355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ю Несбьо » Привид » Текст книги (страница 10)
Привид
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 13:58

Текст книги "Привид"


Автор книги: Ю Несбьо



сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

12

Я стояв на Скіппергата, дивлячись, як періщить дощ. Зимі ніяк не вдавалося закріпитися, і натомість було багацько дощів. Та сира погода анітрохи не зменшила попит. Ми з Олегом та Ірен сплавляли за один день більше товару, аніж за цілий тиждень, працюючи на Одіна й Туту. Якщо округляти, то я заробляв шість тисяч на день. Я порахував усі арсенальські футболки у центрі міста. За найскромнішими прикидками, той дідок, напевне, заробляв не менше двох мільйонів крон на тиждень.

Кожної ночі, перед тим як розрахуватися з Андрієм, ми з Олегом ретельно підраховували всю виручку, щоби вона збігалася з кількістю проданого товару. Ми розраховувалися крона в крону. Шахраювати не було сенсу. Бо воно не було того варте.

До того ж, я міг на сто відсотків довіритися Олегу. Гадаю, у нього просто бракувало фантазії додуматися щось поцупити, інакше він не працював би так чесно. А може, його голова та серце були переповнені Ірен. Було дуже смішно спостерігати, як він запобігав перед нею, коли вона була поруч. І настільки сліпим був він у своєму обожнюванні. Бо Ірен бачила лише одне.

Мене.

Мені від її почуттів не було ані холодно, ані жарко. Просто воно було так завжди.

Я знав її як п’ять пальців, знав достеменно, як можна змусити її чисте й недосвідчене серце тьохкати від радості, її гарненький ротик посміхатися, а її блакитні очі – плакати (якщо мені цього хотілося). Я міг би її відпустити, просто відчинити двері і сказати: «Йди геть». Але я – крадій, а крадії просто так не віддають того, що, на їхню думку, можна конвертувати в готівку. Ірен належала мені, але два мільйони на тиждень належали отому дідку.

Смішно сказати, але шість тисяч на день розбігаються, мов миші по закутках, коли ти кидаєш кристалічний метамфетамін у свої напої замість кришталиків льоду і носиш одіж, куплену не в мережі дешевих магазинів «Cubus». Саме через це я й досі ночував в отій кімнаті для репетицій з Ірен, яка спала на матраці за барабанами. Але вона трималася, наркотиків не вживала, хіба що інколи могла «заряджену» цигарку викурити, їла якусь овочеву фігню і відкрила власний банківський рахунок. Олег жив зі своєю матір’ю, тому, напевне, також відкладав гроші в заначку. Він причепурився, зайнявся навчанням і навіть поновив свої тренування на «Валле Говін».

Отак я стояв на вулиці Скіппергата і подумки займався арифметичними розрахунками, як раптом помітив, що під проливним дощем до мене наближається якась постать. Темні окуляри, рідке волосся, прилипле до лоба, і щось на зразок всепогодної куртки, з тих, що купують на Різдво своїм коханим товсті та некрасиві подружки. Втім, або та подружка була страшною, як опудало, або її взагалі не існувало. Я побачив це з його ходи. Він накульгував. Може, для цього й існує якесь політкоректне слово, але я зву це клишоногістю. А ще я не боюся вживати такі слова, як «латинос» та «нігер».

Незнайомець зупинився переді мною.

Річ у тім, що мене вже не дивувала публіка, яка підходила до мене по героїн, але цей чоловік явно не належав до звичайної категорії наркоманів.

– Скільки...

– Триста п’ятдесят за чверть.

– ...ви платите за грам героїну?

– Платимо? Ми продаємо, бовдуре.

– Я знаю. Просто здійснюю невеличке дослідження.

