійно й тихо б’ється серце Осло, хоча деякі стверджували, що це місто не має серця. Але воно пульсувало в неквапливому нічному ритмі. Кільцева дорожня розв’язка під назвою «Транспортна машина» поглинала нечисленні нічні авто, розкручувала їх по колу і швиргала, одне за одним, то на схід – до Стокгольма та Трондхейма, то на північ, до інших районів міста, то на захід, до Драммена та Крістіансанда. І своїми розмірами, і своєю формою Транспортна машина нагадувала бронтозавра, вимираючого велетня, якому невдовзі судилося зникнути і поступитися місцем житловим будинкам та офісам у новому пречудовому районі Осло з його пречудовою новою спорудою – Оперним театром. Чоловік зупинився й поглянув на білий айсберг, розташований між Транспортною машиною та фіордом. Цей айсберг уже встиг завоювати архітектурні премії з усього світу; звідусіль приїжджали люди, щоби пройтися дахом з білого італійського мармуру, який плавно опускався прямісінько у море. Світло у великих вікнах цієї споруди своєю яскравістю не поступалося місячному сяйву, що на нього падало.

«Господи, оце так новація!» – подумав чоловік у лляному костюмі.

Та бачив він не майбутні перспективи міської забудови, а минуле. Бо колись тут було місце, де торгували наркотиками, така собі зона для «обдовбаних», де кололися, а потім «кайфували» наркомани, сховавшись за бараками. Втрачені діти великого міста. Хирлява й тонка перегородка відділяла їх від їхніх добропорядних батьків із соціал-демократичними поглядами, батьків, які нічого навіть не підозрювали. «Оце так новація, оце так покращення!» – знову подумав чоловік. Що ж, дорога до пекла проходитиме тепер на тлі гарнішого ландшафту.

Минуло три роки, відколи він стояв тут востаннє. Все стало новим. І все лишилося таким, як було.

Вони примостилися на смузі трави між вокзалом та автострадою, схожі здалеку на дорожні бордюри. Такі ж обдовбані зараз, як і тоді. Лежали горілиць, примруживши очі, наче в очі їм світило сліпуче сонце, незграбно коцюрбилися, намагаючись знайти вену, в яку ще можна було встромити шприца, або стояли, схилившись під вагою рюкзаків і підігнувши тремтливі коліна, не усвідомлюючи, чи вони щойно прийшли, чи їм уже час іти. Ті самі обличчя. Та не ті самі живі мерці, яких він бачив, коли сам сюди приходив, бо ті вже встигли давним-давно померти. Але все одно одні й ті самі обличчя.

Уздовж дороги до Тольбугати їх було більше. Оскільки вони мали стосунок до причини його приїзду, чоловік спробував сформувати собі певне враження, намагаючись визначити, поменшало наркоманів чи побільшало. При цьому помітив, що на Платі знову продавалася наркота. Цей невеличкий асфальтовий квадрат на захід від станції «Єрнбанеторгет», пофарбований в білий колір, був своєрідним Тайванем в Осло – зоною вільної торгівлі наркотиками, де влада ненав’язливо стежила за тим, що відбувається, і час від часу відловлювала покупців-початківців. Але бізнес розрісся, Плата продемонструвала своє обличчя, як один з найгірших в Європі пунктів збуту героїну, і ця місцина стала просто ще однією принадою для туристів. Великі обсяги продажів героїну та висока кількість смертей від передозування вже давно були чорною плямою на репутації норвезької столиці, але Плата стала плямою іще більшою та помітнішою. Телебачення й газети бомбардували решту країни знімками молодих людей у стані наркотичного кайфу та фотографіями зомбі, що серед білого дня вешталися центром міста. На адресу політиків посипалися звинувачення. Коли при владі були праві, ліві галасували: «Недостатньо лікувальних центрів для наркоманів! Тюрми продукують нових наркоманів! Нове класове суспільство породжує банди та торгівлю наркотиками в іммігрантських кварталах». Коли ж при владі були ліві, то праві теж здіймали галас: «Бракує поліції! Шукачам притулку від переслідувань в інших країнах надто легко потрапити до Норвегії! Шість із семи в’язнів – іноземці!»

І міська рада Осло, втомившись від цькування і в хвіст, і в гриву, прийшла до неминучого рішення: пора рятувати саму себе. Тобто загребти сміття під килим. Закрити Плату.

