Текст книги "Оті з Десятої Тисячі"

Автор книги: Єжи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

– Цілком можливо, – покірно згодився «Розвідник».

– А може, й не дурниці?

– Може, й ні.

Одночасно другий, тихий голос «Розвідника» ані на мить не переставав відраховувати час, який зостався до зустрічі.

Перший голос ще запитав:

– Чи не послати робота по зразки?

Алік не розчув, про що йшлося.

Лавина густішала. Все тяжче ставало орієнтуватися в просторі й регулювати глибину вогню. Алік відповів машинально: «Так, так», а коли «Розвідник» ще запитав: «Якої величини мають бути зразки? Тонна? Дві? Три?» – він так само машинально повторив: «Дві, три».

– Всього п'ять, – підсумував «Розвідник».

– Давай! – просичав Алік, люто вганяючи вогонь метальника в дедалі густішу стіну.

«Що за свинство! – думав він. – Саме тепер, коли вони близько, пропадає видимість! Саме тепер я не розгледжу їхніх сигналів,, не побачу нічого!.. А що станеться, – подумав у раптовому припливі розпачу, – коли, не бачачи й не чуючи, я торкнуся їх вогнем?»

– Що буде, коли вони попадуть під вогонь? – запитав уголос.

– Це буде кінець, – відповів «Розвідник». – Або…

– Замовкни! – крикнув Алік.

І враз поправив себе:

– Давай час.

«Ропер» слухняно вернувся до лічби:

– Три хвилини нуль секунд…

Чим виміряти вагу кожної такої хвилини? Подумайте!

– Дві хвилини п'ятдесят дев'ять… – сказав Іон.

Це були найгіркіші хвилини в Альчиному житті. Проте вона добре трималася, тож Іон нічого не помітив. А насправді це була саме та мить, коли раптом почали щезати, розвіватися, як дим, щасливі надії.

«Отже, – думала вона, – ми вже ніколи не вернемося. Не вернемося, не будемо жити, як мільярди людей, звично чи незвично, але все-таки вдало. Наші імена занесуть на меморіальні дошки Полеглих у Просторі. І це все! Але… чи справді все?!»

– Дві хвилини… п'ятдесят шість… – промовив Іон.

До зустрічі з «Розвідником» зосталося без чотирьох секунд три хвилини. Тим часом на бойовому посту космольота КБ-803 на лічильнику боєзапасу перед Алькою миготіла застережлива цифра «126». Це означало, що на бойовому космольоті КБ-803 зосталося боєзапасу лише на сто двадцять шість секунд. А це, в свою чергу, означало, що не вистачить боєзапасу на решту п'ятдесят секунд програми. Здавалося б, дрібниця, небагато.

Але ж останні п'ятдесят секунд – це двадцять п'ять ударів повного вогню, двадцять п'ять сліпучих залпів, які відкривають дорогу до волі, до «Розвідника», до життя.

Колись, ще як Алька вчилася плавати, сталося так, що всього за декілька метрів од берега їй забракло сил. Виразно бачила берег ріки, квіти, обличчя людей. Ніхто не дивився в її бік, а вона не могла навіть крикнути.

Оці три-чотири метри земної ріки стали тоді для неї цілою вічністю. А зараз? А зараз, у космічних хвилях Чорної Ріки, це був той самий кошмар, тільки в тисячу разів жорстокіший. П'ятдесят секунд… якихось п'ятдесят секунд – а так страшенно багато!

Вона вирішила триматися до останку. Намагалася звужувати вогонь. Може, пощастить щось зекономити?

А зараз вона вела вогонь згідно програми. Отже: «малий лобовий», потім «бічний», і, нарешті, – «повний».

Після кожного залпу на лічильнику боєзапасу вискакувала нова цифра – щоразу менша. Ось-ось засвітиться «нуль»…

Треба попередити Іона. Він зупинить КБ-803 і просигналить «Альфі» й «Беті», що прорватися все-таки не пощастило.

Напевне, з часом вони дістануться до «Альфи» й «Бети». Врешті-решт їхня доля буде не така вже й страшна. Іон і Алька будуть із своїми рідними і… одне з одним. А інші?! Що буде з Аліком? А насамперед: як взагалі могло так статися? Мабуть, про всю правду вони так ніколи й не дізнаються. Може, помилка в розрахунках Бази? Неточність «Розвідника»? Чи неймовірна густота цієї метеорної лавини, крізь яку вони вже не проб'ються? А зрештою, чого далеко шукати причину: мабуть, вони самі, позбавлені допомоги автоматів, надто рано розпочали операцію, витратили час і енергію, ще раз продемонстрували людську слабкість.

