Текст книги "Шалене танго: істеричний роман"

Автор книги: Йоанна Фабіцька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Та ця схильність до міцних словечок була крихітною вадою Азіза на тлі незрівнянних переваг нових друзів дому. Передусім, руки в них були золоті (якийсь час обоє були кишеньковими злодюжками в Куала-Лумпурі). Вони полагодили в Ядзиній квартирі все, що потроху попсувалося за відсутності чоловічих рук. Ну, майже все, бо спустошень, викликаних відсутністю сексуального життя не можна було так легко зашпаклювати, полакувати й прибити. Решта просто сяяла! А коли ці двоє довідалися по телебаченню, що працюють у справжньої зірки, їхній радості не було меж. Хіба ж вона могла їх тепер так просто відіслати? А що в Ядзі завжди було золоте серце, то якось повернувшись додому, вона застала біля столу на додачу ще й Едзя. Усі різалися в покер, аж любо було глянути. На плиті весело булькотів рис. На мить Ядзі здалося, що її маленька мансарда стала притулком для різномастих нелегалів, яких перевозили в рефрижераторах, а в її ліжку кишать маленькі азіати.

Попри це вона тягла зараз не один, а два кілограми мандаринок, не один, а три багети, не ніжку, а цілу курку, яку саме збиралася нафарширувати свининою з печерицями й поставити в духовку. Зрозуміло, Едзеву, бо сама вона не надбала жодної побутової техніки, не кажучи вже про постійного мужика. Ганджі й Азіз поверталися до себе лише після вечері, і якби хтось сказав їй колись, що вона готуватиме для стількох чужих самців, Ядзя подумала б, що він як мінімум обкурився.

Вона була геть виснажена. Роздала в крамниці із двадцять автографів, проте нікому із шанувальників навіть на думку не спало пропустити її без черги. Із купою сумок, які товкли її по ногах, і з Гуцем, котрий висів у неї на руці й нив, вона ледве пленталася до трамваю.

Щось знову коїлося із цією дитиною. То він був чемний і веселий, то похмурий і замкнутий. Міг цілими днями не озиватися до неї й капризувати. Ядзя не впізнавала власного сина. Минуло лише кілька тижнів, і закомплексований хлопчина перетворився на розпещеного малого мужчину.

Проте ця зміна її втішила. Нарешті зник маленький, вічно всім невдоволений буркотун, і з’явився нормальний підліток. З усіма примхами, притаманними його вікові. Потихеньку в їхній родині поверталися на місце нормальні стосунки: він був дитиною, вона матір’ю, і вона ним опікувалася, а не навпаки. Окрім того, Гуцьо саме відкрив світ складних жіночо-чоловічих стосунків…

Ядзя посміхнулася, згадавши про Надю, і в цю мить пролунав сигнал клаксона. Пішоходів від дороги, якою мчали потоки машин, відокремлював лише вузенький острівець. Здавалося, що от-от якась із цих скажених машин на неї наїде.

– Ой-ой, Марисю, глянь-но, це ж та з «Танців-спотиканців»! – вусатий перехожий енергійно штурхонув дружину.

І всі ринули до неї, вимагаючи пікантних пліток і закидаючи новоспечену зірку запитаннями. Штовхалися, не звертаючи уваги, що вони буквально її затоптують. Ядзя намагалася виправдати їхні сподівання й не втратити при цьому рівновагу. Тим часом під’їхав трамвай, і натовп захвилювався. Люди миттєво забули про неї, бо зараз йшлося про полювання на вільне місце. Хтось штурхнув її, Ядзя зачепилася торбою об лавку й мандаринки розсипалися по тротуару. Трамвай поїхав, а Ядзя залишилася з Гуцем на зупинці.

«Ех, люди…», – філософськи зітхнула вона, збираючи покупки. Частина фруктів покотилася на дорогу. На щастя, машини стояли на червоному світлі, тож вона вибігла на проїжджу частину.

* * *

Ципріян грів двигун своєї «Мазди» й з-за шибки спостерігав за всією цією катавасією.

«Чорт, може, треба щось зробити?» – думав він, дивлячись, як його партнерка метушиться між автівками. Загорілося зелене, але він не рухався з місця, хоча й поспішав на фітнес.

«Ну, треба їй допомогти… Але щоб вона собі чого не подумала», – він раптом перелякався, що це виглядатиме двозначно.

«Та що я, справді, супермен якийсь чи що?».

Він завагався лише на мить, а тоді натиснув на газ і рвонув з місця, розчавлюючи нещасні мандаринки.

* * *

Приміщення нагадувало Центр космічних польотів. Хромована сталь, скло та стерильна білизна суперечили абияк порозкиданому на диванах одягу. На одному ліжку вмостилася Верена, на іншому – Ядзя, на обидвох лежали розпечені камінці, викладені вздовж хребта. Ця жахлива процедура мала позбавити їх токсинів, проте наразі Ядзя відчувала, що вона позбавляє її життя. Слід зізнатися, що телеканал своїх зірок любив і постійно оплачував їм різні цікаві процедури.

Проте для Ядзі це була любов незручна й непідйомна. Досі вона жила в затінку, безпорадно змагалася зі своєю бідою й вуличним ритмом Повісля, а оце нещодавно стала особою, котру впізнають перехожі. Той факт, що раз на тиждень вона гостювала в домівках поляків, де біля телевізорів збиралися численні родини, дав їм до рук жорстоку й безпощадну зброю: Ядзя стала загальною власністю, забавкою, до якої будь-хто може торкнутися, ляснути по спині, спитати ні сіло, ні впало, чи Ципріян уже з нею переспав. Підписуючи контракт, вона зобов’язувалася брати активну участь у промоції, що означало бути постійно доступною для медій. Скільки разів телефонний дзвінок будив її о шостій, бо на радіо саме розпочиналася ранкова передача, і комусь спадало на думку, щоб Ядзя звернулася до слухачів з якоюсь оптимістичною дурнею, аби день міг добре розпочатися. У такі хвилини вона спромагалася виключно на таке: «Якщо з вами відбувається щось погане, слід сподівалися, що буде ще гірше». Редактори бурмотіли незадоволено. дивуючись, що вона така похмура. Ненабагато краще було з інтерв’ю для преси. Перше запитання, на жаль, завжди звучало однаково: «Що ви робите протягом дня?». І Ядзя відповідала: «Ну, я просто намагаюся бути собою», – цитуючи Чорана, і тоді журналістки з бабських журналів хмурили брови й наполягали, що для зацікавлення читачок треба вигадати щось прийнятніше. Невдовзі вона дізнавалася з газети, що до полудня приймає ванну з козячого молока, потому їде на вишуканий ланч і шопінг дорогими бутиками. Теніс, басейн, перукар і косметичка забирають час аж до вечора. З банкетів вона намагається повертатися до десятої, щоб почитати синочкові перед сном «Маленького принца», або ще щось схоже, найкраще в оригіналі. І, нарешті, з полегшею засинає у своїй просторій спальні під ковдрою золотавого кольору.

Та-а-ак… Ядзя, нарешті, виколупала шматочок ковбаси, який від сніданку стримів у щілині між зубами, і відразу відчула себе краще. Проте дихати й далі було важко, у приміщенні панувала страшенна задуха. Вона зиркнула на Верену, яка лежала непорушно із зеленою застиглою грязюкою на обличчі. Узагалі важко було зорієнтуватися, чи вона ще жива, бо виглядала, як посмертна маска Шрека.

Двері безгучно розчинилися, і приємна дівчина вистукала щось на клавіатурі комп’ютера. Приміщення наповнилося озоном.

– З дитинства пам’ятаю цей запах… – озвалася Ядзя, яка крутилася немилосердно, бо розпечений камінець торкнувся її сідниць.

– …

– Після грози. Ото колись грози були… Як торохнуло, то можна було в штани наробити зі страху. – Ядзя замріялася.

– …

Нічогісінько, жодної реакції. Чорт забирай, може, вона там ратиці відкинула? Або образилася на смерть. Зрештою, Ядзя їй не дивувалася. Треба було тримати язика на припоні. Власне кажучи, вона була останньою людиною, яка могла повчати когось, хто неправильно харчувався. Адже Ядзя тривалий час боролася зі звичкою притлумлювати їжею почуття власної невпевненості, тому чудово розуміла, наскільки вразливою може бути людина, що змагається з таким суперником. Булімія, анорексія, яка різниця? В обох випадках людина приречена на самознищення.

