Текст книги "Спаситель"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

За дверима почулися кроки. Чоловічі. Зараз двері розчиняться. Синій прочерк між роботою та свободою, звідси до мила та сечі. Незабаром сніжитиме. Він приготувався.

У дверях вигулькнула чоловіча фізіономія.

– Чого тобі, в греця, треба?

Юн, піднявши пакунки, зобразив на обличчі посмішку.

– Свіжий хліб. Добре пахне, хіба ні?

Фредріксен, поклавши свою величезну засмаглу руку жінці на плече, засунув її знову до помешкання.

– Мені пахне лиш одним: кров’ю християнина... – Він викарбував ці слова чітко, тверезим голосом, але водянисті очі на бородатому обличчі виказували інше. Намагалися зосередити погляд на пакунках. Чолов’яга з виду кремезний, дужий, але ніби усохлий зсередини. Увесь кістяк, навіть череп, усох, через що шкіра стала завелика розмірів на три, звисаючи важкими складками, а надто на злобливій фізії. Брудним пальцем Фредріксен торкнувся свіжих подряпин на переніссі.

– Проповідувати прийшов? – спитав він.

– Ні, я лише прагнув...

– Облиш, солдате. Ви ж прагнете отримати дещо на заміну, от як душу мою, наприклад.

Юн знизав плечима.

– Душі – не моя парафія, Фредріксене, моє діло – продукти...

– Ну ж бо, попроповідуй трішки!

– Я ж казав...

– Проповідуй!

Юн стояв, не зводячи погляду з Фредріксена.

– Розтули пельку й проповідуй! – гаркнув чоловік. – Проповідуй, щоб ми їли з чистою совістю, бісів християнин. Ну ж бо, не тягни кота за хвоста! Яке сьогодні послання Господнє?

Юн розтулив рота й знову стулив. Ковтнув слину. Спробував ще раз, цього разу вдало:

– Й сказано нині: і віддав Він сина Свого, щоб той прийняв смерть... за гріхи наші.

– Брешеш!

– Ні, на жаль, я не маю такої змоги. – Харрі дивився на налякане обличчя чоловіка, котрий стояв у одвірку. З квартири йшли пахощі обіду, було чутно, як розкладають столові прибори. Сімейна людина. Батько. Дотепер. Чоловік почісував передпліччя, дивлячись кудись повз голову Харрі, ніби хтось стояв за спиною, нахилившись над ним. Почухування лунало неприємно, як шарудіння.

Дзенькіт від столових приборів стих, як стихло шарпання за чоловіковою спиною, маленька рука лягла йому на плече, з-за якого показалося жіноче обличчя з великими наляканими очима.

– Що трапилось, Біргере?

– Поліцейський прийшов щось нам повідомити, – тихо відповів Біргер Голмен.

– Що скоїлось? – Жінка поглянула на Харрі. – Щось трапилось з нашим хлопчиком? З Пером?

– Так, пані Голмен, – відповів Харрі й зауважив, як її очі сповнились страхом, й знову він силкувався знайти слушні слова, котрих неможливо знайти. – Ми знайшли його дві години тому. Ваш син помер.

Він мимохіть відвів очі.

– Але він... він... де? – Тепер вона дивилася на чоловіка, котрий так само чухав руку.

Адже ж до крові розчухає, спало на думку Харрі.

– У контейнері, у Бйорвіку. Як ми й боялися. Він помер задовго до того, як ми приїхали.

Здавалося, що Біргер Голмен раптом втратив рівновагу, він позадкував у погано освітлений передпокій й схопився за стоячу вішалку. Жінка зробила крок у одвірок, й Харрі помітив, що чоловік за її спиною впав навколішки.

Харрі зітхнув, устромив руку у внутрішню кишеню пальта. Холодний метал фляжки пік пальці. Він вийняв конверта. Листа він не читав, адже й так чудово знав його зміст. Коротке офіційне повідомлення про смерть, безживні слова, ніякої зайвини. Бюрократична процедура.

