Текст книги "Оті з Десятої Тисячі"

Автор книги: Єжи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

– Завжди – не завжди, такі – не такі… – буркнув Робік. – «Розвідника» і мене проектували в одному інституті.

– А-га-а-а! – переможно протягли всі троє. Тоді Робік розізлився не на жарт.

– Ходімо зі мною, – сказав він, зіскакуючи зі шезлонга.

Забігли до приміщення. Там Робік спроектував на стіну схематичне зображення «Ропера».

Насамперед він розповів про силу й витривалість захисної оболонки. Тоді ще раз описав усю аварійну систему.

– Запам'ятайте, – наголосив він, – раз і назавжди! При найменшій небезпеці зіткнення з потоком метеорів чи будь-яким тілом, що летить із швидкістю, не вищою за середню космічну, негайно вживаються такі заходи: а) штучне сонце тьмяніє і починає миготіти то червоним, то голубим світлом; б) вмикаються голоси механічних інструкторів; в) рятувальні роботи переносять людей в зону безпеки; г) коли не можна уникнути небезпеки, окремі частини «Розвідника» стають самостійними і розлітаються в просторі автономними космольотами; д) від першої секунди тривоги всі станції допомоги сповіщаються про потреби «Розвідника».

Всі троє слухали й дивилися в Робікові очі, а в тих очах мерехтів якийсь вогник.

Нарешті Алька запитала:

– А скажи мені, любий, чи ступінь безпеки наших батьків такий, як наш?

– Ні.

– А який?

– Один до дев'яноста шести.

– Це означає, що в нас у сто разів безпечніше, ніж у них?

– Так.

– Слухайте, хлопці… – раптом знітилась Алька. Робік її перебив.

– Спокій, «здоровий глузд», Алько, – сказав він трохи єхидно. – Якщо у нас сто разів безпечніше, ніж у них, то це зовсім не означає, що вони в небезпеці.

Алька несподівано для всіх тупнула ногою.

– Перестань! І спробуй описати аварійну систему на випадок аварії космольотів. Вона є? Чи її немає?

Робік чекав хвилину. Проте так і не почув «будь ласка». Але сказав:

– Нічого. Я не ображаюсь. Алька навіть не ворухнулась.

– На випадок аварії космольотів, – почав шовковим голосом Робік, – аварійна система діє таким чином: а) штучне сонце тьмяніє і миготить то червоним, то білим світлом; б) автоматична рятувальна станція вирушає на допомогу через дві секунди; в) сам «Розвідник» летить на пошуки космольота; г) викликається допомога з рятувальних станцій; д) всі заходи від першої секунди тривоги розробляє головний мозок «Розвідника».

Робік глянув на обличчя дітей і пирснув сміхом:

– Чого витріщилися? Страшно?

– Ти з'їхав з глузду! – вигукнув Алік.

– Це неможливо, – спокійно відказав Робік.

Іон за всяку ціну хотів уникнути чвар між Робі-ком і близнюками, які не звикли до роботів-охоронців.

– Робіку, – втрутився він, щоб змінити тему розмови, – котра година? Чи не пора нам зіграти в теніс?

– Одинадцять двадцять, – відповів Робік. – Зараз я принесу ракетки. Ідіть на корт.

Він приніс ракетки, м'ячі, тенісні костюми та автоматичного суддю. І встиг на корт раніше за дітей.

– Ти не гніваєшся? – запитала Алька.

– Ну що ти! – відповів Робік. – Як будемо грати? Вирішили, що Алька буде грати з Робіком проти

Іона та Аліка. Перша була Альчина подача: м'яч вилетів, мов з катапульти, і впав би просто біля лінії поля. Іон насилу дотягся до нього. Відбив. Робік вийшов до сітки, але Алік, майже лежачи, дістав кручений м'яч і послав його повз Робіків лікоть на самісіньку лінію поля.

– Нуль-нуль, – повідомив автоматичний суддя.

О дванадцятій нуль-сім хлопці вели з рахунком 6:5. Подавав цього разу Алік.

– Увага! – крикнув він.

Підкинув м'яч угору. Ракетка аж заспівала від удару. Подача була чудова, але Робік і не здумав відбити м'яч. Він навіть не поворухнувся. Стояв і ніби прислухався до якогось далекого крику..

– Робіку! – сердито крикнула Алька. – Грай!

Робік не відповів. Наче закляк на місці. І, що найдивніше, автоматичний суддя теж мовчав. Минула секунда, друга…

Несподівано штучне сонце потьмяніло, потім замиготіло широкими сплесками барв. Це було, мов биття смертельно стомленого серця: червоне, біле; червоне, біле…

– Космольоти! – крикнула Алька. – Мамо!

Весь «Розвідник» ледь здригнувся. Очевидно, це стартувала автоматична рятувальна станція.

Сонце продовжувало миготіти: червоне, біле; червоне, біле…

– Дванадцять нуль-вісім, – сказав мертвим голосом Робік.

– Увага! Увага! – прозвучало, наче в давнину дзвін на сполох. – Говорить «Ропер». Аварія космольота «Альфа». Люди на «Розвіднику» вирушають із роботом-охоронцем до Головної Станції.

– Ви чули? – крикнув Робік.

В червоно-білому світлі сонця промайнула блискуча платформа. Вона опустилася посеред корту. Робік кількома вправними рухами заштовхав Аліка з Алькою на платформу. Потім схопив Іона за руку й стрибнув на платформу сам.

Вони злетіли вгору.

– Лягай! – крикнув Робік.

Двадцятикілометровий шлях до Головної Станції пролетіли за дві секунди. Платформа опустилася, і вони зіскочили на транспортер, який зразу ж доставив їх до залу Головної Станції «Розвідника».

Від тієї миті, коли Робік не відбив подачі Аліка, а штучне сонце вперше потьмяніло, щоб замиготіти червоно-білим світлом тривоги, – минуло рівно тридцять дев'ять секунд.

Так почалася тривога на «Розвіднику».

Отже, в тридцять дев'яту секунду тривоги стрічка транспортера доставила Іона, близнюків і Робіка до залу на Головній Станції.

Голос «Розвідника» сказав:

– Увага! З'єдную з космольотом «Альфа».

При слові «увага» засвітилася велика напівкругла екранна стіна, біля якої закінчувалася стрічка транспортера. За спинами у дітей з'явилися крісла. Робік лагідно обняв Іона й Альку за плечі.

– Сідайте, – прошепотів він.

– Увага, з'єдную! – повторив голос «Розвідника».

Іон вдивлявся в екран і відчував, що задихається.

На «Альфі» була його мати. Отож ця тривога була його тривогою! Вона була тривогою для всіх, бо «Розвідник» посилав у простір сигнал: «Всім! Всім! Всім!», але, по суті, цей сигнал призначався йому. Перш за все і перш за всіх – йому!

Минула секунда. Але вона тривала дуже довго, бо на екрані замість зображення «Альфи» – кабіни пілота чи кабіни зв'язку, – лише миготіли якісь тіні. А потім екран погас.

– Що це? – скрикнув Іон.

Робік поклав йому руку на плече.

– Іоне, – прошепотіла Алька.

Він не розчув її шепоту. Його заглушив голос «Розвідника».

– Увага, – говорив «Розвідник». – Перешкоди у зв'язку. Вмикаю додаткову лінію.

Екран знову засвітився зеленавим світлом. Але цього разу вони не побачили навіть тіней.

На щастя, почувся голос. Це був голос Гелени Согго:

– Іоне! Ти мене чуєш?

– Чую! – прошепотів Іон.

– Іоне! Ти мене чуєш? – повторювала раз по раз мати.

– Чую! – крикнув він. – Чую!

Проте вона ще тричі запитала: «Ти мене чуєш?» Іон заплющив очі. Близнюки відвернулися від екрана, звідки долинав лише голос, а нікого не було видно. Це навіювало жах. До того ж, на «Альфі» зовсім не чули їх.

– Іоне, любий, – заговорила Гелена Согго. – Ми вас не чуємо і не бачимо. Але якщо ти мене чуєш, дай наказ «Розвіднику», щоб він почав безпосередньо передавати наш рапорт на Базу на Тритоні.

– Добре, – прошепотів Іон.

– Іоне, коханий, – продовжувала вона, – повторюй за мною формулу наказу.

– Так, мамо, – сказав Іон.

Гелена Согго сказала трохи голосніше:

– Увага, «Розвіднику»! Приготуватися до прийому аварійних наказів.

Іон устав.

– Увага. «Розвіднику»… – І повторив усе речення.

– Чую, – відгукнувся «Розвідник». – Приймаю.

Мати говорила:

– Від цієї хвилини…

Іон:

– Від цієї хвилини…

Мати:

– … потрібно, по-перше, всі рапорти з космольота «Альфа» передавати безпосередньо на космольот «Бета», з яким ми втратили зв'язок, а також на Головну Базу на Тритоні. Кінець першого наказу.

Іон повторив до слова.

І з кожним словом він усе більше й більше заспокоювався. Зараз ніколи й нічого по-дитячому кричати, жахатися, заплющувати очі. Його голос зміцнів:

– Кінець першого наказу! – сказав.

– Наказ прийнято! – відповів «Розвідник».

Тоді Іон став повторювати другий наказ матері.

– «Розвідник» переходить в безпосереднє командування Іона Согго, Аліка Роя і Альки Рой. Кінець другого наказу.

– Наказ прийнято! – доповів «Розвідник».

– Іоне, – мовила мати, – сподіваюся, що наші слова до вас доходять. Будьте розважливі й хоробрі. «Альфа» вітає вас.

І відразу ж почувся хрипкуватий голос Маріма, пілота «Альфи»:

– Увага, «Розвіднику»! Увага! База на Тритоні! Увага, всі, хто записує! Говорить «Альфа» з «Розвідника»! Повідомляємо дані.

На екрані знову замиготіли іскри й тіні, лінії та зигзаги. Голос покрився легким шумом. На щастя, незважаючи на цей шум, кожне слово було добре чути.

Коли Марім сказав: «Увага, всі, хто записує», Робік випростався.

– Записую, – мовив він.

Іон і близнюки затамували подих.

То ось як звучить це звернення, відоме їм тільки з оповідань про давні часи і з загальних правил безпеки! Коли будь-хто посилав у простір таке звернення, кожен запам'ятовуючий механізм, до якого воно доходило, записував інформацію: слова, символи, числа й сигнали. Ось чому, незважаючи на те, що слова Маріма вже записувала чудова пам'ять «Розвідника» і що вони прямували до Бази на Тритоні, Робік теж став запам'ятовувати їх.

– Говорить «Альфа» з «Розвідника», – доповідав Марім. – Аварія космольота в результаті захоплення корабля потоком метеорів. Ми не в змозі вирватися власними силами. Швидкість потоку: найвища припустима порядку вісім. Ширина потоку: півтора, сім, дев'ятнадцять, кома, один. Напрям…

Марім говорив швидко, але виразно. Екран знову був чистий. Діти принишкли в кріслах. Один Робік стояв випростаний і нерухомий, тільки тепер у своїй нерухомості більше схожий на досконалу, безпомилкову машину, аніж на людину.

Марім повторював числа й символи. Повідомляв координати місця, де «Альфу» захопили метеори, наводив дані про величину грізного потоку і напрям його руху крізь сектори Десятої Тисячі.

Іон глянув на свої руки – вони тремтіли. Коли ж подивився в Альчині очі, то навіть усміхнувся. Іон зрозумів, що мусить бути спокійним, бо близнюки були все ще приголомшені. Так приголомшені, як він сам хвилину тому.

– Спокійно, – сказав він. – На нас чекає невеличка робота. Ніколи сумувати.

– Наказ прийнято, – кисло усміхнувся Алік.

Алька мовчала. Потім повторила ту найгіркішу фразу з рапорту Маріма:

– «Аварія космольота в результаті захоплення його метеорним потоком».

– Я вже чув це, – сказав Іон.

– Ох, Іоне, що ж далі? – прошепотіла Алька.

– Що далі? – перепитав Іон. – Ми на Десятій Тисячі.

– Кінець рапорту, – мовив Марім. – Нагадую: «Альфа» не має зв'язку. Ми не знаємо, чи хтось прийняв наше повідомлення. Віднині «Альфа» передаватиме текст повідомлення безперервно. Просимо допомоги від усіх, хто спроможний допомогти. «Бета», відповідай! «Бета», відповідай! Говорить «Альфа».

– Увага на «Альфі»! Увага на «Альфі»! – почувся чіткий чоловічий голос.

Яка то була радість! Вони почули голос пілота «Бети», голос Орма Согго.

На екрані з'явилося чисте, ясне зображення: кабіна керування «Бети». Перед пультом сидів Орм. Він привітався помахом руки. Потім його затулила серйозна й уважна Чандра Рой. Вгледівши матір, близнюки зіскочили з місць.

Чандра застережливо підняла руку.

– Іоне, – сказала вона. – Ми прийняли сигнал тривоги й повідомлення «Альфи». Перебуваємо в дорозі до них. Точно не знаємо, наскільки серйозна у них аварія, але, може, надвечір прибуксируємо «Альфу» до вас. Будь спокійний, Іоне.

– Я спокійний, – запевнив хлопець.

Чандра усміхнулася.

– А зараз до наказів Гелени Согго я додам ще одне розпорядження.

– Слухаємо! – закричали близнюки.

Чандра споважніла.

– Ми не будемо підтримувати з вами постійного зв'язку. Нам потрібна вся наша енергія і вся наша увага. Але ви повинні зоставатися одні. Перейдіть до Центрального Залу. Маєте на це право: ви ж тепер командири. Розділіть між собою обов'язки за віком.

– Слухаємо! – гордо відповіли вони.

В глибині екрана Орм Согго безперервно повторював: «Увага, «Альфа». Говорить «Бета»… Увага, «Альфа». Говорить «Бета»…» Він більше так і не обернувся до дітей. Для нього існував лише пульт керування.

Чандра продовжувала:

– В Центральному Залі зв'яжетеся з Базою на Тритоні. Вони будуть керувати вами. Ясно?

– Одне запитання, – попросив Іон.

Чандра поглядом підбадьорила його.

– З «Альфою» дуже погано?

– Не знаю, – була відповідь. – Сподіваємося невдовзі прибуксирувати її. А щойно дізнаємося про щось конкретніше – повідомимо. Будь по-справжньому спокійний, Іоне.

– Буду, – пообіцяв Іон.

Чандра усміхнулася, і ніби весь екран посвітлішав. Тоді піднесла руку.

– До зустрічі, командири «Розвідника».

Екран погас.

Іон подивився на товаришів. «Ось і настала хвилина випробування, – подумав він. – На кого я можу покластися?»

Ясно, що найбільше він міг розраховувати на Робіка. Врешті-решт, роботів-охоронців створювали саме для таких небезпечних хвилин випробування.

«Чи можу покластися на себе? – думав він далі. – Я дав слово», – відповів сам собі.

Іон глянув у вічі близнюкам. І відчув раптовий приплив надії: «Ат, дамо собі раду, адже ми люди з Десятої Тисячі». Потім промовив:

– Як найстарший беру командування на себе.

Близнюки кивнули.

– Я на одну годину молодший за Альку, тож буду твоїм другим заступником, – сказав Алік.

– Так, – підтвердила Алька. – За віком я твій перший заступник, Іоне.

– Я буду вашим екіпажем, командири, – мовив Робік.

Іон вклонився:

– Дякую. Пропоную такий порядок дій: а) перейти до Центрального Залу; б) одержати від «Розвідника» пояснення: де, згідно рапорту Маріма, перебуває «Альфа» і в якому становищі; в) зв'язатися з Базою на Тритоні і одержати подальші розпорядження; г) наскільки можливо, постійно спостерігати за «Бетою». Згода?

– Згода, – кивнули близнюки.

Тільки Робік похитав головою.

– Прошу дати «Розвіднику» наказ стосовно мене. Як робот я не маю права доступу до Центрального Залу без спеціального наказу командира. Прошу зрівняти мене в правах з людиною.

Іон вже хотів дати наказ, коли його випередила Алька:

– Вибач. У мене пропозиція.

– Слухаю, – сказав Іон.

– Я за те, щоб дати, Робіку лише частину прав.

– Я теж, – сказав Алік.

Іон обурився. Як вони можуть не довіряти Робіку?

– Повні права, – додала Алька, – може отримати лише справжня людина. А Робік не людина.

Іону все одно було трохи прикро за Робіка. Сам же Робік не ображався.

– Яку ж частину? – глузливо запитав Іон.

– До першого зауваження, – відповіла Алька. – Це моя пропозиція.

Іон якусь мить мовчав. Мусив поступитися, бо зостався в меншості. Проте він хотів переконати самого себе. Це тривало якусь секунду.

«Дійсно, лише справжня людина…» – подумав Іон Альчиними словами.

– Згода, – сказав він. Потім голосніше. – Увага, «Розвіднику», даю наказ.

– Приймаю, – мовив слухняний голос «Розвідника».

– Від цієї хвилини до першого зауваження, зробленого будь-ким із людей, робот-охоронець сатурнійського походження, номер 169371, серія УЧА, одержує права людини.

– Прийнято, – озвався «Розвідник».

Робік випростався, мов людина, що гордиться заслуженою честю.

– А зараз, – вів далі Іон, – прошу перенести нас до Центрального Залу.

– Прийнято, – відповів «Розвідник» – Прошу сісти в крісла.

Вони сіли.

Крісла зрушилися й утворили чотирикутник. Потім чотирикутник пересунувся на поверхню голубого квадрата швидкісного ліфта, що виднівся посеред залу. Із підлоги враз вискочили стінки й дашок ліфта. Знову настала мить напівтемряви, легкого запаморочення, перехопленого подиху.

За дві секунди вони опинилися в порівняно невеликому округлому залі зі стінами, які ледь світилися, і великим багатоплощинним екраном.

– Говорить «Перший Розвідник», – прошепотів поруч голос. – Ви в Центральному Залі.

Потім додав:

– Я готовий до прийому розпоряджень.

– Дякую, – відповів Іон.

Всі п'ятеро, тобто Алька, Алік, Іон, Робік і «Розвідник», секунду мовчали. Крізь прозорі стіни Центрального Залу лилося ніжне мерехтіння, що нагадувало світло земного місяця.

Було дуже тихо.

Сигнал тривоги досяг Марса, а незабаром повинен був дійти до Землі. В цей час у Центральному Залі «Розвідника» Іон дав свій перший наказ.

– Увага, «Розвіднику», – мовив він. – Наказую перекласти нам числовий рапорт Маріма з «Альфи» на зрозумілу мову.

Голос озвався з ледь помітним запізненням:

– Це наказ командирів?

– Так, так, так, – прозвучали три швидкі відповіді.

Робік замислено опустив голову. Світло однієї із стін почало пульсувати трохи сильніше. «Розвідник» доповів:

– У секторі АМ, 1128, 43, 08, 11… на орбіті Десятої Тисячі космоліт «Альфа» був захоплений потоком метеорів. Припускаються неполадки в апаратурі виявлення. Запізнення близько двадцяти двох сотих секунди, тобто дуже велике. В результаті чого космоліт «Альфа» потрапив у самісіньку гущу потоку метеорів. При цьому сталася аварія засобів телезв'язку, в основному радарної системи. Ось чому «Альфа» змушена була пристосуватися до курсу і швидкості потоку.

– Отже, космоліт летить разом з ним? – дуже тихо запитав Іон.

– Так. При кожній спробі виходу з потоку космольоту загрожує зіткнення. І навіть вибух.

– А куди… – почала Алька нове запитання, – куди рухається потік?

«Розвідник» відповів одразу і дуже лагідно:

– За межі сонячної системи.

– З якою швидкістю? – крикнув Іон.

– Близько ста тисяч на секунду. Звісно, – додав «Розвідник», – ста тисяч кілометрів. У момент передачі повідомлення швидкість була приблизно…

– Стій, – перервав Іон, і в його голосі, мабуть, вперше за сьогодні забринів справжній розпач. – Скажи: які шанси на порятунок? Хто при такій швидкості може наздогнати і врятувати «Альфу»? І насамперед: як її можна врятувати?

«Розвіднику» довелося чимало потрудитися над відповіддю. Питання було складне. На хвильку дітям здалося, ніби він важко дихає поруч.

– Увага, відповідаю, – озвався він нарешті. – Шанси на порятунок є. Однак необхідно виконати чимало умов, дуже важких умов.

Іон ледве стримався, щоб не вигукнути: «Яких?», Алька прикрила рот рукою, Алік заплющив очі. Тільки Робік сидів, зручно відкинувшись у кріслі.

Дивлячись на спокійне обличчя свого охоронця, Іон відчув, що до нього знову повертається надія.

«Допоможеш, приятелю, – подумав він. – Правда?»

Робік кивнув у відповідь на це німе запитання.

– Щодо рятувальної ракети, – вів далі «Розвідник», – то, враховуючи аварію зв'язку на «Альфі», ракета безсила. Вона не зможе їх відшукати…

Алік зірвався на ноги.

– Що ж це за «рятувальна» ракета? – вигукнув він. – Варто лише перерватися зв'язку – і що? Відразу кінець?!

– Але ж, – ввічливо відповів «Розвідник», – зв'язок ніколи не псується.

– А зараз зіпсувався!

– Так. Але в принципі він ніколи не псується.

Іон стомленим рухом взяв Аліка за плече.

– Заспокойся. Він каже правду.

– Продовжувати? – запитав «Розвідник».

– Продовжуй.

– Значно більше можливостей має космоліт «Бета», – вів далі «Розвідник». – Але і його шанси не дуже певні.

– Яка ймовірність, що «Беті» пощастить? – продовжував запитувати Іон.

«Розвідник» завагався.

– Зараз бракує даних, – відповів він, подумавши. – Але припускаю, що десь один до двохсот або двохсот п'ятдесяти.

– А як із… безпекою «Бети»? – запитала ніби байдуже Алька.

– Все залежить, – відповів «Розвідник», – від того, яких заходів уживе «Бета».

В його голосі бриніли глузливі нотки. Питання було не дуже точне.

– Далі, – процідив Алік.

– Прийнято, – швидко погодився «Розвідник». – Відповідаю. З Бази на Тритоні стартували чотири ескадри Великої Допомоги, вісімдесят космольотів. Однак вони надто далеко від місця катастрофи. Погоня може затягтися, і тоді їм самим загрожуватиме небезпека загубитися в просторі. Тому їхні шанси також десь у п'ятдесят разів менші, ніж у «Бети».

– Відповідай негайно, – наказав Іон. – Чи є хоч хто-небудь взагалі, здатний допомогти «Альфі»?

І тут у розмову встряв Робік.

– Ми повинні були зв'язатися з Базою, – нагадав він.

«Розвідник» замовк. Робік тепер мав права людини, і коли він висловив думку, відмінну від думки інших, «Розвідник» мусив чекати результатів голосування командирів.

– Як ти смієш?! – крикнув Іон. – Робіку! – Але відразу отямився. – Чому ти заважаєш у таку хвилину?

– Я хотів тільки нагадати слова Чандри, – несміливо пояснив Робік.

Іон вдарив кулаком по коліні.

– База може зачекати. Я хочу отримати відповідь. Попереджую, – тут Іонів голос зробився крижаним. – Голосують тільки командири.

– Я за те, щоб «Розвідник» спочатку відповів, – мовила Алька.

– Я теж, – додав, повагавшись, Алік.

– Так. Відповідаю, – сказав «Розвідник». – Чималі шанси ма… – І раптом замовк.

На екрані телезв'язку засвітився червоний, як світло Марса, сигнал.

– Увага, увага! – поспішно мовив «Розвідник». – Головна База на Тритоні вимагає негайного зв'язку. З'єднати чи… відповідати далі?

Іон трохи розгублено глянув на близнюків, але ті теж не знали, що відповісти. І Робік мовчав. Однак губи його були готові вимовити одне-єдине слово «з'єднати».

– З'єднати! – наказав Іон.

Хвилину тому «Розвідник» сказав: «чималі шанси ма…»

Хто? Хто той, що має чималі шанси? Може, в їхньому районі перебуває ще якийсь астророзвідник?

– З'єднати! – радісно закричав Іон, бо подумав, що там, на Базі, напевне, вже знають усе.

– З'єднати! – повторили близнюки.

На екрані з'явилося зображення невеличкого залу, де сиділо двоє людей. Побачивши їх, Іон і близнюки підвелися.

– Вітаю вас! – озвався приємним басом чоловік.

Жінка лише кивнула, усміхаючись.

Це були головні конструктори «Розвідника» й «Землі» – Долорес Лі та Майк Антонов. Руда, середнього віку жінка з дещо розкосими очима й оливковою шкірою і красивий велетень із гривою сивого лева.

– Вітаю вас, – сказав Іон.

Діти й Робік схилили голови в поклоні. Тут було кому вклонитися.

Майк підійшов майже впритул до екрана. Так ніби увійшов до Центрального Залу «Розвідника».

– Вам слід було зв'язатися раніше, – дорікнув він. Іон кивнув.

– Хотіли розібратися в ситуації.

– Розібралися?

– В загальних рисах.

Майк зиркнув на Долорес. Тоді повернув голову вбік – глянув на якийсь невидимий звідси екран.

Хтось приглушеним голосом доповідав – числа, числа, числа…

Майк знову обернувся до нових командирів «Ролера», які дивилися на нього.

– Чи «Розвідник» пояснив вам, хто насамперед зможе врятувати «Альфу»?

Іон похитав головою.

– Не встиг.

Майк знову перезирнувся з Долорес. Жінка теж підійшла ближче до екрана.

– Ви ще маєте час, – мовила вона ніби їм, а насправді Майку.

Іон зціпив зуби.

– Вибачте, – сказав він різкіше, ніж хотів. – Вважаю, що я вже зараз повинен знати, хто може врятувати мою матір.

Антонов кивнув:

– Твоя правда, Іоне.

Його велике гарне обличчя з суворими рисами випромінювало співчуття.

– Твоя правда, – повторив він. – Справа лише в тому, що ми ще не можемо дати вам вичерпну відповідь. Треба трохи зачекати.

– А що ви вважаєте за краще? – серйозно запитала Долорес. – Знати півправди зараз же? Чи всю через…

– Через? – запитала Алька.

– Через вісімнадцять хвилин.

– Це дуже довго, – сказала Алька.

– Ми зачекаємо, – мовив Іон.

Долорес і Майк схвально кивнули.

– Твоя правда, Іоне, – повторив шанобливо Антонов. І раптом усміхнувся. Це було так незвично: два ряди білих зубів сліпучим вогнем блиснули на смаглявому обличчі.

– «Розвідник» має нових командирів, – сказав він.

І раптом йому спало на думку щось несподіване – він аж ляснув себе по чолі.

– Відтепер… – здивовано мовив Антонов, – відтепер кожне нове керівництво «Розвідника» має право вимагати від нас, Головної Бази, рапорту. На випадок тривоги ви мої начальники.

– Майку, – різко застерегла Долорес.

– Чекай, – перервав він її. – У техніці, сестро, ти геній. Але в тебе допотопні погляди на мистецтво виховання.

– А в тебе?!

– А в мене погляди щонайбільше п'ятого віку нашої ери, – мовив лагідно Антонов.

Потім став навпроти дітей, розправляючи плечі, глянув на Долорес так, що та мовчки стала поряд, і сказав голосом, який не допускав жартів:

– Керівництво Головної Бази в особах Долорес Лі і Майка Антонова доповідає новому керівництву «Ропера». Ми у вашому розпорядженні.

Іон і Алік просто розгубилися. Вони почервоніли, як вогняні півонії із садів «Розвідника». Алька усміхнулася своєю найлюб'язнішою і найантипатичнішою усмішкою.

– Ми дуже раді. Але що, власне, означає «у розпорядженні»?

Долорес гнівно ахнула, але Майк схопив її за руку.

– А ось що, – відповів він. – Ми зобов'язані відповісти вам на будь-яке запитання.

Іон здригнувся. Він зрозумів, що означає «відповісти на будь-яке запитання». Відкашлявся. Від хвилювання йому на мить перехопило голос.

– Я хотів би дізнатися, – сказав він нарешті, – чи маєте ви вже зображення того, що сталося з «Альфою»?

– Ах, – зітхнув Алік. – Розумію.

– А картину дій «Бети» ви нам зможете дати потім? – запитала пошепки Алька.

– Так.

– Я проти, – неприродно різко сказала Долорес.

Іон підійшов до самого екрана. Здавалося, ніби він став поруч жінки.

– Чому? – запитав тихо. – Чому ти нам не друг?

Долорес зблідла.

– Іоне! – сказала вона. – Ти нічого не розумієш.

Він недовірливо похитав головою.

– Тоді… поясни. Щоб я зрозумів.

Долорес безпорадно розвела руками. Їй бракувало слів. Вона скривилася, ніби від раптового болю.

– Просто… я хотіла позбавити вас від таких видовищ.

– Чому?

– Бо… мені жаль вас.

Іон збентежено опустив очі. В очах Долорес Лі – великої Долорес! – він раптом побачив дві сльози. Ніхто ще не бачив, щоб вона плакала.

– Розумію, – тихо мовив Іон. – Але ми повинні знати, і знати якомога більше.

– Ми цього вимагаємо, – твердо сказав Алік.

Долорес глянула на Антонова.

– Ну то як? – запитав він.

Вона кивнула.

– Хай побачать, – буркнув Антонов. – Може, потім це матиме велике значення.

Іон хотів запитати чому, але не встиг: зображення Майка і Долорес несподівано зменшилося й пересунулося в нижній боковий сегмент екрана.

– Увага, – мовив Майк, – передаємо в записі повідомлення про космоліт «Альфа».

Іон на мить заплющив очі.

В цей час він відчув у своїй руці Альчину руку.

– Іоне, – прошепотіла вона. – Це вже було.

«Неправда, – подумав хлопець. – Це триває і зараз».

Антонов сказав:

– Згідно одержаного нами рапорту, робочий день на космольоті «Альфа» розпочався нормально.

На екрані знову розкрилася чорна безодня космосу. Це був сектор АМ, 1128, 43, 08, 11 – сектор, де в цей день повинна була працювати «Альфа».

У глибині, по той бік холодного, похмурого і безмовного океану, сяяли білим світлом сузір'я Центавра, Стрільця і Орла.

Потім ліворуч на екрані з'явився невеликий веретеноподібний силует, що горів зеленавим світлом. Це була «Альфа».

Космоліт виплив на передній план і завмер.

Зображення збільшилося. Тепер космоліт було добре видно. Видніли навіть маленькі силуети кількох членів екіпажу, які вийшли з корабля.

Антонов заговорив знову:

– Об одинадцятій нуль-нуль «Альфа» зайняла позицію в передбаченому на сьогодні секторі. Вісім членів екіпажу, серед них Гелена Согго, залишили «Альфу» і розпочали свою роботу. Вони віддалилися від «Альфи» не більш як на сто кілометрів. До одинадцятої години п'ятдесяти дев'яти хвилин екіпаж космольота працював без перешкод.

Кілька секунд зображення тремтіло, ніби збрижена поверхня води, бо Антонов різко скоротив передачу, щоб якнайшвидше дійти до потрібного моменту.

Іон сплів пальці, хотів приховати їхнє тремтіння. «Це вже було, – повторив про себе. – Все, що ти тут бачиш, відбулося раніше і зараз тільки повертається з минулого». Однак хіба могли допомогти ці тверезі роздуми?

Так, усе це вже сталося. Але ж він дивився на те, що й досі загрожувало смертю найближчій людині на світі. Мати, спокійна й мудра, яка завжди дбала про те, щоб між нею і сином не було ніяких таємниць, яка в дні найгарячішої роботи знаходила часинку для розмови з сином, навіть коли їх розділяли мільйони кілометрів. Мати – великий, пречудовий пілот Гелека Согго і учасниця кожної синової забави, супутниця у вилазках на поверхню Сатурна, найвеселіша з друзів.

Іон хотів просто заплющити очі. Він глибоко зітхнув – раз, другий. «Ти тут найстарший, – нагадав сам собі, – ти командир. Пам'ятай: на орбіті Десятої Тисячі немає місця для плаксивих нікчем. Ти не самотній».

Він відчував присутність друзів, чув їхнє дихання. У пам'яті, як промінь світла і відблиск надії, промайнули слова Основного закону всіх космонавтів:

«Немає і не буде самотніх у хвилину космічної небезпеки».

Він підвів голову.

– Об одинадцятій п'ятдесят дев'ять апарати виявлення оголосили тривогу, – пробасив Антонов.

Силует «Альфи» на екрані замиготів червоним світлом. Люди, які працювали поза кораблем, були миттю втягнені в космоліт – лише вогняні смуги тривоги простяглися слідом за ними.

І відразу в глибині екрана з'явилася якась тінь.

То був згусток темряви, видимий тільки тому, що, пересуваючись дедалі швидше до середини екрана, він заступав світло далеких туманностей і зірок.

Космоліт, – це було виразно видно, – вже стартував. Однак він не встиг набрати швидкості, яка дозволила б йому втекти від космічної хвилі, що насувалася.

І ось чорна хмара огорнула «Альфу» з усіх боків.

Космоліт, намагаючись утекти, дав одну, другу, третю чергу протиметеорних вогнів. У їхньому сліпучому блиску розсипалися попелом величезні брили – чорна ріка раптом розтеклася на весь екран срібним світлом. Проте боротьба була даремна: «Альфа» тільки почала пробивати собі дорогу до втечі крізь метеорну стіну. Потім блиснули дві останні черги – і все: «Альфа» зосталася беззахисна.

Тепер вона могла розраховувати лише на допомогу ззовні.

Ще хвилину всі мовчки дивилися, як в чорній хвилі миготить маленький веретеноподібний вогник, і тоді Антонов обірвав передачу.

– Ось поки що і все, – мовив він. – Я вважаю, вам слід було знати правду.

– Дякую, – сказав Іон.

– Як же це могло статися? – запитала Алька.

Антонов розвів руками. Кивнув на Долорес, а та ледь примружила очі й доповіла:

– Ми з першої ж хвилини ведемо, розслідування.

– Розслідування? – здивувався Алік. – Проти, кого?

Долорес похитала головою:

– Те, що ми бачили, можна пояснити тільки неточністю в роботі апаратів виявлення. Зараз ретельно перевіряються всі автоматичні системи, котрі випускають апаратуру типу тієї, якою оснащено «Альфу».

– Звісно, – буркнув Робік, – знову все звалять на машини.

Алік удав, що не чує. А інші й справді не розчули, тим більше, що Алька саме запитала Антонова:

– Коли почне діяти «Бета»?

Антонов глянув на циферблат багатодискового космічного годинника. Якусь мить мовчав, потім сказав:

– За чотири хвилини. Увімкнути зображення?

– Так, – рішуче мовив Алік.

– Так, – повторила Алька.

Цієї хвилини до залу Головної Бази увійшов низенький чоловік із характерною для людей Марса цегляного кольору шкірою. Діти зразу його впізнали. Це був один із найвідоміших пілотів великих швидкостей, знаменитий винищувач метеорних лавин, майстер бойового пілотажу Назим Шумеро.

– Вітаю вас, – сказав він.

Четверо на «Розвіднику» відповіли поклонами. Потім спокійно всілися в кріслах.