– Перепрошую… Мені не треба було тоді так говорити, пробач мені. У мене все ще гірше, ніж у тебе…

Ядзя підвелася, каміння з гуркотом попадало на підлогу. Верена мовчала, хоча з її обличчям відбувалося щось дивне. Спершу воно немов закам’яніло, за мить з’явилися маленькі тріщинки. Нарешті глиняна шкаралупа луснула, і на світ визирнуло обличчя якоїсь незнайомої жінки. Ядзя перелякалася, що помилилася, але це була Верена. Тільки без макіяжу.

– Я справді самотня, – несподівано зізналася вона. – У мене таке відчуття, що я не зможу ні з ким бути назавжди. Ми зустрічалися із Ципріяном так довго, занадто довго. Усе скінчилося… Моя мама завжди казала мені, що через стільки років можна лише одружитися або розійтися.

Вона серйозно глянула на Ядзю.

– Перед вами найкращий час. Зараз ще все може бути «назавжди».

У вишуканому приміщенні раптом запанували темрява й пронизливий холод, аж Ядзя заплющила очі. А коли розплющила, Верена злегка кинула:

– Не будь дурною… я тебе просто підколола.

Та попри роблену усмішку, її вуста були сповнені терпкого смутку.

9

Ципріян стояв на червоному килимі перед входом і курив сигарету. Він інстинктивно став так, щоб на знімках папараці виглядати якомога краще й милостиво дозволяв фотографувати себе з голови до п’ят. За бар’єрами зібрався натовп галасливих жінок. Він помахав їм рукою. Цікаво, акули маркетингу бува не платять їм за весь цей театр? І яка денна ставка? Це ж просто шиза якась, що люди настільки подуріли від нього. Хоча він і любив славу, проте його завжди щось зупиняло. Сам він ніколи не став би власним шанувальником.

Він добре знав, що сьогоднішня прем’єра найновішої романтичної комедії привабить усіх, хто може прибути самотужки. А хто не має досить сили, залишиться вдома. «Врешті, це ж не роздача Оскарів, куди привозять навіть живих трупів, котрі тягнуть за собою персональні респіратори й балони з киснем», – в’їдливо подумав Ципріян. Сам він належав до щасливчиків, кому вручили іменні запрошення, проте попрохали прибути на показ трішечки раніше. Зрозуміло… Червона доріжка перед прем’єрою призначалася лише для найбільших зірок польського кіно, його вершків.

Згасив цигарку й пригадав собі, як пішов на декілька кастингів, намагаючись прилаштуватися в якомусь серіалі. Тоді він потайки мріяв про акторську кар’єру. Про якусь класну, спеціально написану для нього роль. Йому здавалося, що він міг би створити глибокий, сповнений внутрішнього напруження образ. На жаль, усюди йому відповідали, що будь-який актор може стати танцюристом, але зовсім необов’язково має бути навпаки. Поправив комірець, що муляв шию. «Гай-гай, коли це було».

У біло-рожевій сорочці й попелястому костюмі (він приніс для цього кравцеві фотографію Джорджа Клуні й загадав передерти крій) Ципріян виглядав як справжній мачо. Трохи вже підтоптаний, форма не та, але все ще доволі нічогенький. Перед ним іще добрих кільканадцять років. Чого не можна було сказати про численних старперів, що вели попід руки напівоголених дівуль, котрі виглядали, як їхні онуки. Щомиті над’їжджало нове авто, і поміж фоторепортерів починалася метушня. Їхня вправність і вміння завжди приголомшували Ципріяна. «Блін, – подумав він, – ці хлопці, певне, у цирку раніше працювали». Клацали фотки, змагаючись за найкращий кадр, і водночас не випускали з рук чарки з аперитивом чи тарілки із закусками! Черговий лімузин під’їхав до тротуару й виплюнув зі свого шикарного салону таку саму шикарну актрису (найдорожча клініка пластичної хірургії) та політика, що її супроводжував. «Ну, тепер вони вже точно тут повбивають одне одного. Адже той одружений», – Ципріян пригадав собі найсвіжіші плітки й ступив два кроки наперед. Може, і він якось потрапить у кадр?

Спалахи тріщали, як кулемети, засліплюючи всіх довкола, тож він надягнув свої культові, абсолютно старомодні темні окуляри. Вони були точнісінько такі, які носив Траволта у вісімдесяті. Ципріян не міг без них обійтися так само, як фанатичні католики без вина під час причастя. Чхати він хотів, що в нього був вигляд кічуватого мегаломана. Принаймні він мав власний стиль. На відміну від присутніх тут чоловіків, які стриглися в одного перукаря й одягалися в того самого стиліста.

