Текст книги "Спаситель"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

– Одначе тут є ще й людський аспект.

– Людський?

– Пожильці. Люди. Старі, котрі прожили там все життя, солдати Армії, які зараз є пенсіонерами, біженці, люди, що потребують захисту. Ось що я маю на увазі. Ви викинете їх на вулицю, щоб, відремонтувавши ці квартири, здавати їх чи продати з вигодою. Як ви кажете, розрахунки непомильні. Для вас цей бік справи є першочерговим, адже так? Але чи станете ви на мій бік?

Вона затамувала дихання, потому повела:

– Я...

– Чи хочете ви навідатися туди, зустрітись з кимось з тих людей? – встряв він. – Може, тоді ви краще зрозумієте.

Захитавши головою, вона промовила:

– Мені б хотілося прояснити ймовірні непорозуміння через наші наміри. Чи ви маєте вільний вечір у четвер?

– Так, але...

– Зустріньмося у «Цукерні».

– А що це таке «Цукерня»?

Вона мимоволі посміхнулася.

– Ресторан у Фрогнері. Скажімо, так, таксист знає дорогу.

– Якщо це у Фрогнері, то я доїду велосипедом.

– Гаразд. До побачення.

Вона покликала на нараду Мадса та свекра й доповіла про результати.

– Скидається на те, що цей консультант – ключ до всього, – мовив Алберт Гільструп. – Якщо ми перетягнемо його на свій бік, добудемо нерухомість.

– Але ж я кажу, що його геть не цікавить ціна, яку ми платитимемо.

– А я кажу – зацікавить, – відрізав свекор.

– Ні, не зацікавить.

– Йдеться про Армію спасіння, а не про нього особисто. Там він може скільки заманеться розмахувати своїм моральним прапором. Треба звернутися до його власної жадоби.

Рагнхільд похитала головою:

– З ним так не вийде, він... він не з таких.

– Всі мають свою ціну, – зажурено усміхаючись, мовив Алберт Гільструп й поводив у неї перед очима пальцем, наче маятником метронома. – Армія спасіння зросла на пієтизмі, а пієтизм був для людей практичних підходом до релігії. Тому він набув такої популярності тут, на обрідній Півночі: спочатку хліб, потім молитва. Пропоную два мільйони.

– Два мільйони? – Мадсові аж повітря забракло. – За... за згоду продати?

– Лише у разі, якщо згода буде, звісно. – No cure, no рау»[32]32
  Англійська приказка: «Без турботи немає оплати».


[Закрыть].

– Хай там як, а кошти шалені, – заперечив син.

Не дивлячись на нього, свекор відповів:

– Шаленство тут лише в однім – що спромоглися скоротити сімейні статки у час, коли спостерігався підйом.

Мадс Гільструп двічі роззявив й стулив рота, беззвучно, мов риба в акваріумі.

– Цей консультант не наважиться торгуватися за ціну, якщо вважатиме першу пропозицію занизькою, – мовив свекор. – Треба нокаутувати його першим же ударом. Два мільйони. Яка твоя думка, Рагнхільд?

Рагнхільд повільно кивнула, уткнувшись поглядом у вікно, бо їй не ставало сил дивитися на чоловіка, котрий, опустивши голову, сидів у тіні, якої не сягало світло від настільної лампи.

Коли вона увійшла до ресторану, Юн Карлсен уже сидів за столиком, чекаючи. Здавався меншим, ніж вона пригадувала, мабуть, через те, що не вдягнув форми, а напнув мішкуватий костюм, який придбав, найімовірніше, у «Фретексі». А може, почувався ніяково у фешенебельній ресторації. Підводячись, щоб привітатися з нею, він перекинув вазу із квітами. Разом вони порятували квіти й розсміялися. Потім побалакали про те про се. Коли він спитав, чи має вона дітей, вона лише похитала головою.

Чи має вона дітей? Ні. Але, можливо, він має... Ні-ні.

Поволі мова дійшла до нерухомості Армії спасіння, але вона зауважила, що доводить свою думку без звичного азарту. Він увічливо посміхався, попиваючи вино. Вона додала до пропозиції десять відсотків. Він захитав головою, так само усміхаючись, зробив комплімент про намисто, котре добре пасувало до її шкіри.

– Мамин подарунок, – легко збрехала вона. Й збагнула, що він дивиться їй в очі. На блакитні райдужки й чисті білки.