– Мені дуже прикро, але я маю передати вам оце. Справа є справа.

– І в чому є ваша справа? – спитав коротун середнього віку французькою з підкреслено правильною вимовою, властивою не вищому товариству, а тим, хто прагнув стати його часткою. Візитер глянув на нього. Викапане фото у конверті, навіть туго зав’язана краватка й простора червона хатня сорочка такі самі.

Він гадки не мав, що саме скоїв цей чоловік. Навряд чи він фізично когось скривдив, позаяк, попри роздратоване обличчя, він став у захисну позу, був просто-таки наляканий, хоча стояв у одвірку власної оселі. Може, поцупив чи розтринькав гроші? За виглядом цілком ймовірно, що працює з цифрами. Але навряд щоб з великими сумами. Звісно, має красуню-дружину, але не скидається на того, хто розкрадає у великих розмірах. Може, стрибнув у гречку, переспав з чужою жінкою, а чоловік її виявився... Але ні. Низенькі чоловіки з можливостями заледве більшими за середні, які мають набагато привабливіших за себе дружин, зазвичай більше переймаються тим, чи не зраджує їх дружина. Цей чоловік дратував його. Може, саме у цьому річ. Може, він просто когось дратував. Він встромив руку за пазуху.

– Справа моя... – мовив він, поклавши на міцний ланцюжок на дверях дуло «Л’яма-мінімакс», якого придбав усього за три сотні доларів, – ось у цьому.

Він прицілився над глушником, простою металевою трубкою, накрученою на дуло, різьбу зробив слюсар у Загребі. Чорна обмотка з ізоляційної стрічки лише забезпечувала герметичність. Звісно, він міг придбати справжній глушник за сто з гаком євро, але яка потреба? Він все одно не заглушить свистіння кулі, що долає звуковий бар’єр, гуркіт гарячого газу, що стикається з холодним повітрям, брязкіт металевих деталей пістолета, що б’ються одна об одну. Це лише у голлівудському кіно постріли через глушник лунають ніби хлопання поп-корну, що лускається.

Постріл – як удар батогом, він припав обличчям до вузенької щілини.

Чоловік зі світлини упав горілиць. Без жодного звуку. У холі панувала напівтемрява, але у золотавому люстерку на стіні він помітив світло, яке падало з непричинених дверей, і власне око. Убитий лежав на товстому килимі кольору червоного вина. Чи він персидський? Може, він таки мав гроші.

А зараз усього лише маленький отвір у лобі.

Підвівши очі, він перехопив погляд його дружини. Якщо то його дружина. Вона стояла на порозі у кімнаті. За її спиною висіла лампа у великому солом’яному абажурі. Притуливши руку до рота, вона дивилася на нього. Він швидко кивнув їй. Потім поволі зачинив двері, встромив пістолет у наплічну кобуру й зійшов униз сходами. На зворотному шляху він ніколи не користувався ліфтами, як не послуговувався винайнятими автівками, мотоциклами чи будь-якими іншими засобами, що можуть застрягнути. І не біг. Не розмовляв і не кричав, адже голос – додаткова прикмета під час пошуків.

Відхід – найважливіша частина роботи, але саме її він полюбляв найбільше. То було ніби ширяння у хмарах, безвість без сновидінь.

На першому поверсі стояла консьєржка, спантеличено спостерігаючи за ним. Він прошепотів: «До побачення», але вона лише мовчки дивилася на чоловіка, і по всьому. За годину її допитуватиме поліція, попросять описати його. Й вона дасть опис. Середнього зросту чоловік, пересічної зовнішності. Років двадцяти. Чи, можливо, тридцяти. Але принаймні не сорока. Як на неї.

Він вийшов надвір. Париж тихо клекотав, наче гроза, що близько не підступала, але й ніколи не вщухала. Зброю викинув у сміттєвий контейнер, який зауважив загодя. Два новісіньких пістолети такої ж марки чекали на нього у Загребі. Він придбав відразу кілька, зі знижкою.

