Текст книги "Спаситель"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Розділ 4. Понеділок, 14 грудня. Прощання

– Trkа! – він рвучко сів на постелі, почувши луну власного голосу в порожніх білих стінах готельного номера. Телефон на нічному столикові розривався. Він схопив слухавку.

– This is your wake-up call...[3]3
  Це ваш дзвінок-будильник... (Англ.)


[Закрыть]

– Hvala, – подякував він, хоч добре знав, що голос з автовідповідача.

Він у Загребі й сьогодні летить до Осло. Щоб виконати надважливу роботу. Останню.

Він заплющився. Знов наснився сон. Не про Париж і не про решту замовлень, адже вони ніколи йому не снилися.

Завжди снився Вуковар. Саме та осінь. Саме та облога.

Сьогодні уві сні він знову біг. Знову під дощем, знов у той вечір, коли батькові відтяли руку. За чотири години він помер, хоча лікарі казали, що операція була вдалою. Серце просто зупинилося. Й тоді він утік від матері, втік у морок, під дощ, до річки, стискаючи у руках батьківський пістолет, на позиції сербів, а вони запустили освітлювальну ракету й почали обстрілювати його, але він не зважав, чув лише, як з хляскотом кулі поцілювали у схил, та раптом схил зник, а він впав у величезну вирву. Й вода проковтнула його, проковтнула всі звуки, й запала тиша, він силкувався бігти під водою, але не рушив з місця. Відчуваючи, як заклякають руки та ноги й оповиває сон, зауважив, як у непроглядній темряві щось червоніло – ніби птах, що махає крилами під час уповільненої зйомки. А прийшовши до тями, вже лежав закутаним у вовняну ковдру, над головою гойдалася гола лампа, а від сербської стрілянини у рота сипалася зі стелі земля та тиньк. Він їх повипльовував й почув, як хтось, нахилившись до нього, мовив, що з вирви з водою його витяг власноруч капітан Бобо. Й тицьнув на лисого чоловіка біля сходів, що йшли нагору з бункера. Чоловік був вдягнений у форму, з червоною хусткою на шиї.

Він знов розплющився, глянув на термометр, який поклав поруч на столик. З листопада температура не підіймалася вище шістнадцяти градусів, хоча готельна адміністрація запевняла, що опалення увімкнене на повну потужність. Треба поспішати, автобус до аеропорту стоятиме біля входу за півгодини.

Дивлячись у люстерко над мийкою, він силкувався згадати обличчя Бобо. Але воно, наче спалахи північного сяйва, розтало від його погляду. Телефон знову задзеленчав.

– Da, majka[4]4
  Так, мамо (серб.-хорв.).


[Закрыть].

Він поголився, нашвидкуруч витер обличчя й вдягнувся. Добув із сейфа одну з двох металевих коробок, розкрив. «Л’яма-мінімакс-субкомпакт», на сім набоїв, шість у барабані, сьома куля у стволі. Він розібрав зброю, розклав складові по чотирьох кишеньках під кріпленнями валізи по кутках. Якщо на митниці валізу надумають просвітити, метал кріплень сховає деталі зброї. Ідучи геть, він перевірив, чи на місці паспорт та конверт з квитком, що вона дала, а також з фото об’єкта та даними про час та місце. Все трапиться завтра о сьомій вечора у людному місці. Вона казала, що це завдання ризикованіше за попереднє. Але він не боявся. Часом він гадав, що загубив здатність до цього, що того вечора її ампутували укупі з батьковою рукою. А Бобо казав, що коли не боїшся – твоє життя довго не триватиме.

Загреб за вікном прокинувся, безсніжний, посірілий від туману, з обличчям виснаженим та зібганим. Стоячи біля під’їзду, він міркував, що незабаром, вже за кілька днів, вони поїдуть на Адріатичне море, у маленьке містечко, у маленький недорогий готель, до сонечка. Й побалакають про нову домівку.

Вже б час автобусові прибути. Він вдивлявся у туман. Як вдивлявся тієї осені, скрутившись біля Бобо й надаремно силкуючись розгледіти щось за білою завісою. Тоді він був посильним, носив депеші, адже користуватися радіозв’язком вони не могли: серби слухали діапазон частот цілком. А він, маленький та верткий, був спроможний пробігти, не нахиляючись, між окопами. Але сказав Бобо, що хоче підривати танки.

