Текст книги "Измена. Zrada made in Ukraine"
Автор книги: Євгенія Кононенко
Жанр:
Криминальные детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)
– Ларисо Вікторівно, вас до телефону.
– Тьотю Ларисо! Це Вікторія! Поряд зі мною Женик! Він відшукав бабу Зосю!
– Він у нас Шерлок Холмс! А я маю специфікацію з Печерського телефонного вузла. Так, відшукала, звідки теле фонували тобі та твоєму батьку. Де ви є?
Женик і Вікторія хутко з’явилися у подвір’ї фірми, де працює Лариса. Вона таки пішла з роботи раніше, мотиву ючи тим, що сьогодні Тимофія, день ангела її діда. Вона вийде на роботу раніше дев’ятого березня. А тепер вони сідають в тій самій кав’ярні на Ярославовім Валу, де обідали з Наталею Никонівною. Женик не зрікається телефонних розмов, навпаки, він сповнений рішучості довести справу до кінця. Аби не зрадила голова. І сила духу.
– Отже, тепер у мене всі докази. Я йду!
– Зачекай, Женику, ти мене висмикнув з роботи, я маю дев’ятого пертися до офісу мало не на сьому, щоб відробити цей свій похід, плюс я затрималась з обіду, бігала на Печерський телефонний вузол.
– Дуже дякую вам, що ви це зробили! -…А ти мені нічого не розповів! Це не по джентльмен ськи! Та ще й напередодні Bосьмого березня!
– Якщо я зараз сидітиму з вами і розповідатиму все, що довідався вчора після вистави плюс сьогодні зранку, то не знайду в собі сили довести справу до кінця. А крім мене цього ніхто не зробить. Ви з Вікторією можете провести мене до мого дому. Ви мені тим самим надасте істотну моральну підтримку.
Вікторії, на жаль, треба ще забігти до академії. Треба скласти залік саме напередодні Восьмого березня. А потім буде вдома. Дівчина бере клятву з тьоті Лариси, що та відразу дзвонитиме. Лариса обіцяє. А також обіцяє провести Женика.
– Сірий дім біля Арсенальної? Гаразд, беремо машину.
По дорозі Женик Мурчик щось намагається розповісти Ларисі, але слова не тримаються купи, і Лариса каже хлопцеві:
– Ти поки що помовч. Я почекаю на тебе.
А коли вони висадилися навпроти сірого будинку, Лариса сказала:
– Тримай свій останній доказ. – Лариса простягла йому специфікацію телефонних розмов, – якщо треба буде ще один примірник для кримінальної справи, ми з Дмитром отримаємо дублікат. А я сиджу в ресторані в будинку Іпсі ланті і чекаю на тебе. Якщо тебе нема о сьомій, я викликаю міліцію до тебе додому.
– Навіщо такий дорогий ресторан, пані Ларисо?
– Пам’ять Вероніки не може бути виміряна в грошах. Ми ще раз пом’янемо її.
– Гаразд. Зараз шоста. Давайте о пів на восьму?
