Текст книги "Привид"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

10

Торд Шульц відімкнув двері свого будинку, витріщився в темряву і простояв непорушно кілька секунд, напружено вслухуючись в густу тишу. Не вмикаючи світла, сів на софу і почекав, доки не прозвучить заспокійливий гуркіт ще одного літака.

Його відпустили.

Чоловік, котрий представився інспектором, увійшов до нього в камеру, сів перед ним навпочіпки і спитав, якого біса він заховав пакет борошна у своїй подорожній сумці.

– Борошно?

– Поліцейська лабораторія стверджує, що саме його вони і знайшли.

Торд Шульц повторив, як процедуру на випадок аварійної ситуації, те, що він сказав під час арешту, тобто що він поняття не має, звідки в його сумці взявся отой пакунок і що він містить.

– Ви брешете, – сказав інспектор. – Ми тепер будемо вас пильнувати.

А потім він розчинив двері камери і кивнув – можете йти, мовляв.

Торд аж підскочив з переляку, коли в порожній темній кімнаті прозвучав пронизливий дзвінок. Він підвівся і на дерев’яному стільці поруч із лавкою тренажера намацав телефон.

То був керівник польотів. Він сказав Торду, що його знімають з міжнародних авіаліній і на невизначений час переводять на місцеві польоти.

Торд спитав – чому.

Бос відповів, що керівництво збирало нараду для обговорення його ситуації.

– Ви мусите розуміти, що ми не можемо надалі залишати вас на міжнародних авіалініях після того, як над вами нависла така підозра.

– То чому б вам мене взагалі не зняти з польотів?

– Ну...

– Що – ну?

– Якби ми відсторонили вас від польотів, а відомості про ваш арешт просочилися в пресу, то остання негайно зробить висновок, що ви – винуватий. І це буде їм як бальзам на душу. Повний кайф! Вибачте, я не хотів вас підколоти.

– Значить, ви мене не відсторонюєте від польотів?

Керівник відповів не відразу.

– Ви ж маєте розуміти, що авіалінія зазнає удару по своїй репутації, якщо ми визнаємо, що підозрюємо одного з наших пілотів у контрабанді наркотиків.

Значить, своїм «повним кайфом» керівник польотів таки хотів його підколоти.

Решта фрази його начальника потонула у ревінні двигунів Ту-154.

Торд поклав слухавку.

Він навпомацки добрався до софи і сів. Провів кінчиками пальців по скляній поверхні кавового столика. Відчув на дотик плями сухого слизу, слини та кокаїну. Що тепер? Випити чи понюхати? Чи, може, і випити, і понюхати?

Торд підвівся. «Туполєв» заходив на посадку. Його фари затопили світлом всю кімнату, і на якусь мить Торд побачив своє віддзеркалення у вікні.

А потім знову стало темно. Але він встиг побачити оте. Побачив у своїх очах і знав, що невдовзі побачить на обличчях своїх колег: презирство, засудження і – найгірше за все – співчуття.

Внутрішні лінії. Ми будемо вас пильнувати. Побачимося.

Якщо він не зможе літати за кордон, то втратить для них свою цінність. І перетвориться на розпачливого, застряглого в боргах кокаїнщика, який буде для них постійною ходячою загрозою. Чоловіком на гачку в поліції, людиною під постійним тиском. Він знав небагато, але цілком достатньо для того, щоби знищити ту інфраструктуру, яку вибудували його роботодавці. І вони зроблять те, що будуть змушені зробити. Торд Шульц обхопив руками потилицю і гучно застогнав. Йому не судилося стати пілотом-винищувачем. І відтоді його життя увійшло в штопор, з яким він так і не зміг впоратися. Просто сидів і спостерігав, як земля, обертаючись під ним, стає дедалі ближчою. Він знав, що єдиний шанс на порятунок – це пожертвувати літаком. Йому треба натиснути на кнопку катапульти. Викинутися з парашутом. Негайно.

Треба буде піти до якогось високого поліцейського чина, про якого він достеменно знатиме, що той є недосяжним для брудних грошей наркобандитів. Треба звернутися до найвищого керівництва.

Втім, спершу – випивка.

І понюшка кокаїну.

Ключ від свого номера Харрі взяв у того самого хлопця, що й минулого разу.

Він подякував йому і широкими кроками піднявся по сходах. За увесь шлях від станції метро до готелю «Леон» Харрі не побачив жодної футболки «Арсеналу».

