355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ю Несбьо » Спаситель » Текст книги (страница 9)
Спаситель
  • Текст добавлен: 3 октября 2016, 22:18

Текст книги "Спаситель"


Автор книги: Ю Несбьо



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

У ліфті він тихо вилаявся, потер долонями обличчя. Потім розгублено розсміявся. Як регочуть над поганими клоунами.

Робертова контора сьогодні видалася геть крихітною. Й досі безладною. При змерзлому вікні на чільному місці стояв прапор Армії, біля купи паперів та кількох невідкритих конвертів стирчав у столі кишеньковий ніж. Юн сидів за столом, обводячи поглядом стіни. Погляд спинивсь на світлині: він та Роберт. Коли ж це було? Звісно, знімали у таборі в Естгорі, але яке то було літо? Роберт ніби силкувався бути незворушним, але мимохіть посміхався. Власне, посміхався змучено, силувано.

Він читав сьогоднішні газети. Незбагненно: попри те, що зараз він був обізнаний у всіх подробицях, йшлося ніби про іншу особу, а не про Роберта.

Двері розчинилися. На порозі стояла висока білявка у захисного кольору куртці військових льотчиків. Губи вузькі, знекровлені, погляд неприхильний, байдужий, на обличчі ніякого виразу. За її спиною виднівся невисокий рудий хлопець з пухкенькою фізією і єхидною посмішкою, котра у декого ніби приклеєна до обличчя й з нею вони зустрічають і хороші й погані днини.

– Хто ви?

– Юн Карлсен, – відповів він, зауваживши, що жіночий погляд став ще менш прихильним. – Робертів брат.

– Наші співчуття, – рівним тоном мовила білявка, закрокувала у кімнату, простягла руку. – Туріль Лі. – Поліція, відділ убивств. – Руку вона мала кістляву, грубу, але теплу. – А це поліцейський Ула Лі.

Хлопчина кивнув, Юн кивнув у відповідь.

– Прикро, що таке трапилось, – вела далі жінка-поліцейський. – Та оскільки скоєно вбивство, ми маємо опечатати приміщення.

Юн кивнув. Знов глянув на світлину на стіні.

– Отже, маємо просити вас...

– А-а-а, звісно, – мовив Юн. – Даруйте, я трохи спантеличений.

– Цілком зрозуміла річ, – посміхнулася Туріль Лі. Усміхалася вона не широко й сердечно, а ледве помітно, люб’язно, доречно обставинам.

Юнові спало на думку, що вони, певно, не раз стикалися з такими речами, адже працюють над убивствами, і не тільки. Просто як священики. І як батько.

– Чи ви щось чіпали? – спитала Туріль Лі.

– Чіпав? Ні, навіщо? Лише сидів у кріслі.

Він підвівся й не знати чому висмикнув кишенькового ножа зі стільниці, склав його й поклав до кишені.

– Прошу. – Сказавши так, тихо вийшов з кімнати, причинивши двері. Вже біля сходів він раптом збагнув, що утнув дурницю: забрав складаного ножа. Він розвернувся, вирішивши повернути його. Але завмер біля зачинених дверей, почувши жіночий голос, що сміявся:

– Але ж я й злякалася! Він схожий на брата, як дві краплі води, я навіть спершу гадала, що перестріла примару.

– Та геть вони не схожі.

– Бачив би ти фото!

Страшна думка вразила Юна.

Рейс SK-655 на Загреб вилетів з аеропорту Осло рівно о 10:40, повернувши ліворуч над озером Хурдал, взяв курс на південь, на навігаційний маяк в Ольборзі. Оскільки днина була надзвичайно морозна, то холодний атмосферний прошарок, що зветься тропопаузою, опустився так низько, що MD-81 поринув у нього ще над центром Осло. А позаяк саме у цьому прошаркові літак лишає інверсійний слід, він, якби дивився вгору, тремтячи від холоду біля таксофонів на Ернбанеторг, побачив би літак, квиток на який саме лежав у його кишені.

Дорожню сумку він залишив у камері зберігання на Центральному вокзалі. Йому потрібен номер у готелі. Й треба виконати завдання. Отже, він потребує зброї. Але де розжитися зброєю у місті, де не маєш знайомих?

Він слухав жінку з телефонної довідкової служби, котра співочою скандинавською англійською розповідала, що в Осло зареєстровано сімнадцять Юнів Карлсенів й, на жаль, вона не має змоги надати йому всі адреси. Але телефон Армії спасіння, певна річ, надасть.

Панянка зі штаб-квартири Армії спасіння сказала, що у них є лише один Юн Карлсен, але сьогодні він вихідний. Він пояснив, що хоче послати різдвяний подарунок, й спитав, чи не надасть вона йому домашню адресу.

