Текст книги "Шалене танго: істеричний роман"
Автор книги: Йоанна Фабіцька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)
12
Люди за лаштунками без угаву поглядали на годинники, панувало справжнє пекло. Ніхто зі знімальної групи не уявляв, чим закінчиться цей нервовий вечір.
Атмосфера була такою напруженою, що приїхав навіть продюсер. Він бігав між переляканими учасниками шоу, струшуючи скрізь попіл із сигари й відверто нехтуючи правилами протипожежної безпеки. Відколи про Ядзю не було звісток, у нього знову озвалася виразка. Сягнув по таблетки, замалим не зашпортуючись у кабелі, який розмотував молодий технік.
– Якого біса ти… – Він розлютився й щосили стусонув прожектор, котрий стояв поруч. – Забери це негайно! Ти що, не бачиш, що в нас тут пожежа в борделі?!
Хлопець швидко прибрав речі з проходу. Нікому не хотілося потрапити нині шефові під гарячу руку.
* * *
Увесь минулий тиждень медії проводили рекламну кампанію, підігріваючи інтерес до фіналу конкурсу. Натовп фоторепортерів очікував на старті. На це пішла купа грошей, і продюсер справді сподівався, що Ядзя не буде останньою ідіоткою і все ж з’явиться. Про всяк випадок послав під її дім на Повіслі кількох моторних хлопців з репортерського відділу, але ті щохвилини дзвонили до нього, повідомляючи, що їм не вдалося її побачити.
– У вікні горить світло, але ніхто не відчиняє. Ми так голосно стукали, що якась сусідка знизу пригрозила нам, що подзвонить до поліції, – доповідав по телефону один з них.
Гладун слухав це зі зростаючим роздратуванням. Тоді почухав голову й, нарешті, віддав розпорядження:
– Нічого не поробиш. Якщо не можна крізь двері, доведеться спробувати по-іншому. Пришліть на місце кран з підйомником. Я розумію, блін, що зараз суботній вечір, але кошти не мають значення! Притягніть мені її сюди живу або мертву!
І, прикуривши чергову сигару, він розгонисто рушив до операторської. Дорогою в кімнаті для VІР-ів наштовхнувся на зеленого від хвилювання Ципріяна. Угледівши його, лише кинув:
– А ти молися. Бо якщо вона не з’явиться тут за півгодини, на тебе чекає кар’єра помічника муляра.
Швидко відчинив двері до операторської. Над мікшерським пультом нахилилися кілька осіб, серед них режисер, директор з виробництва та двійко його асистентів. Один з них підвів на прибулого червоні від безсоння очі.
– Не можна довше чекати, – сказав він. – Ми вже втретє запускаємо рекламний блок, через дві хвилини виходимо в прямий ефір. Глядачам у студії терпець увірвався.
– То дайте їм якісь закуски на халяву! Вигадайте щось!
Він плюхнувся на шкіряне обертове крісло, яке небезпечно затріщало під його вагою. Було помітно, що товстун щось гарячково обдумує.
– Але вони більше не хочуть солоних горішків, публіка вимагає танців, – несміливо промимрив один із працівників.
– Окей. – Бос махнув рукою. – Починаємо.
Усі вже знали, що треба робити. На всі рівні пішли відповідні команди. У студії спалахнула червона лампочка.
– Три, два, один, нуль… починаємо.
«Добрий вечір, шановні пані та панове!» – розпочав шоу відомий актор, глядачам показали картку з написом «аплодисменти», відразу розляглися гучні оплески.
Молодий розминався зі своєю партнеркою перед сценою.
– Старий, скидається на те, що тобі доведеться танцювати одиночний танець, – кепкував він. – Але, знаєш, це дурного робота, у нас таки конкурс пар.
Ципріян нічого йому не відповів. Попустив на шиї затісного метелика й знову набрав номер телефону, який знав напам’ять. Як завжди ввімкнувся автовідповідач, проте цього разу Ядзині слова були такими: «Дайте мені всі святий спокій».
Чоловік ледь посміхнувся, бо це, принаймні, свідчило про те, що Ядзя жива. Раніше повідомлення треба було залишати після лаконічного «Ядвіґа» та сигналу.
* * *
Молодий зійшов зі сцени з обличчям звитяжця. Їхнє мамбо було неймовірним! Воно й не дивно, адже пара репетирувала день і ніч, щоб досягти досконалості. Щасливі танцюристи зверталися до публіки, яка невдовзі віддасть комусь омріяну перемогу.
Тим часом у режисера тривала бурхлива нарада.
– Зміна сценарію! – прийняв рішення замучений окулярник, попиваючи вже третій енергетичний напій. – Покажемо зараз «Паризьке ревю». Хай дівчата танцюють якомога довше!
Він вийшов до коридору й кілька хвилин радився зі своїм заступником. Тоді швидко подзвонив на гарячу лінію й відправив людей у гримерку, де повідомив пригніченому Ципріянові:
– Війна – не війна, show must gо on. Збирайся, танцюватимеш із іншою партнеркою.
І в цю хвилину до приміщення увійшла загримована для сцени Верена. На ній був усіяний блискітками бюстгальтер і коротка спідничка.
– О ні! – Ципріян схопився на ноги, перекидаючи стілець. – Ви не можете зі мною так учинити!
– Слухай, ти, гівнюк! – Режисер наблизив до нього налите обличчя. – Це ти не можеш так учинити з нами. Зараз мені на сцену, інакше не виступиш більше до кінця життя, зрозумів?
– Упораємося, спокійно… – Верена підійшла й торкнулася Ципріянової руки, але той негайно відсмикнув її, – я не дозволю зруйнувати твою кар’єру. Усе буде, як колись.
Вона дивилася йому просто в очі, а Ципріян подумав, наскільки треба бути підлою людиною, щоб скрізь залишати після себе лише лайно.
– Ну, усе влаштувалося. Танцюватимете те саме, що п’ять років тому, коли ваша пара виграла конкурс. Це ж вам заіграшки, правда? – Режисер ляснув Ципріяна по спині й, задоволений, пішов до продюсера, аби запевнити його, що все абсолютно під контролем.
* * *
– Мамо, ма-а-амо… – Гуцьо сидів на дивані й тягнув Ядзю за руку.
Вона відучора лежала в ліжку, заховавшись у постелі так, що з-під ковдри виднів лише кінчик її сірого розтягнутого светра. Зі своєї безпечної нори вилазила лише по нову пачку паперових хусточок, які зуживала неймовірно швидко. Від плачу її очі зовсім спухли, а ніс почервонів.
– Ви мусите щось з’їсти. – У крихітній кухоньці стояла Надя й заливала окропом дві порції китайського супчику.
– Дайте мені спокій, нічого я не хочу. – Ядзя відвернулася спиною до неї й цілого світу.
Діти перезирнулися й важко зітхнули. Рівно о сімнадцятій Гуцьо ввімкнув телевізор. Залунала характерна музична заставка «Танців-спотиканців», і Ядзя аж підстрибнула під ковдрою.
– Вимкни це негайно! Чув? Ти цього не дивитимешся!
Хлопчик боязко глянув на маму. Від страху в нього тремтіло підборіддя, проте він заявив:
– Але я хочу це дивитися. Ми разом хочемо, правда, Надю?
Ядзя кулею вилетіла з ліжка.
– Ану, дай це сюди, шмаркачу ти такий! – Вона спробувала забрати в сина пульт.
Гуцьо кинув його подрузі, а та, зціпивши зуби, заховала пульт собі в труси. Розлючена Ядзя підійшла до телевізора й висмикнула шнур із розетки. І знову повернулася до ліжка, яке нагадувало кубло, й накрилася по самісіньку маківку. За мить знову почулася набридлива музична заставка програми й конферансьє оголосив про виступ «Паризького ревю». У Ядзі не було сили боротися. «До дупи все», – подумала вона прибита, і заткнула пальцями вуха. Лежала абсолютно вичерпана й нещасна, переконана, що навіть власна дитина виступає проти неї.
Тим часом Гуцьо нишком пробрався до ванної, увімкнув мамину мобілку й зателефонував по допомогу.
– Це Уля. – Простягнув руку з телефоном. – Будеш говорити?
Ядзя щось невиразно буркнула й щільніше закуталася ковдрою.
– Вона не хоче… – мовив малий у слухавку. – Гаразд, спробую. А із Сарою? – Питання зависло в повітрі.
– Здається, теж ні… Не знаю, вона спить. Добре. Подзвоню, коли станеться трагедія.
У відчаї поклав мобілку й сів поруч із Надею на килимі. Телефон знову задзеленчав. Ядзя підхопилася й розлючено жбурнула трубку у вікно.
– Ой-ой! – скрикнула дівчинка. – Такі бабки…
Конферансьє оголосив Ципріянів виступ.
Гуцьо занепокоєно глянув на маму, але та вперто ховалася під ковдрою. Спить чи прикидається?
Тим часом з телевізора долинали перші такти хіту Ніни Сімоне, а в смузі світла з’явився Ципріян. Він стояв, опустивши голову, немовби очікуючи на вирок. Спалахнув другий рефлектор, і Верена зробила ефектний пірует, а тоді розбіглася й скочила вперед з розтягнутими в шпагаті ногами. Згідно з хореографією, партнер мав її спіймати, проте сталося непередбачене. Ципріян, ніби його щось підштовхнуло, відсмикнув руки і, не звертаючи ніякісінької уваги на Верену, пошукав очима відповідну камеру. Наблизився до неї, вочевидь щось задумавши. Спантеличена танцюристка, наче гарматне ядро, пролетіла над сценою і з розгону гепнула в публіку, придавивши кількох осіб.
– Мамо! – Гуцьо термосив Ядзю, намагаючись її розбуркати. – Мамо, швидше, дивись!
Ядзя глипнула одним оком. На голові в неї був ковтун, з ніздрі виднів шматочок паперової хусточки. Вона безтямно кліпала очима, вдивляючись у телевізор і намагаючись збагнути, чи все це відбувається насправді. Бо Ципріян стояв посеред сцени, довкола панувала цілковита тиша, жодної музики, нічогісінько. Лише камера наблизилася впритул, і з екрану дивилося зосереджене чоловіче обличчя.
– Верена мала рацію, – почав він, і в Ядзі завмерло серце.
– Танець завжди був для мене всім. І я все б віддав, щоб танцювати. Але нині мій виступ у цьому шоу без тебе – лише сумний фарс. Тому я віддаю Молодому перемогу. Я хочу танцювати лише з тобою, Ядзю, але не на сцені, у сяйві рефлекторів, а в житті. Бо я кохаю тебе, Ядзю.
І, сказавши це, залишив приголомшених операторів, глядачів, музикантів, і швидко вийшов зі студії.
– Бе-е-е-е!!! – Надя не витримала напруження й розплакалася.
Ядзя прикипіла до екрану телевізора, як загіпнотизована. Десь на другому плані з-під купи потрощених стільців силкувалася вилізти Верена. Ефектний кок зсунувся їй на око. Приголомшена, вона продовжувала прикладати долоню до рота.
– От блін! Зуб злама-а-ався-а-а!!!
* * *
Під дверима помешкання відбувався справжній цирк. Хтось енергійно грюкав у них. Нарешті до кімнати влетіли Уля із Сарою, яких запустив Гуцьо, а за ними – кілька папараці. Дівчата, напівпритомні від збудження, стискали в руках свої мобілки й дивилися на їхніх екранчиках передачу.
– Ти це чула?! – вигукнула Сара й кинулася до Ядзі. – Чула, що він сказав?! Він сказав… сказав… що кохає тебе! Тримайте мене, бо я зараз знепритомнію.
Сара обвіювалася кухонною ганчіркою, діти аплодували. Уля шморгала носом, а фотографи клацали фотки, як скажені.
Ядзя відчула, як під повіками запекли сльози. Горло в неї так стиснулося, що вона ледве вимовила:
– Ідіотки, а ви й повірили… – Вона ридала. – Це все напевне було спла… спла… сплановане-е-е!
Подумала, що коли вона зараз ніде не заховається, то її охопить справжній розпач. Швидко розглянулася по всіх кутках, у яких аж роїлося від людей. Недовго думаючи, Ядзя схопила коц, натягла на ноги хутряні чобітки й вийшла крізь вікно на дах, водночас захряснувши за собою маленький шпінгалет, відрізавши цим шлях усім, хто хотів податися за нею.
* * *
На іншому кінці міста, у відділенні інтенсивної кардіотерапії, пані Іренка помішала цукор у склянці з бордовою рідиною. Облизала ложечку й заховала її до кишені свого сестринського халата. Замкнула кабінет на ключ і почалапала до палати № 5, де лежав такий любий її серцю пацієнт.
– Компотику принесла, – сказала, обережно зазираючи досередини. – Вишневого. А вишеньки із власної дачі.
Едвард звівся на лікті, і всі трубки, що стриміли в нього з носа, зап’ястків та шиї, примусили медичну апаратуру видати пронизливий писк. Медсестра підійшла до залізної коробки й щосили гепнула кулаком у корпус. Пищання припинилося.
– Кара Божа із цим мотлохом… – зітхнула вона й присіла на краєчку ліжка.
Едзьо зашарівся від такої несподіваної близькості жінки й намагався заховати під ковдрою телевізійний пульт. Пані Іренка лише зараз помітила ввімкнений телевізор, у якому був стишений звук.
