Текст книги "Шалене танго: істеричний роман"

Автор книги: Йоанна Фабіцька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

– Shit! – вилаявся Ципріян, ненавмисне скинувши зі стійки попільничку.

Він уже довгенько крутився на жахливо незручному стільці, намагаючись знайти таку позу, щоб шов штанів не врізався йому в яйця. Колись він круто виглядав у цих штанях: делікатна, м’якесенька верблюжа шкіра кольору кави з молоком. Усі голубі в місті аж пищали. Проте зараз Ципріян трохи погладшав і міг собі дозволити в них хіба що стояти. Та й то втягнувши живота. Коли сідав, шви мало не тріщали, а в паху було так тісно, що кров приливала до голови. Не можна було всидіти. Але в певному розумінні це був його робочий одяг, прикид, у якому він почувався sexi-trendy-cool. А в його професії оце sexi-trendy-cool становило сутність буття. Ципріян замовив коктейль із надією, що алкоголь трохи притупить неприємні відчуття.

Чувак, що сидів поруч, голосно проковтнув слину і з помітним зусиллям продемонстрував щось схоже на усмішку. У цій вимушеній гримасі передусім було німе прохання людини без копійки, котра не може собі дозволити навіть найдешевшого алкоголю. Ципріян дуже добре знав цей різновид надокучливих завсідників барів, таких собі стерв’ятників, які ціле життя просиджують за стійкою. З’являються перед самим відкриттям, нетерпляче переминаються з ноги на ногу, сподіваючись, що бармен для почину щось їм виставить. А потім, коли сходяться перші клієнти, вдають таких самих, як вони. Але сьогодні якось не щастить. Якщо хтось уже добряче вмазав й на додачу не належить до постійних бувальців, його зазвичай можна ошукати. І тоді в чувака вдалий день, і на світанку охоронець викине його на вулицю в повному вирубоні.

– Я дуже вибачаюсь, ти не міг би почастувати мене цигаркою? Мої щойно закінчилися…

«Та-а-ак, зрозуміло…». Ципріян підсунув нещасному почату пачку, навіть не глянувши в його бік. «Зараз почне мені вішати локшину на вуха про те, як йому щойно життя зіпсували, а потім буде вимагати, щоб йому поставили випити».

– Дякую. – Пухкенький блондинчик помітно пожвавішав, а його куценькі незграбні пальці на диво спритно вилущили з пачки дві цигарки, запихаючи одну в зуби, а другу за вухо. – Мене хлопець покинув…

Ципріян не дозволив утягнути себе в цю гру. Найважливіше пошвидше такого чувака сплавити. Бо такий кліщ як присмокчеться, то капець. Тим часом той затягнувся, випустив дим і зальотно скуйовдив на голові світлі кучерики.

– А ти класний, знаєш? Усі ці сноби, там – він озирнувся на VIP-куточок, звідки долітали писки малоліток і вигуки підстаркуватих ловеласів, – вони ставляться до людини як до покидька…

– Окей, старий, – Ципріян вирішив не подавати йому надій, – ти не з моєї опери. Цигаркою пригостити можу, але на більше не розраховуй.

Чувак швидко закліпав віями. Блін, він і справді виглядав, неначе оленятко Бембі зі своїм проникливим, сповненим смутку, поглядом. Ципріян почувався, як кривдник беззахисних тваринок. Але це тривало недовго, бо його новий товариш, зрозумівши, що зараз нагода вислизне йому з рук, блискавично розпочав атаку:

– Може, поставиш мені випивку, га? Ну, щоб ми розійшлися як друзі…

А побачивши, що той капітулює, негайно уточнив:

– Найдужче я люблю малібу з молоком. І такою зацукрованою вишенькою!

Останнє зауваження призначалося барменові. Розплачуючись за випивку, Ципріян устиг помітити щось, від чого перестав почуватися як лох. Бо він став свідком дивовижної метаморфози: його сусіда склав вуста дзьобиком, пірнув у келих із білою, липкою й солодкою рідиною, а тоді видудлив усе до дна. Переживав таку відчутну насолоду, що довкола його постаті мало не утворився німб, а сам він думками опинився в раю. Ципріянові на мить здалося, що в коктейлі був якийсь наркотик. Тим часом блондинчик смачно облизався, випрямився, як струна, й було помітно, що в нього влилося життя. Ніби йому переливання крові зробили. Зістрибнув незграбно зі стільця й, махаючи на прощання пухкенькою лапкою, жваво подріботів на танцмайданчик. На жаль, при цьому він зачепив Ципріяна, який вихлюпнув «Криваву Мері» просто собі на яйця. І доки блондинчик звивався в ритм пісні Абби «Dansing Queen», паралізований від люті Ципріян дивився, як на його офігенних штанях розпливається велика червона пляма. Позбувшись, нарешті, заціпеніння, він рушив у бік туалетів, аби порятувати бодай частину свого напівутраченого іміджу. Штовхнув перші ж двері й майнув до умивальника.

– О-о-о, у тебе місячні почалися?

Він і на краю світу впізнав би цей неприродний голос із чортовим штучним vibratio. Верена стояла, опершись на велике дзеркало й курила цигарку, устромлену в довгий претензійний мундштук. Вона була ще худіша й жилавіша ніж тоді, коли Ципріян її бачив увостаннє. Довге пряме волосся було настільки туго зібране в кінський хвіст на маківці, що обличчя нагадувало щурячий писок, а з-під блідої шкіри стирчали кістки. «Господи, Боже…, – промайнуло в Ципріяновій голові, – вона ж зараз порветься».

– Припини, я не хочу сваритися, – голосно мовив він. – Краще дай якусь хусточку.

Верена постояла ще мить, придивляючись до Ципріяна з в’їдливою посмішкою.

– Давненько ти ніде не показувався, усі вже думали, що в тебе депресія. – Вона відкрила сумочку від Луї Віттона й простягнула йому ватку, просякнуту якоюсь рідиною. – Але бачу, ти добре виглядаєш, поправився…

«Чорти б тебе вхопили, ти, суха, злостива сука. Я зовсім не дивуюся, що позаочі всі називають тебе Венерою». Ципріян чимраз сильніше тер тканину. Нарешті припинив, побоюючись, що порве собі штани. Пляма виглядала світлішою, проте значно більшою.

– А в тебе що? – запитав він, відчайдушно намагаючись приховати палке бажання зняти з дівчини скальп.

– О-о-ох, знаєш… я така запрацьована. Розпочинаємо репетиції, – кинула вона ніби знехотя, випинаючи кістляве стегно й роздивляючись себе в дзеркалі. – Боже, як я зле виглядаю при такому освітленні.

– Як… які репетиції? – Ципріян затамував подих. Господи, щось відбувається, а він про це не знає. На ньому поставили хрест, він уже труп!

– Ну, знаєш, черговий тур. Цього разу буде скорочена версія. Така собі розминка перед новорічним балом, п’ять пар і короткий курс танцю для звичайних глядачів. Доведеться знову мати справу з якимись незграбами. Я гадала, що тобі подзвонили…

– Е-е-е… у мене навіть часу не було прослухати автовідповідач. Людина не може жити самою лише роботою, треба часом розслабитися. – Він говорив усе швидше, намагаючись не звертати увагу на те, як тремтять його руки. «Чорт, знову те саме! Чому я цим так переймаюся?».

– Не свисти! – гостро перебила вона. – Як даси лад з одягом, підходь до нашого столика. Я тебе познайомлю із продюсером, бо Молодого ти вже знаєш.

І перш ніж він устиг відмовитися, у туалеті залишився тільки аромат її крутих парфумів від Діора. Ципріян нерішуче постояв хвилинку. Окей, заховаємо гордість до кишені й підсядемо до своїх, ще донедавна добрих знайомих. Врешті хай там що, а він є одним з танцюристів. Вирішив бути чарівливим, розкутим і дотепним. Коли приглушені лампочки в залі замиготіли, інстинкт нагадав про себе. Його постать автоматично випросталася, сідниці напружилися, а лопатки звелися докупи. Він швидко начепив на носа свої круті темні окуляри й знову перевтілився в Джона Траволту. Та щойно наблизився до столика, уся впевненість відразу його полишила, а в горлі щось стиснуло. Ципріян стояв, чекаючи, доки хтось запросить його помахом руки, помітить, заговорить. Першим відреагував Молодий.

– Ти ба, наш ветеран… Щось тебе давно не видно? Що я бачу, у тебе проблеми із сечовим міхуром? – Він знущально дивився на підсохлу, але досі помітну пляму.

Решта й собі підпряглася до кпинів, і Ципріян відразу перетворився на блазня, з якого можна безкарно посміятися, поплескати по щоці й полестити власному «еґо». Що йому залишалося робити? Він швидко увійшов у роль.

– Якась лялечка вперлася, що візьме в мене в рот у нужнику, – легко кинув він.

– Га-га-га-га! – Гладкий чувак, натоптаний баблом, гепнув його щосили по спині, так що Ципріян похитнувся й упав на вільний стілець. – Так тримати, брате! Як тебе звуть?

Відчув, що в горлі пересохло. Ще два-три роки тому йому не доводилося нікому представлятися. Намагався не дивитися на Молодого, якого ця ситуація вочевидь веселила.

– Ну, скажи панові, хто ти такий, зіронько.

«Шмаркач цинічний. Він уже настільки зіпсутий, що йому залишається втопитися у власному гівні».

– Вальді, це ж Ципріян Влодарчик. – Повиснувши на плечі свого нового хахаля, Верена нарешті змилосердилася. – Я виграла перший тур, коли ми танцювали з ним у парі.

– Ми виграли, – уточнив Ципріян, накинувши на спину піджака й ухопивши Верену за кощаву дупу.

– Я тепер робитиму наступний. Це буде шоу, якого ще ніхто не бачив. Ромек хоче це знімати. Ну, але ми вже збираємося. Подзвони до мене, ми ще не закінчили набір.

І, ущипнувши Ципріяна за щоку, тицьнув йому візитку. Тоді заграбастав Верену і, прокладаючи собі дорогу величезним черевом, тимчасово зник із Ципріянового життя.

– Я теж ушиваюся. Преси немає, кінець забави. – Молодий швидко підвівся, а за ним і решта.

Ципріян залишився сам. Він почувався, як скунс, котрий смердить, і від якого всі втікають. Проте він помилявся. Залишалася ще одна особа, яка про нього не забула.

– От і добре, що вони собі нарешті пішли, еге ж? Хіба ж це твої справжні друзі, – почувся знайомий голос. – Замовимо собі малібу?

* * *

Ядзька з полегкістю зачинила за собою двері кафе, полишаючи всередині галасливу компанію. Уже за порогом до неї долинали драматичні запевнення Гуця, що він не гратиметься в літаючі бойові пиріжки. Але протягом найближчих двох годин це вже не її проблема. Нехай Уля сама розплутує цю карколомну дилему. Щиро кажучи, вона підкинула сина подрузі, хоча не була цілковито впевнена, що піде на зустріч.

Коли дівчата в п’яному запалі надіслали заявки на танцювальний конкурс, жодна з них не припускала, що цей необдуманий крок матиме якісь наслідки. І вже напевне їм не спало на думку, що з-поміж них трьох на кастинг запросять саме її. Позавчора Ядзя знайшла під купою несплачених рахунків конверт із датою співбесіди й запанікувала.

Пропозиція з’явилася саме тоді, коли Ядзя роздумувала над пошуками спонсора в інтернеті. На жаль, усі потенційні кандидати очікували від неї вишуканих сексуальних послуг, надаючи перевагу садо-мазо. Проте секс – то було останнє, чого прагнула Ядзя. Окрім того, перспектива побачити якогось мужика із целофановим пакетом на голові й сарделькою в цікавому місці викликала в неї швидше почуття глибокого смутку, аніж еротичного збудження. Здавалося, що вона не має іншого виходу, окрім як погодитися на химерні віщування долі. Проте все було не так просто.

Рішенню передувала бурхлива дискусія в колі подруг. Сара гарячково переконувала, що за гонорар Ядзька зробить ремонт у своїй квартирці, а може, їй навіть удасться приєднати собі частину сходової клітки й облаштувати Гуцеві окрему кімнату. Уля, позбавлена матеріальних проблем, радила заінвестувати в новий бюст і ліпосакцію в порядній клініці. Зрештою, неважливо, чий аргумент виявився вирішальним.

Коли Ядзя дочалапала до скляної будівлі одного з комерційних телеканалів, у неї вже підгиналися коліна. Усередині їй довелося пройти крізь електронний металодетектор, відбути перевірку рентгеном умісту сумочки, легень і шлунка, після чого Ядзя подалася до ліфта. Там стояла найбільша зірка каналу – популярна ведуча вечірньої програми. У житті вона виявилася якась заморена, низенького зросту й узагалі суцільне нещастя. Ядзя негайно пригадала собі десь почуте правило, начебто телекамера додає мало не сім кілограмів. Тобто якщо вона сама опиниться перед нею, то напевне не поміститься в кадрі. Зірка, усміхаючись, засліпила її блиском своїх зубів і відразу вийшла, а Ядзя поїхала вище поверхом. У коридорі вона вже була свято переконана, що прийшла сюди даремно. Біля зали, де мала відбуватися співбесіда, сиділи ті, кому було призначено на сьогодні. Якщо говорити про розміри, середній вік і загальне, так би мовити, нехтування засадами гламуру, то Ядзя прекрасно вписувалася в… чоловічу популяцію. Троє мужиків з невеликою надвагою забилися в куток, гризучи там нігті й так само, як вона, справляли враження загублених у часі й просторі. А от жінки навпаки. Захопили всю підлогу, де розтягували свої пружні м’язи, не зойкнувши при цьому жодного разу, ніби замість кісток усередині них мали якийсь гель. Від побаченого Ядзю аж замлоїло. Кожна із жінок спокійно могла бути її донькою й кожна могла б двічі обкрутити собі довкола талії Ядзину спідницю. Ще й залишилося б трохи.

Проте зараз усі, незалежно від статі, з подивом глянули на неї, мимоволі оцінюючи. Цей німий сигнал сприймався аж надто очевидно. Ядзю негайно дискваліфікували, а кандидати на роль партнерів у танці полегшено зітхнули. Однією менше. У глибині душі Ядзя з ними погодилася. Упевнена, що комісія її тут-таки відфутболить, вона зайшла на співбесіду, віддавши у дверях свій номерок якійсь молодій жінці, мабуть, асистентці продюсера. За столом сиділо троє людей: підтоптана прима (котра навіть, як помре від старості, то й так буде привабливіша, ніж Ядзя), мужик в окулярах з товстими скельцями, який щохвилини сякався, і хлопець у червоному береті, котрий вочевидь неймовірно нудився.

– Ну, добренько, щоб не гаяти часу, розкажіть нам швиденько щось про себе. Розумієте, такий коротенький brief, а тоді перейдемо до показу танцю. – Окулярник змагався з нежитем. Ядзя ладна була заприсягтися, що він мріє опинитися в ліжку з аспірином й улюбленою м’якою іграшкою.

– Так, так, неодмінно, це ж суть нашого кастингу, – екзальтовано вигукнула підстаркувата хореограф. – Танець – це як шепіт, що веде тебе життям…

– Окей, це ми вже чули, – нечемно перебив її хлопець у береті, причому хореограф несхвально викривила вуста, наквацяні червоним так сильно, що сліди помади помітні були на зубах.

– Закругляймося, бо я спав дві години. – Хлопець потягнувся, демонструючи під куцою сорочкою голий, порослий темним волоссям, живіт.

Ядзя раптом збагнула всю абсурдність ситуації: вона, втомлена життям жінка, стоїть зараз, неначе рабиня на базарі, щоб невдовзі вислухати нищівну критику сучасних торговців живим товаром. Тільки й того, що одягла нині парадний ліфчик. Тримала його в шухляді задля особливого випадку, але чимраз частіше відчувала, що ним стане її власний похорон. На горизонті навіть не пахло якимсь хвилюючим романом. Востаннє мужчина торкався її на безкоштовній консультації окуліста, коли зазирнувши Ядзі глибоко в очі, швиденько обстежив її на предмет катаракти.

Хлопець у береті безсоромно колупався в пупку. Єдиною особою, яка виявляла до неї інтерес, була молода асистентка, що підбадьорливо усміхнулася. Решта присутніх демонструвала завзяття кріпака на панському полі. Ядзя глянула на окулярника, який марно змагався зі спухлим носом, і раптом у ній щось прокинулося. Раз козі смерть. Якого лиха жінці з таким життєвим багажем тремтіти перед купкою тупих мучителів? Зрештою, йдеться не про життя, це вам не російська рулетка! Скинула чоботи, жбурнула їх аж попід стіну й виплуталася з бавовняної хустини гнітючого сірого кольору. Відразу почулася менш вільно, хоча мало бути навпаки. Правду кажучи, вона трохи запанікувала, а її загартована душа заховалася ще глибше. І щоби приховати свою повну беззахисність, Ядзя заторохтіла, не даючи нікому й словечка вставити. Розповідала про себе, про Густава й художні проекти, щомиті впадаючи в зайву екзальтацію. Намагалася не звертати увагу на червону пляму, яка несхвально похрокувала. І що довше старалася не дивитися, то більше була переконана, що кожне її слово обертається проти неї.

– Ні-і-і, ну це повна лажа… Слухай, дівчино, давай трохи жвавіше. Наші глядачі не хочуть дивитися на мамашу у відчаї, вони хочуть бачити сексі-тьолку. Можеш бути сексі-тьолкою?

Той, що в береті, націлився на неї своєю мобілкою й зачепився поглядом за груди, які були надто очевидним підтвердженням явища гравітації. І Ядзя відразу зрозуміла, що він узагалі позбавляє її права на існування. Вона не вписувалася в його уявлення. Вона більше нагадувала білу мишку з п’яних галюцинацій. І тоді її з голови до п’ят сповнив упертий бойовий дух. У ній зростала якась внутрішня незгода з такою бездушною оцінкою. Нема чого розглядати її, немов якусь річ, як товар, позбавлений будь-яких почуттів, власної гідності, права на власне шаленство. Якщо вже осоромитися, то принаймні не поступитися принципами!

– А тепер… – рішуче промовила вона, дивлячись хлопцеві просто в очі. – А тепер я буду ще жахливіша і… танцюватиму.

– О-о-о… – пожвавішала хореограф.

І вже зовсім забувши про гальма, Ядзя ушкварила вогнистий, жахливо-неймовірний танець, виспівуючи на повну горлянку «This Will Be» Наталі Коул. Вона інтуїтивно відчувала, що її внутрішня система самоконтролю відмовила, проте в цій пісні крилася якась незбагненна енергія й щоразу, коли вона звучала, то Ядзя втрачала контакт із реальністю. Так сталося й цього разу. Її виснажене стресами тіло рвонуло в танець, порушуючи всі фізичні закони, а накопичене за останні дні напруження вибухнуло, як новорічна петарда. Вона почула себе легкою й усередині настільки очищеною від шлаків, що наприкінці обдарувала комісію напівбожевільною усмішкою. З рота стирчало волосся з рештками рудої фарби на кінчиках, під час танцювального екстазу воно вивільнилося від гумки й тепер пасма стирчали в різні боки. На жаль, її ентузіазму ніхто не поділяв. Усі сиділи як запаморочені, ніби їх обухом гепнули.

«От чорт, я таки перестаралася», – подумала Ядзя.

Продовження цієї ідіотської сцени не очікувалося, тож Ядзя швиденько позбирала свої лахи і, ніби ще не досить осоромилася, дурнувато вклонилася на прощання. Упевнена, що вона повністю скомпрометувала себе, Ядзя кулею вилетіла зі студії.