Тим часом на килимі вже стояла нова жертва. Вона викликала пожвавлення, бо затулила обличчя… золотою венеціанською маскою! Високі, майже солдатські черевики контрастували зі спокусливим розрізом на фісташковій сукні. Ципріян замалим не вдавився м’ятним льодяником (він ненавидів смак сигарет і завжди носив у кишені освіжаючі цукерки). Вау, кобіта справді класно придумала… Але щось наче… Десь він уже бачив ці черевики… Ядзька?! Ні, ну вона таки вміє його здивувати!

Він блискавично випнув груди, напружив сідниці й попрямував до спалахів. І вже цмокав її, і ніжно обіймав, не забуваючи, щоб перебувати в потрібному ракурсі. Якщо йому знову зроблять фотку із цим клятим прищем на носі, він точно застрелиться!

Вони постояли обов’язкові дві хвилини й уже відчували на спинах гарячі подихи чергових жертв, які чекали на старті. Тож обоє рушили до кінозалу, потягуючи марочне шампанське зі струнких келихів. Ядзя не їла із самого ранку, тому він був майже впевнений, що вона швидко вп’ється. Досі стан легкого жіночого сп’яніння лише сприяв Ципріянові. Завдяки цьому він вправно й ефективно завершував інтимне знайомство. Проте з Ядзею все було з точністю до навпаки. Ципріян уже не раз переконувався, що вона, гм, нестандартна особа, і ніколи не знаєш, якого коника ще викине. Проте він пам’ятав, що алкоголь не йде їй на користь. Тому весь час стежив, щоб Ядзя не переборщила із шампанським, і випила рівно стільки, скільки треба. Так і сталося, Ядзя трошки розпружилася й нарешті почувалася добре.

Популярність погано на неї впливала. Карнавальна маска, яку вона використала, щоб бодай трохи заховатися, подіяла зовсім по-інакшому й лише підсилила цікавість папараці. Слава Богу, Ципріян з’явився вчасно й допоміг їй це пережити.

* * *

Романтична комедія була такою, як і завжди. Неймовірно довгою, із проколами в драматургії й такими солодкавими виконавцями, що від кожного їхнього слова аж відгонило штучністю. Головні герої, звісно, були вродливі, молоді, здорові й непристойно багаті. «Нічого їм не бракує, крім природності й зв’язку з дійсністю», – подумала Ядзя, крутячись на стільці та з відчаєм спостерігаючи, як найкращі польські актори намагаються на другому плані робити все можливе, аби дощенту зруйнувати добру славу польського кінематографу й втратити свою репутацію. Головні ролі доручили дерев’яним лялькам, тож Ядзя часто відривала погляд від екрану й зиркала на Ципріяна. «Диви-но, а він сьогодні дуже добре виглядає». Ніколи раніше Ядзі навіть на думку б не спало, що їй може сподобатися хлопець у рожевій сорочці, і що з ним так приємно буде переглядати ідіотську комедію.

Кінець фільму Ядзя сприйняла з полегшенням. Реакція глядачів протягом сеансу була однозначною, та щойно попливли титри, розляглися оглушливі оплески і, перш ніж пара головних героїв припинила цілуватися під дощем, люди підвелися зі стільців. Ядзя трохи здивувалася шаленій зливі аплодисментів, проте Ципріян пояснив їй, що оплески призначаються не стільки фільмові, скільки щедрості продюсера, який приготував для всіх воістину розкішний бенкет. Коли вони дочекалися кінця довжелезних титрів, зі столів усе неначе вихором позмітало. Залишилися тільки прегарні башти із квітів (на жаль, неїстівних), і якісь підозрілі наїдки. Коли Ядзя із Ципріяном стояли з порожніми тарілками, роздумуючи, чи маленькі рулетики, оздоблені риб’ячими очима варті того, щоб заради них ризикнути здоров’ям, до Ципріяна кинулась якась вишукана пані з кілограмом золота в самих лише вухах.

– Ах, мій любий! Я так давно тебе не бачила, але знаєш що? Я облаштувала свій маленький будиночок на Капрі. Там лише тринадцять спалень, тож роботи було не надто багато. Ти неодмінно повинен мене провідати!

І, кинувши на нього млосний погляд, розкішна дама велично відпливла.