Наближаючись до кімнати 301, він уповільнив кроки. Дві лампочки в коридорі не горіли, і тому було так темно, що він ледве зміг побачити світло під дверима свого номера. В Гонконгу ціни на електрику були такі високі, що він позбувся своєї норвезької звички, кудись виходячи, залишати при цьому світло. «Може, то прибиральниця забула вимкнути?» – подумав Харрі. Якщо так, то вона ще й двері забула замкнути. Щойно Харрі витягнув з кишені ключа, як двері його номера відчинилися самі по собі. Й у світлі єдиної лампочки, що висіла під стелею, він побачив якусь фігуру. Фігура стояла спиною до нього, схилившись над його валізою на ліжку. Коли двері легенько гупнули об стіну, постать поволі обернулася, і на Харрі поглянув чоловік з довгастим зморшкуватим обличчям, схожим на сенбернара. Чоловік був високий і сутулий, на ньому було довге пальто, шерстяний джемпер, а на шиї – брудний комірець священика. По обидва боки голови під його довгим скуйовдженим волоссям виднілися такі великі очі, яких Харрі ще ніколи не доводилося бачити. Чоловікові було років сімдесят, не менше. Різниця між ними була величезною, однак першим враженням Харрі було те, що він бачить власне віддзеркалення.

– Що ви тут у біса робите? – гукнув Харрі з коридору. Стандартне запитання.

– А ви як гадаєте? – Голос чоловіка був молодший за його вік, гугнявий і з виразним шведським акцентом, котрий з якоїсь незбагненної причини так обожнюють танцювальні групи та модні проповідники, що закликають до духовного відродження. – Ясна річ, я вдерся до вашого номера, щоби перевірити, чи не маєте ви чого-небудь цінного. – То був не просто шведський акцент, незнайомець розмовляв шведською. Він здійняв догори руки. У правій виднівся універсальний адаптер, а в лівій – примірник «Американської Пасторалі» Філіпа Рота в м’якій обкладинці.

– Та у вас же тут взагалі нічого немає. – Незнайомець кинув предмети на ліжко, витріщився на маленьку валізу, а потім перевів запитальний погляд на Харрі. – Навіть бритви – і тої немає.

– Якого біса... – Харрі, відкинувши подальші стандартні запитання, широким кроком увійшов до кімнати і з силою затріснув кришку валізи.

– Спокійно, сину мій, – сказав чоловік, здіймаючи руки догори. – Не сприймайте це близько до серця. Ви ж у цьому закладі – новачок. Питання лише в тому, хто перший вас пограбує.

– Хто? Що ви хочете сказати?

Старий простягнув йому руку:

– Ласкаво просимо. Мене звуть Като. Я мешкаю в номері 310.

Харрі поглянув на засмальцьовану руку, схожу на сковороду.

– Та годі вам, – продовжив Като. – Мої руки – це єдина частина мого тіла, якої доцільно торкатися.

Харрі назвався і потиснув йому руку. Вона виявилася навдивовижу м’якою.

– Руки священика, – пояснив чоловік, немов читаючи його думки. – Маєш що-небудь випити, Харрі?

Харрі кивнув на свою валізу і розчинені двері шафи.

– Ви вже й так знаєте.

– Те, що в тебе нічого немає, – так, знаю. Я маю на увазі при собі. В кишені твого піджака, наприклад.

Харрі витягнув ігровий пристрій «Game Boy» і кинув його на ліжко, де вже лежали його розкидані речі.

Чоловік схилив набік голову так, що його вухо притиснулося до плеча, і поглянув на Харрі.

– Зважаючи на твій костюм, можна було б подумати, що ти – випадковий постоялець на кілька годин, а не постійний мешканець. І що ж ти тут робиш?

– Дозвольте мені не відповідати на це запитання, добре?

Като поклав руку на плече Харрі і зазирнув йому у вічі.

– Сину мій, – мовив він гугнявим голосом, погладжуючи матерію кінчиками двох пальців. – Це – дуже гарний костюм. Скільки ти за нього заплатив?

Харрі хотів був щось сказати, поєднавши у своїй відповіді ввічливість, відсіч та легку погрозу. Але збагнув, що це – безглуздо. Він здався. І посміхнувся.

Като теж відповів посмішкою.

Наче віддзеркаливши посмішку Харрі.

– На розмови немає часу. Маю йти на роботу.

– І що ж це за робота?

– Знову ви за своє. Бачу, ви трохи цікавитеся, чим займаються ваші смертні побратими. Я несу слово Боже зневіреним та нещасним.