Алька зціпила зуби, щоб не заплакати.

Ще чотири… три постріли. Десь тут, за метеорною стіною чекає «Розвідник». Вони розминуться з ним. Алік буде даремно чекати. А що він зробить потім? Спробує наздогнати їх чи повернеться?

Ще тільки два залпи…

Алька зробила глибокий вдих – хотіла сказати Іонові, щоб зупинив космоліт.

Алік не смів навіть кліпнути. Він саме увігнав стовп вогню в густу, блискотливу лавину дрібних метеорів і чекав, не знімаючи ніг з педалей головного метальника. «Розвідник» відлічував останні секунди.

«Де ви? – розпачливо думав Алік. – Благаю вас, вийдіть на «Розвідника»! Не загубіться!»

Це був, певне, тільки обман, проте йому здалося, що голос «Розвідника» тремтів від хвилювання, коли промовляв:

– Десять секунд… дев'ять… вісім…

– По закінченні вогню негайно ввімкнути штучне тяжіння! – крикнув Алік. – На повну потужність!

– Прийнято… чотири… три… два… – відлічував «Розвідник».

Ні, голос його зовсім не тремтів.

«Коли припинити вогонь? Коли? Якщо припиню надто пізно, ніщо не захистить їх від вогню, – гарячково думав Алік. – А якщо надто рано, то не відкрию їм дороги!»

Майже непритомний від напруження, Алік чекав на останнє слово «Розвідника», – слово один, яке повинне було сповістити про появу космольотів.

«Розвідник» промовив це слово. Алік припинив вогонь.

Йому здалося, що він робить це з найбільшою точністю, на яку тільки здатна людина. І все-таки…

Зразу ж за стовпом вогню майнула тінь космольота!

Ні! Алік не помилився! Полум'я зачепило один із космольотів! Тільки зачепило, ледь лизнуло! Це була миттєва зустріч краєчка вогню і поверхні космольота. Вони ледь торкнулися – вогонь і корабель.

Але ж від вогню позитронного метальника немає захисту. Не можна торкатися його безкарно.

Космоліт, скоряючись штучному тяжінню «Ропера», летів уже до нього – просто і впевнено, мов голуб, що повертається до свого гнізда.

Алік заплющив очі: вогонь відтяв носову частину космольота.

Космоліт летів відкритий! Наче відкрита труна. А сталося це так.

Тієї хвилі, коли Алька зробила глибокий вдих і хотіла сказати Іонові, що боєзапас скінчився, тієї самої хвилі над космольотом КБ-803 шугнула якась велика довгаста тінь.

Це була тінь космольота.

Він сигналив вогнями: «На повному ходу… моїм слідом». Той самий сигнал, яким Іон повів за собою «Альфу» та «Бету».

– Це він! – крикнув Іон. – Не стріляй!

І тут Алька розплакалася.

– Нічим! – схлипнула вона.

– Що-о-о?! – вигукнув Іон.

Але для розмов не було часу.

Космоліт, що перегнав їх, безперервним вогнем з усіх метальників пропалював величезний тунель у сріблястій лавині, безнастанно сигналячи: «На повному ходу – моїм слідом… На повному ходу – моїм слідом».

Іон увімкнув максимальну швидкість. Раптове прискорення мало не оглушило їх. Іон і Алька застогнали, самі цього не помічаючи, і на кілька секунд осліпли, не знаючи того. КБ-803 стрімко, як промінь світла, метнувся за ведучим. А за ним на повній швидкості кинулися «Альфа» й «Бета».

Люди зрозуміли: прийшов порятунок.

І нарешті, нарешті, нарешті – перший космоліт, за ним КБ-803, «Альфа», «Бета» вийшли лінійним строєм, як на зоряному параді, на пробиту «Розвідником» дорогу до волі…

Тепер уже можна було вимкнути тягу. «Розвідник» невидимими линвами штучного тяжіння притягав до себе свої космольоти і, дедалі збільшуючи зворотну швидкість, відводив їх від Чорної Ріки.

А той космоліт, що відкрив іншим дорогу до «Розвідника», до життя і вітчизни, – той космоліт повертався зі спаленою до половини кабіною пілота.

Він летів відкритий у порожнечі, якої не витримують людські легені, в смертельному холоді космосу.

– Увага! – мовив «Розвідник». – Космольоти «Альфа», «Бета», КБ-803 і КБ-804 входять до Стартової вежі. Увага, повернення космольотів!

Цього разу голос його прозвучав, ніби сто тисяч переможних фанфар.

