Текст книги "Измена. Zrada made in Ukraine"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

– Не говори мені про того батька, ми мали радість його тут глядіти. Я тобі ще покажу його кімнату… А щодо горілки, то в нашому навчальному закладі всі п’ють. Дівчата п’ють. А вже хлопці! Я розумію, якби я кололася. А пити – це святе!

– А я прошу тебе зменшити свою дозу.

– А як не послухаюсь, то заїдеш у вилицю!

Це був козирний туз дочки, який йому не було чим крити. І тоді він витяг свого козира, який вирішив був не витягати взагалі.

– Якщо ти вже така самостійна і незалежна панна, то навіщо тягаєш гроші у батька зі схованки?

– Які гроші? Я тебе питаю, які гроші?

– Шістсот гривень. Які лежали в секретері у вітальні.

– Я щось не в’їду. Який секретер, у якій вітальні?

– Секретер у вітальні, там де ми жили разом.

– У бетонці?

– В тебе, здається, лишалися ключі від неї.

– Я ними ніколи не користувалася. А в тебе пропали гроші?

– Мене деякий час не було в Києві. Я був у Блюхівці на могилі твоєї бабусі. Там захворів, замість тижня пробув три. І за цей час…

– А може, ти забув і поклав їх в інше місце? Ти пошукай їх.

– Я, Віко, пам’ятаю, що й куди кладу…

– Дивно… Я й забула ту хату, як кошмарний сон, а тут раптом таке. Ти пошукай гроші, добре, тату? – Вікторія пере стала бути аґресивною, а Дмитро спочатку відчув задоволен ня, що зумів приборкати язикату дівчину, а потім йому стало сумно: от уже вдаєшся до дипломатії із такою шмаркачкою.

– Ти з роботи? Я не спитала. Як ти голодний, я можу зварити суп швидкого приготування. У мене є югославський.

Його навіть собаки їдять!

– Собаки? Ти хочеш мене почастувати стравою для собак?

– Страви для собак дуже дорогі, значно дорожчі, ніж для людей. А пакетні супи собаки не їдять. Але цей, югославсь кий, їдять з апетитом.

– Дякую, Віко, твої канапки дуже класні, або як треба казати? кльові?

– Прикольні.

– Так, так, прикольні. Але давай почекаємо Ларису.

– Давай. А поки що я покажу тобі наш дім.

Вікторія показала батькові усі три спальні, включаючи дідову.

– Тут, звичайно, приміщення потребує ремонту, – сказав Дмитро, роздивляючись плями на стінах і геть попсовану підлогу.

– В мене немає грошей, – зітхнула Вікторія.

– Зате в тебе є батько, який уміє все це робити. – І… скільки це буде коштувати?

– Я ще не дійшов до того, щоб брати гроші з рідної донь ки.

– Але тоді я повинна буду готувати для тебе супи з м’яса і овочей, а в мене на це немає часу! Я вчуся!

– Віко, я ж не плачу за твою освіту, як багато інших бать ків дорослих дітей! Отже, я цілком можу виконати ремонтні роботи для тебе безкоштовно і без якісних супів.

Вікторія не змогла втримати посмішку і сказала батькові, що він, здається, класний мужик. А потім згадала, що сьогод ні дев’ятини по мамі і відчула, що зраджує її світлу пам’ять, заграючи з батьком, і виправила ситуацію тим, що схлипнула і застогнала, мовляв, вони з мамою завжди хотіли мати хатню робітницю. Такі жінки, як вони, заслуговують на це!

Дмитро зітхнув, що він і сам винен, що Віка виросла самовпевненою феміністкою. Пригадалось, як дочка незграб но несла тацю з тарілками з кухні до святкового столу, і дядько Володя присоромив її: «І що то за господарочка, яка не може спритно подати такої дрібнички! Хлопці любити не будуть!» І дванадцятирічна дівчинка спересердя кинула тацю на підлогу і закрилася у своїй кімнаті з плачем: не треба нам таких хлопців, які люблять офіціанток! А Дмитро напустився на Володю: які хлопці? Дитині вчитися треба! І Володя за свій невдалий педагогічний випад був змушений збирати битий посуд із підлоги.

У двері подзвонили Лариса з Ярославом. Коли гості чіп ляли свої кожухи, вішалка впала, і Дмитро знову мав би шанс швидко врятувати ситуацію, але в цьому домі немає елемен тарних інструментів, щоб наново почепити вішалку. Він пообіцяв зробити все це найближчим часом, а поки що гості склали верхній одяг на крісла в холі й пішли до столу.

У Ярослава волосся змащене якимось запашним розчи ном. Із нагрудної кишені піджака стирчить чорна хустка, на руці жалобна європов’язка, і сам він ретельно тримає на обличчі фальшиву трагічну маску. Він хапає кулончик на шиї у Вікторії, і Дмитрові хочеться дати йому по руках. Але Вікторія каже «заберись» із кокетливим смішком, і батько вирішує не втручатися.

Сіли до столу.

– Ви, як я бачу, вже почали без нас, – каже Ярослав.

Лариса смикає сина:

– Батько з донькою мають право випити самі, без будь кого… Гаразд, хай земля буде пухом нашій незабутній Вероніці, мир її пам’яті!

Випили. Вікторія знову пепехилила повну. Ярослав також.

– Куди тобі пити, малятко, – каже кузенові Вікторія, – ти ж іще секондарі скул (середня школа (англ.)) не подужав.

– У мене все попереду, – жує рибні делікатеси Ярослав, – моє майбутнє – прозоре, як сльоза.

– Від Володі немає вістей? – питає Дмитро.

– Ще тієї осені передав гроші. Більше ніяких знаків уваги не надходило, – байдуже відповідає Лариса і відразу переводить розмову ближче до предмету:

– Мені на роботу дзвонила Катерина Рачко. Розповідала про вашу недавню зустріч.

– Це та сама? – цікавиться Вікторія.

Дмитро сердито кладе на стіл ніж і виделку. Він ледь стримується.

– Віко, ти вдаєш, ніби така доросла пані. Але першою ознакою дорослості є відчуття того, що і де можна говорити.

– А бити жінку по обличчю можна? – зі сльозами в голосі відповідає Вікторія. Слово бере Лариса.

– Увага! Ми зібралися по перше, щоб згадати Вероніку.

А по друге, щоб поміркувати, що нам відомо про її загадкову загибель. Ми зараз не обговорюємо питання вірності й зради.

Залишимо всебічне осмислення цих питань філософу Мур чику. Я тебе не розумію, Віко! Ми, здається з тобою про все домовились! Я згадала Катерину не для того, щоб думати про майбутнє, а не про минуле! Ніби ти не знаєш, що в чоловіків подружня зрада часто йде не через сереце. Все відбувається просто тому, що в деяких чоловіків…

– Сперми забагато… – підказує Ярослав і відразу ховається під стіл, бо Лариса люто замахується на нього, а потім звертається до Дмитра:

– Дмитре! Оскільки його батько зник у невідомому напрямку, я прошу тебе як найближчого родича застосувати силу і вивести цього мерзотника з за столу!

– Це не мерзота, – виправдовується Ярослав, – це пост модерн!

– За поминальним столом не може бути ні постмодерну, ні ненормативної лексики!

– А я не вживав ненормативки, тільки медико біологіч ну…

Ярослав почав дратувати навіть Вікторію.

– Ходімо, я тебе посаджу на телевізор, – каже вона.

Двоюрідні братик і сестричка виходять у хол, Лариса з Дмит ром лишаються наодинці.

– Отакі в нас діти, Дмитре. Твоя значно краща. Вона добре вчиться, а цей ще й двійочник. Крім того, погодься, в неї є певні підстави мати зуб на тебе. Але ми з тобою вже говорили: або ти сидиш удома і ми тебе не чіпаємо, або розпочинаємо нелегкий шлях зближення…

– Я вже з усіх сил намагаюся згладжувати гострі кути… І потім, Ларисо, я був у лікарні і дещо довідався.

До кухні заходить Вікторія. Вона бере для Ярослава тарілку рибних делікатесів, чарку і півпляшки горілки, й зі словами «щоб він нам не заважав» виходить у передпокій і знову вертається.

– Ти його не дуже напувай, Віко, мені його вести назад.

– А він скоро засне, – відповідає Вікторія, – а потім проспиться і буде, як огірочок. – І далі до батька:

– Тату! Давай так: я не нагадую тобі про твої паскудства, а ти не втручаєшся у мій спосіб життя. І тоді все буде гаразд!

Домовились? Ну то наливай! Я думаю, мама не була б проти.

Вона завжди натякала мені, щоб я подзвонила батькові, під’ї хала до нього, випила з ним чарочку на кухні…

– Ти б не дуже пила, Віко, – каже Лариса, – бо я дуже б хотіла, щоб ми усі втрьох поговорили про все, що знаємо про останні мамині години. Дмитро останній з нас бачив її живою.

– Отже, засідання веду я, – твердо оголосила Лариса.

Запитання номер один: чому ми вважаємо, що Вероніка померла не своєю смертю? Прошу висловлюватися з цього питання.

– По перше, мама не могла вмерти просто так. У неї були такі досягнення! Все було попереду!

– На жаль, доню, це несерйозне пояснення…

– Серйозне! Цілеспрямованість та повнота індивідуаль ного буття дає організму сили опиратися будь яким хворобам! Віра у своє призначення лікyє навіть від раку! А що вже казати про грип!

– Тетяна Віталіївна казала, що грип буває непередбачу ваніший за рак.

– А хто така Тетяна Віталіївна, можна запитати?

Вікторія і Лариса обмінялися виразними поглядами.

– Це мама Мурчика, – відповіла Лариса.

– А чи можна запитати, хто такий Мурчик?

– Це… як би це краще сказати.. це… автор п’єси «Дорога Зради», яку Вероніка ставила в своєму театрі «Трясоспис».

– Між іншим, на сорок днів буде знову цей спектакль. Ти, тату, маєш його неодмінно побачити!

– Гаразд, Віко, я знаю про цей спектакль… Але, якщо вже ми тут сидимо, то давай відповідати на поставлене питання.

А ти відповіла тільки «по перше».

– Добре. По друге, мамі стало краще. Вона не померла тоді, коли в неї була температура сорок! Але чомусь це ста лося, коли їй стало значно краще. А по третє, це те, що казали ви, тьотю Ларисо. Набряк гортані – це алергійна реакція, а не симптом грипу.

– Дмитре, яка твоя думка з цього питання?

Дмитро зітхнув. У нього защеміло в очах. Він ковтнув повітря, змушуючи себе говорити спокійно:

– Вероніці не було погано, коли я бачив її напередодні. Їй не сподобалось, що я прийшов, я це відчув. Але вона не була ні налякана, ні обурена. Просто дивилась на мене як на чужу людину. Я приніс троянди, вона їх взяла…

– Тобто ти стверджуєш, що твій прихід не міг викликати в неї нового загострення хвороби?

– Стверджую! І лікар Ольга Павлівна, з якою я розмовляв сьогодні, може це підтвердити. А також стверджую, що мені дзвонили напередодні. Сказали, щоб я приїхав саме до цієї лікарні. Щоб звернувся до баби Зосі. А також стверджую, що бачив бабу Зосю в домі батька Вероніки на Подолі вісімнад цять років тому, коли приходив туди по речі Вероніки.

– А може, ти помилився щодо баби Зосі?

– Віко, ти бачила її сама. Другого такого обличчя немає. Її побачиш один раз – і впізнаєш через п’ятдесят років.

Більше того. Саме з нею я домовився, щоб вона винесла одяг твоєї мами. І вона все це зібрала і подала мені через вікно, що виходило на вулицю, до Дніпра. Щоправда, я не знав, що ту жінку звали Зосею.

– Я чому питаю, чи ти не помилився. Мама не казала мені нічого такого про неї. Вона не казала, ніби то її давня знайома. Хоча вона дуже багато розповідала мені про своє життя в батьковому домі.

– У тебе все, Дмитре?

– Наразі все.

– Але не все у Вікторії. Розкажи про дзвоники чи то з Дубового, чи то з Блюхівки.

– Так! За декілька днів до того, як усе це сталося, сюди дзвонили. Я була певна, що то була бабуся Марія…

– Бабуся Марія померла дванадцятого червня минулого року. Я провів її в останню путь. Я стояв біля її труни над розритою ямою. Я бачив, як накривали її труну, я кидав на неї землю. А вже цього січня я встановив хрест на її могилі.

– Я не певна, було дуже погано чутно! Я не знала, що бабуся померла!

– Але ти чомусь подумала, що то був дзвоник не з Києва?

Були не такі сигнали?

– Ой, я не пам’ятаю, чи то були міжміські сигнали, чесно кажу, не пам’ятаю. Я прийшла від мами дуже втомлена. Це було ще тоді, як мамі було погано.

– Ти не можеш пригадати, коли саме був той дивний дзвоник?