– Ні. Згідно з психологічними дослідженнями, опти мальний час на домашні з’ясування стосунків – тридцять сорок хвилин. Я тобі і так даю забагато часу. …О вісімнадцятій сорок Женик перебігав вулицю Січне вого повстання, хоча треба було скористатися підземним переходом. Його зупинила дівчина – дорожній міліціонер і довго цікавилась його документами і тим, чому це аспірант кафедри філософії не знає правил дорожнього руху. Але на сьому до Лариси він встиг. Офіціант стягнув з нього кожуха, звелів здати до гардеробу і привів до Лариси, яка сиділа з келихом червоного вина. Женик дістав із внутрішньої кишені п’ять новеньких стогривневих пaпірців:
– Це треба буде повернути Дмитрові Стебельку. Однієї сотні не вистачає, але…
– А я думала, ти зібрався заплатити за нашу вечерю…
– То була ваша ідея йти до цього закладу. В мене немає грошей на це. Я й Вероніку не зміг би сюди запросити…
Ввечері шостого березня Дмитро Стебелько знову заїхав до свого помешкання на Воскресенці. Взяти деякі речі, перевірити, чи все на місці. Він побачив, що, поки його тут не було, хтось намагався зайти до його хати, і укотре похва лив себе за те, що поміняв ключа. А також іще раз подумав, що гроші взяла не Вікторія. Але хто? Вони з Веронікою забрали тоді два комплекти ключів. Вероніка могла просто загубити того ключа… Але годі про це. Тепер сюди ніхто не увійде, хіба що ламатиме двері… Дмитро зібрав валізу потрібних йому речей, узяв щось із інструментів, потрібних для завершення ремонту в кімнаті діда Раєвського. І, вже одягнений, перш ніж іти, вперше після повернення з Полісся зазирнув до їхньої з Веронікою спальні. Велике ліжко було зім’яте. На ньому хтось вовтузився, можливо, якась без соромна пара тут кохалася. То була не Вікторія. Вона б такого не робила. То були ті, в кого старий ключ від цієї хати.
Задзвонив телефон.
– Добре, що я вас застала! Дмитре Миколайовичу! Чи можу я зустрітися з вами? – жінка на тому кінці дроту мало не плаче, – я не заберу у вас багато часу! Я вас благаю!
– Хто ви?
– Не має значення! Я приїду туди, куди ви скажете.
– Я зараз їду до доньки. Ми можемо зустрітися хвилин за двадцять по дорозі від мосту Патона до центру!
– Ви на машині?
– Так.
– То вам не важко буде проїхати по вулиці Січневого повстання?
– Я саме так і їхатиму.
– А може, ви зайдете до мене? Це великий сірий будинок біля метро.
– Ні. Зустрінемось на вулиці. Я зупинюся… де там можна зупинитися?
– Тоді я вас попрошу: проїдьте вперед до наступного сірого будинку, там продуктовий магазин, і заверніть у тупик за рогом біля парку.
– Домовились.
Він подзвонив Вікторії, розповів їй про дивний дзвоник і виїхав. По дорозі думав: як я впізнаю її? Але з цим проблем не було: на розі, де вони домовились, в елегантному пальті з норковим комірцем, простоволоса, заплакана, стояла та сама жінка, яку він колись бачив на спектаклі біля входу до залу і на цвинтарі біля могили Вероніки. І, поки Лариса з Жеником вели свою розмову у східному ресторані в будинку Іпсіланті, на вітрі біля входу до Маріїнського парку відбулася інша розмова.
А стіни одного з помешкань у сірому будинку біля метро «Арсенальна», здавалося, й досі дрижать від фатального діалогу, хоча його вже давно завершено:
– Мамо, де ти була в ніч з двадцять п’ятого на двадцять шосте січня цього року між третьою ночі й четвертою ранку?
– На нічному чергуванні у своїй лікарні, ти це знаєш.
– Я сьогодні був у твоєму відділенні. І попросив Віру Макарівну перевірити журнал чергувань. Сказав, що це дуже важливо для мене. Ти не була в цю ніч на чергуванні.
– Не була.
– Тоді я повторюю перше запитання.
– Але якщо ти мені, буває, відповідаєш: не твоє діло, де я був, то я тобі тим більше можу відповісти так само.
– Я наполягаю на твоїй відповіді!
– Гаразд, я святкувала Тетянин день із мужчиною. Твоя мати ще не стара для цього. – Із Адріяном Боричем?
– Якби ти таки справді був дорослим мужчиною, ти б не не питав мене про це. А де ти був сьогодні цілий день, крім моєї лікарні?
– Про це потім. А чи не святкували ви Тетянин день – чи то Тетянину ніч – в ординаторській у Ольги Павлівни?
– Ти і в неї був?
