Текст книги "Шалене танго: істеричний роман"
Автор книги: Йоанна Фабіцька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)
Опівдні, як завжди, ключ заскреготів у замку, і досередини влетіла задихана Ядзя, а за нею Гуцьо із Гладкою Надею. Ципріян обернувся й загукав:
– Що в нас нині на ланч? Я хочу риби!
– Морозиво будемо, дядьку, морозиво! – Діти заверещали і, передражнюючи одне одного, повисли на Ципріянові, як кури на жердині.
Пухка дівчинка доїдала останній шматок багета, що призначався на спільну вечерю, а тоді гордо сказала:
– Про тебе знову пишуть у газетах.
Глянувши на Ядзю, Ципріян відразу збагнув, що трапилася якась прикрість.
– Читай. – Вона зняла пальто й кинула йому на коліна свіжу газету. – Певне, якийсь папараці стежив за тобою.
На фото був Ципріян, що сидів на балконі. Поруч, обведена червоним колом, видніла його забинтована кісточка, а великі літери заголовка не залишали жодних сумнівів: «Він більше не танцюватиме!».
– Краще вигадати щось, доки продюсер не сказився. – Ядзя викладала покупки й нервово розкладала їх по шафках.
Повернувшись до Варшави, усі протягом двох днів робили все можливе, щоб зберегти Ципріянову травму в таємниці. Справа була серйозна, бо перед початком конкурсу кожен з учасників підписав зобов’язання уникати небезпечних ситуацій, які могли б спричинитися до травми. Якби хтось довідався, як усе було із Ципріяном, продюсер згідно контракту міг би виключити його із програми й навіть вимагати відшкодування.
Ядзю мучило почуття провини. Вона мала краще пильнувати дитину. Через її безвідповідальність їхню пару могли зняти з конкурсу. Вона добре знала, як важливо для Ципріяна те, що він може далі танцювати. Тому разом з подругами доглядала його, прагнучи, аби він швидше одужав. Щоразу, подаючи йому їсти чи поправляючи подушку під спиною, з кожним запитанням, чи йому чого, бува, не потрібно, Ядзя відчувала, як її єство противиться й сповнюється зневаги до власної рабської поведінки. У Ядзиному серці змагалися два інстинкти: матері й феміністки. Перший постійно нагадував їй, що заради порятунку її сина Ципріян наразив свої цінні кінцівки професійного танцюриста. Такий аргумент примушував її феміністичні погляди маліти й зникати.
Але слід сказати, що весь цей час Ципріян безсовісно використовував свою хворобу, а його прихована природа суспільного паразита раптом проявилася вповні. Цей нероба навіть подумував, що він не проти, аби якомога довше пожити, як німецький пенсіонер.
Та незважаючи на це, протягом останніх двох днів вони посилено репетирували. На щастя, твіст був одним з нечисленних танців, який не вимагав від партнерів прямого фізичного контакту. Ядзя могла працювати самостійно. Незабаром на перші такти Чака Беррі вона реагувала, як собака Павлова, енергійно хвицяючи руками й ногами, починала пританцьовувати на місці, а її стегна впадали в якийсь конвульсивний транс. Вона подумки пообіцяла собі, що танцюватиме по-справжньому пристрасно, ніби була Умою Турман. І хоча до того, щоб зрівнятися з Умою, Ядзі бракувало двадцяти сантиметрів зросту, кільканадцяти пластичних операцій та кількох мільйонів на рахунку, Ципріян був у захваті. Настільки, що коли ногу попустило, він подався з Ядзею на мирну маніфестацію проти доступності методу «ін вітро» тільки для подружніх пар. Дівчата ледь не пісялися зі сміху, коли він енергійно вигукував: «По одній яйцеклітині для кожного громадянина!».
* * *
До Едвардового життя знову повернулася самотність. Власне кажучи, невідомо коли це сталося. Вона просто стала якогось дня на його порозі, а потім умостилася в його улюбленому кріслі. Дні знову почали тягнутися немилосердно довго, не допомагала навіть робота на дачі. Він раптом перестав будь-чому радіти. Занехаяні деревця сумно стирчали, ледь захищені від зимових морозів, а навколо нещодавно посадженої сливи, Едзевої гордості, майорів подертий целофан. Трохи втішали діти, але й вони приходили чимраз рідше. Гуцьо втратив інтерес до спільного зведення сірникових конструкцій і волів проводити вечори на сходах з Надею. Едзьо спостерігав за ними у вічко й мимоволі став свідком їхнього першого поцілунку.