Чоловік у лляному костюмі помітив якогось молодика в червоно-білій футболці клубу «Арсенал». Він стояв на сходинках, а перед ним переминалися з ноги на ногу ще четверо. «Футболіст» смикав головою то ліворуч, то праворуч, мов курча. Решта чотири голови не рухалися, втупивши погляди у дилера в кольорах «Арсеналу», а той чекав, поки їх не збереться ціла група – шестеро чи семеро. Тоді він візьме гроші за замовлений товар і поведе їх туди, де зберігався дурман. А зберігався він або за рогом неподалік, або у дворі, де на дилера чекав його компаньйон. Принцип був простий: хлопець з наркотою ніколи не торкався грошей, а хлопець з грошима ніколи не торкався наркоти. Це утруднювало поліції збір доказів торгівлі наркотиками проти кожного з них. Але чоловік у лляному костюмі все одно здивувався, бо те, що він побачив, було повторенням старих методів, використовуваних іще у 80-х та 90-х роках минулого століття. Коли поліція кинула свої спроби спіймати товкачів наркоти на вулицях, ті полишили практикувати суворе дотримання перестрахувальної процедури і знову почали продавати дурман, як тільки збиралася необхідна група лохів: гроші в одній руці, наркота – в другій. Цікаво, а чи почала поліція знову арештовувати дилерів на вулицях?

Повз нього, натискаючи на педалі, проїхав чоловік у велосипедному вбранні: шолом, помаранчеві окуляри та яскрава куртка, яку надував зустрічний потік повітря. Під тугими шортами бугрилися м’язи, а велосипед явно був не з дешевих. Мабуть, саме тому цей чоловік і забрав велосипед із собою, коли, разом із рештою групи, пішов слідком за «футболістом» поза ріг споруди до її протилежного боку. Все стало по-новому. Все лишилося по-старому. Але наркоманів начебто поменшало.

Проститутки на розі вулиці Скіппергата звернулися до нього ламаною англійською: «Привіт, хлопче! Зачекай хвилинку, красунчику!» – але він тільки головою похитав. Здавалося, чутка про його доброчесність чи можливі фінансові труднощі ширилася швидше, аніж він ішов, бо дівчата, яких він зустрів далі, не виказали до нього ані найменшої цікавості. В його часи проститутки в Осло вдягалися у практичне вбрання: джинси та товсті куртки; було їх небагато й умови на ринку диктували вони, а не клієнти. Але зараз конкуренція явно посилилася, з’явилися короткі спідниці, високі підбори та сітчасті панчохи. Схоже, чорношкірі проститутки вже встигли змерзнути. «Що ж вони робитимуть, коли зима настане?» – подумав він.

Чоловік у лляному костюмі заглибився в район Квадратурен, який колись був центром міста, а тепер перетворився на асфальтово-цегляну пустелю з адміністративними та офісними спорудами, призначеними для 250 тисяч службовців-мурах, котрі тікали додому після четвертої чи п’ятої вечора, віддаючи квартал на поталу нічним гризунам. Коли король Крістіан Четвертий побудував місто квадратними кварталами у відповідності до ідеалів строгого геометричного порядку, що панували в добу Ренесансу, зростання міського населення стримувалося пожежами. Згідно з легендою, кожної ночі високосного року тут можна було побачити охоплених полум’ям людей, що несамовито бігали поміж будинками, почути їхні жахливі верески і стати свідком того, як вони згоряють дотла. Але якщо на асфальті залишиться купка попелу, яку не встиг розвіяти вітер, то можна згребти її у жменю, і тоді ваш будинок уже ніколи не згорить. Через небезпеку пожеж Крістіан Четвертий побудував широкі вулиці – якщо судити за стандартами міської бідноти. На них були споруджені будинки, для будівництва яких використовувався не норвезький будівельний матеріал – цегла. Коли чоловік у лляному костюмі проходив попід одною з таких цегляних стін, він проминув розчинені двері бару. До курців, що стояли надворі довкола дверей, долітали оглушливі звуки іще одної варіації «Welcome to the jungle» групи «Guns and Roses». Цю варіацію, позбиткувавшись і над Слешом та Стредліном з «Guns and Roses», і над покійним Бобом Марлі, новітні виконавці перетворили на огидну подобу такого собі диско-регі. Він зупинився, наштовхнувшись на випростану руку.

– Прикурити даси?

На нього дивилася пишна цицьката жінка віком років десь під сорок. Між її яскраво-червоними губами звабливо погойдувалася цигарка.