Бобо захитав головою:

– Ти – зв’язковий. Передаєш важливі повідомлення, сину. Про танки у мене є кому подбати.

– Але вони бояться. А я – ні.

Бобо звів брови:

– Ти ще малий.

– Через те, що кулі заскочать мене тут, я старшим не стану. А ти сам казав, що якщо не зупинити танки, вони захоплять місто.

Бобо довго дивився на нього, потім урешті промовив:

– Треба поміркувати.

Вони мовчки сиділи, дивилися у білу запону, не відрізняючи, де білий осінній туман, а де – дим від руїн міста.

– Вночі я послав Мірко та Франьо до проходу в пагорбах, звідки йдуть танки, – кахикнувши, промовив Бобо. – Вони мали сховатися й прикріпити вибухівку до танків. Знаєш, що трапилось?

Він кивнув. Бачив у біноклі трупи Франьо та Мірко.

– Якби вони були меншими, мабуть, зуміли б сховатися в улоговинах на схилах, – мовив Бобо.

Хлопчик втер рукою шмарклявий ніс.

– А як вибухівка прикріпляється до танка?

Зранку він повернувся до своїх, тремтячи від холоду, увесь брудний. За його спиною, на пагорбі, стояли два підірваних сербських танки, з відкритих ляд йшов дим. Бобо схопив його, поставив на дно окопу й переможно вигукнув:

– У нас народився маленький Спаситель!

Того ж дня, коли Бобо надиктував депешу, котру по радіо передадуть у Ставку, у центр, він отримав шифроване ім’я, й це ім’я залишиться за ним, допоки серби не захоплять й не обернуть на руйновище його рідне місто, не вб’ють Бобо, не винищать лікарів та пацієнтів у лікарні, не переловлять й не замордують всіх, хто чинив опір. Гіркий парадокс імені, яким нарекли його ті, кого він не зумів урятувати. Mali spasitelj. Маленький Спаситель.

Червоний автобус виринув з туману.

Нарадча кімната у червоній зоні на шостому поверсі гуділа від тихих розмов та приглушених смішків, коли увійшов Харрі й задоволено зазначив, що розрахував час свого приходу правильно. Метушня на початку, тістечка, обмін дружніми шпильками й жартами, до яких люди мають схильність, прощаючись з кимось для себе важливим, уже минули. Саме час дарувати подарунки і промовляти трохи багатослівні й пишномовні промови, до яких люди схильні на публіці, а не віч-на-віч.

Харрі обійшов поглядом присутніх і зауважив усього три по-справжньому привітних обличчя – свого шефа Б’ярне Мьоллера, що йде від них, поліцейського Халворсена та Беати Льонн, молодої начальниці криміналістичного відділу. Решта не дивились на нього, утім, як і він на них. Адже ніхто не тримав у таємниці те, що Харрі в управлінні не любили. Мьоллер якось сказав, що більше за буркотливих п’яниць люди не люблять лише великих буркотливих п’яниць. Харрі, буркотливий п’яниця з метр дев’яносто три зросту, та ще й блискучий слідчий, але це не надто зараджувало. Всі знали, що якби не Б’ярне Мьоллер, Харрі б давно вже потурили з поліції. А тепер Мьоллера вже не буде, й всі чудово розуміли, що керівництво тільки й чекає на те, щоб Харрі оступився. Хай як парадоксально, але наразі захищало Харрі саме те, завдяки чому він назавжди став аутсайдером: він уколошкав одного зі своїх. Принца. Тома Волера, інспектора з відділу убивств, який попередні вісім років був в Осло одним з тіньових керівників розгалуженої мережі контрабандистської торгівлі зброєю. Том Волер сконав у калюжі крові у підвалі однієї з висотних багатоповерхівок на Кампені, й три тижні по тому під час нетривалих урочистостей у їдальні начальник Головного управління поліції, зціпивши зуби, відзначив Харрі за внесок у очищення поліцейських лав. І Харрі подякував.

– Спасибі, – мовив він, звівши очі лиш для того, щоб переконатися, що всі відводять погляд. Узагалі, він хотів висловити вдячність лише цим єдиним словом, але очі, що дивились убік від нього, й криві осмішки раптом розлютили його, тож він додав таке: – Тепер, мабуть, важче буде мені колоти очі, адже у пресі думатимуть, що нападають на мене з остраху, бо я можу когось іще вивести на чисту воду.

Тоді вони нарешті подивилися на нього. Недовірливо. Але він вів далі:

– Нема чого витріщати баньки, хлопці. Том Волер був інспектором у відділі убивств й використовував службову посаду у протизаконній діяльності. Він звався Принцом, а як ви всі знаєте... – На цих словах Харрі замовк, обвів поглядом зібрання, а потім, дивлячись просто на начальника Головного управління поліції, доказав: – Де є принц, там зазвичай є і король.

– А що, старий, замислився?

Харрі звів очі. Халворсен.

– Про королів розмірковую, – відповів Харрі, беручи чашку з кавою, яку простягнув йому молодий колега.

– До речі, он наш новий голова, – мовив Халворсен.

Біля столу з подарунками стояв чоловік у синьому костюмі, розмовляючи з начальником поліції та з Б’ярне Мьоллером.

– Це і є Гуннар Хаген? – Харрі відсьорбнув кави. – Новий бос?

– Еге ж. Комісар Хаген. Таке він має звання.

– Хіба?

– Комісар Хаген. Чотири з гаком місяці тому всі звання змінили.

– Невже? Я, певно, у той час нездужав. А ти й досі лише поліцейський?

Халворсен посміхнувся.

Новий комісар мав енергійніший та молодший за свої п’ятдесят три, як зазначалося в інформаційному бюлетені, вигляд. Не сказати, щоб високий, радше середнього зросту, міркував Харрі. І худий. Виразні м’язи навколо рота та на шиї свідчили про аскетичний спосіб життя. Рот прямий, рішучий, підборіддя висунуте уперед – можна сказати, що вольове, або просто випнуте. Чорне волосся вінком облямовувало лисину, але було таким густим, що вигулькувала думка, чи не обрав собі комісар просто надексцентричну зачіску. Кострубаті мефістофелівські брови принаймні свідчили, що волосся на його тілі росте буйно.

– Напрямки з армії, – мовив Харрі. – Може, влаштує у нас ранкову перевірку.

– Він ніби був гарним поліцейським, перш ніж вирішив змінити шлях.

– Чи ти про те, що він сам про себе написав у бюлетені?

– Втішливо чути, Харрі, що ти маєш позитивний настрій.

– Я? Певна річ. Я завжди ладен надати заслужений шанс новачкам.

– Один шанс. – До них підійшла Беата Льонн. Відкинула набік коротке біляве волосся. – Ти ніби накульгуєш, Харрі.

– Учора ввечері на контейнерному складі наскочив на зубатого вартового собаку.

– Що ти там робив?

Перш ніж відповісти, Харрі поглянув на Беату. Керівна посада пішла їй на користь. Та й криміналістичному відділові загалом. Беата завжди вирізнялася тямущістю та професійністю, утім, він не бачив безперечних лідерських якостей у старанній, але сором’язливій дівчині, коли вона після закінчення Поліцейської академії прийшла у відділ крадіжок.

– Лише хотів глянути на контейнер, у якому знайшли Пера Голмена. Скажи-но, як він утрапив на склад?

– Обценьками перекусив замок. Вони поряд з ним лежали. А ти як втрапив?

– Що ще ви знайшли, окрім обценьків?

– Харрі, немає нічого, що б свідчило...

– Я так і не кажу. Але що ще?

– А яка твоя думка? Усілякі дрібниці: доза героїну, пластиковий пакунок з тютюном. Знаєш, вони збирають тютюн з недопалків. Й, певна річ, майже крону грошей.

– А «Беретта»?

– Серійний номер спиляно, але сліди спиляння знайомі. Зброя контрабандна, часів Принца.

Харрі зауважив, що Беата уникає називати Тома Волера на ім’я.

– Гм. А аналіз крові вже готовий?

– Так, – кивнула Беата. – Хлопчина був чистий, принаймні не під кайфом. Себто був при тямі, здатний на самогубство. Чому ти питаєш?

– Мені випала втіха повідомити цю новину батькам.

– О-о-х! – одноголосно вигукнули Льонн та Халворсен. Таке з ними траплялося чимраз частіше, хоча роман їхній тривав усього півтора року.

Начальник Головного управління поліції кахикнув, й усі озирнулися у бік столу з подарунками, позамовкавши.

– Б’ярне просить слова, – мовив начальник, гойднувся на підборах й, потримавши паузу, додав: – І ми охоче його надамо.

Товариство в нарадчій загигикало. Б’ярне Мьоллер ледь посміхнувся начальникові.

– Дякую, Турлейфе. Й дякую тобі за подарунок на прощання. Й окрема подяка всім за розкішну картину. – Він кивнув у бік столу з подарунками.

– Це від усіх? – перепитав Харрі Беату.

– Так. Скарре з кимось збирали кошти.

– А я й не чув.

– Мабуть, вони про тебе забули.

– А тепер я від себе роздам подарунки, – мовив Мьоллер. – Як то кажуть, зі спадку. По-перше, оцю лупу. – Він приставив її до обличчя, й всі засміялися, побачивши перекручені риси обличчя колишнього комісара. – Її отримає дівчина, яка стала так само гарним слідчим та поліцейським, як і її батько. Нагород за свою працю вона не отримує, але саме завдяки цій дівчині наш відділ працює швидко й оперативно. Як ви всі знаєте, її вивчали фахівці, позаяк вона є рідкісним, так званим fusiform gyrus, тобто запам’ятовує будь-яке обличчя, яке колись бачила.

Харрі зауважив, що Беата зашарілася. Вона не любила привертати до себе увагу, а надто через таку свою рідкісну здатність, через яку її повсякчас звали на упізнання рецидивістів на гидких відеоплівках з місця пограбування.

– Сподіваюсь, – вів далі Мьоллер, – це обличчя ти не забудеш, хоч певний час не бачитимеш його. А якщо завагаєшся, скористайся ось цією штукенцією.

Халворсен легенько штовхнув дівчину в спину. А коли Мьоллер, подарувавши лупу, ще й обійняв її, загриміли оплески, й у Беати навіть чоло почервоніло.

– Далі, крісло з мого робочого місця. Адже як я знаю, мій наступник, Гуннар Хаген, вимагав нове, з чорної шкіри, з високою спинкою й рештою витребеньок. – Мьоллер посміхнувся Гуннару Хагену, але той у відповідь лише кивнув не посміхнувшись. – Крісло успадковує поліцейський із Стейнк’єра, котрого посадили в один кабінет з нашим найголовнішим бешкетником. На зламаний стілець. Гадаю, Молодший, він тобі стане у пригоді.

– Ура! – мовив Халворсен.

Всі засміялись, повернувшись до нього, Халворсен теж засміявся.

– Й нарешті, на допомогу тому, до кого маю надзвичайне ставлення. Моєму кращому слідчому й найстрашнішому жахіттю. Людині, яка завжди керується власним чуттям, власним планом і – на превеликий жаль для нас, що намагаються зібрати усіх вас на ранкову нараду в точно визначений час, – власним годинником. – Мьоллер добув з кишені наручного годинника. – Сподіваюсь, він допоможе тобі жити у тому самому часі, що й решта. Принаймні я більш-менш накрутив його на годинник відділу вбивств. І, Харрі, чимало у цьому лежить поміж рядків.

Ріденькі оплески. Харрі вийшов уперед, взяв подарунок – годинник невідомої марки на простому шкіряному ремінці.

– Дякую, – мовив він.

Вони обійнялися.

– Я підкрутив його на дві хвилини наперед, щоб ти не запізнювався, – прошепотів Мьоллер. – Далі – жодних застережень, чини, як вважаєш за потрібне.

– Спасибі, – подякував Харрі. Йому здалося, що Мьоллер обіймав його надто міцно й довго. Він нагадав собі покласти на стіл власний подарунок, що прихопив з дому. На щастя, він не розкривав пластиковий пакунок з диском «Все про Єву».

Розділ 5. Понеділок, 14 грудня. «Сторожова Вежа»

Юн знайшов Роберта на Кіркевейєн, на задвірку «Фретексу». Обіпершись на одвірок й схрестивши руки на грудях, Роберт спостерігав за вантажниками, які тягали з авто до складу чорні пластикові чували. Вантажники випускали з рота хмаринки білої пари та лаялися різними мовами та діалектами.

– Гарний вилов? – спитав Юн.

Роберт знизав плечима:

– Люди радо віддають свій літній гардероб, щоб наступного року купити новий. Але ж нам зараз потрібні зимові речі.

– Колоритна мова у твоїх хлопців. Що, параграф дванадцятий? Відробляють соціальною працею замість ув’язнення у в’язниці?

– Я вчора підрахував. Тих, хто відбуває тут покарання, вдвічі більше за тих, що прийняли Ісуса.

Юн усміхнувся:

– Неоране поле для місіонера. Треба б зорати.

Роберт покликав одного з вантажників, той приніс йому пачку цигарок. Роберт встромив у зуби цигарку без фільтру.

– Кинь цигарку, – мовив Юн. – Солдатська обітниця. Прочуханка ж буде тобі.

– А я, брате, палити не збирався. А ти чому прийшов?

Юн знизав плечима:

– Та просто потеревенити.

– Про що?

Юн ледь гигикнув:

– Як на мене, для братів звична справа – часом погомоніти.

Роберт, кивнувши, сплюнув з язика тютюнові крихти.

– Твоє «гомоніння» зазвичай зводиться до напучування мене, як мені жити.

– Припини.

– Що ж тоді?

– Нічого, просто знати хотів, як ся маєш.

Роберт, викинувши цигарку з рота, сплюнув у сніг. Потім підвів голову, примружившись, глянув на хмарову запону, білу та високу.

– Мені до смерті остогидла ця праця. До смерті набридла квартира. До смерті остогидла ця суха лицемірна капралиха, що тут керує усім. Якби вона не була така незугарна, я б... – Роберт єхиднувато посміхнувся, – відпорав цій шкапі трухлявий зад.

– Холодно, – мовив Юн. – Може, зайдімо усередину?

Роберт провів брата у малесеньку контору, сів у жорстке крісло, що заледве втиснулося поміж заваляним стосами паперів столом, маленьким вузеньким віконечком, що виходило на задвірок, й червоно-жовтим стягом Армії спасіння, на якому вибито девіз «Вогонь та кров». Юн прибрав зі стільця стос паперів, що частково пожовкли від давності. Як знав Юн, Роберт поцупив цього стільця у студентського об’єднання «Майорстюа», що розташовувалось за стіною.

– Вона каже, що ти прогулюєш, – мовив Юн.

– Хто?

– Капрал Руе. – Він кисло всміхнувся. – Трухлявий зад.

– Боже, отже, вона телефонувала тобі, хіба ні? – Роберт копирсав ножем стіл, а потім вигукнув: – Ой, я ж геть забув, ми ж тепер маємо нового управителя, начальника всієї цієї лавочки!

– Наразі ще нікого не вибрали. Так само можуть і Рікарда призначити.

– Whatever[5]5
  Байдуже (англ.).


[Закрыть], – пробурмотів Роберт і видлубав у столі два півкола, щоб вийшло щось на кшталт маленького серця. – Ти вже цілком висловився, сказавши, що хотів, але перш ніж ти підеш, чи не заплатиш мені п’ятсот крон за позавтрашнє чергування?

Юн добув гаманець, порахував гроші, поклав перед братом на столі. Роберт провів ножем по підборіддю. Чорна щетина зашурхотіла.

– Й ще хочу дещо тобі нагадати.

Юн ковтнув слину, знаючи, якими будуть його слова.

– Що?

За вікном за спиною Роберта він зауважив, що пішов сніг, але через тепло, що здіймалося із задвірку, легкі сніжинки ніби позавмирали у повітрі, наче прислухаючись.

Роберт уткнув ніж у середину серця.

– Якщо я побачу тебе поряд з тією дівчиною... – обхопивши долонею руків’я, він нахилився уперед. Під його вагою лезо з тріскотом глибоко увігналося в сухе дерево. – Я тебе знищу, Юне. Присягаюсь.

– Не потурбую? – почулося з дверей.

– Певна річ, ні, пані Руе, – надміру ввічливо відповів Роберт. – Брат саме збирався йти.

Начальник Головного управління поліції та новий комісар поліції Гуннар Хаген позамовкали, коли Б’ярне Мьоллер увійшов у свій кабінет. Тобто вже не свій.

– Отже, чи до вподоби тобі краєвид? – спитав Мьоллер, сподіваючись, що голос його пролунав бадьоренько. Й додав: – Гуннаре. – Дивне відчуття – промовляти це ім’я.

– Та-а, у грудні Осло завжди понуре, – одказав Гуннар Хаген. – Подивимось, може, й цьому можна зарадити.

Мьоллер хотів спитати, що він має на думці, але змовчав, зауваживши, що начальник поліції погідливо захитав головою.

– Я саме розповідав Гуннару певні подробиці щодо наших працівників. Конфіденційно, сказати б – між нами.

– Так, ви ж бо давно знаєтеся.

– Звісно, – мовив начальник. – Ми з Гуннаром знаємося ще з часів Поліцейської академії.

– У резюме зазначено, що ви щороку берете участь у Перегонах біркебейнерів[6]6
  Гонка біркебейнерів – щорічна лижна гонка між містами Рена та Ліллехаммер, дистанція 58 км, участники біжать з вантажем 3,5 кг; вшановують пам’ять двох біркебейнерів (воїнів громадянської війни в Норвегії в кінці XII ст.), котрі, за переказами, у 1206 р. перенесли цим маршрутом дворічного принца Хокона.


[Закрыть], – мовив Мьоллер Гуннару Хагену. – А чи знаєте, що наш начальник теж щороку бере там участь?

– Певна річ. – Хаген усміхнено кинув оком на начальника поліції. – Часом ми разом беремо участь. І намагаємося збороти один одного на фінішному ривку.

– Невже? – весело мовив Мьоллер. – Отже, якби наш бос сидів у кадровій комісії, то були б підстави гадати, що ви втрапили до нас завдяки знайомству.

Начальник поліції сухо гигикнув, застережливо глянувши на Б’ярне Мьоллера.

– Я саме розповідав Гуннарові про людину, якій ти зробив досить щедрий дарунок.

– Про Харрі Холе?

– Про нього, – кивнув Гуннар Хаген. – Пригадую, він відправив на той світ якогось поліцейського інспектора через неприємну справу про контрабанду. Як я чув, він у ліфті відірвав йому руку. А згодом були підозри, що саме через нього стався витік у пресу. Недобре.

– По-перше, у «неприємній справі про контрабанду» йдеться про професійну злочинну організацію, котра укорінилася у поліції й кілька років засипала Осло дешевою стрілецькою зброєю, – мовив Б’ярне Мьоллер, ретельно приховуючи роздратування. – Й попри спротив, який чинили тут, в управлінні, Харрі Холе самотужки розкрив цю справу по кількох роках ретельної поліцейської праці. По-друге, він убив Волера, захищаючи власне життя, а руку Волерові відтяло ліфтом. А по-третє, ми не маємо жодних свідчень стосовно того, хто і що збовкнув пресі.

Гуннар Хаген та начальник поліції перезирнулися.

– Хай там як, – мовив начальник, – але ти, Гуннаре, будь з ним насторожі. Як мені відомо, нещодавно його покинула кохана. А ми знаємо, що у таких людей, як Харрі, такі події часто спричиняють повернення згубних звичок. Певна річ, із цим ми не будемо миритися, попри те, що він розкрив безліч серйозних справ.

– Отже, намагатимусь тримати його у шорах, – мовив Хаген.

– Він – інспектор, – Мьоллер заплющився. – Не рядовий. Шор не полюбляє.

Гуннар Хаген повільно кивнув, погладжуючи густий вінок на потилиці.

– Ти коли починаєш у Бергені... Б’ярне? – Хаген опустив руку.

Мьоллер міг би дати голову на відсіч, що й Хагену було незвично промовляти його ім’я.

Харрі крокував вулицею Уртегата й за взуттям зустрічних перехожих бачив, що невдовзі дістанеться «Сторожової Вежі». Хлопці з відділу наркотиків недарма казали, що армійські склади обмундирування роблять величезний внесок в упізнання наркоманів. Бо завдяки Армії спасіння військове взуття рано чи пізно потрапляє на ноги наркомана. Улітку – блакитні кросівки, узимку – високі чорні чоботи, які разом із зеленим пластиковим пакунком та пайкою з Армії спасіння правили наркоманам за уніформу.

Штовхнувши двері, Харрі кивнув охоронцеві Армії, одягненому у светр з каптуром.

– Нічого немає? – спитав охоронець.

Харрі помацав кишені.

– Нічого.

На табличці, що висіла на стіні, застерігали, що спиртне треба лишати коло дверей, а перед тим як піти, його можна забрати. Харрі знав, що вони не вимагали здавати наркотики, адже розуміли, що жоден наркоман з цим добром ніколи не розлучиться.

Увійшовши, Харрі налив собі кави й сів на лавку коло стіни. «Сторожова Вежа» – це кав’ярня Армії спасіння, такий собі сучасний різновид пунктів харчування, де всіх нужденних безкоштовно годували бутербродами та кавою. Світле, затишне приміщення, яке відрізнялося від звичайних закладів лише клієнтурою. На дев’яносто відсотків – наркомани-чоловіки, решта – жінки. Відвідувачі їли хліб з коричневим та білим сиром, читали газети, спокійно теревенили. Тут була зона відпочинку, нагода відігрітися та перевести дух, на певний час призупинивши пошуки нової дози на день. Поліцейські агенти часом навідувались у заклад, але за негласної умови арешти тут ніколи не проводили.

Чоловік за столиком неподалік від Харрі завмер, звісивши голову до столу, чорні пальці тримали цигарковий папір – поруч були розкидані по столу недопалки.

Харрі дивився у спину тендітної жіночки у формі. Вона стояла біля столика з чотирма обрамленими світлинами, змінювала догорілі стеаринові свічки. На трьох світлинах було зображено якихось людей, на четвертій – хрест та напис на білому тлі. Харрі підвівся й підійшов до жінки.

– Що це? – спитав він.

Чи то через витончену шию та м’які рухи, чи то через гладеньке, чорне, як ніч, просто надприродно блискуче волосся, Харрі спала на думку кішка, ще перш ніж дівчина озирнулася. А коли він побачив личко з непропорційно широким ротом, маленьким, достоту як у японських коміксах, носиком, враження ще посилилось. Але найперше – її очі. Він не спромігся чітко визначити, але було у її очах щось неправильне.

– Листопад, – мовила дівчина.

Голос мала глибокий, спокійний, м’який, і Харрі мимоволі спало на думку, чи справді він даний природою, чи вона просто навчилася цієї манери розмовляти. Він знався з жінками, котрі змінювали голос так, як декотрі змінюють вбрання. Один голос вдома, інший – для першого враження й появ у товаристві, третій – для нічної близькості.

– У якому сенсі? – перепитав він.

– Ті, що померли у листопаді.

Поглянувши на світлини ще раз, Харрі, нарешті, збагнув, у чому річ.

– Четверо? – тихо промовив він. Перед одним зі знімків лежала цидулка, кострубаті літери олівцем.

– У середньому помирає один клієнт на тиждень. Чотири – звичайна річ. Поминають у першу середу щомісяця. У вас хтось...

Харрі похитав головою. «Коханий мій Одде...» – так починалася цидулка. Без квітів.

– Чим я можу прислужитися вам? – спитала дівчина.

Ні, мабуть, у її репертуарі немає інших голосів, окрім цього, глибокого, приємного.

– Пер Голмен, – повів він і змовк, не знаючи, що сказати ще.

– Так, бідолашний Пер. Поминатимуть у січні.

Харрі кивнув:

– У першу середу.

– Саме так. Приходьте, брате, радо зустрінемо.

Слово «брате» пролунало з її вуст легко й невимушено, ніби щось щире, а не напівмеханічний додаток. І на якусь мить Харрі майже повірив їй.

– Я поліцейський слідчий, – мовив до неї.

Вони так різнилися у зрості, що їй довелося відкинути голову назад, щоб зазирнути йому в обличчя.

– Скидається, наче я вже вас бачила, щоправда, дуже давно.

Харрі кивнув:

– Можливо. Я заходив сюди, але вас не бачив.

– Я тут лише на півдня. Решту часу сиджу у штаб-квартирі Армії спасіння. А ви працюєте у відділі наркотиків?

Харрі заперечно похитав головою:

– Ні, у відділі убивств.

– У відділі убивств? Але ж Пера не...

– Може, сядемо?

Вона нерішуче роззирнулась.

– Багато роботи? – спитав Харрі.

– Навпаки, незвично спокійно. Зазвичай ми видаємо майже тисячу вісімсот бутербродів на день. Але сьогодні виплачують соціальну допомогу.

Дівчина покликала одного з хлопців за стійкою, той відповів, що підмінить її при потребі. А разом з тим Харрі почув і її ім’я – Мартіна. У чоловіка, що тримав цигарковий папір, голова впала ще нижче.

– Дещо лишилось незорозумілим, – пояснив Харрі, коли вони сіли. – Розкажіть, що він був за людина?

– Важко сказати. – Вона зітхнула, дивлячись на запитливий вираз обличчя Харрі. – У наркоманів з таким багаторічним стажем, як у Пера, мозок вже настільки зруйновано, що про особистість важко вести мову. Потяг до наркотиків заступає решту всього.

– Розумію, але я про те, яким він був... для людей, що близько з ним зналися...

– Боюся, нічим у цьому вам не зараджу. Спитайте у його батька, на що обернувся його син як особистість. Він багато разів приходив сюди, забирав його. Та врешті-решт відступився. Пер почав поводитися вдома вкрай вороже, бо вони позамикали від нього всі цінні речі. Вони просили мене дивитися за хлопцем. Я відповіла, що ми зробимо все, на що спроможні, але дива обіцяти не можемо. Так і трапилось...

Харрі глянув на дівчину. Її обличчя набуло звичного для соціальних працівників смиренного виразу.

– Справжнісіньке пекло. – Харрі почухав литку.

– Мабуть, треба самому бути наркоманом, щоб зрозуміти все до краю.

– Я про життя його батьків.

Мартіна промовчала. До сусіднього столика підійшов хлопець у драній надимнутій куртці. Відкривши прозорий пластиковий пакунок, витрусив купу сухого тютюну. Мабуть, добутого з сотень недопалків. Тютюн засипав і цигарковий папір, і чорні пальці непорушної постаті, що сиділа там.

– Щасливого Різдва, – мовив хлопець і поплівся геть старечою ходою, властивою наркоманові.

– То що ж лишилось незрозумілим? – спитала Мартіна.

– Аналіз крові показав, що він не був під кайфом.

– То й що?

Харрі дивився за сусідній столик. Чоловік, що сидів там, відчайдушно силкувався скрутити цигарку, але пальці не слухались його. Рудою щокою покотилася сльоза.

– Я знаю, що воно таке – бути під кайфом, – мовив Харрі. – Ви не чули бува, чи він комусь не заборгував грошей?

– Ні. – Її відповідь була короткою й рішучою. Такою короткою та рішучою, що Харрі вгадав, якою буде відповідь на наступне питання.

– Але ви, певно, могли б...

– Ні, – не дала доказати вона. – Не можу я випитувати. Ці люди нікому не цікаві, й я тут для того, щоб допомагати їм, а не переслідувати.

Харрі довго дивився на неї.

– Маєте рацію. Даруйте, більше не питатиму.

– Дякую.

– Тільке одненьке останнє питання.

– Гаразд.

– Чи ви... – У голові промайнуло: дарма це я, схибив. – Чи ви повірите, коли я скажу, що мені вони не байдужі?

– А чи варто?

– Я ж розслідую обставини смерті людини, котру всі вважають безперечним самогубцем і яка всім байдужа.

Вона мовчала.

– Смачна у вас кава. – Харрі підвівся.

– На здоров’я. Благослови вас Бог.

– Дякую, – відповів Харрі й, на свій подив, відчув, що у нього палають вуха.

Підійшовши до виходу, Харрі зупинився біля охоронця, озирнувся, але вона вже пішла. Охоронець у светрі з каптуром запропонував йому зелений пакунок з пайкою, але він, подякувавши, відмовився. Щільніше запнув пальто, вийшов на вулицю, де багряне призахідне сонце вже занурювалося у води Осло-фіорда, й попростував до Акера. Біля «Ейки», просто у заметі, стояв хлопець у драній надимнутій куртці, один рукав він підгорнув, з вени на передпліччі стирчав шприц. Він усміхався, дивлячись крізь Харрі та морозяну поволоку над Грьонланном.