Пропозицію про особисту винагороду завбільшки два мільйони вона зробила між гарячим та солодким. Глянути йому в очі вона не мала змоги, адже він мовчки опустив погляд у келих з вином, лише раптом сполотнів.

Врешті він спитав:

– Чи це ваша власна ідея?

– Моя й мого свекра, – мовила вона, й дихання її стало частішим.

– Алберта Гільструпа?

– Так, окрім нас двох та мого чоловіка, про це більше ніхто не знатиме. Нам це завдасть не менших збитків, ніж... ніж якщо трапиться витік інформації.

– Хіба я щось сказав чи зробив?

– Перепрошую?

– Що навело вас чи вашого свекра на думку, що я погоджуся на пригоршню срібняків?

Він підвів очі, й Рагнхільд відчула, що зашарілася. Вперше за багато років.

– Відмовимося від десерту? – Він, забравши серветку з колін, поклав її поруч з тарелями.

– Ви маєте час на роздуми, перш ніж відповісти, Юне, – пробурмотіла вона. – Подумати про себе. Адже випала нагода здійснити мрії.

Нещирість слів різала навіть її власне вухо. Юн подав офіціантці знак принести рахунок.

– Та які ж це мрії? Мрії обернутися на хабарника, гидкого зрадника? Кататися на шикарному авто, коли все, чого хотів досягти як людина, лежить навколо тебе в руїнах?! – Його голос тремтів від люті. – Чи такі ваші мрії, Рагнхільд Гільструп?

Вона не спромоглася на відповідь.

– Я – сліпий, – сказав він. – А чи знаєте ви, коли я вас побачив уперше... я гадав, що... що бачу геть іншу людину.

– Ви побачили мене, – мовила вона, відчуваючи, що знову тремтить, як тоді в ліфті.

– Що?

Вона вела далі, голосніше:

– Ви побачили мене. А зараз я вас образила. Мені прикро.

Запала тиша. Їй здавалось, що вона занурюється у воду то з холодними, то з гарячими прошарками.

– Забудьмо про все це, – мовила вона, коли офіціант, що підійшов, схопив з її рук картку. – Це нічого не важить. Для нас із вами. Ходімо у парк, погуляємо.

– Я...

– Прошу...

Він здивовано дивився на неї.

Невже? Як же він, що бачив її наскрізь, міг здивуватися?

Рагнхільд Гільструп дивилася у вікно вілли у Хольменколлен на темний прямокутник далеко внизу. Фрогнерпарк. Там почалося це безумство.

Минула північ, автобус поставлено у гараж, Мартіна відчувала приємну втому, але водночас ще й задоволення. Вона стояла на тротуарі біля Притулку, на вузькій та темній вулиці Хеймдалсгата, чекала на Рікарда, котрий пішов узяти авто, як раптом за спиною захрускотів сніг.

– Привіт.

Вона озирнулася, серце завмерло. Проти світла вуличного ліхтаря виднілася висока постать.

– Не впізнали мене?

Серце вдарило раз. Ще раз. Третій, четвертий. Вона впізнала голос.

– Що ви тут робите? – спитала вона, сподіваючись, що голос не видає її переляку.

– Дізнався, що сьогодні увечері ви працюватимете в автобусі й що близько півночі його ставлять тут. Як то кажуть, справа зрушила з місця. Я трохи поміркував. – Він став так, щоб світло падало йому в обличчя, котре мало суворіший та старший вигляд, ніж вона пам’ятала. Дивно, як багато можна забути за добу. – І у мене виникли питання.

– Нагальні? – спитала вона посміхаючись й зауважила, що обличчя у поліцейського стало лагіднішим.

– Чи ви на когось чекаєте? – спитав Харрі.

– Так. Рікард відвезе мене додому.

Вона поглянула на сумку, що висіла на плечі поліцейського. Збоку напис «ЄТТА», але на вигляд така стара й поношена, що геть не має стосунку до модної ретромоделі.

– Вам слід купити нові устілки для кросівок, що у вашій сумці, – мовила вона.

Він здивовано глянув на неї.

– Не треба бути Жаном Батистом Гренуєм, щоб відчути запах, – мовила вона.

– Патрік Зюскінд. «Парфумер».

– Поліцейський, який полюбляє читати.

– Солдат Армії спасіння, що читає про убивства. Що, на жаль, повертає нас до моєї справи.

Перед ними зупинився «Сааб-900». Бічне скло беззвучно поповзло вниз.

– Їдьмо, Мартіно?

– Зачекай хвильку, Рікарде. – Вона озирнулася до Харрі. – Вам куди?

– У Бішлет. Але я...

– Рікарде, чи ти не заперечуєш, щоб підвезти Харрі до Бішлета? Ти ж теж там мешкаєш.

Рікард, дивлячись у темряву, понуро відповів:

– Звісно.

– Їдьмо. – Мартіна простягла Харрі руку.

Він здивовано глянув на неї.

– Черевики ковзкі, – прошепотіла дівчина, хапаючи Харрі за руку, відчуваючи, як ця суха, тепла долоня стиснула її руку, ніби боячись, що вона впаде тієї ж миті.

Рікард кермував обачно, по черзі зазираючи то у бічне люстерко, то у люстерко заднього огляду, немовби чекаючи нападу.

– Слухаю вас, – мовила Мартіна, що сиділа попереду.

Харрі прокашлявся.

– Сьогодні стріляли у Юна Карлсена.

– Що? – мимохіть вихопилося у Мартіни.

У люстерку Харрі перестрів погляд Рікарда й спитав:

– Чи ви вже чули?

– Ні, – відповів той.

– Хто... – повела Мартіна.

– Ми не знаємо.

– Але... і Роберт, і Юн. Це має якийсь стосунок до родини Карлсенів?

– Гадаю, мішенню повсякчас був лише один з них, – відповів Харрі.

– Тобто?

– Кілер відклав від’їзд. Гадаю, він зрозумів, що застрелив не ту людину. Померти мав не Роберт.

– Не Ро...

– Саме тому мушу поговорити з вами. Гадаю, ви в змозі сказати, чи правильну я склав версію.

– Яку версію?

– Що Роберт загинув, бо у суботу підмінив Юна на чергуванні на майдані Егерторг.

Мартіна, озирнувшись, приголомшено прикипіла поглядом до Харрі.

– Ви опікуєтеся розкладом чергувань. Коли я приходив до вас уперше, то зауважив, що розклад висить на дошці внизу. І кожен мав змогу бачити, хто чергує у суботу на Егерторг. Там зазначався Юн Карлсен.

– Як...

– Я зайшов після лікарні й перевірив. Там дійсно стоїть Юнове ім’я. Але Роберт та Юн змінили один одного вже після того, як надрукували розклад, адже так?

Рікард звернув зі Стенсберггата до Бішлета.

Мартіна прикусила нижню губу.

– Заміни під час чергування часто трапляються, якщо вони змінюють один одного, я не завжди про це знаю.

Рікард виїхав на Софієсгате. Мартінині очі розширились.

– Згадала, Роберт зателефонував мені, сказавши, що вони з братом змінили один одного й що мені не треба нічого робити. Ось чому я не згадала відразу. Але ж... тоді виходить...

– Юн з Робертом дуже подібні, – мовив Харрі. – А у формі...

– Та ще увечері при снігопаді... – півголосом повторила Мартіна, ніби сама до себе.

– Я хотів спитати, чи телефонував вам хтось, щоб спитати про розклад чергувань? Надто щодо того вечора.

– Не згадаю.

– Поміркуйте, спробуйте згадати. А я зателефоную завтра.

– Добре, – кивнула Мартіна.

Харрі дивився у її очі при світлі вуличного ліхтаря, й знов йому впала в око незвична форма зіниць.

Рікард різко загальмував.

– Звідки ви знаєте? – здивовано спитав Харрі.

– Що знаю? – перепитала Мартіна.

– Це я до водія. Що я мешкаю саме тут?

– Ви ж самі сказали, – мовив Рікард. – Я знаю район, я теж мешкаю у Бішлеті.

Харрі постояв на тротуарі, дивлячись услід авто.

Хлопець, безсумнівно, закоханий. Й зробив гак спеціально, щоб кілька хвилин побути наодинці з Мартіною. Погомоніти з нею. Спокійно, без завад щось розповісти, показати себе, розкрити настіж душу, відкрити себе й усе, що невіддільне від молодості й чому він сам, на щастя, вже поклав край. Аби лишень почути добре слово, відчути обійми, сподіватися поцілунку перед тим, як піти. Благати про любов, як благають усі закохані телепні. Незважаючи на вік.

Харрі повагом йшов до під’їзду, рука машинально намацувала ключі у кишені, а думки снували, вишукуючи щось, що відкидалося геть, коли він наближався. А погляд вишукував щось, що він допоки лишень чув. Слабкий звук, але у той час на Софієсгате панувала тиша. Харрі вдивлявся у сірі замети, котрі вдень лишила по собі снігоочищувальна машина. Щось ніби тріскотить. Розтає. Ні, неможливо, мороз надворі вісімнадцять градусів.