– У таку пізню годину?

– Моє покликання не обмежується розкладом роботи церкви. Прощавайте.

Галантно вклонившись, чоловік повернувся й пішов. Коли він був уже на порозі, Харрі помітив, що з кишені пальта незваного гостя стирчить нерозпечатана пачка «Кемела». Харрі зачинив за Като двері. В кімнаті висів сморід старого та цигаркового попелу. Він підійшов до вікна і відчинив його, смикнувши раму догори. Кімната враз наповнилася звуками міста: безперервне слабке дзижчання машин, музика з вікон, далека поліцейська сирена, що оживала і знову замовкала, чийсь безпорадний крик десь поміж будинками, після якого почувся звук розбитого скла, шерхіт вітру в сухому листі та цокіт жіночих підборів. Звуки Осло.

Якийсь слабкий рух привернув його увагу, і Харрі поглянув униз. Світло дворового ліхтаря падало на вагонетку зі сміттям. Блиснув коричневий хвіст. На краю вагонетки сидів пацюк і, витягнувши догори свого блискучого носа, принюхувався до нього. Це нагадало Харрі слова його розумного роботодавця, Германа Клюйта, що стосувалися роботи, яку він для нього виконував. А може, і не стосувалися. «Пацюк – це не зло й не добро. Він просто робить те, що належить робити пацюкові».

* * * * *

То був найогидніший відрізок зими в Осло. Та її частина, коли фіорд іще не вкритий льодом і вітер жене центральними вулицями міста солоний морозний холод. Як і зазвичай, я стояв на вулиці Дроннінгенс-гата і продавав спід, стесолід і рогіпнол. Щоби зігрітися, я тупцював на місці. Пальців на ногах я вже не відчував і побоювався, що увесь денний навар мені доведеться витратити на оті безумно коштовні черевики «Freelance», які бачив у вітрині універмагу «Steen & Strom». Або на «льодок», який, якщо вірити чуткам, продавали зараз біля Плати. А можна поцупити частину спіду – Туту все одно не помітить – і купити оті черевики. Але, трохи поміркувавши, я вирішив обійтися без них, щоби Одін гарантовано отримав своє. Бо ж мені все одно було краще, ніж Олегу, якому довелося починати з нуля, продаючи наркоту в отому морозному пеклі біля річки. Туту виділив йому постійне місце під містком Нібруа, де йому довелося крутитися поміж публіки, яка приїхала з усіх закапелків світу, і він був, напевне, єдиним, хто вільно розмовляв норвезькою від мосту Анкер Бридж і аж до порту.

Неподалік я побачив на вулиці якогось чувака у футболці «Арсеналу». Зазвичай там стояв Біскен, прищавий тип із Сьорланда, що надягав на шию собачий нашийник з гостряками. Тепер замість нього з’явився новий чоловік, але процедура лишилася тією ж самою: він збирав групу. Наразі біля нього отиралися троє «наркомів». Бозна, чому вони такі перелякані. Поліціанти вже давно полишили цей район, а коли й хапали на вулицях товкачів, то здебільшого для виду, бо деякі політики знову почали зчиняти галас.

Повз їхню групу пройшов якийсь тип, одягнений, як на сповідь, і я помітив, що він та чувак в арсенальській футболці обмінялися ледь помітними кивками голови. Той тип зупинився переді мною. На ньому була шинель від Фернера Якобсона, костюм від Ерменгільдо Зенья і боковий проділ від групи «Silver Boys». Він був високий та кремезний.

– Дехто бажає зустрітися з тобою. – Він розмовляв англійською з характерним російським риканням.

Я прикинув, що все буде, як і завжди. Він побачив моє обличчя, подумав, що я стою, щоби підчепити клієнта, і йому захотілося, щоби я у нього відсмоктав або підставив йому свою дупу. Мушу зізнатися, що в такий собачий холод мені дійсно спадало на думку: а чи не змінити професію? В салоні автомобіля тепло, сидіння мають підігрів, а платять учетверо більше, ніж зазвичай.

– Ні, дякую, – відповів я англійською.

– Правильна відповідь – «Аякже, із задоволенням», – сказав той тип, схопив мене за руку і навіть не потягнув, а поніс мене до чорного лімузина, який в ту мить нечутно під’їхав до тротуару. Задні дверцята відчинилися, і, второпавши, що опір марний, я почав думати про те, яку ж ціну загадати. Зрештою, краще оплачене зґвалтування, аніж неоплачене.

Мене заштовхали на заднє сидіння, швидко зачинили за мною дверцята, і ті тихо й поважно клацнули – лімузин усе ж таки, а не абищо. Крізь вікна, які знадвору здавалися чорними й непроникними, я побачив, що ми вирушили на захід. За кермом сидів маленький чоловічок з головою занадто малою, щоби вмістити в неї все те велике, що на ній було: велетенський ніс, бліда, безгуба акуляча паща та булькаті очі, наче клеєм приліплені до голови. На ньому теж було шикарне вбрання похоронного чорного кольору та проділ, як у хлопчика з церковного хору. Він поглянув на мене у заднє дзеркало.

– Ну як, добре йде торгівля?

– Яка торгівля, бовдуре?

Малий чувак дружелюбно посміхнувся і кивнув головою. Спочатку я вирішив не робити їм знижки на «оптовий групенсекс», але зараз я по його очах побачив, що їм був потрібен не я, а щось інше. Але що саме – я поки що не міг второпати. У вікні з’явилася і зникла будівля міськради. Потім – американське посольство. Палацові парки. Ми їхали далі на захід. «Кіркевеєн». Норвезька трансляційна корпорація. А потім пішли будинки багатіїв.

Ми зупинилися перед великою дерев’яною спорудою на пагорбі, і працівники похоронного бюро провели мене до брами. Йдучи по гравію до парадних дубових дверей, я озирнувся довкола. Маєтність була велика, наче футбольне поле, з яблунями та грушами, зі схожою на бункер цементною вежею, подібною до тих, що використовуються як сховище в пустельних країнах, з подвійним гаражем, чиї залізні прути на вікнах наштовхували на думку, що замість звичайних легковиків там стояли машини швидкої допомоги. Всю цю лободу оточував паркан два-три метри заввишки. Я вже почав «в’їжджати», куди мене привезли. Лімузин, рикаюча англійська, «Добре йде торгівля?» та домівка у вигляді фортеці.

У прихожій більший тип мене обшукав, а потім разом з малим пішов до маленького столика з червоною оксамитовою скатертиною, над яким на стіні висіла ціла купа старих ікон та розп’ять. Витягнувши свої пістолети з наплічних кобур, вони поклали їх на червоний оксамит і перехрестили кожен з них. А потім розчинилися двері до кімнати відпочинку.

– Отаман, – сказав кремезний тип, проводячи мене до кімнати.

Дідок, якого я там побачив, був, напевне, такий старий, як те шкіряне крісло, на якому він сидів. Я отетеріло витріщився на нього. Своїми гачкуватими покрученими пальцями він тримав чорну цигарку.

З велетенського каміна чулося жваве потріскування, і я постарався стати так, щоби тепло від нього доходило до моєї спини. Світло каміна мерехтіло на білій шовковій сорочці та обличчі старого. Він поклав цигарку і підняв свою руку так, наче очікував, що я поцілую великий синій камінь, який він носив на безіменному пальці.

– Бірманський сапфір, – мовив він. – Шість цілих шість десятих карата, по чотири з половиною тисячі долярів за карат.

Старий розмовляв з акцентом. Його не зразу можна було почути, та все ж він був. Польський? Російський? У всякому разі, якийсь східний, однозначно.

– Скільки коштує? – спитав він, спершись підборіддям на камінь.

Щоби змикитити, що він мав на увазі, я витратив аж дві секунди.

– Трохи менше тридцяти тисяч доларів, – відповів я.

– Скільки це – трохи?

Я замислився.

– Двадцять дев’ять тисяч сімсот – десь так.

Курс обміну долара – п’ять вісімдесят три.

– Приблизно сто сімдесят тисяч крон.

Дідок кивнув.

– Кажуть, ти здібний. – І очі старого заблищали яскравіше, аніж отой довбаний сапфір.

– Недарма кажуть, – відповів я.

– Я бачив, як ти працюєш. Тобі ще слід багато навчатися, але я бачу, що ти – розумніший за решту недоумків. Ти бачиш клієнта наскрізь і знаєш, скільки він готовий заплатити.

Я знизав плечима, намагаючись змикитити, скільки він готовий заплатити мені.

– Але кажуть також, що ти крадеш.

– Так, але тільки тоді, коли воно того варте.

Дідок розсміявся. Та оскільки я зустрів його вперше, мені здалося, що то був слабкий напад кашлю, як від раку легенів. Глибоко в його горлянці щось забулькало, і звук був схожий на чахкання двигуна на нашій яхті.