Серце літнього добродія заповнювала така величезна пустка, що кожен звук, будь-який прояв життя сусідів за стіною завдавав йому болю. Едзьо сумував за Ядзею, бо майже не бачив її. Вона постійно кудись мчала, бігла, звідкись поверталася або кудись збиралася. Щоразу вродливіша, веселіша й чимраз більш далека від нього.
Почулися кроки, і літній пан, як завжди, припав до вічка. В останні дні він проводив біля нього купу часу, хоча на сходах, окрім зародження першого дитячого почуття, нічого не відбувалося. Проте цього разу кров зашумувала в його голові й перш ніж устиг про щось подумати, він відчинив двері й затягнув приголомшеного Ципріяна до кімнати.
– Можна вас… на пару слів… – Едзьо намагався панувати над собою, але було видно, як важко він хапає повітря, намагаючись віддихатися.
Молодик мимоволі здригнувся. Цей запах… Запах помешкання, де живуть літні люди: ліки, пилюка й минуле, заховане в тісній, наче труна, шкатулочці.
– … ви лише побавитеся, усі ви такі, на цьому телебаченні. А їй не можна нервувати, гм, як би це…
– Про що це ви? – Ципріян раптом зніяковів.
– Дитина мусить мати гарний взірець, йому потрібен батько…
Минула добра хвилина, перш ніж Ципріян утямив, в чому річ. Едзьо викидав із себе слова швидко, безладно, ніби боявся, що не встигне всього сказати.
– Я звертаюся до вашої честі, закликаю вас до порядності!
– Ви здуріли. Я не розумію, про що це ви, добродію! – Ципріян силкувався добратися до дверей, але старенький міцно тримав його за вилоги шкіряної куртки. Він стояв так близько, що Ципріян міг добре розгледіти його нерівномірно пофарбовані вуса. Його охопив дивний переляк, він відчув, як піт стікає по спині. Відіпхнув набридливого дідка й натиснув на клямку. Щойно він вискочив на площадку, Едзьо вибіг із квартири й кинувся за ним долу сходами.
– Дачу свою тобі віддам! Усі фруктові дерева… тільки залиш її. Дай їй спокій!
Йому відповіло глухе захряскування дверей під’їзду, а тоді притлумлений спів Поломського зі старого програвача поверхом нижче.
10
– Ну, скажи мені нарешті, я вже не можу! Ненавиджу несподіванки, завжди виявляється, що вони неприємні.
Ядзя, як мала дитина, тупцяла на місці, спостерігаючи, як Ципріян запихає їхній багаж до машини. Поруч стрибав збуджений Гуцьо.
– Ура, ура! У мене не буде нині фізкультури. Шкода, що Надю не можна взяти з нами.
– Її, певне, довелося б прив’язати до даху. Не уявляю, як ми тут помістимося втрьох.
– Спокійно, база, все під контролем. – Ципріян ляснув себе по лобі й скорчив блазенську міну.
Ядзя не любила, коли він так поводився, та цього разу засміялася, бо бачила, що він не панує над ситуацією. Двомісна машина ніяк не хотіла виконувати функції родинного авто й відвезти їх далеко, кудись на сільський пікнік. Був сонячний, холодний ранок, сонце ховалося за легенькими хмарками, поблизькі дерева вкривала паморозь. Усе виглядало казково навіть посеред буднів мало романтичного, сповненого вихлопних газів, міста. Та все ж було в цьому щось незвичайне. Обіцянка незвіданої насолоди, якогось свята. І хоча Ядзя із Ципріяном завзято сварилися, вирішуючи, хто з них поїде в багажнику, їх охоплювало радісне збудження. Два останні дні перед черговим виступом вони мали провести утрьох у якомусь таємничому місці, назви якого Ципріян не хотів їм відкрити за жодні скарби світу. Нарешті вмостилися і «Мазда» рушила. Ядзя востаннє глянула на подвір’я й підвела голову до своєї мансарди. Поверхом нижче у вікні майнула знайома постать, котра причаїлася за фіранкою. Тінь рвучко відступила, і щось, мабуть, упало з підвіконня, бо навіть сюди долетів звук розбитого скла.
Ядзя здригнулася. Неспокій затьмарив день, котрий так гарно почався. Глибоко в серці вона відчула страх, і її знову охопило незрозуміле почуття провини.
