Текст книги "Спаситель"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Розділ 10. Четвер, 17 грудня. Скептик

Сьомий день перед Святвечором дихав холодом, котрий ніби залізною рукавицею хапав людей, що швидко й мовчки поспішали вулицями Осло туди, де можна сховатися від морозу.

Харрі сидів у червоній зоні в управлінні, слухаючи невтішне звітування Беати Льонн, силкуючись не звертати уваги на газети на столі. На кожній шпальті – пишуть про вбивство, на кожній шпальті – зерниста світлина по-зимовому темного майдана Егерторг. І посилання до такої чи такої сторінки всередині. «Верденс ганг» та «Дагбладет» склепали статтю, яку через силу можна назвати портретом Роберта Карлсена на основі побіжних бесід з друзями та знайомими. «Добрий хлопець», «Завжди готовий зарадити», «Трагедія». Харрі все уважно прочитав, але не знайшов нічого хоч трохи вартісного. З батьками ніхто зв’язатися не мав змоги, й лише у «Афтенпостен» цитували Юна: «Незбагненно». Це коротке слово надруковано під фото спантеличеного хлопця зі скуйовдженим волоссям, біля будинку Армії на Гетеборггата. Підписана стаття старим знайомим, Рогером Єндемом.

Харрі почухав ногу крізь дірку у джинсах, міркуючи, що варто було б одягти підштаники. Він прийшов на роботу о пів на восьму й найперше завітав до Хагена й спитав, хто очолить розслідування. Хаген, глянувши на нього, відповів, що вони з начальником поліції, порадившись, вирішили наразі доручити справу йому. Харрі не став випитувати, що означає «наразі», кивнувши, пішов геть.

З десятої ранку дванадцятеро працівників кримінального відділу, а також Беата Льонн та Гуннар Хаген (він вирішив лише «бути присутнім») сиділи на нараді.

Й підсумок, якого вчора увечері дійшла Теа Нільсен, лишився чинним.

По-перше, немає свідків. Жодна людина на Егерторг не бачила нічого надзвичайного. Плівки з камер спостереження неподалік ще опрацьовували, але скидалося на те, що пуття з них ніякого. Опитування персоналу крамниць та ресторанів, що розташовуються на Карл-Юханс-гате, теж не принесли результату, більше ніхто свідчити не визвався. Беата, котрій напередодні переслали світлини з «Дагбладет», на яких знято присутніх, звітувала, що на світлинах або доволі великі плани усміхнених дівчаток, або ж це взагалі оглядові плани, надто крупнозернисті, щоб можна було щось розгледіти. Вона збільшила світлини людей, що стояли поряд з Робертом Карлсеном, але не зауважила ані зброї, ані будь-чого іншого, що дало б змогу виявити шуканого убивцю.

По-друге, окрім гільзи, жодних вартісних доказів немає, й балістик з криміналістичного відділу дійшов висновку, що порожня гільза, яку знайшли на майдані, відповідає кулі, що прошила голову Робертові Карлсену.

По-третє, вони зовсім не мають мотиву.

Беата Льонн відзвітувала. Харрі дав слово Магнусу Скарре.

– Зранку я розмовляв з управителькою крамниці «Фретекс», що на Кіркевейєн, де працював Роберт Карлсен, – повів Скарре, котрого доля, схиляючи до гіркого гумору, наділила скрипучим голосом. – Вона була приголомшена, казала, що Роберта всі любили, чарівливий хлопець, завжди перебував у доброму гуморі. Щоправда, часом нерозважливий. Ураз візьме й не прийде. Але їй не спадало на гадку, щоб він мав хоч яких ворогів.

– Ті, з ким я мав розмову, описали його достоту так само, – додав Халворсен.

Протягом наради Гуннар Хаген сидів, заклавши руки за голову, спостерігаючи за Харрі з вичікувальною усмішкою, ніби за ілюзіоністом, який ось-ось добуде кролика із капелюха. На жаль, ніякої чудасії. Лише версії.

– Припущення? – спитав Харрі. – Ну ж бо, повідайте, після наради буде вже запізно.

– Застрелено серед білої днини, та ще й на очах у всього зібрання, – сказав Скарре. – Так роблять лише одну справу. Це страта, яку виконали фахово, щоб інші боялися, на науку решті, хто заборгував за наркотики.

– Що ж, – мовив Харрі, – у відділі наркотиків ніхто й слова не чув про Роберта Карлсена й в очі його не бачив. Він чистий, несуджений, у наших базах даних не зазначений. Чи хтось із вас чув про негрошовитих наркоманів, які ні на чому не попадалися?