Харрі встромив ключа у замок.

І збагнув, що то за звук. Цокання.

Він враз озирнувся, уп’явся очима у замети. Там щось виблискувало. Скло.

Харрі повернувся й підняв годинник. Скло у Мьоллеровому подарунку, як дзеркало, жодної на ньому подряпинки. Й іде несхибно. На дві хвилини уперед, на відміну від його власного. Як там казав Мьоллер? Що він устигне завчасно, якщо гадатиме, що запізнюється.

Розділ 14. Ніч проти п’ятниці, 18 грудня. Темінь

Батарея у кімнаті відпочинку тріскотіла, наче у неї кидалися дрібними камінцями. Тепле повітря тремтіло над коричневими пропаленими плямами на шпалеровій мішковині, від яких відгонило нікотином, клеєм та жирним смородом людей, котрі колись мешкали тут. Оббивка на канапі кололася навіть крізь штани.

Попри сухий, тріскотливий жар від обігрівачів, він тремтів невпинно, дивлячись в екран телевізора, що прикріпили на настінному кронштейні. Показували новини, він упізнав кадри з майдану, але не второпав ані слова. В іншому кутку у кріслі сидів стариган, палячи погано напхані самокрутки. Коли недопалок обпікав чорні пучки пальців, він швидко добував з коробки два сірники, затиснувши недопалок, палив далі, поки не обпалював губи. На столі в кутку стирчала прикрашена іграшками ялинкова верхівка, що намагалася виблискувати.

Він згадував різдвяний обід у Далі.

Трапилось це за два роки після війни, коли серби пішли, залишивши те, що колись звалося Вуковар. Хорватська влада поселила всіх у готелі «Інтернаціональ» у Загребі. Він у багатьох розпитував, що трапилось із родиною Джорджі, і якось зустрів біженця, який розповів, що мати Джорджі померла під час облоги, а батько і Джорджі переїхали у Даль, маленьке прикордонне містечко неподалік Вуковара. На другий день Різдва він дістався потягом до Осієка, а звідти – до Даля. Побалакав з кондуктором, і той сказав, що потяг дійсно піде далі, у Борово, там кінцева станція, й повернеться у Даль о пів на сьому. О другій він зійшов з потяга у Далі. Питаючи дорогу, знайшов адресу: невисокий міський будиночок, сірий, як і решта міста. Увійшов у під’їзд, знайшов потрібні двері, перш ніж зателефонувати, помолився, щоб вони були вдома. Коли у квартирі почулися легкі кроки, серце закалатало.

Відчинив Джорджі. Він не надто змінився. Зблід, але мав такі самі кучері, й світлі очі, й губи сердечком, котрі завжди нагадували йому янголятко. Лише посмішка з очей згасла, ніби лампа перегоріла.

– Не пізнаєш мене, Джорджі? – спитав він згодом. – Ми мешкали в одному місті, вчилися в одній школі.

Джорджі насупився.

– Невже? Стривай. Голос. Ти, мабуть, Серж Долач. Звісно, ти так швидко бігав. Боже, як же ти змінився! Так утішливо зустріти знайоме з Вуковара обличчя. Адже всі пороз’їжджалися.

– Але не я.

– Так, не ти, Сержу.

Джорджі обійняв його, довго притискав до себе, так, що він відчув, як тепло просочується у змерзле тіло. Потім він впустив його у квартиру.

За вікном спадали сутінки, а вони сиділи у по-спартанському умебльованій кімнатчині, розмовляючи про все, що трапилось за цей час, про знайомих з Вуковара й про те, як у них склалася доля. Коли він спитав, чи пригадує Джорджі пса Тінто, той ніяково посміхнувся.

Потім він сказав, що скоро прийде батько. Може, Серж з ними пообідає?

Він поглянув на годинник. Потяг буде тут через три години.

Батько дуже здивувався, що до них прийшов гість з Вуковара.

– Це Серж, – мовив Джорджі. – Серж Долач.

– Серж Долач? – перепитав батько, дивлячись на нього пильним поглядом. – Чомусь я тебе знаю. Гм. Може, знався із твоїм батьком? Ні?

Стемніло, вони посідали за стіл, батько дав їм великі білі серветки. Він зняв червону хустинку, зав’язав на шию серветку. Батько прочитав коротку молитву, перехрестився, поклонився єдиній світлині в рамці на стіні – портретові жінки.