Він здивовано вигнув брову і поглянув на її усміхнену подругу, яка стояла позаду неї з тліючою цигаркою. Цицьката краля помітила це і також розсміялася, ступивши убік, щоби зберегти рівновагу.

– Ну чому ти такий нетямущий, га? – мовила вона з акцентом, схожим на сьорландський акцент кронпринцеси Метте-Маріт. Він уже колись чув, що на критому ринку є одна проститутка, котра розбагатіла завдяки тому, що виглядала, як кронпринцеса, розмовляла, як кронпринцеса, і вдягалася, як кронпринцеса. Чув він і про те, що до такси у п’ять тисяч крон за годину входив також і пластиковий скіпетр, яким клієнту дозволялося користуватися досить вільно.

Він рушив був далі, але рука жінки лягла йому на плече. Вона прихилилася до нього, дихнувши йому в обличчя червоним вином.

– Ти такий симпатичний мужчина. Може, все ж таки підеш зі мною... покурити?

Чоловік повернув до неї протилежний бік свого обличчя. Спотворений бік. Бік, що був, м’яко кажучи, не надто симпатичним. І відчув, як жінка мимовільно поморщилася і аж хитнулася, уздрівши слід, залишений гвіздком у ті часи, коли він перебував у Конго. Шрам тягнувся від рота до вуха, наче погано зашитий розрив.

Він пішов далі, а музика тим часом змінилася на композицію групи «Нірвана» «Come as you are». Але цього разу це був не рімейк, а оригінальна версія.

– Може, вам гашиш? – почувся голос з-під брами, але чоловік у лляному костюмі не зупинився і не обернувся.

– Чи, може, спід?

Він уже три роки був «чистий» і не збирався братися за старе.

– Віолін?

Борони Боже!

Попереду нього якийсь молодик зупинився побіля двох товкачів і, заговоривши з ними, почав їм щось показувати. Коли він наблизився, молодик підвів погляд і прикипів до нього чіпкими сірими очима. «Це – очі полісмена», – подумав прибулець і, нагнувши голову, перетнув вулицю. Утім, мабуть, даремно він так перелякався: навряд чи такий молодий полісмен його знав.

А ось і готель, вірніше – звичайнісінька нічліжка. «Леон» називається.

На цьому боці вулиці було майже безлюдно. А на протилежному, під ліхтарем, він помітив торговця наркотою верхи на велосипеді. Він стояв з іще одним велосипедистом, також вдягненим у професійне велосипедне вбрання, і допомагав йому вколотися в шию.

Чоловік у лляному костюмі несхвально похитав головою й уставився поглядом у фасад будівлі, перед якою він зупинився.

На ній виднілася та сама вивіска, причеплена поміж третім і горішнім поверхами: «Чотириста крон за ніч»! Все стало новим. Все залишилося таким, як і було.

Портьє в готелі «Леон» був новий. Молодий хлопець привітав чоловіка в лляному костюмі напрочуд ввічливою посмішкою з дивовижною – як для «Леона» – відсутністю нещирості. Без тіні іронії сказавши «Ласкаво просимо», юнак попросив його пред’явити паспорт. Чоловік вирішив, що його знову прийняли за іноземця через засмагле обличчя та лляний костюм, і передав портьє свій червоний норвезький паспорт. Паспорт був потертий і повний штампів. Явно не від доброго життя було тих штампів так багато.

– Усе гаразд, – сказав портьє, повертаючи документ. Потім поклав на полицю бланк і подав ручку. – Достатньо заповнити підкреслені розділи.

«Бланк у готелі “Леон”?» – здивовано подумав чоловік. Мабуть, щось таки тут змінилося. Він взяв ручку і помітив, як портьє прискіпливо придивляється до його середнього пальця. До того пальця, який колись був найдовшим, допоки його не відрізали в одному будинку на пагорбі Гольменколлен. Тепер на місці кінцевого суглоба виднівся матовий сіро-блакитний протез, змайстрований з титану. З того протеза толку було мало, але він забезпечував необхідну рівновагу сусіднім пальцям, коли треба було за щось вхопитися, до того ж він не заважав, бо був надто короткий. Єдиною вадою було те, що йому доводилося вдаватися до безкінечних пояснень при проходженні контролю в аеропортах.

Прибулець вписав у бланк своє ім’я та прізвище.

Дату народження.

