Текст книги "Спаситель"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Розділ 13. Четвер, 17 грудня. Цокання

Часом Мартіні видавалося, що Плата – сходи навпростець у пекло. Й усе одно вона злякалася, почувши чутки про те, що муніципальна рада із соціальних питань має намір навесні скасувати постанову про територію вільного обігу наркотиків. Противники Плати надали черговий доказ: Плата була наркоринком для молоді. Мартіна гадала, що люди, котрі вірили, буцімто те, що відбувається на Платі, може когось привабити, або мали не всі клепки, або ніколи туди не навідувались.

А супутній доказ зводився до того, що майданчик, відкреслений білою смугою з боку Ернбанеторг, псував обличчя міста. Тож хіба припущення, що наркотики неприховано переходять з рук у руки просто у серці столиці, не тотожне банкрутству найуспішнішої, принаймні найбагатшої, соціал-демократії на світі?

З цим Мартіна згоджувалась. Це – банкрутство. Провал у боротьбі за суспільство без наркотиків. Та якщо вже боротися проти збільшення обігу наркотиків, то краще робити це під пильним оком камер спостереження на Платі, аніж під мостами на Акері, у темних дворах на Родхусгата й уздовж південного боку фортеці Акерсхус. І Мартіна знала: більшість з тих, хто так чи інак мали стосунок до нарко-Осло – поліція, соціономи, наркомани, вуличні проповідники й проститутки, – дотримувались тієї ж думки – краще хай буде Плата, ніж решта альтернатив.

Щоправда, видовище не надто приємне.

– Лангеманне! – покликала вона чоловіка, який стояв у темряві біля автобуса. – Супчиком сьогодні увечері призволитися не хочеш?

Але Лангеманн пішов геть. Мабуть, придбав свою дозу й посунув кудись, щоб уколотися.

Вона зосереджено налила супу чоловікові з півдня у синій куртці, коли почула, як у хлопчини, що стояв неподалік, чекаючи на свою чергу, в тоненькому піджаку, клацають зуби.

– Бери! – вона налила і йому супу.

– Привіт, гарнюня! – пролунав хрипкий голос.

– Венше!

– Ходи сюди, обігрій сіромаху! – добродушно засміялася підстаркувата хвойда, обіймаючи Мартіну. У ніс вдарив густий сморід одеколону та дезодоранту, котрими просякла щільно облягаюча сукня, забарвлена, мов леопард. Але домішувався й ще один запах, той, що вона відчувала, перш ніж залп Веншиного амбре заглушив усе навколо.

Вони сіли за один із незайнятих столиків.

Попри те, що дехто із хвойд-іноземок, які за цей рік заводнили місцину, теж уживали зілля, одначе поміж них такий гріх траплявся рідше, ніж поміж норвезьких конкуренток. На додачу, за її словами, вона почала працювати вдома з постійними клієнтами, тож Мартіна бачилася з нею дедалі рідше.

– Мені треба, щоб хтось наглядав за сином подруги, – пояснила Венше. – За Крістофером. Кажуть, він загуляв.

– Крістофер? Не знаюся з таким.

– А-аа, пусте, – махнула рукою повія. – У тебе інше в голові, як я бачу.

– Хіба?

– Не бреши мені. Я ж бо бачу, коли дівка закохалася. Чи це він?

Венше кивнула у бік хлопця з Армії спасіння, з Біблією у руках, котрий саме сидів поряд з чоловіком у піджаку.

Мартіна зашарілася.

– Рікард? Ні, аж ніяк.

– Справді? Він очей не спускає з тебе, відколи я прийшла.

– Рікард – гарний хлопець, – зітхнула Мартіна. – Принаймні він одразу охоче визвався чергувати тут. Адже того, хто мав бути на чергуванні, – вбили.

– Роберта Карлсена?

– Ти його знала?

Венше журливо кивнула, потім знову повеселішала.

– Забудемо про небіжчиків. Краще розкажи мамці, у кого закохалася. Воно вже й давно час.

Мартіна усміхнулася.

– Я й сама гадки не мала, що закохана.

– Ну ж бо.

– Та ні, я справді...

– Мартіна? – почувся ще один голос.

Вона підвела очі й побачила благальний погляд Рікарда.

– Отой хлопець каже, що не має ані теплого одягу, ні грошей, ні оселі. Чи знаєш, у Притулку є місця?

– Зателефонуй до них і спитай, – відповіла Мартіна. – Теплі речі є обов’язково.

– Звісно, – Рікард не сіпнувся з місця, хоча Мартіна вже повернулася до Венше. Вона й не дивлячись знала, що у нього верхня губа вже впріла.

Рікард пробурмотів «дякую» й повернувся до хлопця у піджаку.

– Ну ж бо, розповідай, – завзято прошепотіла Венше.

Північний вітер надворі жбурляв у автобус снігову порошу.

Несучи спортивну сумку на плечах, Харрі крокував вулицею, примруживши очі, щоб урятуватися від вітру, котрий болісно жбурляв в обличчя найдрібнішу різку порошу. Коли він проминав «Бліц», зайняту безхатченками будівлю на Пілестредет, задзеленчав мобільний. Халворсен.

– Протягом останніх двох діб з таксофонів на Ернбанеторг у Загреб телефонували двічі. За одним і тим самим номером. Я зателефонував і поговорив з адміністратором готелю. Вони не змогли сказати, хто телефонував з Осло й до кого. Про Христо Станкича також нічого не чули.

Харрі гмикнув.

– Мені продовжувати опрацьовувати Загреб?

– Не треба, – зітхнув Харрі. – Почекаємо, поки не переконаємося, що Станкич – шукана нами особа.

– Стривай!

– Та я ще тут, тут.

– Ще дещо. У черговий відділок щойно зателефонував офіціант з «Бісквіту». Розповів, що, зайшовши вранці до туалету, наскочив там на одного із відвідувачів.

– Що він там робив?

– В тому-то й штука. У руці відвідувач тримав...

– Я про офіціанта. Персонал завжди має окремий туалет.

– Про це я не питав, – нетерпляче відповів Халворсен. – Слухай-но. В руках у відвідувача було щось зелене, мокре...

– Скидається, він має навідатись до лікаря...

– От кумедно! Офіціант переконує, що то був пістолет, замащений рідким милом. Контейнер з-під мила було відкрито.

– «Бісквіт», – повторив Харрі, розмірковуючи над почутим. – Це на Карл-Юханс-гате.

– За двісті метрів від місця злочину. Закладімося на ящик пива, що то той самий пістолет. Я про те, що... sorry, закладімося...

– До речі, ти винний мені двісті крон. Решта твоя.

– Але найцікавіше інше. Я попитав прикмети. Він не спромігся жодної назвати.

– Просто приспів у цій справі.

– Окрім того, що упізнав чоловіка по пальті. Страшезне таке пальто з верблюжої вовни.

– Yes! – вигукнув Харрі. – Хлопець у нашийній хустці з юрби на світлині, знятій на Егерторг напередодні убивства Роберта Карлсена.

– Офіціант, щоправда, зауважив, що вовна несправжня – штучна, імітація. А він ніби на цьому знається.

– Тобто?

– Ти ж знаєш. У них особлива манера розмови.

– У кого це, «у них»?

– Отакої! У голубих. Коротше кажучи, хлопець пішов з ресторації з пістолетом. Це все, що ми наразі знаємо. Я поїду у «Бісквіт», покажу офіціантові знімки.

– Добре, – мовив Харрі.

– Про що міркуєш?

– Міркую?

– Я вже встиг трішки вивчити тебе, Харрі.

– Гм. Я розмірковую, чому офіціант не зателефонував у черговий відділок просто зранку. Спитай його про це, добре?

– Загалом, Харрі, я й сам про це міркував.

– Певна річ. Даруй.

Харрі відключився, але за мить телефон задзвенів знов.

– Щось забув? – спитав Харрі.

– Що?

– А, це ти, Беато. Слухаю.

– Гарні новини. Я вже упоралася у готелі «Скандія».

– Знайшла сліди ДНК?

– Наразі ще не упевнена, маю трохи волосся, яке також може належати прибиральницям чи попередньому гостеві. Але півгодини тому я отримала висновки балістичного аналізу. Кулю з пакунку з-під молока Юна Карлсена випущено з тієї ж зброї, що й кулю на Егерторг.

– Гм. Отже, версію про двох кілерів відмітаємо.

– Так, ба більше. Портьє з готелю після того, як ти пішов, згадала дещо. Пальто у цього Христо Станкича було прикметне. Імітація...

– Ану вгадаю. Ніби верблюже?

– Саме так вона сказала.

– Ось воно! – вигукнув Харрі так гучно, що розмальована графіті стіна «Бліца» відбила грімку луну на безлюдну центральну вулицю.

Харрі, вимкнувши зв’язок, перетелефонував Халворсену.

– Слухаю, Харрі.

– Христо Станкич – наш убивця. Оголоси орієнтування на верблюже пальто, нехай розішлють усім патрульним. І... – Харрі посміхнувся літній пані, що дріботіла йому назустріч, скребучи «кішками», надітими на чоботи, – треба поставити на постійний контроль телефонну мережу, щоб ми дізнались, коли хтось зателефонує у готель «Інтернаціональ» у Загребі й з якого номера. Побалакай з Клаусом Торкільдсеном з регіонального вузла «Теленору» в Осло.

– Це ж прослуховування. Нам треба буде отримати дозвіл, а це забере цілісінький день.

– Це не прослуховування, нам потрібна лише адреса додзвонювача.

– Боюся, для «Теленору» різниці не буде.

– Ти тільки скажи Торкільдсену, що це я попросив, гаразд?

– Чи можна спитати, чому він раптом згодиться ризикнути заради тебе своєю посадою?

– Довга історія. Кілька років тому його мало не до смерті забили у слідчому ізоляторі, а я його врятував. Том Волер та його посіпаки, ти ж знаєш, як воно трапляється, коли схоплюють ексгібіціоніста чи кого іншого.

– Отже, ексгібіціоніст.

– Принаймні колишній. Радо надає послуги за мовчання.

– Зрозумів.

Харрі скінчив розмову. Справа зрушила з місця, тож він більше не відчував ані шпаркого північного вітру, ані колючої снігової пороші. Часом завдяки роботі він ставав цілковито щасливим. Він розвернувся й закрокував назад в управління.

В одномісній палаті Уллевольської лікарні Юн крізь простирадло відчув, як вібрує мобільник, і похапцем схопив його.

– Слухаю?

– Це я.

– А-а, привіт, – відповів він, навіть не намагаючись приховати, що розчарований.

– Скидається на те, ніби ти чекав на дзвінок від когось іншого, – мовила Рагнхільд трохи надміру жвавим тоном, котрий виказує ображену жінку.

– Я не можу багато говорити, – відповів Юн, зиркнувши на двері.

– Я лише хотіла сказати, що, як на мене, те, що трапилось з Робертом, – жах. І що я дуже співчуваю тобі.

– Дякую.

– Тобі, певно, боляче. Власне, ти зараз де? Я намагалася додзвонитися тобі додому.

Юн мовчав.

– Мадс сьогодні повернеться пізно, тож, якщо хочеш, я б могла сьогодні до тебе заїхати.

– Ні, Рагнхільд, дякую, я упораюсь самотужки.

– Я думала про тебе. Навкруги так темно й холодно. Мені лячно.

– Тобі не буває лячно, Рагнхільд.

– Часом. – У голосі була чутна удавана образа. – Тут так багато кімнат, а людей немає.

– Переїжджай у менший будинок. Я закінчую, тут не дозволяють користуватися мобільниками.

– Стривай, Юне! Ти де?

– У мене неважкий струс мозку. Я у лікарні.

– У якій лікарні? У якому відділенні?

Юн вагався.

– Люди здебільшого спочатку питають, як трапився струс.

– Ти ж знаєш, мені бридко, коли ти не кажеш, де знаходишся.

У Юна перед очима вигулькнуло яскраве видовище, як завтра, у час для відвідин, Рагнхільд прийде з великим трояндовим букетом. Й те, як питально подивиться Теа – спершу на нього, потім – на неї.

– Медсестра йде, – прошепотів він. – Я кладу слухавку.

Він натиснув «відбій» і дивився у стелю, поки телефон догравав прощальну мелодію й дисплей згас. Вона має рацію. Навколо темрява. От тільки це йому лячно.

Рагнхільд Гільструп, заплющившись, постояла біля вікна, а потім глянула на годинник. Мадс сказав, що має чимало справ через підготування засідання правління, тож він повернеться пізно. Віднедавна він часто таке казав. Колись завжди казав точну годину й повертався хвилина до хвилини або й раніше. Не те щоб вона прагнула, щоб він якнайскоріше повернувся, просто трохи дивне відчуття. Трохи дивне, та й по всьому. Й знов-таки, дивина в іншому: почалося це після того, як отримали роздруківку всіх розмов із стаціонарного телефону. Але ж вона її не замовляла. Але її прислали, п’ять сторінок А4, у якій містилося аж надто багато подробиць. Треба б припинити без угаву телефонувати Юнові, але вона не мала змоги. Через його погляд. Достоту як у Юханнеса. Погляд цей не був ані ласкавим, ані розумним, ні лагідним, аж ніяк. Одначе він читав в її думках перше, ніж вони складалися. Казав їй, яка вона. Й все-таки кохав її.

Вона розплющилася, глянула на садибу – шість молів[28]28
  Мол – норвезька міра площі, 1000 м².


[Закрыть] живої природи. Краєвид нагадав їй про швейцарський інтернат. Сніговий відблиск заливав світлом простору кімнату, блакитнувато-білі вилиски лягали на стелю та стіни.

Вона сама наполягала, щоб будинок звели саме тут, високо над містом, по суті, у лісі. Можливо, так вона менше почуватиметься невільницею, під замком. Її чоловік, Мадс Гільструп, гадаючи, що йдеться про неволю у місті, радо згодився вкласти частину власних коштів у зведення цієї вілли. Радість загалом коштувала десять мільйонів. Коли вони переїхали сюди, їй видавалось, що її випустили з одиночки у двір, просто неба. Сонце, повітря, широчінь. Проте все одно взаперті, як в інтернаті.

Часом, достоту як сьогодні ввечері, вона розмірковувала, як вона опинилася тут. Підсумовуючи обставини, які склалися ззовні, трапилось все так. Мадс Гільструп – спадкоємець одного з великих спадків у Осло. Вони зустрілися в Америці, у кампусі неподалік Чикаго, у штаті Іллінойс, де обидва вивчали економіку в університеті середнього рівня, котрий, утім, надавав престижу більше, ніж будь-який гарний норвезький вуз, та ще й вчитися там було веселіше. Вони обоє із заможних родин, хоч він – багатший. Його родина мала статок, який збили п’ять поколінь судновласників, а її батьки були простими селянами, що надбали статок нещодавно, їхні гроші досі пахли друкарською фарбою і рибою в сітях. Жили вони на перехресті сільськогосподарських субсидій та враженої гордості, поки батько з дядьком, продавши свої трактори, поставили все на маленьке риболовне підприємство у фіорді, просто під вікнами оселі на вітряному пагорбі у Вестагдері. Час видався ідеальним, конкуренція мінімальною, ціни за кілограм астрономічними, й вже за чотири рясних роки вони стали мультимільйонерами. Помешкання на пагорбі знесли, звівши натомість віллу, сповнену несмаку, трохи більшу за хлів, яка хизувалася вісьмома еркерами та гаражем для двох машин.

Рагнхільд саме виповнилося шістнадцять, коли мати послала її з одних пагорбів на інші: у приватну школу для дівчаток Арона Шустера, що розташовувалася на висоті дев’ятисот метрів над рівнем моря в маленькому швейцарському містечку з шістьома церквами й однією пивницею. Вголос розповідали, що Рагнхільд буде вивчати французьку, німецьку й історію мистецтв – предмети, які надзвичайно прислужаться дівчині, зважаючи, що ціни на рибу ставили чимраз нові рекорди.

Але справжньою причиною від’їзду, певна річ, став її коханий Юханнес. Юханнес, що мав лагідний голос та ласкавий погляд, котрий бачив, про що вона розмірковує, перш ніж думка складалася в її голові. Селюк-остолоп Юханнес, якому не треба було нікуди їхати. Після Юханнеса все стало інакше. Й вона стала інакшою після Юханнеса.

У приватній школі Арона Шустера вона позбулась жахіть, почуття провини й рибного смороду, навчившись всьому конче необхідному для дівчини, щоб знайти собі чоловіка у своєму колі чи рівнем вище. І, скеровуючись успадкованим інстинктом виживання, що допоміг їй вижити серед норвезьких скель, вона повільно, але непомильно, поховала Рагнхільд, яку наскрізь бачив Юханнес, обернувшись на Рагнхільд, котра прагнула високого товариства, знала, чого хоче, й нікому не дозволить стати на заваді, принаймні не французьким кокеткам-старшокласницям і випещеним датчанкам, котрі пліткували по кутках, мовляв, хай скільки такі, як Рагнхільд, не стараються, вони все одно залишаться вульгарними провінціалками.

Помстилася вона, звабивши гера Бреме, молодого вчителя німецької, у котрого вони всі були трішки закоханими. Вчителі мешкали у будівлі напроти, тож вона просто перейшла через бруківчасту вулицю й постукала у двері його помешкання. Вона приходила до нього чотири рази. Й чотири рази, повертаючись додому бруківкою, цокала підборами так, що майданом котилася луна.

Ширилися чутки, а вона не надто старалася покласти їм край. Коли донеслася звістка, що гер Бреме звільнився й поспіхом виїхав у нове місце, до Цюріха, Рагнхільд переможно всміхнулася, дивлячись у засмучені обличчя однокласниць.

Закінчивши швейцарську школу, Рагнхільд повернулася додому. Нарешті вдома, міркувала вона. Утім, тут знову вона перестріла очі Юханнеса. У посрібленій воді, у тінях яскравої лісової зелені, за блискучими чорними вікнами молебні чи в авто, які мчали повз неї, здіймаючи по собі гірку на смак куряву, що скрипіла на зубах. І коли з Чикаго прийшов лист, у якому пропонували навчання (business administration[29]29
  Управління приватними компаніями та підприємствами (англ.).


[Закрыть], три роки – бакалавр, п’ять років – магістр), вона попросила у батька перерахувати необхідні на освіту кошти.

Від’їзд став полегшенням. Вона знов отримала змогу стати новою Рагнхільд. Втішалася з нагоди забути, але для цього потребувала плану, задуму, мети. Й мета знайшлася. Мадс Гільструп.

Вона гадала, все трапиться легко, адже вона вже має теоретичні й практичні знання, щоб зваблювати хлопців з високого товариства. Й до того ж була красива. Так говорив Юханнес, і повторювали решта. Головне – очі. Природа наділила її блакитною райдужкою, як у матері, й надзвичайно чистими білками, що, як довела наука, приваблює протилежну стать, позаяк свідчить про прекрасне здоров’я й чудову спадковість. Тому Рагнхільд нечасто носила темні окуляри. Хіба коли сподівалася вразити, знявши їх у слушну мить.

Дехто переконував, що вона подібна до Ніколь Кідман. Приваблювала своєю понуро-суворою красою. Може, саме у цьому була річ. У суворості. Адже коли вона силкувалася сконтактуватися з Мадсом Гільструпом у коридорах чи кампусовій їдальні, він поводився, мов сполоханий мустанг, уникав погляду в очі, нервово трусячи головою, відкидаючи чуба, й поспішно відступав на безпечну територію.

Зрештою вона поставила все на одну карту.

Увечері напередодні одного зі щорічних, начебто традиційних дурнуватих свят Рагнхільд дала співмешканці по кімнаті грошей на нові черевики і на номер у готелі й три години згаяла перед дзеркалом. Як виняток, вона прийшла на свято заздалегідь, знаючи, що Мадс Гільструп приходив на всі свята чи не найпершим, й прагнучи випередити ймовірних конкуренток.

Він мимрив і затинався, заледве набираючись сміливості глянути у її блакитні райдужки й надчисті білки. Тим паче на викот у сукні. Й усупереч переконанню, яке мала раніше, Рагнхільд виявила, що самовпевненість аж ніяк не завжди йде поруч із грошима. Згодом вона дійде висновку, що у Мадсовім комплексі меншовартості винен блискучий, вимогливий батько, що ненавидів слабкість й збагнути не міг, чому природа не подарувала йому сина, який скидався б на нього більше.

Але вона не поступилася, крутячись перед Мадсом Гільструпом, наче принада, фактично не приховуючи своєї доступності, і бачила, як дівчата, котрих вона вважала подругами й vice versa[30]30
  Навпаки (лат.).


[Закрыть], пліткували, адже, якщо вже відверто, всі вони були стадними тваринами. Й урешті, після шести пляшок слабкоалкогольного пива й сильної підозри, що він гомосексуаліст, мустанг зважився вийти на відкритий простір, а ще після двох пляшок вони пішли зі свята.

Утім, віддалася вона йому у сусідчиному ліжку. Як не крути, а черевички ж недешево коштували. А коли за три хвилини Рагнхільд стерла його з себе сусідчиним укривалом, сплетеним вручну, вона вже знала, що приручила його. Тепер треба було лише поволі нап’яти збрую й осідлати.

Додому після закінчення навчання вони поїхали нареченими. Мадс Гільструп керуватиме своєю часткою родинного статку, твердо переконаний, що йому не доведеться долати випробування у різноманітних щурячих перегонах. Його завдання – знайти добрих радників.

Рагнхільд знайшла місце при такому собі біржевому маклері, який і слова не чув про університет середнього рівня, зате чув про Чикаго, й те, що він чув, йому припало до серця. Та й те, що бачив. Він не був чудовим фахівцем, утім вирізнявся вибагливістю й у особі Рагнхільд зустрів рідну душу. Тому невдовзі вона обійняла посаду фондового аналітика, інтелектуально непросту, й засіла місце за монітором та телефонами біля столу на «кухні», як вони прозвали маклерську контору. Саме тут Рагнхільд Гільструп (вона змінила дівоче прізвище відразу після заручин, мовляв, так «зручніше») показала себе з найліпшого боку. Якщо лише проконсультувати офіційних, ймовірно фахових інвесторів маклерської контори щодо придбання «Оптикома» було замало, вона ладна була муркотіти, фліртувати, маніпулювати, брехати й плакати. Рагнхільд могла потертися об чоловічі й навіть об жіночі ноги – як результат, справи з акціями йшли набагато краще, ніж завдяки її фондовим аналізам. Але найбільша її чеснота полягала в іншому – вона чудово зналася на найважливішому вмотивуванні акційного ринку – жадобі.

Одного дня вона несподівано завагітніла. Й, на свій подив, спіймала себе на думці про аборт. Дотепер вона щиро вірила, що прагне мати дітей, принаймні одну дитину. За вісім місяців народилася Амалія. Рагнхільд була щаслива й геть забула, що колись замірювалася зробити аборт. За два тижні Амалія з високою температурою втрапила до лікарні. Рагнхільд зауважила, що лікарі надзвичайно стривожені, вони не спромоглися сказати їй, що з дівчинкою. Якось уночі Рагнхільд хотіла навіть Богові помолитися, але відкинула цей намір. Наступного вечора, о двадцять третій, маленька Амалія померла від запалення легенів. Рагнхільд, запершись у кімнаті, проридала цілих чотири дні.

«Кістозний фіброз, – мовив лікар, залишившись з нею наодинці. – Генетична хвороба, тобто чи то ви, чи то ваш чоловік – носії дефектного гену. Чи хтось із вашої чи його родини мав таке захворювання? Часом він виявляється частими нападами астми абощо?»

«Ні, – відповіла Рагнхільд. – Й, гадаю, ви дотримаєте лікарської таємниці».

Тузі зарадили фахівці. За кілька місяців вона вже знову була спроможна розмовляти з людьми. Улітку вони поїхали на чоловікову дачу на західному узбережжі Швеції і спробували знову зачати дитину. Але якось увечері Мадс Гільструп побачив дружину, яка сиділа у спальні перед дзеркалом, вся у сльозах. Вона сказала, що то кара за те, що вона замірялася зробити аборт. Він утішав її, але щойно його пестощі стали наполегливішими й сміливішими, вона відштовхнула його, сказавши, що це було востаннє. Мадс гадав, що вона про народження дітей, тож враз погодився з жінкою. Одначе, на його розпач і розчарування, вона говорила про перерву у сексуальних стосунках. Мадс Гільструп саме розсмакував і надзвичайно тішив свою самоповагу, якої сповнювався, бо дарував їй нетривалі, утім очевидні оргазми. Хай там як, а він вважав її слова наслідком нещастя й гормональних змін після пологів. А Рагнхільд просто не насмілювалася сказати йому, що останні два роки мала з ним секс лише через почуття обов’язку й розгубила рештки пристрасті до нього ще під час пологів, коли зауважила його дурне, ошелешене, перелякане обличчя. А коли він, плачучи від щастя, впустив ножиці, якими мав перетинати пуповину, знак батьківського тріумфу, вона прагнула лише одного – зацідити йому у пику. Й вона геть не мала наміру розповідати, що останній рік вона й її аж ніяк не блискучий шеф задовольняли нагальні потреби одне одного у спарюванні.

Єдиному брокеру в Осло, Рагнхільд, коли вона йшла у відпустку через вагітність, запропонували стати повноправним партнером. Та вона, на подив усіх, звільнилася. Їй запропонували нову посаду – управительки сімейними статками Мадса Гільструпа.

У прощальний вечір вона повідомила шефові: настав час маклерам стелитися перед нею, а не навпаки. Утім, про справжню причину – анічичирк: на жаль, Мадс Гільструп не упорався із єдиним своїм завданням, не знайшов добрих радників, тож сімейні капітали збавлялися так стрімко, що свекор, Алберт Гільструп, та Рагнхільд уклали угоду. Більше Рагнхільд ніколи не бачила свого колишнього шефа. Лише за кілька місяців почула, що він зліг у лікарню після тривалих нападів астми.

Рагнхільд не до вподоби було Мадсове товариство, як не до смаку воно було й самому Мадсові, принаймні на її думку. Хай там як, а вони все одно відвідували вечірки, на які їх звали, адже противага – опинитися поза колом людей, які мали певну вагу й майно, – була набагато гіршою. Одна справа – проводити час із зухвалими чоловіками, які справляють враження і які щиро вірять, що вони мають право бути такими завдяки своїм грошам. Інша справа – бути у товаристві їхніх жінок, чи то пак «шкап», як називала їх Рагнхільд. Говірливі, грудасті хатні господарки, що снують по крамницях й у яких тільки й мови, що про здоров’я. І мають цілком природну на вигляд і цілком справжню засмагу, позаяк щойно повернулися із Сен-Тропе, де разом з дітьми відпочивали від своїх au pair[31]31
  Тут: благовірних (фр.).


[Закрыть] та галасливих робітників-скандалістів, котрі ніяк не могли доробити басейн чи нові кухні. У щирому розпачі вони говорили про те, яка погана справа із закупами у Європі цього року, а щодо решти їхній світогляд не простягався далі, як від Слемдала до Богстада, чи, якнайдалі, до Крагерьо улітку. Найулюбленіші теми – ганчір’я, підтяжки обличчя та спортивні тренери, позаяк були засобом утримати при собі заможних, ефектних чоловіків, у чому, власне, полягало єдине їхнє завдання у цьому світі.

Спіймавши себе на таких думках, Рагнхільд часом страшенно дивувалась. Чи вони й справді так різняться з нею? Може, різниця у тому, що вона має посаду? Може, саме через це їй осоружні були їхні пихаті пики у ранковому ресторані у Віндерені, коли вони нарікали на зловживання зі страховками й ухиляння від податків серед тих, кого вони трохи зневажливо називали «вищим суспільством»? Чи була якась інша причина? Адже дещо таки трапилось. Революція. Вона почала замислюватись не тільки про себе, а й про іншу людину. Такого не траплялося, відколи була жива Амалія. І був Юханнес.

Спочатку був задум. Капітали й надалі збавлялися через невдалі Мадсові вкладення, тож з’явилася нагальна потреба ужити заходів. Не лише перевести кошти в активи, які мають менші ризики, але й сплатити борги, що накопичились. Вони потребували прибуткової фінансової операції. Задум з’явився у голові свекра. Й тут дійсно пахло великою покупкою, точніше – великим грабунком. Але не банків з чудовою охороною, а звичайнісіньким оббиранням стареньких. За таких обставин старенькою правила Армія спасіння. Рагнхільд ознайомилася з майновим портфелем організації, вельми й вельми вражаючим. Будівлі, звісно, перебували не у найліпшому стані, але потенціал та розташування – чудові. Найперше – житлові будинки у центрі Осло, здебільшого у районі Майорстюа. Рахунки Армії спасіння засвідчили Рагнхільд щонайменше дві речі: Армія негайно потребувала коштів, а вартість нерухомості на балансі була дуже занижена. Мабуть, вони гадки не мали, на яких цінностях сидять; на додачу, вона дуже сумнівалася, що ті, хто має вирішальне слово в Армії, зналися на цьому, як на своїх п’яти пучках. Крім того, певно, настала слушна мить для придбання нерухомості, адже ціни впали укупі з курсами акцій, а зараз основні показники знов поповзли вгору.

Один телефонний дзвінок – і вона домовилася про зустріч.

Весняної ясної днини вона поїхала на зустріч у штаб-квартиру Армії спасіння.

Її зустрів командувач, Давид Екхоф, за кілька секунд Рагнхільд усвідомила, що його ґречність приховує властолюбного вожака зграї, з тих, що вона завиграшки придомашнювала, тож вирішила, що все піде легко. Він провів її у нарадчу кімнату, де подавали вафлі й навдивовижу гидку каву, окрім них, у кімнаті були присутні ще трійко співробітників – літній чоловік та двоє молодших колег. Літній мав звання підполковника, був головним управителем і незабаром йшов на пенсію. Один з молодших, Рікард Нільсен, сором’язливий парубок, враз показав подібність до Мадса Гільструпа. Утім ця подібність була дрібницею у порівнянні з шоком, якого вона зазнала, знайомлячись з іншим молодиком. Він, ласкаво посміхаючись, потиснув їй руку й назвався Юном Карлсеном. Й річ не у високій згорбленій постаті, не у відкритому хлоп’ячому обличчі, не у м’якому голосі, а в очах. Він дивився просто на неї. Усередину її єства. Достоту, як дивився він. Як дивився Юханнес.

На початку зустрічі, коли головний управитель повідомив, що за найскромнішими підрахунками є один мільярд крон, значна частина котрого – прибутки від двохсот тридцяти об’єктів нерухомості, що є у володінні Армії по всій країні, вона сиділа, мов зачарована, силкуючись відвести очі від хлопця. Від його волосся, від рук, що тихо лежали на столі. Його плечі зовсім не розтягували чорну форму, яка чомусь Рагнхільд ще з дитячих років нагадувала про літніх чоловіків та жінок, які співають другим голосом у триголосних святих поспів’ях, які всміхаються, хоч і не ймуть віри ні в яке життя до смерті. Вона вважала, – хоч і несвідомо, – що у Армію спасіння йдуть ті, хто не знайшов собі іншого місця, простодушні, не надто товариські й не надто метиковані, ті, з якими не хотіли бавитися решта дітей, тож вони гадали, що Армія – це товариство, де навіть вони спроможні відповідати потрібним вимогам – співати другим голосом.

Коли головний управитель доказав, Рагнхільд, подякувавши, відкрила течку, взяла аркуш паперу й підсунула через стіл командувачеві.

– Ось наша пропозиція, – мовила вона. – З неї зрозумієте, яка нерухомість нас зацікавила.

– Дякую, – мовив командувач і глянув на аркуш паперу.

Рагнхільд намагалася прочитати його реакцію за обличчям. Але збагнула, що це небагато важить, адже окуляри для читання так і лежали перед ним на столі.

– Наш фахівець вивчить її і зробить свій висновок, – вів далі командувач, усміхаючись і передаючи папірець далі. Юнові Карлсену. Рагнхільд зауважила, що обличчя у Рікарда Нільсена мимохіть сіпнулося.

Вона поклала перед очима Юна свою візитівку.

– Якщо матимете питання – зателефонуйте, – мовила вона, відчуваючи його погляд, ніби дотик до тіла.

– Дякую, що завітали, пані Гільструп, – командувач Екхоф ляснув у долоні. – Обіцяємо відповісти протягом... Юне?

– У найкоротший термін.

– У найкоротший термін, – повторив командувач, доброзичливо посміхаючись.

Усі четверо провели її до ліфта. Мовчки стояли, чекаючи на ліфтову кабінку. Коли двері поповзли убік, вона, ледь прихилившись до Юна Карлсена, тихо промовила:

– Коли забажаєте. Телефонуйте на мобільний.

Вона намагалася перестріти його погляд, прагнучи ще раз відчути його, але часу забракло. Дорогою вниз, на самоті, Рагнхільд Гільструп відчувала рвучкі, болісні удари пульсу й мимохіть затремтіла.

За три дні він, перетелефонувавши, відповів заперечно. Розглянувши пропозицію, вони вирішили не продавати. Рагнхільд із запалом почала доводити переваги запропонованої ціни, підкресливши вразливі позиції Армії на ринку нерухомості, що справи з нерухомістю вели непрофесійно, що вони втрачали кошти через неприбуткові об’єкти й що їм слід диверсифікувати свої вкладення. Юн Карлсен слухав не перебиваючи.

– Дякую, – мовив він, коли вона договорила, – що ви, пані Гільструп, так ретельно вивчили питання. І як економіст я, безперечно, не можу відкидати ваші висновки. Одначе...

– То у чім річ, розрахунки непомильно свідчать, що... – Вона голосно дихала у слухавку.