Текст книги "Измена. Zrada made in Ukraine"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

А насправді все було інакше. Приміщення недавнього притону і справді купили «нові». Зручне місце для магазину чи бару. А для колишнього господаря цього обідраного і смердючого, проте просторого приміщення в давньому районі Києва купили не однокімнатну на масиві, а трикім натну в середмісті. Те помешкання пощастило оформити на ім’я Вероніки. То була боротьба не на життя, а на смерть і з дідом, і з «новими» покупцями. Але його дівчата виграли ту життєву битву! Напівбожевільний дід невдовзі помер. І Вероніка з Вікторією стали власницями квартири, ціна якої чи не вдесятеро більша за ціну квартири, на яку він поклав кращі роки життя.

Вероніка спілкувалася зі своїм пропащим батьком давно, ще коли жила з ним, зі своїм чоловіком Дмитром. У неї навіть був спеціальний день для цього, який вона «оформила» як робочий. Сказала чоловікові, що в неї чотори робочі дні, а насправді мала тільки три. Вікторія теж іноді бувала в діда. І в неї давно виник план: продати дідову хату якнайдорожче і з того щось мати собі. – Молодець! Перспективна дівчина!

У сімнадцять років – така життєва орієнтація! Ти маєш пишатися такою дочкою! – похвалила племіницю братова Лариса. – Якби мій Ярослав був би хоч на третину такий!

Останній рік у школі, планів на майбутнє ніяких, усі спо дівання на те, що мама все купить! А Вікторія вступила у приватну Гуманітарну Академію і потрапила в першу безкоштовну десятку на факультет соціальної діагностики! І вже опанувала дискурс! Знає такі слова, яких навіть я не чула! І раптом таке лихо, смерть мами!

– Ти б їй допоміг, Дімо! У дитини зараз важкий перод!

За навчання платити не треба, але ж треба на щось жити!

Вона проситься працювати до моєї організації, мій шеф любить молодих та ранніх, але я бережу це місце для Ярослава. Вікторія, звичайно, не пропаде. Але тепер у неї важкий час! З грошима погано, розумієш, Дмитре…

Дмитро згадав ті шістсот гривень, що зникли із секретера у «бетонці». У дочки зараз погано з грошима і є ключ від батькової квартири. Він переживе цю втрату. Але прикро, прикро, що так складаються стосунки з єдиною дочкою.

Дмитро запам’ятав номер жалобного автобуса і їхав за ним сірими вулицями крізь холодний зимовий туман. Коли виїхали на Червоноармійську, він подумав: куди далі? На Байкове? Для Вероніки знайшлося місце на престижному київському цвинтарі? Втім, там поряд крематорій, де обслуговують усіх киян, навіть декласованих. А коли декіль ка хвилин стояли у пробці біля стадіону, він пригадав, що братову Марину везли на вантажівці з відкинутими бортами.

Цвинтар був далеко, вантажівка зі швидкістю п’ять кіло метрів на годину повзла через усе Дубове, а люди за труною сунули пішки. Вітер ворушив розкішне медове волосся покійної, а люди, які ще вчора засуджували гулящу красуню, плакали, як це можна таку красу закопувати в землю. А матір в останню путь везла коняка на старій підводі. Після стадіону поїхали швидше, але не повернули на Байкову гору, поїхали далі до Либідської. Об’їхали автовокзал, поїхали на Лису гору. Він здивувався: невже там також є цвинтар? Але цвинтарів у Києві багато. І закинутих, і діючих. Нерідко у найнесподіваніших місцях. Як оцей, де з якихось дивних причин ховають Вероніку. Очевидно, тут поховано її хулі гана батька.

Дмитро припаркувався поряд з автобусом. Люди почали виходити, а він сидів у машині і дивився на них. Побачив Ларису. Побачив хлопця, що грав Філософа в аматорській виставі «Дорога Зради». І другого хлопця, того, що грав Зрадженого Зануду, також побачив. А це, мабуть, дочка Вікторія. На ній чорна хустка і шубка – ще краща за ту, яка вже другий сезон висить, нікому не потрібна, у його «бетон ці». Він відчув неймовірний дрож, серце в горлі, пекучу вологу на очах. Йому захотілося втекти, він мимоволі опус тив обличчя на кермо, а потім подумав, що ніде не сховає свою «Ладу», яку дочка неодмінно впізнає.

Втім, ніхто не звертає уваги на темно синю стару ЛАДУ, що стоїть біля похоронного автобуса. Відкрили дверцята ззаду, почали витягати труну. Дмитро зняв шапку, вийшов з машини. Молода незнайома дівчина тримала невідомий йому портрет Вероніки. Вона очолила процесію. За нею шість хлопців акторів рушили з труною на плечах, а за ними – всі інші. Ні оркестру, ні священика не було. Тільки хтось, кого він не бачив, тужно грав на сопілці.

Дмитро дочекався, поки вся процесія увійшла у браму цвинтаря, а потім пішов за ними, тримаючись на відстані.

Кажуть, Вероніка задихнулася. А її лице в труні ніби й не було синім. Він так і не постояв коло неї, не попрощався, і зараз не наважиться підійти до розритої могили… Сопілка плаче, і в тихому сірому повітрі чутно, як плачуть жінки. А хтось розридався. Він досить далеко від них, але в мертвій тиші цвинтаря плачі чутно здалеку.

Процесія спинилася. І він зупинився поміж старих могил за декілька кроків від того місця, де ховають Вероніку. Людей багато. Він не бачить, що діється там, не чує, що там говорять.

Тільки чує тоскну сопілку і чийсь плач. І от церемонію завершено. Люди поволі рушають до виходу. Назад він за ними не їхатиме. Але все таки він провів свою дивну дружину в останню путь… Останніми йдуть троє: хлопець, який ридає жіночим голосом, і двоє жінок, що ведуть його під руки. Коли на місці поховання більше не зосталось нікого, Дмитро витягає з за пазухи гілку мімози, йде ближче до свіжої могили. Вероніко, люба, чого ти шукала в цьому житті? А знайшла ранню смерть. Невже аж так погано тобі було зі мною?..

На свіжому пагорбі – металева табличка: «Вероніка Стебелько. Померла на 36 у році життя». В огорожі ще одна могила. На невеличкій гранітній плиті, як шкіц на папері, вирізьблено легкий силует хлопця й дівчини, що цілуються під ліхтарем. І напис на граніті: Віктор Манулін. А могили батька Вероніки Івана Раєвського і близько нема. Хто такий Вітя Манулін? Чому Вероніку поховано поряд із ним? А йому, її законному чоловікові, батькові її дитини, відмовлено в місці поряд і на тому світі! То хтось у неї таки був! Не тільки Отелло! А ще й Вітя Манулін! Гос споди, він мало не все життя поклав на те, щоб у родині були надійність і спокій.

А потрапив у якісь богемні напасті. Вітя Манулін народився 15 серпня 1964 року, а помер, Господи, він помер 23 жовтня 1979 року! У віці шістнадцяти років! За півроку до того, як вони зустрілися з Веронікою! Цей хлопчик із того її життя, з якого він її тягнув із усіх сил, і яке вона була не в змозі забути! Вочевидь, вона заповіла поховати себе тут, і її богемні колеги виконали цей заповіт.

А йому вона ніколи не розповідала ні про якого Вітю Мануліна. А точніше, він ніколи не слухав, коли вона бралася розповідати про своє життя до зустрічі з ним. Завжди рішуче міняв тему розмови. Тобі потрібне зимове пальто! В цю суботу йдемо купувати! Немає грошей? Для тебе знайду, хоч і під землею! А Вероніка, виходить, так любила своє босяцьке минуле, що й із ніжним сильним чоловіком ніяк не хотіла забувати його. І до батька алкоголіка бігала, і до Віті Ману ліна на могилу! І, швидше за все, те босяцьке минуле і вбило її! Тут, на холодному цвинтарі під дрібним січневим снігом, йому стало аж жарко від несподіваного осяяння! Так, при чина її смерті – в її зв’язках із минулим! Недарма він беріг дружину від найменших контактів з її кримінальною родиною! Він нарешті згадав, чому саме його охопило відчут тя давно приспаної тривоги, коли він ішов з лікарні від Вероніки. Санітарка! Потворна лупоока санітарка із совини ми бровами і синіми вивернутими губами совала шваброю у Вероніки під ліжком! Її, саме її він бачив у старого Раєвсь кого, коли декілька разів приходив до них по документи Вероніки! А вони вважають його мало не винним у всьому!

Він був правий, сто разів правий, коли оберігав Вероніку від тої босоти!

Коли Дмитро зібрався йти від могили своєї дружини Вероніки і могили Віті Мануліна, то побачив поблизу жінку.

Вона стояла осторонь, а коли побачила, що він її помітив, почала уважно читати написи на сусідніх надгробках. Він відразу впізнав її. То була та сама жінка, з якою вони разом стояли на порозі залу на виставі «Дорога Зради».

На дев’ятини за традицією збираються тільки родичі.

Друзі й колеґи прийдуть на сорок днів. А поки що – тільки кревні. Прийдуть тьотя Лариса з Ярославом. Вони найближчі родичі, якщо не брати до уваги батька. У Ярослава те саме прізвище, що й у Вікторії. В різних районах стольного града проживає чимало Раєвських, дітей Івана Раєвського від різних шлюбів. І хоча всі вони давно пішли з кам’яниці на Подолі, aле ніхто з них, крім Вероніки, не вибрався з того темного світу, в який пустив Іван Раєвський своїх числених дітей. Хтось працює вантажником в овочевому магазині, хтось розливає пиво у вуличному кіоску, і всі вони мають сизо багрянисті пики міських алкоголіків з великим стажем.

Декого з тих своїх марґінальних тіток і дядьок Вікторія бачила на похороні діда. Тільки їх не вистачало тут. Але про них не йдеться. Йдеться про батька. Тьотя Лариса переконує, що з батьком треба помиритися. Не обов’язково переїжджати до нього у бетонку. Але в тебе вже закінчилися гроші, які ви з мамою привезли з Америки, чи не так? І ті, які пощастило витягти з покупців дідової хати, також?

– О, тих уже давно нема! – І я про те саме. Ти, я думаю, морально не готова вдень вчитися, а ввечері стояти біля шинквасу, наливати пиво? Ще спробуй, знайди порядний бар!

– А у вашій фірмі якимось секретарем? Ви ж казали, ваші референтки народжують одна за одною, нема кому працю вати…

– Доберешся хоча б до третього року навчання, я тебе порекомендую, якщо сама втримаюся до тих пір. А поки що налагоджуй дипломатичні стосунки з рідним батьком. Мами він не вбивав, затям це нарешті.

– Але ж він був у неї перед її смертю!

– Це або фатальна випадковість, або його хотіли підста вити.

– Хто?

– Той, кому твоя мама заважала. І батько міг би допомог ти з’ясувати: хто? Хоча б для того, щоб виправдатися самому.

– Я вже так звикла без чоловічого диктату! Я за ним зовсім не сумувала!

– Віто, я така сама феміністка, як і ти, але в мене дещо більший життєвий досвід! З чоловіків теж буває користь.

У Вікторії на порозі вісімнадцятиліття також був певний досвід, щоправда, не власний. Перші місяці, коли вони з мамою пішли від батька, вони прожили в домі старої акторки, в якої мама іноді брала приватні уроки режисури за симво лічну платню. Мамі було дуже незатишно в тому просторому помешканні з антикварними меблями та іконостасами старих фотографій. Вона весь час думала: тут не можна залишатися довго, куди далі? Зняти навіть дешеву однокімнатну на околиці – немає грошей. Поневірятися по чужих людях не хочеться. До батька на Поділ – страшно, хоч він уже давно не той. Але там дуже холодно, і пацюків стало ще більше, ніж було. А школярка Вікторія ще не переймалася тими пробле мами, їй було добре і в старої акторки, і в новій школі. Вона пила чай зі старою пані, яка все ще плекала нездійсненну мрію створити суто жіночий театр, де жінки грали б і жіночі, і чоловічі ролі. Бо саме жінки найліпше бачать тих мерзотників збоку. То був би акт справедливості у театральній галактиці, де стільки чоловіків грало жіночі ролі! Грало невиразно, однобічно, безлико… Тоді як внутрішній світ жінки незрів нянно багатогранніший за чоловічий!

– Запам’ятай, руку допомоги в цьому житті тобі реально подадуть тільки жінки.. А чоловіки завжди підведуть, ошу кають і зрадять. Ти можеш зійтися з чоловіком, це твоє жіноче право. Але якщо це станеться, ти маєш бути готова до будь якої зради. Жінки теж можуть зрадити, але то неод мінно буде через чоловіка. Через пристрасть до чоловіка жінка може втратити все: усю свою порядність, усі свої гроші.

Тому треба спочатку виховати в собі моральну незалежність, досягти незалежності матеріальної, а потім можна собі дозво лити фізіологічну або емоційну залежність від чоловіка. Не раніше.

Сімнадцятилітня Вікторія як дівчина з порядної родини ще не дуже розуміла, що таке фізіологічна залежність від чоловіка, одначе слова старої акторки падали на вдячний ґрунт. Постать бізнес леді у строгому костюмі спокушала юну розумницю значно з більшою силою, ніж звабливі ресторанно курортні красуні у вечірніх сукнях чи – боронь Боже! – чепурні дружини господарочки у мережаних фартушках.

– Так можна залишитися й без любові, – говорили Вікторії жінки й дівчата, з якими вона ділилася своїми упо добаннями. Це не лякало її. Тільки сильна незалежна жінка може дозволити собі кохання. А як жінка не така, то її ота сама любов неодмінно перетворить на статеву ганчірку, як дотепно пропонує дослівний переклад з російського «поло вая тряпка».

А тепер тьотя Лариса, яка завжди розуміла племіницю, пропонує їй поновити стосунки з батьком. Ти бачиш, як вдало вийшло, коли ви з мамою, за моєю ж таки порадою, почали шукати покупців на дідові апартаменти? Звичайно, погано, що мами нема. Але тобі жити, і добре, що є де. І крім того, ми тепер маємо з’ясувати, чому все таки мама не ви жилa після того грипу. Я певна, твій батько до цього непри четний.

– А хто ж тоді?

– Якби то знати. Але ми все дізнаємося. Якщо це й справді було вбивство, а не грип.

– Це було вбивство, тьотю Ларисо! Чому вона не померла за ті кілька днів, коли була температура сорок і марення?

Тому що ми з Жеником сиділи біля неї вночі!

– Теж мені, той Женик! Напівхерувимчик – напіводо робло! Він міг і недогледіти!

– Так, він потім сам захворів. Тільки я все витримала, – схлипнула Вікторія, – ще i його відвозила додому на Пе черськ. Але поки він сидів біля мами, з нею нічого не було. А як прийшов батько…

– Віко, дитино, та що ж той батько міг зробити? Невже ти думаєш, ніби він її отруїв?

– Ні, я так не думаю. Але мама дуже розхвилювалася, коли побачила його, і їй стало гірше, а в цій клятій лікарні нікого не було поряд, щоб вивести її з того стану…

– Якщо мамі й справді стало аж так погано від вигляду твого тата, що вона померла, це ще не означає, що він несе кримінальну відповідальність.

– Але ж є моральна відповідальність!

– Ну то ти забагато хочеш від звичайного мужика!.. Але, я гадаю, у випадку з Веронікою все складніше. Мій лікар – наш шеф прикріпив до нас лікарів зі служби святого Петра – сказав, що набряк гортані – це алергійна реакція на щось конкретне.

– Правильно! У мами була алергія на тата!

– Послухай мене, Віко. По перше, мого лікаря цілком можна вважати незалежним експертом. По друге, грип – це така напасть, від якої можна чекати всього. Від нього люди і сліпнуть, і глухнуть, і помирають. Мій Ярослав був золотою дитиною до шостого класу, поки не перехворів на грип і не став негідником. Грип – це як щури або комп’ютери, які завжди можуть викинути невідомо що.

– Так, мама мені розповідала про щурів у дідовому домі.

Вона для них ставила блюдечка з горілкою, щоб вони п’яніли й не стрибали в ліжко… Але ж мамі вже ставало краще! Я була в неї вранці того дня, коли ввечері був батько.

– Грип міг повернутися, я ж тобі кажу, це річ підступна, але мене насторожує не те. Я розмовляла з Дмитром. Він не міг прийти в лікарню без якогось запрошення! Він не знає вашої адреси, ви й досі на обліку в адресному бюро в його бетонці. Хто міг дзвонити йому? Якби мама захотіла поба чити його, вона б попросила тебе з ним зв’язатися.

– Вона б ніколи не схотіла його бачити! Навіщо він їй був потрібен?

– Ну, наприклад, вона могла захотіти взяти другий шлюб.

Для цього їй треба було б розлучитися з батьком. Адже вони були офіційно одружені.

– Мамі не треба було другого шлюбу! Щоб якийсь Женик прийшов у нашу квартиру, яку ми здобули такою кров’ю!

– Віко, то міг бути зовсім не Женик! Вероніка потроху здобувала професійний творчий рівень! А це кладе на жінку печатку обраності, робить її в якомусь сенсі особливо привабливою. Зростає ймовірність привабити цікавого й заможного мужчину.

– А вона весь час, поки ми були в Америці, замість того, щоб знайомитись із тамтешніми викладачами, перекидалася мейлами із Жеником.

– А між іншим, як там той Женик зараз? Чи дзвонив він після похорону? Може, його теж покликати на дев’ять днів?

– Тьотю Ларисо, якщо ви наполягаєте, щоб кликати батька…

– А це було б навіть ориґінально… Гаразд, із Жеником ми побалакаємо потім. Але з ним теж варто поговорити.

– Ви гадаєте, Женик щось міг заподіяти мамі? Та він саме лежав хворий вдома і не ходив до лікарні.

– Женик навряд чи міг щось заподіяти. Але він би міг дати деяку інформацію…

– Яку інформацію, тьотю Ларисо?

– Можливо, дуже цінну. Вчора мені дзвонив твій батько. І ти знаєш, що він мені сказав?

– Поняття не маю!

– Він сказав, що в тій триклятій лікарні працювала сані таркою жінка, яку він бачив у домі батька Вероніки.

– Яка санітарка? Ота страшненька, що мила підлогу в маминій палаті? Баба Зося?

– Я не знаю, як її звуть, але я була у мами в лікарні тільки один раз і запам’ятала одне обличчя. Його не забудеш.

– Баба Зося і правда була дуже страшна зовні. Я не знаю, чому в неї було таке сизо чорне лице. Вона, здається, п’яни цею не була. Я її ніколи не бачила напідпитку. Але вона була непогана тітка. І проводила у відділення за гривню, а не за три сорок, як у комерційному віконечку.

– Я певна, що Дмитро не брехав, коли розповів про… як її? бабу Зосю. І взагалі, він не брехав.

– Тільки бив по обличчю, коли щось не так…

– Віко, він часто бив маму?

– Тільки один раз. Тоді, коли ми пішли. Хіба мало?

– Ну то це не називається «бив», це називається «вдарив».

– Хоч би як воно називалося, але я не хочу такого у своєму домі.

– Хто такого може хотіти? Але Дмитро дуже дорого заплатив за свою… нестриманість. Ти подивилась би на нього зараз! Він страшенно постарів, спав з лиця, згорбився. а був же як породистий кінь! З тих, що в зрілому віці стають ще вродливішими, ніж замолоду. Він вродливіший за Яросла вового тата. Я на мужиках розуміюсь!

– Ну, то батько й помстився мамі за те, що вона пішла від нього. Прийшов до неї, коли вона була хвора. Наговорив їй якихось жахливих речей… А тут іще його мати…

– Віко, ми з тобою йдемо якимись хибними шляхами! Я тобі вже казала: баба Марія померла у червні минулого року!

Ти ж розумна дівчина! То не будь тупуватою, як твій батько!

– Ну спасибі вам, тьотю Ларисо!

– Віко, твій батько й досі тільки те й повторює: Вероніка мала зі мною все! – І по обличчю також.

– Віко, мама позбулася комплексів, пов’язаних з твоїм батьком! Вона не могла померти від того, що він прийшов до неї і щось їй сказав.

– Але вона була хвора!

– Ти ж сама кажеш, ніби їй уже тоді стало краще! І до того ж, коли їй і справді було дуже погано, коли вона марила, то згадувала про твого батька?

– Ні… Ні, не згадувала!

– Бачиш! Його не було в маминій підсвідомості! Це те, про що я тобі говорю. А про що вона говорила? Ти можеш пригадати?

– Вона говорила про театр… Плутала фрази, просто я розуміла, що то було про театр… Але дві фрази вона повто рила кілька разів до кінця, і я їх запам’ятала. Вона казала: у цієї п’єси має бути інший фінал! Віко, передай йому: у вистави має бути зовсім інший фінал! Я її заспокоювала, казала: мамо, ти одужаєш і скажеш сама все, що думаєш про п’єсу і про виставу. Ось. А ще одного разу вона сказала, і мені стало зовсім страшно, бо вона мене не впізнала, а говорила, ніби не до мене: облиште його, він же дорослий! Він сам знає, що йому робити! Потім їй стало краще, вона вже не марила, і я забула про ці слова. А вона, мабуть, подумки розмовляла з бабусею Марією – не знала, що її нема.

– Я гадаю, Вероніка подумки розмовляла з кимось іншим.

– Але як же тоді зрозуміти дзвоники з Блюхівки за кілька днів до… до… – Вікторії важко було вимовити «до маминої смерті».

– А ти мені не розповідала! Які дзвоники?

– Ну, то я розповідала Костику і Люсі. За кілька днів до…

– Але мама вже була в лікарні?

– Так. Дзвонили сюди… Було дуже погано чутно…

– А чому ти вирішила, що то було з тих місць?

– Мені здалося, то був бабусин голос. Вона питала, чому мама забула її і не приїздила на Різдво. А потім зв’язок урвався.

– Яке Різдво? Твоя бабуся померла у червні минулого року. А на це Різдво твій батько був у Блюхівці, поставив над нею хрест. Бо односельці скаржилися, що бабуся не мала спокою і їм не давала.

– Ну от вона й покликала маму до себе! – вжахнулася Вікторія. – Все сходиться, тьотю Ларисо!

– Ві і ко! Ві і ко! – застогнала Лариса, – Ти доросла розумна дівчина! Ти вивчаєш соціальну діагностику! Ти з тих, ХТО ставить діагноз! Чого ж ти стаєш на рівень тих, КОМУ його ставлять!

Після похорону Вероніки Раєвської Женик Мурченко лежав у ліжку три дні, вставав тільки в туалет. Статус вільного художника і літератора дозволяв йому у випадку душевних травм проводити час у такий спосіб без найменших професійно кар’єрних збоїв. Мама залишила йому на плиті його улюблені биточки під майонезом і підсоложений рис на гарнір. Залишила йому на столі миску з огірочками, бо двад цятисемирічна дитина могла не додуматись витягти їх зі слоїка. А сама пішла на роботу до своєї лікарні. Бо немає кому працювати, і хворим нема ніякого діла, що лікарі також хворі.

А Женик протер окуляри й поринув у спогади про те, що наснилося цієї ночі. Точніше, сон був уже вранці. Він прокидався вночі і довго не міг заснути. Нарешті ввімкнув світло, вирішив почитати Жака Деріду. Перебуваючи в жит тєвому тупику, він завжди читав «Граматологію». Відкривав грубий том на будь який сторінці і читав, читав… Чи є у світі більше десятка чоловік, здатних зрозуміти цю писанину? Чи розумів перекладач цього тексту хоча б його десяту частину?

Женик любив «Граматологію». То були сильнодіючі ліки від будь яких життєвих ран. Мама подарувала йому цю книжку, дізнавшись, що він годинами читає її біля прилавку в кни гарні. Не вагаючись, заплатила сорок гривень. Тепер він має «Граматологію». Коли ставав неспроможним читати сам текст, розглядав гарне обличчя інтелектуала номер один на звороті книги. І поступово стає краще. Аби тільки безсонної ночі між гір книжок вчасно знайти «Граматологію».

Цієї ночі «Граматологія» знайшлася напрочуд швидко – мама завбачливо поклала її на видноті. Але не знаходились окуляри. І так і не знайшлися до ранку. Він заснув після п’ятої зі світлом і з «Граматологією» на грудях. І наснилося йому – сон був дуже виразний: не каламутний, не дис пропорційний, як воно часто буває у снах, – снилося йому русяве волосся жінки на його подушці. Він іще подумав уві сні: схоже на волосся Вероніки, але подумав це спокійно, без надриву, як наяву. А потім хтось вилив на його голову і на те волосся узвар, і сушені груші, яблука і вишні попадали на постіль. Він прокинувся і довго обмацував подушки й прос тирадло, ніяк не міг повірити, що насправді вони сухі.

Вранці окуляри знайшлися легко. Не те що в очманінні безсоння. Женик протер окуляри й поринув у меланхолію.

Вероніки нема. Він міг взагалі не зустріти її. Але зустрів і втратив. Як жити далі? Невже то він накликав на неї лихо, коли з її слів писав: «Поховайте мене поряд з Вітькою, із моїм незабутнім другом, покладіть мені жовту квітку в руку».

Вероніка розповідала про свого першого хлопця Вітьку.

Це було ще до її одруження з цим… Дмитром. Вона була дитиною і була дитиною дна, дитям безодні. Її батько зай мався якимись дрібними й темними справами. Вони жили в цоколі, в кам’яниці на Подолі біля самого Дніпра. У неї була малесенька окрема кімнатка, що замикалася ізсередини, а віконце виходило на вулицю, до Дніпра. В це вікно залазив до неї Вітька. Вероніка показувала йому те вікно. Тепер на ньому жалюзі й кручені ґрати – колишній притон Івана Раєвського купив якийсь новий багатій. А тоді на тому вікні висіла вбога штора, що ховала від цікавих очей їхню з Вітькою любов. Мама Вітьки тьотя Ліда була прибираль ницею в школі, де вчилася Вероніка. Вона була хороша жінка, добра і лагідна, але Вітька народився в неї, коли вона вже була стара. Він помер від білокрів’я. Згас за один місяць.

Вони з тьотею Лідою сиділи біля його ліжка і плакали. За вікном була золота осінь, прозоре бабине літо. А Вітька помирав. Тьотя Ліда на хвилинку вийшла, бо відчула, що Вітька хоче сказати Вероніці щось дуже важливе. Він попросив її забрати пасмо в нього з чола, поцілувати його і сказав, щоб вона ходила до нього на могилу і носила йому восени жовті квіти.

Женика надзвичайно схвилювала історія кохання Веро ніки та Вітьки. Нерідко він уявляв крихітну кімнатку з вікном на набережну, де на підлозі стояли блюдечка з горіл кою для пацюків, а дірку в стіні було закладено дошкою з розкладом руху річкових трамваїв від причалу № 7. Він уявляв, як цілувалися ті діти на нікельованому ліжку, поки в інших кімнатах того колоритного помешкання дорослі пили горілку і співали непристойних пісень. Цієї осені вони їздили на Корчуватський цвинтар до Вітьки i поклали на чорний граніт жовті хризантеми. Вероніка, продавши батькове житло, найперше поставила пам’ятник у Вітьки на могилі. Вона шукала тьотю Ліду, але, мабуть, та лежить в іншому місці. А може, вона ще жива, але Вероніка жодного разу не бачила її у Вітьки на могилі. Може, вона поїхала назад на село? …А тоді була золота осінь, сяяло сонце, на чорному граніті лежали жовті квіти. І Вероніка сказала, що хотіла б одного дня спочити тут, поряд із Вітькою. Тоді він написав рядки, які накликали лихо.

Поховайте мене поряд з Вітькою,

Проженіть мою давню муку.

Покладіть мені жовту квітку В руку.

Не питайте, чому так сталось.

Наші душі у кров роздерті.

Як ми в холоді цілувались І хотіли померти!

Розпитайте холодний вітер,

А мене ні про що не питайте.

Поховайте мене поряд з Вітькою,

Поряд з Вітькою поховайте!

А взагалі він написав багато віршів з голосу Вероніки.

Ніби їх писала вона. У тих рядках був її досвід, її слова, її надривне бачення світу. Тільки записував він. Бо в неї не було часу прислухатись до трему свого єства, і замість неї те робив він. Як же він не вберіг її? Він сидів біля її ліжка вночі, відганяючи смерть, а на ранок сам звалився. Та потворна сані тарка баба Зося поклала його до ранку в ліжко в тій самій палаті. А вранці прийшла Вікторія, дочка Вероніки, і відвезла додому на таксі. Ще незручно вийшло, домовились, ніби в нього є гроші, але як довелося платити, то грошей у нього не виявилося, і Вікторія віддала таксисту свої. Він бачив її на похороні, але там було не до того. Треба буде зателефонувати їй, сказати, що він пам’ятає про ті гроші.

Женик поміняв піжамні штани на джинсові. Сьогодні він вирішив усе таки прибрати постіль, і йому весь час здава лося, ніби разом з подушками він пхає до тумби в головах ліжка сухофрукти з узвару. Як це так? Вилити на голову каструлю з компотом! І разом з сушеними яблуками й гру шами! Сцена вигнання матері з дому свекрухи бентежить вразливого Женика майже так само, як і рання смерть Вероніки. Свекрухи часто ненавидять невісток. Але виливати узвар прямо на голову – до такого, погодьтесь, не кожна додумається!

Задзвонив телефон. Він узяв слухавку, але там мовчання.

Між іншим, це вже не вперше.

– Алло! Говоріть! Вас слухають!

Мовчання. А потім кладуть трубку. Завжди хтось може не туди потрапити. Або завжди може не спрацювати зв’язок.

Але коли мовчазні дзвоники повторюються часто, це викликає бозна які думки. Мама також скаржилась на те, що вже кілька днів хтось телефонує, уважно прислухається до «Алло! Слухаю вас!» і кидає трубку. Хто б це міг бути?

Містика якась! Чи то грип, на який зараз хворіють не тільки люди? Хворіє все місто, хворіє його транспорт і його зв’язок, бо ж ні від кого не секрет, що саме в епідемію найчастіше потрапляєш не туди, куди телефонуєш.

Минулої зими грип обминув їх. Але він написав вірш про грипозний туман, і вона тоді сказала йому: як важко, мабуть, тобі дався цей вірш, і він був вражений, як вона точно все відчуває.

Минулої зими в них усе почалось. У мами було нічне чергування, і він запросив Вероніку повечеряти з ним. Купив шампанське, витяг з антресолей фамільні свічники. Колись покійна бабуся, мамина мати, казала йому: запалиш свічки у цих свічниках у ніч свого весілля. Bін до блиску начистив ті мідні свічники шматком цеглини. Вони довго говорили про п’єсу, про трансформацію понять вірності й зради в сучас ному розумінні. Вона розповідала, як у дитинстві мала ідею фікс розшукати фронтових друзів свого жахливого батька, бо мала дві мети: по перше вона шукала методів впливу на хулігана фронтовика. А по друге, їй здавалося, що відкриє таємницю, ніби батько насправді не був ніяким фронто виком, а був зрадником. Бо тільки зрадник може бити жінку і дітей, напившись, виганяти їх із дому, і на те не було ніякої управи, бо в міліції казали: він герой війни, ми не можемо поводитися з ним, як із простим злочинцем.

А ще того вечора Вероніка повторювала рядки з його пое зії «Ми захищаємо високу вежу, з якої вже давно зняли облогу», в яких бачила глибокий сенс. А він намагався їй пояснити, ніби хотів у цю поезію вкласти рядки про те, що висока вежа, яку варто захищати, все одно існує, тільки в нього не вийшло сказати про те надривно, але без пафосу.

– Про те буде інша поезія, – сказала Вероніка. Свічки танули у фамільних свічниках. Вероніка згадала, що в її кім натці в батьковому домі не було світильника на стелі, і коли перегоряла лампочка в настільній лампі, вона гасила недо палки прямо в емальованій кружці. Але не згадувала Вітьку, відчула, що зараз не треба. А він сказав їй, що прочитав її думки. Вероніка здивовано глянула на нього, а він сказав:

– Ти думаєш: нам так добре розмовляється про все. І не хочеться переходити до того, заради чого лишаються наодин ці. Але свічки догоряють… А тепер ти думаєш: навіщо мені поряд чоловік, який контролює мої думки? Ні, взагалі я не читаю думок жінки. Такі хвилини виникають дуже рідко…

То була правда. Вони з Веронікою багато разів згадували свій перший вечір, і вона саме так подумала. І вперше, і вдруге. А далі він сказав:

– Нехай те, що станеться зараз, буде ще краще, ніж наші довірливі розмови…

Висока вежа висіла над містом, І ясно зазирала у вікно.

Зітхала ніжність, клекотіла пристрасть, І зрада каламутила вино.

Мама говорила йому:

– Женику, навіщо ти дуриш голову цій милій жінці?

Адже за великим рахунком жінці треба не вірші читати, а полегшувати її життя. Ти здатний взяти на себе відповідаль ність за неї, розв’язувати її проблеми, заробляти для неї гроші, врешті решт? Женику, не думай про себе, подумай про неї! Що ти можеш запропонувати їй, крім пристрасті й ніжності?

– Це не так уже й мало! В неї вже був чоловік, що зароб ляв гроші! І вона від нього пішла! І це було ще ДО зустрічі зі мною!