Він писав дату свого народження, знаючи, що більше схожий зараз на сорокап’ятирічного чоловіка, а не на досить молодого каліку з численними хворобами старечого віку, який покинув Норвегію три роки тому. Він встановив собі суворий режим: фізичні вправи, здорова їжа, тривалий сон і, ясна річ, повна відмова від будь-яких шкідливих речовин. До того ж, нове життя йому сподобалося. Взагалі-то кажучи, йому завжди подобалися чітко розписані процедури, дисципліна та порядок. Чому ж тоді його життя перетворилося на такий хаос, таку саморуйнацію та цілу низку розірваних стосунків, які він встигав заводити в інтервалах між темними й моторошними періодами наркотичної інтоксикації? Порожні клітинки бланка запитально поглянули на нього. Але вони були надто малі, щоби вмістити в них усі необхідні відповіді.

Постійна адреса.

По правді кажучи, квартиру на Софійській вулиці продали щойно після того, як три роки тому він поїхав геть. Те ж саме стосувалося і будинку його батьків у місті Опссал. При його теперішній роботі мати офіційну адресу було б небезпечно. Тому він написав те, що писав завжди, коли влаштовувався в готелі: Особняк Чункін, Гонконг. Що було не далі від правди, ніж усе решта.

Професія.

Вбивства. Але цього він не написав, бо відповідна графа в бланку не була позначена.

Номер телефону.

Він записав вигаданий. Бо мобільні телефони прослуховуються, а їхнє місцезнаходження легко відстежується.

Телефонний номер найближчого родича.

Найближчого родича? Який же чоловік з власної волі даватиме номер своєї дружини, влаштовуючись в готель «Леон»? Це все ж таки бордель, як-не-як.

Портьє, вочевидь, прочитав його думки.

– Це на той випадок, коли ви занедужаєте і нам доведеться когось викликати.

Харрі кивнув. На випадок раптового інфаркту під час статевого акту.

– Можете нічого не писати, якщо ви не...

– Та ні, – задумливо мовив чоловік, вдивляючись у бланк. Найближчий родич. У нього була Сіс. Сестра, що мала, за її власним висловом, «легку форму дебільності», але життя своє влаштувала набагато краще, аніж її старший брат. Окрім Сіс, він не мав нікого. Абсолютно нікого. Тож, як не крути, а вона – найближчий родич.

Зробивши позначку «Готівка» у графі «Спосіб розрахунків», він поставив підпис і подав бланк молодому портьє. Той швидко проглянув його. І тоді Харрі, нарешті, побачив, як проглянуло оте. Недовіра й нещирість.

– Ви... ви, часом, не Харрі Холе?

Харрі Холе кивнув.

– А в чім проблема?

Хлопець похитав головою. І натужно ковтнув слину.

– От і прекрасно, – зазначив Харрі. – Маєте ключа від мого номера?

– Ой, вибачте, аякже! Ось. Номер 301.

Харрі взяв ключа і помітив, як розширилися зіниці хлопця, а голос став тихим і здавленим.

– Це... це мій дядько, – вичавив із себе портьє. – Він – завідувач готелю. А колись сидів ось тут, на моєму місці. Це він мені про вас розповідав.

– Сподіваюся, що ваш дядько розповідав вам про мене лише добрі речі, – сказав Харрі, беручи свою пласку брезентову валізу і рушаючи до сходів.

– У нас є ліфт...

– Не люблю ліфтів, – відказав Харрі, не повертаючи голови.

Кімната була такою ж, як і раніш. Маленька, непоказна і більш-менш чиста. Але ж ні, дещо нове все-таки з’явилося: штори. Зелені. Жорсткі. Мабуть, з тканини, яка не потребувала віджимання й прасування. «До речі», – подумав він і, повісивши свій костюм у ванній, увімкнув гарячу воду, щоби пара розгладила загини й зморшки. Цей костюм обійшовся йому у вісімсот гонконзьких доларів у знаменитій кравецькій майстерні «Пенджаб-хаус» на вулиці Натан-роуд, але з такою роботою, як у нього, це було важливе й необхідне придбання, бо ніхто не поважає людину, вбрану в лахміття. Харрі став під душ. Гаряча вода приємно пощипувала шкіру. Потім він пройшовся голяка до вікна й розчинив його. Другий поверх. Внутрішній двір. Крізь розчинене вікно долетіли фальшиві стогони симульованого оргазму. Взявшись за карниз штори, він висунувся надвір. Поглянув униз на відкритий візок для сміття і відчув солодкуватий запах гниючих відходів, що піднімався догори. Плюнув – і почув, як його плювок упав на папір у візку. Але шерехтіння, яке почулося одразу ж по тому, не було шерехтінням паперу. Трісь – і жорсткі зелені штори упали додолу по обидва боки від нього. От зараза! Він витягнув тонкий держак з підшитого краю тканини. То був карниз старого типу – з двома загостреними кульками на кінцях. Хтось уже зламав його раніше і просто скрутив обидва кінці липкою плівкою. Харрі сів на ліжко і витягнув шухляду тумбочки, що стояла поруч. Там лежала Біблія в тонкій синій суперобкладинці зі штучної шкіри та набір для шиття: чорна нитка, намотана на картонку, простромлену голкою. Поміркувавши, Харрі вирішив, що це – не така вже й погана ідея: тримати в шухляді Біблію та голку з ниткою. Постоялець зможе ґудзик відірваний пришити, а потім – почитати про відпущення гріхів. Харрі ліг на ліжко і втупився поглядом у стелю. Все стало новим. Усе... Він заплющив очі. Під час польоту він ані разу очей не склепив, тому зараз він спатиме, і чхати йому на часовий зсув та зламаний карниз. І йому наснився той самий сон, який він бачив кожної ночі впродовж останніх трьох років: він мчить коридором, втікаючи від ревучої лавини, яка висмоктувала геть усе повітря, позбавляючи його можливості дихати.

Проблема полягала в тім, щоби бігти, не зупиняючись і не розплющуючи очей. Хоча б іще кільканадцять метрів.

Харрі втратив контроль над своїми думками, і вони стали поволі покидати його.

Найближчий родич.

Родич. Знайомий.

Близький родич.

Ось хто він такий. Ось чому він сюди повернувся.

Сергій їхав автострадою Е6 до Осло. Йому страшенно хотілося якомога швидше впасти на ліжко у своїй квартирі в районі Фурусет. Він тримав швидкість у межах 120 кілометрів на годину, хоча в таку пізню годину автострада була практично порожня. Озвався його телефон. Мобільний телефон. Розмова з Андрієм була стислою. Андрій уже розмовляв із Сергієвим дядьком, або «отаманом», як він його називав. Коли вони вимкнули телефони, Сергій уже більше не міг стримуватися – і натиснув на газ, верескнувши від захвату. Той чоловік нарешті прибув. Сьогодні увечері. Він уже тут! Наразі Сергієві нічого не треба було робити, бо ситуація могла розв’язатися сама по собі, як сказав Андрій. Але він має зараз подвоїти свою готовність – як ментальну, так і психологічну. Має вправлятися з ножем, добре спати і завжди бути насторожі. На той випадок, коли необхідне стане неминучим.

4

Торд Шульц ледь почув, як угорі прогуркотів літак. Важко дихаючи, сів на софу. Його оголений торс укривав тонкий шар поту, а об голі стіни кімнати й досі билася луна від брязкоту металевих дисків тренажера. Оббита дерматином лавка тренажера теж блищала від його поту. З телеекрана Дональд Дрейпер позирав крізь дим своєї цигарки, сьорбаючи зі склянки віскі. Іще один літак оглушливо прогуркотів над дахами будинків. То був телесеріал «Схиблений» про шістдесяті роки минулого століття у Сполучених Штатах. Жінки в пристойному вбранні. Пристойне спиртне у пристойних келихах. Пристойні цигарки без ментолу та фільтра. То були часи, коли те, що тебе не вбивало, робило тебе дужчим. Торд Шульц навмисне придбав лише серії першого сезону і передивлявся їх знову і знову. Бо не був упевнений, що йому сподобаються наступні серії.

Торд Шульц поглянув на білу лінію на скляному кавовому столику і досуха витер край своєї картки посвідчення особи. Цією карткою він зазвичай ділив дози. Він ділив їх карткою, яку кріпив до кишені своєї командирської уніформи, карткою, яка забезпечувала йому доступ на борт літака, до пілотської кабіни, до неба, до зарплатні. Карткою, яка робила його тим, ким він був. Карткою, яку – разом зі свободою – у нього відберуть, якщо застукають на гарячому. Саме тому Торд Шульц і вважав доречним та правильним використовувати для поділу доз картку посвідчення особи. При всій його нечесності в цьому, принаймні, була хоч якась чесність.