Коли за півгодини автобус, що прямував з Парижа в аеропорт Шарля де Голля, проїжджав Порт-де-ля-Шапель, у повітрі заметушилися сніжинки, падаючи на блідо-жовту солом’яну стерню, що стирчала до неба.

Пройшовши реєстрацію та контроль безпеки, він попростував у чоловічий туалет. Став наприкінці довгого ряду пісуарів, розстебнув штани – цівка вдарила просто по дезодорованих таблетках на дні. Заплющився, зосереджуючись на солодкуватих пахощах парадихлорбензолу та лимонного ароматизатора фірми «Джей та Джей кеміклз». Синій відтинок до свободи мав ще одну зупинку. Він посмакував на язиці слово: «Ос-ло».

Розділ 3. Неділя, 13 грудня. Укус

Відхилившись на спинку стільця, Харрі сидів у кімнаті 605 у червоній зоні на шостому поверсі Поліцейського управління, величної скляно-бетонної споруди, осередку найбільш численного штату поліцейських у Норвегії. Цю кімнату Халворсен – молодий поліцейський, з яким Харрі розділяв десять квадратних метрів, – називав Коміркою розкритих справ, а Харрі, щоб охолодити запал Халворсена, – Учнівською коміркою.

Але наразі Харрі наодинці свердлив поглядом стіну, де напевно мало б розташовуватись вікно, якби таке було у комірці.

Неділя. Він написав звіт й, отже, мав змогу піти додому. Але чому ж не йшов? За уявним вікном він бачив огороджену пустку біля затоки Бйорвік, де сніжинки, мов конфеті, падали на зелені, червоні та сині контейнери. Справу закрито. Перові Голмену, молодику, що сидів на героїні, остогидло життя, тож він, залізши у контейнер, прийняв останню дозу. Свинцеву. З пістолета. Жодних свідчень наглої смерті. Зброя лежала поряд. За агентурними даними, Пер Голмен не був боржником. Та й наркоторговці, вчиняючи розправу з боржниками, не маскували розстріл, видаючи його, приміром, за самогубство. Й нащо тоді дармувати вечір, обшукуючи на шпаркому вітрові непривітний контейнерний склад, де знайдеш хіба ще більше нещастя та безнадії?

Харрі глянув на вовняне пальто на вішалці. І кишенькова фляжка повна вщерть. Відколи у жовтні він придбав пляшку «Джима Біма», найлютішого свого ворога, він не торкався до неї – налив фляжку вщерть, а рештки напою вилив у мийку. Ось і носить з жовтня у кишені трунок, як нацистські керманичі носили пігулки ціаніду в підметках своїх черевиків. І до чого носитися з такою дурною думкою? Він гадки не мав. Та й несуттєво. Головне, що це діє.

Харрі глянув на годинник. Безмаль одинадцята. Вдома є гарна кавоварка з ужитку й небачений DVD, який він залишив саме для такого вечора. «Все про Єву» – стрічка знята у 1950 році, шедевральна робота Манкевича, з Бетт Девіс та Джорджем Сандерсом.

Поміркував. Знав, що обере склад для контейнерів.

Піднявши комір пальта, Харрі стояв спиною до північного вітру, котрий продував високий паркан перед ним та намітав замети навколо контейнерів. Портова територія з безлюдними просторами уночі взагалі скидалася на пустелю.

Загороджена територія була освітлена, але ліхтарі колихалися під потужними подувами вітру, й у проході між металевими контейнерами, наставленими один на один по два чи по три, шмигали тіні. Контейнер, на який дивився Харрі, був червоного кольору, і йому зовсім не личила жовтогаряча поліцейська стрічка. Одначе у грудневому Осло він правив за пристойний притулок, оскільки ані розмірами, ані затишністю не поступався камерам попереднього ув’язнення у Поліцейському управлінні.

