Текст книги "Оті з Десятої Тисячі"

Автор книги: Єжи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

Потім швидко запитав:

– «Ропере»! Ти визначив джерело чи причини порушення зв'язку?

Відповіді довго не було. Напевне, «Ропер» хотів бездоганно виконати наказ і вперто шукав відповіді. Але відповідь звучала не так, як сподівався «Ропер»:

– Говорить «Розвідник». Не можу визначити.

Проте командир уже не слухав. Він знову стріляв довгими чергами вогню, від якого, здавалося, ось-ось запалає весь космічний простір.

Битва людей проти Чорної Ріки від перших пострілів «Розвідника» і космольота КБ-803 розвивалася точно за програмою, яку виробила Головна База.

Докладний опис цієї битви увійшов до підручників історії – став предметом вивчення на вищих курсах зоряного пілотажу. Не можна, зрештою, уявити всі деталі цієї боротьби без карт Дванадцятого Сектора, без документальних записів контрольних даних, без телерапортів, що передавалися зовнішніми і внутрішніми телекамерами «Розвідника».

Тому тут ми змушені обмежити нашу інформацію кількома найзагальнішими даними. Ось вони.

Восьмого березня 862 року Ранньої космічної ери рівно о п'ятнадцятій годині п'ятдесят одна хвилина шість секунд (з точністю до однієї сотої секунди), за узаконеним у всій Системі часом (за Грінвічем), екіпажі космольота КБ-803 і «Розвідника» одночасно розпочали пробивати прохід у Чорній Ріці. Це було приблизно так, ніби два невеликі «хрущі» взялися пробити тунель крізь величезну скелясту гору, що летіла з неймовірною швидкістю. Користуючись цим тунелем, вони хотіли визволити двох інших «хрущів», що застрягли всередині гори.

Оскільки програму дій склали найталановитіші уми людства, «хрущі» почали свою роботу розумно й точно. Вони не пробивали тунелів наосліп, безпорадно. Вони мали свої розрахунки, і підходили до потерпілих найкоротшим шляхом.

На жаль, вони тільки приблизно знали, де знаходяться «Альфа» і «Бета». Екіпаж КБ-803 змушений був провадити свій пошук «на слух». Становище страшенно ускладнилося ще й тим, що рятівники зараз рухалися наосліп. Хоча вони й мали добрий зір, це не могло зарадити справі. Вже тисячу років відомо, що в космічному просторі від сліпоти рятують радіо та радар.

Додатковою і величезною небезпекою була сама зброя рятівників.

Коли нею керували автомати, позитрономети вражали ціль на передбаченій віддалі з точністю до сантиметра. Вистачило б звичайної броні з титаніту, яким оснащуються всі механопланети, космольоти і скафандри, щоб людина, перебуваючи за метр від полум'я, почувала себе в безпеці.

Проте зараз, у битві з Чорною Рікою, метальниками КБ-803 і «Розвідника» керували живі люди з їхніми недосконалими чуттями. Тут важко взагалі говорити про справжню точність. А той, хто попав би під вогонь метальника, був би приречений, і ніякий титаніт не допоміг би йому.

Про це люди пам'ятали дуже добре. Бо хоч минуло вже понад чотириста років від трагічної катастрофи на Плутоні, – тоді через помилку в розрахунках під вогонь керованого автоматами метальника попав великий пасажирський космоліт і за півсекунди загинуло близько двох тисяч чоловік, – про це пам'ятали навіть малі діти, як про Велику Пересторогу.

І тому, коли на Головній Базі стало відомо, що вогнемети «Розвідника» і космольота КБ-803 вийшли з-під контролю автоматів, Майк Антонов і Назим Шумеро глянули один на одного з непідробним жахом.

– Вони втратили зв'язок, – тихо сказав Майк. – Отже, вони вестимуть операцію без допомоги автоматів?

– Так… – прошепотів Назим.

– А що буде… – почав Майк.

– Коли… – мовив Назим.

Жоден з них, однак, не закінчив своєї думки.

І тут втрутилася Долорес Лі. Вона пережила свій неспокій і тривогу раніше за них і тепер була не тільки спокійна, а й сповнена надій.

– Про що мова? – запитала Долорес ніби байдуже.

Чоловіки мовчали.

– Я чекаю! – мовила вона з притиском.

В Головній контрольній станції, де зараз перебували троє дорослих, панувала тиша. На екрані виднів контур Чорної Ріки. Дванадцятий Сектор був надто далеко, щоб без допомоги «Розвідника» чи хоча б радіопередавачів космольотів наблизити зображення.