А потім він втупив у мене свої холодні блакитні очі і сказав таким тоном, наче викладав мені Другий закон Ньютона:

– Тобі доведеться так само добре затямити й ту калькуляцію, яку я тобі зараз скажу. Бо якщо ти крастимеш у мене, я тебе вб’ю.

Моя спина вкрилася потом. Я насилу примусив себе зустрітися з ним поглядом. То було все одно, що витріщатися на довбану антарктичну кригу. Нічого не було в його погляді. Лише мерзла пустеля. Але я зрозумів, що йому треба. Пункт перший: гроші.

– Банда байкерів дозволяє тобі продавати по десять грамів для себе на кожні п’ятдесят грамів, які ти продаєш для них. Сімнадцять відсотків. Працюючи на мене, ти продаватимеш тільки мій товар і отримуватимеш платню готівкою. П’ятнадцять відсотків. Матимеш на вулиці власний куток. Вас буде троє. Чоловік з грошима, чоловік з наркотою та розвідник. Сім відсотків наркочоловіку і три відсотки розвіднику. Опівночі розплачуєшся з Андрієм. – І старий кивнув на малого чоловічка, схожого на хорового хлопця.

Місце на розі вулиці. Розвідник. Оце так у халепу вскочив!

– Згода, – сказав я. – Женіть мені арсенальську футболку.

Старий посміхнувся отією презирливою посмішкою, яка призначена для того, щоби поставити тебе на місце і показати, хто ти є в ієрархії.

– Це питання вирішиш з Андрієм.

Ми продовжили розмову. Він спитав мене про моїх батьків, друзів і чи маю я, де жити. Я сказав йому, що живу у своєї прийомної сестри, збрехавши при цьому не більше, ніж треба було, бо мав таку підозру, що старий уже знав відповіді на свої запитання. Тільки одного разу я забрехався, коли він спитав, чому я розмовляю застарілим діалектом Східного Осло, попри те, що виріс я в добре освіченій родині в північній частині міста. Я відповів, що це – через мого справжнього батька, який походив зі Східного Осло. Хрін його знає, правда це чи ні, але ось як я собі це уявляв: ти, татку, безцільно вештаєшся по Східному Осло, удача відвернулася від тебе, ти не маєш роботи, грошей у тебе лишилося обмаль, у квартирі страшенно холодно – непідхоже місце, щоби там дітей ростити. А може, я так розмовляв саме тому, що хотів роздратувати Рольфа та дітвору заможних і зарозумілих сусідів. Раптом я виявив, що такий стиль розмови дає мені певну перевагу, як, скажімо, татуювання: публіка лякається, сахається й обходить мене десятою дорогою, мовляв, нехай робить, що йому заманеться. І поки я отак теревенив про своє життя, дідок уважно придивлявся до мого обличчя й увесь час торохтів отим сапфіром по підлокітнику крісла, торохтів знову і знову, безупинно, наче робив щось на кшталт зворотного відліку. Коли в розмові сталася пауза і все, що було чутно, – це оте торохтіння, мені здалося, що ми обидва вибухнемо від напруженого мовчання, якщо я не порушу тишу.

– Шикарна халупа, – зауважив я, сам злякавшись власного нахабства і почервонівши.

– Це була резиденція шефа гестапо в Норвегії з 1942-го по 1945 рік. Його звали Гельмут Райнхард.

– Сподіваюся, сусіди вам не набридають?

– Сусідній будинок теж належить мені. В ньому жив помічник Райнхарда. А може – навпаки.

– Навпаки?

– Тут не все так просто, – відповів дідок. І посміхнувся своєю посмішкою ящірки. Він був схожий на дракона з острова Комодо.

Я знав, що мав бути обережним, але втриматися не зміг.

– Є одне, чого я не розумію. Одін платить мені сімнадцять відсотків, і приблизно стільки ж платять решта дилерів. А вам потрібна група з трьох чоловік, і на всіх ви даєте двадцять п’ять відсотків. Чому?

Старий пильно уставився на мою щоку.

– Бо три – це значно безпечніше, ніж один, Густо. Ризик, на який наражаються мої реалізатори, – це також і мій ризик. Якщо ти втратиш усіх пішаків, то через певний час тобі неодмінно поставлять мат, Густо. – Здається, старий повторював моє ім’я, щоби ще раз насолодитися його звучанням.

– Але ж прибуток...