– Судмедексперти не знайшли у крові жодної протизаконної речовини, – мовила Беата. – Жодних слідів від ін’єкцій теж немає.

Хаген кахикнув, і всі озирнулися на нього.

– Солдат Армії спасіння, певна річ, не має стосунку до таких речей. Кажіть далі.

Харрі зауважив, що на чолі у Магнуса Скарре проступили червоні плями. Скарре – невисокий кремезний чолов’яга, колишній гімнаст, мав гладеньке каштанове волосся зі скісним проділом. Один з наймолодших у відділі, чваньковитий, собі на умі, честолюбний, багато чим скидався на Тома Волера замолоду. Окрім притаманної Волеру метикуватості та здібностей до поліцейської справи. Щоправда, цього року самовпевненості у Скарре поменшало, й Харрі вирішив, що, можливо, із часом з нього буде годящий поліцейський.

– З іншого боку, скидається на те, ніби Роберт Карлсен був експериментатором за вдачею, – мовив Харрі. – Ми знаємо, що у крамницях «Фретекс» працюють наркомани, що мають умовний термін. Цікавість та доступність – погане поєднання.

– Отож, – кивнув Скарре. – Коли я спитав управительку крамниці, чи мав Роберт подружку, вона відповіла: «Гадаю, не мав». Хоч кілька разів туди навідувалася дівчинка-іноземка, питала про нього, але вже надто вона юна. Звідкілясь з колишньої Югославії. Б’юсь об заклад, албанка з Косова.

– Чому це? – спитав Харрі.

– Албанці з Косова, зілля, хіба ні?

– Ну-ну, – пробубнів Хаген, гойдаючись на стільці. – Це все скидається на неабияку небезсторонність, хлопче.

– Саме так, – погодився Харрі. – Але наша упередженість розкриває справи. Позаяк ґрунтується не на нестачі знань, а на сухих фактах та власному досвіді. Й тому ми лишаємо за собою право дискримінувати всіх, незалежно від раси, віросповідання та статі. А виправдовує нас лише одне: ми дискримінуємо не виключно найвразливіших членів суспільства.

Халворсен гигикнув. Не вперше вже чув таке.

– Гомосексуалісти, релігійно ревні люди й жінки, статистично більш законослухняні, ніж гетеросексуальні чоловіки у віці від вісімнадцяти до шістдесяти років. Отож, припустімо, якщо ти жінка, лесбійка та ще й вірянка, косовська албанка, то ймовірність, що ти торгуєш наркотиками, вища, ніж якщо йдеться про молодицю, що говорить норвезькою й має пірсинг по всьому тілові й тату на лобі. Отже, якщо вже до когось схилятися, а у нашій справі інакше не можна, то першою ми допитаємо албанку. Несправедливо щодо законослухняних албанців з Косова? Звісно. Але ми опрацьовуємо ймовірності, маючи обмежені ресурси, а тому нам недозволено нехтувати будь-якою інформацією. Якщо, за досвідом, більшість з тих, кого ми взяли на митниці у «Гардермоені», – інваліди на візках, котрі провозять наркотики в отворах тіла, – то ми попіднімаємо їх з візків, начепимо гумові рукавички й обмацаємо кожного. Тільки пресі нічого про це не розповімо.

– Цікава філософія, Холе. – Хаген роззирнувся, спостерігаючи за тим, як реагує решта присутніх, але не спромігся нічого прочитати на потайливих обличчях. – Повернімося до справи.

– Добре, – мовив Харрі. – Продовжимо шукати знаряддя убивства, але збільшимо пошуковий радіус до шести кварталів. Продовжимо також опитувати свідків й обходити крамниці, котрі вчора були зачинені. Наразі ми не маємо на руках нічого певного, тому не марнуватимемо часу на перегляд записів із камер спостереження. Лі та Лі, ви отримали адресу й дозвіл на обшук квартири Роберта Карлсена. Гьорбіц-гате, чи не так?

Лі та Лі кивнули.

– Перевірте і його офіс, може, там знайдете щось корисне. Зберіть всю кореспонденцію та жорсткі диски, подивимося, з ким він підтримував зв’язки. Я розмовляв з Управлінням кримінальної поліції, вони зв’яжуться з Інтерполом, дізнаються, чи були схожі випадки у Європі. Халворсене, поїдеш зі мною у штаб-квартиру Армії спасіння. А з тобою, Беато, хочу поговорити після наради. До справи!