Я поглянув на нього. Журналіст? Соціальний працівник? Чи, може, політик? Коли я працював на Одіна й Туту, до мене якось підійшов схожий тип і сказав, що він з міськради, з якогось комітету під назвою RUNO, і дуже ввічливо спитав, чи не хотів би я сходити на нараду, де буде обговорюватися тема «Наркотики й молодь». Їм, бач, хотілося б почути «голос з вулиці». Я розреготався, а потім слухав, як він з колегами щось теревенили про ініціативу «Європейські міста проти наркотиків» і про великий міжнародний план зробити Європу вільною від наркоти. Дали мені кока-коли з булочкою і пішли, а я реготав так, що аж сльози на очах виступили. Але виявилося, що оту нараду проводила фарбована блондинка з чоловічими рисами обличчя, величезними цицьками та голосом, як у армійського старшини. Зазвичай такий тип жінок звуть «охоча мамця». В якийсь момент мені захотілося помацати її цицьки – а чи справжні вони? Після наради вона підійшла до мене і сказала, що працює секретарем радника із соціальних послуг, що їй хотілося б поглиблено обговорити сьогоднішню тему, і чи не могли б ми зустрітися у неї вдома, коли у мене випаде нагода. Виявилося, що вона дійсно «охоча», але не мамця, а одиначка, що жила на фермі. Коли вона відчинила двері, на ній були тугі бриджі для верхової їзди, і їй захотілося, щоб «оте» сталося прямо у стайні. Та мені було байдуже, де їй приспічило. У стайні було чисто прибрано, і там торохтіли, аж підскакуючи, дві доїльні машини. Є щось дивне в тому, що ти дрючиш жінку, яка завиває наче бензопилка за два метри від здоровенних флегматичних коней та корів, котрі з лінивою цікавістю спостерігають за тобою. Опісля я висмикнув зі своєї дупи солому і спитав, чи не позичить вона мені тисячу крон. Ми продовжували зустрічатися, аж поки я не почав заробляти шість тисяч крон на день, а в інтервалах між заняттями сексом вона примудрялася знайти час розказувати мені, що секретарка не просто сидить собі, пишучи листи за свого радника, а займається питаннями практичної політики. Навіть зараз, попри те, що їй доводиться ішачити на свого роботодавця, вона має можливість особисто вирішувати конкретні питання. А коли це побачать і оцінять потрібні люди, то настане її черга стати радником. З її розповідей про міськраду я зрозумів, що всі політики – і великі, і малі – прагнули двох речей: влади та сексу. Саме в такій послідовності. Прошепочи тій жінці на вухо «ти —прем’єр-міністр», запхай два пальці куди треба – і вона встигне разів з десять оргазм піймати ще по дорозі до стайні. Я не жартую. І в очах типа, який підійшов до мене під дощем, я побачив те ж саме прагнення: влади та сексу.

– Пішов у сраку.

– Хто твій бос? Я хочу з ним поговорити.

Відвести його до мого роботодавця? Та цей бовдур або схибив, або просто ідіот.

– Йди геть.

Та чувак не здавався, а стояв, химерно вигнувши стегно, а потім щось дістав з кишені своєї куртки. То був пластиковий пакет з білим порошком – приблизно півграма.

– Це – зразок. Віднеси його твоєму босу. Ціна – вісімсот крон за грам. Обережно з дозуванням, це потрібно розділяти на десять. Повернуся післязавтра, в цей самий час.

Незнайомець передав мені пакет, обернувся і пошкутильгав геть під проливним дощем.

За звичайних обставин я би просто викинув той пакет у найближчу урну. Бо навіть не мав змоги продати його: репутація дорожча. Але було щось особливе у тому, як блищали очі отого психа. Немовби він щось знав. Тому, коли робочий день скінчився і ми розрахувалися з Андрієм, я подався з Олегом та Ірен до Героїнового парку. І там спитали, чи не бажає хто-небудь виступити в ролі такого собі пілота-випробувача. Я вже так робив, коли працював на Туту. Якщо в місті з’являвся новий товар, ти береш його і йдеш туди, де тиняються найбезнадійніші наркомани, завжди готові на випробування будь-якого наркотику, аби тільки це було надурняк. Їм було абсолютно байдуже, помруть вони чи ні, бо смерть все одно чигала на них за найближчим рогом.

Визвалося четверо, але сказали, що хотіли б отримати восьмушку героїну як преміальні. Я відповів, що наразі героїну з собою не маю, і один з волонтерів відпав. Я розділив дози.

– Мало! – заволав один з «наркомів» з дикцією, як у щойно вдареного інсультом. Я сказав йому стулити пельку, бо інакше взагалі нічого не отримає.

Ірен, Олег та я сиділи й дивилися, як вони напрочуд швидко знайшли вени серед плям засохлої крові і вправно вкололися.

– О Господи... – простогнав один із них.

– У-ф-ф-ф-ф, – видихнув другий.

А потім запала тиша. Повна тиша. То було як запустити в космос ракету і втратити з нею зв’язок. Але я вже й так усе знав, бо побачив кайф у їхніх очах ще до того, як «космонавти» зникли у космічному безмежжі: п’ять хвилин після старту, політ нормальний. Коли вони повернулися на Землю, було вже поночі. Їхня подорож тривала більше п’яти годин – удвічі довше, аніж подорож на звичайному героїні. Члени випробувальної комісії були одностайні у своїх висновках: такого кайфу їм ще ніколи не доводилося пережити. Їм захотілося більше, щоби прикінчити увесь мій пакет, – зараз, будь ласка, – і «наркоми», похитуючись, наче зомбі з фільму «Трилер», поволі рушили до нас. Ми розреготалися і втекли.

Коли ми через півгодини повсідалися на моєму матраці в кімнаті для репетицій, мені довелося трохи поміркувати. Досвідчений «нарком» зазвичай витрачає чверть грама героїну на укол, а тут найзагартованіші наркомани Осло випали в осад всього-на-всього від восьмушки! Виходить, той тип дав мені чистий, нерозбавлений товар. Але що то було? На вигляд і запах – як героїн, на дотик – також як героїн, але щоби кайфувати аж п’ять годин від такої маленької дози... Що б то не було, а я збагнув, що сиджу на золотій копальні. Вісімсот крон за грам, який можна розбавити втричі і продати за тисячу чотириста. П’ятдесят грамів на день. Тридцять тисяч прямо мені в кишеню. Ще й Олегу та Ірен чимало дістанеться.

Я зробив їм ділову пропозицію і пояснив арифметику.

Вони перезирнулися. І не виявили того ентузіазму, на який я розраховував.

– Але ж Дубай... – невпевнено промимрив Олег.

Я їм збрехав і сказав, що ми нічим не ризикуємо, якщо не будемо дурити дідка. По-перше, скажемо, що вирішили зав’язати, бо зустріли Ісуса або щось типу того. Потім ненадовго занишкнемо, а потім потроху почнемо торгувати.

Вони знову перезирнулися. І раптом я второпав, що було тут іще щось, що я не встиг помітити раніше.

– Річ у тім, що... – почав Олег, втупившись поглядом у стіну, – що ми з Ірен...

– Що – ви?

Він завовтузився, мов вуж на сковорідці, і безпомічно поглянув на Ірен.

– Річ у тім, що ми з Олегом вирішили жити разом, – пояснила Ірен. – Ми збираємо гроші, щоби відкрити рахунок для купівлі квартири в Бьолері. Розраховували попрацювати до початку літа, а потім...

– А потім – що?

– А потім скінчити школу, – продовжив Олег, – і піти навчатися до вузу.

– Вивчати право, – сказала Ірен. – Олег має гарні оцінки. – І вона посміхнулася так, як посміхалася тоді, коли думала, що сказала якусь дурню, але її зазвичай бліді щоки аж почервоніли й розпашілися від задоволення.

Значить, вони тишком-нишком знюхалися за моєю спиною! Як же я примудрився цього не помітити?

– Що ж, право так право, – сказав я, розкриваючи пакет, в якому й досі було більше грама. – Збираєтеся стати великими поліцейськими чинами?

Жоден з них не відповів.

Я знайшов ложку, якою їв пластівці, і витер її об штани.

– Що ти хочеш? – спитав Олег.

– Треба відзначити ваше рішення, – кажу я, насипаючи порошок у ложку. – До того ж, нам слід випробувати продукт на собі, перш ніж запропонувати його дідку.

– Значить, тоді все нормально? – спитала Ірен з полегшенням у голосі. – Ми продовжуватимемо працювати, як і раніше?

– Звісно, моя люба, – відповів я, підносячи запальничку під ложку. – Це тобі, Ірен.

– Мені? Але ж я...

– Заради мене, сестричко. – Я поглянув на неї і посміхнувся. Посміхнувся тією посмішкою, від якої вона не мала протиотрути. І вона це знала. – Бо мені нудно ловити кайф на самоті.

Порошок розплавився у ложці і забулькав. Вати я не мав і тому спочатку хотів пропустити його крізь відламаний цигарковий фільтр. Але та рідина виглядала такою чистою. Біла однорідна речовина. Тому я не став її фільтрувати, а дав охолонути дві-три секунди, а потім набрав у шприц.

– Густо... – почав був Олег.

– Треба бути обережним і не передозувати, тут на трьох вистачить. Тебе також запрошено на бенкет, друже мій. Чи, може, ти боїшся і будеш тільки дивитися?

Мені не треба було чекати його відповіді. Бо я надто добре його знав. Чистий серцем, засліплений коханням і вбраний в той самий броньований костюм хоробрості, яка колись змусила його стрибнути з п’ятнадцятиметрової щогли у фіорд.

– Гаразд, – сказав Олег і почав закочувати рукав. – Я приєднуюся.

Цей броньований костюм потягне його на глибину і втопить там, мов щура.

Я прокинувся від гепання у двері. Моя голова гула, мов заводський цех, і я не наважувався бодай одне око розплющити. Крізь щілини в дошках, якими були забиті вікна й рами проникало світло. Ірен лежала на своєму матраці, а з-поміж підсилювальної апаратури стирчали білі Олегові кросівки «Пума». Я почув, що той, хто гепав у двері, почав довбати їх ногами.

Я підвівся й подибав до дверей, намагаючись пригадати хоч що-небудь про групу, яка тут репетирувала, і про її музичну апаратуру, яку колись хотів тишком-нишком продати. Я прочинив двері лише на вузеньку щілину і відразу ж інстинктивно підставив ногу, але це не допомогло. Від сильного удару я полетів назад до кімнати й гепнувся на барабани. Відсунувши цимбали та малий барабан, я побачив перед собою мармизу Штайна – мого дорогенького прийомного братика.

«Дорогенький» можна пропустити. То я так, зопалу.

Він став вищим та кремезнішим, але ота «спецназівська» коротка стрижка та сповнені ненависті непорушні очі залишилися такими ж, як і були. Я побачив, як він розкрив рота і щось сказав, але голова у мене й досі гуділа від удару об цимбали. Коли Штайн підступив ближче, я автоматично закрив обличчя руками. Але він кинувся повз мене до Ірен, яка лежала на матраці. Коли він смикнув її за руку і підняв на ноги, вона верескнула від болю.

Міцно тримаючи її однією рукою, другою він зібрав у рюкзак її нечисленні пожитки. Коли ж Штайн потягнув сестру до дверей, вона стала пручатися.

– Штайне... – почав був я.

Він зупинився на порозі і запитально поглянув на мене, але я не мав чого додати.

– Ти й так накоїв чимало лиха для нашої родини, – сказав він.

Немов отой грьобаний Брюс Лі, Штайн махнув ногою й ударом п’ятки зачинив за собою двері. В кімнаті аж загуло. Олег вистромив голову з-поміж підсилювачів і щось сказав, але у мене й досі в голові гуло, а у вухах дзвеніло.

Я стояв спиною до каміна і відчував, як його тепло поколює мою шкіру. Його вогонь та огидна антикварна лампа на столі були єдиними джерелами світла в кімнаті. Дідок сидів у шкіряному кріслі й уважно роздивлявся чоловіка, якого ми привезли з собою в лімузині зі Скіппергати. На ньому й досі була ота всепогодна куртка. За чоловіком стояв Андрій, знімаючи пов’язку з його очей.

– Отже, – почав дідок, – це ти постачаєш товар, про який я так багато чув.

– Так, – підтвердив незнайомець, мружачись і начіпляючи на носа свої окуляри.

– Звідки він надходить?

– Я тут для того, щоби продавати, а не інформацію постачати.

Старий потер підборіддя великим та вказівним пальцями.