– А це що таке? Казав лікар, щоб не дивитися. Тиша має бути, спокій. Відпочивати треба. Ой, пане Едзю, бо я тут біля вас ляжу й пильнуватиму, як не будете слухатися.
Вона грайливо посміхнулася й нахилилася над засоромленим пацієнтом так низько, що той побачив її повні груди, котрі насилу поміщалися в ліфчику. У нього зашумувало в голові, тому він швидко перевів погляд на підвіконня, де стояла бляшана качка, наповнена сечею. Таке скерування думок на прозаїчну фізіологію дозволило йому трохи заспокоїтися.
– Ой, ну й роззява ж я! – Жінка ляснула себе по лобі. – Та ж я температуру прийшла поміряти, а термометр забула. Хи-хи-хи!
Вона крутнулася на п’ятці й ледь не підстрибом вибігла з палати. Едзьо негайно скористався нагодою, щоб увімкнути в телевізорі звук. Ципріян саме освідчувався Ядзі в коханні, і коли Іренка повернулася, тримаючи в руці термометр, то переконалася, що цього разу апаратура виє не безпідставно.
– Та що тут діється! – загриміла вона, справді сердячись. – Ну що за вперта людина! Бачу, доведеться вас особисто пильнувати.
Поправила Едзеві крапельницю, підіткнула ковдру і, не зважаючи на норовистого пацієнта, сіла на ліжку.
– Тільки щоб нового інфаркту не сталося, бо піду собі. – І вона кокетливо підморгнула.
Едзьо підкрутив вуса.
– Із вами я згоден навіть на клінічну смерть. А вишеньки на дачі – це який сорт?
13
Літня добродійка вийшла зі своїм пекінесом на вечірню прогулянку.
Погода була приємна, хоча тримався легенький морозець, але не такий, щоб її старі кістки протестували. Тож цього разу вона вирішила пройтися трохи далі, ніж зазвичай – до кінця своєї вулички, а потім звернути ліворуч. Уже за рогом помітила, що перед поблизькою блакитною кам’яницею щось відбувається. Там стояв великий кран, навколо ще кілька машин і чималенький натовп роззявляк.
«Певне, пожежа», – подумала вона й наддала ходу, аби нічого не проґавити.
Вона обожнювала всілякі трагедії та нещастя. Особливо, коли за ними можна було спостерігати на безпечній відстані. Але тут нічого не горіло.
«Може, це самогубця?». Вона з надією підняла голову й мало не скрикнула від радості. На даху будинку сиділа зіщулена постать. Проте звідси не було видно, чоловік це, чи жінка.
Літня пані взяла Нюня на руки й енергійним кроком попрямувала на другий бік вулиці.
– Це він чи вона? – звернулася вона до когось поруч.
Хлопець у хутряних навушниках обернувся в її бік.
– Баба. Певне, якась криза в неї…
– В ім’я Отця й Сина! – Пані швидко перехрестилася. – Тобто, вона стрибатиме? Ходи, Нюню, відійдемо, бо ще нам на голову впаде.
Вона ніжно погладила песика.
– Яка в нього морда смішна. – Хлопець простягнув руку. – Яка це порода?
– О, дивіться-но, морда! У самого морда. – Власниця песика була страшенно обурена такою безпардонністю незнайомця. – Це пекінес, китайська порода. Його предки жили при дворі імператорів! А руки принаймні чисті? То дам погладити.
Але Нюневі довелося почекати на пестощі, бо на тиху вуличку з виском гальм в’їхала червона машина, а відразу за нею аж два автомобілі з логотипом каналу, якого вона ніколи не дивитиметься, бо там, кажуть, самі масони працюють. Із червоної машини вискочив якийсь пан у смокінгу й почав бігати туди-сюди. Ще й підстрибував при цьому, наче йому земля під п’ятами горіла!
– То я так дивлюся, що він, певне, до неї клинці підбиває, га? – знову запитала вона в хлопця й підступила ближче, бо завжди краще спостерігати за чиєюсь смертю, коли ти не сам.
– Атож, атож, – підтвердив новий знайомий. – Це той чувак з телебачення, але й вона міцний горішок. Певне, якогось коника їй викинув…
Літня пані хвилинку постояла, несхвально спостерігаючи за біганиною красунчика. І на що воно схоже, щоб отак лазити й розмахувати лаписьками. Колись то все із честю залагоджувалося. Раз-два, отрута або револьвер, та й по всьому. А ці сучасні мужчини вже зовсім не знають, як до чогось підійти. Відкрила торбинку й трохи в ній понишпорила. Нарешті простягнула на долоні хлопцеві, що стояв поруч, дві цукерки в кольорових папірцях.