– Хто це? – Ядзю вразило те, як охоче ця панійка демонструвала своє близьке знайомство із Ципріяном.

– Гадки не маю… – вочевидь наляканий Ципріян виколупав з рулетика неїстівний орган зору, а тоді обережно його надкусив. – Гм-м, смачно…

Прихопивши полумисок, він потяг Ядзю за лікоть у бік відчиненого вікна.

– Розумієш, узагалі-то це неважливо, – розтлумачував він їй засади приналежності до акторського середовища. – Тут ніхто над цим не замислюється. Нині з кимсь випиваєш, а завтра однаково його не пам’ятаєш. Найважливіше – це справляти враження, буцім ти знайомий з купою людей. Тоді твої акції йдуть угору.

Вони стояли збоку, трохи балакали, а трохи мовчали, і почувалися цілком добре, доки повз них не пройшов добряче піддатий Молодий і не пожартував:

– О-о-о… невже це наш провінційний Ромео зі своєю Джульєттою? Дивіться, щоб вас, бува, Амур не дзьобнув! – І рушив хистким кроком до тераси.

Ледь збентежені Ядзя й Ципріян, власне кажучи, не знали, як відреагувати на такі жартики, і лише трохи дурнувато засміялися.

Ядзя глянула на банкетний стіл. У неї вже добряче бурчало в животі, і вона із задоволенням щось би, нарешті, з’їла. Асорті з винограду та смердючого французького сиру саме закінчилося. На велетенській горі льоду, оздобленій подекуди мушлями, яких не вдалося відкрити, пишався величезний, апетитний коралово-червоний омар. Усі ходили довкола нього, як вовк довкола дичини, проте ніхто не наважувався порушити майстерно зробленої конструкції. Окрім того, як його їсти? Поблизу не було ані офіціанта, ані жодних спеціальних приборів. Ядзя вирішила ризикнути. Ти щойно націлилася на це морське диво, як почула біля вуха:

– Можна попрохати нас сфотографуватися? Це буде чудова композиція… – Молодик з фотоапаратом поставив за питання в наказовому способі і, не очікуючи відповіді, повів її до іншого приміщення.

У величезному кріслі в стилі рококо сидів благодійник сьогоднішнього обжерства, комедійно-романтичний магнат. Палкий шанувальник «Танців-спотиканців», він забажав собі фото з їхніми учасниками. Але він був уже такий п’янючий, що йому було до лампочки, з ким його увічнить фотограф. Тимчасом той, захопившись своєю роллю, безладно метушився, компонуючи кадр.

– От-от, ви за шефом, у центрі, – напучував він Молодого, – а дами, – звернувся до Ядзі та Верени, – обабіч, голівки трохи набік, досередини. Чудово! Ідеальна симетрія й самі VІР-и!

Він уже готувався натиснути на кнопку спалаху, коли поруч із Ядзею з’явився усміхнений Ципріян.

– Ви можете відійти? Я вже побудував кадр, – розлютився фотограф.

Запанувала незручна мовчанка, яку задоволений Молодий порушив, сито відригнувши. «Господи, ну чому я так через це нервую? Мене ж це зовсім не стосується», – подумала Ядзя, а тоді почула власний голос:

– Я фотографуюся лише разом із Ципріяном. Усі зараз так роблять, особливо після того, коли дружина президента заявила, що він особисто даватиме їй уроки танців…

Як не дивно, Ядзин блеф подіяв. Фотограф миттєво втратив зацікавлення іншими й заходився коло них двох. Клацнув кількадесят фоток, а тим часом продюсер устиг заснути. Молодий оскаженів від люті. Збагнув, що хтось намагається поставити йому підніжку.

Через декілька хвилин усе закінчилося, і Ядзя, котру вже похитувало від голоду, змогла, нарешті, добратися до омара. Їй було байдуже, тож вона сміливо зняла його із крижаної вершини пальцями. На жаль, він вислизнув Ядзі з руки, і так нещасливо гепнув на підлогу, що потягнув за собою льодяну піраміду. Гуркіт примусив визирнути з кухні самого шеф-кухаря, який у відчаї заломив руки:

– Я його вранці спеціально доставив з Марселя!

Та найгірше було попереду, бо Молодий не збирався пробачити Ядзі нещодавню зневагу. І тут така нагода! Він дзенькнув ложечкою об чарку й із театральною усмішкою поблажливо прокоментував Ядзин ляп:

– Нічого дивного, легко перелякатися омара, якщо досі все життя ви мали справу переважно з хот-догами, еге ж? Але недалечко за рогом є ятка з фаст-фудом, досить лише піти туди…

Присутні злегенька усміхнулися. Та вже через хвилину всі реготали, бо Ципріян підійшов до вдоволеного собою оратора, рішуче крутнув йому вухо й наказав:

– Ну, і чого ти ще тут стримиш, шмаркачу? Шуруй по сосиски, бігом! Усім по одній, я пригощаю!

«Господи-Ісусе! Лицар на білому коні та й годі!» – трохи іронічно подумала Ядзя.

* * *

Під час зйомок чергової репетиції шоу всіх уразила жахлива звістка. Цього дня саме знімали дубль сцени, у якій з фізиком-ядерником ставався зрив, а решта його втішала, аж тут задзеленчав мобільник режисера. Той зосереджено вислухав когось, тоді зблід, скинув з носа окуляри й нарешті принишк, наче його пригнітив невидимий тягар. І так стояв, приголомшений, довго, довго, довго, а напруження довкола зростало з кожною хвилиною.

– І… кінець, – прошепотів режисер.

На його лисуватій голові, прикрашеній подекуди пустотливими жмутиками руденького волосся, пульсувала набрякла вена.

– Було життя – і немає…

– О Господи! – Присутні здригнулися, як один.

– Вшануймо це хвилиною мовчання! – асистентка плану миттєво опанувала ситуацію. Незважаючи на те, ким був покійний, йому належить віддати шану, а скажений навколишній світ мусить на мить заніміти. – Земля пухом… – вона вмовкла, очікуючи підказки. – Земля пухом… перепрошую, а хто, власне кажучи, помер?

Режисер глипнув на неї напівпритомним поглядом, роззирнувся довкола, вдячно прийняв послужливо простягнуту оператором хусточку.

– Кароль, мій… хом’ячок.

Таким чином, через трагічну загибель Кароля, котрий застряг у трубі пилососа, весь колектив відпустили до кінця дня. Ядзя збігала сходами так швидко, що ледь не впала. І лише внизу вибухнула нестримним, безсоромним реготом. За нею зареготав Ципріян та решта групи, доводячи, що телезірки – це неймовірно огидні носії загальної байдужості, які плювати хотіли на життя домашніх тваринок. Ядзя, насилу опанувавши напад дурнуватого сміху, привселюдно зізналася, що коли хтось помирає, її косить повна дурка, а кожні похорони для неї закінчувалися катастрофою та скандалом.

– І все через наші ідіотські видурняння в інституті, – Ядзю ніби прорвало. – Ми зустрічалися із хлопцями з муз-академії, і на всіх пиятиках, варто було набратися, співали без кінця «Нехай янголи відведуть тебе до раю…». Спершу в стилі хеві-метал, потім під Джеймса Брауна, а коли ще й почали наслідувати Кравчика й цей його баритон, можна було впісятися. Ну, а потім варто було почути на справжньому похороні цей початок, як я не могла стриматися, бо перед очима постійно маячіли їхні кретинські пики. Доведеться, мабуть, у заповіті записати, щоб, Боже збав, не грали мені цього на моєму власному похороні, бо я, певне, із труни випаду.

Ядзина мальовнича оповідка страшенно припала її товаришам до смаку, і негайно почалося: усі з’юрмилися перед будинком на перехресті й один за одним заходилися співати, звиваючись в істеричних судомах. Здалеку це виглядало як божевільні обряди якоїсь таємничої секти. Коли, нарешті, усі порозходилися кожен у свій бік, на площі довго вчувалося «Нехай янголи…», котре долинало зусібіч.

Саме того дня Ципріян уперше провів Ядзю аж на Повісля, і відтоді робив так завжди після вечірніх репетицій. Дорогою вони заходили до непоказної кондитерської випити гарячого шоколаду із червоним перцем або чаю з ясмином. Усередині було так тісно, що там поміщався лише один столик із двома стільцями, неначе навмисне поставлений для них. Проте ця тіснота була по-своєму приваблива, бо скорочувала відстань, заохочувала до звірянь і відвертості. Зазирнувши туди вперше, вони просто сіли за столик, щомиті запитально позираючи одне на одного. Це тривало так довго, що гарячий шоколад зовсім вистиг і вкрився темно-брунатним кожушком. Проте над столиком нависло гаряче, загадкове чоловічо-жіноче напруження, і це трошки налякало обох. Ядзя тоді забула, що Ципріян лише жалюгідний йолоп, а він – що просто не терпить таких лялечок.

* * *

Таким чином поступово скромна квартирка на Повіслі перетворилася на печеру, де вирував тестостерон, і до якої чоловіки звідусюди зносили свою здобич. Кожен з них мав на це свої причини. Найвиразнішою була Едзьова мета. Він віддавна відчував, що його нещасне серденько, яке досі нагадувало зіжмакану шматинку, переживає своє останнє кохання. Тепер йому хотілося, перш ніж померти, упіймати його й утримати стільки, скільки зможе. Адже ці нові сорти фруктових дерев він посадив саме для Ядзі. Едвард приділив їм купу часу, бо вони виявилися тендітними й примхливими: довелося добряче вкрити їх перед першими приморозками. І напевне тоді він відволікся й утратив пильність, бо коли якогось вечора видерся на піддашшя, то побачив там телевізійного красунчика, котрий сидів тут, як у себе вдома. На додачу, Гуцьо, малолітній зрадник, показував цьому типові найкращу модель шибениці, яку їм вдалося спільно збудувати.

Знесилений Едзьо гепнувся на канапу поряд із суперником. Нещиро посміхаючись, оцінив свої шанси на шлюбному ринку:

– штучна щелепа;

– фарбовані вуса;

– волосся: залишилося в минулому;

– м’язи: практично відсутні;

– ниркові камені й підвищений тиск;

– ендопротез стегнового суглобу;

– сексуальна здатність за десятибальною шкалою: два (ну, якщо вдалий день і «Віагра», то чотири).

Нема що крити, рахунок становив 7:0 на користь Ципріяна. Проте Едвард був створений для боротьби. Він не здасться, доки жеврітиме надія, витримає до кінця із честю. А якщо треба буде, то покладе всередину боксерської рукавиці свинцеву кульку і – бемц! красунчика в щелепу. Немає чого тут сидіти і… подобатися його Ядзі!

* * *

А Ципріян сидів… Ба, більше! Сидів чимраз частіше й чимраз довше на купленому на виплат фіолетовому дивані з «Ікеї»! Він і сам, власне кажучи, не знав, навіщо приходив. Не міг довше витримати перед своїм суперсучасним плазмовим телевізором із сорокадводюймовим екраном, щось підхоплювало його й виганяло на вулицю. Найкраще через парк, навпростець, по бордюрчику, повз засцяну станцію «Варшава-Повісля», перестрибуючи через три сходинки, догори, стук-стук. Ніби й нічого не відбувалося, проте його весь час тягнуло до цієї бутафорської квартирки. Він міг просиджувати в ній годинами, у крихітному помешканні без домашнього кінотеатру, джакузі, машинки для льоду, навіть без нормального нужника, котрий у Ядзі був таким манюнім, що коли доводилося в ньому сісти, то не можна було зачинити дверей. А пісяти доводилося, добряче зігнувши ноги, бо інакше головою можна було гепнутися об стелю так, що аж тиньк відлітав. Отож Ципріян вправлявся, а тоді спостерігав, як Ядзя пере речі в маленькому умивальнику або прасує синові штани на підлозі.

Інколи йому здавалося, що все її життя можна помістити в сірниковій коробці… Така собі Дівчинка із сірниками, як в Андерсена. Коли Ципріян був маленьким, то плакав від самого початку казки, бо вона була така жорстока, що хлопчик утрачав будь-яку надію на щасливий кінець. Він ридав, а бабця шмагала його ганчіркою, дивуючись, що її онук такий плаксій.

Йому так і не вдалося подолати цю свою слабкість і, хоча пошарпаний примірник «Казок» продовжував стояти в нього на полиці, він ніколи більше не наважився до нього зазирнути. Отож коли якогось дня Гуцьо попрохав почитати йому «Дюймовочку», що входила до списку з позакласного читання, уже від самої згадки про цю неймовірно сумну історію очі в Ципріяна наповнилися сльозами. Він чим-скоріше повів тоді малого до кіно, щоб тільки опинитися якомога далі від хворої фантазії, мабуть, найнещаснішого з усіх казкарів.