І все-таки вони помітили, як на чорному тлі Ріки щось замиготіло, ніби спалахи незмірно далеких і незмірно крихітних блискавиць. В залі чулося лише дихання трьох людей і мурмотіння Супера, що чекав на першу інформацію про боротьбу з Чорною Рікою.

Побачивши це мікроскопічне миготіння світла в глибині Чорної Ріки, Долорес вигукнула:

– Слухайте, вони почали операцію!

Назим кивнув головою:

– Саме цього я й боюся.

– Найвідважніший пілот сучасності боїться? – усміхнулася Долорес. – Не вірю.

– Від вогню позитрономета немає захисту, – нагадав Майк.

Долорес трохи глузливо похитала головою, стала між ними, поклала руки на їхні плечі.

Всі троє вдивлялися в екран. Долорес притягла чоловіків трохи до себе.

– Чи могли ми вчинити інакше? – запитала вона.

– Ні.

– Чи був інший спосіб рятунку?

– Ні.

– Чи треба було за всяку ціну рятувати дітей?

Мовчання.

Долорес посміхнулася глузливо й тепло.

– Поміркуйте, хлопці, – мовила вона. – Адже так хотів учинити робот. І вони самі не дозволили йому цього.

– Вони ще діти, – буркнув Назим.

– Ні! – вигукнула Долорес. – Це вже мислячі люди. Ось уже кілька років мислячі люди. Мало?

– Ні.

– Ви гадаєте, – вела далі Долорес, – вони б нам простили, якби ми врятували тільки їх?

– Мабуть, ні.

– Мабуть?

– Напевне ні.

Це останнє «ні» Майк і Назим промовили одночасно.

Майк глянув стомленими очима на Долорес і сказав:

– Дякую тобі.

Долорес провела рукою по його сивій гриві. «Збільшилося в тебе сивини за сьогодні», – подумала вона.

– Але… – почав Назим. – Я не можу не думати про це…

– Досить! – перебила Долорес. – Ти… найвідважніший! Чого ти боїшся за них? Вони ж тебе не просили про це?

Майк звернувся до Супера:

– Скажи, Супере: вони не бояться?

Всі екрани, таблиці й годинники Супера яскраво загорілися. Супер – це трильйон одночасних логічних комбінацій. А зараз він промовчав цілих сім – довгих, як вічність, – секунд.

Нарешті відповів засмучено:

– Супер не знає.

Долорес пирснула сміхом. Ну, що за жарти питати Супера, коли він, бідний, не має ніяких конкретних даних! їй стало жаль Супера.

– А що ти припускаєш, Супере? – запитала вона.

Найкращий електронний мозок сонячної системи, який останнім часом обслуговував Базу й Десяту Тисячу, цього разу пожвавішав. Він відповів одразу ж.

– Супер припускає, – озвався його мудрий голос, – що вони можуть, але не повинні.

Після цих слів задоволеного (відповів усе-таки!) Супера, Долорес, Майк і Назим вибухнули – вперше за сьогодні – веселим сміхом.

Вони сміялися, дарма, що нічого ще не було відомо, нічого не вияснено. В їхньому сміхові бриніла надія, хоча вони здогадувалися: саме зараз операція проти Чорної Ріки входила у свою найтяжчу стадію.

Про те, що від вогню позитрономета немає захисту, перший згадав Алік. Він згадав про це раніше, ніж сестра й Іон, бо «Розвідник» раніше, ніж КБ-803, відкрив вогонь. І ця думка була страшніша за всі переживання цього лихого дня.

До того ж Алік ще ніколи в житті не почував себе таким страшенно самотнім, як цієї хвилини. Звісно, про його – і свою – безпеку дбав повсякчас «Розвідник», але не про це тепер мова. Хоча б яка людина була поруч, тямуща й приязна… Або навіть щось подібне до людини – Робік, наприклад. Проте Робік, звісно, не зрозумів би, про що йдеться. Він, напевне, запитав би своїм ввічливим голосом: «Чого ти боїшся, коли тобі не загрожує небезпека?». Щонайбільше, коли б Алік обурився, він би вибачився і намагався б пояснити, що він – на жаль! – не людина і тому перед емоційними конфліктами зовсім безпорадний. І все ж навіть така розмова дала б йому зараз бажану розраду.

