Текст книги "Оті з Десятої Тисячі"

Автор книги: Єжи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

Нікого. Вона була одна-однісінька.

І тут її страх змінився злістю: «Дурна, чого ти злякалася?» – подумала вона.

Алька завжди гордилася своїм хистом до точних наук і логічного способу мислення. Аліку не раз перепадало від сестри за нахил до поезії та інших мистецтв. Правда, найбільше діставалося йому за те, що не вмів та й не хотів приховувати своїх почуттів.

«Чого ти боїшся? – повторила вона. – Адже ясно, що нічого страшного тут статися не може. Від поверхні не відірвешся. В просторі не загубишся. Чого ж боятися? Космосу? Це наче стояти на березі та злякатися моря. Правда, Іон натякав на якусь небезпеку, але то він просто розігрував їх. Тоді чого ж боятися? Хіба що впадеш, коли почнеш ковзатися, розіб'єш коліно, чи що?»

Алька вже забула, що боялась і злилась на себе, але почуття самотності в космосі було таке гнітюче, що вона ніяк не могла зважитися і побігти. Так, усе довкола було прекрасне, але наскільки ближча серцю краса… ну, хоча б того ботанічного саду, що ним так захоплювався Іон.

І тут Алька, яка справді вміла мислити логічно, врешті збагнула, за що її покарали.

– Так мені й треба, – прошепотіла вона.

– Що ти говориш, Алько? – здивувався Іон.

– Я вас не бачу, – тихо мовила вона. – Куди мені йти? Скажи, Іоне.

Іон кілька секунд мовчав. Він вагався. Навіть глянув на Робіка: може, досить?

Однак Робік цього разу тільки безпомічно розвів руками.

Тоді Іон вирішив за всяку ціну погамувати слабість, негідну чоловіка.

– Глянь просто перед себе, – сказав Іон. – Бачиш сузір'я Орла?

– Так, – прошепотіла Алька.

– Отож рухайся просто на його центр.

– Гаразд.

– Тільки, дивись… – нагадав Іон. – Не здумай гасати, як навіжена, на цій ковзанці.

Алька не запитала чому.

– Їду! – крикнула вона.

Тоді Іон кивнув Робіку, і обидва кинулися зовсім не туди, звідки повинні були з'явитися близнюки.

Ліворуч майнула Алікова постать, тому вони наддали ходи.

– Гей, Іоне! – обізвалася задихана Алька. – Де ви?

– І я вас не бачу, – сказав Алік.

Іон мовчав.

– Іоне! – вже нетерпляче крикнув Алік. – Що це означає?

Потім обоє замовкли.

Іон із Робіком великою дугою обійшли місце, звідки стартували, і зупинилися біля квадратної кришки ліфта.

Нарешті Іон заговорив, ніби нічого й не сталося;

– Цікаво, Робіку, чому вони мовчать? Чи не злякалися, бува?

– Все може бути, – буркнув Робік.

– Напевне, ні, – безтурботно продовжував Іон. – Загубитися тут взагалі неможливо. А забава – космічна! Правда?

– Правда, – погодився Робік. Вони знову замовкли.

Через деяку мить почули стримуваний, сміх. Сміявся Алік.

– Ах ви, розбійники! Я вас уже бачу! – крикнув він.

І справді, з-за опалесціюючої лінії обрію вискочила маленька постать.

Алік ковзав так швидко, ніби все життя тільки те й робив, що ганяв по «Розвіднику».

– Ух ви, сатурнійські розбишаки! – переможно вигукнув він і загальмував зовсім поруч, упевнено й безпомилково. – Знаєте, – додав, – я теж страх як полюбив цю розвагу.

– Браво! – вигукнув Іон.

– Браво! – повторив Робік.

– Гей, сестричко! – закричав Алік. – Не ганьби славне ім'я Роїв!

Алька відгукнулася не зразу.

– А я все розумію! – заговорила вона нарешті. – І навіть не гніваюся.

Алік і Іон перезирнулися.

– А за що тобі гніватися? – нібито наївно запитав Іон.

– За дурні жарти і залякування, – пояснила Алька.

Іон відчув, що з доброго дива червоніє. Алька я» говорила далі, ніби виголошувала наукову істину:

– І взагалі повинна вам зауважити, що тільки варвари вчили плавати, кидаючи жертву в воду на глибоке місце.

– Не бачу тут ніде води, – буркнув Робік. – »Зате я бачу вас! – крикнула вона.