Завтра рано-вранці вони мають вирушати назад до Бангкока. А опісля – два вихідних дні в апартаментах на вулиці Сукхумвіт-роуд. Це буде легший рейс. Кращий за попередній. Коли він летів з Амстердама, то йому не сподобалася організаційна схема оборудки. Забагато ризику. Після розкриття справжніх масштабів наркоторгівлі, якою займалися екіпажі з аеропорту «Шифоль», котрі обслуговували рейси до Південної Америки, над усіма екіпажами, незалежно від авіакомпанії, нависла постійна небезпека перевірки багажу та особистого обшуку. Ба більше, схема оборудки передбачала, що після посадки він винесе пакунки і триматиме їх у своїй торбі, допоки згодом того ж дня не вилетить у внутрішній рейс до Бергена, Трондхейма чи Ставангера. Він змушений був здійснювати ці внутрішні польоти, навіть попри необхідність брати на борт пасажирів спізнілих рейсів з Амстердама, витрачаючи при цьому додаткове пальне. Звісно, в аеропорту «Гардермоен» він увесь час перебував на борту літака і тому митної перевірки не зазнавав, але час від часу йому доводилося переховувати наркотики у своїй торбі по шістнадцять годин поспіль, перш ніж він віддавав їх за призначенням. Та й сама процедура передачі товару не завжди проходила без ризику, бо часто здійснювалася то на автостоянках, то в ресторанах, де було забагато відвідувачів, то в готелях із надто прискіпливими та надміру спостережливими портьє.

Торд Шульц скрутив трубкою купюру в тисячу крон, взяту з конверта, який йому вручили, коли він був тут востаннє. Для цієї процедури існували спеціальні пластмасові рурки, але він був не з тих: він не був злісним наркоманом, яким його дружина виставила в очах свого адвоката під час розлучення. Ця хитра сука увесь час наполягала, що прагне розлучення через те, що не хоче, аби її діти зростали поруч з батьком-наркоманом, і не збирається мовчки спостерігати, як він пронюхає і будинок, і маєтність. До стюардес це не мало жодного стосунку: їй на його походеньки було начхати, вона кинула перейматися цим уже багато років тому, до того ж, у міру його старіння ця проблема відпала б сама по собі. Колишня дружина та її адвокат виставили йому ультиматум: вона забере собі будинок, дітей та рештки майна, яке він не встиг проциндрити. Інакше вони донесуть на нього, що він зберігає і вживає кокаїн. Дружина зібрала проти нього стільки доказів, що навіть його власний адвокат сказав, що їх достатньо, аби його вигнали з роботи й запроторили до в’язниці.

Вибору він не мав. Усе, що вона дозволила йому залишити собі, – це борги.

Торд Шульц підвівся, підійшов до вікна і визирнув надвір. Схоже, вони невдовзі приїдуть.

Цього разу схема оборудки була інакшою. Він мав узяти пакунок у міжнародний рейс до Бангкока. Бозна-чому. Все одно, що пхатися до Тули з власним самоваром, як кажуть росіяни. У всякому разі, це була вже шоста подорож, і досі все проходило без жодної зачіпки.

В сусідніх будинках горіло світло, але до них було доволі далеко. «Такі самотні оселі», – подумалося йому. В ті часи, коли «Гардермоен» був військовою базою, в тих будівлях мешкали офіцери. То були одноповерхові, абсолютно однакові коробки з широкими та голими галявинами поміж будинками. Збудовані максимально низькими, щоби об них, бува, не зачепився літак, що заходить на посадку. А велика відстань між будинками пояснювалася необхідністю локалізувати пожежу, яка неминуче виникла б після падіння літака.

Вони мешкали тут під час його обов’язкової військової служби, коли він був пілотом військово-транспортних «Геркулесів». Їхні діти бігали поміж будинками і ходили в гості до сусідських дітей. Літній день, субота. Чоловіки у фартухах та з пляшками аперитиву в руках смажать шашлики. З розчинених вікон чується розмова – то жінки готують салати й попивають лікер «Кампарі». Схоже на сцену з його улюбленого фільму «The Right Stuff», де йшлося про перших астронавтів та пілота-випробувача Чака Їгера. Чорт, а вони такі привабливі, ці дружини пілотів! Незважаючи на те, що їхні чоловіки – всього-на-всього пілоти «Геркулесів». У ті дні вони були щасливі, хіба ж ні? Може, саме через це він сюди й повернувся? Раптово виникле підсвідоме бажання здійснити подорож у минуле? Чи бажання розібратися: в який саме момент усе пішло котові під хвіст? Розібратися, щоби потім змінити хід подій на краще?

