Текст книги "Оті з Десятої Тисячі"

Автор книги: Єжи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Єжи Брошкевич
ОТІ З ДЕСЯТОЇ ТИСЯЧІ
Фантастична повість

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{З польської переклав В. ОМЕЛЯНЧУК}

_{Малюнки Н. АНТОКОЛЬСЬКОЇ}

_{Обкладинка Г. ФІЛАТОВА та В. БЕЗП'ЯТОВА}

_{Переклад здійснено за виданням: Jerzy Broszkiewicz. Сі z Dziesiatego Tysiaca. Nasza Ksiegarnia, Warszawa, 1973.}

Прокидатися можна по-різному. Часом доводиться просто-таки вириватися із сновидінь – важко, через силу, ніби з-під снігового замету. Іноді ж прокидаєшся легко, навіть смішно буває. Наче отак собі, з доброго дива, злітаєш у повітря.

Саме так майже завжди прокидався Іон Согго. Широко розплющивши очі, він одразу починав усміхатися, радіючи новій зустрічі з самим собою, зі своїм життям і всім білим світом. Та що вдієш, коли з самого малечку й по сьогоднішній день, коли йому сповнилося чотирнадцять років і три місяці, Іон Согго був страшенним сміхуном!

Щоб сміятися, треба мати добру вдачу. На вроду Іон був звичайний собі хлопець – темно-русий, блідий, кароокий, із коротким носом і довгими ногами. Але сміявся він, казали його батько й мати, «наче захрипла зозуля кихкотіла».

Десь років шість тому один із злостивих, приятелів записав Іонів сміх на магнітофон. А потім, не попередивши Іона, запустив при ньому стрічку.

Спершу, почувши якісь дивні звуки, Іон зареготав. Але потім прислухався і помітив, як схожий його сміх на звуки, що линули з магнітофона. Тоді він перестав сміятися. Тільки магнітофон, на жаль, не перестав.

Іон дуже уважно слухав хвилину-дві. Тоді сказав:

– Жахливі звуки.

І усміхнувся.

Та й після цього він так само охоче сміявся й радів життю. Погодьтеся – хороша в нього вдача?

Тож і цього ранку, з якого розпочинається наша історія, Іон прокинувся у веселому настрої. Найперше глянув на Робіка, що стояв над ним. Робік усміхнувся, привітно махнув рукою і лагідно мовив:

– Сім тридцять. Доброго ранку, Іоне!

Іон відповів майже лічилкою. Бачите, свій день він завжди починав з короткої гімнастики, щоб, як сам казав, «зарядитися добрим настроєм на цілий добрий день».

Звучало це приблизно так:

– Має бути – раз-два – добрий і веселий день – три-чотири, – тому що – раз-два, присяд – собі того зичимо і – вгору-вниз – через те постараємося – підскік – задовольнити своє – раз-два – сердечне бажання – три-чотири.

– Безглуздя якесь, – сказав Робік.

– Авжеж! – вигукнув Іон уже з душової. – Ну й що?

– Нічого.

– От і чудово, – мовив Іон, розтираючись так енергійно, ніби разом в водою вирішив стерти з себе й шкіру.

– Лови! – крикнув Робік, жбурляючи в Іона сорочку, шорти, черевик, другий черевик, куртку, шкарпетки.

Іон «взяв» сорочку, шорти, лівий черевик і куртку. Правий черевик і шкарпетки він пропустив у ворота, тобто в двері душової.

– Два-нуль! – підсумував Робік.

– Теж мені, не можеш піддатися хоч разок! – образився Іон.

– Хотів би, та не можу, – відповів Робік.

Один по одному вони вискочили у вікно просто на газон. Приземлившись, Іон вигукнув:

– Гей! Близнюки!

Із сусіднього вікна виткнулися дві голови – однаково чорняві й однаково голубоокі.

Ці здивовані й симпатичні личка належали Аліку та Альці Роям. Близнюки прибули сюди на канікули, так само як і Іон. До батька-матері. Тільки Іон жив тут уже два тижні, а близнюки прилетіли вчора пізно ввечері. Тож не дивно, що їхні однаковісінькі обличчя в цю мить зображали найвищу цікавість.

Побачивши Іона з Робіком, Алік привітно трусонув складеними над головою руками і крикнув:

– Гей, гей!

Його сестра, навпаки, примружила очі й запитала дуже ввічливо:

– Даруйте, будь ласка, хіба «гей» заміняє тут «доброго ранку»?