– Ох, ви живі! – прошепотів Алік. – Як я вам поясню? Як…

І не докінчив, бо збагнув, що «Ропер» оголосив про повернення чотирьох космольотів, отже… а може…

Ще не вірячи ані собі, ані «Розвіднику», ані навіть цілому світові, Алік кинувся до ліфта.

– До вежі, «Розвіднику»! – крикнув він. – До вежі!

Устиг!

В Головний Зал він дістався перший.

Потім відкрилися нижні входи з обох боків приміщення, вірніше, проходи з космольотів «Альфи» й «Бети». Екіпаж «Альфи» вів пілот Марім, екіпаж «Бети» – пілот Орм Согго.

Ніхто ще не промовив і слова, всі лише усміхалися Аліку.

Потім відчинилися спеціальні двері – для екіпажів бойових космольотів.

Алік кинувся до них. Біг, мов сліпий, бо сльози застилали йому очі.

– Ви живі… – прошепотів, а думав, що кричить. – Ви живі…

Потім в інших дверях з'явився Робік. Був він такий, як завжди – спокійний і усміхнений. Однак те, що ніс космольота, в якому летів Робік, «лизнуло» вогнем позитрономета, не обійшлося даром. Робіку обсмалило обличчя і лівий бік. А ще він сором'язливо ховав за спину ліву руку.

Помітивши звернені на нього погляди людей, Робік вклонився.

– Добрий день, – сказав Робік. – Нам пощастило уникнути небезпеки.

І скромно став біля Іона, який тільки й вимовив:

– Ох, Робіку!

Потім обидва пілоти, Марім і Орм, вийшли наперед. Старший за віком Марім сказав:

– Від імені екіпажів «Альфи» і «Бети», тобто від імені постійного екіпажу механопланети «Розвідник Перший» з Десятої Тисячі, складаю подяку Іону Согго, Альці й Аліку Роям за наше врятування. В рапорті Головній Базі пропонуватимемо нагородити вас Сонячною Зіркою.

Іон і близнюки охнули. Сонячна Зірка – їм? Легендарний орден космічних рятівників – їм?

Перша опам'яталась Алька.

– Дякуємо, – мовила вона.

– Дякуємо, – озвався «Розвідник». – Просимо до столу. Обід готовий.

І тут у Головному Залі Стартової вежі вибухнув страшенний регіт. Батьки затиснули дітей в обіймах, потім героїв перехопили інші. Хворий на астму Ієронім Брошкідзе зворушено сопів. Владимира Альфієрі поцілувала Іона так гаряче, що той завмер від захвату. І це найдужче розізлило Альку. Вона гнівно обвела всіх палючим поглядом і сказала таким голосом, що враз настала тиша:

– Ми припустилися однієї скандальної дурниці!

Розгублений Марім непевно запитав, про що йдеться.

Проте Алька розійшлася не на жарт.

– Чи хоч хтось згадав про те, щоб узяти зразки, метеорів, які поглинали радіохвилі? – запитала вона з убивчою ввічливістю.

Дорослі знічено. дивилися одне на одного. Ніхто про це не подбав: спочатку було не до того, а потім – не мали часу.

– Ну, звісно ж! – сказала Алька. – Немає зразків! А Ріка втекла, і другої такої оказії вже не трапиться. Це велика втрата для геології!

«Ну й відьма! – захоплено подумав Іон. – Просто з давніх часів!»

Тоді втрутився сам «Розвідник».

Спершу він увімкнув гучномовці вільного радіоприйому – і Головний Зал Стартової вежі сповнився божевільним криком, белькотінням і сміхом. тисяч голосів. Незліченні Чандри волали: «Будь спокійний, Іоне», сотні Марімів кричали: «Увага на Тритоні», сотні Янів викликали «Альфу», і хтось іще говорив про сектор АМ 168, 13 – а навколо всього того вирувала неймовірна буря безглуздих слів, вигуків і зітхань, над якими панував пронизливий, неугавний сміх Альки.

– Тиша! – розлютився Алік.

«Розвідник» вимкнув гучномовці. Алік усміхнувся до сестри.

– Я пригадав оце, – мовив він трохи піднесено, – що під час операції наказував «Розвіднику» взяти зразки.

Алька мовчала, і на її обличчі був не наймудріший вираз. Зате астрогеологи Сент Бірум і Еріка Босе кинулися до Аліка з вигуками: «Ура!»

– Скільки? – гарячково запитала Еріка.

До астрогеологів прилучилися теж нечувано раді акустики і зв'язківці.

– Скільки? – розгубився Алік. – Я… не пригадую.

Тоді задер голову:

– Скільки, «Розвіднику»?