Вони теж помітили її. Алька ковзала так само безстрашно й красиво, як Алік чи навіть Іон. Вона мчала легко і дуже швидко, а Іон дивився на її навчання і не знав, де подітись.

На його щастя, Алька надто рано повірила в своє уміння і трохи пізно почала гальмувати. Тільки промовила: «Я вважаю, що…», як раптом зрозуміла, що її несе далі, ніж треба. Втрачаючи рівновагу, вона миттю забула, що збиралася когось повчати, і безпомічно сіла.

Алік зареготав.

– Непоганий, але трохи болісний спосіб зупинки, – серйозно мовив Робік.

Іон не сміявся. Він тільки захоплено дивився на Альку.

Вона належала до тих дівчаток, які найсимпатичніші тоді, коли менше за все турбуються про свій вигляд. Навіть Алік зацікавлено подивився на сестру. І зробив висновок:

– Сестричко! Ти чим зліша, тим симпатичніша!

Алька пропустила повз вуха братові слова, ніби й не чула. Встала, підійшла до Іона і глянула йому в вічі.

– Поясни! – зажадала вона. – Що все це означає?

– Просто, – відповів він, – я хотів вас нарешті хоч чимось справді зацікавити. Як на тебе, то на «Розвіднику» тільки й того, що «непогані краєвиди»… Дереш носа, ніби місяць тому повернулася з Центавра. От я і вирішив тебе трохи розіграти.

– Я так і подумав! – радісно заволав Алік. Іон стенув плечима.

– Коли що-небудь не так, – сказав він трохи зніяковіло, – ти вибач, будь ласка.

Якусь мить вона дивилася на нього широко відкритими очима. Тоді приязно усміхнулася і поклала йому руку на плече.

– Ні, – відповіла вона, – то ми повинні вибачитися перед тобою. Правда, Аліку?

Алік переконано кивнув.

– Правда.

– Справа в тому, – мовила Алька, – що ми, земляни, часом не помічаємо, що мешканцям з інших планет здаємося трохи… І навіть дуже… неприємними.

– Але ж… – закричав Іон, зовсім зніяковівши, – але ж…

Алька не дала йому скінчити:

– Повертаємося?

– Повертаємося, – погодився він.

Стали на квадрат ліфта, і не встиг Іон дати наказ, як Алька стиснула йому руку і промовила:

– Ти дуже хороший, Іоне.

* * *

– Ну, що вам тепер показати? – запитав Іон, коли всі четверо вийшли із кабін перехідного залу.

Близнюки перезирнулися.

– Кажи ти, сестричко, – люб'язно сказав Алік.

– Ні, кажи ти, братику, – усміхнулась Алька.

– Отже? – запитав Іон.

– Справа в тому… – почав Алік.

– … у нас, як правило… – допомогла йому сестра.

– … завжди різні бажання, – закінчив Алік.

– Ну, тоді я сам вирішуватиму, – заявив Іон.

– Саме так! – в один голос, ніби змовившись, відповіли близнюки.

Іон глянув на Робіка, Робік – на Іона, і цього разу вся четвірка зареготала «сміхом захриплої зозулі». Не те що Алік, навіть Алька непомітно для себе почала наслідувати Іона.

– Дивуюся, – сумно зітхнув Робік, – що ви, люди, нічого не переймаєте так легко, як дурні. звички.

Алік похитав головою, Алька стенула плечима. Але Робік висловився до кінця:

– Мабуть, у людини надто складний організм, тому й псується він дуже легко.

– Що це з ним? – здивовано запитав Алік.

– Почуття гумору, – відповів Робік.

– Що?! – вигукнули близнюки.

– В моїй конструкції передбачене почуття гумору, – пояснив Робік. І зразу ж образився – Нічого сміятися.

Але сміх образою не зупиниш. Нарешті всі заспокоїлися. Іон задер голову до стелі і вимовив досить дивну фразу:

– Увага, «Ропере»! Добрий день.

– Добрий день, – відповів якийсь глибокий, приємний і дуже гучний голос. – Я до ваших послуг.

– Покажи нам свою загальну схему. Для початку вистачить годинної програми.

– Будь ласка, – відповів голос.

Через секунду звідкілясь згори опустилася кабіна з прозорими стінками і гостинно розчинилася. Близнюки здивовано глянули на Іона.

– З ким ти розмовляєш? – запитала Алька. – Адже всі на роботі.

– Це вірно, – підтвердив голос.

А Іонові очі аж заблищали з утіхи, коли він побачив безмежно вражені обличчя близнюків.

– Всі працівники-люди вже на своїх постах, – вів далі голос, – але ж цілком природно, що я зостався тут. Мене звати…

– «Розвідник Перший»! – вигукнула Алька.

– … а скорочено: «Ропер». Саме так, добрий день, мені дуже приємно, – озвався голос.

– Нам теж дуже приємно! – вигукнув Алік. – Що чути нового?

Перший засміявся Робік. Він мав найшвидшу реакцію, як і належить роботу з почуттям гумору.

Остання засміялася Алька, цього разу своїм співучим сміхом. Іон зразу ж замовк і втупився в неї.

Тим часом «Ропер» спокійно і діловито відповів Аліку на його запитання:

– Зараз чути ваш сміх.

– Ти просто чудо, «Ропере»! – пристрасно вигукнув Робік.

В залі трохи посвітлішало, ніби «Ропер» (по-своєму, звичайно) усміхнувся.

– Це мене тішить, – прозвучав його голос. – А зараз… запрошую дорогих гостей оглянути те, що запропонував колега Іон Согго. Згода?

– Згода! – заволали всі і кинулися в кабіну з прозорими стінками.

Так почалася друга за цей день прогулянка по «Першому Розвіднику» – цього разу «ізсередини».

Як ви пам'ятаєте, «Розвідник» у порівнянні з сотнями інших механопланет і штучних супутників не дуже великий. «Ропер» належав до групи найменших, так би мовити, «малолітражних» моделей. Але мав він одну особливість, яка вирізняла його з-поміж усіх інших моделей, – це була механопланета з усіма ознаками самостійного робота.

Екіпаж «Ролера» більшу частину своїх наукових досліджень виконував у космічному просторі. Космольоти «Альфа і «Бета» віддалялися на десятки і сотні тисяч кілометрів від бази, часто в протилежні боки, щоб опинитися якнайдалі від майбутньої траси «Землі». А «Розвідник», як правило, вісім годин на добу буй полишений сам на себе. Він сам вираховував собі шлях у просторі й контролював швидкість польоту, сам дбав про наукові механізми в лабораторіях і про метеликів у ботанічному саду, сам регулював яскравість штучних сонць і форми хмар на штучному небі, сам підсмажував людям грінки на сніданок і збирав фрукти на вечерю, сам готував космольоти до старту і сам готував салат із самостійно вирощених овочів. Після прибуття юних гостей обов'язки «Ропера» значно ускладнилися. Проте ніхто з дорослих і не здумав втручатися. Це вже була справа самого «Розвідника», і край.

Екскурсія по «Розвіднику» була, звісно, побіжна. Адже Іон замовив найменшу годинну програму.

Почали із зовнішньої оболонки «Розвідника». Оболонка була двісті метрів завтовшки – десять метрів першого захисного шару, потім тридцятиметровий ізоляційний шар і дві внутрішні захисні оболонки. Далі йшли: покриття штучного неба, де містилися контейнери дощів, приводні механізми, сонячні печі, насоси вітрів, фабрики атмосфери і так далі, і тому подібне, аж до ліфтових станцій та інкубаторів, де вирощувалися кілька видів птахів.

Оглянувши зовнішню оболонку, вони за кілька секунд пролетіли крізь атмосферу, яка огортала внутрішню поверхню «Розвідника». Це була ніби зменшена копія Старої Батьківщини – Землі, зі своїми садами, парками, городами і всякою іншою всячиною.

Все це діти бачили ще під час сніданку, тому «Ропер» зразу ж переніс їх під поверхню, до своїх найважливіших відсіків, туди, де містилася більшість механізмів, де були головні пульти програмування, наказів, зв'язку, вимірювань, дій і енергії, а також вузли, які обслуговують людей і доглядають рослинність на поверхні внутрішньої кулі.

В цій частині «Розвідника» вони пробули сорок хвилин.

За весь цей час жоден із екскурсантів не обмовився й словом. Говорив лише «Ропер» – описував самого себе скромно й зрозуміло і тільки зрідка вдавався до точних даних та формул.

Нарешті, коли програма екскурсії вичерпалася і діти потомилися від вражень, «Розвідник» зробив їм приємний сюрприз: виніс їх на поверхню, в ботанічний сад, і проспівав відому пісню про самого себе – пісню, яку написав геніальний вісімнадцятирічний композитор із Марсополіса на слова сатурнійської поетеси.

Вони слухали й дивилися на оксамитну зелень саду, на велику білу хмару, що пливла екранами штучного неба.

Над садом, мов пуп'янок, розквітла дощова хмарка.

«Розвідник» замовк. Тоді тихо сказав:

– Кінець розмови. На все добре.

– На все добре, – відповіли діти. Потім надовго запанувала мовчанка.

Нарешті Алька глянула на Іона, показала рукою на довколишній краєвид і прошепотіла, ніби звіряючи якусь велику таємницю:

– Тут справді гарно.

Іон поважно кивнув головою. Спершу хотів щось сказати, але промовчав. Тільки широко всміхнувся до Альки. А та усміхнулася йому.

Алік лежав на спині й дивився вгору.

Алька, Іон і Робік пішли оглядати якусь незвичайну квітку з Ганімеда[1]1
  Ганімед – найбільший із супутників Юпітера.


[Закрыть]. О пів на дванадцяту всі йшли купатися. Перед цим варто було трішки посидіти в тиші й спокої.

Тому Алік зостався тут. Він наспівував приспів з пісеньки «Розвідника» і дивився на хмаринку, що пропливала над його головою. Хмаринка щохвилини змінювала форму, ставала то дивною рибою, то химерним деревом, то, нарешті, звичайнісінькою хмаркою.

Потім Алік заплющив очі. Він був просто щасливий. Думав про той день, коли вперше, як майбутній член екіпажу, познайомиться з «Землею». І Алік вирішив ще до вечері сісти за невеличку поему, яка вже давно «ходила за ним». В цьому напіввірші-напівпісні повинне було відбитися все: роздуми про Центавра, хвилювання перед майбутнім польотом і почуття, пережиті на поверхні «Розвідника», а головне – радість від того, що ти живеш, мислиш, сподіваєшся.

Він так замислився, що почав дрімати. Розбудив його Іонів окрик:

– Алі-і-і-і-іку!

Алік скочив на рівні ноги.

– Що?

Іон, Алька й Робік підстрибом бігли через оксамитно-зелену поляну до вишки для стрибків, яка стояла над плавальним басейном.

– Доганяй нас! – крикнула Алька.

– Тікайте! – по-звірячому зарикав Алік. – Кого зловлю – з'їм на місці!

Йому вдалося догнати лише сестру. Іон дуже сміявся і все питав, чому Алік не їсть її. Той виправдовувався – мовляв, немає апетиту. Але коли стали плавати, то з'ясувалося, що у воді Іон міг конкурувати хіба що з Аліком. До Альки йому було далеко. Вона випереджала їх обох в кожному запливі, на будь-яку дистанцію і в будь-якому стилі.

Після шостої спроби Іонові довелося визнати її перевагу, як гіркий, але незаперечний науковий факт.

– Нічого не вдієш, – мовив він, програвши вшосте. – Здаюсь.

Вони лежали, відсапуючись, на березі басейну. І раптом Алька здивовано глянула на Робіка.

– А ти чого так дихаєш? – запитала. – Роботи ж не стомлюються.

Робік трохи глузливо хитав головою.

– Я роблю це просто із ввічливості, – відповів він.

– Із ввічливості? – перепитала Алька.

– Дорогенька! – пояснив Робік оксамитним голосом;– Нам, роботам, ввічливість дається набагато легше, ніж вам, дітям людей.

– Оці твої слова не дуже ввічливі, – сухо зауважила Алька.

– Звісно, – погодився Робік. – Я просто сказав правду.

– Ще краще, – буркнула Алька.

– Ви що, взагалі ніколи не мали справи з висококваліфікованим роботом-охоронцем? – іронічно запитав Робік.

Алька хотіла дати відсіч, але Алік випередив її.

– Знаєш, Робіку, – заговорив він швидко, – умови життя на Старій Батьківщині такі легкі – куди нам до інших планет!..

– Крім механопланет, – втрутився Іон.

– Еге ж, – підтакнув Алік. – Тому наші роботи-охоронці займаються лише малятами. З шести років ми самі вже даємо собі раду.

– Але, – буркнув Іон, – Сатурн – це вам не Земля. У нас навіть дорослі часто працюють з охоронцями. І немає тут нічого смішного. Під поверхнею Сатурна так само безпечно, як і на Землі. Але кожен вихід на поверхню…

І замовк.

Близнюки теж мовчали. В Іоновім голосі бриніла не тільки гордість, а й гіркота. Сатурн і досі не давав себе приборкати – досі вимагав жертв. Бурі й метеорні дощі, відкриті радіоактивні поклади, раптові стрибки температури – ось неповний перелік жахливих пасток Сатурна. Захищали ж сатурнійців такі роботи-охоронці, як Робік, що незмінно супроводжували дітей і молодь, а часто й дорослих.

– Саме тому, – пояснив Робік, – на Сатурні немає ліпшого за робота приятеля в людини.

– Не кажучи вже про людей, – докинула Алька.

– Не кажучи про людей, – погодився Робік.

– А взагалі, – усміхнувся Іон, – краще порозмовляймо про щось інше. Слухайте, адже ми ще не познайомилися один з одним як слід.

– Правда, – зітхнув Алік.

Алька замислено подивилася на Іона. Очі її зробилися ще голубіші, і вона сказала:

– А мені здається, що ми давно знайомі.

Алік єхидно усміхнувся, але побачив, як розцвів Іон, і вирішив не жартувати. Натомість мовив діловито:

– Ситуація така. Ми про своїх батьків та матерів знаємо все, що треба. Хто вивчав у школі сучасний пілотаж великих швидкостей, той напевне чув про Орма й Гелену Согго. А хто вивчав астрохімію, той повинен щось знати про праці Яна і Чандри Роїв. Що таке «закон Роя»? Знаємо, знаємо. Зостається лише істинне питання, яке ми, діти Роїв, ставимо тобі, нащадкові роду Согго. Які твої батьки, так би мовити, «взагалі»?

Іон підніс праву руку з відставленим угору великим пальцем – жест, що з незапам'ятних часів серед астропілотів означав побажання щастя або звістку про перемогу.

– Ось такі, – сказав Іон. – А ваші?

– У нас на Землі, – засміявся Алік, – в давнину була така приказка: «На ять».

– Здається, щось подібне я вже чув, – задумався Іон. – Чи це означає, що вони теж трансгалактичні?

– О, так! – підтвердила Алька.

– Тоді все гаразд, – зрадів Іон. – Отже, у всіх нас батьки й матері «на ять». Тільки… що це, власне, означає – «на ять»?

Близнюки знизали плечима. Робік відкашлявся.

– Мені прикро, – мовив він. – Але я теж не знаю. Це питання для спеціалістів.

– Робіку! – погрозливо вигукнув Іон, а Алік із Алькою лукаво перезирнулися.

– Перепрошую, – холодно сказав Робік, – але нічого вам перезиратися. Я знаю лише те, чого мене навчили. У нас на Сатурні нема таких приказок.

– А де їм там узятися, – в'їдливо посміхнувся Алік. – У вас, на Сатурні, взагалі не було старовини.

– Справді так, – погодився Робік. – Сатурн колонізовано пізніше за інші планети. Перші висадки в шістдесят другому році космічної ери. Ну й що з того? Земля теж не бездоганна.

– Не заперечую, але… – почала Алька.

Тут Робік так чарівливо усміхнувся Альці, що їй перехотілося сперечатись.

– Звертаюся до твого здорового глузду, дорога Алько, – солодко проспівав він. – Пропоную надати слово Іонові.

Алік здивовано похитав головою: звернення до здорового глузду, мабуть, таки подіяло, бо Алька переконано кивнула.

Іон трохи розгубився.

– Власне… у мене лише кілька слів. Мій вік вам відомий: чотирнадцять років і три місяці. Народився в столиці Сатурна – Аккрі. Ви ж знаєте, Аккру збудували на місці першої висадки людей на Сатурні.

– Це місто назвали так, – додав Робік, – бо перший висадився на Сатурні африканець із міста Аккра.

– Знаємо, – сказала Алька.

– Батько й мати, – продовжував Іон, – вже п'ять років працюють в прикордонних районах сонячної системи і бувають на Сатурні лише три місяці на рік, а я живу в шкільному інтернаті. Живу, звісно, разом з Робіком, а Робік, як на мене, – найкращий робот-охоронець в цілій сонячній системі.

– Перебільшення, – скромно усміхнувся Робік.

– Певно, перебільшення, – підтакнула Алька.

– Але не таке вже й велике, – сухо зауважив Робік. – Найліпші в Сонячній – системі роботи – це сатурнійські, а я особисто на щорічних олімпійських змаганнях роботів-охоронців здобув дві золоті медалі за розумову й механічну здібності.

Близнюки шанобливо глянули на Робіка. Він був дійсно винятково симпатичним роботом, хоча інколи, як кожен робот, трохи гнув кирпу.

Але саме тієї миті, коли вони так подумали, Робік раптом захихотів.

– А ще ми, роботи з Сатурна, – додав він, – маємо дві особливі якості.

– Які?

– У нас вмонтовано привабливість і почуття гумору.

– І нахил до базікання! – несподівано розізлився Іон. – Ви дасте, врешті, мені говорити чи ні?

– Будь ласка, говори, – ввічливо посміхнувся Робік.

Іон удав, що не відчув образи в Робіковім голосі.

– Щодо моїх захоплень, – вів далі Іон, – то я цікавлюся пілотажем надвисоких швидкостей. Крім того, дуже люблю астрономію та музику. У відділі, де вивчаються захоплення і здібності людей, мені порадили вибрати одну з двох професій, до яких у мене найбільші здібності. Це буде пілотаж великих швидкостей, – або композиторський факультет.

– Що-о-о? – скрикнула Алька. – І ти ще й досі вагаєшся?

– Вагаюся, – відповів Іон.

– Людство, безперечно, вироджується, – категорично заявила Алька. – Кожний другий чоловік цікавиться поезією, музикою, кіно чи літературою. Це погано скінчиться.

Іон, Алік і навіть Робік весело розсміялися.

– Дорога Алько, – поблажливо мовив Робік.

– Кохана Алько, – єхидно сказав Алік.

– Мила Алько, – добродушно посміхнувся Іон. – Ти із твоєю зневагою до мистецтва трохи відстала від життя. Це було модно в період освоєння планет. Але тепер? Сьогодні кожне немовля знає, що людство повинне розвиватися тільки всебічно.

– Ох, – знизала Алька плечима. – Не повчайте мене, як малу дитину.

– Іоне, – засмучено шепнув Алік. – З нею ні до чого не договоришся. Є тільки один вихід.

– Який?

– Треба, щоб вона закохалася.

– Обійдуся якось без цього! – крикнула Алька, і щоки її зарум'яніли. – Чудово обійдуся.

Робік здивовано підняв брови.

– Без чого обійдешся? – запитав він. – Адже у свій час кожна нормальна людина закохується. Якщо ти не з'їхала з глузду, то погодишся зі мною.

Алька на мить заніміла. А потім отямилася. Проте її посмішка була холодна.

– Ну що ж, може, й закохаюсь колись, – мовила вона. – Однак у мене багато часу, – не закохаюся ж я в когось із вас?

Але Робік не здавався.

– Розумію, – сказав він. – Ми з твоїм братом не беремося до уваги. Ну, а Іон?

– Перестань, – Робіку! – вигукнув Тон. – Вернімося нарешті до нашої теми. А то справді говоримо якось по-дитячому.

Робік ображено поклонився всім.

– Будь ласка, – сказав він. – Я взагалі можу не озиватися.

Запала трохи ніякова мовчанка. Її порушив Алік – єдиний, кого щиро тішила вся ця розмова.

– Отже, тепер наша черга, сестричко! – сказав він, стримуючи сміх. – Ти на годину старша тобі й починати.

Алька серйозно кивнула.

– Нам з Аліком по тринадцять років, сім місяців і дванадцять днів, – сказала вона. – Ми народилися на Старій Батьківщині, в районі Європи, в місті То-руні.

– Місце народження Коперника, – вставив Робік, – давнього астронома, який перший з усіх людей сказав…

– Зна-а-ємо! – застогнали разом Алік з Іоном.

– … що Земля й інші планети утворюють геліоцентричну систему, – невблаганно продовжував Робік. – Основна його праця називається «Про обертання…»

Алька поблажливо витримала паузу, але, на щастя, Робік замовк.

– Ми народилися в Торуні, в рідному місті батька. Але відтоді коли наші батьки перейшли на роботу в прикордонні лабораторії Сонячної системи і на Землі тільки проводять відпустки, ми живемо у материної сестри, Індри, в Делі…

– Хвилиночку, – перебив її Іон. – Не кажи, де це. Це… це в А…

– Ну, ну, – підбадьорив його Алік.

– В Азії! – радісно вигукнув Іон.

– Точно. Звідки ти знаєш географію Землі? – здивувалася Алька і продовжувала, не чекаючи відповіді: – Коли говорити про захоплення, то мене цікавить мікрофізика, в основному фізика нейтронів. А з практичних дисциплін – пілотаж надвисоких швидкостей. І астрогеологія.

– А мене, – докинув Алік, – не цікавить ні астрогеологія, ані весь цей ваш із Робіком пілотаж надвисоких швидкостей. Я захоплююся поезією і квантовою геометрією.

– У відділі захоплень, – знову заговорила Алька, – мені теж порадили, як і тобі, Іоне, пілотаж великих швидкостей.

– Тільки пілотаж? І більше нічого?

Алік єхидно засміявся.

– Ясно, що не тільки. Алька має прекрасний голос, і вона дуже музична.

– Але я нізащо не стану співачкою, – обурилася вона.

– Що, не зможеш?

– Зможу.

– Чому ж кажеш: ні?

Алька на мить замовкла. Потім сказала зовсім невинно:

– Відчепись. Просто я не люблю музики.

Алік глянув на Іона, Іон – на Робіка. Робік заклопотано похитав головою.

– Нам усім здається, – озвався він тихо, – що це неправда.

Алька стиснула губи й відвернулася. Іону стало жаль її.

– Кожен має право не любити чогось, – сказав він. – Або принаймні твердити, що не любить.

Вона кивнула на знак подяки, тільки чомусь не Іонові, а найближчій пальмі, що розпушилася, ніби хвіст якогось зеленого страуса.

– А мені порадили, – гордо мовив Алік, – щоб я насамперед розвивав свої поетичні здібності. Застерегли, що тут немає гарантій, адже таке мистецтво. Але ще є квантова геометрія. Там, правда, менше роботи, ніж в поезії, але все одно… щось для мене та залишилося.

І він розсміявся невідомо чому – може, з радості, що переповнювала його? А тоді раптом спохмурнів.

– Я хочу їсти, – признався він.

– Так, – докинув Робік. – Одинадцята нуль п'ять. Час другого сніданку.

– Оце ідея! – в один голос вигукнули всі троє.

Снідали на березі басейну, сидячи в летючих шезлонгах. Сніданок, як завжди, був екстра-класу. «Розвідник» виявився таким само блискучим кухарем, як і космонавтом, садівником, натуралістом і так далі, і тому подібне.

– Оце сніданок, – розімлів Алік.

– Чудовий! – погодилася Алька.

Іон тільки угукнув, бо мав повен рот їжі.

Шезлонги м'яко погойдувалися над барвистими квітниками. Маленька хмарина заступила Стартову вежу.

Над садом уп'яте цього ранку йшов дощ. Звідкись линула музика.

Після дощу сонце почало припікати – наближався полудень. Знову настала пора тиші й неробства, яку можна було витримати хвилин дві-три, не більше. Адже рівно через три хвилини Алька сказала таке, що й сама здивувалася.

– Я визнаю, – почала вона, – що на «Розвіднику» справді все транс-і супергалактичний клас. Проте я гадала, тут буде цікавіше.

– Що-о? Таж «Розвідник»… – обурився Іон.

– Знаю, – перервала Алька. – «Розвідник» – явище світового масштабу.

– Обожнюю «Розвідника», – надто лірично зітхнув Алік.

– Скажи нам, Робіку, – суворо мовила Алька, – чого не може «Розвідник»?

– Того, що і я, – усміхнувся Робік.

– Тобто?

– Він не може придумати себе.

– Сподіваюся. А крім того?

– Все може.

Алька тицьнула вказівним пальцем в Іона. Це було як жест публічного осуду.

– Отже, все, – мовила вона грізно. – «Розвідник» може зробити і робить все. Що ж зостається нам? Нічого? Чи не замало?

Запала тиша.

Іон зрозумів: Алька слушно каже. По суті їхні розваги були заздалегідь передбаченим і навіть запланованим канікулярним байдикуванням. А це стомлювало і часом навіть дратувало. Поки Алька не назвала речі своїми іменами, Іон приховував своє невдоволення від самого себе. Алька ж виявилася сміливішою. А може, й чеснішою.

«Я злякався, – думав він. – Не міг навіть сам собі зізнатися, що для мене… для на с… немає тут роботи. Звісно, це найкрасивіше місце у Всесвіті. Можна без кінця дивитися на цю красу, навіть закохатися в неї і… що з того? Що далі?»

– Ми ж на канікулах, – непевно мовив Іон, щоб якось врятувати хороший настрій.

Проте Алька не визнавала ніяких викрутів.

– Хай так. Ці канікули незвичайні. «Розвідник» – перше чудо світу, і на ньому, певне, ще є чимало цікавого. А от щодо нас… того, що зосталося на нашу долю… то я думала… тут буде трохи цікавіше.

– Це правда, – суворо мовив Алік.

– Я теж, – сказав насамкінець Іон, – я теж думав, що тут буде набагато цікавіше.

Робік вдав, ніби взагалі нічого не чув. Тут можна було б закинути Іону й близнюкам, мовляв, у їхніх головах сталася космічна плутанина. Однак усе було не так просто.

Правда, мільярди дітей заздрили щасливцям, котрі проводили канікули на «Розвіднику», точнісінько як мільярди дорослих заздрили їхнім батькам, що мали честь належати до екіпажу «Ропера». Це була здорова і зрозуміла заздрість. Адже на «Розвіднику» робилися останні розрахунки й підготовчі дослідження для польоту «Землі» до сузір'я Центавра. Чого можна ще бажати?

Про «Розвідника» і його роботу вже багато місяців говорилося і слухалося в університетах і на стадіонах, під поверхнею Нептуна і в підводних портах Венери, в пустелях Марса і в кристалічних джунглях Меркурія.

Тому від першого дня, коли стало відомо, що їхні батьки розпочнуть роботу в екіпажі «Розвідника», Іон і близнюки мріяли – ні, марили про те, як було б чудово, коли б вони самі висадились на його поверхню, коли б особисто опинилися на найславнішій із усіх механопланет.

Було б перебільшенням, коли б ми сказали, що вже тоді світилася вся сонячна система. Щоправда, тисячі штучних супутників і сонць, десятки тисяч станцій і космічних вузлів, сотні колоній механопланет світилися, мов одна величезна комета. Тільки за Нептуном вогні пригасали, і далі йшла тільки плутонська траса. Нептун був кінцевою станцією всіх космотуристичних маршрутів, як-от: «Через вісім планет», «Через тридцять супутників» чи, нарешті, «Меркурій – Нептун». На Плутоні люди працювали, але не селилися, – забагато урану, лічильників Гейгера, надто висока радіоактивність. Ще світилися супутники Плутона, супутники цих супутників, їхні траси і станції. А далі? Далі простирався океан порожнечі, тиші й пітьми. І саме в цьому океані самотньо летів Перший Розвідник людства, яке вирішило осідлати сузір'я Центавра – Перший Розвідник Нової Ери. Тому з віддалі тисяч мільйонів кілометрів усім дітям здавалося, що немає нічого кращого за канікули на «Першому Розвіднику».

На жаль, так тільки здавалося. На місці виявилося, що тут не так уже й гарно та нечувано, не так уже й галактично цікаво, як кожен із них мріяв: Іон на рідному Сатурні, близнюки на рідній Землі.. У дорослих все було інакше. Вони вилітали на надшвидкісних космольотах далеко за межі секторів Десятої Тисячі, провадили найвідповідальніші дослідження в сонячній системі. Їм же – Іону та близнюкам-випадало нудитися на «Розвіднику», де для них не було ніякої, ніякісінької самостійної корисної роботи. Як відомо, «Розвідник» усе робив сам: від астро-фізико-хімічних вимірювань до… салату з лимонів. Та ще поруч цей найчуйніший опікун, ідеал у штучній шкірі – Робік. Тож Іону й близнюкам нічого було робити.

Якби «Ропер» не летів за межі сонячної системи виконувати своє героїчне завдання, це були б найкращі канікули у Всесвіті. Особливо для Іона, який народився на Сатурні і вперше в житті побачив таке диво техніки. Якби ця незвичайна механопланета лишалася «вдома», Іон та близнюки на багато місяців мали б що згадувати й розповідати товаришам.

Отже, їм бракувало подвигів. На «Розвіднику» було надто добре, дуже тихо і зручно.

Шезлонги й далі злегка колисалися над квітковими клумбами, коли це невеличка хмарина знову заступила сонце, і над садом майнула чергова срібна хвиля дощу.»

Іон підвів голову і глянув на Альку. Її щоки пашіли від сонця. «Яка вона гарна!» – подумав він. А вголос промовив:

– Може, щось станеться…

Робік так і сів.

– Нічого не може статися.

– Чому?

– На «Ропері» нічого не може статися. Цілковита гарантія безпеки.

– Вибач, – сказала Алька, – але кожному відомо, що навіть найнадійніша система безпеки не дає стопроцентної гарантії.

– Так, – неохоче погодився Робік. – Однак «Розвідник» дає максимум можливої безпеки у порівнянні з усіма іншими штучними планетами, взятими разом.

– У порівнянні, – зауважила Алька. – Ти ж сам кажеш: у порівнянні. А не взагалі.

У Робіка щось дивно замерехтіло в очах.

– Робіку! – здивовано скрикнув Іон.

– Що?

– Ти сердишся?

– Саме так.

– Чи це можливо?! – вигукнув вражений Алік. – Адже з вами такого не трапляється. Ви завжди такі…