– Зараз гляну. Гетеборггата, чотири, поштовий індекс нуль-п’ять-шість-шість. Як втішливо, що хтось зараз непокоїться про нього, сіромаху.

– Сіромаху?

– Еге ж, учора застрелили його брата.

– Брата?

– Так. На Егерторг. Сьогодні всі газети про це пишуть.

Він подякував за допомогу й поклав слухавку.

Хтось поплескав його по плечу, він рвучко озирнувся.

Картонний стаканчик у руках хлопчини був добрим поясненням. Досить брудна джинсова куртка, зате пострижений по-модному, нещодавно поголений, зодягнений пристойно, погляд жвавий, щирий. Хлопчина щось промовив, а коли той знизав плечима, мовляв, не розуміє норвезької, повів чудовою англійською:

– I’m Kristoffer. I need money for a room tonight. Or else I’ll freeze to death[15]15
  Я Крістофер. Мені потрібні гроші, щоб винайняти кімнату на ніч. Бо я до смерті замерзну (англ.).


[Закрыть]
.

Пролунало це ніби завчений маркетинговий слоган, вичерпне повідомлення, якому надано емоційної визначеності згадуванням власного імені. Потім хлопчина широко посміхнувся.

Він захитав головою й хотів був піти, але жебрак заступив дорогу:

– Пане! Чи вам колись доводилось ночувати просто неба й проплакати всю ніч від холоду?

– Yes, actually I have[16]16
  Власне, доводилось (англ.).


[Закрыть]
. – На якусь мить його опанувало несамовите бажання розповісти, як одного разу він четверо діб пролежав у лисячій норі, чекаючи на сербський танк.

– Тоді ви розумієте, пане, що я маю на увазі.

У відповідь він повільно кивнув. Встромивши руку у кишеню, добув не дивлячись банкноту й простягнув Крістоферу.

– Ви ж все одно ночуватимете просто неба, адже так?

Крістофер поспіхом засунув гроші у кишеню й, кивнувши, винувато посміхнувся:

– Я мушу обирати ліки, пане.

– А де ви зазвичай ночуєте?

– Отам, – показав наркоман довгим тонким пальцем із доглянутим нігтем. – На контейнерному складі. Улітку там почнуть зводити оперний театр. – Крістофер знову широко посміхнувся. – Я люблю оперу.

– Але ж зараз там холодненько, га?

– Мабуть, сьогоднішньої ночі завітаю до Армії спасіння. Там завжди є вільне ліжко.

– Он як? – Він глянув на хлопчину. На око цілком небідний, рівні зуби виблискували білим, коли він посміхався. Попри те, від нього тхнуло занепадництвом. Прислухаючись, він немовби чув, як плямкають тисячі щелеп, що пожирають його плоть зсередини.

Розділ 11. Четвер, 17 грудня. Хорват

Халворсен сидів за кермом, терпляче чекаючи, поки автівка з бергенівськими номерами, що відчайдушно піддавала газу, припинить буксувати на кризі. Харрі розмовляв по мобільному з Беатою.

– Ти до чого ведеш? – голосно спитав Харрі, намагаючись перекричати гуркіт бергенця.

– Не схоже, щоб на обох світлинах була одна й та сама людина, – повторила Беата.

– Вони зодягнені в однакові шапки, однакові штормівки, мають однакові хустки на шиї. Мабуть, все-таки одна особа?

Вона не відповіла.

– Беато?

– Обличчя нечіткі. Дивно, не второпаю, у чому річ. Мабуть, так світло падає.

– Гм. Гадаєш, ми пішли хибним слідом?

– Не знаю. Він стоїть просто перед Карлсеном, загалом це збігається з технічними доказами. Що то у вас за галас?

– Корова на кризі забуксувала. Гаразд, бувай.

– Чекай!

Харрі зачекав.

– Ще ось що, – мовила Беата. – Я переглянула позавчорашні знімки.

– Отже?

– Не бачу там жодного обличчя, тотожного обличчям на майдані у момент убивства. Але є одна особливість. Чоловік у бежевому пальті, ймовірно, з верблюжої вовни. На ньому шарф...

– Гм. Маєш на увазі нашийну хустку?

– Ні, на око звичайний вовняний шарф. Але зав’язано його так само, як у хлопця чи хлопців з червоною хусткою на шиї. Правий край стирчить із верхнього вузла. Зауважив?

– Ні.

– Я ніколи раніше не бачила, щоб так шарф зав’язували, – мовила Беата.

– Перешли на електронну скриньку, я теж гляну.

Увійшовши в кабінет, Харрі найперше роздрукував знімки, які прислала Беата.

А коли зайшов забрати їх у канцелярію, перестрів там Гуннара Хагена.

Харрі привітався, кивнувши, певний час обидва стояли мовчки, спостерігаючи, як сірий пристрій випльовує сторінку за сторінкою.

– Чи є новини? – врешті спитав Хаген.

– І є, й нема.

– Преса взяла мене в облогу. Треба б кинути їм хоч дрібну кісточку.

– Саме так, босе, мало не забувся. Я натякнув їм, що ми шукаємо ось цю людину. – Харрі добув з купи роздруківок аркуш і показав на хлопця з червоною хусткою.

– Що ви зробили? – перепитав Хаген.

– Дав підказку пресі. Радше репортеру з «Дагбладет».

– Переступивши через мене?

– Звична річ, босе. У нас це зветься конструктивними витоками. Кажемо, що дані від анонімного джерела у поліції, тож редакція може вдати, що за цим стоїть журналістське розслідування. Вони таке полюбляють, й заголовки більші, ніж у фотографій, які вони друкують за нашим проханням. Може, народ допоможе нам упізнати цього чоловіка. Усім на втіху.

– Тільки не мені, Холе.

– Тоді мені прикро, босе, – мовив Харрі із щиро засмученим виглядом.

Хаген дивився на нього, водячи щелепами з боку в бік. Ніби жуйку ремиґає, спало на думку Харрі.

– А що то за чоловік? – спитав Хаген, беручи роздруківку у Харрі.

– Ми поки до пуття не певні. Може, він узагалі не один. Беата Льонн вважає, що хустинка на шиї... зав’язана у них дуже прикметно.

– Так краватки зав’язують. – Хаген знов глянув на фото. – То й що?

– Як ви сказали, босе?

– Краватки так зав’язують.

– Й у чім тут виверт?

– Хорватський вузол.

– Що?

– Це ж найпростіше з історії, хіба ні?

– Радо послухаю, якщо просвітите мене, босе.

Хаген заклав руки за спину.

– Що ви знаєте про Тридцятирічну війну?

– Гадаю, обмаль.

– Під час Тридцятирічної війни король Густав Адольф, шведський король, збираючись увійти в Німеччину, поповнив свою дисципліновану, утім, нечисленну армію солдатами, яких вважали найкращими в Європі. Бо про них йшла слава як про безстрашних вояків. Він найняв хорватів. Чи знаєте ви, що норвезьке слово «krabat», «головоріз», прийшло зі шведської і спочатку означало «хорват», тобто «безстрашний шибайголова».

Харрі захитав головою.

– Попри те, що хорвати воювали за чужу країну й носили шведські мундири, їм на знак відзнаки дозволяли носити кавалерійську хустку. Нашийну хустку, яку вони зав’язували особливим вузлом. Французи запозичили й модифікували цю деталь одягу, втім залишили назву на честь хорватів – cravate, краватка.

– Он як.

– Саме так.

– Дякую, босе. – Харрі забрав з принтера останню світлину й глянув на чоловіка у шарфі, котрого Беата обмалювала кільцем. – Цілком можливо, що ви зараз кинули нам зачіпку.

– Ми не маємо дякувати один одному за те, що виконуємо свою справу, Холе. – Хаген взяв решту світлин і вийшов.

Халворсен підвів голову, коли Харрі стрімко увірвався до кабінету.

– У мене є зачіпка!

Халворсен зітхнув, позаяк зазвичай це свідчило, що на них чекає купа безрезультатної праці.

– Я телефоную Алексу в Європол, – мовив Харрі.

Халворсен був обізнаний, що Європол – молодший брат Інтерполу, розташований у Гаазі, був заснований країнами Євросоюзу після терактів у Мадриді у 1998-му й опікується передусім боротьбою з тероризмом та організованою злочинністю. Дивно тільки, що цей Алекс повсякчас радо допомагає Харрі, попри те, що Норвегія не є членом Євросоюзу.

– Алексе? Harry from Oslo. Could you check something out for me, please?[17]17
  Харрі із Осло. Чи не перевіриш для мене одну річ? (Англ.)


[Закрыть]

Халворсен чув, як Харрі своєю кострубатою, проте дієвою англійською просив Алекса пошукати у базі даних інформацію щодо злочинів, які, ймовірно, скоїв міжнародний злочинець у Європі за останні два роки. У розділі «Убивці-найманці» та «Хорват».

– I’ll wait[18]18
  Я зачекаю (англ.).


[Закрыть]
, – мовив Харрі й чекав. Згодом здивовано мовив: – Really? That many?[19]19
  Справді? Така кількість? (Англ.)


[Закрыть]
– Харрі почухав підборіддя й попросив додати у пошук пістолет калібру 9 мм. – Двадцять три влучання, Алексе? Двадцять три убивства, які, можливо, скоїв кілер-хорват? Святий Боже! Так, я знаю, що війни народжують професійних убивць, одначе... Перевір Скандинавію. Нічого? А імена маєш, Алексе? Ні? Hang on a sec[20]20
  Зажди хвилинку (англ.).


[Закрыть]
.

Харрі глянув на Халворсена, ніби сподіваючись, що той промовить щось рятівне, але чоловік лише знизав плечима.

– Гаразд, Алексе, – мовив Харрі. – Остання спроба.

Він попросив додати у пошук червону хустку чи шарф.

Халворсен почув, як Алекс сміється.

– Дякую, Алексе. Тримаємо зв’язок.

Харрі поклав слухавку.

– То що? – спитав Халворсен. – Маєш зачіпку?

Харрі кивнув. Сів у крісло глибше, потім рвучко випростався.

– Поміркуймо знову. Що ми маємо? Анічогісінько? Чудово, я люблю починати з чистого аркуша.

Халворсену спало на думку, як одного разу Харрі казав, що хороший та посередній слідчий різняться один від одного здатністю забувати. Хороший слідчий забуває всі випадки, коли чуття обманювало його, забуває про всі сліди, на які він сподівався, але які вели хибним шляхом. Й, щиро забувши про все, починає спочатку з таким самим запалом.

Задзеленчав телефон. Харрі схопив слухавку.

– Хар... – Але голос на тому боці дроту вже про щось розповідав.

Харрі за столом підвівся, суглоби на пальцях, що стискали слухавку, побіліли.

– Стривай, Алексе. Я попрошу Халворсена, щоб занотував. – Затуливши слухавку долонею, Харрі гукнув до Халворсена: – Він для сміху спробував ще раз. Викреслив про хорвата, дев’ять міліметрів й решту, лишивши тільки «червоний шарф». Поцілив чотири рази. Чотири професійних вбивства, скоєних за допомогою пістолета, до всього свідки зауважили ймовірного кілера, що носив червоний шарф. Занотуй: Загреб, двотисячний та дві тисячі перший. Мюнхен, дві тисячі другий, а також Париж, дві тисячі третій. – Харрі знов заговорив у слухавку: – This is our man, Alex[21]21
  Це наша людина, Алексе (англ.).


[Закрыть]
. Ні, я не впевнений, але чуття нашіптує, що це саме він. А здоровий глузд підказує, що два убивства у Хорватії – не випадковий збіг. Чи маєш прикмети, щоб Халворсен занотував?

Халворсен зауважив, що Харрі роззявив рота.

– Як це «жодних надзвичайних прикмет»? Якщо вони запам’ятали шарф, то найпевніше мали запам’ятати щось іще. Що? Зріст звичайний? І квит?

Харрі хитав головою, слухаючи співрозмовника.

– Що каже? – пошепки спитав Халворсен.

– Що свідчення різняться, – теж пошепки відповів Харрі.

Халворсен достоту так і занотував.

– Так, не зле було б переслати подробиці на скриньку. Дякую тобі. Якщо накопаєш щось іще, ймовірне місце перебування абощо, зателефонуй. Добре? Як? Ха-ха. Звісно, незабаром перешлю відео, моє з дружиною.

Поклавши слухавку, Харрі зауважив питальний погляд Халворсена.

– Старий жарт, – пояснив Харрі. – Алекс гадає, що всі скандинавські подружжя знімають приватне порно.

Він знов схопив слухавку, але, зауваживши, що Халворсен досі не зводить з нього очей, зітхнувши, додав:

– Я навіть жодного разу не одружувався, Халворсене.

Магнусові Скарре довелося горланити, щоб перекричати гудіння кавоварки, котра кахикала, мов хворий на сухоти.

– Може, це різні кілери, що належать до одного угруповання, досі невідомого, а червона хустка – то у них ніби уніформа.

– Дурниці, – байдуже кинула Туріль Лі, заступивши за Скарре місце у черзі за кавою. У руці тримала чашку з написом «Найкраща мама у світі».

Ула Лі коротко чи то заквохкав, чи то засміявся. Він сидів за столиком у кухоньці-ніші, яка правила кухнею відділу убивств та відділу розслідування сексуальних злочинів.

– Дурниці? – перепитав Скарре. – А що як це тероризм? Релігійна війна проти християн. Мусульман. Пекло ж навколо. Чи оті, теє... латиноси, хіба вони червоних хусток не носять, га?

– Вони воліють зватися іспанцями, – зауважила Туріль Лі.

– Баски, – уточнив Халворсен, що сидів за столиком напроти Ули Лі.

– Що?

– Корида. Сан-Фермін в Памплоні. Баскська держава.

– ЕТА! – вигукнув Скарре. – Трясця, як же ми про них забули?

– Тобі б кіносценарії писати, справді, – встряла Туріль. Цього разу Ула Лі голосно розреготався, але, як завжди, ані пари з вуст.

– Сиділи б зі своїми грабіжниками банків, – бовкнув Скарре, натякаючи, що Туріль Лі та Ула Лі, які не були ані подружжям, ані хоч якимись родичами, прийшли з відділу крадіжок.

– От тільки терористи зазвичай беруть на себе відповідальність, – мовив Халворсен. – У чотирьох справах, які прислали з Європолу, йдеться про hit-and-run[22]22
  Наглий напад і навтікача (англ.).


[Закрыть]
, по яких жодних зачіпок, мовчання. Й жертва, зазвичай, мала рильце у пушку. Жертви у Загребі – серби, з яких зняли звинувачення у військових злочинах, вбитий у Мюнхені зазіхав на гегемонію місцевого короля торгівлі людьми, а паризький небіжчик був педофілом, що вже мав дві судимості.

Зайшов Харрі Холе, тримаючи у руках чашку. Лі та Лі, наливши собі кави, пішли геть. Халворсен зауважив, що дехто з колег саме так реагував на появу Харрі. Інспектор сів, замислено насупившись. Халворсен й таке зауважив.

– Двадцять чотири години майже вичерпано, – мовив Халворсен.

– Так, – відповів Харрі, дивлячись у свою досі порожню чашку.

– Щось не так?

Харрі завагався.

– Не знаю, я зателефонував у Берген Б’ярне Мьоллеру. Гадав, він підкаже щось конструктивне.

– Й що він підказав?

– Загалом, нічого. Складається враження... – Харрі добирав слушне слово: – ...наче йому самотньо.

– Хіба родина не з ним?

– Мабуть, приїдуть згодом.

– Неприємності?

– Не знаю. Гадки не маю, жодної.

– Що ж тебе непокоїть?

– Він п’яний був, ось що.

Халворсен сіпнув чашку, хлюпнув каву.

– Мьоллер напідпитку, на роботі? Жартуєш?

Харрі змовчав.

– Може, йому було зле, чи... – поспіхом припустив Халворсен.

– Я за голосом п’яного чую, Халворсене. Треба їхати у Берген.

– Зараз? Ти ж очолюєш розслідування убивства, Харрі.

– Я упораюсь за добу: туди й назад. Прикриєш тил, Халворсене.

Халворсен посміхнувся.

– Чи ти старієш, Харрі?

– Старію? До чого це ти?

– Старієш і стаєш людяним. Вперше чую, щоб ти віддав перевагу живому перед мертвим. – Зауваживши вираз, якого набуло обличчя інспектора, хлопець враз пошкодував про сказане. – Я не мав на увазі...

– Гаразд, пусте. – Харрі підвівся. – Дістань перелік пасажирів, які відлітають чи прилітають з Хорватії. Спитай у поліції аеропорту Осло, чи потрібен запит поліцейського юриста. Якщо знадобиться судова постанова, поїдь і добудь. Коли матимеш списки, зателефонуй Алексові у Європол, попроси, щоб перевірив для нас імена. Перекажи, що це моє прохання.

– Певен, що він не відмовиться?

Харрі кивнув.

– А ми з Беатою тим часом поговоримо з Юном Карлсеном.

– Он як?

– Дотепер він розповідав нам про Роберта лише зворушливі оповідки. Гадаю, він має й дещо інше.

– А чому ти не береш мене з собою?

– Тому що, на відміну від тебе, Беата відчуває, коли люди брешуть.

Глибоко зітхнувши, він піднявся сходами у ресторан «Бісквіти».

На відміну від учорашнього вечора, там було майже незалюднено. Той самий офіціант стояв, прихилившись до одвірка. Подібний до Джорджі, кучерявий, блакитноокий.

– Hello there, – привітався офіціант. – Я не відразу вас упізнав.

Він закліпав очима, спантеличений, що його таки впізнали.

– За вашим пальто, – мовив офіціант. – Надзвичайно елегантне. Верблюже?

– Сподіваюся, – відповів він посміхаючись.

Офіціант, засміявшись, поклав йому руку на плече. Він не зауважив переляку у погляді, тож вирішив, що офіціант не має ніяких підозр. Й дуже сподівався, що поліція ще не навідувалася й не знайшла зброю.

– Обідати не буду, – мовив він. – Просто хотів скористатися туалетом.

– Туалетом? – перепитав офіціант, силкуючись перехопити його погляд. – Туалетом прийшли скористатися? Невже?

– Я на хвильку. – Офіціант поруч викликав у нього зніяковіння.

– На хвильку. I see. Розумію.

У туалеті ані душі. Пахне милом. Але не свободою.

Милом запахло ще дужче, коли він, піднявши кришку контейнера над мийкою, закотивши рукав, устромив руку в холодну рідоту. У голові промайнуло: а раптом вони змінили контейнер? Та ось намацав пальцями зброю. Він повільно витягнув її, мило, наче довгі зелені щупальця, потяглося у мийку. Вимити, змастити – й пістолет знову стане до ладу. В обоймі ще є шість патронів. Він квапливо почав ховати зброю у кишеню пальта, коли двері розчинилися.

– Hello again, – прошепотів офіціант, широко посміхаючись. Але, щойно зауважив пістолет, усмішка на його губах застигла.

Встромивши пістолета у кишеню, він пробурмотів «good bye» й просунувся у вузьку пройму у дверях повз офіціанта. Він відчув на обличчі його подих, відчув доторк стегон.

Лише опинившись на морозі, він зауважив, що серце калатає. Ніби з переляку. Кров линула жилами, роблячи його гарячим та легким.

Юн Карлсен саме вийшов з парадної, коли Харрі під’їхав на Гетеборггата.

– Зараз? – перепитав Юн, спантеличено глянувши на годинник.

– Я прибув зарано, – мовив Харрі. – Моя колега ось-ось приїде.

– Чи я встигну купити молока? – Юн був одягнений у тонку куртку. Волосся щойно зачесане.

– Звісно. Певна річ.

Найближча крамниця стояла на розі через дорогу. Поки Юн ходив купувати літровий пакунок знежиреного молока, Харрі наче зачарований дивився на безліч ялинкових прикрас поміж туалетного паперу та пакунків з кукурудзяними баранцями. Жоден з них не коментував газетну ятку біля каси, де яскраві заголовки на перших шпальтах повідомляли про убивство на Егерторг. «Дагбладет» надрукувала на першій шпальті фрагмент зернистого, розпливчастого знімка присутніх на майдані, який зробив Ведлоґ, з окресленою червоним головою й написом: «Чоловік, якого шукає поліція».

Вони вийшли на вулицю. Юн зупинивсь коло рудого жебрака, що мав довгі вуса, як було модно у сімдесяті. Довго порпався у кишені, нарешті добув монетку й кинув у коричневий паперовий стаканчик.

– Я небагато чим можу вас почастувати, – мовив Юн до Харрі. – Кава вже давненько стоїть у кавоварці, тож, певно, смакує, ніби асфальт.

– Чудово, саме таку я полюбляю.

– І ви теж? – Юн похмуро посміхнувся. – Ой! – Він схопився за голову, озирнувся до жебрака й здивовано спитав: – Ти чого грошима розкидаєшся?

Жебрак сердито пирхнув у вуса й голосно гримнув:

– У нас лише вжиткову копійку беруть. Красно дякую!

Помешкання Юн Карлсен мав достоту таке саме, як Теа Нільсен. Чисте, впорядковане, але за інтер’єром, безперечно, парубоцьке. Харрі вмить зауважив три речі. По-перше, старі, утім доглянуті меблі придбали там, де й він придбав свої. У «Елеваторі», на Уллеволсвейєн. По-друге, Юн не відвідував виставки, яку рекламував поодинокий постер на стіні у вітальні. По-третє, їв він здебільшого за низеньким столиком перед телевізором, а не за столом у відмежованій кухоньці. На напівпорожній книжковій полиці стояла світлина чоловіка у формі Армії спасіння, він владно дивився у порожнечу.

– Чи це не ваш батько? – спитав Харрі.

– Так, – відповів Юн, добув з шафки дві чашки й налив кави із закопченого скляного горняти з кавоварки.

– Ви схожі.

– Дякую. Сподіваюся, так і є. – Він поставив чашки на журнальний столик, а молочний пакунок – на численні кільця й розмиви, які свідчили, що саме тут «трапезували». Харрі мав на думці спитати, як батьки сприйняли звістку про Робертову смерть, але передумав.

– Почнімо з гіпотези, – мовив Харрі. – А саме про те, що вашого брата вбили, бо він комусь допік. Надурив, боргу не повернув, образив, погрожував, нашкодив абощо. Всі кажуть, що ваш брат був доброчесним хлопцем. Зазвичай, починаючи розслідування убивства, ми часто чуємо такі означення, люди охоче підкреслюють чесноти. Але більшість з нас має темний бік. Хіба ні?

Юн кивнув, але Харрі не добрав, чи то на знак згоди.

– Маємо пролляти світло на темний Робертів бік.

Юн здивовано уп’явся в нього очима.

Харрі кахикнув.

– Почнімо з грошей. Чи мав Роберт фінансові негаразди?

Юн знизав плечима.

– І мав і не мав. Він жив не на широку ногу, й я сумніваюся, щоб він назбирав великих боргів, якщо ви саме це маєте на увазі. Позичав він, гадаю, здебільшого у мене. Утім, позички бувають різні... – Юн журливо посміхнувся.

– Про які кошти йдеться?

– Про невеликі. Окрім позички цієї осені.

– Скільки?

– Е-е-е... тридцять тисяч.

– З якою метою?

Юн почухав потилицю.

– Мав він якийсь задум, він не казав, який саме, знаю лишень, що йшлося про виїзд за кордон. Побачиш, казав він. Гроші, як на мене, чималенькі, та я живу просто, навіть авто не маю. Мені видавалось, він мав запал. А потім... трапилось оце.

Харрі щось занотував.

– Гм. А як щодо темного боку його особистості?

Харрі чекав. Дивлячись на журнальний столик, поки Юн міркував у вакуумі тиші, що так чи інак витягував інформацію назовні – брехню, недоречний коментар у відчаї, щонайліпше – правду.

– Замолоду Робертові... – повів він і замовк.

Харрі мовчав, не ворушився.

– ...бракувало гальм.

Харрі кивнув, не підіймаючи голови. Заохотив, утім, вакууму не порушив.

– Я повсякчас побоювався, аби він чого не скоїв. Страшенно був нестриманий. Ніби двоє людей в ньому жили. Перший – стриманий, холоднокровний, дослідник, який переймався... як то висловити? Реакціями. Почуттями. Пристрасть, так, мабуть, і вона теж. Отаке.

– Чи наведете приклади? – спитав Харрі.

Юн проковтнув клубок у горлі.

– Якось, коли я прийшов додому, каже мені, мовляв, ходімо у льох, щось тобі покажу. Він посадив кішку у маленький акваріум, де колись мешкали гупі, просунув під кришку огородній шланг і вивернув кран до кінця. Акваріум сповнився водою так стрімко, що я заледве встиг скинути кришку й вийняти кішку з води. Роберт сказав, що лише хотів глянути, як вона поводитиметься, але часом мені видавалося, що його набагато більше цікавила моя власна поведінка.

– Хм, якщо він був такий, дивно, що ніхто про це не збовкнув.

– Небагато хто знав про цей бік його особистості. Почасти це моя заслуга. Ще дитиною я обіцяв батькові наглядати за Робертом, щоб він не накоїв чогось уже дійсно лихого. Іншими словами, я старався щосили. А Роберт загалом опановував себе. Він був і холодний і гарячий водночас, розумієте? Здебільшого, його... решту граней бачило лише найближче оточення. І якісь жабки. – Юн посміхнувся. – Він відправляв їх літати на гелієвих повітряних кулях. Коли батько піймав його, Роберт відповів, що жабкам, мовляв, нудно просиджувати життя на землі, нехай побачать світ з висоти пташиного льоту. Я... – Юн дивився у порожнечу, а Харрі зауважив, що на його очах виступили сльози. – Я реготав. Батько лютував, а я не міг опанувати себе. Лише Роберт був здатний так мене розсмішити.

– Й що, з роками він те переріс?

Юн знизав плечима:

– Відверто кажучи, навіть я знаю не про все, що поробляв Роберт останніми роками. Після від’їзду батьків у Таїланд ми з братом трохи віддалилися один від одного.

– Чому?

– З братами таке часто трапляється. Без вагомої причини.

Харрі змовчав, лише чекав. У під’їзді гепнули двері.

– Мав він певні історії з жінками.

Завивання «швидкої» вдалині. Металеве гудіння ліфта. Юн, зітхнувши, тужливо мовив:

– З молоденькими.

– Наскільки молоденькими?

– Гадки не маю, але якщо Роберт не прибріхував – з дуже молоденькими.

– А чому б це він вам прибріхував?

– Я ж казав. Він полюбляв перевіряти мою реакцію.

Харрі, підвівшись, підійшов до вікна. Якийсь чоловік йшов навпростець через Софієнберг-парк стежкою, що скидалася на нерівну коричневу лінію, яку намалювала дитина на білосніжному аркушеві паперу. На північ від церкви виднілося невеличке загороджене кладовище єврейської громади. Столе Еуне, психолог, якось казав, що років зі сто тому увесь Софієнберг-парк був цвинтарем.

– Чи він вчинив наругу над котроюсь з дівчат? – спитав Харрі.

– Ні! – Вигук Юна луною прокотився між голими стінами.

Харрі нічого не відповів. Чоловік проминув парк по Хельгесенс-гате, попростувавши до будинку, де мешкає Юн.

– Він мені не казав. А якби й розповів, я б не йняв віри.

– Чи ви знаєтеся з котроюсь з його дівчат?

– Ні. Та й він не ходив з ними довго. Загалом, як я знаю, по-справжньому його цікавила лише одна.

– Справді?

– Так. Теа Нільсен. Він божеволів через неї, ще коли ми юнаками були.

– Ваша подруга?

Юн замислено дивився на кавову чашку.

– Видається, ніби я мав би відступитися від дівчини, яку мій брат вибрав для себе, адже так? Бог мені за свідка, я сам себе питав не раз, чому я не спроможний.

– І що?

– Я лишень знаю, що Теа – найчудовіша людина, яку я колись зустрічав.

Гудіння ліфта раптово припинилось.

– Чи брат знав про вас із Теа?

– Він дізнався, що ми зустрічалися кілька разів, дещо запідозрив, але ми з Теа намагалися зберігати наші стосунки у таємниці.

У двері постукали.

– Це Беата, моя колега, – мовив Харрі – Я відчиню.

Він перевернув нотатник, поклав ручку паралельно з його ребром, зробив кілька кроків до вхідних дверей. Трохи забарився, поки збагнув, що двері розчиняються всередину, розчинив їх. Обличчя за дверима мало не менш здивований вигляд, ніж його власне, якусь мить вони дивилися одне на одного. Харрі відчув солодкуваті парфумові пахощі, ніби прибулий щойно скористався вельми пахучим дезодорантом.

– Юн? – спитав гість.

– Хвильку, – мовив Харрі. – Даруйте, ми чекали на іншу особу. Чекайте. – Він повернувся до кімнати. – Це до вас.

Сідаючи на канапу, Харрі відчув: щось відбувається просто зараз, у ці миттєвості. Переконався, що ручка лежить, як він її поклав. Саме так, ніхто її не чіпав. Але у мозку щось заснувалося, щоправда, він не міг збагнути, що саме.

– Доброго вечора, – почувся за спиною Юнів голос, увічливе, стримане вітання, від якого відгонило питанням. Так вітаються з незнайомцями чи коли не розуміють, що їм потрібно. Й знов. Щось відбувається, щось геть незбагненне. Гість, щось з ним не те. Він кликав Юна на ймення, але той, цілком певно, не знається з ним.

– What message?[23]23
  Яке повідомлення? (Англ.)


[Закрыть]
– спитав Юн.

Тієї ж миті все стало на свої місця. У прибулого щось було на шиї. Хустка. Із саме тим вузлом. Підводячись, Харрі штовхнув столика коліном, чашки перевернулися, а він закричав:

– Зачиніть двері!

Але Юн стояв, ніби загіпнотизований, прикипівши поглядом до одвірка. Згорбивши спину, мов намагався допомогти.

Харрі, перестрибнувши через канапу, кинувся уперед.

– Don’t...[24]24
  Не треба... (Англ.)


[Закрыть]
– мовив Юн.

Харрі зауважив, кинувся до дверей. І раптом час наче зупинивсь. Так траплялося й раніше, коли сплеск адреналіну змінював сприйняття часу. Всі рухи наче у воді. Й він знав, що вже запізно. Правим плечем відчув двері, лівим – стегно Юна, а у барабанну перетинку вдарила повітряна хвиля від пороху, що вибухнув, й від кулі, котра щойно вилетіла з пістолета.

Потім пролунав звук. Кулі. Дверей, що грюкнули. І Юна, що вдарився об гардероб, а потому об куток столу на кухні. Харрі, перевернувшись набік, глянув угору. Руків’я у дверях опустилося.

– Трясця! – прошепотів Харрі, зводячись навколішки. Схопивши безживного Юна за ремінь на штанях, потягнув його долівкою у спальню.

За дверима щось заскреготіло. Знову постріл. З середини дверей дибки полетіли друзки, одна з подушок на канапі смикнулася, поодинока сіро-чорна пушинка злетіла до стелі, пакунок з молоком забулькав, білою веселкою з пакунка на стіл виринуло молоко.

Люди недооцінюють, на що здатна дев’ятиміліметрова куля, подумав Харрі, перевертаючи Юна на спину. Одна-однісінька краплина крові витекла з рани на лобі.

Знов прогримів постріл. Задзеленчало скло.

Харрі добув з кишені мобільний, набрав номер Беати.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю