Текст книги "Шалене танго: істеричний роман"
Автор книги: Йоанна Фабіцька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)
2
Цілий тиждень лляло. Дощ безперестанку. На сніданок, обід і вечерю. Спершу вода стікала по стіні, потім по кухонній шафці, зупиняючись на мить, наче востаннє наважуючись і… хлюп! Прямісінько до відкритого слоїка із запліснявілим варенням, на холодну яєшню або на черствий, одинокий окраєць хліба. Манюній столик, утиснутий між пралькою й плиткою на дві конфорки, був тим, що в помешканнях з нормальним метражем зветься кухнею.
Дах знову, як і щороку, протікав. Лляло безперестанку, а як казав їхній начальник ремонтної служби комунального господарства: «Як тече, то не пече, ги-ги-ги». «На дощ і на сніг ще ніхто не поміг, ги-ги-ги».
Тож Ядзя сиділа у відчаї й рахувала краплини, що падали в каструльку з учорашнім молоком. Тридцять дві, тридцять три, тридцять чотири… Нарешті здалася й розревлася.
Промоклий Гуцьо зі шкільним рюкзачком на плечах стояв у дверях і безпорадно дивився, як його мати повільно від’їжджає. Думав, як їй сказати, що треба принести тридцять злотих на фонд класу й ще дванадцять на книжку з інформатики, ну і… що Гладка Надя вкинула його кеди до нужника. Йому врешті вдалося їх витягти, але здається, користуватися ними вже було неможливо. Цілий клас мав забаву, але це пусте. Він витримав, Густав лише повинен був переконати себе, що це звичайна собі гра, таке випробування. Якщо не розплачеться, переможе. А в нагороду його завжди першим, а не останнім, обиратимуть для гри у два вогні.
– Купив мені цигарки?
Ядзя сиділа на підлозі. Досі в піжамі, незважаючи на пообідню пору. Вона не милася вже кілька днів, кучері перетворилися на жирні бурульки, і від цього вона здавалася ще сумнішою. Волосся давно вже втратило свій характерний мідний блиск. Навіть веснянки, усі її кумедні веснянки, помітно зблякли від переживань. Однією рукою вона прикурювала витягнутого з попільнички недопалка, другою нишпорила в розірваному пакеті з кукурудзяними пластівцями.
– Їсти катма, попереджаю. Я не встигла приготувати.
– Я не голодний. – Густав витяг з кишені почату пачку дешевих цигарок. – Пан Едзьо знизу дав мені трохи для тебе. Питав, чи ти й досі така сумна.
Він зняв мокру куртку, старанно розвісив її на спинці стільця й почав збирати звідусіль чашки з рештками кави.
– Ходи до мене. – Ядзя простягла руки. – Облиш цей сраний посуд і йди сюди! Ти ж любиш свою маму, еге ж? Це нічого, що я геть не маю сил… Це відчай, розумієш? Але побачиш, усе буде добре. Я знайду роботу, переїдемо із цієї нори. Я знову ілюструватиму книжки. Або ні! Сама щось напишу, найліпше комікс. Разом зробимо, хочеш?
– Добре, мамо.
– Так! – Вона плеснула в долоні. – Все вирішено. Не треба мені жодних мужиків, щоб жити.
Ядзя підкотила штанини піжами, відкрила вікно і, не звертаючи увагу на дощ, вийшла на дах.
– Нікого мені не треба, нікого-о-о-о!
Вона кричала, склавши долоні й задерши обличчя до брудно-сірого неба. Вітер і дощ робили своє, байдужі до заяв іще однієї потенційної самогубці.
Густав викинув бички зі склянки, дочистив рідиною для посуду кеди, а тоді зачинився в туалеті з мобілкою.
* * *
– Сонечко, залиш! Залиш це! Коли Нюня зробить каку на горщик, то не приносить мамці. Мамця сама собі подивиться.
Уля, тридцятирічна білявка з великими блакитними очима, на мить з’явилася у дверях вітальні.
– Дуже перепрошую, але Зося так пишається тим, що покакала. Вона б із радістю без кінця дивилася на власні гівенця. Щиро кажучи, ми вже ради із цим не даємо.
Вона помчала із цим смердючим скарбом до вбиральні й через декілька хвилин гукнула:
– Налий собі чогось випити! Ось-ось має прийти Сара!
Дякую Тобі, Боже, за друзів, яких нам посилаєш. Коли Ядзя після місяця гниття в брудному спортивному костюмі, харчування виключно сніданковими пластівцями й чіпсами та перегляду передач для покинутих ідіоток (канал «Твоя ворожка») почала нагадувати передчасно постарілу, ожирілу бомжиху, Густав підняв на ноги Улю й Сару. Це були єдині Ядзині знайомі, яким вона із чистим сумлінням могла признатися, що в неї знову нічого в житті не вийшло, і вони б не зловтішалися із цього приводу.
Вони дружили ще зі студентських часів, утворюючи щось на зразок фізіологічного гібриду: майже зрослі назавжди. У всіх складалося враження, що після довгих років блукань десь у міжгалактичних просторах, їхні загублені рідні душі нарешті таки зустрілися. Такої глибокої інтимності, нерозривного зв’язку жодній із них потім не вдалося відчути ні з ким іншим. Колись вони навіть спробували це намалювати: три жінки сидять спинами в позі лотоса. Кожна дивиться прямо перед собою, кожна в інший бік. Але вони об’єднані волоссям, яке утворює дивовижне, нерозривне, трикольорове плетиво. Блондинка, брюнетка й рудоволоса. «Ну й кічуха», – вирішили вони потім і повісили, кожна в себе, у найнепомітнішому місці. У цій картині був якийсь магнетизм. Прихована сила солодкої, таємничої жіночої енергії.
Незважаючи на схожість, їхні долі склалися по-різному. Ядзя опинилася в перспективному видавництві. Уже тоді вона була покинутою жінкою, легковажно заплідненою одним із цих метеликів-Емманюелів. На малюнку, де вона була зображена в дитинстві, її фігурка завжди мчала уперед, бо життя таке коротке, а принад – так багато…
Ядзя народила Густава, купила квартирку на Повіслі й почала нелегке життя польського трудівника із кредитом на сорок років. І щоразу, коли вночі лежала на купленому в «Ікеї» дивані, спокійна, що за квартиру заплачено, стане грошей і на сплату кредиту й на зимовий табір для Гуця, їй на плече всідався гномик-варивода й заводив своєї: «Ти не там, де повинна бути. Твоє справжнє життя минає деінде, без тебе. Ти стоїш не на тому пероні, але ще можеш устигнути». Та Ядзя була переконана, що її потяг уже поїхав. Після останнього тесту на виживання, влаштованого Мешком, вона почувала себе знищеною, як Варшава після повстання. Хотілося лише, аби все переболіло.
Уля, метка й завжди весела, стала більд-редактором в одному із жіночих журналів, а вільний час віддавала створенню авторських книжок: унікальних, рідкісних мистецьких творів, черпаючи натхнення в поезії, зокрема віршах Сильвії Плят. Якось у відрядженні вона познайомилася з Романом, старшим на п’ятнадцять років юристом, і стала його другою дружиною. Протягом десяти років народила йому Ганю (десять років), Кубу (чотири) і Зосю (майже два). Уля забула про мистецтво, погладшала на кілограм за кожен рік подружнього життя й більше не посміхалася так часто. Зате Роман був утіленням мрій кожної практикантки, яка починала працювати в його фірмі. Цей чарівний, рішучий хлопець саме завершував процес злиття двох канцелярій, і нікому б навіть на думку не спало, що в затишку домашнього вогнища Роман безпорадний і неорганізований більше, ніж його діти. Він кохав дружину, бо та поважала його право на приватну територію й завжди знала, де він посіяв важливі документи й запонки до вихідної сорочки.
І вже точно найкраще повелося Сарі. Воно й не дивно, бо з їхньої трійці вона була найгарнішою й ще змалку сама ставила життю свої умови. В одному з мережевих агентств вона досягла посади арт-директора й коли вже намічалося чергове підвищення, покинула все до біса, спокусила найпотворнішого в колективі хлопця й перебралася на село. Проте зв’язок Красуні й Чудовиська не витримав випробування часом: Чудовиську важко було призвичаїтися до факту, що їх розділяє естетична прірва. Усе ж він виявився настільки порядним, що пішов від Сари після ремонту будинку. Тож відтоді Сара жила самотньо на узліссі, наче Білосніжка. На жаль, у ролі гномів виступали місцеві залицяльники, переважно залежні від алкоголю рецидивісти з одним зубом спереду. Якось, коли Сара рубала дрова для каміна, її відвідали духи предків і давніх мешканців полінезійського архіпелагу. Найближчий рік вона провела в Новій Зеландії, переймаючи від тамтешніх шаманів таємне мистецтво оздоровчого масажу. Відтоді вона була жрицею маурі й надавала послуги населенню, масажуючи зболілі тіла й душі.
– Нізащо не здогадаєтеся, хто нині був у мене на ліжку!
Вона саме ввійшла, порожевіла, щаслива, ширячи довкола аромат сандалового дерева. І аж гаряча від енергії, яка її всю оточувала.
– Мужик з ерекцією! Постав це поки кудись. – Вона кинула Улі велику дошку, обшиту тканиною, з отвором для голови.
– Не знаю, чому, але це твоє ліжко завжди в мене асоціюється з гільйотиною. – Уля змагалася з незручним реквізитом. – Ну й сила в тебе, тягати таке із собою до клієнтів.
– Мої духи-опікуни мені допомагають. – Сара засміялася, відкидаючи пасма довгого чорного волосся.
Вона наче випромінювала незвичайне сяйво, ніби світилася ізсередини.
– Ти як горіховий торт із родзинками, тьотю… – Гуцьо посміхнувся, облизуючись.
На мить Ядзя відчула, ніби її хтось дряпонув просто по серцю.
– Як толт, як толт! І калтопля-флі з кецупом! – Куба стрибав навколо, намагаючись привернути до себе увагу.
– Дай! – мала Зося на слово «картопля-фрі» реагувала, як собака Павлова.
У вітальні вмить зчинився страшенний шарварок.
– Уа-а-а! Мамо, вона мене штовхнила! Штовхни-и-ила мене!
– Треба казати «штовхнула», шмаркачу…
Найстарша з дітей, Ганя, перебувала на віковому роздоріжжі. Ніяк не могла вирішити, залишатися їй дитиною, чи все-таки перетнути магічну межу світу дівчат-підлітків.
– Мам, ну скажи йому щось. – Вона надула губи, ще сильніше задерла носа й спідлоба поглядала на матір.
Уля вкотре подумки зізналася собі, що її доня справді гарненька і, на жаль, жахливо розбещена. Пропустила її скаргу повз вуха, бо якби реагувала щоразу, коли ситуація цього вимагала, то давно вже вмерла б від виснаження.
– Слухай, – сказала вона Ядзі, – у нас до тебе є пропозиція. Capo, ти їй скажи, а я зажену Зосю до ліжка.
Сара сіла поруч на канапі.
– Ми вирішили дати тобі трохи грошей, доки ти якось не станеш на ноги. Віддаси, як зможеш, а ще краще буде, коли приймеш їх як подарунок від щирого серця. Ми ж знаємо, як тобі важко… Мусить минути трохи часу, щоб усе повернулося до звичного ритму. Не роби нічого насилу, ми всього допильнуємо.
Ядзя знала, що Сара й так відчувала все те, чого вона зараз не могла вимовити від зворушення. Тому мовчки дивилася на свою чудову подругу, яка, посміхаючись, докинула:
– А тобі класно в Романовому халаті.
– Улька мене силоміць запхнула до ванни. Боялася, що я заразу якусь принесу до її стерильного гніздечка. – Ядзя лише кліпала очима, тамуючи сльози.
– Котусю, щиро кажучи, від тебе тхнуло вже здалеку! – озвалася з дитячої кімнати Уля.
– Дай їй спокій. Жінка в депресії може тхнути…
– У деплесії, у деплесії. – Куба промчав кімнатою, наче американський винищувач F-16, тягнучи за собою розгорнутий рулон туалетного паперу. У цю ж мить повернулася його мати.
– Ну, тепер можна спокійно розклеїтися.
– Мама, а я не хоцу сьпати. – Куба видирався їй на коліна, завзято колупаючись у носі.
– Цьоця Ядзя буде нині сьпати з Кубусем, – заявив він урочисто. – Або ні. Я буду сьпати з Гуцьом, а цьоця з татком.
Усі троє вибухнули сміхом, хоча Уля була переконана, що її розсіяний чоловік навіть нічого б не помітив. Він саме з’явився на порозі й спантеличено дивився на них.
– О, дівчата… А я й не знав, що ви прийшли. Слухай, – звернувся він до дружини, – ти не знаєш, куди я поклав роздрук квартального балансу?
– Не знаю й не знатиму протягом найближчої години. А повертаючись до…
– Мамо! У цьому домі що, не можна вже й хвильку побути на самоті? Заборони йому заходити до мене. Він знову кудись заховав мій щоденник…
– Ганю, я поза покриттям, зависла, батарейки в мене сіли, саріtо? – Улі почав уриватися терпець. – Гуцьо, можеш трохи зайнятися Кубусем? Може, пограєте в щось?
– Я мушу заощаджувати енергію, мені ще матьоху робити.
– Густав! – Ядзя спопелила сина поглядом.
– Ну що? Ти сама казала, що коли людина себе до чогось примушує, то це їй скорочує життя на один день.
– У-у-у, то я вже вмерла, – констатувала Уля.
– Мамо-о-о! – Ганин голос перейшов на сопрано. – Ну ска-а-ажи йому!
– То де мій баланс? Ти, напевне, кудись його поклала. Вічно ти щось кудись кладеш! Я тобі стільки разів казав, щоб ти не чіпала жодних…
– Ну, мамо-о-о…
– Тихо-о-о!!! – Сара вистрибнула на канапу. – Киш мені звідси! А ви одягайтеся! – наказала вона подругам.
Коли через декілька хвилин вони збігали до машини, Зося прокинулася й заплакала, Куба вдавав машину швидкої допомоги, Ганя хряскала дверима, а Роман стояв на балконі й перехилившись через поруччя, кричав:
– Ти ж не збираєшся залишити мене самого з усіма цими дітьми?!
І лише Гуцьо, призвичаєний до того, що ніхто з ним занадто не панькається, відкрив на кухні підручник з математики й хоч-не-хоч, став на герць із рівняннями з одним невідомим.
* * *
У кнайпі було гамірно, сизо від диму й бракувало вільних місць. Проте лише тут дівчата могли спокійно передихнути.
– Я іноді ненавиджу власне життя. – Уля сьорбала крізь соломинку залишки мохіто. – Не підходжу я на роль матері багатодітної родини.
– Але ж ти їх усіх любиш, хіба ні?
– Щиро кажучи, я не певна…
Химерно виглядали ці три жінки на тлі веселої юрби з її безперервними шлюбними ігрищами. Люди фліртували, торкалися одне одного, кидали навсібіч зальотні погляди. У повітрі здіймався характерний п’янкий пах перманентної сексуальної готовності. Тим часом вони зосередилися виключно на собі, неначе оточені якимсь невидимим бар’єром і залишалися єдиними, хто не посилав багатозначної інформації. Двоє чуваків з ірокезами на голові й пляшками мексиканської «Корони» в руках коротко підсумували: «Жертви власних вібраторів». А дівчата, навіть не підозрюючи, що їм саме причепили етикетку зі словами «прострочений товар», змагалися, котрій з них ведеться найгірше.
– Гей, дівки, це в мене депресія, мене покинув мужик. Тож будьте трохи тактовніші й припиніть нарікати. – Ядзя замовила черговий коктейль. – На додачу мене ще й з роботи нині викинули.
– Ти сама звільнилася, – нагадала Сара.
– То й що з того? Я відпрацювала там стільки років, вони повинні були знати, що не варто сприймати серйозно все, що я роблю. Окрім того, коли я писала заяву, у мене була місячка, а в цьому стані я завжди буваю дуже радикальна. Ну, і він мене ще тоді кохав…
Від самого лише спогаду про вичепурену гівнючку, котра зайняла місце поруч із Мешком, у Ядзі піднявся тиск. Вона відсьорбнула коктейлю, тоді ще й ще, доки не побачила дно склянки. Сумно подумала, що це чергове дно, до якого вона в житті опустилася, і хіба один Бог знає, скільки це продовжуватиметься.
– І все через моє прізвище, – захлипала вона.
Змагаючись із дією алкоголю, дівчата намагалися стежити за її складним розумуванням.
– Як це? Він тебе покинув, бо в тебе таке прізвище?
– Якраз ні. Він мене покинув, бо в мене не таке прізвище.
– Ага, – покивали вони головами, замислюючись, чи Ядзя вже зовсім набралася, чи може випити ще.
– …ну, бо його перша любов мала прізвище Борсук, а друга Байбак, – пояснювала Ядзя чимраз більше спантеличеним подругам. – А я… а я…
– А твоє прізвище Гладишевська, і який це в біса має з ним зв’язок, бо я щось уже не доганяю? – Уля замалим не встромила цигарку собі в око.
– Та отож! Знаєте, яке прізвище в цієї сцикухи, що має народити йому дитину?
Уля й Сара завмерли, бо чудово пам’ятали давньокитайський афоризм: «Перш ніж запитати, подумай, чи справді хочеш почути відповідь». Попри все, вони ризикнули.
– І як?
– Білка. Її звуть Жанета Білка!
На хвилину запала незручна мовчанка. А потім шалений, істеричний напад дурного сміху.
– Знаєш…, – Сара насилу притлумлювала хихотіння, – у нього, певне, слабкість до хутрових ссавців. Ти мала б йому співчувати, певне, на нього вже чигає Товариство захисту тварин.
– У цьому є свій позитив. – Уля, як дружина з багаторічним досвідом, розвинула добре знайому тему. – Принаймні вночі з тебе ніхто не стягає ковдру, не хропе під вухом, не лишає срач у ванній, не користується твоїм кремом для депіляції. – Уля помітно розійшлася.
– А от я б страшенно хотіла, щоб мені хтось залишав срач у ванній… – Сара раптом споважніла. – 3 усім доводиться давати раду самій. Мушу все вміти: і замок полагодити, і котел, і розетку прикрутити, і на лисиць кишнути, бо лізуть під самий паркан. Я почуваюся такою самотньою…
– Ти, певне, здуріла! – Цього разу Уля таки справді штрикнула себе в око, але була настільки обурена, що навіть цього не відчула. На кінчиках вій тріпотіла крихта попелу.
– Зв’язатися з мужиком – це як підписати угоду з колонією паразитів! Невідомо, коли він висотає з тебе останні краплини життя. Можеш забути, що ти людина, що в тебе є якісь потреби, почуття. А критичні дні? Це розкіш, ти взагалі не маєш права на критичні дні. А ще як підуть діти, то це взагалі могила. Я тепер розумію, чому всі англійські домогосподарки в шістдесяті були узалежнені від амфетаміну… Без чогось такого не дотягнеш навіть до другого сніданку. Я б дозволила порізати себе на шматки й посалити, щоб пережити хоч один такий день, як ти. – Уля раптом злісно глянула на Сару.
«Господи Боже, ну чисто Іствікські відьми, – майнуло в Ядзиній голові. – А я, звісно, найогидніша з них».
Тим часом Сара не залишилася в боргу.
– А я віддала б увесь свій занюханий «лайф-стайл». Увесь цей надуманий духовний розвиток, тишу, спокій, купу часу й простору, які насправді є засраною порожнечею, щоби хоч раз почути те, що ти чуєш настільки часто, що вже оглухла й осліпла від цього!
Уля перекинула склянку, витерла розлитий коктейль чоловіковим подарунком (шалик від Версаче, найновіша колекція) й рушила в контрнаступ:
– Зате все ліжко лише твоє, і ніхто не лізе до тебе, зжерши кілограм бобів. Ну і… сексом займаєшся лише тоді, коли справді цього хочеш.
– Це точно! – Самотня жінка, що сиділа над склянкою пива, помітно пожвавилася, а тоді знову заціпеніла.
Ядзя із Сарою глянули на подругу.
– Ти що, жартуєш? Це ти не хочеш..?
– Я собі щось не уявляю, як це можна не хотіти сексу із твоїм чоловіком, – абсолютно щиро зізналася Ядзя. – Ну, розумієш… гіпотетично.
Уля допила коктейль і подала знак офіціанту, що хоче замовити ще один.
– Бо він у ліжку такий нестерпний… усе робить, як за графіком. Знаєте… шия, вухо, груди, сідниці. Шия, вухо, груди, сідниці… Ох, як мене чорти беруть. Так старається викликати в мене оргазм, як якийсь засраний відмінник. Я потому почуваюся, як вичавлена цитрина, але мушу кричати від щастя, бо він такий чудовий. Блін, де мій мохіто? Гей! – Вона помахала рукою в бік бару.
– А я думала, що… – Ядзя прикрила рота рукою, аби не розреготатися.
– Знаєш, ти таки ненормальна. Нарікати на мужика, бо він занадто добрий у ліжку? І це тоді, як усі статистичні дані б’ють на сполох, що після шлюбу подружні партнери байдужіють одне до одного й займаються сексом для годиться? Ти маєш бути щасливою, а не жалітися! Хотіла б я мати такого чоловіка, як твій Роман.
– Узагалі-то не все так погано. – Уля задерикувато посміхнулася.
– Чорт, ми що, прозорі? – Сара нетерпляче роззирнулася в пошуках офіціанта. – Нам до клімаксу ще далеко.
– Жах. – Ядзя знову засмутилася. – Цей тип не бачить нас навіть тоді, коли ми хочемо дати йому на чай. Ніхто нас не помічає…
– Рената?! – У цю мить радісний п’яний вигук вирвався з уже немолодих грудей клієнта, котрий ледве тримався на ногах.
– О Боже ти мій, Рената! – Він похитнувся, щоб не втратити вертикальне положення, а тоді наче роз’юшений бугай рушив на перелякану Ядзю.
– Та ви що? Я ніяка не Рената. – Їй ледве вдалося уникнути нападу.
– Та не вимахуйся, Ренато. Скільки років минуло! Я б тебе й на краю світа впізнав, я всіх своїх жінок пам’ятаю. – Він гордовито випнув дистрофічну грудну клітку й оглушливо гикнув.
Дівчата ледве не вмирали зі сміху. Проте Ядзі від думки про те, що хтось може на неї таким чином зазіхати, хотілося плакати. «Ну чому я подобаюся лише пиякам, ненормальним і шлюбним аферистам?». Звісно, вона не була вражаючою красунею, не була навіть просто красунею, але ж це не причина, щоб до звичайної дівчини чіплялися послідущі мужики. Ядзя вирішила закінчити цю ганебну сцену й категорично заявила, що не допустить жодних натяків на свою адресу. На обличчі Ромео-невдахи вималювалося болісне розчарування:
– Ну знаєш, Ренато! Так накирятися, щоб навіть нареченого не впізнати? – І забрався непевним кроком, наспівуючи драматичну пісню Маленчука «Танго лібідо».
* * *
У квартирі на третьому поверсі панувала цілковита тиша, якщо не враховувати таємничих напружених постогнувань. У найпросторішій кімнаті, де стиль пізнього Ґерека поєднувався із дрібноміщанською розкішшю, біля столу сидів Едзьо і, видаючи приглушені стогони, завершував майстерну, дивовижну конструкцію із сірників. Це була троянда, така неймовірно делікатна й тендітна, сповнена світла в проміжках між дерев’яними паличками, що нагадувала міланський собор Дуомо. Важко було повірити, що із чогось настільки банального, як кілька коробочок сірників, можна створити справжнє диво. Але Едзьо був майстер творити чудеса. Підкрутив фарбовані вуса й саме збирався доклеїти найменшу детальку, котра увінчувала його шедевр, як збагнув, що вже довгенько не може зосередитися. Щось йому заважало. Це не був хіт «Нумо заспіваймо всі», який стара порхавка Мацеякова вмикала щодня з восьмої ранку до другої, а тоді, поставивши клізму, вдавалася на пообідній сон. Цього разу він почув зовсім нові, незнайомі звуки. Хтось наче вовтузився й гупав на сходах. Едзьо нашорошив вуха. За дверима квартири відбувалося щось погане. Наш відставний поліцейський, чиє минуле було таким само складним, як повоєнна історія Польщі, схопив вибивачку для килимів і безгучно зняв ланцюжок. Відчув, що в його вражених склеротичними змінами судинах пожвавлюється кровообіг. Рвучко розчахнув двері й занімів на порозі. Біля його ніг катався клубок, що складався з неповнолітніх осіб, причому положення тіл було доволі нетиповим. Потерпілою стороною, яку притискали до землі, намагаючись придушити, був Гуцьо, а невідомий нападник був вочевидь жіночої статі. Мучителька хлопця сопіла, усівшись на ньому верхи й намагаючись запхати малому до рота кляп, змайстрований зі спортивних штанців. Едвард негайно поспішив сусідові на допомогу. На жаль, він промахнувся, і дочка міфічних фурій ще протягом хвилини утримувала перевагу над ними обома. Нарешті Едзьо підвівся на ноги і, схопивши дівулю за шкірку, стягнув її з жертви, котра ледве дихала. На якусь мить його добрі старечі очі зустрілися зі страхітливим утіленням байдужої агресії й насильства в крихітних очицях свиноподібного створіння. Істотка з тупуватою пичкою швиденько відіпхнула руку, що тримала її за комір і, вшилася, гупаючи поламаними східцями, уникнувши таким чином зайвих повчань. А Едзьо лише тоді відчув, що в нього знову розгулявся радикуліт. Спираючись на хлопцеве плече він пошкандибав до помешкання, де важко впав у напіврозвалене крісло. Цю стару руїну Едзьо забрав разом з іншими пам’ятними речима з комісаріату, коли йшов на пенсію. Зрештою, начальник однаково розпорядився поміняти меблі, які мали відтепер відповідати нормам Евросоюзу. Ані Едзьо, ані крісло не підходили під євросоюзівські стандарти.
Густав, що був дитиною, неначе народженою діяти в критичних ситуаціях, перехопив ініціативу.
– Де у вас грілка? А камфорний спирт? Це треба нагріти, я бачив по телевізору в програмі «Ваше здоров’я».
Малий пішов до ванної й наповнив грілку гарячою водою. Едвард, змагаючись із гострим болем, спостерігав за точними, зосередженими рухами Гуця. Так, у цього хлопця вочевидь якісь проблеми. Коли б він лише знав, як йому допомогти. Старий зручно вмостився й накрився коцом. Гуцьо присів поруч.
– Яке гарне. Що це таке?
– Троянда.
– Ви самі зробили?
– Сам. Люблю часом поколупатися, помайструвати. Брат мене навчив. Як сиділи вдома самі, бо мама працювала на заводі, то це заспокоювало нерви, займало голову. Тоді ми так за нею не сумували. Ой… – скрикнув він, спробувавши поворухнутися.
– Може, викликати швидку, 999 або 112 з мобільного? – Хлопець відклав тендітну квітку на місце, неначе боявся, що його незграбні пальці знищать цей маленький шедевр.
– Минеться, завжди миналося… А тепер, парубче, розкажи-но мені, що це за панночка так за тобою бігає, що примчала аж сюди?
– Це Гладка Надя, вона мене ненавидить від першого дня в школі…
– Гм, а чому?
Гуцьо запихав руку в рукав, а тоді знову витягав, роздумуючи над причиною.
– Не знаю, може, вона просто мусить когось ненавидіти?
Едзьо довго дивився на Гуця. Було помітно, що малий намагається триматися, але в очах вже зачаїлися сльози, ознака безпорадності й страху.
– Іноді люди ненавидять інших, бо їх самих ніхто не любить і нікому вони не потрібні… А часом просто через те, що їм справляє приємність знущатися зі слабших. – Він задумався на мить. – Ти розповідав про це мамі або вчительці?
Гуцьо заперечно похитав головою. Шморгнув носом і більше не міг приховувати, що не знає, як із цим упоратися.
– То й добре. – Едзьо підвівся із крісла. – Ми самі собі дамо раду. Ой, ой-ой! – Схопився він за спину. – Дай-но мені отой альбом. Отам, на полиці… О, чудово. – Він із полегшею гепнувся на канапу.
Хлопець сів біля нього й невдовзі дві чуприни, сива й дитяча, ще зовсім непокірна, схилилися над фотографіями.
– Бачиш цього сухоребрика? – чоловік постукав пальцем по фото з надірваними краями, на якому виднів невеличкий переляканий хлопчина із брудними гострими колінцями. Він сидів на траві й жадібно дивився на інших дітлахів, що ласували морозивом на паличці. Поряд стояла сільська молодиця в білому халаті й зазирала всередину чогось, що нагадувало маленький холодильник на колесах. Усе це на тлі поля й руїн розбомблених будинків…
– Хто це?
– Я, у дитинстві. Усі хлопці у дворі давали мені лупки. Принаймні відтоді, як мій брат більше не міг мене захистити. – Едзьо зітхнув і мимоволі напружив м’язи.
– Він кудись поїхав?
– Атож, хлопче, він поїхав дуже далеко. Наступив на міну і його закинуло аж у космос. Потому мені довелося боронитися самому. Я почав із найпростішого. Трохи віджимався, качав прес, вправлявся з еспандером. А потім…
– А потім що?
– Бокс. Я почав займатися боксом. Тренувався, аж піт з мене лився. Мій далекий родич мені показував. Такий собі, бабі через вулицю бондар. Ти теж міг би.
Хлопець сидів, похнюпивши голову.
– У мене немає жодних родичів. Узагалі нікого немає, крім мами.
В Едварда так сильно стиснулося серце, аж він перелякався, чи є вдома нітрогліцерин. А тоді вирішив по-чоловічому.
– Я тебе навчатиму.
