Текст книги "Спаситель"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Чиїсь руки підхопили її, відтягли вбік, над парубком схилився чоловік. Вона спромоглася ще раз глянути на обличчя хлопчини й раптом з болісною упевненістю усвідомила, що така доля чекає й на її сина.

Він крокував швидко, але не занадто, не біжучи. Спостерігав за спинами перед собою, зауваживши чоловіка, що квапливо йшов попереду, пішов слідом за ним. Ніхто не намагався його зупинити. Й не дивина. Грім пострілу змушує людей задкувати. А таке видовище – тікати. За цих обставин більшість свідків навіть не збагнули, що сталося.

Останнє замовлення.

Гурт продовжує грати.

Почався снігопад. От і добре, люди мимохіть дивитимуться під ноги, щоб уберегти очі.

За кількасот метрів виднілася жовта вокзальна будівля. Він, як часом з ним траплялось, мав відчуття, що навколо все пливе, що з ним нічого не трапиться, що сербський танк «Т-55» – всього-на-всього неквапливе залізне страховисько, сліпе та глухе, й що коли він повернеться додому, рідне місто стоятиме неушкодженим.

Біля смітника, у який він замірився викинути пістолет, хтось стовбичив. Чоловік був у новому, досить модному одязі, але взутий у блакитні кросівки. А обличчя згрубіле, потьмяніле, ніби обпалене, наче у коваля. Й скидається на те, ніби чоловік ще певний час не квапитиметься покидати це місце, бо він опустив праву руку в зелений смітник.

Не вповільнюючи кроку, він глянув на годинник. Дві хвилини тому він вистрілив, а за одинадцять хвилин рушить потяг. А зброя ще при ньому. Проминувши смітник, попростував до ресторану.

Перехожий, що йшов назустріч, кинув на нього погляд. Але він не відвернув обличчя, коли вони порівнялися.

Підійшовши до ресторану, розчинив двері.

У гардеробній мати вовтузилась із блискавкою на дитячій куртці. Вони його не зауважили. Верблюже пальто досі висіло на своєму місці. Під ним стояла валіза. Забравши те й те, він пішов до чоловічого туалету, замкнувся в одній з двох кабінок, знявши штормівку та шапку, одягнувся у пальто. Попри те, що приміщення не мало вікон, він розчув відлуння поліцейських сирен на вулиці. Роззирнувся. Треба позбутись пістолета. Вибір невеликий. Злізши на сидіння унітаза, дістався рукою душника, силкувався покласти пістолет усередину, але він був закритий решіткою.

Він зліз додолу. Важко дихав, упрів під сорочкою. До потяга лишається вісім хвилин. Звісно, можна поїхати наступним, то не клопіт. Клопіт у тому, що вже збігло вісім хвилин, а пістолет досі при ньому, хоч вона завжди казала, що загаяння більш як на чотири хвилини спричиняє неприйнятний ризик.

Певна річ, можна лишити пістолет долі, але за одним з головних принципів, яким вони керувалися у своїй праці, зброю мають виявити не раніше, ніж він сам убезпечиться.

Він вийшов з кабінки, підійшов до мийки. Вимивши руки, обійшов поглядом приміщення. Upomoc! Очі спинились над мийкою, над скринькою з милом.

Юн та Теа вийшли з ресторану на Торггата, обійнявшись.

Теа зойкнула від несподіванки й засміялася, послизнувшись на підступно ковзкому свіжому снігові на пішохідній вулиці. Вона потягла слідом Юна, але в останню мить він втримався на ногах, порятувавши її, щоб не впала. Сміх Теа дзеленчав у вухах, наче дзвіночки.

– Ти відповіла «так»! – гукнув він у небо, відчуваючи, як на обличчі розтають сніжинки. – Ти погодилась!

У темряві завила сирена. А згодом ще й ще одна. Сирена лунала з боку Карл-Юханс-гате.

– Ходімо гляньмо, що там? – сказав Юн, беручи її за руку.

– Ні, Юне. – Теа насупилася.

– Ну ж бо, ходімо!

Теа вперлася ногами у тротуар, але гладенькі підошви неслухняно ковзали.

– Ні, Юне.

Розсміявшись, він потягнув її слідом, наче санчата.

– Я кажу «ні»!

Через те, як пролунав її голос, Юн зупинився. Він здивовано глянув на дівчину.

Вона зітхнула:

– Не хочу зараз дивитися на якусь пожежу. Хочу додому, у ліжко. З тобою.

Юн довго дивився на неї.

– Я щасливий, Теа. Завдяки тобі я страшенно щасливий.

Він не розчув, чи відповіла Теа. Вона ткнулася обличчям у його куртку.

Частина друга. Спаситель

Розділ 9. Середа, 16 грудня. Сніг

Сніг, що засипав майдан Егерторг, через поліцейські прожектори видавався жовтим.

Харрі з Халворсеном стояли біля входу до пивниці «Три брати», спостерігаючи за роззявами та репортерами, які юрмилися за огорожею. Харрі, витягнувши з рота цигарку, закашлявся.

– Багацько репортерів, – мовив він.

– Стрімко понабігали, – кивнув Халворсен. – До редакції ж бо – шапкою докинути.

– Ласий шматочок для журналістів. Убивство у розпал різдвяної клопотні на найвідомішій вулиці Норвегії. Жертву бачили всі – парубок стояв біля кухля Армії спасіння. Під час виступу відомого гурту. Хіба можна бажати більшого?

– Інтерв’ю зі знаменитим слідчим Харрі Холе?

– Наразі, постоїмо тут, – відповів Харрі. – Чи ти визначив час убивства?

– Відразу по сьомій.

Харрі глянув на годинник:

– Вже безмаль годину тому. Чому ніхто раніше мені не зателефонував?

– Гадки не маю. Комісар зателефонував мені десь пів на восьму. Я гадав, що ти вже будеш тут, поки я прийду...

– Отже, ти зателефонував мені з власного почину?

– Ти ж наче інспектор.

– Наче, – пробурмотів Харрі й жбурнув цигарку у сніг. Провалившись у пухку порошу, вона зникла з очей.

– Незабаром всі докази вкриє півметровим сніговим шаром, – мовив Халворсен. – Буденна історія.

– Немає тут жодних доказів.

До них підійшла Беата, сніжинки припорошили її біляве волосся. Між пальцями вона тримала поліетиленовий пакунок з вистріляною гільзою.

– От і помилився! – переможно всміхнувся Халворсен.

– Дев’ять міліметрів, – Беата скривилася. – Цілком звичайнісінька. Й це все, що маємо.

– Забудь, що ви маєте, а чого не маєте. Яке твоє перше враження? Не розмірковуй, кажи, і квит.

Беата посміхнулася. Вона вже знала Харрі. Спершу інтуїція, потім факти. Бо інтуїція – то теж факти, сукупна інформація з місця злочину, яку мозок не відразу здатен висловити.

– Не скажу багато. Егерторг – місце з величезною кількістю пішоходів, тому все страшенно затоптали, попри те, що ми приїхали вже за двадцять хвилин після убивства. Утім цілком зрозуміло, що працював професіонал. Судмедексперт зараз оглядає труп, але, очевидно, що був усього один постріл. Просто у лоб. Фахівець. Отакі відчуття.

– Працюємо, керуючись інстинктами, га, інспекторе?

Всі троє озирнулися. Гуннар Хаген. У зеленій армійській куртці й чорній вовняній шапці. Ледь помітна усмішка у кутиках рота.

– Ми послуговуємося усіма засобами, шефе, – мовив Харрі. – А ви яким вітром?

– Хіба не тут розгортаються всі події?

– Певним чином.

– Чув, Б’ярне Мьоллер віддавав перевагу кабінету. Але я вважаю, що голова має перебувати на полі. Скільки було пострілів? Один чи більше? Халворсене!

– Свідки кажуть, що один, – поспіхом доповів той.

Хаген поворушив пальцями у рукавичках.

– Прикмети?

– Чоловік. – Погляд Халворсена бігав між комісаром та Харрі. – Більше ми нічого не знаємо. Люди спостерігали за музиками, а все трапилось надзвичайно стрімко.

Хаген важко зітхнув.

– У такому натовпі хтось мав би бачити стрільця, хіба ні?

– Можливо, – мовив Халворсен. – Але ми точно не знаємо, де саме стояв убивця.

– Розумію. – Знов ледве помітна усмішка.

– Він стояв просто перед убитим, – мовив Харрі. – Щонайдалі – два метри.

– Справді? – Хаген та колеги обернулися до Харрі.

– Убивця знав, що коли хочеш убити з дрібнокаліберної зброї, треба стріляти у голову, – вів далі Харрі. – А оскільки стріляв усього раз, був певен у результаті. Отже, стояв так близько, що зауважив отвір на лобі або ж знав, що не схибить. На одязі жертви, звісно, лишилися сліди пороху, які підтвердять мою теорію. Щонайбільше два метри.

– Півтора, – мовила Беата. – Більшість пістолетів викидають гільзу праворуч, і то недалеко. Ця була втоптана у сніг за сто сорок шість сантиметрів від трупа. На закотах шинелі вовняні нитки обпалено.

Харрі глянув на Беату. Найперше, що він цінував у ній, – це її здатність запам’ятовувати обличчя, та її розум, старанність та дурнячу віру, що поєднувала їх, – віру в те, що їхня праця – важить.

Хаген тупцяв у снігу.

– Чудово, Льонн. Тоді у кого ж це, скажіть, будь ласка, виникла потреба убити офіцера Армії спасіння?

– Він не офіцер, – мовив Халворсен. – Лише солдат. Офіцери – це їхні штатні співробітники, а солдати – добровольці та контрактники. – Він розкрив нотатника. – Роберт Карлсен. Двадцять дев’ять років. Парубок. Дітей немає.

– Натомість вороги є, – зауважив Хаген. – А якої ви думки, Льонн?

Відповідаючи, Беата дивилася не на Хагена, а на Харрі.

– Може, стріляли взагалі не у певну особу.

– Хіба? – озирнувся Хаген. – А у яку?

– Може, у Армію спасіння.

– Чому ви так вважаєте?

Беата знизала плечима.

– Суперечливі погляди, – встряв Халворсен. – Гомосексуалісти, жінки-священики, аборти. Може, фанатик який-небудь...

– Я врахую цю версію, – мовив Хаген. – Покажіть-но мені тіло.

Беата та Халворсен питально глянули на Харрі. Той кивнув Беаті.

– Святий Боже! – мовив Халворсен, коли Хаген та Беата пішли геть. – Комісар зібрався очолити розслідування?

Харрі, у глибокій задумі, потер підборіддя, дивлячись у бік огорожі, за якою у зимовій темряві повсякчас виблискували спалахи фотоапаратів. А потому кинув:

– Фахівець.

– Що?

– На думку Беати, стріляв фахівець. З цього ми й почнімо. Що справжній профі зробить відразу після убивства?

– Накиває п’ятами?

– Не обов’язково. Позбавляється всього, що, можливо, пов’яже його з убивством.

– Від знаряддя убивства.

– Саме так. Треба перевірити всі смітники, сміттєві кошики, контейнери, баки на відстані п’яти кварталів від Егерторг. Негайно. За потреби викликай підкріплення з кримінальної поліції.

– Гаразд.

– І позбирай всі відеозаписи з камер спостереження у крамницях перед та відразу по 19:00.

– Попрошу Скарре взятися за це.

– І ще одне. Видання «Дагбладет» бере участь в організації вуличних концертів і робить про них репортажі. Перевір, чи фотографували присутніх.

– Звісно. Як же мені це на думку не спало?!

– Потім відправ знімки Беаті, нехай подивиться. Завтра о десятій ранку нарада за присутності всієї групи. У червоній зоні. Перекажеш?

– Yes.

– Де Лі та Лі?

– Допитують свідків в управлінні. Пара дівчаток стояли поряд зі стрільцем.

– Добре. Попроси Улу скласти перелік родичів та друзів убитого. Спочатку погляньмо, чи не мають вони безперечних мотивів.

– Ти наче щойно казав, що це фахова робота.

– Спробуємо опрацювати заразом кілька версій, Халворсене. Й почнімо з того, що видається багатонадійним. Родину та друзів зазвичай знайти найлегше. А у восьми випадках з десяти убивства скоюють...

– ...знайомі жертви, – зітхнув Халворсен.

Харрі покликали, й розмова увірвалася. Озирнувшись, він зауважив юрму журналістів, що спішили до них крізь хуртовину.

– Видовище починається, – мовив Харрі. – Переправ їх до Хагена. Я буду в управлінні.

Пройшовши реєстрацію та віддавши валізу у багаж, він попростував до контролю безпеки. У доброму гуморі. Останнє замовлення виконано. Втішений, наважився прокрутити тест із квитком. Жінка-контролер захитала головою, коли він, добувши конверта з внутрішньої кишені, хотів показати квиток.

– Мобільний телефон? – спитала вона норвезькою.

– No. – Він поклав конверт з квитком поміж рентгенівським апаратом та металошукачем, почав знімати пальто й раптом зауважив, що червона хустка досі на шиї, розв’язав її, сунув у кишеню, опустивши пальто у запропонований контейнер, пройшов під аркою металошукача, відчуваючи, як пильно за ним спостерігають двоє охоронців. Враховуючи жінку, яка неухильно стежила на екрані за тим, як просвічували його пальто, й охоронця біля протилежного краю конвеєра, він нарахував п’ятьох працівників, які пильнували тільки за тим, щоб він не проніс на борт річ, якою можна послуговуватися як зброєю. Пройшовши крізь арку, він одягнув пальто, повернувся й забрав зі столу квиток. Ніким не зупинений, він пройшов повз охоронців. Отже, ось як легко пронести нишком у конверті з квитком лезо ножа. Перше, що впало в око, – панорамне вікно просто проти нього. Нічого не видно. Вікно запнуте снігом, мов білою запоною.

Мартіна сиділа, нахилившись до лобового скла, з якого двірники неухильно струшували сніг.

– Міністр налаштований прихильно, – задоволено мовив Давид Екхоф. – Вельми прихильно.

– Про це ти знав з самого початку, – сказала Мартіна. – Такі люди не йдуть на вечерю, запросивши пресу, якщо збираються відмовити. Їм же треба перемогти на виборах.

– Звісно, – зітхнув Екхоф, – перемогти на виборах. – Він дивився у вікно. – Ніби добрий хлопчина, цей Рікард, га?

– Ти сам собі суперечиш, тату.

– Треба його трохи навернути, тоді він стане для нас чудовим співпрацівником.

Мартіна під’їхала до гаража біля штаб-квартири й натиснула на дистанційний пульт – сталеві двері почали підійматися вгору. Машина заїхала у гараж, пошипована ґума зашурхотіла по кам’яній долівці напівпорожнього приміщення.

Під однією з ламп на стелі, біля синього службового «вольво», стояв Рікард у робі та рукавичках. Але Мартіна дивилася не на нього, а на високого білявця поруч з Рікардом, вона враз упізнала його.

Дівчина поставила машину біля службового авто, але не вилізла з машини, а взялася щось шукати у торбинці, тоді як батько, не зачинивши дверцят, вийшов, й вона почула голос поліцейського:

– Екхоф?

Між голих стін голосно прокотилася луна.

– Саме так. Як можу вам зарадити, добродію?

Дочка чудово знала такий батьківський тон. Привітний, але владний.

– Харрі Холе, інспектор Поліцейського управління Осло. Йдеться про вашого працівника. Роберта...

Мартіна, виходячи з авто, відчула на собі погляд поліцейського.

– ...Карлсена, – вів далі Харрі, знов обернувшись до командувача.

– Про брата, – мовив Давид Екхоф.

– Перепорошую?

– Ми ставимося до колег як до членів родини.

– Розумію. У такому разі мушу з жалем повідомити вас про смерть у вашій родині, Екхофе.

Мартіна відчула, як всередині все стислося. Поліцейський помовчав, ніби надаючи їм час, щоб усвідомили звістку, потім вів далі:

– Роберта Карлсена застрелено сьогодні о сьомій вечора на Егерторг.

– Святий Боже! – вихопилося у командувача. – Як же це?

– Наразі ми лише знаємо, що його застрелила невідома особа з натовпу, яка згодом зникла.

Батько Мартіни не розуміючи захитав головою.

– Але ж ви кажете: о сьомій? Чому... чому ви не повідомили раніше?

– Бо за таких обставин ми найперше повідомляємо найближчим родичам. Щоправда, у нас наразі не виходить з ними зв’язатися.

Поліцейський відповідав по-діловому, терпляче, й Мартіна збагнула, що він звик, що, дізнавшись про смерть, люди ставлять недолугі питання.

– Звісно, звісно, розумію, – відповів Екхоф. Надувши щоки, випустив повітря ротом. – Батьки Роберта наразі мешкають за межами Норвегії. Але ви могли б зв’язатися з його братом, Юном.

– Його немає вдома, а мобільник вимкнено. Мені казали, що, може, він затримується у штаб-квартирі. Але тут я перестрів лише цього парубка. – Він кивнув у бік Рікарда, котрий стояв, наче зажурена горила, – скляний погляд, безвільно звисають руки у великих рукавицях, на сизій верхній губі виступили краплини поту.

– Де, на вашу думку, я можу знайти брата? – спитав поліцейський.

Мартіна з батьком перезирнулися, похитали головами.

– Чи є якісь думки щодо того, хто б міг бажати смерті Робертові Карлсену?

Обидва знову захитали головами.

– Гаразд. Тепер ви все знаєте. Мені вже час, але завтра мені доведеться поставити вам кілька питань.

– Певна річ, інспекторе, – мовив командувач і випростався. – Але поки ви ще з нами, якщо ваша ласка, розкажіть подробиці того, що трапилось.

– Почитайте у телетексті. Я кваплюся.

Мартіна зауважила, як батько потьмянів на лиці. Обернувшись до поліцейського, перестріла його погляд.

– Мені прикро, – відповів він. – Час – найголовніший фактор на цьому етапі розслідування.

– Спробуйте... пошукати його у моєї сестри, Теа Нільсен.

Усі троє озирнулися на Рікарда. Він ковтнув слину.

– Вона мешкає на Гетеборггата, у будівлі, яка належить Армії.

Поліцейський кивнув. Уже збираючись йти, ще раз звернувся до Екхофа:

– Чому його батьки не мешкають у Норвегії?

– Це довга історія. Вони відійшли.

– Відійшли?

– Втратили віру. Людям, які виросли в Армії, часто непросто, якщо вони обирають інший шлях у житті.

Мартіна пильно спостерігала за батьком. Але навіть вона, його дочка, не зауважила й краплі нещирості на його кам’яному обличчі. Поліцейський пішов геть, й вона відчула, як очі сповнюються слізьми.

Коли кроки інспектора стихли, Рікард, кахикнувши, промовив:

– Літню ґуму я поклав до багажника.

На той час, коли інформаційна служба аеропорту Осло зробила оголошення, він уже давно все збагнув.

– Due to weather conditions, the airport has been temporarily closed[14]14
  У зв’язку з погодними умовами аеропорт тимчасово закрито (англ.).


[Закрыть].

Нічого страшного, мовив він собі, як і годину тому, коли повідомляли, що через снігопад рейс затримується.

Вони чекали, а тим часом сніг вкривав літаки волохатим килимом. Він мимохіть почав шукати поглядом людей у формі. Чомусь йому видавалось, що на льотному полі вони мають бути зодягнені у форми. А коли жінка у синьому біля виходу 42 піднесла до рота мікрофон, він збагнув усе за виразом її обличчя. Вона з прикрістю повідомляла: посадка відбудеться завтра о 10:40. Пасажири всі гуртом придушено застогнали. Вона прощебетала, що авіакомпанія оплатить зворотну дорогу потягом у Осло й ночівлю у готелі «САС» для транзитних пасажирів та пасажирів, що мають зворотний квиток.

Нічого страшного, знову повторював він собі, коли потяг мчав крізь темний нічний краєвид. Дорогою в Осло потяг зупинився лише раз: біля осередку будиночків, оточених білизною. Під самісінькою лавкою на платформі сидів собака, у ліхтарному світлі виднілися снігові пластівці, що літали у повітрі. Собака подібний до Тінто, блудного грайливого пса, що тинявся околицями у Вуковарі, коли він був малим. Джорджі та старші хлопці напнули на нього нашийник з написом: «Звати Тінто, власник – всі». Ніхто не кривдив Тінто. Ніхто. Але часом цього було замало.

Потяг протяжливо застогнав й знову рушив у сніговий вихор.

Коли Теа йшла відчиняти двері, Юн відійшов у дальший кінець кімнати, щоб бути непомітним із вхідних дверей. Емма, сусідка:

– Даруй, Теа, але цьому чоловікові конче треба побалакати з Юном Карлсеном.

– З Юном?

Почувся чоловічий голос:

– Мені сказали, що я, імовірно, знайду його у такої собі Теа Нільсен, що мешкає за цією адресою. Біля домофону прізвищ не зазначено, але ця добродійка ласкаво допомогла.

– Юн? Тут? Не знаю, як...

– Я з поліції, мене звати Харрі Холе. Річ у братові Юна.

– Робертові?

Юн вийшов до дверей. З порога на нього дивився чоловік однакового з ним зросту, з ясно-блакитними очима.

– Чи Роберт щось накоїв? – спитав він, силкуючись не зважати на сусідку, що виглядала з-за плеча поліцейського.

– Ми не знаємо. Дозволите увійти?

– Прошу, – мовила Теа.

Увійшовши, поліцейський зачинив двері перед носом роздосадуваної сусідки.

– Боюся, я маю недобрі новини, може, сядете?

Всі троє посідали навколо журнального столика. Просто як удар у сонячне сплетіння – Юн машинально нахилився уперед, почувши від поліцейського, що трапилось.

– Мертвий? – перепитала пошепки Теа. – Роберт?

Поліцейський кахикнув й повів далі. Слова лунали для Юна ніби темні, таємничі, майже незбагненні звуки. Поки поліцейський переповідав обставини смерті, він упнувся поглядом в одну точку. У нестулений рот дівчини, на губи, що виблискували, – вогкі, почервонілі. Дихала вона часто й неглибоко. Юн зауважив, що поліцейський змовк, лише почувши голос Теа:

– Юне, він тебе дещо спитав.

– Я знаю, що вам зараз дуже зле, але, я гадав, може, ви знаєте, хто бажав смерті вашому братові.

– Робертові? – Все, що оточувало Юна, відбувалося ніби при сповільненій зйомці, навіть те, як він захитав головою.

– Гаразд. – Поліцейський тримав у руках нотатника, нічого не записуючи. – Чи міг він якось на роботі чи в особистому житті нажити собі ворогів?

Юн почув, як недоречно засміявся.

– Роберт служив в Армії спасіння, – мовив він. – Ми маємо лише одного ворога – злидні. Матеріальні та духовні. Через це нас нечасто позбавляють життя.

– Гм. Це щодо роботи. А що стосується особистого життя?

– Мої слова стосуються і роботи, й особистого життя.

Поліцейський чекав.

– Роберт був гарним хлопцем. – Юн відчував, що голос підводить його. – Порядний. Всі любили його. – Він... – Голос зірвався, обернувшись на схлипування.

Погляд поліцейського ковзнув кімнатою. Не надто приємні обставини, але він чекав. Чимало чекав.

Юн силкувався вгамувати сльози.

– Часом він був нестриманим. Трохи... гарячковим. Може, хтось вважав його за циніка. За висловлюваннями. Але це просто манера поводитися. Глибоко у душі він був некривдним.

Обернувшись до Теа, поліцейський глянув у нотатник.

– Ви – Теа Нільсен, сестра Рікарда Нільсена, чи я правильно зрозумів? Чи ви такої самої думки про Роберта Карлсена?

Теа знизала плечима.

– Я не дуже добре зналася з Робертом. Він... – Вона схрестила руки на грудях, силкуючись не дивитися на Юна. – ...як я знаю, ніколи нікому не заподіяв зла.

– Чи Роберт згадував щось таке, що, можливо, свідчило, що він має з кимось конфлікт?

Юн рвучко крутнув головою, ніби у неї втрапило щось, чого він прагнув позбутись. Роберт мертвий. Мертвий.

– Чи Роберт заборгував грошей?

– Ні. Небагато. Мені.

– Чи ви певні, що він більше нікому не винен?

– Що ви маєте на думці?

– Чи Роберт вживав наркотики?

Юн спантеличено глянув на поліцейського, згодом відповів:

– Ні, у жодному разі.

– Ви упевнені? Адже не завжди...

– Наша праця пов’язана з наркоманами. Ми обізнані у симптомах. Роберт зілля не вживав. Зрозуміло?

Поліцейський, кивнувши, щось занотував.

– Даруйте, та ми мусимо ставити такі питання. Звісно, не виключено, що стріляла душевнохвора людина й Роберт став випадковою жертвою. Або ж, позаяк солдат Армії спасіння, що стоїть біля різдвяного горняти на Егерторг, став мало не вашим символом, убивством цілили у вашу організацію. Чи ви знаєте що-небудь, що свідчить на користь цього припущення?

Обидва захитали головами.

– Дякую, що допомогли. – Поліцейський сунув нотатник у кишеню пальта й підвівся. – Нам так і не надали ані телефону, ані адреси ваших батьків.

– Я зв’яжуся з ними, – мовив Юн, порожнім поглядом упнувшись у простір. – Чи ви цілком певні?

– У чому?

– Що це Роберт?

– На жаль, боюся, упевнений.

– Але ж це все, у чому ви упевнені, – раптом встряла Теа. – Ви більше нічого не знаєте.

Поліцейський, зупинившись перед дверима, замислився над її словами.

– Так, ви зробили цілком слушний підсумок.

О другій годині ночі сніг припинився. Хмарини, що важкою темною запоною нависали над містом, розійшлися, випустивши великий жовтий місяць. Під ясним небом температура знов почала падати, стіни будинків потріскували й стогнали від морозу.