Вікторія підійшла до календаря на стіні.

– Мами не стало в ніч з неділі на понеділок, в ніч з двад цять п’ятого на двадцять шосте. А до лікарні вона потрапила сімнадцятого, ми викликали швидку. То була субота, її завезли до чергової лікарні. Вісімнадцятого я туди дзвонила, не додзвонилася, поїхала туди. Мамі було зовсім погано, і ніч з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте я в неї сиділа. Я пішла додому, подзвонила Женику. Ні, він сам дзвонив… Потім він пішов до мами і сидів у неї ніч, хоча потреби вже не було.

Але йому хотілося виявити себе. Що далі було? Далі я хотіла йти до мами вже увечері, але мені подзвонили, то була По ліна, сусідка по палаті, і сказала: приїдьте заберіть вашого хлопчика. Він лежить у нас у палаті напівдохлий, а ми не можемо перевдягтися. Я приїхала, забрала Женика, відвезла його на таксі на Печерськ… так, а мамі тоді вже було значно краще! Ніби Женик забрав на себе частину її хвороби…

– А ти казала, від нього ніякої користі.

– Так, але я його повезла на таксі додому, і він сказав, ніби має чим розрахуватися, а потім мені довелося платити остан ні гроші…

– Ну то він поверне! Ти тільки йому нагадай! Але ми не про нього! Який то був день тижня? Понеділок?

– Вівторок. І той дзвоник був у вівторок. Коли я відвезла його додому, він був наче п’яний. Я його піднімала на поверх і боялася, чи вдома його матінка Тетяна Віталіївна. Але вона, слава Богу, була вдома. Вона іще мене почастувала кавою і спитала, в якій мама лікарні. Я встигла на третю пару. Потім зайшла додому. А потім заїхала до мами. І саме того дня був той дзвінок, нібито з Блюхівки. А ти саме в той час був у Блюхівці, тату?

– У вівторок, якого? Двадцятого? Ні, на Водохрещу я був у Дубовому, а не в Блюхівці. Я дуже хворів у перший тиж день січня. А потім поїхав до Дубового, бачив Валерку, він був зовсім поганий, нерадісна була зустріч… Але я бачився зі своїми шкільними друзями, багато з них там живе.

– Але, принаймні, в Києві тебе не було?

– В Київ я повернувся в суботу. До речі, я був у лікарні сьогодні і хотів розповісти про це.

– Ми неодмінно все вислухаємо, але давай спочатку закінчимо із підозрілими дзвониками з Дубового й Блюхівки.

Отже, ти вважаєш, Віко, що той дзвоник був увечері, у вівторок, двадцятого січня.

– Так, це точно! У мами ще три чи чотири дні трималася температура, але вона вже не марила. І я вже ходила не щодня – пам’ятаєте, тьотю Ларисо, одного разу були ви. А з п’ятниці їй взагалі стало краще, і в неї були її актори, був той придурок Адріян. В сyботу вранці в неї був Женик, якому б ще не варто було виходити, але йому стало краще, і він побіг… Ні, той дзвоник був у вівторок, я точно в цьому певна.

– Я чому допитуюсь про той дзвоник? Немає сумнівів, його хтось свідомо сфабрикував. Може, нам пощастить узяти чиюсь специфікацію телефонних розмов. І це буде доказ.

Гаразд, а тепер ще раз коротко, що ти тоді чула?

– Було дуже погано чутно. Говорила жінка. Вона не назвалась. Cказала: Віко! Чому ти навіть не приїздила на Різдво? Я кричала: нічого не чутно, передзвоніть! Це бабуся?

А там знову повторили про Різдво. – І твоє ім’я називали? Бо може просто хтось не туди потрапив?

– Так, називали! Точно! Я чула десь таке: Віко, ти вже другий рік не їдеш на Різдво! Чого мама не їде до мене?

– Гаразд, облишимо це. Тепер ти, Дмитре. Тобі дзвонили у неділю?

– У суботу. В неділю я був у лікарні. Мені дзвонили у суботу – було темно, але зараз темніє рано… Десь, може, о шостій… І тепер, щодо цього дзвоника. Я говорив сьогодні з лікаркою Ольгою Павлівною. Вона казала, що міг подзво нити хтось із хворих. А ще вона казала, що в палаті з Веро нікою була якась істерична особа Поліна.