– Два і три, – відповів той. – Разом п'ять?

– Чого п'ять?

– П'ять тонн, – спокійно пояснив «Розвідник».

Коли ж у Головному Залі знову вибухнув регіт і скидалося на те, що люди ніколи не заспокояться, «Ропер», ясна річ, почав буркотіти.

– Увага! – сказав він. – Нагадую: обід холоне.

Знявся страшенний крик: «Їсти! Їсти!» – і стрічки транспортерів побігли до терас-їдалень.

Іон на хвилю затримався в Головному Залі. Взяв Альку й Аліка за руки, і всі троє підійшли до Робіка.

– Робіку, – мовив Іон.

– Слухаю тебе, Іоне.

– Ти чудовий, Робіку! – сказав Іон.

– Це правда, – підтакнула Алька.

Робік усміхнувся.

– Не весь цей день був я такий.

– Ох, яке це має значення? – обурився Алік.

– У всякому разі, нам пощастило, – сказав Робік, – хоча ще трохи, і я б… щез.

– Ох, Робіку, – засоромився Алік. – Адже ти знаєш, які ми, люди, неточні.

Робік засміявся.

– Ідіть їсти.

– А ти? – запитала Алька.

– Я… – Робік трохи розгубився… – мені треба полагодити ліву руку. Після обіду зустрінемося біля басейну. Добре?

– Добре! – закричали в один голос діти, вже стоячи на рухомій стежці.

Робік подивився їм услід, а потім ступив на голубий квадрат швидкісного ліфта.

Всі троє знову їхали оранжевою стежкою серед квітів, залитих сонцем.

– Як усе це могло статися? – запитала Алька.

– І чи було це взагалі? – запитав Алік.

– Було! – відповів Іон.

Алька помовчала і сказала:

– Це все могло статися лише з двох причин.

– З яких? – поцікавився Алік.

– По-перше, тому, що роботи не знають принципу самопожертви.

– А по-друге? – запитав Іон.

– По-друге, – замислено вела далі Алька, – тому, що роботи, не знаючи принципу самопожертви, не знають і меж самопожертви.

Алік похитав головою.

– Із того, що ти наговорила, я можу зробити ще один висновок, – пробурмотів ніби до себе.

– Цікаво, – мовила Алька, чекаючи на кпини.

Однак Алік сказав цілком серйозно:

– Ми врятувалися тому, що ми люди, і не тільки схильні до самопожертви, а й уміємо конструювати роботів, які не знають меж самопожертви.

– Не будь такий мудрий! – відрубала Алька, а Іон засміявся.

Але тут пролунали голоси:

– Діти! Обідати!

Алік розвів руками:

– Ось тобі й маєш! Ми вже знову «діти»!

А обід у «Ропера» вийшов на славу. І тим смачніший, що відбувся він на добру годину пізніше, ніж звичайно.

Вранці 8 жовтня Іон Согго прокидається з усмішкою, і погляд його падає на Робікову постать. Помітивши, що Іон розплющив очі, Робік привітно махає йому рукою.

Потім Іон робить зарядку під якусь свою лічилку, а Робік ту лічилку висміює – «абсолютно безглузда», мовляв.

За хвилину Іон уже захищає двері ванної, як воротар – футбольні ворота. Йому щастить «узяти» сорочку, шорти, черевики, куртку, шкарпетки, але він ганебно пропускає рушник і плавки.

– Два-нуль на мою користь, – стверджує Робік. Потім обидва вистрибують у вікно.

– Гей, близнюки! – гукає Робік.

Алік і Алька теж вистрибують у вікно своєї спальні.

– Дивіться! – кричить Алька, показуючи на голубого метелика, що тріпоче крильцями.

– Голуб'янка красива, – говорить Робік, – або Licaena Bellaegus.

– Дуже приємно! – кланяється метеликові Алік.

А Іон морщить чоло, потирає носа в задумі й говорить до себе:

– Це вже колись було.

Ніхто, однак, не звертає уваги на його слова, і сам Іон враз забуває про них.

Після сніданку й плавання в басейні вони лягають засмагати на моріжку, м'якому, як зелений рушник.

Іон лежить горілиць і дивиться вгору, де на екрані штучного неба повільно пливе хмара, яка безперервно змінює обриси, легко й красиво перетворюючись то на рибку, то на дерево, а то на віяло.

– Яке сьогодні число? – питає він знічев'я.

– Восьме жовтня, – відповідає Алька.

Алік усміхається:

– А який рік?

– Ще 862 рік Ранньої космічної гри, – гордо каже Алька. – Якщо ми долетимо…

– Напевне долетимо, – перебиває її Іон.