Торд Шульц побачив авто, що наближалося, автоматично зиркнув на годинника і в бортовому журналі пам’яті подумки відмітив, що вони спізнилися на вісімнадцять хвилин.

Він підійшов до кавового столика. Двічі вдихнув і видихнув. Потім прилаштував скручену руркою купюру біля нижнього краю кокаїнової смужки, нахилився і вдихнув порошок у ніс. Слизову оболонку боляче обпекло. Він послинив кінчик пальця, провів ним по решті порошку і втер його собі у ясна. Порошок був гіркий на смак. У цю мить задзвонив дверний дзвінок.

То були ті ж самі двійко хлопців-мормонів, що й завжди. Один маленький, другий високий, і обидва – у парадно-вихідному вбранні. Але з-під їхніх рукавів усе одно виднілися татуювання. Виглядали вони майже комічно.

Мормони подали йому пакунок. Півкілограма однією довгастою ковбаскою, яку можна було зручно прилаштувати під металеву пластину довкола висувної ручки його пілотської валізи. Згідно з планом, він мав витягнути цей пакунок після посадки в аеропорту «Суварнабхумі» й засунути під незакріплений килимок у тильній частині шафки у пілотській кабіні. І більше він його не побачить: подальшу роботу, напевне, візьме на себе наземна група обслуговування.

Коли Пан Великий та Пан Малий вперше заговорили про необхідність транспортувати пакунки до Бангкока, це прозвучало як повна маячня. Зрештою, нема іншої країни у світі, де вуличні ціни на дурман були б вищі за ті, що мають місце в Осло, тож навіщо займатися збитковим «експортом»? Та він не став розпитувати, бо знав, що відповіді все одно не діждеться – і слава Богу. Але зазначив, що в Таїланді спійманих на контрабанді героїну засуджують до страти, і забажав підвищення платні.

Хлопці розсміялися. Спочатку маленький, а потім великий. Тордові мимоволі подумалося, що, мабуть, коротші нервові волокна швидше реагують на подразники. Може, саме через це кабіни винищувачів робили такими тісними й низькими, щоби відсікти високих і млявих пілотів.

Малий пояснив Тордові своєю англійською з різким, схожим на російський, акцентом, що то був не героїн, а дещо абсолютно нове, настільки нове, що навіть іще не було закону про його заборону. А коли Торд спитав, чому ж тоді треба провозити контрабандою легальну речовину, двійко розреготалися ще гучніше і сказали, щоби він не теревенив зайвого, а сказав: так чи ні.

Щойно Торд Шульц сказав «так», як у його свідомості негайно промайнула думка: «А що б сталося, якби я сказав “ні”?»

Це було шість подорожей тому.

Торд Шульц уважно оглянув пакунок. Кілька разів він подумував полити миючою рідиною ті презервативи та пакети для морожених продуктів, у які пакувався товар, але йому сказали, що собаки-шукачі здатні розрізняти запахи, і тому їх не так-то й легко збити з пантелику. Увесь фокус полягав у тім, щоби пластиковий пакет був запечатаний герметично.

Торд Шульц трохи почекав. Але не сталося нічого. І він багатозначно прокашлявся.

– Ой, ледь не забув, – озвався Пан Малий. – Маємо розрахуватися за вчорашню доставку...

З цими словами він із лиховісною посмішкою ковзнув рукою в кишеню. А може, й не лиховісною, може, то був своєрідний гумор у східноєвропейському стилі. Торду захотілося вдарити його, дунути цьому мерзотнику в пику димом цигарки без фільтра і хлюпнути йому у вічі віскі дванадцятирічної витримки. То був би гумор у західноєвропейському стилі. Та натомість він ледь чутно промимрив «дякую» і взяв конверт. Він був тонкий на дотик. Напевне, там великі купюри.

Трохи згодом він знову стояв біля вікна, дивлячись, як авто розчиняється в темряві. Звук його двигуна потонув у ревінні чергового «Боїнга-737». А може, й 600. Літак нового покоління – однозначно. Бо гуде більш гортанно й на вищих частотах, аніж стара класика. Торд Шульц побачив у вікні своє відображення.

Так, він узяв їхні гроші. І продовжуватиме брати їх. Брати все, що трапляється на життєвому шляху. Бо він – не Дональд Дрейпер. Він – не Чак Їгер і не Ніл Армстронг. Він – Торд Шульц. Безхребетний пілот по вуха в боргах. І з кокаїновою проблемою. Не треба було...