У звіті групи, яка працювала на місці пригоди – утім, складалася вона лише з двох осіб: слідчого та техніка-криміналіста, – зазначено, що певний час контейнер стояв порожній. І був незамкнений. Охоронець казав, що замикати порожні контейнери не потрібно, адже територія загороджена, та ще й під охороною. Хай там як, а наркоман туди втрапив. Ймовірно, Пер Голмен – один з багатьох, хто знайшов прихисток неподалік Бйорвіка, звідки як шапкою кинути до наркоманського «супермаркету» на Платі. Цілком імовірно, що охоронець свідомо прогледів, що контейнери стали нічліжкою для наркоманів, може, він усвідомлював, що часом ці контейнери рятували чиєсь життя?

Контейнер не зачинено, але на воротях висить величезний комірний замок. Треба було зателефонувати з управління й попередити про свій прихід, розпачливо подумав Харрі. Якщо тут взагалі є охорона, бо він чомусь нікого не зауважує.

Харрі знов поглянув на годинник. Поміркував, оцінюючи висоту паркану. Він у добрій формі. Навіть у надзвичайно добрій. Не доторкався до спиртного з часу згубного зриву влітку, постійно тренувався у спортзалі в управлінні. Ба більше, ніж постійно. Перед снігом здолав на стадіоні колишній рекорд Тома Волера у бігові з перешкодами. За кілька днів Халворсен лагідно поцікавився, чи не пов’язані його досягнення з Ракеллю. Він-бо має таке враження, що вони більше не зустрічаються. Харрі небагатослівно, проте по-простому пояснив молодому колезі, що, хоч вони й мають спільний кабінет, особисте життя вони не поділяють. Халворсен на те лише знизав плечима, спитавши, з ким тоді він намірився його поділяти, й отримав доказ свого здогаду, адже Харрі підвівся й вийшов з кабінету 605.

Триметровий. Без колючого дроту згори. Як ракові ногу відірвати. Харрі якомога вище схопився за сітку, обіперся ногами в стовп у паркані й підтягнувся, знову схопився ще вище, мить повисів на витягнутих руках, допоки знов не уп’явся ногами у паркан. Ніби гусениця. Отак, ось він і перекинув тіло на той бік паркану.

Піднявши засув, він розчинив дверцята у контейнері, добув великий потужний армійський ліхтар, скочив під стрічку поліцейського огородження й заліз усередину.

Дивна тиша, ніби всі звуки теж позамерзали.

Харрі увімкнув ліхтар, націлив промінь у глиб контейнера. Долі обведено крейдою обриси тіла – місце, де знайшли труп Пера Голмена. Беата Льонн, керівник криміналістичного відділу, показувала йому знімки. Пер Голмен сидів, прихиливши спину до стіни, з діркою у правій скроні, й праворуч від нього лежав пістолет. Крові небагато. Коли стріляєш у голову – це єдина перевага. Пістолет має невеликий калібр, тож вхідний отвір маленький, а вихідного взагалі немає. Отже, судовий медексперт знайде кулю у черепі, куди вона втрапила, мов кулька з настільного футболу, обернувши на лемішку все, чим міркував Пер Голмен. І прийняв своє рішення. І, врешті, наказав пальцеві натиснути на курок.

«Незбагненно», – щоразу повторювали його колеги, вкотре знаходячи молодого самогубцю. Найімовірніше, міркував Харрі, вони казали так, намагаючись захистити себе самих, відігнавши навіть таку думку. Іншого пояснення їхнього «незбагненно» він не знаходив.

Але саме це слово спало йому на думку, коли він сьогодні стояв на сходовому майданчику й спостерігав, як у темному передпокою батько Пера Голмена впав навколішки, дивився на його згорблену спину, що здригалася від плачу. Й оскільки він не знав утішливих слів про смерть, Бога, спасіння, потойбічне життя й не бачив у тому сенсу, безпорадно пробурмотів: «Незбагненно».

Харрі вимкнув ліхтар, сунув його у кишеню, і все навколо оповив морок.