– Я її знаю. Вона, між іншим, могла. Не сподобався їй Женик, не сподобався кретин Адріян, ну то зателефонуємо законному чоловікові, ніби то її діло. Це, між іншим, вона сказала мені, що ти був у мами напередодні… Це вона, Поліна. Інакше звідки б я знала?

– A я не бачив ніякої Поліни. Бачив тільки огидно брудне ліжко.

– То було її ліжко. Значить, мама щось їй розповідала, коли ти пішов. може, навіть, щось абсолютно нейтральне.

– А тепер давайте повернемося до баби Зосі. Я на сто відсотків певен, що це та сама жінка, яка була в домі Івана Раєвського вісімнадцять… ні, вже дев’ятнадцять років тому.

Ці вивернуті губи, ці кошлаті брови – їх не забудеш. Я не відразу згадав, де я її бачив. Але згадав. Власне, щоб погово рити про ту бабу Зосю, я і їхав до лікарні. І Ольга Павлівна сказала, що вона звільнилася з лікарні минулого понеділка!

Тобто в день… в день смерті, кончини, загибелі… – називайте це, як хочете…

– Це серйо о озно, – озвався від порога Ярослав, який уже виспався у кріслі у передпокої і уважно слухав хід розслідування загадкової загибелі Вероніки Раєвської. – А може, та баба Зося – просто диявол? Убила бідну тьотю Вероніку і повернулася у пекло? Це дуже логічно! Тьотя Ніка була просто ангелом на землі! Я її любив! І вона мене теж! Її всі любили!

– Ярославе, облиш блазнювати! – Її не можна було не любити! – Ярослав говорив з інтонаціями поганого актора, – а диявол таких не любить!

– Та замовкни ти зі своїм дияволом, єдина тема, яку ти здатен розробляти, – невдоволено озвалася Вікторія.

– Так, я хотів би навчатися на факультеті дияволо знавства і сатанізму! Чи десь ще не відкрили такий?

– Не відкрили! Тобі треба орієнтуватися на етноґрафію.

Або на українознавство… А поки що не заважай нам!

– Дайте ще рибки – не заважатиму.

– Отже, баба Зося звільнилася з тої лікарні буквально в день смерті мами?

– Так! І лікарка Ольга Павлівна запевняє, що й гадки не має, куди вона могла подітися. А санітарка у вестибюлі сказала мені, що та баба Зося у лікарні жила. Не мала де жити і жила в лікарні.

– Це схоже на правду. Вона була у лікарні щодня. Зазви чай, санітарки і медсестри то є, то їх нема. А ця була завжди.

Я на це звернула увагу.

– Ну, то якщо її пригріли у лікарні, то вона мала трима тися за таку роботу обома руками!

– Але якщо вона вчинила злочин, то мала тікати подалі! І якомога швидше!

– Вона була нібито непогана бабця! Вона купувала мамі сік за свої гроші!

– То, може, вона й підсипала щось, що викликало у Веро ніки алергію! І ще одне. Чи можу я поставити питання щодо купівлі цієї квартири?

– Звичайно!

– Хто власник цієї хати? Скільки осіб?

– Зараз тільки я сама. Заповіту не було. Мама не збира лася туди… Очевидно, переоформити її на себе я зможу знов таки тільки через півроку.

– Якщо не буде інших спадкоємців…

– На що ти натякаєш, тату? У мами не було інших дітей.

– Але в неї є якісь брати, якісь сестри… – Є. Але донька – першочерговий спадкоємець.

– Ми іноді починаємо робити ремонт, і тут бозна звідки з’являються якісь спадкоємці, які примудряються довести, що вони непрацездатні і тому їм належить частина площі. Іноді власники квартир виплачують таким бідним родичам якусь суму, щоб вони відчепилися. Хоч би ти не опинилася в такому стані, Віко!

– Але тоді, після смерті діда, справа була серйозніша, бо йому ті підозрілі родичі були значно ближчі. І ніхто з них ні на що не претендував. Логічніше було діяти тоді.

– Ці ж люди, як я розумію, не є якимись організованими мафіозі. Діють собі, як їм підкаже їхній невеличкий розум.

Але й вони загрожують нам і можуть комусь укоротити віку… І ще одне, якщо вже ми говоримо про це… та сама… моя ранкова співрозмовниця… – Дмитро тепер боявся вимовляти ім’я своєї колишньої коханки.

– Вона мені теж розповідала по телефону про розбиті вікна у кав’ярні біля Дніпра, – перебила Лариса. – Туди, звісно, можна піти попити кави, це дорого не коштуватиме.

Але я дедалі менше вірю у версію щодо кримінальних роди чів. Ці телефонні дзвінки вам обом. Це були якісь хитрі дзво ники. Люди з життєвого дна, які їдять зі смітників і б’ють вікна у кав’ярні, не додумались би до таких прийомчиків. А це робилося для того, щоб Вікторія в усьому винуватила свого батька і його рідню і не написала заяви про те, що вона не погоджується з довідкою про смерть і наполягає на подальшому розтині, на з’ясуванні причин смерті… І хто б це міг такого накрутити?

– Ольга Павлівна мені так і сказала, що ми мали б відразу дошукуватися правди, поки… поки Вероніку не було похо вано. А тепер усе це з’ясувати значно важче. Проте бабу Зосю все одно треба розшукати. Її зникнення не може не бути пов’язане зі смертю Вероніки. Це вже занадто дивний збіг.

– Мені страшно, – сказала Вікторія, – тату, залишайся тут на ніч!

– В мене немає зубної щітки, – зітхнув Дмитро.

– Я тобі дам! Ми з мамою привезли з Америки багато зубних щіток на сувеніри! Щоб в усіх зуби були, як у амери канців! І Дмитро залишився на ніч у помешканні дочки. Лариса йшла додому із глибоким задоволенням від виконаного обов’язку – батько й доня помирилися, дитина доглянута.

Вікторія вийшла провести Ларису і Ярослава до ліфта:

– Тьотю Ларисо, я вас дуже прошу! Позичте мобілку! До завтра! Я вам завтра занесу у ваш офіс!

Лариса великодушно простягла їй телефон.

Для батька й доньки почалися звичайні тихі будні.

Дмитро ночував у домі Вікторії, але часом навідувався на свою Воскресенку. В перші дні Вікторія дуже просила його відразу після роботи йти сюди, до нового дому, бо їй страшно. А коли через два дні після дев’ятин він сказав дочці, що буде пізно, бо йому все таки треба заїхати додому взяти щось зі своїх речей, вона нагадала йому, щоб він пильніше пошукав грошей, які нібито вона в нього взяла… У секретері лежали шістсот гривень, і він забрав їх з собою, і коли ввечері повернувся до дочки, то віддав їй ті гроші.

– Тримай!

– Що це?

– Ті шістсот гривень, які ти поклала замість тих, які взяла раніше.

– Це твої гроші. Ти їх просто недогледів.

– Віко, дитино, там було шість сотень. – І тут шість сотень.

– Там було шість новеньких купюр по сто гривень. А тут і двадцятки, і десятки, і навіть п’ятірки.

– То це в тебе нечистий розміняв. Я тут ні до чого.

– Ти наче твій двоюрідний брат Ярослав.

– Не порівнюй мене з цим недоумком.

– Віко, і все таки, щоб більше не повертатися до цього. Я поміняв замок у хаті на Воскресенці. Ось тобі ключ, і більше його нікому не давай.

Вікторія нічого не сказала. Але було видно, що вона зраділа і зміні замка, і поверненим грошам.

Після роботи батько йшов до доньки. Вікторія купувала дорогі продукти швидкого приготування, в целофанових плівках – батькових грошей вистачало на те. Іноді Дмитро згадував свої студентські роки в гуртожитку і готував суп харчо або борщ. Вікторія їла. Часом до неї заходили її студентські друзі Люся і Костик, і вони вчотирьох пили пиво і говорили про все і ні про що. Інколи Костик розпитував Дмитра Миколайовича про деякі реалії радянського життя і ретельно занотовував почуте у блокнот.

У помешканні було три спальні – та, де жив дід, кімната Вікторії та колишня кімната Вероніки. Ту кімнату й зайняв Дмитро. У цій невеличкій кімнаті на стінах висіли картини й фотокартки з нового життя його дружини, насиченого цікавими подіями, яких у неї не було в домі її чоловіка. І він годинами вдивлявся у світлини акторів театру «Трясиспис». І довго не відводив очей від календаря з розкішними зобра женнями каньйонів, озер і узбереж великої заокеанської країни, яку небіжчиця Вероніка відвідала минулої весни. Він дивився на всі ці свідчення її нового життя і дивувався сам собі, що вже не мучиться тим так нестерпно, коли не хотілось нічого знати, тільки заливати всі неймовірні припущення горілкою. Півторарічне провалля минулося. Він обережно брав книги Вероніки з полиць і, гортаючи їх, тихо думав: це ж треба! Читала Берґмана! А колись так само, як і великий шведський митець, тікала світ за очі з дому подалі від рідного батька.

А вечорами, після роботи, Дмитро потроху приводив до ладу кімнату, яку запаскудив Іван Раєвський за той недовгий час, поки жив у ній, і думав, що все таки не втекла Вероніка від свого жахливого батька, не сховалась вона від нього. Як же вона тоді бігла у кімнатних капчиках, у старій болоньєвій куртці, з якої крізь дірки випадав ватин… Дмитро відчував серцем, печінкою, спинним мозком: Вероніку погубив той нижчий, інфернальний світ, з якого він її, виходить, так і не вирвав. І, вкотре перетираючи стіни, об які, дід Раєвський розбив не одну пляшку бозна з чим, Дмитро тоскно думав: сам винен. Якщо уже вирішив брати дружину звідти, не треба було їй забороняти спілкуватися з батьками.Треба було хоча б зрідка ходити з нею в той дім, до так званого тестя. Тоді б у його дівчат не виникло бажання потай спілкуватися з ним.

Він потихеньку розпитав Вікторію, коли вони з мамою почали ходити до діда. І Вікторія розповіла, що мама зустріла на вулиці дядька Йосю, дідового фронтового друга, який розповів, що старий генерал Раєвський залишився зовсім сам, без усіх своїх дружин і дітей. А в колишньої шкільної подруги Вікторії також був дід з марґінального світу, і її батьки примудрилися заволодіти житлом того напівбожевільного діда, а потім вигідно продати його.

Отож, Вероніка жаліла батька, а у Вікторії був чистий розрахунок. Але праґматична Вікторія швидше прихилила до себе старого п’яницю, ніж співчутлива Вероніка. Ще тоді, до сварки з ним, у його дівчат виник план заволодіти дідовою хатою. Тільки вони не наважувалися розпочати розмову з ним, з Дмитром. А тут раптом дуже доречно саме життя (а, як відомо, життя – найкращий режисер) розіграло сцену зі зрадою і вигнанням зрадниць із «бетонки» у вільний світ.

– Тільки шкода, що ти так сильно вдарив маму. Вона по тому лікувалася півроку.

Раніше Вікторія говорила, що мати лікувалася три місяці.

А Лариса говорила, що два. Але не в тому справа, Господи, не в тому справа…

– Мама спочатку тебе боялася. А потім усе пройшло.

Особливо після Америки. Усіх знайомих жінок возили до Америки чоловіки. А тут вона сама зуміла! Могла б і тебе взяти, якби ти був тоді з нами… – І хто платив за вашу подорож?

– Звичайно, сторона, що запрошує! Сто сорок баксів добових! Мама вписала мене до списку акторів аматорів, то й мені також платили добові! В Америці зелених – як того листя на деревах! – І ви грали по англійськи?

– Ні, грали по українськи, тільки роздавали глядачам синопсис п’єси по англійськи. – І… автор п’єси також там був?

– Мурчик? Ні, він лишався тут. Його мама саме тоді захворіла, і він не поїхав.

– Але збирався?

– Збирався. А чому ти питаєш?

Дмитро дуже важко осмислював усе, що поступово дові дувався про чоловіків у житті його Вероніки. І про те, що було до нього, і про те, що після. Він нічого не знав про Вітьку. Молодесенька Вероніка вже була не дівчина, коли вони одружилися, і Дмитро ніколи не питав її, хто? Він чо мусь думав, що її зґвалтували, може, навіть і власний батько.

А виявляється, був отой Вітька, поряд із яким її поховали.

Ну гаразд, діти дна рано дорослішають. Вітька так Вітька.

Але вона весь час пам’ятала того бідного хлопця і спорудила надгробок його могилі, ніби передчувала… Що ж було в нім такого, чого не було в її чоловікові?

А потім оцей драматурґ, з яким, як висловилася Вікторія, маму поєднувала в е л и к а т в о р ч а д р у ж б а. Він сидів із нею в лікарні, і, між іншим, як сказала Вікторія, це він приніс до лікарні оте розкішне простирадло із віночком квітів посередині, на якому вона померла. Теж, вочевидь, щось таке давав Вероніці, чого не міг дати він. Але і йому Катерина Рачко давала щось таке, чого не могла дати Вероніка… Ні, нехай його судять відкритим судом, нехай засудять до страти, яку збираються відмінити, але він ніколи не прийме для жінки того, що підходить чоловікові!.. Якщо вимагає ситуація, він може вдавати, ніби прийняв, але ніколи не прийме в душі!

А ще був отой фат Адріян. Годований сивий мерзотник, весь у шкірі, з золотим перснем. Але, слава Богу, принаймні з цим індиком тут не панькалися. І Вікторія, коли він з’явився з кошиком квітів, оповитим жалобною стрічкою, покликала батька зі словами: «Дмитре Миколайовичу!

Покажіть цьому чоловікові, де ліфт у нашому домі! Якщо ви ненароком скинете його до ліфтової шахти, за ним ніхто не плакатиме!»

Але це все таке малозначуще у порівнянні з життям і смертю! Для Дмитра стало справою честі довести, що Веро ніку вбив кримінальній світ, від якого він її всіма силами захищав, і який вона так не хотіла забувати. Він розпитував доньку, що за люди крутилися в домі діда Раєвського. Бо тоді, коли він забирав звідти речі Вероніки, у тих подільсь ких «хоромах» весь час було повно всілякого підозрілого люду. Він ніколи не забуде довгого стола, за яким сиділи люди без віку, без статі, і, як йому тоді здавалося, без волосся і без зубів. Вони запрошували його випити з ними, просили не гидувати і не гордувати ними, бо вони теж люди. А Вікторія розповідала, що коли вони з мамою почали навідуватись до діда, в помешканні біля Дніпра, крім самого діда, жили тільки протяги і величезні бездомні пси. Двох із них, яких так і звали – Генералісимус і Маршал, дід привів із собою сюди. Довелося порадитися з ветеринаром і підсипати їм порошку до страв. Маршала взяло відразу, а Генералісимус вив дві доби.

– Він помер у тому кутку, де ти зараз стоїш, тату. Біля цих ідіотських валіз, треба буде колись викинути їх!

Дмитро уважно перебрав усе, що було в старих валізах у кімнаті діда. Там не було нічого цікавого, принаймні в контексті загадкової загибелі Вероніки. З дідових документів був тільки його військовий квиток. Не було ніяких шлюбних свідоцтв, за якими можна було б розшукати його дружин.

Вочевидь, «генерал» не обтяжував себе реєстрацією шлюбів.

Було багато нагород – медалі і навіть два ордени і посвід чення до них, – схоже, Іван Раєвський був бравим воякою, а потім не знайшов себе у мирному житті. Більше п’ятдесяти років по закінченні війни пив, наче сьогодні День Перемоги…

Але що робила в його домі баба Зося? І які життєві шляхи привели її до лікарні, де померла Вероніка?..

Женик сів на ліжку і протер окуляри. Знову він спав в окулярах, і знову йому снилося, що він тихо пестить уві сні волосся Вероніки, не бачачи в темряві її обличчя. А проки нувся від того, що на голову вилили узвар разом із сухофрук тами. І знову він перевіряв, чи не мокра постіль, і навіть зазирнув під подушку, чи немає там мокрих рудих яблук.

Якби не ці сухофрукти, сон був би такий чудовий, такий ніжний! Жодної ночі вони з Веронікою не спали разом! А вони так любили одне одного! Проте, коли в дні материних нічних чергувань вона приходила до нього, то ніколи не залишалася на ніч. Він так мріяв, прокидаючись серед ночі, торкатися її русявого волосся… А вона завжди поверталася додому, хоча й пізно. Чи то його матері соромилась, чи то своєї доньки.

А тепер та донька, здається, помирилася зі своїм батьком і живе з ним у помешканні, яке дісталося їм завдяки Вероніці.

Він уже двічі чув чоловічий голос по їхньому телефону.

Дочка запросто зрадила пам’ять матері. Вікторія казала, що хотіла б зустрітися з ним, обговорити деякі обставини загадкової смерті Вероніки. Якби від того Вероніка встала з труни! Які вже тут загадки – мама казала йому, що від грипу можна чекати всього. Це хвороба, підступніша за рак. Від грипу можна чекати всього, чого завгодно. Так само, як від комп’ютерів або щурів. Мама, щоправда, не фахівець з інфекційних хвороб, а травматолог. Але вона – лікар із величезним стажем і розуміється не лише на своїй спеціаль ності.