Алька ніжно, без манірності й кривляння, дивиться на нього.

– Отже, якщо ми долетимо, а потім повернемося, – веде далі Алька, – то цей рік стане першим роком Середньої космічної ери.

Хлопці мовчать. Мовчить і Робік.

Над ботанічним садом розтікається райдуга дощу.

Минуло неповних дев'ять століть від того дня, коли перша людина облетіла Землю на стародавньому космічному кораблі. Сьогодні 8 жовтня 862 року Ранньої к. е. (космічної ери).

Вісім днів тому з Сонячної системи вирушив перший галактичний корабель, створений людьми для того, щоб завойовувати вже не планети, а зірки. Корабель цей названо ім'ям Старої Вітчизни.

Ім'я його – «Земля».

Третього дня своєї подорожі корабель досяг межі Великої Швидкості – Великого Бар'єра. Але мине майже чотири роки, перш ніж «Земля» почне своє перше гальмування в сузір'ї Центавра. Чотири роки – це дуже багато. Варто, однак, пожертвувати чотирма роками заради того, щоб осідлати Центавра.

«Земля» – це величезний корабель-механопланета. Створено його завдяки досвіду, здобутому на «Розвіднику». Деякі об'єкти, як, наприклад, ботанічний сад, тераси-їдальні, плавальні басейни і спортивні майданчики, повністю скопійовані з «Розвідника». Основу екіпажу «Земля» складає колишній екіпаж «Розвідника». Керують польотом Долорес Лі, Чандра Рой, Гелена Согго, Ян Рой, Назим Шумеро, Майк Антонов, Ієронім Брошкідзе, Кіамото, Орм Согго.

На «Землі» перебувають також вибрані з мільярдів кандидатів юнаки й дівчата, ті, які успішно витримали конкурсні іспити на пілотів і дослідників Галактичного Рангу. Серед них відомі герої пам'ятної катастрофи в секторі Десятої Тисячі.

Ми знаємо їх – це Іон Согго, Алік та Алька Рої, відзначені Сонячною Зіркою.

Ось вони лежать на березі плавального басейну, що навпроти ботанічного саду, ліворуч від головних лабораторій. За десять хвилин початок наукових занять у відеотеці. Робік повідомить їх завчасу: вони не спізняться.

А зараз можна ще трохи позасмагати, підставляючи вологу шкіру гарячому промінню штучного сонця «Землі», розслабити стомлені плавбою м'язи.

Перший підводиться Алік.

– Знаєте, що я вам скажу? – мовить він дуже серйозно. – Взагалі мені не подобається, що ми так рано плануємо перший рік нової ери.

Алька уважно дивиться на нього:

– Чому?

– Бо думаю, – веде далі Алік і обличчя його прибирає войовничого виразу, – що коли ми навіть і оволодіємо Центавром, то все одно будемо обертатися в межах однієї нашої Галактики. Однієї-однісінької. А далі? Чи не ліпше зачекати з першим роком, поки перескочимо до іншої? Ми не повинні обмежуватися лише однією-єдиною Галактикою.

– Я згодна з тобою, – говорить Алька.

– Він слушно радить, – каже Іон Робіку.

– Вісім тридцять, – нагадує Робік. – Час занять.

Оранжева рухома стежка, ніби спокійний струмочок, несе їх до навчальних лабораторій. Туди ж звідусіль поспішають інші юнаки й дівчата, привітно махають руками нашим героям.

– Знаєте що? – знову починає Алік. – Я вношу пропозицію керівництву «Землі». Хай передадуть її до Головної Наукової Ради.

– Ми тебе підтримаємо, – енергійно підтакує Іон.

Потім він бере Альку за руку:

– Підтримаємо?

Алька усміхається Іону, і за хвильку вони вже ні на кого не звертають уваги. Просто дивляться одне одному в вічі.

Як вирішиться справа з Аліковою пропозицією?

Поки що не знаємо. Її передадуть Головній Науковій Раді, обговорять, поставлять на голосування. Але для того, щоб про неї взагалі заговорили, необхідно, щоб «Земля» досягла сузір'я Центавра, осіла котрусь із його планет – і щасливо повернулася до рідної системи.

А до цього ще так далеко.

Поки що «Земля» летить крізь Галактику, крізь її морок і тишу зі швидкістю, якій навіть світло могло б позаздрити. Не так це вже й мало. Але, може, й справді не слід надто обмежувати свої задуми?

Питання це зостається поки що відкритим, і все залежить від самої «Землі». А зараз побажаймо їй насамперед щастя в далеких зоряних дорогах.

Отож щастя тобі, «Земле»!