Він згадав батька. Улава Холе. Викладач на пенсії, що мешкав у оселі в Уппсалі. Згадував, як у нього палали очі, коли раз на місяць він чи дочка, Сестреня, приїздили провідати його, і як вогник в очах поволі згасав, поки вони пили каву й теревенили. Адже єдине, що хоч коли важило, лишилося лише на фото, що стояло на піаніно, на якому вона колись вигравала. Він, Улав Холе, загалом зараз не був чимось зайнятий. Лише читав свої книжки. Про далеку далечінь, яку йому вже не доведеться побачити, утім, він і не прагне, адже її не буде поряд. «Найбільша з усіх утрат», – саме так казав він у ті лише кілька разів, коли про неї заходила мова. А зараз йому спало на думку: що скаже батько того дня, коли йому сповістять про смерть сина?

Харрі вийшов з контейнера, підійшов до паркану. Схопився руками. Й раптом на мить запала цілковита тиша, ніби вітер затамував подих, чи то прислухаючись, чи то замислившись про щось особисте, й у нічному мороці чутно було лише спокійне гудіння міста. І шелестіння папірців, які вітер ганяє асфальтом. Стоп. Вітер ущух. І це не папірці. Це кроки. Швидкі легкі кроки.

Поступ звіра.

Серце у Харрі шалено затіпалось. Він миттєво підтягнув коліна й виліз нагору. Лише згодом він збагне, що так налякало його. Тиша, цілковита тиша – ані ричання, ані інших проявів ворожості. Ніби звір за спиною не хотів його наполохати. Безшумно підкрадався. Полював на нього. Якби Харрі знався на собаках, то, певно, знав би, що лиш один пес ніколи не ричить – ані від страху, ані нападаючи. Пес породи чорний метцнер. Харрі схопився за сітку вище, підібгав ноги – кроки стихли, він зрозумів, що пес скочив, і навідліг копнув ногою.

Переконання, що через переляк кров ущерть насичується адреналіном й людина не відчуває болю, у кращому випадку надто загальне. Харрі завив, коли ікла міцного гнучкого собаки уп’ялися йому у праву литку, прокусивши її до окістя. Паркан двигтів, вага тягнула обидвох донизу, але Харрі відчайдушно висів на паркані, не випускаючи сітку з рук. За інших обставин було б уже по всьому. Будь-який інший пес з такою вагою, як дорослий метцнер, вже б послабив захват. Але у чорного метцнера зуби та м’язи щелепи розраховані на те, щоб кришити кістки, адже недарма у народі кажуть, що цей пес є родичем плямистої гієни, пожирачки кісток. Тому пес і надалі висів у нього на нозі, уп’явшись у неї двома верхніми іклами й одним нижнім, яке стабілізувало захват. Друге нижнє ікло він зламав тримісячним об сталевий протез.

Харрі спромігся задерти лівий лікоть на верхній край паркану й спробував підтягтися разом із собакою. Але у того одна лапа застрягла у сітці. Правою рукою Харрі намагався намацати кишеню, намацав, рука знайшла ґумове руків’я ліхтаря. Зиркнувши униз, він уперше побачив пса. Тьмяний блиск чорних очей на чорній морді. Харрі замахнувся, ліхтар сильно вдарив просто межи вуха, аж затріщало все. Знову замахнувся, знов ударив, поцілив у чуттєвий ніс. Бив ще й ще, намагався поцілити в очі, які ні разу не кліпнули. Потому ліхтар вислизнув з руки, впавши на землю. Собака захвату не послаблював. Харрі з останніх сил чіплявся за сітку. Він не хотів міркувати про те, що може трапитись далі, але відігнати ці думки не вдавалося.

– Рятуйте!

Розпачливий крик потонув у гудінні вітру, що налетів знову. Він вхопився за сітку другою рукою і раптом розреготався. Неможливо, щоб усе отак скінчилося! Що його знайдуть на контейнерному складі загризеним вартовим псом! Він зібрався на силі. Гострі краї сітки впивалися під пахви, пальці заніміли. Ще кілька миттєвостей – і він не втримається. Якби ж він мав зброю. Хоч би пляшка замість кишенькової фляжки, він би розбив її, використавши для захисту.

Фляжка!

З останніх сил Харрі запустив руку у внутрішню кишеню й добув звідти флягу. Сунув горлечко у рот, схолив зубами й повернув. Кришка знялася, бренді хлюпнуло у рот. Тілом рвучко пройшов мороз. Боже! Він притулився обличчям до сітки, через силу заплющився, й вогні «Плаза» та «Опери» вдалині обернулися на дві риски у мороці. Правою рукою він нахилив фляжку так, щоб вона була просто над червоною собачою пащею. Виплюнувши з рота кришку й бренді, пробурмотів: «За твоє здоров’я!» А тоді перехилив фляжку. Дві безмежні секунди спантеличені собачі очі дивилися на Харрі, поки коричнева рідина, булькаючи, лилася у пащу. Й щелепи розтулились. Харрі почув, як собака гупнувся на голий асфальт. Потім почулося хрипіння й тихе скигління, кігті зашкрябали на асфальті, й пес зник у мороці.

Харрі підібгав ноги, переліз через паркан. Закотивши штанину, навіть без ліхтарного світла второпав, що сьогодні треба йти у травмопункт. Подивитися «Все про Єву» не випадає.

Поклавши голову на коліна Теа, заплющившись, Юн слухав тихе белькотання телевізора. Показували один з її улюблених серіалів «Король Бронкса». Чи то Квінза?[2]2
  Бронкс, Квінз – райони у Нью-Йорку.


[Закрыть]

– Чи ти спитав у брата, чергуватиме він на Егерторг? – спитала Теа.

Вона затулила йому рукою очі. Він чув солодкуваті пахощі її шкіри, вона щойно вколола собі інсулін.

– Що ти маєш на увазі? – перепитав він.

Прибравши руку, вона недовірливо глянула на нього.

Юн засміявся:

– Не переймайся, я вже давно-давно поговорив з ним. Він згодний.

Теа розпачливо зітхнула. Юн, взявши її руку, знов поклав її собі на очі.

– Тільки я не казав йому, що це буде твій день народження, бо тоді б він, напевне, не погодився.

– Чому?

– Він божеволіє від тебе, ти ж знаєш сама.

– Це твоя така думка.

– А ти недолюблюєш його.

– Неправда!

– Чому ж ти завжди напружуєшся, коли я згадую його ім’я?

Вона голосно засміялася. Мабуть, через щось у Бронксі. Чи то у Квінзі.

– Чи ти замовив столик у ресторані? – спитала вона.

– Замовив.

Усміхаючись, вона стиснула його руку. А тоді насупилась:

– Я міркувала. А що як нас хтось побачить?

– З Армії? Навіть мови бути не може.

– А втім, якщо побачать?

Юн змовчав.

– Може, вже час розповісти про нас?

– Не знаю. Чи не краще не поспішати? Допоки не переконаємось...

– А ти ще не переконався, Юне?

Відсунувши її руку, він здивовано глянув на жінку:

– Послухай-но, адже ж ти чудово знаєш, що я кохаю тебе більше всього на світі. Річ не в тім.

– А у чому ж?

– Ти не знаєш, який Роберт, Теа.

Вона криво усміхнулась:

– Я знаю його з дитинства, Юне.

Він відвернувся.

– От тільки одного не знаєш. Гадки не маєш, який він, коли лютий. Геть інша людина, він у батька пішов. Він може бути небезпечним, Теа.

Вона прихилила голову до стіни й мовчки дивилася перед собою.

– Пропоную не поспішати. – Юн потер руки. – Адже треба не скидати з рахунків і твого брата.

– Рікарда?

– Що скаже він, дізнавшись, що його кровна сестра заручилася саме зі мною й саме зараз?

– Ось у тебе що на думці. Через те, що ви суперники й обидва є претендентами на посаду управляючого?

– Ти ж чудово знаєш, що для Керівної ради конче важливим є те, щоб офіцери на керівних посадах мали гідного наступника. Цілком зрозуміло, що для мене тактично дуже грамотно оголосити про одруження з Теа Нільсен, дочкою Франка Нільсена, правої руки командувача. Але чи правильно це з етичного боку?

Теа прикусила верхню губу:

– А чому власне вам з Рікардом так важить ця посада?

Юн знизав плечима.

– Армія заплатила нам обом за навчання в Офіцерському училищі, а потім за чотири роки вивчення економіки у Комерційному інституті. Рікард, певно, міркує так само, як і я: ми мусимо висунути свої кандидатури, коли в Армії є посада, яка відповідає нашій кваліфікації.

– Може, жоден з вас її не отримає? Тато каже, що в Армії ще не було управляючого, молодшого за тридцять п’ять.

– Знаю. – Юн зітхнув. – Нікому не кажи, але мені буде легше, коли посаду обійме Рікард.

– Легше? Але ж ти більш як рік відповідав за все майно Армії, яке винаймалося в Осло.

– Саме так. Але ж головний управляючий відповідає за всю Норвегію, Ісландію та Фарери. Чи знаєш ти, що лише у самій Норвегії Армія має двісті п’ятдесят ділянок землі з трьома сотнями будівель? – Юн легко ляснув себе по череву й зі звичною занепокоєною міною уп’явся поглядом у стелю: – Сьогодні я випадково глянув на своє відображення у вітрині й був вражений, наскільки я малий.

Останнім реченням Теа знехтувала.

– Рікард десь чув, що той з вас, хто обійме посаду управителя, стане наступним командувачем.

– Командувачем? – Юн тихо розреготався. – Це взагалі мені ні до чого.

– Не кажи дурниць, Юне.

– Я й не кажу, Теа. Ми з тобою набагато важливіші. Скажу, що я не жадаю посади управителя, й ми повідомимо всім про заручини. Я можу опікуватися іншим. Економістів Армія теж потребує.

– Ні, Юне, – злякано заперечила вона. – Ти найкращий і маєш працювати на тій посаді, де з тебе буде найбільше користі. Рікард мені брат, але йому бракує... твоєї метикуватості. З оголошенням про заручини можна наразі не поспішати.

Юн знизав плечима.

Теа поглянула на годинник:

– Сьогодні маєш піти до півночі. Бо Емма вчора у ліфті казала, що занепокоїлась, почувши, як у мене серед ночі гримнули двері.

Юн опустив ноги додолу.

– Не розумію, як тільки ми можемо тут мешкати.

Вона докірливо глянула на нього:

– Тут ми принаймні дбаємо одне про одного.

– Еге ж, – зітхнув Юн. – Дбаємо. Тоді добраніч.

Вона присунулась до нього. Запустила руку під сорочку, й він здивовано відчув, що рука у неї упріла, ніби вона щойно розтиснула кулак. Вона припала до нього. Її дихання стало частішим.

– Теа, ми не маємо...

Вона завмерла, потім, зітхнувши, прибрала руку.

Він був спантеличений. Дотепер Теа не намагалася торкнутися його, ба навіть ніби побоювалася трішки фізичного контакту. Й він цінував у ній таку сором’язливість. Вона наче заспокоїлась, коли після першого побачення він сказав їй, що у статуті зазначено: «Армія спасіння вважає утримання до шлюбу християнським взірцем». Попри те, що дехто вважав, що слово «взірець» та «припис», яке у статуті вживають у стосунку до тютюну та алкоголю, все ж таки нерівнозначні, він не вважав за потрібне через такі тонкощі порушувати дану Богові обітницю.

Він обійняв її, підвівся, вийшов у туалет. Замкнувся, відкрив кран з водою. Підставив руки під цівку, дивлячись у люстерко, де відбивалося обличчя чоловіка, який мав би бути щасливим. Треба зателефонувати Рагнхільд. Покласти цьому край. Юн глибоко вдихнув. Він дійсно щасливий. Просто деякі дні часом напруженіші за решту.

Він витерся й повернувся до Теа.

Приймальня у травмопункті на Стургата, 40, заллята різким білим світлом, у цей час доби, як і завжди, скидалася на людський звіринець. Якийсь наркоман тремтячи підвівся й пішов за двадцять хвилин по тому, як прийшов Харрі. Зазвичай вони й десяти хвилин висидіти були неспроможні. Харрі чудово їх розумів. Він досі відчував смак спиртного у роті; він розбудив старих його друзяк, що заворушилися й заметушилися на припоні всередині. Нога страшенно боліла. А відвідини контейнерного складу – утім, як і дев’яносто відсотків дій поліції, – були даремними. Гаразд, побачення з Бет Девіс відкладемо до наступного разу, пообіцяв він собі.

– Харрі Холе?

Харрі підвів голову – перед ним стояв чоловік у білім халаті.

– Я.

– Ходіть зі мною.

– Дякую, та, як на мене, зараз її черга. – Харрі кивнув у бік дівчинки, яка сиділа, затуливши обличчя долонями.

Лікар нахилився до нього:

– Вона тут уже вдруге за вечір, зачекає.

Накульгуючи, Харрі пішов слідом за білим халатом по коридорові, увійшов у тісний кабінет із письмовим столом та простенькою книжковою шафкою. Жодних особистих речей.

– Я гадав, поліція має власних лікарів, – мовив лікар.

– Аж ніяк. Зазвичай нас навіть без черги не пропускають. А як ви збагнули, що я з поліції?

– Даруйте. Мене звати Матіас. Просто йшов коридором і зауважив вас.

Лікар, всміхаючись, простягнув руку. Зуби рівнесенькі, всі як один. Такі рівненькі, що враз вигулькує думка, що то вставна щелепа, але то лише миттєве враження, бо обличчя чоловік має таке саме симетричне, чисте, з правильними рисами. Очі блакитні, зі смішливими брижиками навколо очей, долоня суха, міцний потиск рук. Просто як у романі про лікарське життя, міркував Харрі. Лікар з теплими руками.

– Матіас Лунн-Хельгесен, – мовив чоловік, запитливо дивлячись на Харрі.

– Зрозуміло. Гадаєте, я маю знати, хто ви такий?

– Ми зустрічались. Минулого літа. На вечірці у садку, в Ракелі.

Харрі просто закляк, почувши її ім’я з чужих вуст.

– Невже?

– Загалом, це я... – поспіхом і тихцем мовив Матіас Лунн-Хельгесен.

Харрі пирхнув й повільно кивнув.

– Мені дуже болить.

– Розумію. – Обличчя Лунн-Хельгесена набуло серйозно-співчутливого виразу.

Харрі підгорнув штанину.

– Отут.

– А, от ви про що? – Матіас Лунн-Хельгесен трохи ніяково посміхнувся. – Що трапилось?

– Пес вкусив. Чи можете обробити рану?

– Пусте. Кровотеча спиниться. Я промию рану й накладу пов’язку з ліками. – Він нахилився ближче. – Ото так, три дірки від зубів, зробимо ін’єкцію від правця.

– До самої кістки прокусив.

– Зазвичай саме так і видається.

– Та ні, собака дійсно... – Харрі змовк і почав дихати носом. Він раптом уторопав. Матіас Лунн-Хельгесен гадає, що він напідпитку. Й, зрештою, цілком слушно. Поліцейський у подертім пальті, вкушений собакою, із заплямованою репутацією, та ще й випивкою від нього тхне страшенно. Мабуть, саме таким він його й опише Ракелі, розповідаючи, що її колишній коханець знову зірвався.

– ...Направду добряче прокусив... – доказав Харрі.