Текст книги "Оті з Десятої Тисячі"

Автор книги: Єжи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

І тут зовсім поруч щось ледь чутно зашелестіло.

– Хто там?! – гукнув він знову.

Ніхто не відповів.

«Це неможливо, – гарячково думав Іон. – Це неможливо, це неправда». Він ще не хотів ні в що вірити, нічого підозрювати, не перевіривши всього. І все ж…

Адже не сьогодні і не вчора почалися тривожні розмови про те, як-то буде, коли нарешті людина зустрінеться в космосі з високорозвиненою істотою іншого, ніж вона, роду, походження і звичаїв. Невже саме тут, на «Розвіднику», на межі Десятої і Одинадцятої Тисяч, далеко від людських осель, з'явились якісь невідомі грізні чужинці?

Все це було щонайменше підозріло: ці дивні порушення зв'язку в Чорній Ріці, захоплення обох космольотів, а тепер… Що то за тінь знову промайнула у вхідній брамі?

– Стривай, – мовив голосно сам до себе Іон. – Не будь дитиною. Не розповідай собі казок. У тебе є куди важливіші справи.

Поволі скинув куртку й сорочку. Не думав про те, що двері, в які він вирішив прослизнути, можуть затиснути його, мов лещата, і роздушити. Примірився до щілини боком. На щастя, він трохи спітнів і шкіра стала слизька.

Іон добряче шарпнувся раз і вдруге. Відчув, що здер шкіру на лопатках, зате нарешті опинився в Головному Залі. Тут він спокійно одяг сорочку і крізь браму обережно вийшов на яскраве світло штучних сонць «Розвідника».

Уважно оглянувся: нікого.

– Ну, і що далі? – запитав себе вголос.

Вирішив ще раз глянути на екран: як далеко Чорна Ріка? Для цього треба було вернутися до Головного Залу.

Іон вернувся і, навіть не глянувши на екран, несамовито закричав.

Брама безшумно зачинилася за ним.

– Увага! – розпачливо крикнув «Розвідник». – Застерігаю! Ува… ва… ва…

– «Розвіднику»! – загукав Іон, б'ючи кулаками по брамі. – «Розвіднику»! Від кого застерігаєш?

Але «Розвідник» не озвався.

Іон теж замовк. Що за дурощі – бити кулаками в браму Стартової вежі!

– Ти поводишся, мов дитина, Іоне, – сердито сказав він собі.

«Треба швидко оббігти навколо вежі. Вхід до батареї – зразу ж біля лабораторій. Під червоною банею».

Алька спрожогу вибігла із вежі. І враз сповільнила крок.

Будемо спішити поволі, – буркнула вона.

Правильно. Було б нерозсудливо бігти наосліп. Адже вона взагалі не знала «Розвідника». Тільки сьогодні за сніданком оглянула його. Якби зараз їй сказали, наприклад, знайти ботанічний сад…

Алька навіть зупинилася – її охопило почуття безпорадності перед таємницями «Розвідника». Як легко було дістатися будь-куди і все знати, коли його голос ввічливо вказував дорогу, а ліфти, ескалатори і швидкі транспортери несли туди, куди наказано!

А зараз «Ропер» мовчав. Ліфт у Стартовій вежі не діяв. Як же дістатися туди, де вона ще ні разу не була, чого не бачила?

– Ах! – скрикнула Алька. За кілька кроків од неї раптом побігла оранжева смуга рухомої стежки. Алька підскочила до стежки і… злякано вклякла.

– Куди? – сказала сама собі. – Куди, дурне ти створіння? Адже ти не знаєш, куди веде ця стежка!

«Ти повинна оббігти навколо вежі», – говорив Іон. «Так оббіжу ж її», – спокійно подумала Алька.

Вона рушила ліворуч. Ніби на зло рухомій стежці – в напрямі, протилежному її рухові. Спокійно йшла по пружному, пухкому, як килим, моріжку. Минула гайок – на листі ще виблискували краплини недавнього дощу.

Потім знову стала на мить. Здалося, що хтось крикнув здаля. Ніби Іонів голос.

Вона прислухалася, але крик не повторився. Тоді рушила далі. Через кільканадцять кроків Алька забула про свій намір спішити поволі й раптом кинулася бігти. В глибині алейки, що відкрилася перед нею, вона побачила невеличкі кущі. А серед них – знайомі кольорові бані лабораторій.

Вона бігла, мов на змаганнях. І тут пролунав розпачливий голос «Розвідника» (це був той самий крик, який у Стартовій вежі почув Іон).

– Увага! – крикнув голос. – Застерігаю! Ува… ва…

І знову все потонуло в безладному белькотінні.

Алька зупинилася лише на мить.

– Від кого застерігаєш? – крикнула вона щосили і, не почувши відповіді, знову помчала до лабораторій.

Алька невимовно зраділа, коли серед різноколірних лабораторних бань вона розгледіла невеличку, але таку потрібну червону баню.

Вона бігла так, ніби за нею гналася найстрашніша з усіх потвор космосу, в які, зрештою, ось уже сотні років ніхто не вірив. Бо вона знала одне: хоч би від кого чи від чого застерігав «Розвідник», треба було якнайшвидше знайти Аліка і Робіка, а насамперед Робіка, що, напевно, в стократ швидше і ліпше, ніж вони, зуміє знайти вихід із становища. Адже він сам сказав: «Поки я з вами, ви в безпеці».

Аж ось і невелика червоня баня. Алька з розгону оббігла її.

– Аліку! – крикнула вона. – Аліку! Робіку!

Ніхто їй не відповів. Це ще півбіди. Страшніше було інше: баня наглухо зачинена і зовсім невідомо, як туди потрапити.

– Ох, «Розвіднику», – прошепотіла Алька. – Що сталося?

Їй довелося зібрати всю силу волі, щоб (уперше від незапам'ятних часів) просто не розплакатися. І це їй вдалося – клубка в горлі не стало, думки прояснилися.

– І що тепер? – запитала вона себе.

Треба ж подумати: що тепер, і що далі? Алька на кілька секунд заплющила очі, шукаючи потрібної відповіді. Потім обійшла навколо бані, шукаючи бодай шпарину. Нарешті вона помітила тоншу за волосину щілину – тут повинен бути вхід.

Вона оглянулася. Нічого твердого і важкого поблизу. Обочина стежки – монолітна і гладенька, хоча на вигляд, ніби зроблена із окремих звичайних каменів. Де ж вона бачила справжнє каміння? Ага – в струмку за садом! Ні, це далеко. Чим же відстукати сигнал зачиненим під банею Аліку й Робіку? Поруч дерево – може, виламати гілку? Теж ні.

Що робити? Алька раз, удруге, втретє ударила кулаком в наглухо зачинену баню, хоч і розуміла, як це безглуздо.

І тут вона вражено відкрила рот і витріщила очі: зразу ж після третього удару вхід до бані відчинився, ніби за наказом.

– Дякую, – мимохіть вирвалося в Альки. – Іду.

Але замість увійти, вона відступила на півкроку і гукнула щосили:

– Аліку! Робіку! Робі-і-і-іку!

Стулка вхідних дверей бані ледь колихалася, ніби вагалася, чи зачинитися знову, чи зостатись відчиненою.

– Не зайду, – сказала Алька. – Ніхто мене не запрошує.

І знову крикнула якомога голосніше:

– Аліку! Робі-і-і-і-іку!

Ніхто не відповів. Всередині бані було тихо й темно. Раптом Алька відчула приступ дитячого страху.

– Ох, Іоне, – прошепотіла вона.

Але минула секунда, і Алька знову стала розважливою, стриманою Алькою із сталевими нервами майбутнього пілота надшвидкостей. Наче й не вона щойно прошепотіла: «Ох, Іоне».

Алька відступила ще на крок від входу і дуже уважно роздивилася довкола.

– Кого остерігатися, «Розвіднику»? – запитала вона.

Всередині бані панувала тиша. Це було ніби мовчазна погроза, німе застереження.

– Чого остерігатися? – змінила своє запитання Алька.

Але й цього разу не отримала відповіді. І, вже не задумуючись, Алька кинулася назад, до Стартової вежі.

Вона бігла, зумисне обминаючи ті місця, де могли діяти автомати чи механізми «Розвідника». Ось чому вона перескочила смугу рухомої стежки, старанно обминула площадку швидкісного ліфта і, замість перебігти через маленький, розхитаний місточок, перестрибнула вузенький струмок, який трохи далі розливався невеликим озерцем.

Опинившись знову біля вежі, Алька стала й уважно роззирнулася. І раптом без будь-якої на те причини, з цілком спокійним обличчям, вона крикнула страшенно переляканим голосом:

– Рятуйте! – І ще раз – Рятуйте! – І знову: – Рятуйте!

Алька не сподівалася на відповідь, бо зразу ж помчала далі навколо вежі, до вхідної брами. Тепер вона бігла щодуху, бо тут, біля вежі, звідки десь за півгодини вони повинні були стартувати, її знову огорнув неспокій.

«Десь за півгодини? Що це означає? – подумала вона біжучи. – Це нічого не означає, коли необхідно діяти з точністю до десятої, сотої долі секунди».

Вона побігла до широкої алейки, що вела до вхідної брами Стартової вежі і зупинилася, ніби вкопана: брама була зачинена.

Саме тут Альчине обличчя прибрало такого виразу, який повинне було мати тоді, коли вона кричала: «Рятуйте!». Але тепер вона не кричала. Бо й навіщо?

Вперше в житті її огорнуло почуття цілковитої безпорадності перед усім, що люди створили для людей. Найпрекрасніший штучний супутник усіх часів, найкраще сконструйована механопланета, найзнаменитіший з усіх і «найвідважніший» «Розвідник», – раптом перетворився на пастку. На пастку для трьох безпорадних, відділених одне від одного, покинутих напризволяще людських мишенят.

– Стривай, – зауважила Алька собі вголос. – Ще буде час на розпач. Краще подумай: що все це означає?

Алька потерла чоло.

– Ти істеричка, люба моя, – замислено прошепотіла вона.

Адже «Розвідник» загалом функціонував нормально: штучні сонця світили й гріли, повітря було чисте, кришталево-прозоре, буяли сади, співали птахи. І якби те, про що тут ідеться, сталося звичайного дня і в звичних умовах, це можна було б вважати за надпрограмний «номер». Звісно, з технічної точки зору це був би скандал на всю Сонячну систему. А з людської точки зору?

Однак це не був звичайний день. Тож події на «Розвіднику» стали не скандалом, а лихом.

Чи, може, «Розвідник» злякався за свою долю і перестав коритися людям?

Минув той час, коли незчисленні жартуни і похмурі пророки твердили: «Настане день, коли вони (машини) збунтуються».

«А хіба це так уже й неможливо? – подумала Алька. – Коли радарна система «Альфи» виявилася дефектною, то, може, і в «Розвіднику» теж є якийсь дефект, якесь замикання, що штовхає його на бунт проти людей?»

– Це неможливо, – відповіла собі вголос Алька.

«А чи напевно? – подумала вона. – Чи напевно це неможливо?»

Цієї миті, ніби на замовлення, озвався «Розвідник».

– Увага, командири! Увага, командири! Треба негайно…

– Що треба? – люто верескнула Алька, бо після слова «негайно» настала пауза, потім «Розвідник» повторив: «Негайно… не… айно… гай… айно» і замовк.

Все одно Альчине обличчя раптом засяяло, ніби третє додаткове сонце «Розвідника». Бо тієї самої хвилини, коли «Розвідник» даремно силкувався закінчити свій рапорт командирам, йому вдалося зробити хоч одну корисну річ – відчинити браму Стартової вежі.

Звідти, просто до Альки, вибіг Іон.

– Нарешті! – вигукнув він. – Ти їх бачила?

– Ні.

– Я так і думав.

– А тепер що? Що будемо робити? Він схопив її за руку.

– Я ще не впевнений, – сказав він. – Ще… ні. Але треба негайно діяти. У нас замало часу. Бачиш?

Крізь відчинені стулки брами виднів екран. Праву половину його величезної поверхні займала тінь Чорної Ріки, яка зростала з кожною секундою.

– Що накажеш, командире? – запитала Алька.

– Маємо тільки дві можливості, – мовив він швидко. – Або спробувати повернутися до космольота, або ж, дістатися до Центрального Залу і там вияснити, в чому справа. Що ти радиш?

– Центральний Зал.

– Чому?

Алька і на мить не задумалася.

– Це ж зрозуміло, – пояснила вона з «надзвуковою» швидкістю. – Якщо ми навіть доберемося до космольота і вчасно стартуємо, то й тоді не матимемо певності, що «Розвідник» буде діяти за встановленою програмою, що він не загубить нас у просторі, не вийде з небезпечної зони тощо.

Іон кивнув.

– Треба дістатися до Центрального Залу, – продовжувала Алька, – бо тільки там…

– Тільки там, – перебив він її, – можна з'єднатися з Базою.

– І навіть самим усунути аварію.

– Побігли, – вирішив Іон.

Вони бігли крок у крок. Раптом Іон схопив її за плече.

– Дивись! – показав він на рухому стежку, ту саму, яку Алька недавно обминула.

– Що?

– Вона рухається не туди.

Алька мовчки кивнула.

– Тепер сюди, – він звернув убік від лабораторій.

Вони бігли прямою алейкою по еластичній, як бігова доріжка, поверхні.

– Як ти гадаєш? – запитала Алька. – Що все це означає?

– Все може бути, – відповів Іон.

Обмінюючись короткими, уривчастими фразами, вони бігли поряд, як пара бігунів на середині дистанції: швидко, але без поспіху, рівномірно, але напружено.

– Все може бути, – повторив Іон.

– Невже це… сам «Розвідник»?

– Ні.

– Звісно, – погодилася Алька. – Він намагається нас застерегти. Але…

– Що «але»? – запитав Іон.

– А може, це він тільки вдає?

– А ти як гадаєш? – відповів він запитанням.

– Ні.

Іон кивнув, але обличчя його було похмуре.

– Все може бути, – втретє повторив він.

– Ти про що?

Він не відповів. Тільки коли вибігли із заростей, що оточували комплекс лабораторій, і через широку поляну з квітами помчали до помітної здалеку великої бані Центрального Залу, Іон» озвався стишеним голосом:

– Спочатку я думав, що це… чужинці.

– Які чужинці?

– З космосу?

Алька аж стала. Іон ніби й не помітив цього. Вона насилу догнала його. Пробігли вже майже кілометр.

– Нісенітниця! – крикнула вона, задихаючись.

Іон знову не відповів. Біг далі спокійно, розмірено. Алька почала відставати.

– Іоне, трохи повільніше, – попросила вона.

Він зразу ж зупинився і навіть притримав дівчинку, коли та хотіла бігти далі.

– Відпочинь.

Вона навіть не могла відповісти – так засапалася. Лише кивнула.

– Бачиш, – буркнув він. – Далі будемо йти… крок за кроком.

Іон теж захекався, хоча на Сатурні охоче і добре бігав. Пройшли кілька метрів, і він заговорив цілком вільно.

– Все може бути. Але, – погодився він, – я теж думаю, що чужинці, їхня поява… І взагалі всі ці мавп'ячі фокуси… це нісенітниця. Якби хто прибув, то намагався б передовсім порозумітися з нами.

– Може, «вони» просто вивчають «Розвідника».

– Хто «вони»? Що означає «вивчають»?

– Я, коли була маленька, – відповіла вона, – завжди намагалася розібрати нову іграшку. І кожну псувала.

– Ага, – задумався Іон. – Отже, ти думаєш…

– Ні, – сказала Алька. – Я вважаю, що це нісенітниця.

Іон розсміявся.

– Відпочила?

– Так.

– Ну, то бігом!

Вони знову побігли.

– Найважливіше, – мовив Іон, – це ліквідувати аварію… Щоб впоратися… з цим.

– З чим? – запитала Алька.

– З тим «чимось»!

– Зрештою… нам не варто так поспішати, – зауважила вона.

Іон зразу не зрозумів, що Алька хотіла цим сказати. А тоді так ляснув її на радощах по плечі, що вона мало не впала.

– Правду кажеш! – крикнув він.

– Знаю, що правду. Але за це… – зітхнула вона, – не треба ламати мені ребра.

Іон навіть не звернув уваги на цей докір.

– Все-таки, – вголос роздумував він, – найважливіше – це наздогнати Ріку. Якщо не встигнемо визволити їх тепер, зробимо це трохи пізніше. Ну, попросимо у Бази нову програму. Адже…

Вона знову дивилася на нього і антипатично посміхалася.

– «Адже, адже»… – перекривила його. – Адже це було ясно з самого початку.

Раптом Іон став мов укопаний. Очі його заокруглилися, ніби він побачив щось страшне.

– Так, адже це було ясно з самого початку, – прошепотів він.

Алька перелякано дивилася, як Іон блідне. Що його так вразило?

– Що сталося, Іоне? – запитала вона.

Він похитав головою, мов оглушений несподіваним ударом.

– Це неможливо.

– Але що неможливо? Скажи, нарешті, що? – просила вона.

Іон обійняв її за плечі. Стиснув так, що їй стало боляче. Алька вирвалася.

– Говори! – вимагала вона.

Іон дивився на неї якимось відсутнім поглядом.

– А що, – прошепотів він, – що, коли це не «чужинці», а…

Довкола квітувала найкраща на «Розвіднику» лука. Вгорі свистіла якась пташка, а в траві співали цвіркуни, такі ж крикливі й невгамовні, як і на Землі теплого полудня.

– Я боюся, – сказав Іон. – Дуже боюся, що доведеться гукати на допомогу.

– Що ти сказав? – запитала Алька. – На допомогу?

Він пішов далі, не відповідаючи. До мети їм зосталося лише кілька кроків.

– Розумію, – зітхнула Алька. – Я вже кричала: «Рятуйте!». Не допомогло.

Що ж робили тим часом Алік із Робіком?

Вернімося до тієї миті, коли Алька й Іон стали в Центральному Залі на голубий квадрат швидкісного ліфта.

Алік закліпав очима – так швидко щезли Іон і Алька.

Тоді штовхнув Робіка ліктем і мовив:

– Ну, артилерія, струнко!

– Вільно! – засміявся Робік і скорчив смішну пику.

Алік з подивом глянув на Робікові веснянки і сказав:

– Ви, сатурнійські роботи, абсолютно поза конкуренцією. Ніколи б не здогадався, що ти не людина.

– А це добре? – запитав Робік.

– А чи я знаю? – відповів запитанням Алік.

Робік трохи сумно усміхнувся.

– Все залежить від обставин.

Саме цієї миті «Розвідник» повідомив, скільки часу зосталося до моменту операції, розробленої Супером.

– Шістдесят хвилин, – промовив він.

– Поїхали, – сказав Алік.

Транспортер повільно рушив, а тоді швидше й швидше став сповзати в тунель. Оксамитна губка стін миготіла світловими візерунками. Стрічка транспортера ледь колихалася під ногами. Алік усміхнувся Робікові.

– А ти завжди такий симпатичний? – запитав він.

– Ну, що ти! – заперечив Робік. – Адже ми, ро-боти-охоронці, ростемо разом з вами, тільки по-своєму. Але… – тут він завагався, – … гадаю, ліпше буде поговорити трохи про…

– Не зараз, – перебив його Алік.

І зразу ж серйозно пояснив:

– Сподіваюся, що цими запитаннями я не ображаю тебе. Але ти перший сатурнійський робот, якого я бачу в житті. Наші, земні, трохи кращі на вигляд. Отож, вибач, але…

– Прошу, – усміхнувся Робік. – Я не ображаюся. Хочеш знати, як я ріс? Просто. Коли Іон був маленький, я скидався на рухомий склад іграшок. Замість носа – співучий шершень, очі – рухливі світлячки, руки з тріскачок…

– Мабуть, ти був дуже гарний! – захоплено вигукнув Алік.

Робік скромно опустив голову.

– Не можу поскаржитися, – сказав він. – Був я і роботящий і кумедний. Іон страшенно любив мене.

– Ну, тепер він теж тебе любить, – мовив Алік.

– Я став прибирати людську подобу, коли Іон почав розрізняти людей. Відтоді ми й «ростемо» разом, тільки я…

Він не закінчив, бо цієї миті транспортер, різко загальмувавши, вніс їх до невеликого круглого залу.

– Артилерійські позиції, – повідомив «Розвідник».

– Дозвольте доповісти: ми прибули, – сміючись, вигукнув Алік.

Згадав цю смішну фразу з якогось відеофільму про так звані доісторичні «армії».

– Приймаю накази, – відповів «Розвідник», який не зрозумів останньої фрази Аліка.

Алік кивнув.

– Покажи мені штурвал і екран головного позитрономета.

– Це наказ?

– Наказ.

– Наказ прийнято, – підтвердив «Ропер». – Пройдіть на середину.

– Ясно, – відповів Алік.

В залі, що був прицільною кабіною протиметеорної батареї «Розвідника», знаходилися три екрани і три пульти для бортових артилеристів.

– Це не педагогічно, – удавано гнівався Алік. – Спочатку мені забороняли бавитися настільним атомним реактором, а зараз раптом дають у повне розпорядження найпотужніший позитрономет.

Робік пирснув сміхом, але враз посерйознів.

– Ти, Аліку, здається, блазнюєш, – мовив він суворо.

– Ніяких «здається», – зітхнув Алік. – Якраз блазнюю.

– Чому?

Алік якось безпорадно глянув на Робіка.

– Тому що, – сказав Алік, – тому що, мій любий Робіку, мені трохи страшно. Розумієш?

– Не зовсім, – щиро зізнався Робік.

Алік усміхнувся і сів за середній пульт. Зразу ж перед ним засвітився великий, круглий екран.

– То це ж вона, – прошепотів Алік.

– Хто?

– Чорна Ріка.

– П'ятдесят хвилин, – повідомив «Розвідник».

Алік показав Робіку на маленьку й імлисту, але досить виразну смугу Чорної Ріки, що з'явилася в глибині екрана.

Якусь мить вони мовчки дивилися на ту далеку темну смугу.

– «Розвіднику»! – наказав Алік.

– Слухаю!

– Мені потрібен пробний постріл.

– Наказ прийнято.

На екрані з'явився світлий кружечок ручного прицілу. Було, звичайно, ще далеченько до Ріки. Проте Алік вибрав собі для проби невелике скупчення цяток на її силуеті.

Хотів переконатися, як швидко пощастить навести на ціль кружечок прицілу. І раптом переможно усміхнувся. Вистачило непомітного руху, навіть не долонею, а двома пальцями, і світлий кружечок слухняно накрив обраний згусток Чорної Ріки.

– Чудово! – вигукнув Робік. Алік натиснув педаль.

На екрані майнув яскравий спалах – швидше, ніж на Землі падає зірка.

Алік склав губи, хотів на радощах засвистіти – він згадав нарешті мелодію забутої, але дуже симпатичної пісеньки. Проте не встиг цього зробити.

Робік раптом здригнувся всім тілом – так ніби відчув якусь несподівану образу чи навіть загрозу.

– Що сталося? – запитав Алік.

– Не знаю.

– Чому ж…

– Стривай, – нетерпляче перебив його Робік, напружено прислухаючись до чогось. До чого?

«А хіба людина може це знати?» – заздро подумав Алік.

Хіба можна взагалі порівняти гостроту почуттів людини і середнього робота, не кажучи вже про сатурнійських охоронців? Взяти хоча б слух: роботи чують ультразвуки, радіо– і телехвилі, і ще десятки тисяч інших хвиль. Алік завжди твердив, що роботи тільки тому не вмирають, сміючися з людської безпорадності, що від природи мають лагідний характер. Тому зараз він тихо й слухняно чекав Робікових пояснень. Слухняно, але нетерпляче. Навіть для такого дня, як сьогодні, це було незвично: робот занепокоївся!

Однак Робік і не збирався пояснювати, що його занепокоїло.

«Він, мов пес, що зачув змію», – подумав Алік. Дінго його бабусі з Делі не терпів навіть вужів. Робік тільки попросив:

– Зачекай на мене тут.

– Що? – здивувався Алік.

– Я зараз повернуся, – сказав Робік і став на стрічку транспортера з написом: «Поверхня».

Транспортер відразу ж рушив, і стіна безшумно стулилася за ним, як тінь.

Алік стурбовано похитав головою.

– Якісь неспокійні ці канікули, – повідомив він екрану. Хотів ще жартувати, але чогось не виходило.

– Якщо так і далі піде, – сказав він голосно, – то нам, очевидно, продовжать канікули. Тут від нудьги помреш.

Але до смерті від нудьги було так далеко, що Алік вибухнув сміхом. А потім згадав «сміх захриплої зозулі» й зареготав, аж сльози виступили на очах.

Тоді раптом замовк. Почувся голос «Розвідника», в якому бринів страх чи, може, навіть розпач.

– Увага! – закричав «Розвідник». – Увага…

Друге «увага» перетворилося на огидне, безпомічне белькотіння.

– Що? – запитав Алік.

Ніхто не відповів. Тільки ще раз божевільний голос пробелькотів своє «увааа…», а потім настала жахлива тиша.

Алік устав. Оглянувся довкола.

– Я сплю, – мовив він. – Аліку, прокинься!

Тиша.

У глибині екрана, поволі й безмовно, росла, наближалася смуга Чорної Ріки.

Але не те було найгірше. Почало відбуватися «щось». І те «щось», очевидно, відбувалося далі. І відбувалося тепер уже в цілковитій тиші, яку не можна було ні зрозуміти, ані стерпіти.

– Робіку! – вереснув Алік.

Анічичирк.

– Перестань верещати, – порадив собі Алік. – Це негарно і нерозумно. Краще подумай, що далі?

Якусь мить він серйозно роздумував. Серйозно і без слів.

«Що занепокоїло Робіка? – запитав сам себе. – Чого злякався Робік?» Потім промовив уголос:

– Буду говорити вголос. Так легше думається.

Він задер голову до стелі.

– Якщо ти мене чуєш, «Розвіднику», то записуй. Я починаю говорити сам із собою. Увага!

Розмова була проста: питання – відповідь, питання – відповідь… Питання перше:

– Що могло занепокоїти Робіка?

Відповідь:

– Не знаю.

Далі все йшло, як по нотах:

– Що ти підозрюєш?.

– Його могла занепокоїти звичайна аварія «Розвідника».

– Не думаю.

– Чому?

– Тому що звичайну аварію «Розвідник» ліквідував би сам.

– Отже?

– По-перше, або «Розвідник» збожеволів і відмовляється сам собі допомагати, а нам коритися…

– Або?

– Або, по-друге, «це» прийшло ззовні. І це… чужинці.

– Нісенітниця!

– Чому нісенітниця? По-перше, траплялося, що в несприятливих умовах втрачали свідомість і найвидатніші суперроботи. А ми перебуваємо в умовах щонайменше несприятливих. «Розвідник» вразливий, може, навіть несміливий…

– Блазнюєш?

– Ні. А може, обидві підозри слушні? І на «Розвідник» проникли якісь вороже настроєні, злостиві пришельці з космосу, ті самі, наприклад, що ховаються всередині Чорної Ріки, що зловили, як на вудку, «Альфу» і «Бету», а тепер ловлять нас… І може, через їхню присутність «Розвідник», не спроможний захистити себе… збожеволів.

Останнє слово Алік викрикнув з найглибшим переконанням і на мить перервав цей діалог із собою.

«Нісенітниця, нісенітниця, нісенітниця… – вперто й люто думав Алік. А потім уже спокійніше: – Варто часом говорити нісенітниці вголос. Тільки тоді правильно оцінюєш свої думки, коли вимовляєш їх уголос, а то можеш не розгледіти, де помилка».

А взагалі небагато він почерпнув з цієї розмови. Витратив кілька дорогоцінних хвилин на безглузду розвагу. Аби тільки переконатися, що молов дурниці.

Стривай, коли він почав говорити дурниці?

Адже перше питання було правильне.

– Поглянь, поглянь! – дорікав він собі. – Чи… або…

Але не встиг закінчити. Знову пролунав охоплений жахом голос «Розвідника»:

– Увага, командири! Увага, командири! Необхідно негайно…

– Що?! Що негайно?! – люто вереснув Алік, бо після слова «негайно» настала тиша, а потім «Розвідник» пробелькотів ще: «Негайно… не… айно… гай… айно…» – і замовк.

Все-таки щось відбувалося. Несподівано рушила стрічка транспортера.

Алік ще раз повторив уголос перше питання із своєї попередньої розмови, і враз, не роздумуючи, не вагаючись, стрибнув на стрічку транспортера, що почав уже набирати швидкість.

Алік широко розставив ноги і зігнув їх у колінах. Стрічка тремтіла під ногами. Тільки б не впасти! Транспортер досяг такої швидкості, яка дозволяється лише на відкритій місцевості.

«А зрештою, хоч би й упав? Нічого зі мною не сталося б, адже кожний нормальний транспортер має аварійні лапи, якими підхоплює і підтримує людину, що втрачає рівновагу. Кожний нормальний транспортер… Але хто може поручитися, що цей нормальний?»

У всякому разі стрічка мчала з шаленою швидкістю крізь усі ці перехідні тунелі, незнайомі зали, каюти і машинні відділення.

Алік нахилився вперед, спершись долонями на стегна, і вдивлявся в миготливі картини, що пропливали перед ним, кожної миті готовий зістрибнути. Обличчя його було спокійне. Воно лишилося спокійним і тоді, коли Алік відкрив рот і заверещав, мов смертельно переляканий малюк.

– Рятуйте! – закричав Алік. – Допоможіть! Рятуйте!

Трохи зачекав – і знову:

– Рятуйте! Допоможіть! Рятуйте-е-е!

За нормальних умов ці вигуки повинні були б зняти тривогу на всьому «Розвіднику» і прикликати на допомогу все живе і все механічне. Цього разу нічого подібного не сталося. Транспортер мчав далі через тунелі, зали, машинні відділення і каюти. Через дві чи три хвилини цієї подорожі Алік ляснув себе по лобі.

– Он воно що! – сказав він.

Бо зрозумів, нарешті, що попав у замкнуте коло. Ось просторий світлий зал лабораторії з великими кулями мікроскопів. Ось двобарвний тунель. Далі кілька невеличких кают, знову тунель, дві темні кімнати, широкий коридор, і знову: зал лабораторії з мікроскопами, двобарвний тунель, кілька кают, тунель, темні кімнати, широкий коридор, і знову: зал, мікроскопи, тунель, каюти, тунель, темні кімнати, коридор…

– Рятуйте! Допоможіть! – крикнув ще раз Алік розпачливим голосом, хоча обличчя його було спокійне. – Рятуйте-е-е!

І, не дочекавшись ніякої відповіді, прошепотів до себе:

– Ну, тоді… стрибаємо.

Алік ступив на край стрічки. Стрибати можна тільки в залі з мікроскопами або в широкому коридорі. В інших місцях затісно, можна просто врізатися лобом у стіну, а це навіть при чудовій еластичності тутешніх стін не дуже приємно.

Вирішив ще раз «зробити кільце», щоб старанніше підготуватися до стрибка. Маршрут він знав напам'ять, зал, тунель, каюти… коридор.

І раптом зважився: стрибнув у коридор. Навпроти він помітив рухомий пас, що пульсував зеленавим світлом. Отже, це стрічка другого транспортера. Помітив і відразу стрибнув.

Уже на льоту Алік подумав: «Другий іде вгору, виберуся нарешті на поверхню… А що, як він іде вглиб? Що тоді?»

На щастя, Алік не встиг додумати, що «тоді». По-перше, він уже стрибнув. По-друге, другий транспортер йшов таки нагору. Алікові пощастило утриматися на ногах. Він навіть сплеснув руками від радості.

– Браво! – вигукнув він нарешті.

Раптом розвиднилося. Транспортер вискочив на поверхню, описав широку дугу в пальмовому гаю, минув високий, як у Сахарі, бархан – і знову в тунель…

Тут!

Алік легко зіскочив з транспортера, що почав сповільнювати хід, – і не помилився: став навпроти головного входу до Центрального Залу.

Він ступнув крок уперед і обережно торкнувся пальцями суцільної стіни. Цього було досить: адже «Розвідник» прекрасно пам'ятав не тільки голоси, а й відбитки пальців. Якщо не допомогли крики про допомогу, то, може, вдасться чогось досягти дотиком.

Алік здригнувся від радості, бо стіна зворухнулася. Вона ще не розчинилася, але видно було її щирі, хоча й невідомо чому страшенно тяжкі зусилля.

Алік взявся обома руками за місця, де проходив шов. Його обличчя засяяло переможною усмішкою: стіна, хоча й нерівномірно, стрибками, все ж піддавалася натискові.

Нарешті, затамувавши подих, Алік став перед відчиненим входом до Центрального Залу. Цей вхід знаходився якраз навпроти того, крізь який вони вперше потрапили сюди.

Той, другий, вхід також був розчинений навстіж. Більше того – заблокований великою паралюмінієвою балкою, ніби хтось чужий, боячись, щоб «Розвідник» раптом не зачинив двері, хотів забезпечити собі вільний вхід і вихід.

Алік мовчки дивився в Зал. Не усміхався.

Він відкрив уже рота, щоб дати наказ. Але цієї миті десь здалеку, з глибини протилежного коридора, пролунав несамовитий крик Іона. Це був крик без слів, проте Алік відчув, як уся його кров одлинула від серця.

То був крик справжнього страждання.

Хтось заметався в глибині Центрального Залу. Цей хтось, очевидно, перебував тут уже довгенько: він устиг розібрати одну із стін і відкрив таким чином величезну багатоспіральну котушку одного з мозкових центрів «Розвідника». Підключив до котушки якийсь комплекс кристалів. Що він робив? Лагодив чи псував?

Цей хтось, почувши Іонів крик, заметався, як людина, вражена смертельним страхом. Потім кинувся у вільний прохід, туди, звідки долинув крик. Алік уловив вираз його очей та обличчя і збагнув: цей хтось щодуху поспішав на допомогу Іонові.

Це був Робік.

Робік, шугаючи величезними стрибками, щез у глибині протилежного коридора.

Алік підбіг до розібраної стіни і шарпнув комплекс блокуючих кристалів. Тієї ж миті до Залу влетіла Алька.

– «Розвіднику», наказ! – пронизливо закричала вона. – Скасовуються повноваження робота-охоронця!

– Прийнято! – відгукнувся ясний і чистий голос «Розвідника».

– «Розвіднику!»– крикнув Алік. – Не знищувати робота! Тільки ізолювати його.

«Розвідник» не відразу прийняв останній наказ. Але через якусь хвильку неохоче повторив:

– Не знищувати. Прийнято.

В коридорі показалося кілька невеликих куль із сотнями найрізноманітніших механічних кінцівок – це були звичайнісінькі ремонтні роботи.

Дві кулі вкотилися до Центрального Залу й почали лагодити багатоспіральну котушку та монтувати стіну, яку розібрав Робік. Дві інші блискавично розблокували вхід, розрізавши за п'ять секунд грубу паралюмінієву балку на десять частин.

Алік і Алька мовчки глянули одне на одного, потім швидко обнялися. Їхні очі сяяли щастям. В цей час до Залу вбіг Іон. Він був страшенно блідий.