Текст книги "Спаситель"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Розділ 8. Середа, 16 грудня. Вечеря

Восьма ранку, 16 грудня, день, якому судилося стати найхолоднішим за останні двадцять чотири роки, ще потопав у мороці ночі. Харрі вийшов з управління, взявши у Герд під розписку ключі від квартири Тома Волера. Крокував, піднявши комірець пальта, а коли кашляв, звук ніби потопав у бавовні, ніби повітря загусло через холод, стало важким.

Ранковий час пік, люди, тупцяючи тротуарами, поспішали якнайскоріше опинитися у приміщенні, але Харрі йшов широким кроком, трохи напруживши коліна, якщо часом гумова підошва на «док мартенсах» почне ковзатися на утоптаній кризі.

Коли він увійшов у парубоцьке помешкання Тома Волера у центрі міста, небо за пагорбами Екеберга вже заясніло. Після смерті Волера квартира кілька тижнів стояла опечатаною, але під час обшуку не знайшли жодної зачіпки, котра б привела до імовірних співучасників у контрабанді зброї. Принаймні таке сказав начальник поліції, повідомляючи, що ця справа не є першочерговою через «два нагальні розслідування».

Харрі засвітив світло у вітальні й знов відзначив, як по-особливому тихо в оселі покійного. На стіні перед канапою з блискучої чорної шкіри висів вишуканий плазмовий телевізор з великими, з метр заввишки, динаміками обабіч, котрі, безперечно, були частиною стереосистеми. Кілька картин, що зображали синіх кубічних страховиськ, Ракель називала таке лінійно-циркульним мистецтвом.

Він пройшов у спальню. У вікно просотувалося сіре світло. Прибрано. На столі стоїть монітор. Але системного блока немає. Мабуть, забрали перевірити. Але він не бачив його серед доказів, що зберігаються в управлінні. Власне, Харрі від цієї справи відсторонили. Офіційна причина у тому, що через смерть Волера він був під слідством, яке провадив відділ внутрішньої безпеки. Але його зборювало невідступне відчуття, що комусь із колег вкрай невигідно, так би мовити, перевертати все каміння.

Вже збираючись полишити спальню, Харрі раптом щось почув.

У квартирі вже не було мертвої тиші.

Віддалене цокання лоскотало шкіру, й волосинки на шкірі ставали дибки. Звук лунав із шафи. Він завагався. Потім розчинив дверцята. Просто за ними стояв розкритий картонний коробок. Він враз упізнав куртку, котра тієї ночі була на Томі Волері. А на куртці лежав цокаючи наручний годинник. Так само, як і тоді, коли Волер просунув руку у віконце у ліфтових дверцятах, до них, а ліфт поїхав, відтявши йому кінцівку. Потому вони сиділи у ліфті, а між ними долі лежала ця рука, воскова, безживна, ніби відтята у манекена, різнячись лише однією дрібницею – на ній був годинник. І цей годинник цокав, не бажаючи зупинятися, жив, достоту як у оповідці, яку батько читав йому у дитинстві, про серце убитого, яке невгамовно стукотіло, врешті звівши убивцю з розуму.

Чітке цокання, енергійне, настирне. Таке добре запам’ятовуєш. Годинник «Ролекс». Важкий і, мабуть, жахливо дорогий.

Харрі зачинив шафу. Голосно тупаючи, пішов до вхідних дверей. Задзеленчав ключами, замикаючи двері, й гарячково наспівуючи щось, поки не опинився на вулиці, де все заглушив благословенний гуркіт транспорту.

О третій по обіді довгі тіні вже спадали на будинок № 4 на Коммандер-Т. І. Егрімс-плас, й у вікнах штаб-квартири Армії спасіння світилося. О п’ятій стало зовсім темно, й ртуть у градусниках опустилася нижче мінус п’ятнадцяти градусів. Поодинокі приблудні сніжинки падали на дах кумедної автівочки, у якій чекала Мартіна Екхоф.

– Ну ж бо, тату, виходь, – бурмотіла жінка, опасливо зиркаючи на шкалу акумулятора. Хтозна, як електромобіль – подарунок від королівської родини – поводитиметься на морозі. Вона перебрала подумки все, що зробила перед тим, як залишити контору: виклала у Мережу повідомлення про прийдешні, а також скасовані службові зібрання, уточнила розклад чергування в автобусі-їдальні, а також біля кружки на Егерторг, прочитала коректуру листа-відповіді у канцелярію прем’єр-міністра щодо щорічного різдвяного концерту в Концертному залі.

Дверцята авто розчинилися, впустивши холод та чоловіка з густим сивим волоссям під форменим кашкетом, із найяснішими блакитними очима, які лишень знала Мартіна. Принаймні у людей старших за шістдесят. Не без зусиль він поставив ноги між панеллю приладів та сидінням.

– Можна їхати, – мовив він, струшуючи сніг з командирських відзнак, з яких випливало, що він є головним командувачем Армії спасіння у Норвегії. Його коротенька фраза пролунала жваво, невимушено-владно, природно для людей, котрі звикли, що їхні накази завжди виконують.

– Пізно ти, – мовила Мартіна.

– А ти просто янгол. – Батько погладив її по щоці, блакитні очі вилискували енергійністю та веселістю. – Тепер треба поквапитись.

– Тату...

– Одну хвильку. – Він опустив віконце. – Рікарде!

Біля входу до Храму, що розташовувався поряд, під одним дахом із штаб-квартирою, стояв молодик. Він сіпнувся, поспішив до них, клишоного загрібаючи ногами й притиснувши лікті до тулуба. Послизнувшись, мало не впав, але втримався на ногах. Підійшов до авто, перевів дух.

– Слухаю, командувачу.

– Клич мене Давидом, як решта, Рікарде.

– Слухаюсь, Давиде.

– От тільки не на кожному слові, будь ласка.

Погляд Рікарда перескакував з командувача Давида Екхофа на його дочку Мартіну й назад. Двома пальцями він стер піт з верхньої губи. Мартіна часто міркувала, як виходить, що у людини впріває одне й те саме місце, хай яка погода чи вітер. Надто коли під час служби чи за інших обставин він опинявся поруч неї, щось шепочучи, ніби кумедне, утім, може, вона б справді вважала його слова кумедними, якби не його погано приховувана нервовість та надто надокучлива присутність. Та ще піт на верхній губі. Часом, коли Рікард сидів поруч неї й навколо стояла тиша, вона чула, як він шарудів, витираючи упрілу губу. Але він не лише упрівав, у нього дуже швидко відростала напрочуд густа щетина. Вранці приходить у штаб-квартиру щойно поголений, як немовля, гладенький, а вже по обіді біла шкіра набуває сизого відтінку, й увечері він приходить на зібрання, поголившись вдруге.

– Я пожартував, Рікарде, – усміхнувся Давид Екхоф.

Мартіна знала, що жартував батько геть незлобливо. Лише часом був неспроможний зрозуміти, що командує людьми.

– Звісно, – Рікард удавано посміхнувся. Нахилився до вікна. – Привіт, Мартіно!

– Привіт, Рікарде, – привіталася вона, удаючи, ніби розглядає шкалу акумулятора.

– Гадаю, ти спроможний мені прислужитися, – мовив командувач. – Останнім часом дороги дуже скуті кригою, а на моєму авто, попри те, що стоїть зимова ґума, вона непошипована. Я б самотужки змінив, але мені потрібно у «Сторожову Вежу»...

– Знаю, – швидко промовив Рікард. – Вечерятимете з міністром соціального захисту. Сподіваємося, що збереться чимало журналістів. Я розмовляв з шефом прес-служби.

Давид Екхоф стримано посміхнувся:

– Втішно, що ти у курсі справ. Але річ у тім, що моє авто стоїть тут, у гаражі, й добре було б поставити пошиповану ґуму ще до того, як я повернуся. Збагнув?

– Де вона? У багажнику?

– Так. Але лише якщо не маєш нагальніших справ. Я саме телефонував Юнові, він казав, що має таку змогу...

– Ні, ні, – захитав головою Рікард. – Я все зроблю. Не сумнівайтеся... теє, Давиде.

– Певний?

Рікард розгублено глянув на командувача.

– Тобто?

– Справді не маєш нагальніших справ?

– Справді. Я радо. Полюбляю порпатися у машинах та...

– Змінювати ґуму?

У відповідь на широку усмішку командувача Рікард лише мовчки кивнув.

Скло піднялося, автівка рушила, й Мартіна сказала батькові, що, як на неї, недобре так використовувати службове завзяття Рікарда.

– Ти, певно, маєш на увазі покірність, – одказав батько. – Не хвилюйся, любонько, це всього лише перевірка.

– Перевірка? Самовідданості? Чи страху перед авторитетом?

– Останнє. – Командувач пирхнув. – Я балакав з Теа, Рікардовою сестрою, й вона мимохідь збовкнула, що Рікардові до завтра дуже кортить закінчити з бюджетом. Якщо так, він мав би залишити ґуму на Юна.

– То й що? Рікард просто слухняний.

– Так, слухняний і тямущий. Працелюбний та серйозний. Я лише переконуюсь, чи вдосталь у ньому непохитності та мужності, потрібних на важливій керівній посаді.

– Всі кажуть, що посаду отримає Юн.

Давид Екхоф ледве помітно посміхнувся, дивлячись на власні руки.

– Он як. До речі, я ціную, що ти заступаєшся за Рікарда.

Мартіна дивилася на дорогу, але відчувала на собі батьків погляд, коли він вів далі:

– Ти ж знаєш, що наші родини пов’язані багаторічною дружбою. Вони добрі люди. З глибоким корінням в Армії.

Мартіна голосно зітхнула, придушуючи роздратування.

Для такого завдання потрібна лише одна куля.

Попри те, він зарядив обойму повністю. По-перше, коли обойма повна, зброю чудово збалансовано. А по-друге, осічка найменш імовірна. Шість куль в обоймі, одна в набійнику.

Він надягнув наплічну кобуру, шкіра була м’яка, пахла сіллю, гірким потом та зброярським мастилом. Пістолет лежав так, як годиться. Ставши перед дзеркалом, він одягнув піджак. Не помітно. Пістолети з великим калібром прицільніші, але ж він не снайпер. Штормівка. На неї – пальто. Шапку він поклав у кишеню, перевіривши, чи не забув покласти у внутрішню кишеню червону шийну хустку.

Глянув на годинник.

– Непохитність, – мовив Гуннар Хаген. – І мужність. – Ось дві найголовніші якості моїх інспекторів.

Харрі змовчав. Гадав, що це не питання. Обійшов поглядом кабінет, у якому часто сидів, достоту як-от зараз. Окрім фрази про те, що комісар розповідає інспекторові, як усе є насправді, все тут тепер інакше. Зникли купи паперів Мьоллера, альбоми з Каченятком Дональдом та К°, встромлені на полицю поміж кодексів та поліцейських інструкцій, велика родинна світлина й ще більше фото золотавого ретривера, котрого колись подарували дітям і про якого вони давно забули, бо дев’ять років тому він помер, але Б’ярне Мьоллер досі за ним тужив.

Чистий стіл з монітором та клавіатурою, маленька срібна підставка з уламком білої кісточки й лікті Гуннара Хагена, на які він саме спирався, спрямувавши на Харрі погляд з-під стріхоподібних брів.

– Утім, є ще й третя якість, як на мене, ще важливіша, Холе. Вгадайте, яка.

– Не знаю, – байдуже одказав Харрі.

– Дисципліна. Дис-цип-лі-на.

Комісар викарбував це слово по складах, й Харрі мало не чекав почути лекцію про походження слова. Але Хаген підвівся й поважно, заклавши руки за спину, пройшовся кабінетом, наче мітячи територію. Харрі це видалось кумедним.

– Я кажу про це у кожнім підрозділі, віч-на-віч, щоб усі усвідомили, чого я від них сподіваюся.

– У відділі.

– Перепрошую?

– Нас тут ніколи не називали підрозділом. Хоч колись посада називалася «начальник поліцейського підрозділу». Але це просто так, щоб ви знали.

– Дякую, інспекторе. Я врахую. То на чому я спинивсь?

– На дис-цип-лі-ні.

Хаген прошив Харрі поглядом. Той і бровою не повів, тож Хаген знову закрокував кімнатою.

– Останні десять років я читав лекції у Вищому військовому училищі. Зокрема, я фахівець з Бірманської операції. Гадаю, Харрі, ви здивувалися, як це стосується моєї теперішньої посади у поліції.

– Саме так. – Харрі почухав ногу. – Ви, ніби розгорнуту книгу, мене читаєте, босе.

Хаген пройшовся пальцем по підвіконню і невдоволено зморщився.

– У тисяча дев’ятсот сорок другому році безмаль сто тисяч японських солдатів завоювали Бірму. А Бірма за площею переважає Японію удвічі й на той час була окупована британцями, які набагато переважали японців за кількістю та технікою. – Хаген звів угору замазаний палець. – Але в одному японці переважали супротивника й завдяки цьому подолали англійців та індійських найманців. У дисципліні. Японці йшли на Рангун сорок п’ять хвилин, маршируючи, а п’ятнадцять хвилин – на сон. Лягали просто на дорозі, не знімаючи мішків, повернувшись ногами у бік, куди марширували. Щоб, коли прокинуться, не опинитися у канаві й не посунути в іншому напрямку. Напрям надзвичайно важливий, Холе. Розумієте?

Харрі збагнув:

– Гадаю, урешті вони дійшли до Рангуна, босе.

– Саме так. Усі. Тому що діяли, як наказано. Мені саме повідомили, що ви брали ключі від квартири Тома Волера. Так, Холе?

– Зазирнув на хвильку, бос. Виключно з терапевтичних міркувань.

– Сподіваюсь. Справу закрито. Порпатися у квартирі Волера – марнування часу, а поза тим, це суперечить наказові, котрий ви раніше отримали від начальника поліції, а тепер ще й від мене. Гадаю, мені не треба розповідати вам про наслідки непідкорення наказу, зазначу, що японські офіцери розстрілювали солдатів, які пили воду в неналежний час. Не через садизм, а через те, що дисципліна – це оперативне видалення ракової пухлини. Зрозуміло, Холе?

– Зрозуміло... тобто цілком зрозуміло, босе.

– Наразі у мене все, Холе. – Хаген сів у крісло, добувши з шухляди якийсь документ, почав уважно читати, ніби Харрі вже покинув кабінет, й, підвівши голову, здивовано зауважив, що чоловік досі стоїть перед ним. – Ще є питання, Холе?

– Гм, я лише гадав, хіба японці війну не програли?

Після того як Харрі пішов, Гуннар Хаген ще довго сидів, уп’явшись порожнім поглядом у свої папери.

Ресторан був наполовину заповнений. Так само, як і напередодні. У дверях його зустрів привабливий блакитноокий молодик-офіціант з білявими кучерями. Він був такий подібний на Джорджі, що чоловік на мить завмер, не зводячи з нього очей. Збагнув, що видав себе, коли на губах офіціанта засяяла широка посмішка. Вішаючи пальто та штормівку на гачок у гардеробній, він відчував на собі погляд офіціанта.

– Your name?[12]12
  Ваше ім’я? (Англ.)


[Закрыть] – спитав офіціант.

Він відповів нерозбірливо.

Довгим тонким пальцем офіціант пройшов сторінкою нотатника із замовленнями.

– I got my finger on you now[13]13
  Знайшов вас у переліку (англ.).


[Закрыть], – промовив офіціант, блакитні очі прошивали його поглядом, поки він не зашарівся.

З виду ресторан має не надто вишуканий вигляд, але якщо він подумки обрахував правильно, то ціни у меню мають бути помірними. Він замовив пасту й склянку води. Зголоднів. Але серце билося рівно й спокійно. Решта відвідувачів розмовляли, сміялися, усміхалися, наче з ними нічого трапитись не може. Він завжди дивувався, що ніхто нічого не помічає, що навколо нього немає чорного сяйва, що від нього не відгонить ані холодом, ані смородом розкладу.

Радше, решта нічого не помічають.

Знадвору дзиґар на ратуші шість разів ударив свої три ноти.

– Затишний заклад, – мовила Теа роззираючись. Ресторація добре проглядалася, столик стояв біля вікна, що виходило на вулицю. З прихованих динаміків лунала заледве чутна медитаційна музика у стилі нью-ейдж.

– Я хотів повечеряти у надзвичайному оточенні, – відповів Юн, розгортаючи меню. – Що ти замовиш?

Погляд Теа несміливо бігав рядками у меню.

– Найперше замовлю води.

Теа пила чимало води. Юн знав, що це мало якийсь стосунок до діабету та нирок.

– Дійсно непростий вибір, – мовила вона. – Все видається смачним.

– Але ж усе меню не з’їси.

– Не з’їси.

Юн ковтнув слину. Фраза вихопилась мимохіть. Він нишком глянув на Теа. Вона явно нічого не зауважила.

Раптом вона підвела голову:

– Власне, що ти мав на увазі?

– Ти про що?

– Щодо всього меню. Ти прагнув щось сказати, Юне. Я ж знаю тебе, що саме то було?

Він знизав плечима:

– Ми ж домовились, що ще до заручин все розповімо одне одному, хіба ні?

– То й що?

– Чи ти справді розповіла мені... все?

Вона з досадою зітхнула:

– Звісно, Юне. У мене ні з ким нічого такого не було. У тому сенсі.

Утім, у погляді дівчини та на обличчі він зауважив дещо, чого раніше не помічав. Маленький м’яз коло кутика рота напружився, ніби бленда враз затулилася. І він не стримався:

– З Робертом теж?

– Що?

– З Робертом. Я пригадую, як ви фліртували того першого літа в Естгорі.

– Я мала чотирнадцять років, Юне.

– То й що?

Спочатку у її погляді проступила недовіра. Потім він ніби пішов усередину, згас, вона віддалилася від нього. Юн схопив її руку, нахилившись до неї, прошепотів:

– Пробач мені, пробач, Теа. Я й сам не второпаю, що зі мною вдіялось. Я... забудьмо про моє питання, добре?

– Що замовлятимете?

Обидва глянули на офіціанта.

– Свіжу спаржу на перекуску, – мовила Теа, віддаючи йому меню. – Й шатобріан з білими грибами на головну страву.

– Чудовий вибір. Чи можу порадити вам прекрасне, до того ж годяще для цих страв, вино, яке ми щойно отримали?

– Порадити ви можете, але я б залюбки випила води, – сяйливо посміхнулася Теа. – Багато.

Юн глянув на неї, захоплюючись її вмінням приховувати власні почуття.

Коли офіціант пішов геть, вона глянула на Юна:

– Якщо вже ти скінчив допитувати мене, то що скажеш щодо себе самого?

Юн криво посміхнувся, похитав головою.

– У тебе ніколи не було дівчини. Навіть у Естгорі.

– А знаєш, чому? – Юн накрив її руку своєю долонею.

Вона похитала головою.

– Бо того літа я закохався в одну дівчинку. – Юн зазирнув їй в очі. – Вона мала лише чотирнадцять років. Відтоді я покохав її.

Він посміхнувся. Теа теж всміхнулася, знову повернувшись зі свого сховку до нього.

– Смачний суп, – мовив міністр соціального забезпечення до командувача Давида Екхофа. Але досить гучно, щоб розчули журналісти.

– Наш власний рецепт, – відзначив командувач. – Кілька років тому вийшла друком наша кулінарна книга, от ми й гадали, що вам, пане міністре, мабуть... – Він дав знак Мартіні, та підійшла і поклала книгу коло тарілки міністра. – ...вона стане у пригоді, якщо забажаєте вдома приготувати смачний та поживний обід.

Дещиця журналістів та фотографів, які були присутні у кав’ярні «Сторожова Вежа», почали перешіптуватись. Загалом відвідувачів було небагато, кілька чоловіків з Притулку, заплакана панянка й наркоман із садном на лобі, з якого сочилася кров, котрий трусився, наче осиковий листок, боячись зійти на другий поверх, у медичний пункт Армії спасіння. Мала залюдненість не була дивиною. Зазвичай «Сторожова Вежа» о цій порі зачинена. Позаяк ранковий візит не вписався у денний розклад міністра, він не застав, як залюднено тут зазвичай буває. Командувач пояснив йому це. Додавши, як ефективно провадиться діло й скільки це коштує. Міністр лише кивав головою, не забуваючи справно орудувати ложкою.

Мартіна глянула на годинник. За чверть сьома. Секретар міністра казав, що о 19:00 вони мусять іти.

– Дякую за смачну вечерю, – сказав міністр. – Чи нам стане часу, щоб познайомитися із кимось з відвідувачів?

Прес-секретарка кивнула.

Кокетує, міркувала Мартіна. Звісно, їм стане часу привітатися з відвідувачами, адже саме з цією метою вони прийшли. А не для того, щоб виділити грошей. Це можна зробити й по телефону. Щоб показати пресі та громадськості міністра, який спілкується з нужденними, їсть суп, за руку вітається з наркоманами, співчутливо та уважно слухаючи їх.

Прес-секретарка знаком показала фотографам, що можна розпочати фотографування. Утім, радше переконалася, що вони зробили знімки.

Міністр підвівся, застебнув піджак, обвів поглядом заклад. Мартіна здогадалася, що він обирає серед трьох можливих варіантів: двоє літніх чоловіків мали вигляд звичайних мешканців будинку для літніх людей й навряд чи є слушними героями для газети – міністр вітається з якимсь наркоманом чи якоюсь повією. Наркоман із садном, як скидається, ніби сам не свій, та й це взагалі вже занадто. А от жіночка... На перший погляд, пересічна громадянка, така, з якою кожен може ототожнитися й котрій хочеться допомогти, дізнавшись її історію, що шарпає душу.

– Чи багато важить для вас змога приходити сюди? – спитав міністр, простягаючи руку.

Жінка звела на нього очі. Міністр назвався.

– Пернілла... – повела жінка, але міністр обірвав її мову:

– Доволі лише імені, Пернілло. Знаєте, з нами тут журналісти. Вони нас сфотографують, чи ви не проти?

– Голмен, – додала жінка й делікатно висякалася у хустинку. – Пернілла Голмен. – Вона показала на стіл, де біля однієї світлини палала свічка. – Я прийшла через сина. Чи не могли б ви дати мені спокій?

Мартіна забарилася біля жінки, а міністр з почтом тим часом поспіхом відійшов. Вона зауважила, що він все-таки пішов до літніх чоловіків.

– Мені прикро, що з Пером таке трапилось, – тихо мовила Мартіна.

Жінка підвела обличчя, набрякле від сліз. І від пігулок, спало на думку Мартіні.

– Чи ти знала Пера? – прошепотіла вона.

Мартіна віддавала перевагу правді. Навіть болісній. Не тому, що її так виховали, а тому, що дійшла висновку, що так жити легше. Але у голосі, що тремтів від сліз, чулося благання. Благання того, щоб хоч хто-небудь сказав, що її син був не лише роботом-наркоманом, тягарем, від якого нарешті звільнилося суспільство, а людиною, яку хтось знав, з якою приятелював, а може, навіть любив.

– Пані Голмен, – вагаючись мовила Мартіна. – Я зналася з ним. Він був гарним хлопцем.

Пернілла Голмен двічі змигнула, не прохопившись ані словом. Силкувалася усміхнутися, але лише скривилася. Спромоглася прошепотіти «дякую», й по щоках знов потекли сльози.

Мартіна зауважила, що командувач махає до неї рукою, але сіла поруч із Перніллою Голмен.

– Вони... вони забрали мого чоловіка, – насилу промовила вона крізь ридання.

– Що?

– Поліція. Кажуть, це він оте скоїв.

Коли Мартіна відійшла від Пернілли Голмен, вона мала на думці довготелесого білявого поліцейського. Він видавався дуже щирим, кажучи тоді, що йому небайдуже до Пера. Її охопив гнів. І водночас вона почувалася спантеличеною, адже не могла збагнути, чому так сердиться на чоловіка, котрого геть не знає. Зиркнула на годинник. За п’ять сьома.

Харрі зварив рибну юшку. До висипаного пакетика «Фундуса» він додав молока та шматочки рибної запіканки. І багет. Все придбав у «Ніязі» – крамничці, що належала сусідам знизу, Алі та його братові. На столі поруч з величезною тарілкою стояла півлітрова склянка з водою.

Харрі поставив диск. Зробив голосніше. Викинув з голови геть усі думки, зосередившись на музиці та юшці. Звуки та смак. І нічого більше.

Він до половини спорожнив тарілку й вже слухав третій запис, коли телефон задзеленчав. Нехай. Утім, після восьмого дзвінка він підвівся, вимкнув музику.

Телефонувала Астрід.

– Харрі, що поробляєш? – Вона розмовляла тихо, хоча у голосі все одно чулася луна. Мабуть, удома, у ванній замкнулася.

– Їм. І слухаю музику.

– Я збираюся вийти з дому. Маю справу неподалік від твого помешкання. Чи маєш якісь плани на решту вечора?

– Маю.

– Які саме?

– Слухатиму музику.

– Гм. Вочевидь, компанії не потребуєш.

– Не потребую.

Тиша. Астрід зітхнула.

– Повідом, якщо раптом зміниш думку.

– Астрід.

– Слухаю.

– Річ не у тобі, розумієш? Річ у мені.

– Не треба вибачень, Харрі. Якщо ти собі бува подумав, що це для когось з нас є пекучою потребою. Я гадала, було б чудово...

– Може, іншим разом.

– Коли?

– Іншим разом.

– Зовсім іншим?

– Скажімо, саме так.

– Гаразд. Ти подобаєшся мені, Харрі. Не забувай про це.

Розмова скінчилася. Харрі постояв, навіть не вслухаючись у несподівану тишу. Надто був збитий з пантелику. Коли Астрід зателефонувала, йому привиділось обличчя. Здивувало його зовсім не це, а те, що це не було обличчя ані Ракелі, ані Астрід. Він упав у крісло, вирішивши поміркувати про це згодом. Адже якщо це свідчило, що час зробив свою справу й Ракель відходить, то це й так гарний симптом. А отже, немає сенсу ускладнювати цей процес.

Знов увімкнувши стереопрогравач, він викинув усі думки з голови.

Він сплатив рахунок. Кинув у попільничку зубочистку й глянув на годинник. За три хвилини сьома. Кобура натирала під пахвою. Добув з внутрішньої кишені світлину. Глянув пильніше. Вже час.

Ніхто з відвідувачів ресторану, враховуючи парочку за столиком по сусідству, не звернув уваги, коли він підвівся й пішов у туалет. Зачинився в одній з кабінок, хвильку почекав, не поступившись спокусі переконатися, чи пістолет заряджено. Цього його навчив Бобо. Реакція уповільниться, якщо призвичаїшся до розкоші перевіряти двічі.

Хвилина спливла. Він вийшов у гардеробну, одягнув штормівку, зав’язав на шиї червону хустину, нап’яв на самі очі шапку. Відчинивши двері, вийшов на Карл-Юханс-гате.

Стрімким кроком вийшов на найвище місце. Не тому, що поспішав, а через те, що, як він зауважив, таким темпом тут рухалися всі, й завдяки йому ти не вирізнявся із натовпу. Проминув смітник біля ліхтарного стовпа, куди вирішив викинути зброю на зворотному шляху. Просто посеред залюдненої пішохідної вулиці. Поліція знайде його, але це не має значення. Головне, щоб пістолета у нього не знайшли.

Музику він розчув ще здалеку.

Кількасотенна юрба стояла півколом неподалік музикантів, котрі, коли він наблизився, саме доспівали пісню. Поки люди плескали, годинник сповістив, що він нагодився хвилина до хвилини. Всередині у півколі, збоку й перед групою висів на дерев’яній підпорці чорний кухоль, а поруч стояв чоловік з фото. Правда, освітлювало його лише вуличними ліхтарями та двома факелами, але це, безсумнівно, саме він. Тим паче що на ньому форма та кашкет Армії спасіння.

Вокаліст щось крикнув у мікрофон, люд зрадів, заплескав у долоні. Музики заграли, блиснув спалах фотоапарата. Грали гучно. Ударник здіймав високо руку, потому вибивав різкі дрібушки.

Він проштовхався крізь натовп, зупинився метрів за три від чоловіка з Армії спасіння й переконався, що шлях відступу вільний. Перед ним стояли дві дівчинки-підлітка, від яких пахло жувальною гумкою, з рота клубочилась пара. Обидві нижчі за нього. Він ні про що не розмірковував, неквапно й без зайвих церемоній зробив те, навіщо прийшов: добув пістолет, простягнув руку, скоротивши відстань до двох метрів. Прицілився. Чоловік біля кухля розділився надвоє. Він припинив цілитися, й дві постаті знову злилися в одну.

– За твоє здоров’я! – мовив Юн.

Музика текла з динаміків, мов в’язка начинка з пирога.

– Й за твоє! – Теа покірно цокнулася з ним.

Вони випили, глянули одне на одного, й він беззвучно промовив: я кохаю тебе.

Вона, зашарівшись, опустила очі, але всміхнулася.

– Маю для тебе маленький подарунок.

– О! – Тон був грайливий, кокетливий.

Юн встромив руку у кишеню, намацав під мобільником твердий пластик коробочки з-під коштовності. Серце закалатало. Господи, як же він радів цьому вечору, цій миті, але водночас млів зо страху.

Мобільник заворушився.

– Чи щось трапилось?

– Ні, ні, даруй... я зараз повернуся.

У туалеті він добув з кишені телефон, глянув на дисплей. Зітхнувши, натиснув «Прийняти».

– Привіт, любий, як ся маєш?

Голос у неї ласкавий, веселий, ніби вона щойно почула щось кумедне, щось, що викликало у неї згадку про нього, цілком імпульсивно. Але мобільник показував шість пропущених дзвінків.

– Привіт, Рагнхільд.

– Дивний такий відголосок, чи ти...

– Стою у туалеті у ресторані. Ми з Теа вечеряємо. Побалакаймо іншим разом.

– Коли?

– Та... іншим разом.

Тиша.

– О, звісно.

– Я мав зателефонувати, Рагнхільд. Я маю дещо тобі розповісти. Певна річ, ти здогадуєшся, що саме. – Юн зітхнув. – Ти і я, ми не можемо...

– Юне, я до пуття не розберу, що ти кажеш.

Юн сумнівався, що вона каже правду.

– Може, я зазирну до тебе завтра увечері, – мовила Рагнхільд. – І ти все поясниш.

– Завтра увечері я буду не сам. І решту вечорів також...

– Тоді зустрінемося у «Гранді», пообідаємо. Я у смс напишу номер кімнати...

– Рагнхільд, я не...

– Не дочуваю. Перетелефонуй мені завтра, Юне. Хоч я матиму зустрічі протягом усього дня. Я сама тобі зателефоную. Не вимикай телефону. Бажаю тобі гарно розважитися, любий.

– Рагнхільд?

Юн глянув на дисплей. Роз’єдналася. Можна вийти надвір й перетелефонувати. Порозумітися з нею, врешті-решт. Просто зараз, якщо вже почав. Це єдине слушне рішення. Й розумне. Розрубати вузол, щоб не заважав.

Вони стояли один проти одного, але чоловік з Армії спасіння наче не зауважував його. Він дихав спокійно, палець поволі тиснув на курок, придушуючи його. Потім їхні погляди перестрілися. І йому спало на думку, що солдат не виказав ані подиву, ані шоку, ані переляку. Навпаки, його обличчя ніби посвітліло, ніби він побачив пістолет у відповідь на свої думки. Прогримів постріл.

Якби він злився з барабанними дрібушками, вони б, певно, цілком заглушили його, але зараз кілька чоловік обернулися й глянули на чоловіка у штормівці. На пістолет й на солдата з Армії спасіння, у якого просто під козирком форменого кашкета з’явився отвір і він упав навзнак, викинувши руки уперед, немов лялька.

Харрі здригнувся у кріслі. Треба ж таке, задрімав. У кімнаті панувала тиша. Що ж розбудило його? Він прислухався, але чув лише рівне, тихе, заспокійливе гудіння міста. Хоч ні, додавався ще якийсь звук. Він напружив слух. І дійсно. Звук заледве можна розібрати, але коли Харрі збагнув, що це, він пролунав чіткіше. Тихе цокання.

Сидячи у кріслі, Харрі заплющився.

Раптом у ньому закипіла лють, він скочив на ноги, пішов у спальню, відкрив шухлядку у нічному столику, схопив подарований Мьоллером годинник й, розчинивши вікно, не вагаючись, замахнувшись, жбурнув його за вікно. Почув, як він ляснув об стіну сусіднього будинку, а потім впав на обледенілий асфальт. Він зачинив вікно, зачинив на засуви і, повернувшись до вітальні, додав гучності. Та ще й настільки, що мембрани динаміків попливли перед очима, високі частоти приємно лоскотали барабанні перетинки, а баси дрижали у роті.

Юрба на майдані дивилася вже не на музик, а на чоловіка, що лежав у снігові. Формений кашкет, відкотившись убік, лежав тепер біля мікрофона вокаліста, гурт ще не збагнув, що сталося, продовжуючи грати.

Дівчатка-підлітки, що стояли найближче всіх до чоловіка, що впав, обидві відсахнулися. Одна закричала.

Вокаліст, що співав, заплющивши очі, розплющившись, побачив, що увагу прикуто геть не до нього. Озирнувшись, зауважив чоловіка у снігу. Почав шукати очима охоронця, організатора, керівника – хоч когось, хто має змогу взяти ситуацію під свій контроль, але концерт був вуличний, кожен кивав, мовляв, моя хата скраю, музики грали далі.

Потім натовп заворушився, люди розступилися перед жінкою, котра, валаючи: «Роберте!» – штовхалася уперед.

Голос у неї хрипів та зривався. Бліда, зодягнена у тоненьку чорну шкіряну куртку з діркою на лікті. Вона дошкандибала до лежачого, упала поряд навколішки.

– Роберте!

Кістлявою рукою вона торкнулася його шиї. Потім тремтячими пальцями тицьнула у бік музик.

– Цитьте, чорт забирай!

Один за одним вони перестали грати.

– Хлопець помирає. Лікаря покличте, хутко!

Вона знов торкнулася його шиї. Пульсу немає. Як часто вона опинялася у таких обставинах. Часом усе закінчувалося вдало, але здебільшого – зле. Вона була спантеличена. Безперечно, це не передозування, адже хлопець з Армії спасіння не сидить на голці! Посипав сніг, сніжинки розтавали на його щоках, заплющених повіках, нестулених губах. Привабливий хлопець. Його обличчя розслабилось, і їй спало на думку, що він скидається на її синочка, коли той спить. І раптом вона зауважила тоненьку цівку крові, що стікала з маленького чорного отвору у голові, навскіс до скроні й у вухо.