Його думки потонули в гуркоті наступного літака.

* * * * *

Бісові церковні дзвони! Татку, чи бачиш ти усіх отих так званих близьких родичів, що зібралися біля моєї труни? Вони плачуть крокодилячими сльозами, а на їхніх скорботних пиках написано: «Густо, чому ж ти так і не навчився бути таким, як ми?» Гей ви, мерзотні, впевнені у своїй правоті лицеміри! Не навчився, бо не зміг! Не зміг бути таким, як моя прийомна мати – недоумкувата зіпсута дурепа, яка тільки й знає, що розпатякує про те, яке все навкруг чудове – треба лише читати правильні книжки, слухати правильного гуру й споживати правильні трави – чорти б їх забрали. А коли хтось руйнував оту плутану мудрість, на яку вона купилася, то вона завжди ходила однією й тією ж самою картою: «До чого ж ми докотилися: війни, несправедливість, люди розучилися жити в гармонії з самими собою». Затям три речі, дівчинко. Перше: війна, несправедливість, відсутність гармонії – це природно. Друге: ти – найменш гармонійна з усієї вашої огидної сімейки. Тобі хотілося лише того кохання, в якому тобі було відмовлено, а на те кохання, яке тобі виявляли, тобі було начхати, ти його впритул не помічала. Вибачте, Рольфе, Штайне та Ірен, але в її душі було місце лише для мене. Що робить пункт третій ще цікавішим: я ніколи тебе не кохав, дівчино, хоч як би тобі не здавалося, що ти моє кохання заслужила. Я називав тебе мамою тому, що тобі це було приємно, а мені спрощувало життя. Коли я зробив те, що зробив, це сталося через те, що ти дозволила мені це зробити, а я не міг стриматися. Бо такий я є.

Рольфе, ти, принаймні, сказав мені, щоби я не називав тебе татком. Ти й справді намагався любити мене. Але природу не обдуриш: ти збагнув, що більше любиш свою рідну плоть та кров – Штайна та Ірен. Коли я сказав іншим людям, що ви – мої прийомні батьки, я помітив поранений вираз в очах у мами. І ненависть у твоїх. Не тому, що слова «прийомні батьки» зменшили тебе до розміру тієї єдиної функції, яку ти виконував у моєму житті, а тому, що я завдав душевної рани жінці, котру ти – незрозуміло за що – кохав. Гадаю, ти був достатньо чесним, щоби побачити себе таким, яким бачив тебе я: індивідом, котрий, отруївшись власним ідеалізмом, в якийсь момент свого життя зобов’язався виростити дитину-підкидька, але невдовзі зрозумів, що на його банківському рахунку утворився дефіцит. Щомісячної суми, яку тобі виплачували за моє виховання, не вистачало для покриття реальних витрат. Згодом ти виявив, що я перетворився на зозуленя в чужому гнізді. А потім я пожер усе. Все, що ти любив. Усіх, кого ти любив. Тобі раніше слід було здогадатися, Рольфе, і викинути мене геть! Ти перший побачив, що я став красти. Спочатку то було лише сто крон. Я відпирався і заперечував. Казав, що то мені мама дала ту сотню. «Хіба ж не так, мамо? Це ж ти дала мені ті гроші?» А матуся, трохи повагавшись, зі сльозами на очах кивнула і сказала, що достеменно не пам’ятає. Наступного разу то вже була тисяча. Із шухляди твого столу. Ти сказав, що то були гроші, призначені для нашого спільного свята. «Єдине свято для мене – це коли я вас не бачу», – відказав я. І тоді ти вперше дав мені ляпаса. Цей ляпас наче вимкнув у тобі якийсь запобіжник, бо ти бив і бив мене, не зупиняючись. Я вже був вищий та ширший за тебе, але доти мені ніколи не доводилося битися. Битися у звичному сенсі – за допомогою кулаків та м’язів. Ти зміг нав’язати мені свій спосіб бійки і тому взяв наді мною гору. Згодом від ляпасів ти перейшов до ударів міцно стиснутими кулаками. І я знаю чому: ти хотів понівечити моє обличчя. Забрати у мене силу моєї привабливості. Але жінка, яку я звав мамою, втрутилася. І ти мовив те слово: крадій. То була правда. Але те слово означало також, що мені доведеться тебе знищити, нікчемний чоловічку.