Іон не відповів, бо захоплено втупився в Альку. Правда, він уже бачив її вчора, але якось мимохідь. До того ж близнюки тоді були стомлені з дороги й хотіли спати. Проте Алька, дарма що сонна, трималася страшенно манірно і всіляко показувала, яка вона вихована. «Нудна», – зробив висновок Іон. Ось і зараз Альчине обличчя було непривітне: глузливий погляд, єхидна посмішка. І в той же час виявилося раптом, що Алька дуже гарна, просто чарівна, і взагалі не така, якою видалася Іону вчора. Тож не дивно, що Іон замовк і тільки усміхався дурненькою усмішкою.

На щастя, Робікова кров була холодніша за Іонову.

– Ні, люба моя, – з гідністю пояснив він, – «гей» – це, звичайно, не «доброго ранку». Але коли ти проявиш хоч трішечки доброї волі, то «гей» цілком замінить тобі «доброго ранку».

– Красненько дякую за пояснення, – холодно усміхнулася Алька.

– Доброго ранку, – буркнув Іон.

Алік вистрибнув у вікно, став перед Робіком і взявся допитувати Іона:

– Ти вчора не говорив, що вас двоє. Це твій брат? Ви зовсім не схожі. Старший чи менший? І як його звати?

Алька, слідом за братом, легко вистрибнула у вікно.

Робік хихикнув, наче «захрипла зозуля».

– Вісім нуль-нуль, – сказав він. – На вас чекає сніданок. Ми зовсім не брати.

Близнюки здивовано перезирнулися. На хвилю заніміли.

– Не може бути! – вигукнув нарешті Алік.

– Абсолютно не може бути, – мовила Алька.

Іон з гордістю дивився на Робіка. Таке він чув щоразу, коли люди з далеких країв, не знаючи звичаїв його батьківщини, починали гадати, хто ж такий Робік.

– Чому ж? – поблажливо усміхнувся Робік. – Ще й як може бути! Де там ми брати, коли Іон Согго – людина, як і ви, тільки народився він на Сатурні…

– Наш рід Согго, – вставив нібито байдуже Іон, – веде свій початок від перших колоністів на Сатурні…

– А я, – вів далі Робік, – людиноподібний робот, найновіша модель сатурнійського робота-охоронця. Звісно, я такий новенький тільки зовні. Ріс я разом з Іоном. Та хіба ви не чули, що на Сатурні нема в людини кращого друга за робота-охоронця?

Поки Робік говорив, Алік, проймаючись повагою, крадькома розглядав усміхнене веснянкувате обличчя рудуватого п'ятнадцятирічного хлопця. Алька ж, навпаки, рішуче глянула просто в зеленаві очі Робіка.

– Не вірю, – сказала. – Безглуздо ошуканство.

Іон аж навшпиньки став, чекаючи, як відповість Робік? Навіть трохи занепокоївся. Вже хотів сказати: «Тільки без фокусів», але Робік випередив його…

Злегка зігнувши ноги в колінах, він підстрибнув – ні, злетів на добрих десять метрів угору.

– Що?! – ахнула вражена Алька, але Робік уже опускався.

В його конструкції був регулятор тяжіння, тож Робік зробив своє падіння плавним – це було зовсім не схоже на стрімкий стрибок.

– Здорово! Прекрасно! – сміючись викрикував Алік. – Як на лекції про роботів!

Робік приземлився перед Алькою і, схиливши голову на ліве плече, уважно подивився їй у вічі:

– Тепер віриш?

Алька задумалася. Потім ніжно торкнулася пальцем його щоки.

– Не дуже охоче, любий Робіку, – сказала вона, – але вірю.

Робік кивнув головою.

– Ти чванько, мила Алько, і в тебе каша в голові, мила Алько, – сказав Робік напрочуд ввічливо.

– Звідки ти знаєш?! – захоплено вигукнув Алік.

– Це ж видно, – незворушно відповів Робік.

Алька якусь мить дивилася на Робіка, тоді обернулася до Іона:

– На жаль, він каже правду, – мовила впевнено, як людина, котра знає, про що говорить. – Я просто нестерпна, коли зазнаюся.

Алік скривився, ніби співчуваючи сестрі. Але вийшло це так кумедно, що Іон розсміявся.

Ви вже знаєте, як Іон сміється, то й зрозумієте, чому близнюки злякано витріщилися на нього.

– Що тобі, Іоне? – скрикнула Алька.

– То він так сміється, – пояснив Робік.

Іон хотів уже перестати, але глянув на здивовані обличчя близнюків і знову зайшовся сміхом – аж сльози виступили на очах.