– Це повний капець! – Хлопець у береті закурив цигарку. – Вона абсолютно безнадійна!

– Саме тому ми мусимо її взяти, – підвів підсумок окулярник і вибіг за нею.

Він упіймав Ядзю останньої миті, втиснувши ногу між двері ліфта, що саме зачинялися.

– Я режисер, ви повинні бути в програмі. Ви така… непередбачувана.

Ядзя слухала його, дивилася в палаючі очі й роздумувала, хто тут з них справді ненормальний. Чувак тішився, як патологоанатом, на столі якого опинився ще теплий небіжчик. Треба було швидко прийняти рішення, чи хоче вона, аби її нутрощі виставили на телебаченні. Щоб могти сказати глядачам: «От, будь ласка, це моя печінка, оце – стравохід, беріть його всі та їжте».

– Нічого не вийде, я не дозволю нікому порпатися в моїх бебехах. Пішли ви всі.

Окулярник ламав голову, як її зупинити. Бо ж ніхто нормальний не відмовляється від такої пропозиції, люди ладні одне одного вбити, щоб їх на мить показали по телебаченню. Але ця баба точно була прибацана. А йому, втомленому роками одноманітної роботи, обов’язком створення одного й того самого формату, якраз потрібні були такі навіжені. Він безпорадно дивився, як тепер одна з них вислизає йому з рук.

* * *

Дорогою зі школи Густав зайшов на базарчик, де торгували українці.

– Що ти хотів купити, хлопчику, га? – запитався продавець.

Едзьо попрохав його, аби він купив машинку для вишень, маленький хитромудрий пристрій для вибирання кісточок, завдяки якому робота посувалася швидше. Вони вже тиждень, як увихалися на дачі коло варення. Дерева, що їх Едвард старанно доглядав, вродили на диво. Тож протягом якогось часу старий і малий сиділи над відрами вишень і в перервах між формуванням Гуцевих м’язів віддавалися тихому, монотонному мистецтву витягання кісточок.

Досить швидко виявилося, що це заняття підходить обом більше, аніж виснажливі вправи, що мали підтягнути хирляву статуру восьмилітнього хлопця. Неквапний Гуцьо просто не встигав за швидкими боксерськими фінтами, динамічним обміном хуками, лівими простими, свінгами й необхідністю тримати захист. Що стосується Едварда, він теж волів менш утомливі заняття. У його віці тиск стрибав, а серце постійно зривалося в галоп, у результаті чого старий комуніст Едзьо викликав священика для останнього причастя. Жодного разу, коли життя опинялося під загрозою, він не міг примусити себе викликати «швидку». Від самої думки про те, що решту сил доведеться призначити на словесну баталію з диспетчеркою, його вуса сумно опадали. Окрім того, хвороблива несміливість, його споконвічна біда, що перекреслювала шлях до кар’єри, навіть зараз, на пенсії, не дозволяла боротися за свої права. Тому він мовчки страждав, мовчки програвав, мовчки, потаємно нещасливо кохав, не сподіваючись на взаємні почуття. Проте зараз йому полегшало, бо вечорами він сидів із дивакуватим, мовчазним хлопчаком, і попри те, що часом його чорти брали, бо малий був таки добряче мішком ударений, це все ж був її син. Її.

Густав звик до цих щоденних відвідин. Полюбив Едварда за те, що старий не розбалакував багато та й від нього не вимагав, аби Гуцьо сповнював помешкання безугавним тріскотінням. Полюбив сірникові забавки літнього дивака й спільне приготування із фруктів смачнющих джемів, про які він досі лише читав у «Дітях з Бюллербю». Щоправда, від цього руки ставали криваво-червоними, зате принаймні, не доводилося марно стирчати в себе нагорі. Його мати майже весь час спала. Коли Гуцьо виходив уранці до школи й коли повертався звідти, його зустрічала така сама пронизлива тиша, від якої завмирало серце. Він боявся її, бо коли мама стільки спала, то завжди була нещасливою. А коли вона була нещасливою, світ більше не здавався безпечним.