– Нехай це тебе не турбує, – різко відказав він. А потім посміхнувся і знову заговорив тихим спокійним голосом: – Наш товар надходить прямо з першоджерела, Густо. Він вшестеро чистіший за отой так званий героїн, який розбавляють спершу в Стамбулі, потім у Белграді, а опісля – в Амстердамі. Але за один грам ми все одно платимо менше. Зрозумів?

Я кивнув.

– Значить, ви можете розбавити його всемеро чи ввосьмеро більше, аніж інші.

– Ми розбавляємо його, але менше за інших. І продаємо те, що можна назвати героїном. Ти знав про це раніше і саме тому швидко погодився на нижчий відсоток від реалізації. – Світло каміна блиснуло на його білих зубах. – Бо ти знаєш, що продаватимеш найкращий продукт в усьому місті й оборот у тебе буде втроє-вчетверо більшим, ніж коли б ти торгував борошном від Одіна. Ти знаєш це, бо кожного дня бачиш, як покупці проходять повз низку товкачів героїну і прямують до того...

– ...хто носить футболку «Арсеналу».

– З першого ж дня покупці переконаються, що твій товар – найкращий, Густо.

А потім старий випроводив мене з кімнати.

Під час розмови він сидів, накинувши ковдру на коліна, і мені подумалося, що він – каліка, чи щось типу того, але він виявився навдивовижу моторним для свого похилого віку. Дідок зупинився на порозі, явно не бажаючи показувати своє обличчя назовні. Поклав руку мені на передпліччя, трохи вище ліктя. Легенько стиснув мій трицепс.

– Бувай, Густо. Невдовзі побачимося.

Я кивнув. І відчув, що йому потрібно щось іще. Я бачив, як ти працюєш. Сидів у лімузині й дивився на мене крізь затемнені вікна, наче я – якийсь довбаний Рембрандт. І тут я збагнув, що зараз можу отримати те, що бажаю.

– Я хочу, щоби розвідником у мене працювала моя прийомна сестра. І щоб чоловіком з наркотою у мене був Олег.

– Резонно. Що-небудь іще?

– Я хочу мати футболку з номером 23.

– Аршавін, – задоволено пробурмотів вищий з похоронної команди. – Росіянин. – Вочевидь, про Майкла Джордана він не чув ніколи.

– Побачимо, – захихикав старий. А потім подивився угору. – Зараз Андрій дещо тобі покаже, і ти зможеш починати. – Його рука й досі стискала мій трицепс, а посмішка старого наче прикипіла до його обличчя. Я перелякався. І одночасно відчув приплив збудження. Я був переляканий і збуджений, як мисливець за драконами острова Комодо.

Хлопці в чорному відвезли мене до безлюдної пристані для яхт в бухті Фрогнеркілен. Вони мали ключа до воріт, і ми поїхали поміж невеличкими суденцями, законсервованими на зиму. Біля одного причалу ми зупинилися і вийшли. Поки я стояв і вдивлявся в тиху темну воду, Андрій відкрив багажник.

– Ходи сюди, Аршавін.

Я підійшов і зазирнув у багажник.

На ньому й досі був собачий нашийник та арсенальська футболка. Біскен завжди був огидний, але побачивши те, що лежало в багажнику, я ледь не виригав. На його обличчі виднілися великі темні плями засохлої крові, одне вухо було наполовину відірване, а в одній очній впадині замість ока було щось схоже на рисову кашку. Коли я, нарешті, спромігся відірвати свій погляд від тієї кашки, то побачив маленький отвір на футболці над літерою «м» у слові «Емірати». Він був схожий на дірку від кулі.

– А що сталося? – спитався я, заїкаючись.

– Він розмовляв з отим поліцаєм у береті.

Я зрозумів, про кого йшлося. В районі Квадратурен часто рискав таємний агент поліції. Принаймні, так йому здавалося – що він таємний.

Андрій почекав, дав мені добре роздивитися труп, а потім спитав:

– Натяк зрозумів?

Я кивнув, не в силах відірватися від вибитого ока. На біса вони це зробили з ним?

– Петре, підсоби, – сказав Андрій.

Вони разом витягнули Біскена з багажника, зняли з нього арсенальську футболку і скинули його з краю причалу. Чорна вода беззвучно проковтнула його і зімкнула свої щелепи. Була людина – і немає.

Андрій кинув мені футболку.

– Тепер вона – твоя.

Я просунув палець у кульовий отвір. Перевернув футболку і поглянув на спину.

52. Бендтнер.