Текст книги "Оті з Десятої Тисячі"

Автор книги: Єжи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

– «Розвіднику»! Лікаря, програму бойових дій, – голосно наказав Іон. – Час!

– Вісімнадцять хвилин двадцять секунд.

– Устигнемо! – вигукнув Алік.

– Іоне, що з тобою? – крикнула Алька, помітивши, що хлопець похитнувся.

Він упав би, якби Алька не підтримала його. Іонова ліва долоня почорніла від закипілої крові та опіків.

– «Розвіднику», лікаря! – повторив Алік.

– Наказ прийнято.

З третього входу, який використовувався головним чином для перевезення механізмів, безшумно висунувся великий білий куб Механолікаря.

– Болить? – спитала Алька. – Що сталося, Іоне?

Іон підійшов до Механолікаря, всунув у отвір апарата поранену долоню – і вже за хвильку усміхнувся.

– Ух, – полегшено зітхнув він, – перестало нарешті боліти.

Потім сором'язливо усміхнувся.

– Довелося підкласти руку під стрічку транспортера. Мусив це зробити. Якби рука не заболіла по-справжньому, я нізащо не крикнув би так, і Робік не вибіг би звідси. Хтозна, вдалося б нам тоді захопити Зал чи ні.

– Дякую, – сказав Механолікар.

Іон витяг руку з апарата і здивовано глянув на неї.

Вперше в житті його лікував Механолікар. Це ж чудово! Біль відразу вгамувався, рани загоїлися, вся долоня покрилася плівкою штучної захисної тканини, ніби найтоншою рукавичкою.

– Дякую, – сказав Іон, і Механолікар безшумно щез у третьому вході.

– Коли ти все зрозумів? – запитала Алька брата. Алік на мить задумався.

– Тоді, – відповів він, – коли згадав, як Робік сказав на прощання: «Поки я з вами…»

– І ми теж, – здивувалася Алька.

Іон взяв їх під руки.

– Прошу вас! Постарайтеся його зрозуміти, – благально усміхнувся він. – Адже роботи-охоронці насамперед повинні охороняти людину від небезпеки. Робіку доручили піклуватися про нас. Він не хотів, щоб ми наражалися на небезпеку.

– Але ж, Іоне, – усміхнувся Алік. – Ми все розуміємо. Нам дали небезпечне завдання. Не можна вимагати від роботів, щоб вони думали так, як ми. І добре, що вони так не думають.

Алька трохи легковажно знизала плечима.

– Любий Іоне! – мовила вона. – Найлогічніший людський розум ні в чому не звинуватив би Робіка. Бо який конструктор міг передбачити всю цю безглузду ситуацію? Повинні ж, зрештою, траплятися такі випадки, коли ми, люди, ще були б потрібні?

– П'ятнадцять хвилин, – нагадав «Розвідник».

– Досить гадати, – сказав Іон. – Роз'їжджаймося по своїх постах.

– У мене пропозиція, – мовила Алька.

– Яка?

– Через хвилину після нашого старту повернути Робікові його повноваження. Коли ми перебуватимемо поза «Розвідником», Робік думатиме тільки про те, як допомогти нам повернутися. Гадаю, що моя пропозиція цілком логічна, – скромно закінчила вона.

– Я згоден, – сказав Алік.

– Я теж, – кивнув Іон, вдячно дивлячись на Альку.

Алік радісно потер руки.

– Чудово, – сказав він. – Не буду сам. А взагалі…

– А взагалі… вже досить! – перебив його Іон. – По місцях!

– Знаєте що? – згадав Алік. – Я недавно бачив кілька відеофільмів варварських часів. Замість того, щоб побажати успіху, люди казали: «Ні пуху ні пера!». Отож: ні пуху ні пера! – вигукнув він, стрибаючи на стрічку транспортера, який тієї ж миті виніс його із Залу.

– Він дуже несерйозний, – зітхнула Алька.

– А я дуже люблю його, – зізнався Іон.

Алька несподівано усміхнулася легкою, лагідною усмішкою:

– А я ще дужче.

До старту бойового космольота «Розвідника» зосталося шістдесят секунд.

– Одна хвилина, – нагадав «Розвідник». І почав відлічувати секунди:

– П'ятдесят дев'ять, п'ятдесят вісім, п'ятдесят сім…

Алька з Іоном уже сиділи на своїх місцях. Іон за пультом пілота, Алька – за пультом стрільця.

Щойно «Розвідник» виклав план дій, перелік координат і часових даних. Автомати космольота знали все це давно. Проте існувала й така можливість, що Чорна Ріка порушить нормальну роботу автоматів, заблокує їхні радіо– і радарні щупальця. Тому Іон з Алькою вивчили основні дані напам'ять. Тоді пошепки перевірили одне одного.

Щойно Алік передав їм останній привіт перед стартом. Вони почули його тихий голос:

– Сестричко! Іоне, приятелю милий! Тримайтеся. І взагалі…

Це «взагалі» прозвучало так, що… Але не варто про це.

Хто любить привселюдно виказувати свої почуття?

– Тридцять один, тридцять, двадцять дев'ять, – рахував «Розвідник».

А на екранах перед ними летіло в безмовну порожнечу космосу громаддя Чорної Ріки. «Розвідник» мчав паралельно і трохи вище неї, ніби птах над кам'яною лавиною.

А через тридцять, двадцять дев'ять, двадцять вісім, двадцять сім секунд в цей потік величезних кам'яних брил, що летіли крізь Всесвіт, повинен був увійти бойовий космоліт «Ропера».

Екіпаж: Іон Согго (пілот) і Алька Рой (бортовий стрілець). Завдання відоме. Час виконання: сорок хвилин.

– Увага! – почувся голос «Розвідника». – Десять, дев'ять, вісім…

Алька й Іон ледь ворухнулися.

– Сім, шість, п'ять…

«Що так шумить у вухах?»– подумала Алька.

«Що це шумить?» – подумав Іон.

І тут Іон почув поруч себе тихе Альчине зітхання. Він не сказав жодного слова, тільки подумав: «Яка вона хороша!»

– Три, два, один… – гримів голос «Розвідника», і нарешті: – Старт!

Від «Розвідника», що виблискував зеленим світлом, відокремився невеликий бойовий космоліт типу КБ-803 – так розпочалася славнозвісна битва «Розвідника» з Чорною Рікою.

Алік, що спостерігав старт на контрольному екрані, глибоко зітхнув. Космоліт взяв курс просто на Чорну Ріку і на повній швидкості спікірував на неї, ніби збирався розбитися об кам'яне громаддя.

Алік знав, що це не так, що курс за секунду зміниться. Проте він полегшено зітхнув, коли космоліт, описавши велику дугу, став наближатися до Ріки під дедалі гострішим кутом.

– Чудово! – вигукнув він.

Дарма, що цей маневр виконали автомати – і автомати часом заслуговують на похвалу.

Алік спокійно сидів у своєму кріслі. Поки що КБ-803 не зустрів тих перешкод, які обеззброїли «Альфу» і «Бету». Алік навіть трохи пожалкував – було б цікавіше, якби… І враз сам собі дорікнув за дурні думки. Кінець кінцем ставка надто висока, щоб жалкувати за «геройством».

– Дякую! – сказав Робік.

Хвилина вже минула, і він повернувся до своїх обов'язків.

Робік стояв на порозі прицільної кабіни й ніяково дивився на Аліка.

– «Розвідник», – мовив він несміло, – передав усю вашу розмову про мене. Ще раз дякую.

Алік якнайщиріше усміхнувся.

– Любий мій Робіку! – сказав він і підморгнув йому. – З точки зору закладеної в тобі програми, ти показав себе, як і личить сатурнійцю, з найкращого боку. Ти захищав нас від небезпеки.

– Ти дуже тактовний, – відповів Робік.

– Але ж я цілком щиро! – закричав Алік.

– Сподіваюся, – полегшено зітхнув Робік і вмостився зручніше в кріслі поряд.

– Отже… – почав він.

– … все це вже позаду, – докінчив Алік.

– Саме так! – усміхнувся Робік.

Обидва мовчки втупилися в екран. Бо тепер уже «Розвідник», різко збільшивши швидкість, пішов уперед. Настав час зайняти бойову позицію. Інструкція була дуже проста: зайнявши позицію РАММ 192, 041, 42… (і далі ще сорок вісім букв і цифр, які визначали заплановане положення «Розвідника»), розпочати позитронне бомбардування Чорної Ріки на глибину… (ще вісім цифр) протягом тридцяти двох хвилин чотирьох цілих і п'ятсот сорока тисячних секунди, – починаючи від моменту подання команди: «Вогонь!».

Одночасно контрольний екран показував курс бойового космольота КБ-803.

А КБ-803 вже досяг поверхні потоку і за інерцією, з вимкнутою тягою, повільно заглиблювався в Чорну Ріку, без опору підкоряючись її тяжінню, пристосовуючись до швидкості її руху.

Все йшло за планом.

– Все йде за планом, – буркнув Алік, – але одного я все-таки не розумію.

– Чого саме?

– Як там, на Базі, не змогли передбачити твоєї поведінки?

– Вони передбачили, – відповів Робік. – Чекали тільки моменту, коли хто-небудь із вас вийде з-під мого контролю. Вони боялися, щоб я не загальмував руху «Ропера». Перехитрили мене. Вас, правда, вони не встигли застерегти, але «Ропера» попередили і тому мені не вдалося змінити його курс.

– А ти б це зробив?

– Звісно, – відповів Робік. – Я навіть дивуюся, що ти про-це запитуєш. Моїм завданням… було…

– Знаю, знаю! – перебив його Алік і показав на силует КБ-803, який все зменшувався і миготів уже серед брил Чорної Ріки.

Робік пильно вдивлявся в невиразну світлу рисочку. Він завмер так, як завмирає робот, коли напружено про щось думає.

Потім він сказав:

– «Розвіднику», питання.

– Слухаю. – Голос «Розвідника» був доброзичливий.

– Чи… – Робік затнувся і ще на кілька секунд глибоко задумався.

Алік глянув на нього занепокоєно: що він знову намислив? Але тієї ж миті Робік сказав:

– Вибач, «Розвіднику». Спочатку я повинен порадитися з командиром.

– Прийнято, – відповів «Розвідник».

– Слухай, Аліку, – почав Робік. – Я думаю про таку справу.

І він розповів про свою справу. Алік слухав дуже уважно. Потім кивнув і сказав:

– Гадаю, що ти слушно кажеш. Однак запитай «Розвідника», чи це можливо.

Робік запитав.

«Розвідник» відповів, що це цілком можливо.

– Отже, – сказав Робік, – я чекаю.

– Увага, – пролунав голос «Розвідника», – за сім хвилин розпочинаємо бойові дії.

На батареї настала тиша.

– Чому «Альфа» і «Бета» весь час мовчать? – запитала Алька.

– Не знаю, – відповів Іон.

– Адже ми недалеко від них.

Іон глянув на контрольну дошку автопілота. Серед сотень цифрових і літерних даних виділялися цифри, що горіли червоним світлом.

Іон весело усміхнувся: вони справді недалеко від «Альфи» і «Бети». Все йшло настільки добре й просто, що Іонові аж не хотілося вірити. А може, той випадок із Робіком їм тільки приснився?

– Якби не це скупчення метеорів перед нами, – сказав він, – ми були б уже коло них.

– Чого ж вони мовчать? – запитала Алька.

– Може, аварія зв'язку, – роздумував уголос Іон.

– Яка?

Іон не відповів з тієї простої причини, що йому нічого було відповісти. За хвилину Алька знову порушила мовчанку:

– Іоне!

– Що?

– Ти певен, що вони… живі?

– Звісно! – вигукнув він так переконано, що сам здивувався.

– Дуже добре, – сказала Алька. – Проте дивно, що вони так уперто мовчать.

Іон знизав плечима.

– А мене сьогодні вже ніщо не дивує, – відказав він трохи дратівливо. І це його роздратування розізлило Альку.

– Ти поводишся нестерпно, – мовила вона. – Якби я могла, то встала б і вийшла звідси. Тільки не говори: «Іди, будь ласка!» Я вже оцінила твої дотепи. І те, що ти прихильний до мене, аж ніяк не виправдовує тебе в моїх очах.

– Що таке? – запитав він безпорадно.

– Те, що ти прихильний до мене, аж ніяк не виправдовує тебе, – повторила вона. – І взагалі мені здається, – додала оксамитним голосом, – що сьогоднішні події погано вплинули на твій слух. А ти як вважаєш?

Іон не відповів. Він стримувався, щоб не засміятися. Боявся, що цим ще дужче розізлить Альку.

Запала глибока мовчанка. На контрольній дошці повільно змінювали одна одну цифри. Найважливіша з них – червона – повільно сповзала до двадцяти семи тисяч.

Автопілот обережно шукав дорогу серед брил Чорної Ріки. Він вів щонайшвидший космоліт так повільно, як не літають навіть малюки в дитячих школах на екзаменах з малого пілотажу.

Алька непевно кашлянула. Іон удав, що не чув.

Тоді вона спитала невинним голосочком:

– Гніваєшся?

– Ні.

– Чого ж ти… мовчиш?

– Думаю.

– Про що?

Іон помовчав.

– Чому, власне, ти мені так подобаєшся.

– Ну і що? – ніби байдуже запитала Алька.

– А це й для мене самого справжня загадка! – відповів Іон з несподіваною злістю – несподіваною тільки для нього.

Алька ж, наче заздалегідь передбачила цей вибух, тихенько засміялася. Іон почув її сміх майже біля свого вуха: як подих, легкий, трохи злостивий і дуже радісний.

Потім вона сказала:

– Я теж маю свою загадку.

– Яку? – запитав Іон, відчуваючи, яке безглузде це запитання.

– Чому, – відповіла вона тим самим невинно-оксамитним голоском, – чому, власне, ти мені так подобаєшся?

Втретє Іон не знайшов слів. Забракло дотепності на розумну відповідь. І Алька залюбки доконала його:

– Чому ж ти мовчиш?

Іон врешті знайшов відповідь. І непогану відповідь – в міру єхидну і в міру ніжну. Але що це була за відповідь, він потім ніяк не міг згадати, тому що коли відкрив рот, уже не вистачило часу навіть для цих кількох слів.

– Готовий! – пролунав голос «Розвідника».

Секундою пізніше, як стих останній звук цього слова, секундою пізніше з точністю до однієї тисячної, перший стовп сліпучо-білого вогню вдарив у Чорну Ріку.

Головний метальник «Розвідника» був зброєю надзвичайної потужності. Автомат-стрілець вибрав для першого залпу величезну брилу діаметром не менше десяти кілометрів. І ось удар білого вогню – ні, не розжарив брилу, не спалив, не спопелив: вона просто… щезла. Наче й не було її.

За першим ударом – другий, третій, четвертий… десятий…

Автомат-стрілець отримав завдання – випалити в ріці прохід шириною двісті, висотою п'ятдесят, довжиною близько п'ятисот кілометрів. Тому кожного метеора, що з'являвся в цьому тунелі, зразу ж наздоганяв удар позитронного «дрюка» автомата-стрільця.

Алік упивався картиною бою на екрані. Це було так цікаво! Але водночас він відчував, як у нього росте гнів.

Перед ним був ворог, противник – смертоносні, неприборкані сили природи.

Кажуть, ніби в найчорніші часи історії, в період варварства люди ворогували між собою. Навіть убивали один одного. Важко повірити в таке жорстоке безглуздя, але історики стверджують, що так було насправді. І все-таки це неможливо зрозуміти. Бо хто може бути справжнім ворогом людини? Відомо: ураган, який слід приборкати; метеорний потік, який треба знищити; скельні пастки на Юпітері; люті морози на Нептуні; піщані бурі на Марсі – ось справжні вороги.

Алік зрозумів, що в його гніві криється щось дуже важливе, що це – прекрасне почуття. Це ж він, тринадцятилітній хлопчина із Землі та трохи старший сатурнійський робот є цієї миті свідками великої і прекрасної боротьби «Першого Розвідника» з ворогом, тисячократно більшим за нього, а по суті – набагато слабкішим. Слабкішим тому, що він, цей ворог, був сліпий і бездумний.

– Ти бачив коли такий фільм? – запитав Алік удавано байдужим голосом.

– Ні.

Робік теж напружено дивився на екран. В його очах знову жевріли зеленаві вогники – адже зараз Робік міг врятувати Іона від небезпеки, тільки допомагаючи «Роперу» боротися з Чорною Рікою.

– Ненавиджу, – промовив він.

Алік глянув на нього спідлоба і подумав: «Не хотів би я, щоб отака ненависть була спрямована проти мене!»

– Дивись! – крикнув Робік.

В глибині екрана раптом виріс величезний метеор. Здавалося, ніби він падає просто на «Розвідника» і вже нема порятунку. Алік мимоволі прикусив губу.

– Увага! – прошепотів він.

Ну, швидше, не можна більше чекати ні секунди. «Ще мить – і кінець!»– подумав він без страху.

– Ще ні, ще ні, – заспокоював його Робік. І раптом крикнув: – Уже!

Автострілець вичікував до останньої, сотої долі секунди. Бо знав, коли настане найкращий і найвигідніший момент. І саме тоді, коли, здавалося, величезний метеор своєю чорною силою вщент розтрощить екран, а потім найлегшим доторком, самою лише своєю тінню роздушить і зітре на порошок такого маленького «Розвідника», – саме тоді батарея «Ропера» випустила щонайяскравіше полум'я, яке охопило гігантського противника найжаркішими з обіймів.

– Готовий! – крикнув Алік.

Цього разу стрілець використав головного метальника. Його вогневої потужності вистачило б для того, щоб довести до кипіння середніх розмірів море.

І метеор щез. Просто щез. Щойно загрожував «Розвіднику», летів на нього, мало не знищив. І ось його немає. Немає, наче й не було ніколи.

Алік глянув на Робіка, Робік – на Аліка. І дивна річ: в очах робота Алік побачив здивування.

– Що? – з гордістю запитав Алік. – Був і немає його?

– Еге ж, – сказав Робік.

Настала коротка хвиля перепочинку.

В Чорній Ріці утворилася ніби мілина, в якій лише миготів і пересипався густий кам'яний і шлаковий дріб'язок.

Малі метальники «Розвідника» перемелювали цей дріб'язок на сотні крихітних іскор. Здавалося, ніби в космічній безодні раптово розлилася справжня земна річка, в якій купається сонце, блищиками сліпить очі й тішить серце.

– Як гарно! – сказав Алік.

– Не розумію твого захоплення, – мовив сухо Робік. – Ситуація, крім усього, зостається небезпечною.

Алік знову глянув на нього спідлоба і запитав:

– Слухай, Робіку, а ти часом не перепалив свого почуття гумору?

Робік знизав плечима.

– Все може бути. Зараз ніколи оглядати свою мережу. Гадаю, що…

Раптом він замовк і скочив на рівні ноги.

– Увага! – пролунав тривожний голос «Розвідника». – Бойовий космоліт втрачає зв'язок. КБ-803 втрачає зв'язок. Увага! КБ-803, що з тобою? Що з тобою?

– «Ропере», я буду говорити! – крикнув Алік, гарячково думаючи: «Сталося все-таки! Отже, вони теж попали до цієї проклятої пастки? А може, і я за хвильку, як і вони, як «Альфа» і «Бета»… Ні! Не дамося, щоб там не було!»—і загукав – Слухайте! Алько, Іоне! Алько, Іоне! Озвіться! Не піддавайтеся! Не піддамося! Що б там не було, не піддамося!

– Спокій, – мовив Робік.

Кров ударила Алікові в обличчя. Це була мить сорому й страху. Страху за них, сорому за себе.

– КБ-803, увага! КБ-803! – повторював «Розвідник». – Озвіться! «Ропер» викликає – негайно озвіться!

– Іоне, Алько! – вже спокійно мовив Алік. – Озвіться!

Потім усі троє замовкли: «Розвідник», Алік і Робік. Вони чекали – зараз повинен відгукнутися КБ-803. Повинен? Більше того – мусить!

Автострілець знову відкрив вогонь із головного метальника: на екрані показався рій чорних брил. Біле полум'я жадібно охопило весь рій.

Минула третина часу, визначеного на всю операцію «Розвідника» проти Ріки – і от саме тепер КБ-803 замовк майже так само, як спочатку «Альфа», а потім – «Бета».

– Увага! – знову пролунав голос «Ропера». – КБ-803! Чому не відповідаєш? Чекаю рапорту. «Перший «Розвідник» чекає рапорту. КБ-803! Відповідай! Чекаю.

Але чекали даремно. КБ-803 мовчав. Робік підвівся.

– Аліку, – запитав він, – ти дозволяєш?

– Так, – відповів Алік. – Дозволяю.

Робік підійшов до Аліка й подав йому руку. Це була трохи дивна мить. Аліка не залишало відчуття, що він тисне руку живої людини. «Якби тільки не ці вогники в очах і майже рухомі повіки… – подумав він, – то була б жива людина».

– Якщо мені не пощастить, – сказав Робік, – вітай від мене Іона. Альку теж.

Алік криво, усміхнувся.

– Любий Робіку! Зараз невідомо, чи будь-хто з нас взагалі зможе комусь що-небудь передати.

Робік якось незграбно вклонився.

– Ти вибач, – провадив він далі. – Ми існуємо на засадах віри в людей. Мені моя конструкція не дозволяє сумніватися в людях. Тому я вірю, що все скінчиться добре. Ну… до побачення!

– До скорого побачення! – відповів Алік.

Він продовжував усміхатися, хоча взагалі йому було не до сміху.

Робік став на квадрат ліфта – і зник. Алік зостався сам.

– «Розвіднику», рапорт про стан справ! – наказав він рішуче.

– Прийнято! – озвався слухняний «Розвідник». – Віддаю рапорт.

Алік знову вп'явся очима в екран.

Головний метальник бив по Ріці білим вогняним молотом, і кожен його удар перетворював на ніщо кам'яні хвилі.

«Розвідник» віддав рапорт:

– Обстріл Чорної Ріки йде за планом. Обслуга батареї працює без порушень. А КБ-803, яким керують люди, втратив зв'язок в момент «17-АМ-4». Спроби відновити зв'язок не дали результатів.

– Далі?

– Робот-охоронець з дозволу людини-командира перебуває в дорозі до резервного бойового космольота. Доповідати про дії робота-охоронця?

– Так.

– Наказ прийнято, – підтвердив «Розвідник». – Дії такі: зараз ми переносимо робота головним швидкісним ліфтом до Стартової вежі. Одночасно триває перевірка резервного космольота КБ-804. Перевірка підтверджує повну стартову готовність КБ-804. Робот перебуває в Стартовій вежі. Отримує дозвіл на вхід до КБ-804. Ступає на борт КБ-804. Герметизація лазу КБ-804. Робот у повній стартовій готовності. Просить увімкнути тягу. Передає вітання. Вмикається тяга КБ-804, повна стартова готовність. Увага – старт!

– Щасливої дороги, Робіку! – крикнув Алік.

Він уважно стежив, як на контрольному екрані від «Розвідника», що виблискував позиційними вогнями, відірвався, описуючи величезну дугу, невеличкий веретеноподібний силует, як він піднімався все вище, навперейми потоку Чорної Ріки.

– Дякую! – почувся тихий голос Робіка. – До скорого побачення!

Щойно Алька сказала, в'їдливо усміхаючись: «Чого ж ти мовчиш?», щойно Іон шукав відповідь і врешті знайшов її (пригадував потім тільки те, що відповідь була зовсім непогана, в міру єхидна і в міру ніжна) – і ось цієї миті, коли він відкрив рот, щоб відповісти, бойовий космоліт КБ-803 підкинуло раптовим потужним поштовхом. Потім – ще раз, ще – мить забуття, – і знову, знову, знову.

– Що це діється? – сердито буркнув Іон.

Алька зразу ж відповіла:

– Контрольна дошка. Дивись на дошку, – і її голос бринів так, ніби вони говорили про погоду на Тритоні.

Іон ще встиг подумати, що Алька – дівчина екстра-класу. На контрольній таблиці світився грізний червоний напис: «Блокування рулів».

– Отже, ми все-таки наштовхнулися на ці перешкоди, – спокійно прокоментувала Алька. – Що далі?

– КБ! – наказав Іон. – Дай рапорт!

На контрольній дошці спалахнув напис: «Автопілотам неможливий. Радарні хвилі не відбиваються. Автомати безпорадні. Відбулося повне блокування рулів».

– А що ж це знову таке? – не витримала Алька. – Яким чудом радарні хвилі можуть не відбиватися?

Іон згадав один прадавній, наче про них, вислів: «Є багато чого на світі, що й не снилося нашим мудрецям». Він аж засміявся – така нісенітниця спала йому на думку:

– Їх, мабуть, ковтає якась космічна риба в Чорній Ріці.

– Ти так думаєш? – пошепки запитала Алька.

– Дурниці, – розізлився він.

– Дійсно дурниці, – різко сказала вона. – Ти пілот, отож і веди космоліт!

– Слухаю, – враз погодився Іон.

Він зручніше вмостився в кріслі, стиснув пальцями важелі рульового управління, поставив ноги на педалі швидкостей і гальмування.

Отже, їхня черга все-таки настала. Автомати безпомічні. КБ-803 самостійно заблокував двигуни і рулі. Тепер космоліт летів за інерцією, мов камінь. Діяли лише так звані промені безпеки, які, наштовхуючись на загрозливі перешкоди, зразу ж вмикали додаткову тягу, що відкидала космоліт від перешкоди.

І якщо у напрямі кидка теж з'являлася перепона, космоліт починав такий самий танок, який тільки-но відчули Алька з Іоном.

– КБ! – наказав Іон. – Яке запізнення відносно плану операції?

Контрольна таблиця відповіла написом: «28 цілих 21 тисячна секунди».

– Яке допустиме запізнення? «25 сотих секунди».

– Гаразд, – буркнув Іон. – Починаємо наганяти.

Іон глибоко зітхнув, чуючи поряд спокійне дихання Альки. Усміхнувся.

– Увага! – наказав він. – Знімаю блокування двигунів і рулів. До польоту готова?

– Готова.

– Старт! – Іон увімкнув тягу.

Від цієї миті бойовий космоліт «Розвідника» записаний в документах Головної Бази як КБ-803, вперше з часу пробних польотів перейшов у безпосереднє управління пілота-людини – Іона Согго з сатурнійської Аккри.

Іон вважався одним із найздібніших учнів льотної школи у всій Аккрі, навіть у всьому окрузі. На екзамені на молодшому курсі він одержав відзнаку і малу зірку кандидата до Школи високих швидкостей. За місяць до прибуття на «Розвідник» він виграв першість континенту серед пілотів-юніорів.

Але зараз усе було зовсім інакше, ніж на екзамені чи на змаганнях.

Можна б навіть сказати, що кожний нормальний юніор – учасник змагань, побачивши таку машину, як КБ-803, просто перейшов би на протилежний бік стартового поля. Про всяк випадок. Не зі страху – страх, як відомо, кепський порадник, – а просто з поваги до правила, яке говорить, що зайва відвага буває ще гіршим порадником, ніж страх.

Але Іон опинився в такому становищі, що йому довелося взятися за кермо КБ-803. А коли доводиться, можна часом накоїти безліч неймовірних і несподіваних речей. Часом навіть зі страху. Бо страх буває поганим порадником саме тоді, коли зовсім немає чого боятися.

Але в так званій безвиході страх спроможний додати снаги навіть кволій людині.

Будьмо, однак, справедливі. Іон забув про страх. Поки не настала пора взяти в свої руки кермо найпрекраснішого бойового космольота, йому здавалося, що навіть за всі блага на світі він не зробить і найпростішого маневру. Адже беручи в свої руки кермо космольота КБ-803, він брав у них також людські долі: свою, Альчину і насамперед долі екіпажів «Альфи» та «Бети». Чи ж треба більше? Навіть не те найважливіше, що на «Альфі» та «Беті» перебували його батько й мати. Життя і доля усіх цих шістдесяти людей були тепер найвищою ставкою в боротьбі людства з простором Галактики.

Космос збунтувався проти людей. В секторах, де ніколи досі не спостерігалася загроза метеорів, з'явився найбільший і найнебезпечніший з космічних ворогів, які будь-коли зустрічалися.

Боротьба почалася. І ось цей чотирнадцятирічний хлопчина взяв кермо бойового космольота КБ-803. Так, він мусив виконати завдання, складність якого трудно було уявити. Йому допомагала машина. Він відчував пальцями легкий, мов дихання, дрож її двигунів. І знав: це прекрасна машина! Що з того, що її автомати скалічив невідомий і дивний ворог? Це нічого. Звісно, автомати точніші і меткіші за людину, але ж зробила їх усе-таки людина. І саме людина, дарма що повільна й незграбна, може, коли треба, подолати більше перешкод, ніж подолав би найкращий автомат. Тільки ж для цього треба бути… людиною.

Отже, перший поворот керма. За секунду – другий. КБ-803 повільно, мов гнучка риба, обійшов дві перші перешкоди, що загородили йому дорогу: два метеори, набагато більші за «Розвідника».

– Зовсім непогано! – сказала Алька.

– Прекрасна машина! – буркнув Іон.

Потім знову настала тиша, бо перед КБ-803 виросли нові брили, а за хвильку Іон кинув космольотом, ніби м'ячем, необачно увімкнувши всю систему бокової гальмівної тяги. Але він тут-таки вирівняв космоліт і полегшено зітхнув: нічого не сталося!

В думці Іон подякував Альці за те, що вона цього разу не поглузувала з нього.

– Вибач, – прошепотів він.

– За що? Ти й так надто добрий до мене, – сказала вона більш ніж приязно. – Я на твоєму місці вже давно врізалася б у скелю.

Іон не відповів. Він увімкнув додаткову тягу і, може, навіть із деяким ризиком проскочив між двома брилами, перестрибнувши при цьому через третю.

Що діялося тієї хвилини з «Альфою» і «Бетою»? Цього не знав ніхто на світі. Було тільки відомо, що їх несе в безодню космосу кам'яний потік Чорної Ріки. Відомо було також, що на чималій відстані від них летить третій космоліт – рятівник і воїн КБ-803. Він ще не почав своєї боротьби з Рікою. Але увігнався в її потік саме для того, щоб боротися.

Боротьба, зрештою, вже почалася. Її почав «Розвідник».

Бій тривав далеко від КБ-803, і все-таки якоїсь миті Алька глибоко зітхнула й сказала трохи тихіше, ніж хотіла:

– Ти теж бачиш?

– Що?

– Спалахи.

Іон втупився в екран. Справді, глибоко-глибоко під ними пульсувало якесь ледь помітне світло. Ніби далека заграва сатурнійської вогняної бурі.

– Це «Розвідник»? – запитав він для годиться.

– Певно, він.

Отже, космоліт КБ-803 йшов правильним курсом і вкладався в час, визначений планом Головної Бази. Могло здатися на перший погляд, що це точно за графіком іде своєю звичайною трасою звичайний рейсовий пасажирський космоліт.

Ні! Не могло так здатися. І навіть не будемо вдавати, що могло б. Це було найтяжче за останні роки випробування для людини.

– Вогонь видно дедалі виразніше, – мовила Алька.

– Це, мабуть, вогонь головного метальника.

– Мабуть, – згодилася вона.

– Що б сталося з нами, – буркнув Іон, – якби ми попали під такий «душ»?

– Уявляю, – сказала Алька.

За хвилину вона почала вголос читати дані з контрольної таблиці. Іонові ніколи було читати – Ріка раптом згусла, і йому довелося лавірувати. Він трохи збочив з курсу, тоді прискорив, сповільнив, знову прискорив…

– Слухай, – озвалася нарешті Алька. – Зараз починаємо виконувати другу частину завдання.

– Коли «зараз»? – запитав він трохи роздратовано.

– За три хвилини.

– Добре! – і скоса зиркнув на неї.

Вона була зовсім спокійна, хоча тепер для неї, стрільця, наставав час випробування. Зараз її турбувало тільки дивне зникнення радіо– і радарохвиль.

– Що ж це може означати? – знічев'я запитала Алька. – Що з ними діється?

– З хвилями?

– Так.

– Я ж тобі казав! – розізлився Іон. – Їх щось ковтає! Якась космічна ненажера!

– Заспокойся, – сказала Алька. – Якщо це, наприклад, мінерал, що поглинає чи гасить хвилі, це було б найсенсаційніше відкриття в мінералогії за останні п'ятдесят років.

– Твоя правда, – глузливо скривився Іон. – Я й забув, що ти цікавишся також мінералогією!

– І навіть дуже, – сказала Алька. – Але…

– Ми вкладаємося в час? – перебив її Іон.

– Так. Але тепер, любий, ти мусиш пильнувати за контрольною дошкою сам, – відповіла вона спокійно. – За двадцять секунд я починаю.

Іон замовк. Перемкнув на екран пілота основні дані з контрольної дошки – заплановану швидкість, фактичну швидкість, поправки на швидкість і боєзапас.

– Гаразд, – сказав він. – Ну, тримаймося, Алько!

– Тримаймося, – буркнула вона. – І…

– Готовий! – захоплено прошепотів Іон. – Що за дівчина!

Першим же пострілом, безпомилково, як в показовому відеофільмі чи на конкурсних стрільбах, Алька розбила вщент невелику метеорну брилу, що виринула просто перед ними.

Так розпочалася основна частина завдання космольота КБ-803. Та частина, яка мала вирішити все.

Але перш ніж розповісти про неї, згадаймо, що на певній віддалі від КБ-803 і з невідомою ще швидкістю рухався ще один бойовий космоліт резерву «Розвідника» – КБ-804, пілотований роботом-охоронцем (тип УЧА 11/48, модель А, сатурнійського виробництва), тим самим, якого Іон Согго просто називав Робіком.

Згадаймо також і про те, що тієї самої миті, коли Алька завдала свого першого удару по кам'яних хвилях Чорної Ріки, на «Розвіднику» виникла тривога.

– Командире! – закричав «Розвідник». – Перешкоди в системі виявлення! Командире, веди вогонь!

Алік, почувши цей крик, навіть не здригнувся. Насправді, він весь час чекав на це.

Він не гаяв часу на відповідь. З грізним усміхом на устах Алік Рой відкрив вогонь прямою наводкою по Чорній Ріці. І хоча метальниками керували такі безпорадні, повільні й неточні інструменти, як людські очі й руки, то був нищівний вогонь.

Назустріч «Розвіднику» мчали кам'яні хвилі й кам'яні лавини, величезні брили й метеорний пісок, великі спалахи й дрібні іскри. Алік, усміхаючись, брав їх у кружечок прицілу. Він згадав навіть дуже доречне для цієї хвилини слово «ненавиджу».

– Ненавиджу! – прошепотів він, розбиваючи неймовірно білим спалахом величезну, пористу брилу.

– Ненавиджу! – повторив Алік, сипонувши мільйоном іскор по лавині дрібних камінців.