Текст книги "Оті з Десятої Тисячі"

Автор книги: Єжи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Назим був одним з найвідважніших людей світу. Мав за собою кілька польотів у безпосередній близькості від Сонця, які дали неоціненний матеріал для науки і стали живою легендою про людську мужність. В присутності такої людини не годилося впадати в дитинство.

– Вмикаю зображення «Бета», – голосно сказала Долорес.

На екрані знову з'явилися порожнеча й темрява, знову війнуло холодом безмовного простору.

– Ще дві хвилини, – сказав Майк.

В лівій частині екрана виникла зелена смуга. Це була «Бета», що летіла з надшвидкістю.

На «Розвіднику» і на Базі появу цього невиразного силуету зустріли напруженою мовчанкою. Але ось в глибині екрана знову зачорніла велика тінь метеорної ріки, яка захопила «Альфу». Серед брил потоку знову замиготіло світле веретено першого космольота.

«Бета» широкою дугою і трохи боком почала підходити до краю темної хмари.

– Так, – сказав Назим. – Орм хоче використати одну-єдину можливість. Він дозволить потоку захопити себе і, рухаючись разом з ним, спробує пробити дорогу до «Альфи».

Більше ніхто не вимовив і слова.

«Бета» ввійшла в потік метеорів плавно, як голка у воду. Це скидалося на звичайний буденний маневр. Але ось блиснули її бойові вогні.

Орм, пілот «Бети», діяв розважливіше, ніж Марім з «Альфи».

Він не торував собі дороги чергами протиметеорного вогню, а стріляв одиночними зарядами. І кожен постріл досягав цілі. Одна за одною спалахували брили метеорів, Перетворюючись на хмари розжареного туману і блискучого попелу.

Це було прекрасне видовисько. Могло навіть здатися, що просто дивишся інструкційний фільм для бойових пілотів, котрі із століття в століття очищають комунікаційні дороги від метеорних лавин, охороняють планети й супутники від космічних небезпек.

Але раптом «Бета» різко відскочила вбік і зразу ж вистрелила повною чергою. Очевидно, щось було не гаразд. Метеорна ріка розгорілася, як величезний вогняний стовп, і «Бета» різко стрибнула назад – раз, вдруге, втрете. Очевидно, космоліт змушений був робити швидкі, як думка, стрибки. Мабуть, йому загрожував цілий ряд убивчих ударів. Захиститися від них можна було тільки чергами позитронних залпів.

І боєзапас вичерпався! Тепер у пастці метеорного потоку опинилися обидва космольоти. Але найстрашніше повідомив за секунду стурбований «Розвідник»:

– Увага, увага! «Бета» втрачає зв'язок!

– Що? Мільярд парсеків! – люто лайнувся Антонов. – Що знову з їхнім зв'язком!?

– Мабуть, – мовила Долорес, – цей потік має якісь особливі властивості, які…

– То певно, – перебив її Назим. Він хотів ще щось додати, але замовк.

Замовк, бо в цю мить Алька підійшла впритул до екрана і стала там, де до неї стояв Іон. Потім простягла руку до Антонова.

– Скажи, – попросила вона. – Скажи, що тепер?

Але перш ніж Майк устиг відповісти, до Альки підбіг її брат.

– Тепер наша черга, Алько! – вигукнув він.

Антонов ахнув од здивування.

– Здогадалися? – запитав він.

– Так, – відповів Іон. – Я теж. Шанси «Бети» були надто малі. Єдиний, хто може їх врятувати, – це той, хто від першої хвилини тривоги летить їм на допомогу: «Розвідник» і ми.

– Це правда? – запитала Алька.

– Правда, – в один голос відповіли Майк Антонов і Назим Шумеро.

– Кажіть, що нам робити? – зажадала Алька.

Сигнал тривоги з «Розвідника» досяг Землі і невдовзі повинен був дійти до Меркурія і колосонячних станцій. Отже, про лихо на «Розвіднику» вже знала більшість людства. Минуло всього кілька хвилин, і скрізь, де тільки знаходилися люди, стало відомо про катастрофу на Десятій Тисячі. Звідусіль линули до секторів Десятої Тисячі людські думки, тривоги, надії. В Головному законі космосу, прийнятому ще на початку ери, сказано: «Немає і не буде самотніх у хвилину космічної небезпеки». Люди лишилися вірні цьому закону. А думати про катастрофу означало насамперед думати, як допомогти.

Так воно й було.

Найвидатніші вчені світу, найславетніші бойові пілоти, найдосвідченіші космічні рятівники думали про те, як визволити з метеорної ріки людей «Розвідника».

В більйонах людських осель думали про тих, що попали у катастрофу на Десятій Тисячі. Більйони телеекранів передавали звіт про захоплення двох космольотів Чорною Рікою (невідомо, хто перший придумав цю назву). Без перебільшення можна твердити, що від тієї миті, коли тривожна звістка з «Розвідника» облетіла Сонячну систему, все людство линуло своїми думками до потерпілих на Десятій Тисячі.

Проте порятунок був один-єдиний, і це розуміли майже всі.

Говорили про це електронні машини. Повторювали люди. Думали про це також і ті, кого Чорна Ріка несла в незнану порожнечу Всесвіту. Так, урятувати екіпажі обох космольотів могли тільки ті, хто зараз перебував на «Розвіднику».

Це Іон Согго – чотирнадцятирічний хлопець, що народився в столиці Сатурна Аккрі, і близнюки з Землі – Алік та Алька Рої.

Ясна річ, у світову систему зв'язку не вмикали зображення Центрального Залу «Розвідника», де перебувала ця трійка. Проте за ними напружено стежили на своїх екранах декілька тисяч спеціалістів, покликаних до штабу рятувальної операції. Адже саме цим людям доручено виробити найкращий план операції.

Тут варто додати, що коли всі троє підійшли до екрана, дивлячись на Антонова і чекаючи наказів, більшість людей подумали одне й те саме.

А думка ця була приблизно така: «Я гордився б (чи: я гордилася б), якби це були мої діти».

Антонов нахилив до Альки своє смагляве обличчя.

– Я гордився б, – прогув він, мов дзвін забамкав, – якби ви були моїми дітьми.

В Альки заблищали очі.

– Даруй, – сказала вона, – але я оце запитала: що нам робити? Чому ви не відповідаєте?

Антонов нахилився ще нижче, аж пасмо волосся впало йому на очі.

– Вибачте, – мовив він. – Але я мав право хвилинку присвятити цим похвалам. Ми маємо чималий запас часу, перш ніж «Розвідник» дожене Ріку і ви зможете розпочати операцію.

– Який запас? – запитав Іон.

– Сто п'ятдесят шість хвилин, – усміхнулася Долорес. – Дозвольте сказати вам, що я теж гордилася б, якби…

Алька охнула так, що Долорес обірвала фразу на півслові, а усмішка застигла в неї на устах. Однак Алька зразу ж вибачилася.

– Вибач, – сказала вона. – Я поводжуся, мов дитина. Але я так хвилююся. Бо я…

Алька не закінчила.

Що вона хотіла сказати? Спеціалісти, які спостерігали цю сцену, в дев'яноста випадках із ста пропонували таке продовження: «… дуже люблю матір і батька». Інші твердили, що це мало прозвучати так: «… дуже-дуже люблю матір і батька».

Проте Алька не була б Алькою, якби такі слова вимовляла вголос. Вона якось жалібно потерла долонею чоло.

– Майку, – звернувся Іон до Антонова. – Ми, звісно, дуже горді з того, що ви дуже гордилися б, якби… І так далі. Але найдужче зараз ми хочемо знати, що робити.

Цієї миті в залі, де перебували Майк, Долорес і Назим, почулися два сильні удари гонга. Це був сигнал, що Супермозок Бази виконав доручене йому завдання.

– Ти якраз вчасно запитав, – сказав Назим.

А Майк вибачливо усміхнувся до Альки.

– Бачиш, люба? – мовив він. – Не так ми вже й винні, як вам здалося. Просто ми теж чекали на… нього.

І кивнув на зелений вогник, що світився в тильній стіні залу. Це було око Супермозку. Він добре виконав свій обов'язок і тепер добродушно моргав зеленою зіницею.

– Отже, – сказав своїм глибоким басом Майк, – увага!

Іон раптом збагнув, що саме в цю мить розпочинається найбільша подія в його житті. Антонов говорив:

– Програма дій, яку ви зараз почуєте, – результат праці восьми тисяч спеціалістів. В першу ж хвилину тривоги вони запропонували Супермозкові Тритона ряд проектів. Супер доклав чимало зусиль, щоб відібрати кращий з кращих.

– Ви мусите знати, – докинув Назим, – що в цій програмі враховано також пропозиції, передані добровольцями з усіх планет і супутників сонячної системи. Близько ста мільйонів.

– Дякуємо, – сказали близнюки.

– Користуючись нагодою, – додала Долорес, – повідомляю: ви одержали в кілька сот разів більше вітань і побажань.

– Дякуємо, – мовили близнюки.

Майк Антонов продовжував:

– Питаєте, що вам робити? І гукнув Супермозку:

– Гей, Супере, дай-но нам схему.

Супер мовчки спроектував найпростішу схему місця катастрофи. Це була звична біла карта неба з нанесеною на неї інформацією. Карта неба, видимого з Десятої Тисячі.

Майже через усю карту Супер провів широку чорну смугу. Роєм темних цяток смуга оточувала дві мікроскопічні світлі рисочки.

– Ось, – сказав Майк. – Така в загальних рисах ситуація. – Він вказав на темну смугу. – Це Чорна Ріка. Найбільша і найшвидша з усіх метеорних рік, які будь-коли потрапляли в межі нашої системи. Вона складається з метеорів від п'ятисот метрів до десяти кілометрів у діаметрі. Місцями спостерігаються дуже щільні лавини дрібних метеорів. – Майк обернувся до слухачів. – Однак є в усьому цьому одна загадка, дуже небезпечна загадка. Ріка створює перешкоди у зв'язку. Вона спотворює радіо– і телехвилі і коли й пропускає їх, то з такими порушеннями, що нічого не можна зрозуміти. «Альфа» і «Бета» все ж пробують зв'язатися з вами і з нами, але, на жаль, безуспішно. Слова перетворюються на тріскотняву, зображення – на миготіння.

– А… вони живі? – запитав Алік.

– Напевне, – відповіла Долорес.

Майк стояв осторонь від білої карти неба, перетятої чорною смугою метеорного потоку. На краю карти з'явилася округла плямка.

– Цієї миті, – сказав Майк, замислено потираючи чоло і показуючи на ту плямку, – «Розвідник» перебуває в ста п'ятдесяти хвилинах польоту від того місця Чорної Ріки, де застрягли обидва космольоти. «Розвідник» – єдиний корабель, який може наздогнати Чорну Ріку, не боячись, що гонитва вичерпає запаси пального і він вже ніколи не повернеться.

– Як видно з обчислень, – втрутилася Долорес, – будь-яка інша механопланета чи ракета наздогнала б Чорну Ріку не раніше, ніж за… вісім років, – повторила Долорес.

– Отже, – сказав Майк, – уявімо собі ту мить, коли «Розвідник» опиниться навпроти космольотів, що застрягли в Чорній Ріці. Це відбудеться за…

На екрані з'явилися числа 138, 71, 68. Отже, до моменту, про який говорив Майк, мине лише сто тридцять вісім хвилин сімдесят одна і шістдесят вісім сотих секунди.

«Як страшно мало», – подумала Алька.

«Як страшно багато», – подумав Іон.

– Цієї миті, – сказав Майк, – ви перебуватимете ось тут.

Маленька плямка «Розвідника» пересунулася до місця, де серед метеорних цяток Чорної Ріки видніли дві світлі рисочки: «Альфа» і «Бета».

– Тепер збільшення, – зажадав Майк.

Супер збільшив той фрагмент схеми, де були зображені «Розвідник» і частина Чорної Ріки з космольотами.

Майк зробив крок назад і рухом руки запросив На-зима.

– Тепер ти, – сказав він, поступаючись місцем найвідважнішому з людей. Цей найвідважніший мав, однак, зовсім не богатирський вигляд: невисока постать, великий ніс, меткі очі.

– Отже, – сказав Назим, – тепер ваше завдання. Роботи у вас буде небагато. Один із вас повинен вивести «Розвідника» у вказане місце на фланг Чорної Ріки і відкрити вогонь з усієї артилерії механопланети, щоб пробити в Ріці тунель п'ятсот кілометрів завглибшки.

– Дрібниця, – буркнув Алік.

– Одночасно двом іншим, – продовжував Назим, мружачи трохи випуклі розумні очі, – треба вилетіти ось сюди, – він тицьнув пальцем у місце на карті значно вище «Альфи» й «Бети», – і робити так, як це робила «Бета».

– Дати ріці захопити себе? – спитав Іон.

– Так, – кивнув Назим. – Дати себе захопити, а потім, дійшовши за інерцією до «Альфи» й «Бети», повним вогнем випалити прохід. При відповідній злагодженості ваш вогонь зустрінеться з вогнем «Розвідника», і прохід буде відкритий. А тоді, коли в «Альфи» й «Бети» навіть відмовлять двигуни, «Розвідник» сам витягне їх із Ріки штучним тяжінням.

– І це все? – запитав Алік.

– Так.

Алік гірко посміхнувся.

– Дійсно… абсолютні дрібниці, – сказав він.

– Аліку! – зупинила його Алька. Потім обернулася до Назима. – І все це за нас будуть робити автомати?

– Так, – сказав Назим, – коли тільки…

– Коли тільки, – замість Назима відповів Іон, – коли тільки Ріка не порушить їхньої роботи до такої міри, що треба буде самим власноручно керувати й стріляти. Так? – запитав він дорослих.

– Так, – відповіли троє з Головної Бази.

– Тоді ми маємо не більше ніж один шанс із мільйона, – мовив Алік.

– Ні, – заперечив Назим.

Іон глянув на близнюків. Ті мляво усміхнулися йому, він – їм. Вони прекрасно розуміли одне одного. «Ми не відступимо ні перед чим, – говорив їхній погляд, – але тепер ясно: ми не переживемо цього дня. А наші батьки й матері, а всі інші на «Альфі» та «Беті»?

– Ні! – сказав Назим, ніби вгадуючи їхні думки. – Ви помиляєтеся.

– Чому? – запитав Алік.

Він запідозрив – а раптом дорослі знову, «для добра», замовчують правду?

Одночасно в ньому зажевріла бентежна надія – йому аж голос перехопило.

– По-перше, – сказав Назим, – ми проглянули ваші дані з космопілотажу. Алька з Іоном мають гарні оцінки, та ще й неабиякі здібності. Алік трохи слабкіший – він не буде літати. Він зостанеться сам на «Розвіднику» – і лише стрілятиме. Так, ви… маєте шанси!

Алька підвела голову.

– Розумію. А коли будуть перешкоди й відмовить автоматичне управління, скільки у нас шансів?

Назим глянув на Майка. Майк розвів руками, ніби сказав: «Тяжко, але кажи правду».

– Принаймні, – сказав Назим, – не менше, ніж вісімнадцять.

– Вісімнадцять із ста? – запитав Робік.

– Тихо, Робіку, – буркнув Іон.

– Дякую тобі, Назиме, – сказала Алька. – Я бачу, що справа нарешті трохи прояснюється.

Назим кивнув.

– На випадок перешкод будете працювати за точним розкладом. Узгодьте дії з точністю до секунди… І честь!

– І що? – запитав Алік.

Назим збентежено усміхнувся.

– І честь! Це означає: до роботи!

– Ага.

– Все це прекрасно, – втрутився Іон. – Але ми не вміємо стріляти.

Назим раптом розвеселився. Швидко потер руки, ніби вони в нього замерзли.

– Ми маємо ще дві години, – сказав він. – Негайно за навчання.

– Що? – крикнув Алік.

– А чого ти, Аліку, дивуєшся? – не зрозуміла Алька.

– Він не хоче вчитися під час канікул, – буркнув Іон.

Назим розсміявся.

– Любі мої, – вів далі Назим. – Це дуже просто. Кожен з вас побачить навчальний відеофільм. «Розвідник» дасть вам зараз три моделі прицільних апаратів.

– Так, – озвався «Ропер».

– Ви будете дивитися фільм і одночасно стріляти по макетах метеорів. Увага, «Розвіднику».

– Слухаю, – мовив «Ропер».

– Дай своїм командирам три відеофільмові шоломи і три моделі прицільних апаратів.

– Командири підтверджують наказ? – запитав «Ропер».

Відповіддю були три поспішні «так».

За хвилину стрічка транспортера внесла до Центрального Залу три легкі шоломи для перегляду фільмів і три невеличкі механізми – моделі апаратів.

– Чудово, – сказав Назим. – А шоломи й моделі сполучені?

– Так, – відповів слухняний «Ропер».

– Дякую! – сказав Назим. – Отже, увага! Близнюки з Іоном одягли шоломи, поставили перед собою моделі прицільних апаратів.

– Це зовсім просто, – говорив Назим. – Алька й Іон зараз побачать себе в бойових космольотах і будуть атакувати метеорну лавину. Алік керуватиме вогнем батареї на механопланеті. Візьміть в руки штурвали прицілів.

Штурвали виявилися звичайнісінькими важелями, які можна було повертати в будь-якому напрямі.

– Ноги поставте на педалі апаратів, – повчав Назим. – Ось так.

Іон оглянувся довкола. Близнюки сиділи в білих відеофільмових шоломах, насунутих глибоко на очі й вуха. Вигляд у них був досить-таки смішний. Робік мовчки, але без захоплення приглядався до всього, що відбувалося.

Іон взяв у руки важелі штурвала, а ноги поставив на педалі.

– Отже, вам буде здаватися, – повторив Назим, – що ви сидите в кабінах бойових космольотів. Штурвальні важелі служать для керування вогнем. Коли на екрані з'явиться блискучий кружечок, то це означатиме бойову готовність. Тоді, повертаючи важелі, треба навести кружечок на ціль. Коли він співпаде з ціллю, треба натиснути педаль. Натиснеш праву педаль – одиночний постріл, натиснеш обидві педалі зразу – черга. Ясно?

– Ясно, – відповіли діти.

– Отже… – вигукнув Назим, – вмикаю зображення! Увага!

– Увага! – повторив Іон.

– Увага! – сказала Алька. Алік лише ворухнув губами.

Іон несподівано опинився один у штурманській кабіні бойового космольота, який мчав уперед. На повній швидкості космоліт летів за лавиною метеорів, що загрожували одному з основних комунікаційних шляхів.

Іон одержав наказ: знищити лавину.

Апарати виявлення вже вихопили й спроектували на екран зображення потоку. Однак Іон був задалеко, щоб стріляти. Мусив чекати, поки на екрані з'явиться світлий кружечок бойової готовності.

Іон напружено чекав цієї хвилини.

Власне кажучи, він добре розумів, що це йому інструктори з Бази на Тритоні демонструють відеофільм, що все це ілюзія. Пам'ятав і про те, що поруч близнюки теж переживають подібні відеопригоди. Але думав про все це ніби між іншим. Цієї миті найважливіше було знищити грізну лавину.

Як цілитися? Як стріляти? Пригадав інструкцію: «Якщо на прицільному екрані з'явиться світлий кружечок бойової готовності, треба навести його на ціль. Потім натиснути ножну педаль. Права педаль – одиночний постріл, обидві педалі – черга».

І все. Небагато.

Іон кілька разів глибоко і спокійно вдихнув повітря. Хотів, щоб у хвилину атаки думки були швидкі, м'язи розслаблені, а дихання спокійне.

Увага!

На екрані з'явилися яскраві цятки, вони швидко росли. Одночасно в самому низу екрана вискочив світлий кружечок. Отже, можна зробити перший постріл, автомати космольота перебувають у бойовій готовності.

Іон спробував маневрувати прицільними важелями. Надто різко. Світлий кружечок перестрибнув через увесь екран, не затримався на жодній з цілей.

Отже, треба обережніше? Добре.

Він навіть не відчував, що закусив губи до крові. Кружечок щоразу виходив з-під контролю. Іон ганяв його по екрану то надто швидко, то надто повільно, час летів, а Іону ніяк не вдавалося накрити жодної цятки.

Апарат виявлення давав тепер чітке зображення лавини: величезні сірі брили, викинуті в простір невідомою космічною катастрофою.

– Ну, ну, ще… Ось так, – шепотів Іон.

Нарешті він упіймав одну з брил у світлий кружок прицілу. Натиснув педаль.

– Є! – вигукнув.

Розбита брила зникла з екрана, ніби її там ніколи й не було. А Іон усе впевненіше оволодівав рухом кружечка, наводив його на другу, третю… десяту… п'ятнадцяту цятку…

Раптом він помітив велике скупчення метеорів. Обережно накрив їх світлим кружечком.

«Тепер – черга», – подумав Іон.

Космоліт здригнувся. В лавині з'явилася велика вирва. Іон переможно засміявся беззвучним сміхом.

– Дуже добре, – промовив хтось.

Але Іон був надто зайнятий наведенням прицілу на нову мішень, щоб звертати увагу на якісь сторонні голоси.

Так робила й Алька. Вона дивилася той самий відеофільм, що й Іон, але мала на п'ять попадань більше, хоч і почала стріляти на дві секунди пізніше.

Тим часом Алік, що сидів поруч, був у зовсім іншому становищі.

Він не був пілотом стрімкого космольота, а залишався на механопланеті – в прицільній кабіні проти-метеорної батареї.

Він очікував.

Апарати виявлення вже спроектували на екран потік величезних метеорів, що наближалися. Алік мав ще кільканадцять секунд часу. Зрештою, він знав, що нічого нищити брили одну по одній.

Досить ударити збоку довгою чергою. Таким чином можна розбити потік – перетворити його на космічний порох.

Алік стулив губи так, ніби хотів просвистіти якусь мелодію. Але не встиг цього зробити.

На екрані з'явився світлий кружечок прицілу. Алік розумів, що треба вести кружечок по екрану обережно, мов мильну бульбашку в повітрі. Він повільно, але впевнено навів його на край кам'яного потоку, який вимальовувався на екрані.

Потім, замислено і переможно усміхаючись, натиснув на обидві педалі.

У простір ринула біла смуга вогню.

– Чудово, – мовив чийсь голос, і раптово все скінчилося.

Алік зовсім не командував батареєю, Іон і Алька теж не гналися на бойових космольотах за лавинами, які загрожували комунікаційним дорогам.

Знову всі троє сиділи в Центральному Залі «Розвідника».

– Дуже добре, – весело сказав Назим. – Чудово!

Близнюки й Іон, ніяково усміхаючись, поскидали з голів відеофільмові шоломи.

– Справді добре? – непевно запитала Алька.

Назим енергійно кивнув головою.

– Дуже добре, – повторив він. – У тебе найкращі результати. Іон і Алік стріляли трохи гірше, але, зважаючи на те, що це була ваша перша спроба, я оцінюю всі результати на «дуже добре».

Діти з надією глянули одне на одного.

– Ваші шанси ростуть, – озвався Майк.

Потім підійшов до самого екрана.

– Тепер ми розлучимося, – сказав він стишеним голосом. – У вас зосталося не так уже й багато часу. Розходьтеся по місцях. Іон і Алька – до Стартової вежі на бойовий космоліт. Іон займе місце пілота, Алька буде бортовим стрільцем. «Розвідник» має точний графік ваших дій. За десять хвилин до старту одержите цей графік.

– Буде виконано, – відгукнувся «Розвідник».

– Алік, – продовжував Назим, – займе місце в артилерійській кабіні. Він почне діяти через вісім хвилин п'ятнадцять і дві десятих секунди після старту космольота. Додаткові накази і зміни в плані операції на випадок якихось несподіванок «Розвідник» уже має. Їх підготував наш Супер.

– Це наказ командирів? – запитав «Розвідник».

– Так, – сказав Іон, а йому луною підтакнули близнюки.

– Поки що все, – мовив Назим.

Настала хвилина по-справжньому глибокої і по-справжньому урочистої тиші. Дорослі з Бази дивилися на дітей, що стояли в Центральному Залі «Розвідника». Здавалося, ніби між ними були тільки прозорі стінки екрана.

Насправді ж їх розділяли шість тисяч мільйонів кілометрів – віддаль між Головною Базою на Тритоні і секторами Десятої та Одинадцятої Тисяч, крізь які «Розвідник» гнався за Чорною Рікою.

Антонов, Долорес і Назим піднесли руки.

– Щастя, – гаряче промовив Майк. – Зичимо вам щастя. До побачення, друзі!

Майк Антонов назвав їх друзями. Йому відповіли три серйозні кивки.

Перший командир «Ропера», Іон Согго, сказав:

– До побачення!

Екран Центрального Залу погас.

– Отже, – сказав Іон, – ми знову самі.

Алік потер руки, як недавно Назим.

– Зате маємо хоч якусь, та роботу.

І скривився.

– Іоне, залиш мені Робіка. З тобою буде Алька.

Іон обернувся до Робіка.

– Ну як? Згоден, Робіку?

Робік неспокійно оглянувся довкола, ніби його розпирали неслухняні думки. Потім його обличчя знову розгладила звична шаноблива усмішка.

– Згоден, – сказав він. – Так точно, командири. Звичайно, згоден. Час приступати до роботи.

Іон кивнув.

– Ми з Алькою їдемо просто до Стартової вежі. Ви обидва – на батарею.

Тоді подивився на стелю:

– «Розвіднику», підтримуй постійний звуковий зв'язок між нами.

– Прийнято, – озвався «Розвідник».

Іон з Алькою стали на квадрат швидкісного ліфта. Іон, перш ніж дати наказ: «Стартова вежа», помахав рукою Аліку й Робіку, що повинні були добиратися до свого місця транспортером.

– Ну, хай вам щастить! – усміхнувся він. – Будьте обережні. Щоб не скоїлося яке нещастя.

– Ти забуваєш, – тихо сказав Робік, – що, поки я з вами, ви в безпеці.

І вони роз'їхалися.

До початку операції проти Чорної Ріки зоставалася рівно шістдесят одна хвилина.

– Шістдесят одна, – повідомив «Розвідник» тієї самої миті, коли ліфт виніс Альку з Іоном до Головного Залу Стартової вежі.

– Дивись, – показав Іон на екран.

В глибині екрана темніла ще маленька й імлиста, але вже добре помітна смуга Чорної Ріки.

Якусь хвилину вони дивилися на ту імлисту смугу. Потім у глибині Залу відчинився прохід. «Розвідник» вказував дорогу до бойового космольота.

Маленький коридор закінчувався критим помостом, який з'єднувався з люком бойового космольота. Спіральний коридорчик завів їх просто до кабіни пілота й стрільця.

Бойовими космольотами, як правило, керують автопілоти, а боротьбу з метеорами ведуть автоматичні стрільці. Проте бувають випадки, коли за штурвал машини береться людина, і тоді прилади коряться лише її свідомій волі.

Алька й Іон стали перед двома прямокутними пультами. Кожен з них мав свій екран, свій апарат.

Ліворуч – місце пілота. Праворуч – бойового стрільця. Від звичайної кабіни пілота в дослідних чи пасажирських космольотах ця кабіна відрізнялася хіба що формою, вірніше, «кроєм» крісел.

Бойові космольоти, як відомо, повинні бути готові до всіляких несподіванок, неймовірних прискорень, стрибків, змін курсу, раптового підвищення температури. Саме тому крісла пілота й стрільця мало нагадували простенькі сидіння звичайних космольотів. Насправді ж це були захисні скафандри, в яких людина ховалася зовсім і в яких на випадок катастрофи – вибуху чи пошкодження космольота – могла довго перебувати в космічному просторі.

– Увага, – почувся голос «Ропера». – Прошу зайняти місця.

– Дякую, – буркнув Іон і сказав Альці. – Сідаймо. Кожен на своє місце.

Алька кивнула.

– П'ятдесят сім, – «Ропер» почав відлічувати кожну хвилину.

Алька сіла першою. Крісло, яке досі нагадувало губчастий, зів'ялий пуп'янок якоїсь величезної квітки, відразу зімкнулося навколо неї. Зникла гарна дівчинка. Перед екраном сиділо велике слоноподібне чудовисько.

Чудовисько засміялося Альчиним голосом:

– Кумедне відчуття!

Іон зайняв своє місце за пультом пілота. Скафандр піднявся, охопив його з усіх боків. І тут виявилося, що він прозорий, мов повітря, і не важчий за звичайнісіньку сорочку.

– Справді кумедно, – сказав Іон.

– Не так голосно, – попросила Алька. – Кричиш мені просто на вухо.

Справді, Альчин голос Іон чув зовсім поруч.

– Вибач, – мовив він, – я вперше у двомісному бойовому космольоті. Та й в одномісному теж був тільки раз. І то у відеофільмі. І то годину тому.

– Уяви собі, я так і думала, – відказала Алька. – Але що далі?

– Спробуй, як у тебе вийде керування прицілом.

Сам поклав руки, охоплені захисною масою скафандра, на штурвал. І відчув щось надзвичайне – ніби скафандр мав свої нерви, які вмикалися в його, Іонову, нервову систему. Хоча рукавиці були сантиметрів десять завтовшки, Іонові здалося, ніби він доторкнувся до штурвала голими долонями.

– Все-таки незвично, – буркнув він.

– Я теж ніколи такого не відчувала, – озвалася Алька.

– Можеш вільно керувати прицілом? – запитав Іон.

– Цілком вільно.

– Ну, тоді… – затнувся, вирішуючи, що далі. – Ну, тоді давай зараз спустимося до екрана «в Стартовій вежі.

– А як ти знімеш скафандр?

Іон розгубився: що робити? Проте наказав твердим голосом:

– «Розвіднику», вимкнути скафандри.

Тиша.

«Що це означає?» – промайнуло в голові.

– «Розвіднику», – повторив, – вимкнути…

– … крісла, – підказала Алька.

Так, саме «крісла» слід було сказати! Скафандри легко розкрилися. Алька й Іон встали, глянули одне на одного й пирснули сміхом. Проте в очах у них був переляк.

– Якось по-дурному вийшло, – зніяковіло признався Іон.

Алька ні сіло ні впало скорчила в'їдливу і все-таки симпатичну пику.

– І щоб ти робив без мене? – запитала вона. – Ех ви, поети-музиканти. З кожним століттям чоловіки все дужче й дужче стають схожими на жінок. Це страшно!

Іон похитав головою.

– Твоя правда, це страшно.

– Що? – запитала вона підозріливо.

– Що ти плетеш такі дурниці, – пояснив він люб'язно.

– Заявляю тобі, – сказала Алька, – що коли переживемо всю цю історію, я відразу перестану розмовляти з тобою. Невже там у вас, на Сатурні, зовсім не вчать ввічливості?

– П'ятдесят хвилин, – повідомив «Розвідник».

Іон усміхнувся, дивлячись у гнівні голубі очі Альки.

– Їдьмо вниз.

Вона гордо кивнула і пройшла вперед.

Із космольота вони вийшли на поміст, що з'єднує корабель із Стартовою вежею. Потім заглибилися в коридорчик, який веде до Головного Залу. Перед ними відчинилися двері. Алька увійшла в Головний Зал, і тут сталося таке, що буває лише в страшних снах.

Раптом заговорив «Розвідник». Голос його був розгублений. І навіть переляканий.

– Увага! – крикнув він. – Увага!..

І це друге «Увага!» раптом перетворилося на безпомічне белькотіння. Двері, які минула Алька, почали чомусь зачинятися, хоча Іон саме збирався увійти в них. Він ледве встиг відсмикнути ногу. Але двері не зачинилися зовсім, а несподівано зупинилися. В них зостався просвіт завширшки з долоню, і в ньому показалося зблідле Альчине обличчя.

– «Розвіднику»! Наказую! – закричав Іон, намагаючись зрушити нерухому половину дверей.

Однак не почув звичного: «Приймаю». Божевільний голос ще раз пробелькотів: «Ува-а-а»… – І запанувала тиша.

– Іоне, що це означає? – гарячково запитала Алька. – Іоне!

– «Розвіднику», наказ! – крикнув Іон.

Знову нічого. Навколо тиша і нерухомість.

На щастя, в Головному Залі вежі все ще темніло зображення космічного простору на великому екрані, а з відчиненої брами лилося світло штучного сонця. Це означало, що «Розвідник» виконує свої основні функції.

І все ж сталося щось дуже серйозне. Саме зараз, коли допомога «Розвідника», його інструкції та вказівки були вкрай потрібні, – він раптом замовк.

– Алько, – сказав Іон. – Я залишуся тут, а ти біжи до Робіка. Спробуй… Може, тобі пощастить пробратися ліфтом до них на батарею. Якщо ні, доведеться бігти довкола Стартової вежі. Вхід до батареї – біля лабораторій. Під червоною банею. Біжи до Робіка. Зараз тільки він може нам допомогти.

– Чекай на мене, – сказала дівчинка. – Тримайся, Іоне. Ми хутко повернемося.

Вона стрибнула на голубий квадрат швидкісного ліфта. Але ліфт навіть не здригнувся.

Алька махнула рукою і вибігла крізь широко розчинену браму Стартової вежі. Настала тиша.

– «Розвіднику»! – крикнув ще раз Іон. – «Розвіднику», наказую!

Цього разу почулося белькотливе «Ува-а-а… ува-а-а…» і навіть двері трохи розсунулися під натиском Іонових рук. Але по хвилі знову все завмерло.

І все ж Іон полегшено зітхнув. Щілина в проході поширшала настільки, що крізь неї можна було прослизнути.

Однак він не поспішав: що буде, якщо в ту мить, коли він почне протискатися, двері знову зачиняться?

Не слід ризикувати. Алька добіжить до Робіка за три-чотири хвилини. А вже Робік напевне допоможе. Немає у Всесвіті вірніших приятелів у людини за сатурнійських роботів-охоронців.

Треба зберігати спокій. Бо ніщо не повинне перешкодити їм вчасно розпочати операцію.

Крізь щілину в дверях Іон подивився на екран.

Імлиста пляма Чорної Ріки трохи збільшилася. Вже недалеко до неї. До початку рятувальної операції зосталося десь хвилин п'ятдесят. Точно! Адже коли вони говорили з Алькою, «Розвідник» сказав: «П'ятдесят хвилин». Отже, у них ще є час…

– «Розвіднику»? – запитав про всяк випадок. Тиша.

Раптом Іон здригнувся – що це?

Власне нічого особливого не сталося. Не почулося жодного звуку, не озвався нічий голос. Тільки у вхідній брамі ніби промайнула якась тінь.

– Гей! Хто там? – крикнув Іон.

Знову тиша.

Іон прикрив рукою очі.

Може, йому просто привиділась якась тінь на порозі Стартової вежі? Але пам'ять виразно малювала темну розпливчасту постать, що на частку секунди промайнула на тлі світлого прямокутника вхідної брами.