– Мої батько й мати…

– Його батько й мати, – пояснив за друга Робік, – називають ці звуки «сміхом захриплої зозулі».

– Ой, як схоже! – заволав Алік.

Близнюки вибухнули сміхом.

Іон замовк. Дивився лише на Альку і слухав, як вона сміється.

– Ну ось, будь ласка! – пирхнула Алька. – Зараз ти сам винен, що в моїй голові все переплуталося. Нічого звалювати все на мене одну.

Ну як тут відповісти – заперечити чи погодитись? Не встиг Іон вирішити це питання, як Робік раптом застережливо підняв палець:

– Нагадую, зараз саме час снідати, якщо хочете встигнути до Стартової вежі.

– Рятуйте! – закричав Іон. – Поїхали!

Він перший стрибнув на рухому стежку, що вела до тераси-їдальні.

Стежка рудою змією вилася посеред зеленого газону повз клумби з квітами. Над Альчиною головою затріпотів голубими, як її очі, крильцями невеличкий метелик.

– Голуб'янка красива, – пояснив Робік, – або Licaena Bellaegus.

– Дуже приємно з вами познайомитися, – вклонився Алік метеликові.

Тераса-їдальня чекала на них біля ботанічного саду. Чотири крісла, стіл, накритий на трьох. Алік, побачивши тарілки, блаженно застогнав.

«Ну й апетит же тут, на «Розвіднику»! Трансгалактичний!» – хотів він сказати трохи згодом. Але рот його вже був напханий їжею, і замість слів вийшла якась белькотня.

Коли ж Алік на мить відірвався від тарілки і глянув довкола, то навіть жувати перестав від захоплення.

Тераса-їдальня стояла посеред луки, оточеної з трьох боків схилами Зеленого Узгір'я. На схилах вигравав усіма можливими і неможливими барвами ботанічний сад: пальми й берези, кипариси та магнолії, сосни й тюльпани, острівці квітів поміж континентів дерев, і в кожного острівця свій колір і малюнок.

Алік вражено зітхнув, а Іон вдячно усміхнувся йому. Але глянув на Альку і де й поділися його усмішка. Алька сиділа в своєму кріслі підкреслено пряма, дуже чемна і зовсім байдужа.

– Ну як? – безнадійно запитав Іон.

– Непоганий краєвид, – незворушно відповіла вона.

– Непоганий краєвид? – перепита» Іон, роблячи наголос на слові «краєвид».

– Непоганий, – підтвердила вона.

– Тільки спокійно, Іоне, – шепнув Робік, а сам ввічливо побажав близнюкам смачного.

Іон пересердився дуже швидко. Тепер йому було тільки жаль Альку.

З першого дня Іон не переставав захоплюватися цією красою. Його ж батьківщина була така сувора й безбарвна. Правда, ліси та сади на Сатурні були в сто разів більші за тутешні, проте там завжди було повно народу. Кожна квітка на Сатурні мала свого шанувальника, кожне дерево – свою родину. І хоча глушники глушили всякий шум, але про самотність у лісах Сатурна годі було й мріяти – надто відчувалася перенаселеність міст і селищ. І лише тут, на «Розвіднику», пізнав, яка то радість – милуватися красою природи на самоті.

А сьогодні, побачивши Альку, Іон збагнув ще одну істину: радість буває повна лише тоді, коли нею можна поділитися з кимось близьким. Ось чому хлопець вирішив, що під час сніданку покаже близнюкам (в глибині душі він, звісно, думав лише про Альку) свої улюблені куточки.

І тут Алька назвала всю цю красу «непоганим краєвидом». Іон зажурено опустив голову. Проте йому не хотілося, щоб його бачили засмученим. Робік цілком слушно застерігав: «Тільки спокійно!»

– Слухайте, – як люб'язний господар, запитав Іон, – а може, ми подивимося дещо, поки снідаємо?

– Оце ідея! – зрадів Алік, і навіть Алька цього разу схвально кивнула.

Іон простяг руку до одного з маленьких мікрофонів, які висіли, ніби срібні бджоли, на спинці кожного крісла.

– Увага! – сказав він. – Звичайна прогулянкова траса понад основними об'єктами.

Мікрофончик позеленів. Це був сигнал, що наказ прийнято.

– Ми готові! – повідомив Іон.

Слово «готові» означало кінець наказу. І відразу кругла тарілка тераси знялася вгору.

Обрій різко відсунувся і посвітлішав. Тієї самої миті над терасою, ніби квітка, розкрилася прозора чаша зонта. Вони увійшли в смугу штучного дощу: він саме став накрапати над ботанічним садом.

Тераса піднялася ще вище. Треба було пролетіти над Зеленим Узгір'ям. Потім, з другого боку Зеленого Узгір'я, тераса знову знизилася. Під ними бігли назад дерева, луки, клумби з квітами. Дощ перестав, дмухнув теплий вітерець.

Альчине обличчя вперше засяяло щирим захопленням. Вона схилилася вперед і запитала:

– Що це?

– Ліворуч… – пояснив Іон, – колонія, де ми живемо.

– А праворуч?

– Основна група лабораторій. Білі бані – там досліджуються явища надшвидкості. Червоні – лабораторії автоматики й роботики. Зелена баня – центральна станція зв'язку і розпоряджень.

Іон глянув на Альку і здивувався. Її голубі очі… ніби хтось запалив у них яскраві вогники.

– Коли ми все це оглянемо?

– Треба одержати дозвіл, – неохоче відповів Іон.

– А ти там був?

– Так.

Алька ворухнулася, ніби хотіла скочити на рівні ноги, але поручні крісла тут-таки обхопили її за талію. Адже тераса летіла на висоті десяти метрів.

– Обережно, – усміхнувся Робік.

– Я повинна оглянути лабораторії, – різко сказала Алька.

Алік зітхнув.

– Сестричко, – казенно-солодким голоском проспівав він, – сестричко… Я знаю, що ти до нестями закохана в точні науки, і тому схиляюся перед тобою. Але дозволь хоч нам помилуватися досхочу цією красою.

Алька неприязно зиркнула на брата. Алік незворушно показав їй язик.

– Ось, будь ласка, – сказала вона, – отакі поети.

Слово «поет» повинне було прозвучати як образа, і так воно й прозвучало. Проте Алік не образився, тільки добродушно засміявся.

– Ось, будь ласка, – перекривив він, – а такі жінки.

– Прошу вас, – втрутився незмінно лагідний Робік, – не сваріться. Це нудно.

– Бачиш, сестро, – мовив Алік, – навіть роботу з тобою нудно.

Алька не відповіла. Тераса наближалася до другого улюбленого куточка Іона – місцини, забудованої на взірець оазису в пустелі.

Оазис у поясі жовтих і сріблясто-сірих горбів був надзвичайно красивий. Вінок із пальм, очерету і квітучих чагарників охоплював невеличке бірюзове озерце.

– Летимо над Оазисом Веселощів, – вдавано байдужим голосом сказав Іон. А сам чекав на вигуки захвату.

– Вода має досить-таки приємний колір, – ввічливо визнала Алька.

Іон так люто глянув-на неї, що Робік поклав йому на плече руку. Алька аж здригнулася, побачивши, як зблід Іон.

– Що сталося? – занепокоїлася вона. – У тебе щось болить?

– Ні! – відказав Іон.

Але Алік усе зрозумів і похитав головою.

– Гляньте ліворуч, – «вів далі Іон, – це Стартова вежа головної траси!

Тераса непомітно, але впевнено набирала швидкість. Вони вже летіли на висоті п'ятдесяти метрів.

Іон байдужим голосом давав пояснення, солідно і люб'язно виконуючи роль гіда. Пролетіли над другим і третім житловими селищами, спортивним парком, головними майстернями і залом мистецтв.

– Увага, – промовив Робік. – Дев'ять двадцять.

Цієї миті поручні крісел зімкнулися навколо екскурсантів. Це означало, що тераса зараз почне набирати швидкість.

Обрій враз нахилився, краєвид пойнявся млою і замиготів унизу, вітер засвистів у вухах, аж подих їм перехопило. Тривало це п'ять хвилин.

За ці п'ять хвилин Іон усе передумав і зрозумів. А зрозумівши, чому близнюки байдужі до тутешньої природи, відразу ж пробачив їм. Однак вирішив трохи відігратися.

«Ви заслужили, – подумав він, дивлячись на профіль усміхненої Альки, – ви заслужили невеличкий урок. Він вам стане в пригоді. Може, навіть у великій пригоді. Особливо тобі, красуне».

Тераса стала повільно знижуватися.

З-за обрію показався стрункий силует Головної Стартової вежі… Тепер вони летіли все повільніше й повільніше. Ще двісті метрів, сто… Нарешті поручні крісел розімкнулися.

Тераса без найменшого поштовху чи шелесту опустилася біля самісіньких дверей вежі.

Всі четверо зіскочили з крісел. Двері були вже відчинені.

Робік сказав:

– Дев'ять двадцять п'ять.

– Ходімо! – вигукнув Іон і перший зайшов до Головного Залу вежі.

За ним убігли близнюки, а останній, з властивою кожному роботу скромністю, переступив поріг залу Робік.

– Прийшли нарешті? – сказала Гелена Согго.

– Прийшли! – вигукнула Чандра Рой – мати Аліка та Альки, найкрасивіша з усіх жінок, яких будь-коли бачив Іон.

– Невже ви забули, що батькові й матері, які йдуть на роботу, слід казати «до побачення»? – суворо запитав Орм Согго.

Звісно, це були жарти. Адже діти прибули точно за п’ять хвилин до відльоту.

На платформі Головного Залу Стартової вежі стояло шістдесят дорослих людей. Дві групи по тридцять чоловік, весь склад дослідної станції, відомої під назвою «Перший Розвідник».

Шістдесят осіб? Це небагато. Але шістдесят таких людей!

– Прийшли все-таки? – усміхнувся Марім, головний пілот.

Дорослі були вже зовсім готові до робочого вильоту – всі в сріблястих комбінезонах і прозорих шоломах, з портативними обчислювачами в руках. Перша група, якою керував головний пілот Марім, стояла в лівій половині залу. Друга група, якою командував Орм Согго, заступник головного пілота, зібралася праворуч.

– Екіпажі на місцях? – задав традиційне питання Марім.

– Екіпажі на місцях, – відповів Орм Согго.

Тепер можна прощатися. Іон підбіг до Гелени та Орма, близнюки – до своїх батька й матері, а через кілька секунд з обох боків Головного Залу відкрилися проходи, куди першими ввійшли обидва пілоти – Марім і Орм. Ще кілька секунд… Гелена й Чандра помахали дітям, а потім уже ніхто не звертав уваги на підлітків, що стояли посеред величезного залу. За хвилину дорослі пощезали в протилежних проходах, які вели на стартові площадки. Стіни тихо зімкнулися за людьми, ніби гладінь води.

– Ходімо швидше, – сказав Іон. – Батько дозволив нам вийти на поверхню.

– Що? – здивовано перепитали близнюки.

– Швидше, – підганяв Іон і побіг, але не до дверей, а до голубого квадрата посеред підлоги – площадки швидкісного ліфта.

– Якщо встигнемо, – швидко пояснив Іон, – то побачимо їхній старт.

– Нарешті! – зітхнула Алька. – Нарешті побачимо щось справді цікаве.

– Вихідна камера, готові! – наказав Іон ліфту.

Навколо них ледь чутно зашелестіли, змикаючись, стінки ліфта. На мить зробилося тихо. Ці ліфти – не найприємніший засіб зв'язку. Підіймаєшся чи спускаєшся, завжди паморочиться голова, тисне в потилиці, перехоплює подих.

Але це тривало недовго, лише кілька секунд. Знову прошелестіли стінки ліфта, і всі четверо опинилися в круглому залі, де замість стін були самі шафи – високі й вузькі, щільно підігнані одна до одної. Над чотирма шафами вже горіли зелені написи: «Алька», «Алік», «Іон», «Робік».

– Прошу, – Іон вказав на написи. – Заходьте кожний у свою шафу. Автомати одягнуть вас у комбінезони і не випустять без перевірки.

Алік і Алька бігом кинулися до своїх шаф. Іон на хвильку затримався. Зі стелі спустилася до нього срібляста «бджола».

Алька завагалася.

– А ти чому баришся, Іоне? Що ти там робиш? – запитала вона.

Іон усміхнувся.

– Треба дати деякі розпорядження.

Він тихо промовив до «бджоли» кілька слів. Сріблястий мікрофончик шугнув угору, а Іон побіг до своєї шафи.

– Все гаразд! – крикнув він біжучи.

Алік уже зачинився в своєму гардеробі, а тієї миті, коли Іон закінчив коротку розмову з мікрофоном, Алька теж переступила поріг шафи.

Тут панував напівморок. Легкі доторки автоматичних рук допомогли прибрати потрібну позу: ноги трохи в сторони, руки вгору, голова прямо. За секунду зі стелі опустилася легка тінь: космічний комбінезон, тонкий і легкий, з кулястим прозорим шоломом.

– Ну, як там? – почувся біля самого вуха Альки Іонів голос. – Чуєте мене?

– Так, – відповів Алік.

– Так, – прошепотіла Алька.

– Авжеж, – мовив Робік.

– Прекрасно, – сказав Іон. – Зараз почнеться перевірка…

В Альчиному гардеробі замиготіло застережливе біле світло. Комбінезон щільно обліг її тіло, а на ноги автомати натягли великі черевики з плоскими, округлими підошвами.

– Чому тут за мене все роблять автомати? – почувся роздратований голос Аліка. – Я ж не мала дитина.

Хтось засміявся ледь поблажливо, і Алька спершу не могла збагнути хто.

– Любі близнюки, – сказав Робік, – примірка космічних комбінезонів надто тонка робота для людських рук.

– Вірно, – підтакнув Іон. – Ви вперше виходите на поверхню?

Алька відповіла, трохи повагавшись:

– В таких умовах – вперше.

– Що означає «в таких»? – здивовано запитав Іон.

– Ну… – почала вона неохоче.

Алік, сміючись, перервав її.

– Моїй гарній сестрі, – сказав він, – соромно зізнатися, що до цього ми ніколи не були на справжній поверхні.

– Зрозуміло, – буркнув Іон.

– Коли ж, нарешті, почнеться та перевірка? – злостиво запитала Алька.

Ніби у відповідь, в кабінах спалахнули зелені написи: «Кінець перевірки», і Алька почула дружний вибух сміху, тим дратівливіший, що Алік, мастак перекривляти інших, уже почав кудкудакати і кашляти в стилі «захриплої зозулі».

Як в такому становищі зберегти гідність? Хіба що промовчати. І Алька промовчала.

На щастя, хлопці перестали хихотіти. Двері шаф відчинилися, і всі четверо знову вийшли в зал.

– Сюди, – показав Іон.

Слідом за ним близнюки і Робік знову стали на голубий квадрат швидкісного ліфта.

– Уже? – прошепотіла Алька.

Іон кивнув.

– Готові, – сказав він. – Нагору. Готові. І нарешті…

– Ох! – зітхнула Алька.

– Ну й ну, – мовив Алік.

В їхніх голосах вчувалося здивування, повага, захоплення, приголомшеність і навіть цілком очевидний, хоча й старанно прихований, страх. Нічого дивного, однак, в цьому не було.

Вони потрапили на величезну, зовсім гладеньку поверхню, де, ніби в дзеркалі, відбивалися їхні обриси.

А над ними відкрився оксамитно-чорний, сповнений білими іскрами й туманними цятками, безмежний і безконечний простір Великого Космосу.

Ліфт зупинився. Від нього зостався лише слід: темний квадрат на опалесціюючій зеленкуватій площині. Діти стояли, тримаючись за руки, і мовчали. Навіть сатурнієць Іон, що давно звик до таких картин і ще до приїзду близнюків кілька разів виходив на поверхню, кожен вихід переживав, як особливо врочисту хвилину.

– Ось він який, «Розвідник»… – тихо прошепотів Алік.

– Так, – сказав Іон.

– А це орбіта Десятої Тисячі?

– Так, це орбіта Десятої Тисячі, – підтвердив Іон.

Напружену тишу порушив голос Робіка:

– Увага! За хвилину старт космольотів.

– Куди треба дивитися? – запитала Алька.

– Туди, – вказав Робік-всезнайко і взявся відлічувати останні секунди: —… п'ять, чотири, три, дві, одна. Старт!

З-за круглого обрію спокійно й повільно випливли два стрункі веретена – космольоти з дослідниками і вченими, яких діти нещодавно бачили в Головному Залі Стартової вежі. Перший космоліт – «Альфу» вів Марім, другий – «Бету» – Орм Согго.

На якусь мить космольоти зависли над небокраєм недалеко один від одного.

– Десять нуль одна, – повідомив Робік.

Два блискучі веретена почали підніматися вгору. Спершу вони піднімалися повільно і спокійно, потім швидше, зменшуючись в глибині неосяжної ночі до світних рисочок, а тоді раптом перетворилися на дві вогняні смуги, які даленіли, блідли і ось щезли зовсім.

– Десять нуль п'ять. Повна швидкість, – сказав Робік.

Іон глянув на близнюків. Прозорі шоломи освітлювали обличчя навіть серед глибокої пітьми космічного простору. Тому Іон міг бачити обличчя близнюків, ніби всі сиділи зараз на терасі-їдальні, а вгорі сяяло штучне сонце.

Алька й Алік все ще дивилися вгору. Вони, ясна річ, намагалися показати себе бравими і байдужими. Однак даремно вони силкувалися. Іон посміхнувся про себе. Тоді неголосно кашлянув.

– Ну як? – запитав Іон ввічливо і незворушно. – Непоганий краєвид, правда?

Алька взагалі не відповіла. Алік підняв руку, ніби хотів у задумі потерти чоло. Однак долоня наразилася на кулю шолома, і Алік зніяковіло усміхнувся.

– Яке сьогодні число? – запитав він несміливо, ніби не вірив ні собі, ані всьому довкола.

Звісно, відповісти взявся Робік.

– Восьме березня, – повідомив він спокійно. – Десять годин сім хвилин.

Тут, нарешті, настав час пояснити, де і коли чотирнадцятирічний сатурнієць Іон Согго і його робот-охоронець Робік зустрілися з Алькою та Аліком Роями, які народилися тринадцять з половиною років тому на Старій Батьківщині – Землі, в дуже давньому європейському місті Торуні.

Хвилину тому Робік сказав: «восьме березня».

Але якого року і якої ери?

Відповідаємо так: восьме березня вісімсот шістдесят другого року. Вісімсот шістдесят другого року Ранньої космічної ери.

Так, минуло вже вісімсот шістдесят два роки від того дня, коли давній космонавт Юрій Гагарін уперше облетів Землю на своєму космічному кораблі.

Що ж сталося за ці вісімсот шістдесят два роки? Облишмо історію – адже навіть коротко неможливо розповісти про всі подвиги людства, яке освоювало рідну Сонячну систему. Для цього є фільмотеки, хроніки, відеоархіви тощо. Бо для того, щоб хоч побіжно переказувати цю історію, не вистачить не лише місця в книжці, але й всього нашого з вами життя.

Але ось про що треба згадати. Цей вісімсот шістдесят другий рік найближчим часом повинен був стати роком… Першим. Першим роком нової ери.

Минуло всього дев'ять неповних століть від того дня, коли з космосу на Землю долинув радіосигнал: «Продовжую політ. Усе йде добре. Машина працює нормально». Минуло всього дев'ять століть, а на Старій Вітчизні зосталася лише мала частина людства.

Величезна більшість людей у 862 році Першої космічної ери (її називали також Ранньою космічною ерою) уже пов'язала свою долю з планетами й супутниками всієї Сонячної системи. Люди жили й працювали на восьми планетах і тридцяти семи природних супутниках та ще на сотнях штучних планет і супутників. Зрештою виявилося, що вся Сонячна система. так само швидко ставала тісна для людей, як колись, в епоху перших пасажирських ракетопланів, ставала для них тісна Земля.

І ось 1 січня 862 року Ранньої космічної ери за межі Сонячної системи вирвався перший розвідник майбутньої галактичної експедиції.

Він так і називався – «Розвідник Перший», або «Ропер». Це була невеличка штучна планета із власною тягою.

Щиро кажучи, це була іграшка, а не механопланета: всього п'ятдесят кілометрів у поперечнику. Однак не за розмірами варто судити про цінність і значення «Першого Розвідника». Виступаючи перед стартом, Керівник підготовки професор Сеніус назвав «Розвідника» «технічною, вершиною епохи», і хоч говорив він нудно, зате сказав мудро. Адже найважливіше полягало в тому, що «Перший Розвідник» був зменшеною копією «Землі», тієї самої механопланети, яка в кінці 862 року повинна була вирушити до сузір'я Центавра.

Отже, 1 січня 862 року «Розвідник» вирушив до кордонів сонячної системи. В передбачений час він вийшов на лінію секторів так званої Десятої Тисячі, тобто на орбіту, віддалену на десять тисяч мільйонів кілометрів од Сонця. І тут екіпаж «Розвідника» почав останні дослідження і виміри майбутньої трансгалактичної траси «Землі».

Але як потрапили на «Перший Розвідник» такі космонавти, як Іон з Робіком, Алька та Алік Рої?

Пояснення цієї загадки дуже просте і тісно пов'язане зі всією програмою підготовки до польоту «Землі».

Політ «Землі» був розрахований на цілих дев'ять років, а до складу її екіпажу в основному входили люди, що мали дітей. Тож і вирішили, що молодь і діти візьмуть участь в першій галактичній експедиції разом з батьками, а для перевірки кілька старших дітей проведуть деякий час на «Розвіднику».

Ось чому останнього тижня лютого на «Розвідник» прибули Іон Согго з Робіком, а через два тижні – Алік та Алька Рої. Близнюки, як ми пам'ятаємо, кілька хвилин тому вперше вийшли на поверхню механопланети, щоб безпосередньо глянути на Орбіту Десятої Тисячі.

Погляньте і ви уважно.

Ото чотири силуети в сріблястих комбінезонах і зі світними шоломами на головах. У порівнянні з «Розвідником» вони такі дрібні, ніби їх зовсім немає. А сам «Розвідник» у порівнянні з простором, який охоплює орбіта Десятої Тисячі, в мільярд разів дрібніший, ніж люди в порівнянні з ним.

І люди, і сам «Розвідник» – мікроскопічні піщинки в безмежному просторі, і взагалі можна не помітити, що вони існують. Можна, аби не той факт, що людський рід зумів зробити помітний, навіть у масштабах Всесвіту, крок, і ось тепер готувався здійснити переліт, який зможуть побачити «неозброєним оком» навіть… зірки.

Отже, і тут є люди?

Так, їх можна помітити навіть тут. Тут, на Десятій Тисячі, серед оксамитної темряви Всесвіту, що мерехтить вогниками мільйонів галактик і мільярдів зірок. І там, де трохи яскравіше за інші, ніби сигнал пам'яті й привіту від друзів, горить невелика зірочка, яку люди називають Сонцем.

– Непоганий краєвид, правда? – запитав Іон.

– Це прекрасно! – зітхнув Алік.

Алька погордливо скривилася.

– Як людина з поетичним хистом, – сказала вона, – ти міг би придумати щось оригінальніше. Ну-бо, розкинь розумом!

Алік безпомічно розвів руками. Він і не думав захищатися. Те, що він зараз бачив, у тисячу разів переважало усі сестрині шпильки.

– Це прекрасно, – спокійно повторив він. Іон розсміявся трохи зловтішно.

– Не варто перебільшувати, – сказав він, – звичайнісінький краєвид. Подивитеся раз, вдруге… І звикнете.

Близнюки не відповіли.

А Іон несподівано нахилився вперед, відштовхнувся однією, потім другою ногою і заковзав поверхнею «Розвідника». І хоча черевики з широкими круглими підошвами нічим не нагадували ковзанів, однак кожен Іонів крок (вірніше, кожен поковз) був напрочуд легкий, довгий і навіть швидший, ніж у справжнього ковзаняра. Кілька разів відштовхнувся – і вже опинився за добрих сто метрів од близнюків.

Звісно, Робік, не вагаючись, побіг слідом за Іоном, і за якісь кілька секунд їхні постаті до тривожного змаліли, стали ніби нереальні й прозорі в зеленкуватому відсвіті поверхні «Розвідника». На щастя, Іонів голос, як і раніше, звучав зовсім поруч.

– Ну, – сміявся він, – чого чекаєте? Робіть так, як я. Це найкраща забава на Десятій Тисячі… Якщо добре розігнатися, можна за один раз пролетіти сто метрів. Ну? Чого чекаєте?

Алік усміхнувся, – отже, він ось-ось теж побіжить слідом за Іоном. Зате в Альки неприємно похололо біля серця.

– Хвилиночку, – сказала вона трохи не так твердо, як бажалося. – А це дозволено?

– Авжеж, – глузливо прошепотів Іон і здаля замахав руками.

– Гей, – закричав Алік. – Почекайте нас!

Наслідуючи Іона, він зробив один, другий, третій крок – і вже був далеко.

– Тільки обережно! – закричав ледь видимий Іон. – Не дуже різко, щоб не відірватися від поверхні, а то…

І замовк, ніби злякався слів, які хотів сказати. Однак Алік, мабуть, уже взяв потрібний темп – його постать дедалі зменшувалася і розчинялася в просторі.

Алька стиснула губи: вона нізащо не викаже свого страху.

Ой і хотілося ж крикнути: «Не лишайте мене саму!» Але щоб вона та закричала? Звісно, якби вона раніше була хоч трохи люб'язніша з цим сатурнійцем, ну хоча б натякнула, який він милий, симпатичний!.. Тоді вона могла б зараз крикнути…

Але вона затялася з першої хвилини: «Буду поводитися так, щоб він не здогадався, що я насправді думаю». Затялася нерозумно, як дитя. Лише тепер зрозуміла, як це нерозумно. Одне виправдання – таке з нею сталося вперше.

Однак виправдовуйся як хочеш, а за всі ці «дитячі витівки» треба розплачуватися.

Вона подивилася вгору й перед безмежжям космічного мороку відчула таку невимовну самотність, що на мить заплющила очі. Потім ще раз швидко оглянулася довкола – може, все-таки хтось із хлопців вернувся по неї?