Джорджі з батьком узяли столові прибори, а він, нахилившись, промовив:

– Хто це гряде до Едому, у червоних ризах із Боцри? Хто Той пишний в убранні Своїм, що в величі сили Своєї врочисто гряде? Це Я, що говорить у правді, що владний спасати.

Батько здивовано глянув на нього. Потім передав тарелю із безкровними великими шматками м’яса.

Обідали мовчки. Лише хисткі віконниці дрижали від вітру.

Після м’яса – солодке. Palačinka, тонкі млинці з варенням та шоколадним соусом. Він не куштував їх, відколи був дитиною у Вуковарі.

– Призволяйся ще, любий Серже, адже сьогодні Різдво.

Він зиркнув на годинник. Потяг за півгодини. Вже час. Він відкашлявся, знявши серветку, підвівся:

– Ми з Джорджі згадали всіх, кого знали у Вуковарі. Лише про одну людину ми ще не згадали.

– Невже? – здивовано промовив батько й посміхнувся: – Про кого ж, Серже?

Він ледь повернув голову, тож тепер дивився на нього одним оком. Наче силкувався роздивитися щось, до чого не спроможний дотягнутися рукою.

– Його звали Бобо.

По очах батька Джорджі стало очевидно, що він усе зрозумів. Може, навіть сподівався цього. А він почув відлуння власного голосу, що гучною луною прокотилося у голих стінах:

– Ти сидів у джипі й показав на нього сербові-коменданту. – Він ковтнув слину. – Бобо помер.

У кімнаті запала тиша, батько поклав виделку.

– То була війна, Серже. Ми всі помремо. – Він промовив цю фразу спокійно. Майже зі смиренням.

Батько та Джорджі сиділи не ворушачись, а він добув з-за пояса пістолет, прицілився через стіл й натиснув на курок. Коротке сухе хлопання – батькове тіло здригнулося, ніжки стільця дряпнули долівку. Батько нахилив голову, поглянувши на отвір у серветці на грудях. Потім на білій серветці проступила червона пляма крові.

– Поглянь на мене, – мовив він, і батько машинально звів очі.

Другий постріл залишив чорний отвір у його чолі, й він упав головою у таріль з млинцями.

Він озирнувся на Джорджі: той сидів, роззявивши рота, щокою стікала червона цівка. Лише за мить він збагнув, що то було варення з батьківського млинця, й знов запхнув пістолет за пояс.

– Застрели й мене, Серже.

– До тебе я не маю претензій. – Він вийшов у передпокій, взяв з вішалки куртку.

Джорджі вийшов слідом.

– Я помщуся. Знайду тебе й уб’ю, якщо ти мене не прикінчиш.

– А як ти мене знайдеш, Джорджі?

– Ти не сховаєшся, я ж знаю, хто ти.

– Невже? Ти гадаєш, я Серж. Але Долач був рудий та вищий за мене. Я не бігаю, Джорджі. Добре, що ти не пізнаєш мене. Отже, можна залишити тебе серед живих.

Він, міцно поцілувавши Джорджі у губи, розчинив двері й пішов геть.

Про вбивство написали у газетах, але нікого не розшукували. А три місяці по тому мати розповіла, що якийсь хорват приходив просити допомоги. Багато заплатити він не в змозі, але родина спромоглася назбирати певні кошти. З’ясувалося, що серб, який під час війни закатував його брата, мешкає неподалік. І він від когось почув про Маленького Спасителя.

Старий обпалив недопалком пучки й голосно вилаявся.

Він підвівся, вийшов до стійки адміністратора. За спиною у хлопця за склом стояв червоний прапор Армії спасіння.

– Could I please use the phone?[33]33
  Можна мені скористатися телефоном? (Англ.)


[Закрыть]

Хлопець недовірливо зміряв його поглядом.

– Якщо місцева розмова, то прошу.

– Так, місцева.

Хлопчина кивнув на тісну конторку за спиною, він пройшов туди. Сів біля столу, дивлячись на телефон. Згадав голос матері. Засмучений, зляканий, але водночас ласкавий і теплий. Як обійми. Підвівся, зачинив двері й швидко набрав номер «Інтернаціоналя». Вона не була на місці. Повідомлення він не залишив. Двері розчинилися.

– Зачиняти двері заборонено, – мовив хлопець, – зрозуміли?

– Зрозумів. Даруй. Маєш телефонний довідник?

Хлопчина звів очі під лоба, кивнув на грубу книжку поруч з телефоном і вийшов.

Він знайшов телефон Юна Карлсена за адресою Гетеборггата, 4, набрав номер.

Теа Нільсен не зводила очей з телефона, що безугавно дзеленчав.

Вона увійшла у квартиру Юна, скориставшись ключем, який він їй дав.

Десь тут є отвір від кулі, вони так казали. Пошукавши, вона знайшла його у дверцятах шафи.

Той чоловік прагнув застрелити Юна. Вбити його. Через цю думку вона стривожилась. Але не злякалася. Часом їй видавалося, що вона ніколи більше не зможе злякатися отак і саме цього – смерті.

Приходила поліція, але надовго вони не затримались, адже, окрім куль, не знайшли жодних слідів. Так вони сказали.

У лікарні вона чула Юнове дихання, бачила, як він на неї дивиться. Такий безпорадний на великому лікарняному ліжку. Досить затулити йому обличчя подушкою – й він помре. Їй подобалося бачити його слабким. Може, вчитель у Гамсуна у «Вікторії» мав рацію, кажучи, що деякі жінки мають таку жагучу потребу відчувати страждання, що ненавидять своїх здорових, дужих чоловіків й що глибоко в душі воліли б радше мати чоловіків-калік, залежних від їхньої ласки.

Але зараз вона стояла в його квартирі, де дзеленчав телефон. Поглянула на годинник. Ніч. Ніхто у таку годину у справах не телефонує. Теа не боялася смерті. А дзвінка злякалася. Мабуть, то та інша жінка, про яку, на думку Юна, вона гадки не має?

Вона підійшла до телефону. Зупинилася. Задзеленчало вчетверте. Після п’ятого дзвінка телефон замовкне. Вона вагалася. П’ятий дзвінок. Вона швидко схопила слухавку.

– Алло!

Мить мовчали, згодом чоловічий голос заговорив англійською:

– Sorry for calling so late[34]34
  Вибачте за пізній дзвінок (англ.).


[Закрыть]. Моє прізвище Едом. Чи можна говорити з Юном?

– Ні, – полегшено зітхнула вона. – Юн у лікарні.

– О, так, я чув, що сьогодні сталось. Я його старий приятель, хотів би навідатися до нього. У якій він лікарні?

– В Уллеволі.

– В Уллеволі?

– Так. Не знаю, як англійською називається відділення, норвезькою воно зветься – нейрохірургія. Але біля дверей там сидить поліцейський, він не впустить вас. Розумієте?

– Розумію.

– Англійська у мене поганенька...

– Я все зрозумів, дякую.

Теа, поклавши слухавку, довго дивилася на телефон.

А потім знову взялася шукати. Вони сказали, що тут кілька кульових отворів.

Адміністраторові у Притулку він сказав, що йому треба погуляти, й віддав йому ключі.

Хлопчина глянув на годинник на стіні, що показував за чверть дванадцяту, й попросив його взяти ключі з собою. Він, мовляв, незабаром позамикає все й ляже спати, а ключ універсальний, відкриє вхідні двері. Шпаркий мороз обпік його, ледве він ступив за поріг. Схиливши голову, він стрімко й рішуче пішов геть. Задум у нього був ризикований. Безсумнівно, ризикований. Але він мусив.

Ула Хенму, голова відділу експлуатації компанії «Хафслунн енергі», сидів у операційній залі у Монтебелло в Осло, дивлячись на один із сорока моніторів, що поставили у залі, й міркуючи про те, що незле було б зараз випалити цигарочку. Вдень тут працювало дванадцять чоловік, а зараз, вночі, лише троє. Зазвичай кожен сидів на своєму місці, але сьогодні увечері, ніби позамерзавши, згуртувалися навколо центрального пульта.

Гейр та Еббе, як завжди, сперечалися про перегони. Так тривало вже вісім років, й нікому навіть на думку не спадало, що можна робити ставки кожному за себе.

А власне Ула набагато більше переймався трансформаторною підстанцією на Кіркевейєн, що між Уллеволсвейєн та Согнсвейєн.

– Т-один перевантажена на тридцять шість відсотків. Решта, від другої до четвертої – на двадцять дев’ять, – мовив він.

– Боже, оце люди затопили, – мовив Гейр. – Чи позамерзати бояться? Адже ж ніч за вікном, чом би не позгортатися калачиком під пуховими ковдрами? Солодка помста у кубі? У тебе що, клепки повилітали?

– Люди не збавлятимуть опалення уночі. Не у цій країні, – мовив Еббе. – У нашій країні у людей грошей – хоч греблю гати.

– Все це погано скінчиться, – зітхнув Ула.

– Припини. Додамо нафти, й все гаразд, – мовив Еббе.

– Я про Т-один. – Ула клацнув по моніторові. – Стрілка показує на 680 ампер. А номінальне навантаження – 500.

Еббе тільки й встиг промовити: «Розслабся», як завив сигнал тривоги.

– Трясця! – вилаявся Ула. – Саме так, накрився. Подивися за списком. Викликай чергового монтера.

– Дивись, – мовив Гейр. – Т-два теж гаплик. Й Т-три вже на межі.

– Овва! – закричав Еббе. – Закладаймося, що Т-чотири...

– Пізно, йому теж гаплик, – мовив Гейр.

Ула поглянув на оглядову мапу.

– Гаразд, знеструмлені нижній Согн, Фагерборг та Бішлет.

– Закладімося щодо того, що накрилося? – мовив Еббе. – Ставлю тисячу, що то кабельна муфта.

Гейр примружив око.

– Вимірювальний трансформатор. Стане й п’яти сотень.

– Припніть язики! – прогримів Ула. – Еббе, телефонуй пожежникам, закладімося, що там горить!

– Згода, – мовив Еббе, – на двісті?

Коли у палаті згасло світло, стало так темно, що Юнові здалося, наче він осліп. Мабуть, зоровий нерв пошкодило ударом, а наслідки виявилися лише зараз. Однак у коридорі відразу почулися крики, у темряві проступили обриси вікна, й він збагнув, що просто згасло світло.

Скрипнув стілець, двері відчинилися.

– Агов, ти тут? – спитав хтось.

– Так, – озвався Юн несподівано високим голосом.

– Я піду подивлюся, що сталось, нікуди не йди, добре?

– Гаразд, тільки...

– Слухаю.

– Хіба вони не мають аварійного генератора?

– Гадаю, мають. В операційних та в інтенсивній терапії.

– Зрозуміло...

Слухаючи, як віддаляються кроки поліцейського, Юн дивився на зелений сигнал «Вихід» над дверима. Це знов нагадало йому про Рагнхільд. Тоді все теж почалось у темряві. Повечерявши, вони вийшли у нічний Фрогнерпарк, зупинилися на безлюдному майданчику перед Монолітом і звернули погляди на схід, у бік центру. Й він розповів їй добре відому історію про те, як Густав Вігеланн, чудний скульптор з Мандала, згодився прикрасити парк своїми скульптурами за умови, що парк розширять, а Моноліт стоятиме симетрично до церков навколо, а головна брама виходитиме просто на Уранієнборгську церкву. Коли представник муніципалітету заперечив, мовляв, парк пересунути неможливо, Вігеланн вимагав пересунути церкви.

Увесь цей час вона пильно спостерігала за ним, а він міркував про те, яка ця жінка сильна й розумна, аж страшно.

– Я змерзла, – мовила вона, закутуючись у пальто.

– Може, повернемо... – повів він, але вона, поклавши долоні йому на потилицю, підвела голову до нього. Він ніколи не бачив таких дивовижних очей, як у неї. Блакитні, майже бірюзові, з такими ясними, чистими білками, що бліда шкіра видавалася смаглявою. Й він учинив так, як завжди, зігнув спину, нахилився. І враз її язик прослизнув у його рот: вологий, гарячий, настирний, містична анаконда, що звивається навколо його язика, намацуючи піднебіння. Він відчув гарячий дотик просто крізь товсту вовну фретексовських штанів, коли її рука дивовижно правильно лягла саме на те місце.

– Ну ж бо, – прошепотіла вона йому у вухо, поставивши ногу на паркан, він опустив очі й, перш ніж звільнився, зауважив пролиск білої шкіри вище краю панчохи.

– Не можу, – пробурмотів він.

– Чому? – простогнала вона.

– Я дав обітницю. Господові.

Вона глянула на нього, спочатку спантеличено. Потім очі пойнялися вологою, й вона тихо розплакалась, уп’явшись головою йому у груди, повторюючи, що ніколи не сподівалася віднайти його знову. Він не збагнув, до чого вона те каже, але погладив її волосся – так усе і розпочалося. Зустрічалися вони завжди на його квартирі й завжди з її ініціативи. Попервах вона намагалася винудити його порушити обітницю цнотливості, утім, була не надто наполегливою, але потім їй наче припало до серця лежати поряд з ним у ліжку й просто пестити одне одного. Час од часу вона впадала у відчай і повторювала, що він має покинути її. Розмовляли вони небагато, але його не полишало відчуття, що утримання прив’язувало її до нього ще дужче. Їхні побачення раптово припинилися, коли він познайомився з Теа. Не стільки через те, що він не хотів побачень з Рагнхільд, як через те, що Теа прагнула, щоб вони обмінялися запасними ключами від квартир. Мовляв, їй ідеться про довіру, а йому нічим було заперечити на те.

Юн покрутився у ліжку, заплющився. Краще б поспати. Заснути й забути. Якщо вийде. Його вже огортала дрімота, коли він ніби відчув подув. Інстинктивно розплющився, озирнувся. Проти тьмяного зеленого світла від напису «Вихід» побачив, що двері зачинено. Пильно вдивляючись у тіні, затамував подих і прислухався.

Мартіна стояла у темряві біля вікна своєї оселі на Соргенфрігата, де теж було знеструмлено. Й все-таки вона розгледіла внизу машину. Мабуть, Рікардова.

Рікард не намагався поцілувати її, коли вона вийшла з авто. Лише дивився псячим поглядом й розповів, що стане новим головним управителем. Усі ознаки очевидні. Позитивні ознаки. Його оберуть. І погляд був дивовижно непохитним. Чи вона теж так гадає?

Вона сказала, що він, безперечно, буде добрим управителем, узявшись за руків’я на дверцятах, чекаючи на дотик. Але нічого не трапилось, й за мить вона вже стояла на тротуарі.

Мартіна зітхнула, добула мобільний і набрала номер, який він дав їй.

– Слухаю. – Голос Харрі у слухавці лунав геть інакше. А може, він просто вдома й розмовляє по-домашньому.

– Це Мартіна.

– Привіт.

Не збагнути, зрадів чи ні.

– Ви просили поміркувати, – мовила вона. – Чи не питав хто про розклад чергувань. Про Юнове чергування.

– Слухаю.

– Я поміркувала.

– І що?

– Ніхто не питав.

Тривале мовчання.

– І ви зателефонували, щоб сказати про це? – Голос був теплий, хриплуватий, наче після сну.

– Так, а не треба було?

– Треба, звісно, треба. Дякую за допомогу.

– Нема за що.

Вона заплющилась. Зачекала й знов почула його голос.

– Чи ви... добре доїхали?

– Так. Світла немає.

– Тут теж. Скоро засвітять, мабуть.

– А якщо ні?

– Тобто?

– Почнеться гармидер?

– Чи вам часто приходять такі думки?

– Трапляється. Мені видається, що інфраструктура цивілізації набагато недосконаліша, ніж ми зазвичай вважаємо. Як на вашу думку?

Він довго мовчав, потім відповів:

– Гадаю, всі системи, на які ми сподіваємося, у будь-яку мить може замкнути, й тоді ми опинимося у мороці, де нам не стануть на захисті ані закони, ані правила, де верховодить мороз та хижі звірі, й кожен мусить піклуватися про свою шкуру самотужки.

– Гм. Не надто годяща оповідка для дівчат проти ночі. Як на мене, ви, Харрі, – неабиякий дистопік[35]35
  Дистопія – термін, який вживають у медицині на позначення неправильного розташування, зміщення з природного місця клітин чи цілих органів.


[Закрыть].

– Авжеж. Я поліцейський. Добраніч.

Він поклав слухавку, перш ніж вона спромоглася відповісти.

Харрі скрутився під ковдрою, уп’явши погляд у стіну.

Температура у квартирі різко знизилася.

Міркував Харрі про небо за вікном. Про Ондалснес. Про діда. І про матір. Про похорон і про вечірню молитву, котру вона шепотіла лагідно-прелагідно: «Господь – наша фортеця». Але у швидкоплинну невагому мить, що передує сну, згадав про Мартіну, про її голос, що досі дзвенів у вухах.

Телевізор у вітальні, застогнавши, прокинувся, загудів. У коридорі засвітилося, крізь розчинені двері спальні світло осяйнуло обличчя Харрі. Він уже спав.

За двадцять хвилин задзеленчав телефон. Розплющившись, вилаявся. Тремтячи з холоду, почвалав у передпокій і взяв слухавку.

– Кажіть. Тільки тихо.

– Харрі?

– Хто ж іще? Що маєш, Халворсене?

– Трапилося дещо.

– Дещо чи багато?

– Багато.

– Хай йому грець.