– Мамо, у мене є докази кожного твого кроку в ту ніч!
Ольга Павлівна мовчала, але розповіла санітарка, що бачила, як ти виходила зі шприцем із дев’ятої палати!
– Як же ти знайшов ту бабу Зосю? Навіть Ольга не знає, де вона, а вона вже б мені сказала!
– Знайшов – і все! Дуже шукав!
– А ми в той день з давнім другом поїхали до Ольги, теж нашої давної подруги! Але вбивала не я! Не я! То доля! Я вирішила покластися на долю! Це був деоксідомін, «гумані тарний» заспокійливий засіб, у деяких він викликає набряк гортані, але в багатьох – ні. Але доля вирішила за мене! Це сталося само собою! Навіть злочинцям прощають, якщо в них не було наперед обдуманого плану! А я мати!
– Деоксідомін сам собою опинився у твоїй сумці?
– Так! У мене він був ще до того, коли міністерство розпорядилося вилучити його!
– В це ще якось можна повірити! Але навіщо було теле фонувати Дмитрові, щоб він прийшов до Вероніки! І Вікто рії, щоб вона щось думала про бабцю, яка прокляла Вероніку!
Та бабуся померла півроку тому! А ти витягла з антресолей старий телефонний апарат, по якому погано чутно, і дзвонила Вікторії. Ось! Ось мій остаточний доказ! А це вже наперед обдуманий план із твого боку!
– Так, так, так! Наперед обдуманий Ти втрачав себе поряд з цією жінкою! Я більше не могла цього бачити! Ти писав для неї бездарні п’єски! Ти брався за дурні роботи заради заробітку, хоча ми не бідували! Ти навіть вірші писав не зі свого, а з її голосу! І це з твоїм розумом, з твоїм інтелектом! Я жила в пеклі відтоді, як ти зійшовся з нею! Мені був не потрібен той Адріян! Я розпочала гру з ним, спочатку, щоб познайомити його з нею, щоб вона облишила тебе! Але вона розумілася на мужчинах! Навіщо їй старий пес Адріян, хоча він і з грошима!..
– В Адріяна нема грошей! Які в нього гроші? Ті, які вкраде у довірливих жінок? Ти сама забрала з його кишені шістсот гривень, які він витяг у хаті Дмитра Стебелька, коли ви кохалися там у спальні Дмитра й Вероніки! Навіть тобі стало огидно від тої крадіжки! Чому вас тоді не застукав господар хати? От була б картина!
– Женику, ти скоро каятимешся в усьому, що зараз кажеш своїй матері! Мати ніколи не бажає лиха дитині! Ти все це мені наговорив, але це порожні слова! Ти ж мені не казатимеш, ніби наша розмова пишеться на магнітофон?
– Не пишеться.
– Якщо хтось звинувачуватиме мене офіційно, я зречусь усього, що тобі говорила! Адріян мовчатиме! Він хоробрий тільки з тобою й зі мною. За ним стільки гріхів! І ти все забудеш! Хіба можна йти до суду проти матері?
– Я й не піду. Але про все вже знає Дмитро Стебелько.
Він піде. Він її чоловік. Як буде, так і буде!
– Синку! Синку! Колись і ти будеш батьком!
– Якщо я залишусь з тобою, то завжди буду тільки сином!
Т в о ї м с и н о м! Але я не зостанусь. Я звільняю місце для твого Адріяна.
– Ні! Ні! Не кидай мене, синку! І Тетяна впала синові на груди. Женик відчув, що вона горнеться до нього, як закохана жінка, а не як мати. Він відштовхнув її, підбіг до трюмо, де й досі лежали ті п’ятсот гривень, чесно зароблені нелегкою працею Дмитра Стебель ка, кинувся до виходу, і мати не змогла затримати його.
Зміст розмови Лариси Лавриненко і Євгена Мурченка у східному ресторані переповідати не варто. Точніше, якщо й варто, то лише його кінець. Лариса простягла Женикові свій мобільний телефон, хлопець подзвонив батькові, з яким познайомився сьогодні вранці, і той ще раз повторив, що чекає на сина. Поки він доїде, Зося приготує йому ванну й чисту постіль.
– Спитай, як здоров’я бабці! – підказує Лариса, якій дуже сподобалась давня винахідливість цієї свекрухи.
– Як здоров’я бабусі? – слухняно спитав хлопець.
– Я їй вже розповів про тебе… про вас…
– Про тебе… кажіть мені «ти»…
– А ти – мені… і вона дуже вилаяла мене, чому я тебе до неї не завів. Отож усе буде гаразд.
Офіціант приніс рахунок на двісті вісімдесят гривень.
Лариса простягла йому свою кредитну картку, а Женикові сказала:
– Живемо один раз!
Коли вони вийшли з ресторану, Лариса сказала Женику по дорозі до шістдесят другого автобуса:
– Купи для старої квіти, тут, у підземному переході мають продаватися. Привітаєш стару з Восьмим березня. Їй буде приємно.
Потім вона посадила хлопця на автобус. Він попросив дозволу дзвонити їй, а Лариса також взяла у Женика його новий домашній телефон.
Ну а інша, значно коротша розмова, відбулася на розі біля Маріїнського парку. Коли Тетяна зрозуміла, що Дмитро ніяк не збагне, до якого суду і на кого він має подавати, вона залишила його в повній розгубленості й побігла додому зі словами: я знала, що він блефує! Тільки лякає бідну матір!
Ніде він не був! Нічого не перевіряв! Скоро прийде додому.
Але додому Женик не прийшов. Коли він не з’явився опівночі, мати набрала телефон Вікторії, але, почувши у слухавці голос Дмитра, кинула трубку. А потім набрала телефон Адріяна Борича. І той відразу покинув свою стару тимчасову жалюгідну подругу, для якої сьогодні знову ходив по кефір, і серед ночі поїхав заспокоювати подругу такого ж віку, яка, проте, значно краще збереглася і володіла значно кращою нерухомістю. Розрахунок старого знавця жінок виправдався: син, який був коли не тілесним, то душевним коханцем, пішов. І тут найкраще заспокоїть жінку старий незрадливий друг…
…Минулося кілька годин божевілля. Вікторія дивним чином склала залік з основ української родинної менталь ності. Женик, мабуть, лежить у ванні в домі свого батька.
Дмитро повернувся додому і приречено приготував вечерю.
Він приготував біґос з реберцями за рецептом своєї матері, небіжчиці Марії Степанівни. Біґос був її фірмовою стравою до того, як вона очолила деревообробний комбінат. За столом з Дмитром і Вікторією – Лариса з сином Ярославом і Наталя Никонівна. Пані психоаналітик порушила своє залізне правило не ходити до клієнтів в гості, адже випадок екстраординарний. Якби вона або людина її фаху втрутили ся раніше, трагедії могло не бути. А втім, чужа душа є завжди чужою.
– От с сука! От лярва! – весь час повторювала Вікторія. – А такою завжди здавалася модерною, такою толерантною.
– Все сталося саме тому, – сумно хитає головою Наталя Никонівна, – що вона ні з ким не ділилася своїми материнсь кими комплексами. Вона страждала мовчки. Якби то була банальна люта свекруха, яка всім переповідає, яка нечестива жінка заволоділа її синочком, вона б не пішла на вбивство.
Вся пара вийшла б на розмови біля перелазів.
– Про це я говорила дві годину тому на заліку, – проше потіла Вікторія. – Тату, ну то ти таки маєш піти до проку рора!
Дмитро неодмінно піде. Він зробив небагато для розкрит тя злочину. Більше того, його версія провалилася. Не злочинний світ погубив Вероніку, а якісь дикі ревнощі, яким і назви немає. Але він зробить все, щоб довести вину цієї жінки.
– Це буде нелегко.
– Ольга Павлівна підтвердить, як вони святкували Тетя нин день. – І Адріян підтвердить.
– Але, як розповідав Женик, цей альфонс не пов’язує смерть Вероніки і Тетянин день. Женик їхав до тата вияснити ситуацію із сухофруктами. На свою голову матінка заспокоювала синочка за допомогою узварної епопеї.
– Але вона була і привітна, і дотепна! Хто б міг подумати?
Тільки одного разу я подумала про неї погано: коли вона захворіла перед Америкою. Тепер я точно знаю, що вона прикидалася! Здається, вона колола собі той самий деоксідо мін, бо Женик був переляканий, казав: мама синя! Мама однією ногою там! А в нього вже були і квиток, і віза!
– Краще б вона собі зразу вколола подвійну дозу, – похмуро прохрипів Дмитро.
– Але Женик молодець, що так рішуче повівся з матін кою! Дай йому, Боже, сили витримати…
– Йому є куди піти з дому, а як бути тим, кому нема? – сказав Ярослав, – От мені нема, то я й терплю усіляку наругу над собою!
– Можеш їхати до свого батька! Там само, як і Женик – до свого!
– Яка ви розумна жінка, Ларисо Вікторівно, – Ярослав цілує маму в щоку, а та б’є його по голові. – І цього свого Адріяна вона нам підсовувала! – згадує Вікторія, – Я тепер пригадую: він уперше прийшов до нас, бо передавав нам якусь книгу ніби від Женика. А Женик потім казав мамі, що нічого нам не передавав, і не розуміє, як воно сталося. Тоді воно забулося, а тепер згадалося.
Сиділи довго. З’їли весь біґос. Лариса, яка за дві години до того вечеряла із Жеником у Східному ресторані, з’їла подвійну порцію, і це помітили всі за столом. Лариса поквапилася дати пояснення: в будинку Іпсіланті вони з Же ником з’їли тільки по салату з морених креветок з ананасами, що не робить ситим, а навпаки, збуджує апетит. І взагалі, після всіх заморських різносолів кожну нормальну людину тягне до рідних українських страв.
Обговорили і узгодили всі неузгодженості. Незрозумі лими залишилися тільки слова баби Зосі про те, що хотіла сказати своїй дочці перед смертю мати Вероніки.
– Може, десь там, на Подолі, зарито скарб? – підкинув ідейку Ярослав, – Давайте візьмемо пляшку й поїдемо до тої баби Зосі!
– А може, навпаки, вона прокляла маму, що та не прийшла до неї в її останні дні, – висловила припущення Вікторія, – і напророчила їй ранню смерть?
Але всі зійшлися на тому, що баба Зося не вижила з розуму і таки справді все пам’ятає. Навіть про причал номер сім в домі Івана Раєвського. І, наче підслухавши їхню роз мову, подзвонив Женик. Він сказав, що в нього все добре. А також розповів, що пив чай із бабою Зосею, і вона ще раз підтвердила, що нікому не передасть слова мами Вероніки.
Навіть доньці Вероніки.
Потім був дзвоник, і кинули трубку, коли Дмитро сказав «Я слухаю».
– Це якась імітація трагедії, – Лариса невдоволена, – для чистоти жанру Тетяна має вмерти, а перед тим убити свого поплічника, наприклад, уколоти йому деоксідомін під час любовних розваг.
– Цього лоха, мабуть, не взяло б, – каже Ярослав.
– Я гадаю, цей лох іще зіграє неостанню роль у майбутній долі Женикової мами. Гадаю, його участь у свідченні проти нашої убивці буде оцінена за вартістю печерської квартири у сірому будинку… – припускає Лариса.
– Так, – вигукує Вікторія, – пам’ятаю, він розпитував нас із мамою, скільки коштує оця наша хата, за скільки б ми її продали – власне, навіщо нам з мамою вдвох таке велике помешкання? Саме після тієї розмови ми з мамою відчули до нього особливу огиду! І вказали йому на двері.
– Тоді, мабуть, він остаточно взявся за Тетяну, – тяжко зітхнув Дмитро, який згадав, як нещодавно зазирав до спальні у своєму помешканні. – Вона, певне, витягла ключ у синочка і з тим альфонсом поїхала до моєї квартири віднов лювати стосунки, поки я був у Блюхівці. І то вони витягли мої гроші із серванту!
– Ой, гроші! гроші! гроші! – заспівала Лариса, – ось п’ятсот новеньких гривень! Женик їх мені повернув! Тримай, Дмитре! Та суча баба порушила заповідь НЕ ВБИВАЙ! Але чомусь не могла порушити заповідь НЕ КРАДИ! Інтелігент на жінка, одне слово!
– А одну сотню Женик розміняв у кафе, коли запрошував мене на каву. Як же він тепер житиме без маминих грошей?
– Я запросила його в понеділок вранці до нашого офісу.
Він колись сподобався моєму босу. А в нас є багато експерт ної роботи. Якщо він до того не помириться з матусею, то, гадаю, прийде, – сказала Лариса, – Але феноменально вона примудрилася все витягти з нього! Всю потрібну інформа цію!
– Всі ми повідомляємо купу інформації про себе, – каже Наталя Никонівна, – тільки переважно наші співрозмов ники її забувають. Запам’ятовується або те, що є винятково незвичайним, або те, що було повторено кілька разів. Тільки велика зацікавленість змушує запам’ятовувати все підряд, а потім використовувати його.
Вже пізно. Всі тарілки на столах порожні, тільки на тарілці посеред столу – купа обсмоктаних реберець від біґоса.
– Дмитрику, ти обіцяв нас відвезти додому, – втомлено встає Лариса.
– Звичайно!.. – Дмитро підводиться. Пізно. Але розмова ще триває. – А що робити, щоб світ не був таким жахливим?
Не бити по обличчю, не розібравшись… І навіть розібравшись, не бити. Краще самому йти геть. Це я затямив. А що ще?
– Шанувати прагнення жінки до самовираження! – вигукує Вікторія.
– Але ж найстрашніший злочин у нашій історії вчинила саме жінка! – сумно каже Лариса.
– Це ні про що не свідчить, – обурюється Вікторія, – владна мати, якої боїться дорослий син, – це один із найстрашніших діагнозів українського суспільства! Це, без перебільшень, національна трагедія України!
– Будемо сподіватися, що наш хлопчик усе таки виріс, – каже Лариса, поки Дмитро подає пальто їй, а потім Наталі Никонівні, – Дякую, Дмитрику! Але як ростити тих синів? Я питаю, як їх ростити, – вона сердито дивиться на Ярослава, який колупається в носі.
– Все буде гаразд, у тих хто вижив у цю зиму, – каже Наталя Никонівна. Занадто мужні стануть м’якшими. Сини подорослішають.
– Вероніка не захотіла сина, – сумно згадує Дмитро.
– В мене буде дівчинка, – виклично відповідає Вікторія, – в жінки, в якої росте син, поступово неодмінно активізується приспана архаїчна свідомість.
Всі виходять на вулицю. Сідають у машину і їдуть темною вулицею вниз. Всім близько, але в цю холодну ніч їхати значно краще, ніж іти пішки. Навіть якщо їдеш не в розкішній «Мазді», а в старій «Ладі».
Спочатку відвезли Наталю Никонівну. Тепер везуть додому Ларису з Ярославом.
– Ось клініка Женикової мами, – сказала Вікторія, коли вони проїхали повз старовинний особняк за парканом, зусібіч оточений новими будівлями. І синій лікарняний ліхтар в одному з вікон горить особливо зловісно, і всім стає моторош но, і назад, відвізши Ларису з Ярославом, Дмитро їде вулицею Артема.
– Давй покатаємося містом, тату, – просить Вікторія.
Дмитро згодний. Завтра вихідний. Він теж не від того, щоб поїздити порожніми нічними вулицями. Він часом у такий спосіб лікувався від нестерпної журби у ті півтора роки, коли його дівчата пішли від нього, і ті нічні прогулянки розвіювали тугу краще, ніж горілка.
– Поїхали, доню. Тільки май на увазі: скоро та грізна година, коли в цьому місті трапляється більшість лих.
– Трошки, тату! Зараз тільки пів на другу… Як ти гадаєш, що мамі хотіла передати її мати?
– Схоже, про це ми так і не довідаємось. Я більше згоден із твоїм припущенням, ніж із Ярославовим… Та це не так і важливо… Важливіше, як маємо реаґувати на злочин проти Вероніки. Але про це ми думатимемо потім… А поки що давай півгодинки поїздимо містом без думок.
– Давай. Тільки ти вже от от з’їдеш на Хрещатик і будеш підніматися на Печерськ. Краще не їхати туди!
– Так, я теж не хочу до сірого будинку. До того ж, я там уже був сьогодні.. себто вчора… Куди поїдемо?
– Прямо – Печерськ, праворуч – Червоноармійська, я її ненавиджу.
– Я теж.
– Ліворуч – Поділ. Маму погубив не Поділ, а Печерськ…
Поїхали ліворуч. Принц у казці теж, здається, їхав ліворуч.
Дмитро повернув по Хрещатику ліворуч, повз філармо нію, а потім – знову ліворуч, на Поділ. Промайнули темні парки, гойднув хрестом угорі підсвічений Володимир і швидко зник у темряві. Праворуч пропливла сонна Поштова площа, і вони в’їхали на яскраво освітлену вулицю Сагайдач ного, де ще й досі вирувало нічне життя.
– Поверни на набережну, – попросила Вікторія, – не треба їхати на Контрактову.
На Ігорівській було темно, і Дмитро ввімкнув фари.
Зрадливе місто, знане не з фасаду,
В тобі такі провалля небуття!
Не розібрати, де любов, де зрада,
Де світлий гріх, де чорне каяття…
– Це вірші…
– Так, його…
– Ось тобі набережна…
– Дякую, тату… Доїдемо до колишнього причалу номер сім, а потім – до Житнього, і – по Глибочицькій додому.
– Гаразд, доню. Як скажеш.
Дмитро злегка натис сирену, коли вони проїхали повз ТУ відреставровану кам’яницю, і тоді Вікторія сказала:
– Як ти думаєш, тату, бабуся Марія могла вбити твого батька? А може, вона щось зіпсувала в його мотоциклі? Ти так не думаєш?
– Я так не думаю, Віко, – різко відповів Дмитро. Знову вона про це! Навіщо це тут і зараз?
– А ти знаєш, тату, діда Івана вбила я… Не те що вбила, але я зробила, щоб воно так вийшло. Коли ми в’їхали в ту хату, ще не було закінчено ремонт і не були приварені ґратки на одному з балконів. Мама замикала на ключ ту кімнату. А я, можна сказати, навмисне одного дня залишила її незамк неною. Дід погано орієнтувався в новому домі…
Довго їхали мовчки. Нарешті Дмитро заговорив:
– А мама знала?
– Ні! Вона б цього не зрозуміла. Хоч він «ненормативив» її мало не щодня.
– Не знаю, чи простить тобі Бог, а я… не беруся судити тебе, доню.
Далі вони їхали мовчки вздовж трамвайної колії. Глибо чиця також була яскраво освітлена, а з обох боків темніли прадавні Щекавиця й Хоривиця. Потім старовинні київські гори лишилися позаду, з обох боків спливли старі сонні фаб рики. А потім стара «Лада» кольору березневої ночі знову виїхала на вулицю Артема і повернула ліворуч, до Львівської площі.