– Дати одного? Це «Ракові шийки», довоєнні карамельки. Тепер таких немає. Завжди в неділю татуньо заходив до цукерні й купував нам із сестрою по пакетику. Але й добрі були. – Поринувши в приємні спогади, вона заплющила очі й голосно плямкнула.
Хлопець узяв одного, розгорнув й обережно поклав до рота.
– Нічогенькі. Досить смачні, як на свої роки. А взагалі мене Пьотрек звати.
Жінка засміялася.
– А ти гадав, що їм років сімдесят? Ото дурний. Рецепт довоєнний. – Проковтнула слину й потиснула простягнуту руку. – Стефа.
Тим часом до чувака із червоного авто приєдналися якісь жінки та двійко дітей. Вони гарячково про щось радилися, а довкола метушилася знімальна група, яка все увічнювала на камеру.
Про всяк випадок, стара натягнула собі берета на очі. Хтозна, де це потім покажуть?
Люди внизу почали по черзі кричати:
– Ядзя, впусти нас! Або спускайся вниз! Спус-кай-ся!
Ставало чимраз холодніше, а трупом тут і не пахло. Ну, що ж. Та попри все, добре було б залишитися до кінця. От тільки Нюньо замерзне. Холера ясна, яка ж та баба на даху нерішуча! Пан чи пропав.
– Ядзька! – гукнула вона нетерпляче, сама здивована власною відвагою.
Вичепурений жевжик зацікавлено обернувся.
– Ядзька, злазь! – гукнула вона ще раз, цього разу голосніше. – Бо ми тут померзнемо як бурульки!
– О, правду каже! – підтвердив якийсь пан у капелюсі.
Хтось у натовпі засміявся, а фотограф підбіг до неї й зробив кілька фото. Вже за мить усі енергійно скандували, притупуючи ногами на морозі:
– Ядзь-ка! У-низ! Ядзь-ка! У-низ!
А в того, що в смокінгу, ніби життя влилося. І чого він так поспішає, йолоп? Куди лізе, куди? Ще собі ножиська поламає й доведеться швидку викликати. А вона не приїде… Вони взагалі тепер не приїжджають. Лежи собі, чоловіче, і вмирай, кого це обходить? Скеровують до дільничного лікаря. Цікаво, навіщо? Хіба що по довідку про смерть. Ну, дивіться, піднімається на цей кран і вже його догори підіймають. Матір Божа! Зіпхнув мужика з камерою! Що діється, кінець світу…
Вона затулила Нюневі очі, нема чого дивитися на такі дурощі.
Вичепурений був уже на даху. Цікаво, що далі? Щось до неї говорить. Певне, бреше, усі вони брехуни, особливо ті, що на телебаченні. Зараз, зараз… сміються. Що? Цілуються?!
– Цілуються, безсоромники такі! – Вона штурхонула Пьотрека в бік. – Бачив?
– То й дуже добре. Люблю, коли все має щасливий кінець. О, а тепер ще й танцюють… але уяву мають. Гей, люди!!!
Пьотрек обернувся до ґаволовів.
– Вони танцюють. Ходімо, заспіваємо для них щось!
Це вже здалося Стефі занадто, пані розчаровано скривила губи. Вона точно для них не співатиме. Нехай собі танцюють, як їм так хочеться. Здається, це танго? Та-а-ак… авжеж, танго! Ля-ля-ля… ля-ля, ля, ля, ля…
Примружила очі й знову відчула на талії сильну Стахову долоню. Про нього казали «Триста процентів норми». Працьовитий був хлопець, аж любо, жоден передовик з ним зрівнятися не міг. На святі Першого травня, коли вони це танго танцювали, то навіть орден йому дали… Тоді він узяв Стефу на трибуну для почесних гостей. Вона познайомилася із самим першим секретарем повітової парторганізації! Що з того, коли виявилося, що Стах усіх так брав, а потім у те саме місце над затокою, оте… де комиші… А киш! Стефа отямилася, хоча їй здалося, що слід жадібних, пошерхлих Стахових губів продовжує її пекти.
– Ця любов то тільки людям розум затуманює! Нічого доброго в ній нема, нічого! – вигукнула вона роздратовано. – Богу дякувати, що мене вберіг від цієї зарази. Це ж якийсь цирк, чиста комедія.
– Комедія. – Пьотрек підморгнув до неї. – Але зате яка романтична…