Алік хотів забутися. Він ловив у кружечки прицілів все нові й нові брили, що наближалися до «Розвідника». Натискав вогневі педалі метальників. Нищив нескінченні хвилі й гребені Чорної Ріки. І вперто намагався не думати. Взагалі не думати. А хіба можна хоча б подумати про те, що не треба думати? Адже сама думка про недумання є, власне, думка!

– Не будь дурнем! – сердито накинувся він сам на себе.

– Вибач, але не розумію, командире, – відгукнувся ввічливий голос «Розвідника».

– Замовкни! – крикнув Алік, зовсім вибитий з рівноваги цим несподіваним втручанням «Розвідника».

– Наказ прийнято! – прошепотів «Ропер».

Аліку зробилося соромно. Навіть не тому, що все тут, крім його власних думок, записувалося і потім ставало відоме всьому світу.

Йому було соромно перед самим собою.

– Скасовую наказ, – мовив він. – І перепрошую.

– Прийнято. Будь ласка.

Алік замовк, бо до «Розвідника» наближалася нова густа хвиля дрібних, як град, метеорів. Через секунду озвався:

– «Розвіднику»?

– Слухаю, командире.

– Коли ми виходимо до того району Ріки, де повинні перебувати «Альфа» і «Бета»?

«Розвідник» відповів, не замислюючись:

– Через двадцять хвилин.

– Уже?! – з жахом прошепотів Алік.

– Через одинадцять хвилин п'ятдесят дев'ять секунд… п'ятдесят вісім секунд, – «Розвідник» почав відлічувати час.

Спершу Алік хотів наказати йому замовкнути, але якось враз заспокоївся. Це саме те, чого йому бракувало. Хай говорить!

– «Розвіднику»! Безперервно повідомляти час! – наказав він.

– Прийнято, – відповів «Розвідник». – П'ятдесят п'ять, п'ятдесят чотири, п'ятдесят три…

Алік, усміхаючись і примруживши очі, накрив кружечком прицілу нове скупчення метеорів, що летіли просто на «Розвідника», і натиснув педаль.

У простір вилетів черговий стовп вогню, найдальший відсвіт якого досяг віддаленого на вісім мільйонів кілометрів екрана Головної Бази.

– Ми вкладаємося в час? – запитала Алька.

– Так.

– Коли входимо в їхній район? – запитала ще, і раптом Іон завмер: в її голосі вчувалися ледве стримувані сльози.

Не запитував, що сталося. Він, як і вона, подумав про те, що вразило Майка й Назима на Головній Базі, що мучило Аліка на «Розвіднику», що зараз бриніло сльозами в голосі Альки.

Він ще мало її знав.

Не встиг відповісти на запитання, як вона сказала цілком спокійно:

– Це миттєва слабкість, Іоне. Я злякалася. Минулося. Скажи – коли ми ввійдемо в їхній район?

Іон на мить знову ввімкнув тягу і глянув на контрольну дошку:

– За одинадцять з половиною хвилин.

– Що?! – скрикнула вона.

– Якщо вірити годинникам, – суворо додав Іон.

– Ти гадаєш… що вони можуть підвести? – запитала вона.

– Все може бути.

КБ-803 декілька секунд плив ніби прорубаною в суцільній кризі трохи звивистою стежкою.

Довкола космольота знову була інша картина. Замість величезних незграбних брил, чорніших за вічну космічну ніч, тепер посипалася густа, вся у відблисках вогню, лавина дрібних метеорів.

Вони оточили космоліт з усіх боків. Ніби крижана лавина. Виднів лише вузенький, ніби прорубаний, тунель.

Влізти в таку кашу?

Це ще гірше, ніж стукнутися носом космольота в брилу. Від цілої скелі можна, маючи трохи щастя, відскочити, як м'яч, без великої шкоди. А в такій каші потонеш, як у формаліновому багні Венери.

– Іоне! – мовила Алька таким дивним голосом, що по Іоновій спині пройшов холодок.

– Що сталося? – прошепотів він.

– Іоне! – гарячково заговорила вона. – Ця дорога, якою ми зараз летимо, не виникла сама собою… Подумай: як вона виникла?

Він зрозумів – і його серце забилося від шаленої радості!

– Так! – вигукнув він. – Алько, люба, друже! Правду кажеш! Це вони!

– Обережніше! – буркнула Алька ніби сердито, а насправді зі щастям у голосі – про це знала лише вона – із очима, повними сліз.

Дарма, що Іон мало не вліз просто в те миготливе метеорне багно Чорної Ріки! Найважливішим був один-єдиний факт: вони натрапили на свіжий слід «Альфи», чи «Бети», чи, може, навіть обох космольотів.

Іон тим часом вернувся на правильний курс. Справді, КБ-803 мало не врізався носом в метеорну кашу, але вогонь із двох малих бокових метальників космольота спалахнув на мить – і очистив чималий простір. КБ-803 уникнув аварії.

– Ух! – Іон глибоко зітхнув. – Ну й дурень же я!

– Не перебільшуй, – засміялася Алька так, ніби пташка защебетала. – У тебе на те була причина.

– Це напевно їхній слід! Напевно, напевно! – повторював він, обережно ведучи КБ-803 цим коридором чи то тунелем серед метеорної криги.

– Вони вже, мабуть, десь недалеко, – прошепотіла Алька. – Я вимикаю метальники.

– Правильно, – погодився Іон. І раптом заспівав, ніби оперетковий герой, примітивну арію – «Ах, пра-а-вильно!… Ах, пра-а-а-а-авильно!»

Обоє розсміялися.

На контрольній дошці миготіли цифри – хвилини й секунди, що відділяли їх від зустрічі з «Альфою» і «Бетою». Вже недалеко.

– Егей! – крикнула Алька, ніби вони просто вийшли собі на прогулянку в земні гори і загубилися в імлі.

Іон був у захваті від цього милого, смішного порівняння.

Хотів відповісти таким самим вигуком, який він, сатурнієць, знав лише з відеофільмів про Землю, бо на Сатурні навіть найвідважніша людина не ризикнула б «загубитися в імлі», – а вже, напевно, не рятувалася б криком «егей!». Іон усміхнувся, відкрив рота і…

І раптом страхітливий галас оглушив їх обох! Ніби вони опинилися серед божевільної юрби, що кричала, верещала, стогнала, сміялася, белькотіла…

– Що це? – жахнувся Іон.

– Іоне! – крикнула щосили Алька.

І вони не почули одне одного.

А власне нічого й не сталося. Зображення на обох екранах навіть не здригнулося. КБ-803 так само поволі, на найслабшій тязі йшов тунелем серед метеорної криги.

Проте навколо них тисячі голосів кричали, перебивали один одного, стогнали й сміялися.

За хвилю Іон і Алька вже не чули навіть своїх думок.

Але вони збагнули одне: зараз не треба ані з'ясовувати природу цього прегидкого явища, ані боротися з ним, ані навіть налагоджувати контакт між собою – контакт, який став абсолютно неможливий. Треба було тільки утримати КБ-803 на курсі й не дати йому залетіти в густющу хмару дрібних метеорів. Зараз кожен із них був полишений на самого себе, кожен мусив покладатися тільки на свої чуття.

Чи це так? Адже між ними не було й двох метрів!

Так. Але жоден із них не міг дозволити собі хоча б на частку секунди відірвати погляд від свого контрольного екрана. І саме тому, такі близькі, вони стали раптом страшенно самотніми. Їх розділив товстезний мур галасу.

«Ну й гидота! – люто подумав Іон. – Що за проклята гидота!»

І раптом він упізнав. А впізнавши, зрозумів.

З божевільного галасу почали виділятися знайомі звуки, знайомі голоси. Так, наче у великому натовпі перегукувалося кілька різних голосів, дивним чином помножених на сотні, тисячі безнадійно переплутаних слів і речень, вигуків та закликів. І зненацька Іон почув материн голос!

Голос Гелени Согго повторив раз і вдруге: «… необхідно, по-перше: всі рапорти… необхідно, по-перше: всі рапорти…»

Гелену перебив, вірніше, заглушив її слова голос пілота Маріма: «База на Тритоні…» В цю мить звідусіль двадцять тихіших голосів Гелени і сорок гучніших голосів Маріма повторили зовсім інші слова й уривки речень, а далі озвалися голоси Яна і Чандри Роїв, і голос Майка Антонова, і його власний – так, Іонів моторошно-веселий голос, який то з одного, то з другого, то з третього, то з десятого боку безнастанно вигукував: «Так! Алько! Люба! Це напевно… Так! Алько! Люба!»—і знову: «Так! Алько!»—і знову: «Це напевно…» А потім голос Орма: «Увага, «Альфа»! І голос Чандри: «Будь спокійний!» І крик Маріма: «База на Тритоні!» І раптом з усіх боків залунав веселий, мов пташиний спів, сміх Альки, в тисячу разів голосніший і тому справді жахливий.

Іон в розпачі відчув, що у нього починають тремтіти руки і що він ось-ось відірве погляд від екрана, бо нічого вже не розуміє і ні в що не вірить.

– Що це за проклята луна?! – люто крикнув він, щоб хоч на мить заглушити в собі цей божевільний вереск тисяч знайомих і водночас таких нелюдськи чужих голосів.

«Так… луна», – повторив про себе.

І від цього слова чи то завдяки йому, все раптом стало сліпучо-яскраве, як сяйво Сонця на Меркурії. Ці капосні знайомі й чужі звуки були просто голосами, які полинули в простір на гребенях радіохвиль і попали в якусь предивну пастку. Тепер вони тріпочуться в тій пастці, наче риба в сітях, і не можуть видобутися назовні, і повторюються тисячами лун.

Досить було Іону збагнути причину галасу, як сам галас став не таким уже й нестерпним. Ніби почав стихати. Іон знову міг зосередитися на екрані та рулях.

Правда, ще раз пролунали подесятерені голоси Гелени й Чандри, і Альчин в тисячу разів голосніший сміх знову задзвенів звідусіль, проте за кілька секунд усе стихло.

У нижній частині свого екрана Іон побачив цифру «4». Отже, до «Альфи» та «Бети» зосталося тільки чотири хвилини льоту! В це важко було повірити.

Як передбачено програмою, Іон зменшив швидкість до мінімальної. І цієї миті йому здалося, що він просто… оглух.

Запала чудесна, оксамитна тиша.

КБ-803 йшов зараз трохи ширшим коридором. Лавина дрібних метеорів поступово рідшала. Іон краєм ока зиркнув на Альку – і зразу ж втупився в екран.

Альки не було в кріслі! Вона залишила пост!

«Чи це дівчисько з глузду з'їхало? Чи хоче згубити себе, мене і всіх нас?» – у розпачі й гніві подумав він.

Як вона могла? По-перше, залишила бойовий пост; по-друге, вийшла із захисного крісла-скафандра; по-третє, взагалі щезла з поля зору!

Цього досить.

Цілком досить, щоб дискваліфікувати учасника змагань.

І як же він здивувався, коли раптом відчув, що й з нього сповзає захисний скафандр! Навіть втратив на мить владу над рулями і розпачливо кинувся до гальм. Йому здалося, що оце зараз, цієї самої секунди, полишений напризволяще космоліт КБ-803 вріжеться в миготливу метеорну стіну.

Але так йому тільки здалося.

Зиркнув на запасне крісло пілота і раптом побачив там… Альку.

– Бери рулі! – спокійно наказала вона. – Швидше!

Інстинктивно і водночас охоче він виконав наказ. Охоче, бо зрозумів і схвалив її вчинок. Адже вона вчинила розсудливо.

Алька, однак, хотіла виправдатися.

– Прийми пояснення, командире, – квапливо мовила вона. – По-перше: залишила пост, щоб перервати радіоприйом. Цей нестерпний вереск…

– Твоя правда, – згодився він.

– По-друге: я залишила місце стрільця, бо в цьому районі вже не можна стріляти. По-третє: вважаю, що зараз краще вимкнути скафандри. Нам треба мати постійний зв'язок між собою, а в скафандрах діє тільки радіо. Чи не так?

– Ти вчинила дуже слушно, – відповів Іон.

– Ще хвилина, – задихано сказала вона. – Яка в тебе швидкість?

– Двісті на секунду.

– Точно, – прошепотіла вона.

– Так, – несподівано суворо сказав він. – Досить розмов. На десять секунд оголошую тишу на борту.

Алька все-таки не витримала. Знову на мить прокинулася в ній душа геолога.

– Що ж то воно за радіобалаган? – сказала сама до себе. – Так міг поводитися тільки якийсь мінерал! Поглинач радіохвиль! Ніхто про таке ніколи не чув. Сенсація! Або…

– Тиша! – різко перебив її Іон.

– Так, тиша, командире, – слухняно повторила вона.

Іон почав гальмувати. Серце його калатало, як ніколи в житті. Він не був цілком певний, що саме в розрахований Супермозком час знайде «Альфу» чи «Бету». Але так чи інакше за цю хвилину йому треба було знизити швидкість космольота до нуля.

Іон гальмував дуже обережно, і все ж кров приливала до очей, губів, кінчиків пальців, до носа. Неабияк здивувався, коли раптом побачив, що з носа просто на руку впала червона крапля. «Мені ввижається? – подумав він. – Ах, ясно! Ми ж без скафандрів!»

І тут-таки радісно відзначив, що політ у нього виходить ідеальний. З таким стажем його «механічно», без вступних іспитів, зарахують до Школи великих швидкостей.

Цієї думки він не додумав, бо всупереч наказу про тишу, закричав разом з Алькою:

– Це вони! Це вони! Це вони!

Зустріч відбулася в самісінькій глибині Чорної Ріки, на межі Дванадцятої і Тринадцятої Тисяч.

– Це вони! – кричала Алька.

– Це вони! – кричав Іон.

А екіпажі «Альфи» та «Бети» збіглися до екранів і візирів.

Усі вже знали, що ніхто інший, а тільки діти з «Розвідника» могли з'явитися тут на КБ-803. На «Альфі» цю можливість вирахував, – через півгодини після того, як застряг у Ріці, – сам Марім; на «Беті» аналогічні результати одержав астрограф Ієронім Брошкідзе. Але тільки Чандра Рой і Гелена Согго щиро вірили, що зустріч відбудеться, і саме вони безперервно чергували на постах спостереження в своїх космольотах. Доля справедливо винагородила їх: Чандра Рой на «Беті», а Гелена Согго на «Альфі» побачили те, чого так чекали, і закричали щосили:

– Це вони! Це вони! Дивіться, це вони!

І тільки згодом на обох космольотах прозвучали правильні повідомлення спостерігачів:

– КБ-803 підходить по сліду, віддаль двадцять кілометрів, сигналізація світлова!

І цілком природно, що всі члени екіпажів, крім хіба пілотів, збіглися до екранів і візирів. Навіть най-стриманіші й найвідповідальніші люди залишили свої пости. Тут дехто може здивуватися, ба навіть обуритися.

Але не дивуйтеся цьому бракові дисципліни.

Адже ще мить тому обидва екіпажі були впевнені, що безповоротно летять у космічну безодню, що ніколи вже не повернуться до рідної Сонячної системи, що немає для них порятунку.

Ніхто не хотів покірно чекати смерті. Тому на обох космольотах відразу ж узялися до роботи, тобто почали боротьбу за життя, повітря, їжу.

Найперше об'єднали «Альфу» й «Бету». Були закинуті троси, і обидва космольоти вже з годину йшли поряд.

Одночасно розпочали науково-дослідну роботу інші групи, організовані зразу ж по катастрофі: групи харчування, зв'язку, повернення, а також група дослідження Чорної Ріки.

Люди працювали звично й спокійно. Дотепники жартували. Орм Согго співав, Марім насвистував… Зрештою, всі були трохи схвильовані – як люди, що одержали нове завдання. А цього разу завдання випало особливо важке.

Коли б не це приховане хвилювання, можна було б подумати, що не сталося нічого незвичайного. Якщо не вважати за незвичайне те, що разом із Чорною Рікою «Альфа» та «Бета» летіли в космічну безодню.

Правда, в обох космольотах знали, що є невеличка надія на порятунок, але, – як уже згадувалося, – крім Чандри й Гелени, ніхто в це не вірив.

Отож, коли в обох космольотах пролунав крик: «Це вони!», а потім: «КБ-803 підходить по сліду»… – ніхто, крім пілотів Маріма й Орма, не зміг перебороти спокусу побачити допомогу, що наближалася.

Всі дивилися мовчки. Тиснули руки Гелені, Яну й Чандрі. Хтось промовив: «Вони зробили неможливе». А ще хтось: «Друзі, троє дітей принесли нам надію на порятунок».

Людські думки ходять одними дорогами. І так само, як недавно на Головній Базі Долорес поправила Назима, так зараз на «Альфі» Ебенезар Ліон, один із найвидатніших математиків світу, також запротестував проти слова «діти».

– Ні, – сказав він, – не діти, а троє справжніх людей принесли нам надію на порятунок.

І всі, хто його чув, мовчки кивнули. Осяяні новою надією, очі вп'ялися в силует космольота КБ-803, що згідно плану Супера розмовляв із «Альфою» та «Бетою» світловими сигналами, тримаючись дещо віддалік.

– Це дивовижно! – прошепотів Ліон Гелені. – Хто з них пілотує машину?

Гелена здогадувалась, але не висловила своїх здогадів уголос.

КБ-803 передавав такий текст:

«Іон Согго, Алька Рой на борту КБ-803 прибувають за розпорядженням Головної Бази. Наше завдання: провести вас крізь Чорну Ріку до «Розвідника». Відповідайте: брати вас на буксир чи ви зберегли власну тягу?»

«Альфа» і «Бета» відповіли, що зберегли власну тягу. Передбачений Супером план підтверджувався.

КБ-803 продовжував передавати інструкції:

«Увага на «Альфі» й «Беті»! Програма найближчих дій: КБ-803 обганяє вас і виходить наперед. Потім відкриває дорогу в Чорній Ріці безперервним вогнем. «Альфа» й «Бета» ідуть за ним на мінімальній віддалі. Передбачається вихід на «Розвідника», який відкриває дорогу до себе. Кінець. Підтвердіть прийом. Повторіть програму».

Після підтвердження прийому біля візирів «Альфи» і «Бети», спрямованих на КБ-803, зосталися лише чергові. На «Альфі» – Ліон і Гелена, на «Беті» – красуня Владимира Альфієрі та її наречений Кіамото. Решта ж, серед них Ян і Чандра, повернулися на свої пости.

В обох космольотах запала тиша. Люди уникали навіть дивитися одне на одного. Ніхто більше не сміявся, не вихваляв дітей. Мовчали так, наче боялися, що необачно сказані слова можуть заподіяти якусь непоправну шкоду, порушити плин подій.

Тільки Ян і Чандра, повернувшись до кабіни, де розташувався тимчасовий астрохімічний пост, тихо перемовилися кількома словами.

Перший озвався Ян. Він не міг стриматися, бачачи тривогу, навіть розпач в очах дружини, яка марно намагалася приховати свої почуття усмішкою.

– Ти боїшся? – прошепотів він, обнімаючи її за плечі. – Дуже боїшся за них?

Чандра похитала головою.

– Справа не тільки в цьому, – майже спокійно відповіла вона. – Я не перший раз у житті вмираю від страху за дітей.

Що відповісти на такі слова, коли він сам не міг зібратися з думками? Ян мовчав. Чандра глянула на чоловіка й зрозуміла його мовчання. Провела рукою по його чолі.

– Страх за них не допоможе нам, Яне, – сказала вона. – Тільки раптом… навіть коли вони все робитимуть, як слід, раптом усе це… зламає їх і нас… оці пробуджені надії…

– Не думай про це.

– Ох, – несподівано розгнівалася Чандра. – Як я можу про це не думати?

Ян стиснув їй руки.

– Чандро! – сказав він. – Нам було б легше, коли б хоч діти зосталися в безпеці. Але подумай: як би вони жили потім, через рік чи п'ять років, знаючи, що могли нам допомогти – і не допомогли?! Це було б для них гірше, ніж те, що може статися з нами тут. Так чи ні?

Він підняв її голову. Чудові очі Чандри були ніби за імлою – далекі й навіть чужі. Але поступово до них почав вертатися спокій.

– Так, – прошепотіла вона.

– Повтори це «так», – удавано суворо мовив Ян.

– Так, – усміхнулася Чандра.

Ян зайняв своє місце.

– Прошу тебе, – сказав він. – Продовжимо аналіз зразків – від номера 43 до номера 476.

На панцері їхнього космольота осіла пилюка з розбитих метальниками метеорів. Ще до зустрічі з КБ-803 подружжя Роїв вирішило визначити хімічну будову метеорного пилу. Отож Ян запропонував продовжити роботу.

В астрохімічній каюті на «Беті» настала спокійна, робоча тиша. Така сама тиша вже декілька хвилин панувала на обох космольотах.

І ще кілька слів було сказано біля візира «Бети». Це Владимира прошепотіла на вухо Кіамото, що чергував з нею:

– Тільки зараз я починаю по-справжньому боятися.

Він зрозумів. Мовчки кивнув головою і поклав руку в її долоні. Потім, щоб підбадьорити себе і її, поцілував зблідлі щоки жінки.

Саме в цю хвилину космоліт КБ-803, сигналячи вогнями: «Дайте дорогу! Випереджаємо вас… Дайте дорогу!» – почав плавно обганяти обидва потерпілі космольоти.

– Вони й так зробили вже чимало, – прошепотів Кіамото.

Обоє дивилися на екран.

Майже поряд з ними на екрані посувався мовчазний силует КБ-803, ніби тінь швидкої, спритної риби з миготливими рубіновими очима.

В цей час на борту КБ-803 екіпаж діяв точно за планом.

Алька сигналила, а Іон, поклавши руки на рулі, чекав того моменту, коли закінчиться світлова розмова і можна буде рушити вперед.

«Альфа» і «Бета» повторили переданий їм наказ. Іон глянув на Альку, хотів сказати: «Дай сигнал «Випереджаємо вас!.. Відкрийте дорогу». Але у них ще було трохи часу, тож Іон вирішив сказати Альці два речення, перш ніж давати наказ.

Ось перше з них:

– Тільки зараз починаємо справжню роботу, Алько, і тільки зараз ми можемо або все виграти, або все програти.

Вона кивнула і глянула йому просто в вічі. Дивилася з такою легкою і доброю усмішкою, що він зважився сказати й друге речення.

Звучало воно так:

– Може статися, що ми… програємо, то я хотів би, щоб ти знала: мені ніхто ніколи так не подобався, як ти.

Вона відповіла спокійно:

– Я хотіла сказати тобі це саме, Іоне. Але… досить! Дати сигнал?

– Так. «Випереджаємо вас… Відкрийте дорогу».

В кабіні КБ-803 настала тиша.

Алька передала сигнал і негайно вернулася на місце бортового стрільця.

Іон увімкнув тягу «один» і плавною спіраллю обігнав спочатку «Бету», потім «Альфу». І враз перед ними заблищала лавина цих дивних дрібних метеорів, ніби хмара діамантової сарани. Алька негайно відкрила вогонь з усіх метальників.

Це – як удар величезного кулака: в суцільній стіні з мільярдів метеорів відкрився довгий вузький прохід. В нього зайшов спершу КБ-803, слідом за ним – два інші космольоти.

Так в глибині Чорної Ріки розпочався розмірений танок трьох космольотів.

Прості фігури цього танка повторювалися з бездоганною регулярністю: спершу вогняний удар пробивав глибокий прохід в миготливій лавині – потім у цей тунель стрибав КБ-803 і чекав на «Альфу» та «Бету».

А тоді?

Тоді новий удар вогню, новий стрибок першого космольота і нове плавне просування чудових кораблів, що йшли слідом за ним.

І знову: вогонь, стрибок і плавний політ. І знову: вогонь, стрибок і погоня.

На всіх трьох космольотах панувала мовчанка.

На «Альфі» й «Беті» ще вели радіоприйом, але уловлювався тільки страшенний галас, що вирував у лавині цих дивних миготливих метеорів. Звичайно, прийом вівся тихо, і цей галас чули тільки апарати, які записували шум у всіх його проявах. Отож на кораблях тривала тиша, бо люди мовчали. Вони знали тільки те, що передав їм екіпаж КБ-803. Надто багато для того, щоб сумніватися, і дуже мало, щоб насправді повірити в переміну долі.

А на КБ-803 просто не мали часу на розмови. Можна навіть сказати, що дітям ніколи було й думати.

В ці хвилини «думали» їхні руки, очі, пальці на рулях, ноги на педалях тяги й вогню.

Для Іона важило тільки одне: увімкнути тягу, точно на половині стрибка почати гальмування і перед самим пострілом повністю загальмувати.

Алька мала тільки одне завдання: дочекатися моменту, коли ніс КБ-803 майже діткнеться метеорної стіни, і тоді увімкнути спершу «лобовий малий» – раз, а потім всі «бічні» – два, нарешті натиснути обидві педалі головного метальника – три, і чотири – «повний вогонь».

Час минав невблаганно, тікав і його треба було наздоганяти, а ще ж їм зоставалася далека дорога до того місця, де на них чекала пропалена «Розвідником» дорога – дорога свободи й життя.

Звукова атака тисяч голосів, вигуків, стогонів і зітхань приголомшила Аліка ще дужче, ніж Іона з Алькою. Бо «Розвідник» мав набагато чутливіші й потужніші приймачі та гучномовці, ніж КБ-803. Перший удар звукової хвилі мало не звалив Аліка додолу. Йому здалося, що він збожеволів або ж просто настала мить катастрофи, і «Розвідник» розпадеться від ударів Чорної Ріки.

На щастя, встиг крикнути:

– Тиша!

«Ропер» слухняно вимкнув гучномовці.

– Що це? – запитав Алік, люто врізаючись, як в масло, у блискотливу лавину метеорів.

– Очевидно, – відповів «Розвідник», – перед нами поклади речовини, яка особливим способом поглинає радіохвилі.

– Дурниці, – буркнув Алік, посилаючи новий залп просто в «поклади речовини».