* * *

Розповідь про симпатичного щурика, який виявився кулінарним генієм, розпалила в них апетит.

– Ходімо на суші, – вирішив Ципріян, але, помітивши переляк на Гуцевому обличчі, змінив думку.

– Гаразд, може бути Макдональдс. Що ти найдужче любиш? Біґ-мак, чізбургер, шматки курки в кисло-солодкому соусі?

Очі хлопця ставали чимраз круглішими, а обличчя налилося.

– Спокійно, можна з’їсти якийсь здоровіший хавчик, якщо тобі так більше подобається… Хлопче, кажи-но, що з тобою коїться, бо зараз капець тобі буде. – Ципріян не на жарт захвилювався.

– П-п-п…

– ???

– Пісяти.

Коли вони вже поставали над пісуарами, і Ципріян дозволив фізіології довершити своє, то замислився, чому в таких місцях немає яких-небудь інструкцій обслуговування дитини або принаймні авторизованого сервісу. Або…

– Коли-бо я не можу… – простогнав Гуцьо.

Він увесь почервонів від натуги й так затиснувся, що Ципріян не мав сумнівів: будь-якої миті могутній гейзер сечі проб’ється в хлопця крізь маківку.

– Хлопче, цюняй, бо буде катастрофа. Попереджаю, як твій друг.

– Коли ж мама сказала мені, що не можна при комусь витягати пісюнчика, хоч би там невідь-що. – Останні слова він видушив із себе, мало не плачучи, проте Ципріян устиг запхнути малого до кабінки.

Малий пісяв і пісяв, а Ципріян знову заприсягнувся, що віднині завжди триматиметься подалі від жінок з дітьми, і від чоловіків з дітьми, і що сам себе негайно покине, якщо в його житті з’явиться якась дитина.

Через чверть години обоє з полегшею зайшли до одного із суші-барів у торговому центрі. Про всяк випадок Ципріян не вибрав наймоднішого. Він хотів уникнути здивованих поглядів і зайвих коментарів. Відразу стало весело, бо із самого початку Гуцьо одним духом випив імбирну воду, призначену для миття рук, і вкинув до мальовничого ставочка з рибами дві кульки зеленого хрону васабі. Пекельно гостра приправа примусила працівників ресторану негайно поміняти воду в ставочку. На жаль, кілька рибок до кінця вечері спливло черевцями догори. Ципріян не мав жодних сумнівів, що послужливі вузькоокі офіціанти швиденько допишуть їм це до рахунку. Наразі вирішив не псувати собі настрою, тим більше, що Гуцьо був просто зачарований новим місцем. Він гасав бамбуковою кладочкою між столиками, на яких горіли ароматичні свічки, і щомиті нюхав водяні лілії, які плавали довкола мініатюрного фонтану. Намагався зловити за хвоста кольорову рибинку, проте на щастя йому не вдалося схопити навіть неживу. Заспокоївся трохи лише тоді, коли з кухні визирнув шеф-кухар з величезним ножакою в руці. Ципріян чудово розслабився, він уже забув, коли востаннє радів життю. Зараз, дивлячись на малого хлопчика, який не міг натішитися парою паличок, він засумував за дитинством, коли й сам був таким, як Гуцьо.

Вкинув до рота норі з масляною рибою, глянув у вікно й замалим не вдавився. За шибкою ресторану на паркінгу стояла Верена. У червоній шкіряній курточці до пояса й обтислих чорних брюках вона виглядала так, що Ципріянове лібідо негайно нагадало про себе. Його колишня подруга була не сама. Біля неї тупцяв якийсь вичепурений тип, від якого за версту смерділо баблом. Ципріян відчув, як його шпигонули ревнощі. Дивна річ, вони наче й розсталися, проте жодне з них не бажало розчахнути широко двері й випустити іншого на свободу…

Хто це, в біса, такий? І чого це він так нахиляється, коли говорить до неї? А вона сміється, неначе до блискучого «Ягуара» її провадили всі члени «Монті Пайтона», а не якийсь набундючений зануда! Хвилиночку! Ципріян підхопився з-за столу, не звертаючи уваги, що Гуцьо витягає з макі-суші всі зернятка рису й вкидає їх у чайничок із зеленим чаєм. А що кухар з ножакою знову визирнув з кухні, хлопчина був змушений припинити свої захопливі експерименти й зосередити увагу на ресторанному паркінгу.