* * *
Через годину, бажаючи уникнути корків на кожному перехресті та їзди поміж «тірів», вони звернули праворуч і помчали розбитими бічними дорогами, мало не гублячи коліс.
– Якби ми збивали кожну курку, собаку й кота, котрі вибігають на дорогу перед машиною, то могли б відкрити ресторан з китайським хавчиком, – зауважив Гуцьо, коли Ципріян укотре виконував карколомний маневр, який загрожував солідним штрафом. Від тієї історії з Мануелем він у кожному зустрічному півневі вбачав утілення власного предка, усвідомлюючи, проте, що так починається параноя. Ядзю поступово полишило внутрішнє напруження, викликане ранковим випадком, а коли вони зупинилися випити кави в якомусь придорожньому барі з часів ПНР, то навіть перестала дратуватися, що одягла стрінги. Перед тим, як вони увійшли досередини, Гуцьо спинився й тицьнув пальцем на намазюканий під вивіскою кав’ярні напис, і запитав:
– А що це значить?
– Е-е-е…
– Те, що місцеве населення просто… любить життя. – Не розгубився Ципріян.
І вони з Ядзею розреготалися, як божевільні, не могли зупинитися навіть тоді, коли розгнівана офіціантка стала біля них, чекаючи на замовлення. Гуцьо зі сльозами на очах питав чимраз настирливіше: «Ну що в цьому такого смішного?!». Але чим довше він розлигував, тим сильніші напади реготу охоплювали дорослих. Бо під табличкою «Прохолодні напої. Алко» хтось доповнив пропозицію, дописавши: «Оралко & Аналко».
На дорогу, що вела на Сувалки, вони виїхали в чудовому настрої, Гуця вдалося задобрити фруктовим желе зі збитими вершками в огидному пластиковому стаканчику. Легенький вітерець розігнав хмари, а Ципріян, як і належить справжньому самцеві, безупину плів Ядзі небилиці. Робив він це настільки симпатично, іронізуючи над собою, що вона не образилася й навіть розпружилася, слухаючи сентиментальні хіти Берта Бакарака. У той же час, вона не могла пригадати, щоб якась жінка не розчулилася від «This Guy’s in Love with You» або «Close to You». І коли їм стало зовсім добре, вони, немов у романтичній комедії, (він, вона, дитина й усе закінчується хеппі-ендом) увімкнули собі, щоб отямитися, «I’ll Never Fall in Love Again».
Проте з кожною хвилиною Ципріян виглядав усе стривоженішим і, нарешті, за шістнадцять кілометрів до Августова зупинив машину.
– Мабуть, я закурю.
– Ти ж кинув! – озвалася Ядзя, підозріливо глянувши на нього. Йому вочевидь щось муляло. Як упертий шматочок огірка, приклеєний до стравоходу: ані перетравити, ані виригати.
І гарний настрій чорти вхопили, бо Ядзя була влаштована так, що коли чоловік тільки підвищував на неї голос, вона негайно казилася і, перш ніж винуватець устигав щось утямити, вона в бойовому обладунку кидалася на нього зі списом.
– Ти мені не фиркай, добре? Не фиркай, бо як я тобі зараз фиркну, то в тебе порцеляновий лак із твоїх гарненьких зубів пообсипається. Що з вами діється, мужики? Варто про когось подумати, що він нормальний, то він тобі відразу все перегівнякає! Фиркати він мені тут буде! – Ядзя стусонула ногою шину й подалася в кущі випісяти всю злість.
Ципріян був добряче спантеличений. Його аж тіпало від обурення. Прекрасно! Вони ще навіть не цілувалися, а вона йому вже сцени влаштовує!
– Жінки просто такі вже є, – пояснив йому Густав і додав, утішаючи: «Звикнеш!».
Але Ципріян не хотів звикати, бо єдине, що він ненавидів, були істерички. З такими ніколи нічого не відомо. Начебто все чудово, гарно, приємно… Пестиш таку, стараєшся, вона стогне, звивається, ніби покроплена лимонним соком устриця. Відчуваєш, що от-от кінчить, і ти, нарешті, отримаєш нагороду за свою працьовитість, а вона раптом вибухає плачем так, що оргазм утікає тобі під самі яйця й хочеться зав’язати собі член вузлом.
Ципріян утомився від власних коників, а тут ще ця викомарюється, аж гей. Невідомо, що їй на думку спаде. Не виходить з тих кущів і не виходить… Може, образилася на смерть, і тепер повертається до Варшави пішки через ліс? Ще нападе на неї який-небудь збочений грибник, уб’є, не доведи Господи… а йому доведеться всиновити Гуця. О ні!
– Ядзя-а-а… бо мене лісові німфи зачарують!
– …
– Ядзька, повертайся, чорт забирай, бо я цюняти хочу, а машину не можна залишати!
– Повернулася моя русалка… на сказ хвора. – Ципріян ніжно повибирав з її волосся гілочки, коли Ядзя нарешті виринула з гущавини. – Чого ти так нервуєш? Господи, ну й характер у тебе…
– Паскудний, – підказав Гуцьо і, побачивши вираз маминого обличчя, швидко додав, виправдовуючись: «Ну, що? Ти ж сама завжди так кажеш».
– От бачиш. – Ципріян меланхолійно усміхнувся. – Чужі люди бувають нещирі, а свої завжди правду скажуть.
Ядзя засміялася й витягла з торбинки пачку легких дамських сигарет «Davidoff», які завжди носила із собою для подруг, котрі смалили. Ципріян витягнув одну, закурив, скривився й відразу переломив навпіл.
– Мушу тобі відразу сказати… – почав було він і зім’яв у спітнілих долонях наступну сигарету.
– То я погуляю. – Гуцьо, тямуща дитина, збагнувши, що заноситься на серйозну розмову, почав вилазити на невисоку сосонку.
Ядзя мовчки чекала. Простягнула йому свою наполовину спорожнілу пачку. Та-а-ак… от і настав момент, коли мужик заговорив. Спершу неможливо дочекатися, але коли нарешті до цього доходить, раптом усе перестає здаватися приємним. Коротко кажучи, Ядзя могла зараз дізнатися, що Ципріян:
а) має четверту дружину й разом з нею виховує трійнят, старших за нього на двадцять років;
б) це саме той серійний убивця англійських селян, якого розшукує Інтерпол;
в) мріє збільшити бюст до розмірів Памели Андерсон;
г) колишній ксьондз-розстрига.
Перш ніж вона встигла вибрати найприйнятніший для себе варіант, почула:
– Ми їдемо до мене додому.
– Я й не знала, що в тебе десь тут є вілла… що ж, гаразд, ти огидний буржуй, але це не причина так переживати.
– Ми їдемо до мого рідного дому, туди, де я народився й виріс… – Ципріян нервово потирав руки, аж пальці тріщали.
– Але… я думала, ти з Варшави, тобто, читала, як ти розповідав у якомусь інтерв’ю про родину з діда-прадіда. Що вони в повстанні брали участь.
– Я брехав. – Ципріян зітхнув і глянув Ядзі в очі. – Просто вигадав собі ефектну історію для медій кілька років тому. Зірка не може зрости у якійсь занюханій провінції, де єдиною розвагою було підглядати, як ксьондз ходить до нужника. Знаєш, що я зробив з першими заробленими бабками? Надіслав їх батькам, щоб зробили собі, нарешті, удома туалет. Усе дитинство в мене взимку мерзла дупа. А потім, коли до нас приходили однокласники, я постійно переживав, щоб їм бува, не захотілося відлити. Так стидався, розумієш? Хіба медіям потрібна така зірка? Довелося створити собі нову біографію… Але раптом я затужив за цим усім. Гадки не маю, чому. Так само, як не відаю, якого лиха везу туди тебе…
Ядзя дивилася на нього, і в ній зростало зворушення. Щось у її душі тенькнуло, бо й вона соромилася свого дитинства. Ядзя так раділа, коли переселилася до тітки. Аби бути подалі від постійних материних нарікань. І оселившись у цій омріяній, трішки більшій дірі, де був лише один кінотеатр, швидко почала нове життя. Настільки швидко, що не встигла навіть з мамою попрощатися… Тоді показували «Star 80», і їй вдалося пройти на сеанс зі старшою сестрою подруги.
– Ну, тоді мусимо їхати, – проказала тихо.
Усього кілька слів, але їх виявилося досить, щоб Ципріян знову згадав, яким був колись. Юнаком, котрий танцює потай від усіх десь на мазурському полі тютюну. У селі, звідки він був, не цінували митців і вільних художників, тож йому довелося ховатися зі своєю пристрастю. Місцеві мешканці цілими днями просиджували в крихітному скверику, що виконував роль інформаційного центру, й обговорювали сусідів. Усе це супроводжувалося цілковитою зневагою до іншого мислення, поглядів, сприйняттів. Жорстокий містечковий ритуал, якому віддавалися з особливим завзяттям, полягав у психологічному лінчуванні обраної жертви, а коли та, зацькована, здавалася, починалися пошуки наступної. Інколи до цього долучався ксьондз, що виголошував з амвона апокаліптичні перестороги. Нічого дивного, що коли сусіда доніс Ципріяновій матері про дивне замилування її сина до танцювальних лясів-вихилясів, ту охопив чорний розпач. Вона плакала, що хлопець укриє ганьбою цілу родину, і його старша сестра ніколи не вийде заміж. На жаль, її плач не зарадив, тому мати щодня шмагала свого сина різкою, щоб, не дай Боже, з нього не виріс педик чи ще якийсь «гомосекс». Проста жінка любила свою химерну дитину, і ще протягом кількох років шарпалася між материнськими почуттями й містечковими вимогами та нормами. Тут, у глухій провінції, танці вважалися чимсь ганебним і брудним. Віщували швидку появу Антихриста, в ім’я Отця й Сина…
Тому, отримавши атестат зрілості, Ципріян прихопив із собою трохи одягу, жменьку спогадів, та й подався до «прогнилої» столиці, щоб там кинутися просто в обійми сатани. Через декілька років він уже міг допомагати батькам фінансово, і з почуттям провини, регулярно надсилав їм гроші. Проте до рідного дому ніколи не навідувався. Навіть на татів похорон не приїхав. А мати, дивлячись по телевізору синові виступи, плакала від любові й гордощів. І про всяк випадок хрестилася.
Ципріянові траплялося не спати ночами, і тоді він перелякано думав, чи не мав батько рації, коли застерігав його від гулящого життя й несерйозного заняття. Доки тато був живий, то постійно повторював, що син повинен знайти собі порядну людську роботу, наприклад, працю на рибокомбінаті. І чимшвидше оженитися. Бо мужик без баби – сам, як баба.
Усе частіше Ципріян боявся, що опиниться в злиднях, не маючи права на пенсію, наживе собі артрит і дегенеративні зміни в суглобах. Тому те, що він знову танцював і був популярним, стало для нього чимсь більшим, ніж поверненням до життя. То була втеча від родинного прокляття.
* * *
– Йой Боже-е-е-е! Йой Боже-е-е-е! Влодарчикова-а-а, дивисі-но-о-о!
Літня жінка з повною торбою неймовірно спритно проминула червону «Мазду» й майнула до будинку в кінці вузької немощеної вулички. Ципріян їхав за нею повільно, намагаючись об’їжджати калюжі, щоб не забризкати сусідку водою.
– Це пані Хмелевська, яка мені все дитинство отруїла, – пояснив він пасажирам.
Подвір’я дісталися майже одночасно, і коли на ганок вийшла, тримаючи картоплину в руці, шістдесятилітня жінка із фарбованим каштановим волоссям, треба було щось сказати.
– Влодарчикова, таж то син тобі онука привіз, нарешті, показати!
Ципріянова мати виглядала як дружина Лота – закам’яніла й німа. Проте швидко отямилася, бо спершу голосно схлипнула, а тоді, жбурнувши в сина напівпочищену картоплину, гаркнула:
– Ох ти, гультяю сякий-такий! Сорому в тебе нема, отак звістки не подавати роками! Я навіть померти спокійно не могла б, отак! Я вже на прощу збиралася, але треба останню махорку позвозити!
Ядзя розчулено слухала її, бо саме згадала канікули, проведені в іншої тітки, неподалік Гайнівки. Там теж усі безугаву репетували. Тим часом цікава сусідка приклеїла носа до шибки і, витріщившись на Ядзю, сповістила половині містечка:
– Ну-ну, а ту якась хвойда сидить у машині. Зара… зара… таж то та, що танцює з нашим Ципусем! Пані зірка приїхала! Лю-у-у-удоньки! – і помчала з радісною звісткою.
Ядзя вирішила нізащо не виходити з машини й негайно поїхати звідси геть, хоча в неї немає водійських прав. Але її вже витягали, несли ледь не на руках, обмацували, як годовану льоху. Зусібіч сходилися близькі й не дуже родичі, а за ними інші, котрі називали себе далекими кревними. Усе задля того, щоб сісти до столу з варшавськими гістьми й сфоткатися на пам’ять. Рейвах здійнявся такий несамовитий, що з’явився навіть старійшина роду, майже дев’яностолітній Ципріянів дідусь, який більшість часу проводив у ліжку з огляду на прогресуючий склероз. Старий був глухий, мов пень, але вроджена життєлюбність і цікавість призвели до того, що він постійно вимагав, аби йому про все докладно розповідали й по декілька разів пояснювали. З нагоди онукового приїзду дідусь пов’язав собі блакитну краватку, залишаючись при цьому в піжамі. Ядзі він навіть сподобався, бо кумедно підбігав до всіх з голосним вигуком: «Ого, шось сі діє!». Старенький швидко потоваришував з Гуцем і почав його вчити робити самокрутки на якомусь допотопному пристрої.
Коли прийшов війт власною персоною, матуся Влодарчик витягла з комори здоровенного сенкача[3]3
Сенкач – кондитерський виріб з пісочного та бісквітного тіста, який печуть на спеціальному рожні, що обертається, задля отримання патьоків, котрі нагадують сучки дерева (прим. пер.)
[Закрыть] та велику пляшку найкращого самогону, який тримали задля особливої нагоди. Почалася велика гостина, на якій плакали так само багато, як і сварилися, згадуючи про давні образи, відкриваючи приховані жалі й з’ясовуючи колишні непорозуміння. Ципріян, який раніше був місцевим диваком, а нині став гордістю цієї Богом забутої діри, трохи вже заморений, потискав присутнім руки, запевняючи, що пам’ятає їх. Пізнього вечора господиня, нарешті, повиганяла всіх гостей. Навіть Ципріянова сестра та його швагро пішли до себе нагору. Щаслива мати щохвилини гладила сина по обличчю й ніжно примовляла: «Ох ти, бандите… негіднику такий, лобуряко».
Ядзя делікатно підвелася від столу, тим більше, що Гуцьо, який напхався смаколиків по саму зав’язку, аж похитувався від утоми, наче куплений у росіян Іван-Покиван.
Кімната, приготована для них на ніч, була маленька й білена вапном. У кутку стояла кахляна піч, а матрац на ліжку був напханий найсправжнісіньким сіном! Ядзя й Густав перезирнулися й дружно взяли розгін. А потому так довго вовтузилися в перинах, що скрізь літала купа пір’я.
* * *
Уранці їх розбудили вигуки й гарячкова метушня. Стривожені Ядзя й Гуцьо збігли вниз і побачили ледь не бунюелівську картину. По цілій кухні, на підлозі, столі, стільцях, підвіконнях та на печі було розкладено… доларові банкноти. Ядзя протерла очі, сподіваючись от-от прокинутися, але те, що діялося навколо, аж ніяк не нагадувало сновидіння.
– Кара Божа із цим дідом, – нарікала Ципріянова мама.
Абсолютно глухий старий на її слова нашорошив вуха й підвів голову.
– Скільки він отак грошей змарнував, – продовжувала лементувати жінка. – Уже три будинки можна було збудувати.
– Треба в банку тримати, – підказав Ципріян, вигладжуючи останнього мокрісінького долара. – Дідусь запхав їх до каналізаційної труби у ванній, – пояснив він Ядзі. – Без кінця щось ховає, минулого року закопав у садку всі документи з лікарні, і їх досі не знайшли.
– Певне, погнили й перетворилися на компост. Кущі порічок росли цього року як скажені, – сказала Еля, Ципріянова сестра, сідаючи до столу біля матері й брата. – Треба з ним щось робити.
– Ого, шось сі діє! – Старенький схопився з місця й подріботів до присутніх, уважно прислухаючись.
– Нічого не діється, краще скажи, де ти документи закопав, дідусю?
– А не скажу! – Дідусь лукаво захихотів і, схопивши зі столу окраєць хліба з домашнім смальцем, зник у своїй кімнаті.
Ципріянова мати, підперезавшись червоним фартухом, молола м’ясо.
– Кара Божа, лиш рукою махнути і вже, бо що тут поробиш? А ти, Ципусю, після сніданку трохи Ягуні околиці показав би, га? А малий зі мною на кухні залишиться. Покуштуєш нині наших цепелінів. Певне, у житті таких не їв?
Ядзя всміхнулася до Гуця.