– У такому разі мені нецікаво. Коли користуються чиєюсь вкраденою власністю, то в нашій грі це завжди спричиняється до появи трупів. А трупи – це морока і шкода для бізнесу.

– Це – не вкрадена власність.

– Мушу висловити припущення, що я маю досить повну інформацію про канали постачання, а цей товар ніхто раніше не бачив. Тому я повторюю: я не куплю нічого, допоки не матиму гарантій, що це не вдарить по мені бумерангом.

– Я дозволив привезти себе сюди із зав’язаними очима тому, що розумію вашу потребу виявляти обачність. Сподіваюся з вашого боку на таке ж саме розуміння.

Від тепла, яке випромінював камін, його окуляри спітніли, але він все одно їх не знімав. Андрій та Петро обшукали його в лімузині, а я обшукав його очі, мову рухів, голос та руки. І не знайшов нічого, окрім самотності. Не було у нього ніякої товстої огидної подруги – тільки він сам та його фантастична наркота.

– Наскільки я розумію, ви можете бути й полісменом, – сказав дідок.

– З оцим? – спитав чоловік, показуючи на свої ноги.

– Якщо ви ввозите товар, то чому ж я про вас і досі нічого не чув?

– Бо я – новачок. Я не маю досьє, і мене ніхто не знає, ані поліція, ані люди з вашого бізнесу. Я маю так звану респектабельну професію і досі жив нормальним життям. – Він скорчив обережну гримасу, яка мала б, на його думку, виглядати як посмішка. – Можна навіть сказати – ненормально нормальним життям.

– Гм. – Старий знову потер своє підборіддя. А потім схопив мене за руку, підтягнув до свого крісла і поставив поруч із собою так, щоби я дивився на незнайомця.

– Що скажеш, Густо? Я гадаю, що він сам виробляє цей продукт. Як ти гадаєш?

Я ненадовго замислився.

– Можливо, – відповів я.

– Знаєш, Густо, для цього не треба бути Ейнштейном у хімії. В Інтернеті можна знайти детальні рецепти того, як перетворити опіум на морфін, а морфін – на героїн. Скажімо, до тебе потрапляє десять кіло опіуму-сирцю. Тоді ти знаходиш собі якесь устаткування для випаровування, холодильник, трохи метанолу та вентилятор і – гоп! Маємо вісім з половиною кілограмів кристалічного героїну. Потім усе це розбавляєш і отримуєш кіло двісті «вуличного» героїну.

Чоловік у всепогодній куртці прокашлявся.

– Для цього треба ще дещо.

– Усе питання в тому, – зауважив дідок, – де брати опіум.

Чоловік похитав головою.

– Ага, – мовив старий, погладивши мій трицепс. – Це не опіат, а опіоїд.

Незнайомець не відповів.

– Ти почув, що він сказав, Густо? – спитав дідок, тицьнувши пальцем на клишоногого. – Він виробляє повністю синтетичну наркоту. Він не потребує аніякої допомоги від живої природи в Афганістані, а просто застосовує звичайну хімію і робить усе на кухонному столі. Повний контроль і жодного ризику, пов’язаного з контрабандою. А продукт виходить так само потужний, як і чистий героїн. Щонайменше. Серед нас – розумний хлопець, Густо. Така підприємливість вимагає поваги.

– Так, поваги, – промимрив я, не розуміючи, куди він хилить.

– Скільки ви здатні виробляти?

– Десь зо два кіло на тиждень. Плюс-мінус.

– Я забиратиму всю партію, – сказав дідок.

– Всю партію? – спитав незнайомець голосом таким безпристрасним, наче це його аж ніяк не здивувало.

– Так. Я забиратиму все, що ви вироблятимете. Можна зробити вам ділову пропозицію, пане...

– Ібсен.

– Ібсен?

– Якщо ви не заперечуєте.

– Аж ніяк. Він також був великим митцем. Я хочу запропонувати вам партнерство, герр Ібсен. Вертикальну інтеграцію. Ми монополізуємо ринок, назначаємо ціну й отримуємо надприбутки. Що скажете?

Ібсен похитав головою.

Дідок схилив голову набік і посміхнувся своїм безгубим ротом.

– Чому ж ні, герр Ібсен?

Я побачив, як маленький чоловічок випрямився і немовби збільшився у своїй всепогодній і занудливо-непоказній куртці.

– Якщо я дам згоду на вашу монополію, герр...

Дідок зімкнув кінчики своїх пальців.

– Можете називати мене, як вам забажається, герр Ібсен.

– Я не хочу залежати від одного покупця, герр Дубай. Це надто ризиковано. Окрім того, це означає, що ви отримаєте можливість збивати ціни. З іншого ж боку, мені не треба надто багато покупців, бо в такому разі зростає небезпека, що мене вистежить поліція. Я звернувся до вас саме тому, що вас вважають невидимим, але мені потрібен іще один покупець. Я вже контактував з Лос-Лобос. Сподіваюся, ви мене розумієте.

Дідок розсміявся своїм химерним сміхом – чах, чах, чах!

– Слухай і мотай на вус, Густо! Він не лише фармацевт, а й бізнесмен. Добре, герр Ібсен, згода.

– А ціна...

– Я заплачу вам, скільки ви сказали. Ви переконаєтеся, герр Ібсен, що це – такий бізнес, де час не марнується на торги. Життя надто коротке, а смерть – надто близько. Ну як – призначимо постачання першої партії на вівторок?

Коли ми виходили, мені здалося, що дідок трохи на мене спирався, бо йому було важко йти. І своїми нігтями подряпав мені шкіру на передпліччі.

– А ви не замислювалися над можливістю експорту вашого продукту? Річ у тім, що перевірки на вивіз наркотиків з Норвегії практично не існує.

Ібсен не відповів. Але я, нарешті, побачив оте. Побачив те, чого він прагнув. Побачив, коли він стояв, спершись на калічну стопу своєю калічною ногою із вмонтованим штирем. Я побачив це по його спітнілому лискучому чолу, прикритому рідким волоссям. Його окуляри висохли, і в очах Ібсена я помітив той самий блиск, який уже бачив, коли ми вперше зустрілися на вулиці Скіппергата. Йшлося про компенсацію, татку. Він хотів хоч якоїсь компенсації. За все те, чого він так і не отримав: поваги, кохання, захоплення, репутації. Всього того, що, як стверджують, не можна купити. Хоча, ясна річ, можна. Хіба ж не так, татку? Часто буває, що життя тобі заборгувало, і часом тобі доводиться самому виступати в ролі колектора боргів. І якщо за це нам судилося горіти вогнем у пеклі, то, мабуть, рай – то є рідконаселена місцина. Вірно, татку?


* * * * *

Харрі сидів біля дороги і дивився, як літаки зарулюють на злітну смугу і вирулюють з неї.

Через вісімнадцять годин він уже буде в Шанхаї.

Йому подобався Шанхай. Подобалася тамтешня кухня, подобалося йти пішки вздовж ріки Хуанпу до готелю «Мир», подобалося заходити до бару «Старий Джаз», де старезні джазові музики з вереском і писком саксофонів ламали усталені норми, подобалося думати про те, що вони сиділи там і грали майже без перерви з часів революції 1949 року. Йому подобалася вона. Подобалося те, що між ними було, і те, чого не було, хоча вони на те не зважали.

Оця здатність не зважати й ігнорувати. То була прекрасна риса його вдачі, хоча й не вроджена, але набута і використовувана ним упродовж трьох останніх років. Не варто гепати головою об стіну, якщо на те немає потреби.

«А наскільки непохитною є насправді твоя віра у твоє євангеліє? Ти ж, мабуть, і сам скептик?»

Він буде в Шанхаї за вісімнадцять годин.

Міг би бути в Шанхаї за вісімнадцять годин.

От чорт!

Вона відповіла після другого дзвінка.

– Чого тобі треба?

– Не вимикай телефон, добре?

– Гаразд.

– Слухай-но, наскільки сильний вплив маєш ти на отого Нільса Крістіана?

– Ганса Крістіана.

– Він достатньо відданий тобі, щоби переконати його допомогти мені з одним не зовсім чесним трюком?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю