Текст книги "Спаситель"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

– Так-так, вже їду, не хвилюйся, – почувся голос Беати після першого ж гудка. – Я вже...

– Слухай-но мене, – обірвав її Харрі, – повідом по рації, щоб усі патрульні машини прожогом линули сюди. Біля дверей оселі стоїть чоловік, решетячи нас кулями. Носа сюди не показуй, зрозуміла?

– Зрозуміла. Будь на зв’язку.

Харрі поклав мобільний поряд, долі. Хтось шкрябає по стіні. Чи він їх чує? Харрі завмер. Шурхіт ставав дедалі ближчим. Що це за стіни у них тут такі? Куля, що прошила куленепробивні двері, завиграшки пройде крізь гіпсоліт та бавовняну ізоляцію полегшеної стіни. Чимраз ближче. Звук стих. Харрі затамував подих. І раптом почув. Юн дихає.

Потім у одноманітному міському галасі прорізався звук, що залунав у його вухах, наче музика. Одна поліцейська сирена, потім наступна.

Харрі прислухався, чи не шкребеться. Ні. Біжи, благав він. Накивай п’ятами. І його молитву було почуто. Квапливі кроки віддалялися коридором, стихнувши на сходах.

Харрі лежав потилицею на холодній долівці, дивлячись у стелю. З-під дверей дмухав протяг. Він заплющився. Дев’ятнадцять років. Святий Боже. До пенсії ще дев’ятнадцять років.

Розділ 12. Четвер, 17 грудня. Лікарня та попіл

У вітрині крамниці він побачив відображення поліцейської машини, що під’їжджала за його спиною. Він крокував далі, наказуючи собі не бігти. Всього кілька хвилин тому він промчав униз сходами від помешкання Юна Карлсена, вибігши на тротуар, мало не збив з ніг молодицю з мобілкою в руках, помчав через парк на захід, до залюднених вулиць, по котрих крокує саме зараз.

Поліцейська машина утримувала однакову з ним швидкість. Побачивши якісь двері, він розчинив їх і ніби потрапив у фільм. Американський, з «кадилаками», краватками-шнурками й молодими Елвісами. Музика, що лунала з динаміків, нагадувала прадідівські платівки, а бармен наче зійшов з обгортки вінілового диска.

Він обійшов поглядом малесенький, але на диво залюднений бар, не відразу збагнувши, що бармен заговорив до нього.

– Sorry?

– A drink, Sir?[25]25
  Вип’єте чогось, сер? (Англ.)


[Закрыть]

– Чом би й ні? Що маєте?

– Скажімо, «Slow Comfortable Screw-Up»[26]26
  Вид коктейлю.


[Закрыть]. Та, як на мене, вам не зашкодить порція оркнейского віскі.

– Дякую.

За вікном поліцейська сирена то ближчала, то віддалялася. У барі було тепло, й піт вільно потік з пор. Він зірвав з шиї хустину й засунув її у кишеню пальта. Добре, що тут стоїть цигарковий дим, він перебиває запах пістолета у кишені.

Взявши склянку з питвом, він сів коло стіни біля вікна.

Хто був той другий чоловік у квартирі? Приятель Юна Карлсена? Родич? Чи вони просто разом знімають квартиру? Він ковтнув віскі. Смак лікарні та попелу. А навіщо ставити собі такі дурні питання? Лише поліцейський міг відреагувати так. Лише поліцейський спроможний так швидко викликати допомогу. І тепер вони знають, хто його мішень. Це дуже ускладнить завдання. Може, варто відступитися? Він ковтнув ще.

Поліцейський бачив верблюже пальто.

Вийшовши у нужник, він переклав пістолет, паспорт і хустку у піджак, а пальто запхав у смітник під мийкою. Постояв на тротуарі, оглядаючи вулицю, тремтячи від холоду й розтираючи руки.

Останнє завдання. Найважливіше. Від нього залежало все.

«Заспокойся, – мовив до себе. – Вони не знають, хто ти. Повернися до початку. Міркуй конструктивно».

І все-таки промайнула та сама думка, він не встиг спинити її: хто такий той чоловік у квартирі?

– Ми не знаємо, – мовив Харрі. – Знаємо лишень, що убивця, найпевніше, той самий, що застрелив Роберта.

Він підібгав ноги, щоб санітар зміг провезти повз них вузьким коридором порожню каталку.

– Мм-аб-буть, – затинаючись відповіла Теа Нільсен. – Чи їх декілька? – Вона сиділа, нахилившись вперед, учепившись руками у сидіння твердого стільця, ніби боячись упасти.

Беата Льонн нахилилася, заспокоюючи, поклала долоню Теа на плече.

– Ми гадки не маємо. Головне, що все гаразд. Лікар каже, що у нього лише струс мозку.

– Через мене, – зітхнув Харрі, – й через куток лави на кухні, що обдерла йому лоба, куля з пістолета пройшла повз нього, ми знайшли її у стіні. Друга втрапила у пакунок з молоком. Уявіть, просто всередину, третю ми знайшли на кухні, поміж родзинок та...

Беата кинула на Харрі погляд, котрий, як він розтлумачив, свідчив, що Теа навряд чи зараз цікавиться химерами балістики.

– Добре, з Юном все гаразд, але він знепритомнів, тому лікарі на певний час залишать його під наглядом.

– Зрозуміло. Чи тепер мені можна піти до нього?

– Певна річ, – мовила Беата. – Але спершу погляньте на ці світлини. Може, ви колись раніше бачили кого-небудь з цих людей.

Вона добула з течки три знімка й простягла їх Теа. Фото з Егерторг було добряче збільшено, й обличчя скидалися на мозаїку білих та чорних цяток.

Теа захитала головою:

– Навряд, вони взагалі видаються всі однаковими.

– Згоден, – мовив Харрі. – Але Беата – спеціаліст з опізнання облич і каже, що це дві різні особи.

– Авжеж, саме так я гадаю, – сказала Беата. – Та ще й той, хто вибіг з під’їзду на Гетеборггата, мало не збив мене з ніг. І, як на мене, він не скидався на ці фото.

Харрі здивувався, він ніколи не чув, щоб Беата сумнівалася у такому.

– Боже! – прошепотіла Теа. – Скільки ж їх тут?

– Не переймайтеся, – відповів Харрі. – Біля дверей Юна стоять охоронці.

– Що? – Теа витріщилась на нього, й Харрі второпав, що вона навіть гадки не мала, що тут, в Уллевольській лікарні, Юн може бути у небезпеці. Вона втямила це лише цієї миті. Приголомшливо.

– Ходімо глянемо, як у нього справи, – привітно запропонувала Беата.

Еге, міркував Харрі, а цей телепень нехай посидить тут та поміркує, як треба з людьми спілкуватися. Він озирнувся, почувши квапливі кроки в другому кінці коридору.

Халворсен біг, невимушено маневруючи між пацієнтів, відвідувачів та персоналом у дерев’яних черевиках, що постукували по долівці. Засапаний, він спинивсь перед Харрі, простягаючи йому глянцевий аркуш паперу з безбарвним чорним текстом, тож Харрі враз збагнув: це факс, що прийшов у їхній відділ.

– Сторінка зі списками пасажирів. Я намагався додзвонитися.

– Тут заборонено користуватися мобільними, – відповів Харрі. – Щось цікаве є?

– Списки я отримав без жодної мороки. Й переслав їх Алексові електронною поштою, який враз узявся їх опрацьовувати. Дехто має стосунок до певних дрібних злочинів, але зараз за наших умов – поза підозрою. Щоправда, дещо-таки видалось доволі дивним...

– Он як?

– Один з пасажирів прилетів у Осло два дні тому й мав зворотний квиток на рейс, який мав би вилетіти учора. Але рейс було затримано й перенесено на сьогодні. Христо Станкич. Він не з’явився. Й це дивно, бо він мав дешевий квиток, який не треба реєструвати знов. У переліку пасажирів його зазначено громадянином Хорватії, я попросив Алекса звірити з хорватським Управлінням реєстрації населення. Певна річ, Хорватія не є членом Євросоюзу, але, позаяк вони прагнуть у ЄС, то охоче співпрацюють, коли...

– Не ходи околяса, Халворсене.

– Христо Станкича не існує на світі.

– Цікаво. – Харрі потер підборіддя. – Але Христо Станкич не обов’язково має стосунок до нашої справи.

– Певна річ.

Харрі дивився на ім’я у списку. Христо Станкич. Всього-на-всього ім’я. Але воно має стояти у паспорті, який авіакомпанія вимагає показати під час реєстрації, оскільки це ім’я зазначено у списку. У тому ж паспорті, який треба показати, реєструючись у готелі.

– Треба перевірити списки пожильців усіх готелів в Осло, – мовив Харрі. – Подивимося, чи не мешкав там цими днями Христо Станкич.

– Візьмуся просто зараз.

Харрі випростався, кивнув Халворсенові, сподіваючись, що наділив цей кивок усім, що прагнув сказати. Що він задоволений ним.

– Тоді я піду до свого психолога, – мовив він.

Приймальня психолога Столе Еуне була розташована у тій частині Спурвейсгата, тобто Залізничної вулиці, де рейок й близько немає, зате на вулицях можна помилуватися дуже прикметною мішаниною ходи. Упевнена, пружна хода хатніх господарок, котрі займалися фітнесом у спортзалі «САТС», обачна хода людей з собаками-поводирями з Об’єднання сліпих й необачна – обтріпаної, проте безстрашної клієнтури хоспісу для наркоманів.

– Отже, Роберт Карлсен полюбляв дівчаток, що не досягли статевозрілого віку. – Столе Еуне повісив твідовий піджак на спинку стільця, подвійне підборіддя зсунулося до краватки-метелика. – Цьому, звісно, є чимало ймовірних пояснень, але, якщо я правильно зрозумів, він зростав у пієтистському оточенні Армії спасіння?

– Саме так, – відповів Харрі, роздивляючись безладно заставлені книжками полиці у свого особистого й фахового консультанта. – Але хіба не міф те, що людина, яка зростала у відстороненому, суворо релігійному оточенні, стає збоченцем?

– Ні, – коротко відповів Еуне. – Стосовно християнських сект, то у них такі збочення трапляються більше, ніж просто часто.

– Чому?

Еуне склав руки, з’єднав кінчики пальців і вдоволено прицмокнув.

– Якщо, наприклад, у дитинстві та юності батьки карають чи принижують дитину за прояви природної сексуальності, то вона витісняє цю частину своєї особистості. Тому природне статеве дозрівання зупиняється, й сексуальні вподобання приходять, так би мовити, манівцями. Дехто вже дорослим повертається на той етап, коли їм ще дозволяли поводитися природно, виявляти свою сексуальність.

– На кшталт ходіння у підгузку.

– Так. Чи забав з екскрементами. Я згадую випадок у Каліфорнії, коли такий собі сенатор...

Харрі кахикнув.

– Або ж, подорослішавши, вони повертаються до так званого core-event[27]27
  Головна подія (англ.).


[Закрыть], – вів далі Еуне. – Зазвичай це останній раз, коли вони вдало виконали свій сексуальний намір, тобто коли все спрацювало. А це може бути закоханість чи сексуальний контакт у підлітковому віці, коли їх не заскочили й не покарали.

– Чи статевий злочин?

– Слушно. Ситуація, яку вони контролювали, таким чином відчуваючи свою силу, що є противагою приниженню. Й решту життя вони марнують на те, щоб відтворювати цю ситуацію.

– Але ж стати сексуальним збоченцем – не проста річ, адже так?

– Звісно. Багатьох б’ють так, що синці залишаються, заскочивши у підлітковому віці з порножурналом, та, подорослішавши, вони стають цілком звичайними, сексуально здоровими особами. Але щоб ймовірність стати збоченцем стала найбільшою, треба мати батька, схильного вдаватися до грубої сили, чи матір, схильну до сексуальних домагань, й оточення, якому властиве замовчування й погрози, що за хіть своїх чресел горіти тобі у пеклі.

Мобільник у Харрі запищав один раз. Він добув телефон, прочитав есемеску від Халворсена. Такий собі Христо Станкич переночував одну ніч у готелі «Скандія» біля Центрального вокзалу.

– Як почуваєшся серед анонімних алкоголіків? – спитав Еуне. – Утримання діє?

– І так, і ні, – відповів Харрі підводячись.

Через крик він здригнувся.

Озирнувшись, він уп’явся поглядом у вирячені очі та роззявлену чорну діру рота всього за кілька сантиметрів від власного обличчя. Дитина прилипла носом до скла ігрової кімнати «Бургер-кінг», а потім впала навзнаки просто на килим з червоних, жовтих, синіх пластикових кульок, радісно скиглячи.

Він стер з губів залишки кетчупу, висипав усе з таці у смітник і квапливо вийшов на Карл-Юханс-гате. Силкувався скрутитися під тонким піджаком, але мороз був безжальним. Конче треба купити нове пальто, але спершу зняти номер у готелі «Скандія». Шість хвилин по тому він увійшов у хол готелю, заступивши місце за парою, яка, певно, саме реєструвалася. Дівчина-портьє кинула на нього швидкий погляд, але у ньому не було й тіні упізнання. Вона знов схилилася над паперами нових пожильців, розмовляючи з ними норвезькою. Жінка озирнулася, білява, молода. Усміхнулася. Приваблива, міркував він. Ні, просто гарненька. Він посміхнувся у відповідь. Встиг посміхнутися. Тому що усвідомив, що бачив її раніше. Кілька годин тому. Біля будинку на Гетеборггата.

Не рухаючись, він схилив голову й встромив руки у кишені. Грубе руків’я пістолета діяло заспокійливо. Він обережно підвів очі, зиркнув у люстро за стійкою портьє. Але відображення розпливалося, роздвоювалося. Він заплющився, глибоко вдихнув, знов розплющився. Обережно зосередив погляд на високому чоловікові. Коротко стрижене волосся, бліда шкіра, червоний ніс, різкі, суворі риси обличчя на противагу чуттєвому роту. Це він. Другий чоловік, що був у квартирі. Поліцейський. Він стрімким поглядом оглянув хол. Більше нікого немає. Й ніби щоб розвіяти його сумніви, він почув у норвезькій мові два знайомих слова: Христо Станкич. Живосилом змусив себе не сходити з місця. Як вони докопалися, хто він, чоловік гадки не мав, але вже почав розуміти, які будуть наслідки.

Білявці віддали ключ, вона схопила валізку, мабуть, з інструментами, й попростувала до ліфта. Високий чоловік щось промовив до портьє, дівчина занотувала. Потім поліцейський озирнувся, на мить перестрів його погляд і покрокував до виходу.

Портьє посміхнулася, промовила норвезькою якусь привітну завчену фразу й питально поглянула на нього. Він спитав, чи є номер для некурців на першому поверсі.

– Зараз гляну, сер. – Вона пробігла пальцями по кнопках клавіатури.

– Excuse me. Чоловік, з яким ви щойно розмовляли, бува не поліцейський, чиє фото надруковане у газеті?

– Не знаю, – посміхнулася вона.

– Він же відома особа, як то його звати...

Вона зазирнула у нотатник.

– Харрі Холе. Чи він справді відомий?

– Харрі Холе?

– Саме так.

– Не те ім’я. Мабуть, я помилився.

– Є одна вільна кімната. Якщо братимете, заповніть цю картку й покажіть паспорт. Як розраховуватиметесь?

– А скільки коштує?

Вона сказала ціну.

– Шкода, – промовив він. – Але задорого.

Вийшовши з готелю, він попростував до будівлі вокзалу, знайшов туалет і замкнувся у кабінці. Сів, спробував упорядкувати думки. Вони знають його ім’я. Отже, треба знайти нічліжку, де не вимагають показувати паспорт. І Христо Станкичу доведеться забути про реєстрацію на літак, корабель, потяг і взагалі про перетин кордону. Як же вчинити? Треба зателефонувати їй у Загреб.

Він вийшов на Ернбанеторг. Крижаний вітер гуляв майданом, коли він, клацаючи зубами, дивився на телефони-автомати. Посеред майдану, прихилившись до білого вагончика, у якому торгували сосисками, стояв чоловік. Викапаний астронавт у своєму надимнутому комбінезоні. Йому ввижається, чи цей чоловік дійсно спостерігає за таксофонами? Може, вони вистежили його переговори й тепер чекають, поки він сюди повернеться? Та ні, навряд. Він вагався. Якщо вони прослуховують таксофони, є ризик видати її. Рішення прийнято. Можна не квапитися телефонувати, зараз йому найперше потрібна кімната з ліжком та опаленням. Але для цього потрібна готівка, а він останньою заплатив за гамбургер.

У високому залі серед бутиків та залізничних перонів він знайшов банкомат. Добув картку VISA, прочитав інструкцію англійською, де зазначалося, що магнітна стрічка має бути праворуч, й простягнув руку до прорізу. Рука застигла, адже картка теж видана на ім’я Христо Станкича. Банкомат зареєструє її, й усіх тут-таки здіймуть по тривозі. Він вагався. Знов сунув картку в гаманець. Повільно пройшов залою. Бутики зачиняли. Грошей немає, теплу куртку нема за що придбати. Якийсь охоронець провів його пильним поглядом. Він знову вийшов на майдан. Північний вітер наскрізь пробирав. Біля вагончика з сосисками нікого немає. Зате хтось стоїть коло тигра.

– Мені потрібно трохи грошей, щоб переночувати.

Попри те, що норвезької він не знав, все одно зрозумів, що сказала постать, котра виросла просто перед ним. Той самий наркоман, якому він зранку наділив грошей. Ой, як би вони йому зараз прислужилися! Він захитав головою, перевів погляд на юрбу наркоманів, що стояли, тремтячи, там, де, як він спочатку гадав, розташована автобусна зупинка. Саме знову під’їхав білий автобус.

Харрі відчував, як болить у грудях та у легенях. Приємний біль. Стегна палали. Теж приємно.

Застрягши у глухому куті, він часом вчиняв саме так, як зараз: йшов у спортзал у підвалі Поліцейського управління й сідав на велотренажер. Не тому, що це допомагало міркувати, а тому, що так усі думки зникали.

– Мені сказали, що ви тут, – мовив Гуннар Хаген, злізаючи на тренажер поряд. Жовта майка, що щільно облягала, та велосипедні штани радше виказували, ніж приховували м’язи худого, мало не сухореброго комісарового тіла. – Ви за якою програмою тренуєтеся?

– За дев’ятою, – відповів пихкаючи Харрі.

Трохи підвівшись на педалях, Хаген налаштував висоту сідла й швидко натиснув необхідні кнопки на комп’ютері тренажера.

– Як я зрозумів, вам сьогодні довелося непереливки.

Харрі кивнув.

– Я не заперечуватиму, якщо ви візьмете лікарняний, – додав Хаген. – Хай там як, а ми у мирний час живемо.

– Вдячний, босе, але у мене все гаразд.

– Добре. Я щойно розмовляв з Турлейфом.

– З начальником кримінальної поліції?

– Ми б хотіли бути у курсі справ. Нам телефонували. Армія спасіння популярна серед людей, впливові особи у нашому місті цікавляться, чи ми у змозі розкрити справу до Різдва. Різдвяний мир тощо.

– Минулого року у різдвяний мир політиків закралася смерть на ґрунті надміру сексу.

– Я спитав, як у нас справи, Холе.

Харрі відчув, як шкіра на грудях свербить від поту.

– Попри сьогоднішнє фото у «Дагбладет», жодний свідок не обізвався. А Беата Льонн вважає, що знімки свідчать, що є не один, а щонайменше двоє убивць. Я схиляюся до того, що вона має рацію. Чоловік, що заявився до Юна Карлсена, був зодягнений у верблюже пальто та червону хустку на шиї, судячи з одягу, саме його зображено на фото, яке зняли на Егерторг увечері напередодні убивства.

– Збіг лише за одягом?

– Я не встиг до пуття роздивитися його в обличчя. І Юн Карлсен небагато пригадує. Одна із сусідок казала, що у дверях наскочила на англійця, який прагнув залишити біля дверей Юна Карлсена різдвяного подарунка.

– Отакої, – мовив Хаген. – Але версію про кількох найманців не розголошуватимемо. Певний час.

– Наразі, мабуть, і все.

– Он як?

Харрі глянув на спідометр, спокійно додав швидкості до тридцяти п’яти кілометрів на годину.

– А ще маємо підроблений паспорт хорвата на ім’я Христо Станкича, котрий не з’явився на борту сьогоднішнього рейсу до Загреба, незважаючи на те, що був у переліку пасажирів. Ми з’ясували, що він мешкав у готелі «Скандія». Саме зараз Льонн шукає у його номері сліди ДНК. Пожильців у них нерясно, тож ми сподівалися, що портьє упізнає чоловіка за фото.

– Й що?

– На жаль, ні.

– Що саме наводить нас на думку, що Станкич – шукана особа?

– Та, власне, лише підроблений паспорт, – відповів Харрі, поглянувши косим оком на спідометр у Хагена. Сорок кілометрів на годину.

– І як ви сподіваєтеся його знайти?

– Ну, в епоху інформації імена залишають сліди, ми довели наших постійних інформаторів до бойової готовності. Якщо такий собі Христо Станкич зареєструється у готелі, придбає квиток на літак чи скористається кредитною карткою, ми враз про це дізнаємось. Портьє казала, що він питав про найближчий таксофон, і вона послала його на Ернбанеторг. «Теленор» перешле нам перелік вихідних дзвінків з тамтешніх таксофонів за останні дві доби.

– Отже, ми маємо лише хорвата з підробленим паспортом, що не з’явився на свій рейс, – підсумував Хаген. – Фактично, глухий кут, адже так?

Харрі помовчав.

– Спробуйте підійти до справи з іншого боку, – мовив Хаген.

– Так, босе, – відповів тихо Харрі.

– Завжди є альтернативи, – мовив Хаген. – Чи я розповідав вам про японські війська, у яких спалахнула холера?

– Гадаю, навряд.

– Вони саме були у джунглях на північ від Рангуна, й все, що їли чи пили, враз виходило назовні. Людям загрожувало зневоднення, але командувач не бажав просто так лягати й умирати, а тому наказав усім, виллявши зі шприців морфін, впорскувати собі воду з фляжок.

Хаген додав швидкості. Харрі даремно прислухався до його дихання: начальник і на крихту не засапався.

– Засіб подіяв. Але за кілька днів води лишилася лише одна бочка, що кишіла червами. Тоді заступник командувача запропонував упорскувати сік із фруктів, що росли неподалік, адже, за теорією, сік містить дев’яносто відсотків води, та й вони не мали що втрачати. Винахідливість та зухвалість. Загін вижив, Холе. Винахідливість та зухвалість.

– Винахідливість та зухвалість – пропихкав Харрі. – Дякую, босе.

Він відчайдушно крутив педалі, а його власне дихання шуміло, ніби жар у грубі. На спідометрі – сорок, а у начальника – сорок сім. І дихає спокійно.

Харрі згадав цитату з книги, якій тисяча років і яку йому дав один грабіжник, – «Мистецтво війни»: Обирай свої битви. Він усвідомлював, що від цієї битви він має відмовитись. Адже все одно буде здоланий.

Харрі скинув швидкість. На спідометрі тридцять п’ять. Й із подивом відчув не відчай, а втомлене смирення. Може, нарешті подорослішав і покинув дурнувату манеру кидатися в атаку, виставивши уперед роги, щойно хто-небудь майне червоним полотном? Харрі зиркнув на Хагена. Ноги працюють, ніби шарніри, обличчя вкрите тоненькою плівкою поту, що виблискувала проти лампового світла.

Харрі витер піт. Кілька разів глибоко зітхнув. І знову почав крутити педалі. За кілька миттєвостей відчув приємний біль.