– Тільки нехай уроки спершу зробить. Бо коли повернемося до Варшави, то не буде часу. Відразу наступний тур.
– Та я знаю. Ціле містечко дивиться, а я так плачу… так плачу, аж мені сльози дзюрком ллються.
Тим часом Гуцьо приніс згори підручники й заходився коло вправ. Через дві хвилини задоволено сповістив:
– Готово.
Ципріян підперезав його ганчіркою, аби малий міг безперешкодно пізнавати секрети кулінарної алхімії. Ядзя сягнула по підручник з інтегрованого навчання. Під малюнком, на якому були зображені різні предмети, видніло завдання: «Ясь забув написати назви свого шкільного приладдя. Чи ти зробиш це замість нього?». Гуцева відповідь була такою: «Sorry, ні. Мені здається, це нечесно».
* * *
Спершу Ципріян показав їй копанку, до якої вони із хлопцями стрибали «солдатиком», потім лікарню, де його тричі зшивали, і нарешті, закритий уже Будинок культури, де йому ноги роз’їжджалися на ковзкому паркеті.
Потім обійшли озеро, проминули відпочинкові котеджі, які пахли вологою та пліснявою, і дійшли до широкого незаораного поля, посеред якого стояла велика дерев’яна стодола.
– Оце моя батьківщина, – мовив Ципріян, скидаючи темні окуляри й зробивши рукою велике коло. – Каторга мого дитинства. Уявляєш, скільки роботи коло тютюну?
– Уявляю. Гарують від квітня до кінця листопада. Спершу посадити, потім зібрати, висушити й продати. Руки аж коричневі й не відмиваються тижнями.
– Диви-но, яка розумниця! Що тобі відомо про важку працю, принцесо з палацу? – Зазирнув їй у вічі, і якусь мить його обличчя було зовсім близько. Ядзя відчула запах, який її збентежив, і негайно відступила на крок.
– У мене був лише невеличкий палац, вирізаний з картону, і я багато років проводила канікули зовсім недалеко звідси. Моя родина теж вирощувала тютюн. Знаєш… Мені страшенно подобалося нанизувати ці великі, пахучі листки на довгі дротини. Та найдужче я любила, коли все висіло високо під стелею. Відразу ставало темно й волого, як у джунглях.
– А мені більше нагадувало якийсь готичний костел. Я там бавився в божественне откровення.
– Що??? – Ядзя не могла стриматися від сміху. – Як саме?
– Звичайно. Складав долоні й довго вдивлявся в сонце, що прозирало між дошками стодоли. Доки перед очима не починали літати кольорові плями. Тоді я вдавав, наче я святий і маю видіння. Ходи, покажу тобі. – Ципріян потягнув її за собою й обоє побігли з гірки, голосно регочучи.
Навколо було тихо та спокійно. Вони відкрили ключами купу замків, прочинили скрипучі двері й увійшли досередини. Там панував морок, лише де-не-де крізь шпарини в стінах проглядали ранкові промені, і в їхньому світлі танцювали порошинки й тютюновий пил. Ядзя вдихнула повітря. Так, цей добре знайомий запах… трохи млосний, солодкавий і разом з тим різкий та насичений. Відчувався характерний аромат сухого листя, хоча в темних кутках постійно чаїлася волога, яка назавжди в’їлася в дошки й жердини. Усю підлогу вкривали мішки з тютюном. Це було дивовижне видовище.
– Неначе якась сонна армія… – прошепотіла Ядзя, зачарована цією картиною.
– Ходи, снитимемо разом з ними. – Ципріян зняв куртку й розіклав її на тютюнових пагорбах.
* * *
Він страшенно боявся її торкатися. Раптом його пальці вмілого коханця втратили всю вправність. Він уперше соромився, мовби зараз вони разом вчилися всього знову. Коли Ядзя лежала в його чарівному сховку, де він у дитинстві ховав свої скарби, Ципріян уже знав, саме вона є його найбільшою, найціннішою «знахідкою».
Ядзя так тремтіла від нервів, що не могла стримати цокотіння зубів. Міцно притулилася до Ципріяна й невдовзі вони трусилися вже обоє, як пара недосвідчених, трохи переляканих дітей.
«Чому мені смішно?» – подумала вона, тамуючи хихотіння.
Їй було гарно й легко. За мить Ядзя вже сміялася так голосно, як ніколи в житті, хоча обличчям стікали струмочки сліз. Ніби кран хтось відкрутив.