Зашаркали ноги та стільці.

– Хвилиночку, панове!

Всі озирнулися на Гуннара Хагена.

– Як я зауважив, дехто з вас приходить на роботу у драних джинсах й сорочках, що рекламують футбольний клуб «Волеренген». Можливо, мій попередник дозволяв таке, але я не схвалюю. Преса пильнуватиме нас, як стоокий Аргус. Відзавтра хочу бачити вас в одязі без дірок та будь-якої реклами. Люди дивляться на нас, і ми повинні мати вигляд поважних, безсторонніх службовців. Співробітників, що мають ранг інспектора й вищий, прошу залишитися.

Кімната спорожніла, лишились лише Беата та Харрі.

– Я збираюся віддати наказ, щоб з понеділка всі інспектори носили при собі зброю, – мовив Хаген.

Харрі з Беатою уп’яли у нього недовірливий погляд.

– Війна розпалюється, – мовив Хаген, випнувши підборіддя. – Маємо усвідомити, що у подальшому нам не обійтися без зброї. І керівництво має стати прикладом. Зброя – не чужорідна складова, а звичайне знаряддя нашої праці на кшталт мобільного телефону чи комп’ютера. Згодні?

– Але я не маю дозволу носити зброю, – зауважив Харрі.

– Чи ти жартуєш? – спитав Хаген.

– Восени я пропустив атестацію зі стрільби. Довелося здати зброю.

– Я дам вам дозвіл, маю таке право. На пошті побачите відповідний документ й отримаєте зброю. Викрутитися ніхто не зможе. До справи!

Хаген пішов.

– Зовсім схибнувся, – мовив Харрі. – На біса нам зброя?

– Доведеться тепер латати джинси й купити портупею, – мовила Беата, очі її виблискували сміхом.

– Гм. Власне, я б хотів глянути на фото Егерторг з газет.

– Прошу. – Вона простягла йому жовту течку. – Чи можу я щось у тебе спитати, Харрі?

– Звісно.

– Навіщо ти так чиниш?

– Як?

– Навіщо ти став на бік Магнуса Скарре? Ти ж знаєш, що він – расист, і ти не віриш жодному сказаному слову про дискримінацію. Чи ти просто прагнув роздратувати нового комісара? Вирішив з першого ж дня спричинити до себе неприязнь?

Харрі розкрив течку.

– Згодом віддам.

Стоячи біля вікна у готелі «Редісон-САС», що на Хольберг-гате, він дивився на біле задубіле місто у передсвітанкових сутінках. Будиночки низенькі, хисткі, дивовижно, що це столиця однієї з найзаможніших країн у світі. Королівський палац – безлика жовта будівля, такий собі компроміс між пієтистською демократією та безгрошовою монархією. Крізь гілки голих дерев видніється великий балкон. З нього король звертається до своїх підданців. Поклавши на плече уявну гвинтівку, він заплющив око, прицілився. Балкон вмить роздвоївся.

Йому наснився Джорджі.

Коли вони зустрілися вперше, він сидів навшпиньки біля собаки, який скиглив. Собаку він знав, то Тінто, але хто цей парубок, блакитноокий, з кучерявим білявим волоссям? Вони разом поклали пса у дерев’яну скриню й понесли до міського ветеринара, що мешкав біля річки у сірому двокімнатному будиночку серед здичавілого яблуневого саду. Ветеринар визначив, що у пса болить зуб, тільки ж він зубів не лікує. На додачу, хто ж заплатить йому за старого собаку, котрий незабаром й решту зубів розгубить? Краще всипити його, та й по всьому, не доведеться страждати від болю й від голоду. Й раптом Джорджі розплакався. Плакав голосно, з надсадою, навіть милозвучно. А коли ветеринар запитав, чому він плаче, хлопець відповів, що, може, той пес – то Ісус, так йому казав батько: часом він ходить серед нас, як один зі зневажених чи навіть у подобі бідолашного безталанного пса, що не має ані прихистку, ані їжі. Ветеринар, похитавши головою, зателефонував дантисту. Після уроків, повернувшись, вони з Джорджі побачили веселого Тінто, що виляв хвостом, а ветеринар показав у пащі нові темні пломби.

Попри те, що Джорджі був на клас старший, відтоді вони часом гралися разом, наступні кілька тижнів. Потім почалися літні канікули. Восени, коли знов пішли на навчання, Джорджі ніби забув його. Нехтував ним, ніби не хотів мати з ним ніяких стосунків.

Він забув про Тінто, але не про Джорджі. А за кілька років, під час облоги, наскочив у околицях міста на змарнілого пса. Він підбіг до нього, лизнув обличчя. Нашийника він уже не мав, й, лише побачивши пломби на зубах, він згадав Тінто.

Глянув на годинник. Автобус в аеропорт йде за десять хвилин. Узявши валізу, він востаннє оглянув кімнату, переконуючись, що нічого не забув. Коли розчиняв двері, щось зашурхотіло. У коридорі долі лежала газета. Він огледів коридор, побачив, що такі самі газети лежать біля багатьох дверей. На першій шпальті – фото з місця злочину. Нахилившись, він узяв газету, назву якої, надруковану готичним шрифтом, годі було прочитати.

Чекаючи на ліфт, спробував прочитати, та попри те, що деякі слова скидалися на німецькі, він нічого не зрозумів. Однак перегорнув кілька сторінок, знайшов місце, до якого відсилали на першій шпальті. Раптом двері ліфта розчинилися, й він вирішив встромити товсту й незграбну газету у сміттєвий кошик поряд. Але у ліфті було порожньо, тому він вирішив взяти її з собою, натиснув кнопку нульового поверху й зосередив погляд на світлинах. Його увагу привернув напис під однією з них. Він не повірив власним очам. Ліфт рушив, й тієї ж миті він із жаскою ясністю збагнув, що трапилось, навіть у голові запаморочилось, довелось прихилитись до стіни. Газета випала з рук, він навіть не зауважив, як ліфтові двері розійшлися.

А коли нарешті звів очі вгору, побачив перед собою морок, збагнув, що спустився у підвал, а не у хол, котрий з незбагненних причин позначався тут першим поверхом.

Він вийшов з ліфта, двері зачинилися. Він присів у темряві й спробував поміркувати. Бо все перекинулося догори дриґом. Автобус рушає за вісім хвилин. Ще є час прийняти рішення.

– Я намагаюся роздивитися деякі знімки, – замислено мовив Харрі.

Халворсен підвів голову, він сидів за столом напроти.

– Авжеж, будь ласка.

– Може, припиниш клацати? Що воно таке?

– А, он ти про що! – Халворсен поглянув на свої пальці, швидко видихнув й трохи зніяковіло пояснив: – Дурнувата звичка.

– Звідки вона?

– Батько був прихильником Лева Яшина, російського воротаря шістдесятих років.

Харрі чекав на подальше пояснення.

– Він прагнув, щоб я став воротарем у команді Стейнк’єра. Коли я був малим, він завжди клацав мені межи очима. Загартовував, щоб я м’яча не боявся. Батько Яшина, певно, чинив так само. Якщо я не кліпав очима, мене частували цукеркою.

По цих словах у кімнаті запанувала цілковита тиша.

– Певно, жартуєш, – мовив Харрі.

– Аж ніяк. Коричнева цукерка, смачнюча.

– Я про щиголь. То правда?

– Певна річ. Він повсякчас сипав мені щиглів. За обідом, біля телевізора, навіть коли до мене навідувалися товариші. Врешті я почав сам давати собі щигля. Написав «Яшин» на всіх зошитах та шкільних торбинках, вирізьбив на парті. Досі, коли на комп’ютері чи ще десь потрібен пароль, я пишу «Яшин». Хоч знаю, що батько мною маніпулював. Розумієш?

– Ні. Допомогли щиглики?

– М’яча я не боюся.

– Отже, ти...

– Ні, виявилося, що я футбольним талантом не обдарований.

Харрі придушив пальцями верхню губу.

– Чи ти щось знайшов на світлинах? – спитав Халворсен.

– Ні, поки ти роздаєш щиглики та базікаєш.

Халворсен повільно захитав головою.

– Ми наче збиралися у штаб-квартиру Армії спасіння?

– Ось закінчу, тоді поїдемо! Халворсене?

– Що?

– Тобі обов’язково треба так... пихтіти?

Халворсен стулив рота й затамував подих. Харрі швидко глянув на нього й знову уп’явся поглядом у світлини. Халворсену здалось, що він ледь усміхнувся. Хоч він не був певен до кінця. Усмішка вмить зникла, поміж брів інспектора з’явилася глибока зморшка.

– Ходи-но сюди, поглянь, Халворсене.

Халворсен підійшов. Перед Харрі лежало дві світлини, на обох – присутні на Егерторг.

– Бачиш отут, збоку, хлопця в шапці, з хусткою на шиї? – Харрі показав на зернисте обличчя. – Хай там як, а він стоїть просто перед Робертом Карлсеном, поруч з музиками, хіба ні?

– Ну...

– А тепер дивися. Отут. Ця ж сама шапка, та ж хустинка, але тепер стоїть посередині, просто напроти музик.

– Й що надзвичайного? Проштовхався всередину, щоб краще бачити й чути.

– А якщо все було у зворотному порядку?

Халворсен не відповів, а Харрі вів далі:

– Ніхто не переходитиме з центру убік, щоб динаміки кричали у вухо, а гурту не було видно. Хіба що для цього є причина.

– Маєш на увазі, щоб застрелити?

– Не мели дурниць.

– Гаразд. Але ж ти не знаєш, яке фото знято раніше. Закладімося, він просунувся усередину.

– На скільки закладімося?

– На дві сотні.

– Згода. Поглянь на світло під ліхтарем на обох світлинах. – Харрі подав Халворсену лупу. – Бачиш різницю?

Халворсен повільно закивав.

– Сніг, – мовив Харрі. – На знімкові, де він стоїть збоку, – сніжить. А хуртовина припинилася лише вночі. Отже, цей знімок зроблено останнім. Треба зателефонувати Ведлогу в «Дагбладет». Якщо знімали цифровою камерою з годинником, може, ми дізнаємось точний час, коли зробили знімок.

Ганс Ведлог з «Дагбладет» досі віддавав перевагу дзеркальним камерам та плівковим касетам. Тому, як не прикро інспектору Холе, точний час знімання він назвати не міг.

– Добре, – мовив Харрі. – А позавчора ви знімали під час концерту?

– Так, ми з Рьодбергом, завжди знімаємо музик на вулицях.

– Позаяк ви використовуєте плівку, світлини, певно, збереглися?

– Звичайно. Якби я знімав цифровою, давно б вже стер їх.

– Саме так я й міркував. Ще я хотів попросити вас про послугу.

– Справді?

– Подивіться, будь ласка, знімки за позавчора, чи бува нема там хлопця у плетеній шапочці й чорній штормівці? З хустинкою на шиї. Ми маємо одне ваше фото, на якому його знято. Халворсен відсканує й перешле вам, якщо маєте комп’ютер неподалік.

Харрі зауважив, що Ведлог вагається.

– Певна річ, я можу вислати знімки, але загалом перевіряти – це робота поліції, а мені як репортеру не надто кортить з цим вовтузитися.

– Нам бракує часу, розумієте? То як? Переслати вам фото, де зняли чоловіка, котрого шукає поліція, чи ні?

– Чи це означає, що ви дозволяєте нам використати цей факт?

– Атож.

Голос у Ведлога пожвавішав:

– Я зараз у лабораторії, тож можу тут-таки й перевірити. Знімків, де зображено присутніх на майдані, безліч, отже, є на що сподіватися. П’ять хвилин.

Халворсен відсканував й відправив знімок, а Харрі сидів, вистукуючи пальцями по столу, чекав.

– Чому ти певен, що він був там напередодні увечері? – спитав Халворсен.

– Я ні в чому не певен. Але якщо Беата має рацію й він – профі, то, імовірно, пішов напередодні на розвідку, до того ж у той момент, що майже збігається з запланованим часом убивства. А напередодні увечері теж грали концерт.

П’ять хвилин спливло. Але телефон задзеленчав лише за одинадцять.

– Ведлог. Даруйте. Ані вовняної шапки, ані штормівки, ані хустинки.

– Трясця! – гучно й розбірливо вилаявся Харрі.

– На жаль. Переслати вам, щоб ви особисто переглянули? Того вечора я повернув один софіт на присутніх, там обличчя краще видно.

Харрі вагався. Час треба використовувати якнайефективніше, надто у цю критичну першу добу.

– Перешліть, згодом перегляну, – сказав Харрі й, вже збираючись надиктувати Ведлогу свою електронну скриньку, додав: – До речі, перешліть ці світлини й Льонн у криміналістичний відділ. Вона має надзвичайну пам’ять на обличчя, може, щось помітить. – Він надиктував Ведлогу обидві адреси. – Але завтра у газеті про мене анічичирк, гаразд?

– Певна річ, «анонімне джерело у поліції». Приємно мати з вами справу.

Харрі поклав слухавку, глянув на ошелешеного Халворсена.

– Гаразд, Молодший. Їдемо у штаб-квартиру Армії спасіння.

Халворсен озирнувся на Харрі. Інспектор повагом тупцював, роздивляючись дошку з оголошеннями про прибуття заїжджих проповідників, розкладом хорових репетицій та чергувань. Але ось сива жіночка побалакала по телефону й усміхаючись повернулася до них.

Харрі швидко й коротко розповів, у чому суть справи, вона погідливо кивнула, мовби чекала на їхній візит, й пояснила, куди йти.

Обидва чекали на ліфт мовчки, але Халворсен зауважив краплини поту над бровою інспектора. Він знав, що Харрі не любить їздити ліфтом. Вийшовши з кабіни на п’ятому поверсі, Халворсен ледь не побіг слідом за Харрі жовтим коридором, наприкінці якого виднілися розчинені двері. Харрі зупинився так різко, що Халворсен трохи не наштовхнувся на нього.

– Привіт, – мовив Харрі.

– Привіт, – почувся жіночий голос. – Знову ви?

Височенна постать Харрі заступала одвірок, Халворсен не бачив, з ким він розмовляє, але зауважив, що тон його голосу змінився.

– Цілком правильно. Командувач на місці?

– Так. Він чекає на вас. Заходьте.

Слідом за Харрі Халворсен пройшов через маленьку приймальню, спромігшись кивнути тендітній панянці за письмовим столом. Стіни у кабінеті командувача було обвішано дерев’яними щитами, масками та списами. На заставлених книжками полицях стояли дерев’яні статуетки та світлини, на яких, як гадав Халворсен, зображено родину командувача.

– Вдячний, що так швидко знайшли для нас час, Екхофе, – мовив Харрі. – Це поліцейський Халворсен.

– Трагічний випадок. – Екхоф стояв за столом, рукою пропонуючи їм сідати у крісла. – Преса напосідає на нас цілісінький день. Розповідайте, що ви спромоглися дізнатися.

Харрі та Халворсен перезирнулися.

– Наразі ми не збираємося оприлюднювати свої знахідки, гер Екхоф.

Брови командувача грізно насупилися, Халворсен тихо зітхнув, приготувавшись до чергової жорсткої суперечки. Але з обличчя командувача зійшла напруга.

– Даруйте, Холе. Звичка. Посівши крісло начальника, часом забуваєш, що не всі мусять тобі звітувати. То чим можу зарадити?

– Якщо коротко, то хотілося б знати ваші здогади щодо мотивів того, що трапилося.

– Звісно, я розмірковував про це. Й мені важко назвати якусь певну причину. Роберт був шибайголова, але хлопець добрий. Хоч вони з братом цілком різнилися.

– Юн не добрий?

– Не вскакував у халепи.

– І у які ж це халепи вскакував Роберт?

– Вскакував? Я геть не це мав на думці. Просто життя у Роберта було якесь безладне, не те що у Юна. Я ж бо чудово знався з їхнім батьком. Юсеф Карлсен був одним з найкращих наших офіцерів. Але загубив віру.

– Ви згадували, що це довга історія. Чи можна почути скорочено?

– Слушне питання. – Командувач, важко зітхнувши, глянув у вікно. – Юсеф працював у Китаї, коли там трапився паводок. Там небагато чули про Бога, й люди вмирали як мухи. За тим, як Юсеф тлумачив Біблію, всі, хто не прийняв Ісуса, не матимуть спасіння й горітимуть у пеклі. Вони працювали у провінції Хунань, розподіляли ліки. Через паводок повсюдно плавали гадюки Рассела, кусаючи людей. Незважаючи на те, що Юсеф та його люди мали достатньо сиворотки у запасі, вони, зазвичай, запізнювалися, адже отрута цієї гадюки діяла дуже стрімко, руйнуючи стінки кровоносних судин, через що у постраждалих починається кровотеча з очей, вух та решти отворів на тілі й за годину-дві вони помирають. Я на власні очі бачив, як діє отрута, коли був у Танзанії й мені довелося споглядати жертв, які постраждали від укусів деревних гадюк. Жаске видовище. – На мить Екхоф заплющився. – Коротше кажучи, Юсеф разом з медсестрою давали пеніцилін двом близнюкам, котрі захворіли на запалення легенів. І раптом прийшов їхній батько, якого на рисовому полі щойно вкусила гадюка Рассела. У Юсефа була лише одна ампулка із сивороткою, й він наказав медсестрі зробити постраждалому ін’єкцію. А сам вийшов у туалет, адже, як і решта, страждав проносом та шлунковими спазмами. Він присів у воді навшпиньки, й гадюка вкусила його просто у яєчка, він упав горілиць, волаючи так, що всі зрозуміли, що саме трапилось. Коли він повернувся, медсестра сказала, що китайський язичник не дозволяє ввести собі сиворотку. Оскільки випало так, що Юсефа теж вкушено, він хоче, щоб укол зробили йому. Адже, лишившись серед живих, Юсеф врятує ще безліч дітей, а той усього-на-всього селянин, якому тепер навіть господарювати ніде. – Екхоф зітхнув. – Юсеф розповів, що так злякався, що навіть не подумав відмовитися від ін’єкції, дозволивши медсестрі зробити укол. А потім розплакався, й китайський язичник намагався втішити його. Врешті він опанував себе й попросив, щоб медсестра спитала, чи чув чоловік про Ісуса, але вона не встигла, бо штани чоловіка просякли кров’ю й за мить він помер.

Екхоф дивився на них, наче наділяючи їм часу, щоб вони обміркували розповідь. «Майстерна пауза досвідченого проповідника», – міркував Харрі.

– Отже, бідолаха китаєць горить у пеклі?

– Так, за Юсефом Карлсеном. Власне, нині він зрікся Писання.

– Через це він втратив віру й покинув Норвегію?

– Саме так він мені пояснив.

Харрі кивнув, глянувши на нотатник, якого добув з кишені, згодом спитав:

– Отже, тепер Юсеф Карлсен сам горітиме в пеклі, адже не зміг прийняти цей... цей парадокс з вірою. Чи правильно я висловився?

– Ви стали на ґрунт невирішуваних теологічних проблем, Холе. Чи ви християнин?

– Ні. Я слідчий. Я вірю в докази.

– Себто?

Харрі поглянув на годинника, завагався, потім безстороннім тоном швидко випалив:

– Я маю проблеми з релігією, за якою віра сама по собі – квиток на вхід у Царство Небесне, а отже, ідеал – це здатність маніпулювати власним розумом, змусивши його прийняти те, що є неприйнятним для здорового глузду. По суті, таку ж саму модель інтелектуального підкорення, яку використовували всі диктатури за всіх часів, ідея вищого розуму, яку не обов’язково переконливо доводити.

Командувач кивнув.

– Філософська думка, інспекторе. І ви, певна річ, не перший, хто дійшов такого висновку. Й з усім тим люди, набагато розумніші за нас з вами, вірують. Чи вам це не видається парадоксальним?

– Не видається, – мовив Харрі. – Я зустрічаю чимало людей, набагато розумніших за мене. Часом вони позбавляють людей життя через міркування, незбагненні для нас із вами. Як гадаєте, чи можливо, щоб убивство Роберта було спрямоване проти Армії спасіння?

Командувач мимохіть випростався, сидячи у кріслі.

– Якщо ви ведете до того, що це вчинила якась група з політичних міркувань, я сумніваюся. Армія спасіння завжди була політично безсторонньою. До того ж, дотримувалася безсторонності вельми послідовно. Навіть під час Другої світової війни ми не засуджували публічно німецьку окупацію, а намагалися, у міру спромоги, чинити власну справу.

– Вітаю, – мовив Халворсен, враз перестрівши застережливий погляд Харрі.

– Єдине вторгнення, яке отримало наше благословення, трапилося у 1888 році, – незворушно вів далі Екхоф. – Шведська Армія спасіння тоді наважилась на окупацію Норвегії й у найбіднішому районі Осло, де зараз розташоване Поліцейське управління, відкрили першу безкоштовну їдальню.

– Як на мене, це не привід лютувати, – зауважив Харрі. – Гадаю, Армія спасіння нині популярна як ніколи.

– І так і ні, – зітхнув Екхоф. – Населення нам довіряє, звісно, ми свідомі цього. Але лави наші поповнюються поганенько. Цієї осені в Офіцерському училищі в Аскені набрали лише одинадцять курсантів, а тамтешня казарма вміщує шістдесят. Позаяк ми неухильно дотримуємося консервативного тлумачення Біблії, зокрема щодо гомосексуалізму, нас не надто схвалюють в обох таборах. Ми трохи відстали порівняно з рештою більш ліберальних релігійних організацій. Але знаєте що? Як на мене, у наш мінливий час не надто страшно, коли щось зазнає змін не так стрімко. – Він посміхнувся Халворсену та Харрі, ніби вони погодились з його словами. – Хай там як, а нас змінює молодь. Яка має, мабуть, свіжіший погляд на речі. Саме зараз призначатимемо нового управителя, й кандидати на цю посаду – люди дуже молоді. – Він поклав руку на свій живіт.

– Чи Роберт був одним з них?

Командувач, усміхаючись, захитав головою.

– Можу беззаперечно стверджувати: не був. Серед кандидатів його брат, Юн. Управитель має орудувати значними цінностями, зокрема нашою нерухомістю, а Роберт ще не дозрів для такої відповідальності. Та й Офіцерського училища він не закінчив.

– Нерухомість розташовується на Гетеборггата?

– І не лише. На Гетеборггата мешкають лише кадрові співробітники Армії, у решті помешкань, як-от на Якоб-Оллс-гате, ми поселили біженців з Еритреї, Сомалі та Хорватії.

– Ммм. – Харрі глянув у нотатник, стукнув ручкою об підлокітник і підвівся. – Гадаю, ми вже забрали у вас чимало часу, гер Екхоф.

– Пусте. Справа-то значуща. – Він провів їх до дверей. – Чи можна поставити вам особисте питання, Холе? Я десь стрічав вас раніше, я чудово запам’ятовую обличчя.

– Може, на телебаченні чи у газетах, – мовив Харрі. – Навколо мого імені здійняли чималий галас через убивство норвежця в Австралії.

– Ні, світлини я забуваю. Річ у тім, що я десь бачив вас живцем.

– Зійди вниз, піджени машину, – мовив Харрі до Халворсена, а коли той пішов, обернувся до командувача: – Гадки не маю, але якось ви допомогли мені. Підібрали мене взимку на вулиці, коли я упився до нестями. Солдат, що знайшов мене, спершу хотів повідомити у поліцію, гадаючи, що там про мене ліпше подбають, але я спромігся пояснити, що я працюю у поліції і що у такому разі мене звільнять. Він відвіз мене у медпункт, де мені зробили укол й дали проспатися. Тож я вам дуже завинив.

Давид Екхоф кивнув:

– Я здогадувався про щось таке, але не хотів сам заводити мову. Стосовно вашої вини, то, як на мене, дякувати нам нема за що. Це ми будемо вдячні вам, якщо ви знайдете Робертового убивцю. Бог благословить вас, Холе, за вашу працю.

Харрі кивнув, вийшовши у приймальню, на мить зупинився, дивлячись на зачинені двері кабінету Екхофа.

– Ви надзвичайно схожі, – мовив Харрі.

– Невже? – обізвався низький жіночий голос. – Чи він був суворий?

– Я про світлину в кабінеті.

– Дев’ять років, – сказала Мартіна Екхоф. – Треба ж таке, ви впізнали мене.

Харрі труснув головою.

– Загалом, я мав на думці зв’язатися з вами. Маю до вас розмову.

– Справді?

Харрі збагнув, як вона зрозуміла його слова, й поспіхом додав:

– Щодо Пера Голмена.

– А хіба є про що говорити? – Вона збайдужіло знизала плечима, але голос втратив теплоту. – Ви робите своє діло, а я – своє.

– Мабуть, але я... я лише хотів сказати, що все трапилось зовсім інакше, ніж здавалося на перший погляд.

– То як же?

– Я казав вам, що мені небайдуже до Пера Голмена. А справа завершилася тим, що я знищив те, що лишилось від його родини. Часом така моя робота.

Мартіна хотіла відповісти, але задзеленчав телефон. Вона взяла слухавку і, вислухавши додзвонювача, відповіла:

– Церква Вестре-Акер. У понеділок, двадцятого, о дванадцятій. Так. – Вона поклала слухавку, почала гортати папери. – Усі йдуть на поховання. Політики, духівництво, знаменитості. Усі хочуть бути з нами. Вчора телефонував менеджер нашої нової співочої зірки: запропонував, щоб вона заспівала на похороні.

– Що ж... – озвався Харрі, намагаючись зосередитися. – Я...

Телефон знову задзеленчав, він уторопав, що час забиратися, і, кивнувши, покрокував до дверей.

– Я записала Уле на четвер на Егерторг, – почув він за спиною. – Так, замість Роберта. Річ у тім, чи маєш ти змогу сьогодні чергувати зі мною під час роздавання бутербродів, у автобусі.