А потім, кашляючи й топчучи махорку, вони почали танцювати всі неіснуючі танці світу, після яких довго паморочиться голова, а серце розпирає невимовне щастя.
* * *
– Готова? – спитав він перед виходом на сцену, коли обоє, переборюючи мандраж, чекали на свою чергу.
Нарешті оголосили їхні прізвища, і камери із цієї миті не зводили з них об’єктивів.
– Ну, до бою! – Ципріян усміхнувся, підбадьорюючи себе і Ядзю, а тоді не втримався й гучно ляснув її по сідницях.
З першими тактами хіту шістдесятих «You Never Can Tell» Ядзя вибігла на сцену, скидаючи дорогою шпильки й не зводячи погляду із зали. У темній перуці з рівно підтриженою гривкою, чорних брюках та білій блузці з підкресленою талією, танцюристка скидалася на справжню Мію з фільму Тарантіно. В її очах була така пристрасть, що глядачі відразу зааплодували, а коли поряд з’явився Ципріян, оплески переросли в справжні овації. Їх негайно оцінили за старанну й бездоганну стилізацію. Чоловік випромінював незвичайну зосередженість, настільки сильну, що оператор боявся навіть дихати, щоб нічого не пропустити. Кожна деталь іміджу танцюриста була ретельно продумана, починаючи від дірявої шкарпетки й закінчуючи ледь збайдужілим виразом обличчя втомленої життям людини. Ципріян стільки років чекав цієї миті, коли він зможе, нарешті, танцювати на сцені по-своєму. Так, як йому хотілося, без зайвого апломбу й понтів, перевтілюючись у героя улюбленого фільму. Коли він з’явився у світлі прожекторів, усім аж подих перехопило, бо колишній Ципріян де й подівся. Довге волосся, зібране на потилиці у хвостик, навмисне змащене брильянтином, щоб виглядало ледь маснуватим. Аби здавалося, ніби він має зайву вагу, Ципріян під завеликий костюм запхнув силіконову гримувальну подушку. Тіснувата сорочка облягала його помітне черевце. Став навпроти Ядзі, очікуючи, ноги ледь зігнув у колінах, а тоді, наче знехотя, обоє розпочали неквапний твіст. Оператори без кінця знімали зблизька діряву шкарпетку й масне волосся, що спадало Ципріянові на щоку. А коли Ядзя провела перед очима спершу однією, а потім і другою долонею, завершуючи танець ефектним піруетом, у знімальній групі розляглися гучні вигуки:
– Наближення!!! Супер, очі! Очі мені давай, та-а-ак!!!
– Загальний план, ще загальний, тепер танцюристи! Швидко, деталь!!!
Уже давно жодна пара не викликала таких бурхливих емоцій. Бо історія, котра відбувалася під час цього танцю, була сповнена внутрішнього драматизму. І не треба було навіть знати цього відомого епізоду з «Кримінального чтива», щоб прочитати пристрасний заклик без слів, який поєднав тоді у фільмі, а зараз тут, на сцені, химерну дружину боса мафії та її розчарованого життям охоронця, що саме переживав вікову кризу.
Чак Беррі замовк, зате публіка розгаласувалась що є сили. Цей блискучий виступ, несхожий на все, що вони досі бачили, підкорив серця глядачів. Оцінка захопленого журі була одноголосною.
– Із можливих десяти балів ви набрали двадцять!
Ципріян боявся підвести голову, щоб не було помітно, який він зворушений. Та йому довелося це зробити, бо найприскіпливіший із членів журі звернувся безпосередньо до нього:
– Я приголомшений вашим виступом, бо вперше не можу ні до чого причепитися. Ципріяне, це не лише танцювальний, але й акторський шедевр. Узагалі-то лише найбільші митці можуть поступитися й дозволити, щоб жінка по-справжньому виділялася. І хоча твоя партнерка танцювала незрівнянно, саме ти був справжньою зіркою.
Ядзя підвелася навшпиньки й ніжно поцілувала Ципріяна в спітніле чоло.
Коли вони зникли за лаштунками, навіть Молодий спромігся привітати пару з успіхом:
– Респект, старий, – сказав, б’ючи себе в груди.
І тільки Верена мовчала, до болю кусаючи губи. Збагнувши, що все продовжує знімати камера, котра скрізь їх супроводжує, вона в’їдливо кинула Ядзі:
