Текст книги "Измена. Zrada made in Ukraine"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

– Я думаю не про тебе, а про неї! Для тебе це чудовий варіант! На сім років старша, з дорослою донькою! Ніколи не постане питання про одруження! Я тобі говорю як жінка, яка була в її стані! Скільки чоловіків хотіло проводити час зі мною отак при свічках, коли нікого немає вдома. А мені якщо й хотілося, то чоловіка собі, батька тобі. Я не піддава лась на спокуси вечорів при свічах, але не в усіх жінок є моя сила!

Ці розмови виникали нечасто, але періодично. І одного разу він сказав:

– Замовкни! Більше я не слухаю твоїх розмов на цю тему! І вона замовкла, і розмови на цю тему більше не виникали, і він пишався, що зумів усунути матір від свого особистого життя. Але сумніви «що я можу дати коханій жінці?» зать марювали ті години високого щастя, заради яких тільки й варто жити на світі.

А тепер Вероніки нема. І мати сказала:

– Скільки житимемо, стільки будемо дивуватися жахли вій несправедливості світобудови. Молода жінка, гарна, талановита, на злеті життя. І померла такою молодою. А моя свекруха ще й досі десь смердить. Уже шість років не встає з ліжка.

Знову задзвонив телефон. Цього разу заговорили. Але Женикові здалося, що то був той самий абонент, який раніше мовчав. Чоловічий голос запитав:

– Чи можна попросити до телефону Тетяну Вікторівну?

– Віталіївну. Її зараз нема. Вона буде після сьомої. Я можу дати її робочий телефон.

– Дякую, не варто. Я перепрошую, а з ким я розмовляю?

– Це її син Євген.

– А ви… живете з мамою, чи приходите до неї в гості?

– Живу. А з ким я розмовляю?

– Колись ми з Тетяною дуже дружили, а розійшлися не найкращим чином. Але час іде, треба забувати старі образи.

А вона нібито була готова на примирення, а тепер поводить ся зі мною так брутально, так негарно. Кидає трубку, коли я дзвоню…

– Якщо ви щось маєте проти моєї матері, – різко перебив його Женик, – то скажіть це їй у вічі! А я не збираюся слухати вас!

– А ви подумайте, поміркуйте на самоті, я гадаю, вам варто зустрітися зі мною.

– А я гадаю, не варто! – І все таки запишіть мій контактний телефон. Я вас прошу. І прошу не переповідати вашій матінці про мій дзвінок.

– Я нічого не скажу мамі, але не тому, що шаную вас, пане анонімнику, а тому що не хочу неприємних вражень для неї!

– Може, у вас є службовий телефон?

– Нема. Я працюю вдома.

– Вільний художник?

– Так…

– Ну то ми з вами колеґи! На все добре! Щасти вам, Євгене! Чекатиму вашого дзвінка!

– Чекати не варто! Не дочекаєтесь!

– Ми так не можемо йти далі, Дмитре. Tи весь час повто рюєш те саме: Вероніка зі мною мала все, жила, як у Бога за пазухою. Ах, який я чудовий мужик, а від мене пішла підла жінка.

– Не підла, а дурна.

– Як ти можеш так говорити про жінку, яка лежить в землі!

– Тому й лежить в землі, що дурна! Не влаштовула б цього спектаклю зі зрадою, то й була б жива і здорова.

Ставила б своє «Отелло» і горя б не знала!

Сьогодні Дмитро дратує Ларису. Вона ледь стримує себе, щоб не вилити йому в обличчя той чай, яким він її частує біля журнального столика у своїй вітальні. Але треба стриматися. Від скандалів користі не буває. Точніше, це не той випадок, коли від скандалу може бути користь.

– Ти гадаєш, ти такий класний мужик, а вона від тебе пішла? Від класних мужиків жінки не йдуть. А як зраджують їх, то потихеньку. І не каються в тому. І Дмитро вперше подумав, що у Вероніки були всі умови для подружньої зради, якщо вже їй так хотілося. Вона могла робити, що заманеться, і ні в чому не зізнаватися. Втім, вона і не зізнавалася, вона щось наговорила таке, чого не було.

Навіщо? Їй треба було грати на сцені… грати на сцені… то хто не пускав її на ту сцену? Ну то й грала б cобі…

Сьогодні субота. В понеділок – дев’ять днів. Звичайно, він хотів би прийти. І з Вікторією хотів би спілкуватися як батько з донькою. Але донька ставить умову: вона прий матиме батька у себе (вона прийматиме, шма a aркачка!), якщо той щиро покається за той свій огидний вчинок, який призвів до розриву між ним і мамою. І Лариса не полінува лася, у свій вихідний день приїхала на околицю до його «бетонки», щоб обговорити з ним цю вимогу Вікторії. Зви чайно, у Лариси свої причини так зробити. Якщо Дмитро не опікується донькою, то Лариса як найближча родичка молодої дівчини має допомагати їй, – того вимагає мораль ний обов’язок. Лариса цього не хоче. В неї немає на це часу.

Та й грошей шкода. Краще пропити в ресторані – живемо один раз. А зв’язки береже для свого Ярослава. Тому й хоче помирити батька й доньку, вкладаючи в те дійство усі свої душевні сили.

– Ти мені можеш пояснити, Ларисо, навіщо ти переповіла Вероніці про мої стосунки з Катериною Рачко, якщо вже тобі про них стало відомо?

– Я була неправа, каюсь, – бадьоро прореаґувала на його звинувачення Лариса.

– Ти ж розумієш, це ніяк не позначалось на нашому подружньому житті.

– Позначалося, і в позитивний бік, – хитро посміхнулася Лариса, демонструючи великий досвід шлюбної та позашлюб ної практики. Дмитро мимоволі також посміхнувся, згадавши, добрі часи, коли його життя було збалансоване між цими двома жінками. Дикі зустрічі з Катериною дозволяли йому бути таким терплячим з Веронікою. Ця сучка Лариса обізнана з такими таємницями. Але цей грішний світ стоїть і ще не завалився, мабуть, тільки тому, що існують іще жінки, які просто щиро кохають своїх чоловіків і не заглиблюються в темні підвалини чоловічо жіночої каламуті. Йому дуже хотілося, щоб для Вероніки все було саме так… Втім, що вже про це говорити, як вона лежить на далекому Корчуватському цвинтарі в одній огорожі з якимось Вітею Мануліним.

– Ларисо, а чому Вероніку поховали саме на тому цвин тарі? Там десь її батько?

– Ні. Дід десь в іншому місці. Його спалили, а куди далі – не знаю.

– А чому ж Вероніка там?

– А ти був там на кладовищі? Я тебе не бачила.

– Я їхав машиною за жалобним автобусом… А потім, коли ви всі пішли назад, постояв біля могили. Чому Вероніку поховали біля якогось хлопця, що помер бозна коли? То якийсь її родич?

– Де змогли, там і поховали, – відрубала Лариса, – ти ж не займався пошуком місця для поховання дружини!

– Мене ні про що не просили. Більш того, натякнули, що обійдуться й без мене.

– Ти півтора року не цікавився, як твоя родина. Ти їх вигнав з дому, і вони навчилися обходитися без тебе!

– Ларисо, ти чудово знаєш, що все це неправда. По перше, я їх не виганяв, вони самі пішли. А по друге, я їх шукав, а мені ніхто не хотів допомогти в цьому. Ти й сама мені більше року тому сказала, що не знаєш, де вони, хоч добре знала. Це правда чи неправда?

– Правда. Але тоді була інша реальність. У Вікторії була мама, яка, як могла, дбала про неї. – І тато був не потрібен…

– Не те що не потрібен, але можна було й без нього. А тепер мами немає… – І згадали про тата.

– Погодься, Дімо, – Лариса глянула йому у вічі, – ти міг би знайти Вероніку з Вікторією, це неправда, що то було неможливо!

– Як я міг? Усі знайомі й родичі, кому я телефонував, і ти зокрема, всі відповідали, що не знають, де вони! Місце роботи Вероніка змінила, і мені не сказали, куди вона перей шла! Вікторія поміняла школу, і мені також не сказали, де вона вчиться далі! Я правду кажу чи ні?

– Правду, але не всю. І кажеш ти її собі, а не мені! Ти бачив у Будинку дитячої творчості афішу про виставу «Дорога Зради», де, як було вказано на тій же афіші, режисером була Вероніка Раєвська. І місце, де мала відбути ся вистава, теж було вказано. Я правду кажу чи ні?

– Я був на тому спектаклі, – глухо відповів Дмитро, – щоправда, не дочекався кінця.

– То що тобі заважало кінця дочекатися і переговорити з Веронікою?

– Там було дуже багато людей… Не та ситуація, щоб з’ясовувати стосунки, – похмуро відповів Дмитро.

– Але принаймні ти її знайшов! Міг подарувати квіти, поцілувати руку, домовитись про зустріч на потім. Ніби ти в сорок років не знаєш, як налагоджувати стосунки з жінками.

– Я не можу пояснити, що мені заважало.

– А я можу. Якби ти розшукав Вероніку, – і не треба удавати, ніби то було неможливо у місті, яке насправді є великим селом, – отже, якби ти її розшукав і захотів би налагодити стосунки, то мав би почати з того, що попросити вибачення за свій аморальний вчинок, після якого Вероніка від тебе пішла, а тобі цього ой як не хотілося!

– А чи є моральним зраджувати!.. – крикнув він і не завершив фрази…

– Говорили, балакали!.. – роздратовано допила чай Лариса.

Дмитро вкотре згадав, як у їхній ремонтній бригаді одна жінка весело розповідала під час обідньої перерви, як її побив чоловік через те, що вона одного разу, за її ж словами, напилася як свиня. Тоді її чоловік, з яким вона загалом мирно ділила життєві радощі й горе, мало не переламав їй хребта. Але по тому вони досить швидко помирилися і стали жити ще краще, ніж раніше, бо коли чоловік і жінка люблять одне одного, їх ніщо не розсварить. Значить, не любила, – гірко думав Дмитро про Вероніку.

– Чоловік скоріше зіп’ється, здеґрадує і здохне під парканом, ніж визнає, що був неправим, особливо з жінкою.

– Якщо чоловік оберігає жінку від усіх помийниць нашого страшного життя, то в нього теж іноді здають нерви… він може зірватися… я не кажу, що це добре…

– Але ж ти перестав їх оберігати, і вони не пішли під паркан, а радше навпаки. Деґрадував хтось інший… Те оберігання тобі було потрібніше, ніж їм.

– Ти знаєш, Ларисо, я якимось дев’ятим почуттям від чував, що не потрібен їм, і може, тому й не те що не шукав їх, але шукав не так наполегливо. Я думав: а може, у Вероніки хтось є, і вони з дочкою живуть у нього, а з мене сміються. І думав: чого я попруся туди? От же ж не прийшли навіть по свої дублянки, хоча настала зима…

– Щодо зимового одягу, то я тобі скажу, що віддала Вероніці свою шубу, а собі купила нову, коли стала працю вати у фундації. Оцю, в якій приїхала зараз до тебе. А мою стару шубу Вероніка носила минулого року, тому що боялася йти до тебе, хоча Віка пропонувала з’їздити в цю квартиру, поки ти на роботі…

«І взяла гроші в ненависного тата, поки той лежав хворий у селі…» – гірко подумав Дмитро, але не сказав того вголос.

– Але потім вона ходила до психоаналітика і поступово позбулася страхів стосовно тебе. Ти хоч і оберігав її, але й пригнічував.

– Ларисо, а що то за психоаналітик? Вже декілька разів я чую від тебе, ніби психоаналітик навчив Вероніку не боятися мене. Вона мене не боялася! Вона могла тижнями не підпускати мене до себе! Вона могла не приготувати обід, бо в неї боліла голова, і я ніколи не дорікнув. Пригнічена! Залякана!

– Якщо ти хочеш зустрітися з цією жінкою, то будь ласка!

Вона володіє трьома мовами, до неї ходять іноземці!

– А по нашому вона говорить?

– Ой, ну звичайно, говорить! Вона обслуговує нашу фундацію на предмет стресів. Тепер наш колективчик працює значно продуктивніше, ніж до того, як Наталя Никонівна зайняла зручну екологічну нішу в нашій славній установі. Ми забули про конфліктні ситуації і щодня, прийшовши на роботу, славимо одне одного і нашого боса.

– Може, ти могла б познайомити мене з нею, поки я ще у відпустці? Цікаво, як вона витлумачила мою роль для Вероніки?

– Оце вже той крок назустріч реальності, який я вітаю! – зраділа Лариса. – Наталя Никонівна, як ніхто, допоможе тобі розібратися в ближніх і в собі!

– В собі я якось розберуся й сам, а щодо ближніх, які чомусь, на лихо cамим собі… чомусь вирішили триматися далеко…

Лариса вирішила клепати, поки тепле, і миттю розшукала в записнику телефон Наталі Никонівни.

– Тільки з понеділка мені на роботу, якби на завтра.

– Ой, не знаю, в неї дуже напружений графік…

Але у Наталі Никонівни виявився вільний час у неділю між дванадцятою й першою. Вона погодилася прийняти Дмитра у себе вдома в цей час.

Цікаво, чи пояснив би якийсь психоаналітик мотиви моєї нинішньої поведінки? Мете завірюха, доймають хрещенські морози, а ми йдемо до чужої оселі, де уперто не відповідає телефон, а отже, там нікого немає. Я вже не в тому віці, влаштовувати побачення в авто, а життя вимагає цього саме зараз. Бо інакше НІЧОГО НЕ БУДЕ, а по старому жити неможливо. Дитину треба рятувати, дитину засмоктує безнадійна багнюка залежності. І, якщо не працюють консервативні методи лікування, як традиційні, так і нетрадиційні, значить, треба вдаватися до хірургії.

І перший крок до ефективного лікування – цей авантюр ний візит до чужої оселі. Ключ у мене в кишені, адресу й телефон дало довідкове бюро. Кажуть, неможливо двічі увійти в ту саму ріку. І не треба. Я знову з ним, як і бозна скільки років тому. Але цього разу доля не підведе! Збоїв не буде!

Старий ліфт підняв його на останній поверх, і він натис нув дзвоник. У цієї жінки в домі був елітний пес, привітний чорний коллі, – порода, що зустрічається значно рідше, ніж руді. А ще в неї був величезний білий пухнастий персидський кіт з фіалковими очима і печаттю презирства до всього світу на пещеному безносому обличчі. В її мешканні було дві просторі кімнати, де у великі вікна, напівкруглі угорі, входило небо. А в самої жінки було миле обличчя, і вона була не стара й не молода. Таких не хочеться цілувати, таким не тягне зазирати за виріз сукні. З такими хочеться розмовляти, і розмовляти годинами… Вона провела його до кабінету, пояснивши, що все побачене – зовсім не прикмети великого достатку: елітний пес приблудився до неї на вулиці, валют ний кіт – дістався у спадок від померлої подруги. А помеш кання… це також спадок. Колись тут жило дуже багато людей.

Це тепер тут так порожньо. «До того ж потребує ремонту», – подумав Дмитро.

– Що ви бажаєте? Чаю? Кави?

– Те, що й вам, – відповів Дмитро.

– Як ви не заперечуєте, я приготую чай з мелісою. – Із задоволенням.

Жінка приготувала чай не з чайних торбинок, вона запарила траву у великому керамічному чайнику. По ніжно зеленій поверхні чайника було намальовано розкішні звабливі полуниці. Жінка поставила дві чашки з такими самими полуницями, налила в них пахучого чаю з травами.

Він любив такий чай. Один із його сусідів по гуртожитку в студентські роки умів чудово заварювати такий чай. Відтоді Дмитро не пив чаю з трав. Вони з Веронікою просто запарювали індійський або цейлонський чорний чай у скля ному чайничку. Пару разів Вероніка ще на початку їхнього подружнього життя пропонувала йому чай, який варився прямо у великому металевому чайнику для води, як те робили її батьки.

– Ти скуштуй! Скуштуй! Горілки не треба!

– Я краще вип’ю горілки, ніж такий чай! І не вари його більше, – відповідав він. А такого запашного чаю з травами не пив від часів студентського гуртожитку. Хоча б заради цього чаю варто було прийти cюди, до цієї жінки.

– Я вас слухаю, Дмитре Миколайовичу. Чим би я могла допомогти вам?

– Я втратив дружину, а жити якось треба. У нас є дочка.

Дочка вважає, що я винен у смерті матері. Я так не вважаю.

Несподівано для себе він розповів цій жінці і про бійку в підворітті на Подолі, і про те, як будував квартиру на око лиці, і як став будівельником, і як Вероніка пішла від нього.

– Скажіть, будь ласка, ви можете пригадати, коли ви вперше відчули закоханість до вашої дружини? Це було ще тоді, коли ви побачили, як її ображають?

– Ні! Тоді я взяв її до нас в гуртожиток, як підбирав песиків або пташок. Нас було троє в кімнаті, і з нами завжди жило якесь створіння, яким ми опікувались. То кіт Фелікс, то песик Шарко, то горобчик – той, правда, помер ще до того, як ми йому дали ім’я. Ну, а потім Вероніка з Подолу, з якою я потім одружився.

– Отже, ви привели її до себе тому, що пожаліли її, а не тому, що виникла закоханість?

– Саме так! Якби ті люди били в підворітті пацана, я б так само забрав його від них, привів би його до себе…

– Але ви одружилися з Веронікою не тому, що продов жували жаліти її, чи не так?

– Ні! Мене вразило, що вона значно розумніша, ніж можна було подумати про дитя з пияцької родини.

Вона вперше стала для Дмитра людською істотою, а не просто переляканим горобчиком, коли раптом у конспекті сусіда по кімнаті виправила ln на lg. Він пояснив їй, що в конспекті було все правильно, у вищій математиці переважно користуються натуральними логарифмами, а не десятко вими, але дуже здивувався, що вона взагалі знала про існу вання логарифмів.

– Я добре вчилася в школі. І в дев’ятому класі вчилася, – відповіла дівчинка, – а потім батько забрав мої документи, сказав, щоб я йшла працювати до винного магазину, але мене не взяли.

А також вона – сказитися можна! – знала напам’ять чимало віршів. І зі шкільної програми, і те, що не проходять у школі. Знала «Титарівну» Шевченка. Не можна було слу хати без трепету, як маленька дівчинка читала про вбивство і зраду. Напевне, сюжет із убивством дитини був чимось близьким до буденних сюжетів того світу, де вона жила досі. І тоді він уперше обійняв її і сказав: не треба, люба, думай про інше, в тебе буде інше життя, я тобі обіцяю…

– Отже, у вашої дружини виникало бажання естетично осмислити свій досвід?

– Та яка там естетика! Ви б побачили ті обличчя, якщо можна назвати обличчями пики мешканців того «естетич ного» світу!

– Життєве дно нерідко ставало об’єктом естетичного осмислення, хоча в ньому нібито немає ніякої естетики. Але ми говоримо не про естетику. Ми говоримо про вашу дру жину і про вас. Ви кажете, вам не подобалось, коли Вероніка розповідала про своє життя в батьківському домі, і ви завжди намагалися змінити тему розмови. Вас так травмувало те, що вона розповідала?

– Я передусім був переконаний, що ті спогади травмують її…

– А ви любите іноді згадати своє минуле – дитинство, наприклад?..

– Як і всі люди, часом згадую. Але дещо не люблю обговорювати. Ми навіть з братом про це намагалися не говорити. Говорили про інше.

– Це стосується якихось подій, коли ви вважали себе винним?

– Ні! Я завжди довго думаю, перш ніж зробити щось важливе. Думаю, чи не буду жалкувати. Чи не чиню проти совісті. Тому рідко відчуваю себе винним у чомусь. Але інколи не можу оцінити, чи добре вчинив хтось із моїх близь ких. Тому найкраще для мене – не думати про це і жити далі.

– Тобто у вас не виникає бажання розібратися у мотивах поведінки ваших близьких?

– На це пішло б дуже багато часу і багато… душевних зу силь… І потім я думаю: що сталось, те сталось. Я цого змінити не зможу. Зі мною не радились, коли чинили саме так… Ну, коли старший брат Валерій закінчував школу, середульший, Володя, вчився у восьмому класі, я – в шостому. Це було не в Києві, а в Дубовому, де я народився… Тоді батько пішов від нас. Я пам’ятаю його похмурий вигляд, коли ми сідали за стіл – матері ніколи не було, вона завжди була на роботі…

Батько теж працював, але мати працювала зранку й до ночі.

В неділю варила нам їсти на цілий тиждень. Ми самі гріли собі обід і вечерю. Ми багато чого робили собі самі. A потім батько пішов від нас. Пішов жити в недобудований літній будиночок на протилежному боці селища, я бував там у нього. Потім він прибудував там пічку. І баби сусідки гово рили, що мама прокляла батька і що скоро він помре. Вони ніби й просили її: зніми прокляття. А вона відповідала: не зніму! Хто кинув жінку з трьома дітьми, тому нема прощен ня. Я жодного разу не чув, щоб мати таке говорила. Але сусідки нам казали: нехає мати зніме прокляття з батька… – І ви зверталися до матері з таким проханням?

– Я не вірив у прокляття і зараз не вірю… І мати мені так і сказала: нікого я не проклинала. А через рік батько розбився на мотоциклі. Я не люблю говорити про це! Мої дружина і дочка дізналися все те не від мене, а від сусідок, коли їздили в Дубове до матері. – І вас не тягло більше дізнатися про ці події?

– Ні! Я б ніколи не зміг розпитувати матір про це!

– А як складалися ваші стосунки з матір’ю після того?

– Загалом нормально! Значно краще, ніж у братової родини. І в дружини з дочкою з нею також були непогані стосунки. Конфліктів свекрухи з невісткою в них не було! І тому мені так дивно, що мою матір звинувачують, ніби вона наслала смерть на дружину.

Він розповів про гулящу братову Марину, дружину Валерки, і про знов таки абсурдне звинувачення проти його матері, яка нібито звела Марину. Почав розповідати про останній візит Вероніки до його матері напередодні розриву…

Жінка перебила його:

– Якщо одна людина вбила іншу, і всі про це знають, то відкривають кримінальну справу, ведеться слідство… А якщо немає офіційного звинувачення, то чого це вважати людину вбивцею? – І я те саме говорив людям! А мені у відповідь: доказів немає, міліція зв’язуватись не хоче, особливо там, де прок ляття, лихе око.

– Що ви думаєте про світ, у якому ми живемо?

– Я завжди думаю так: хоч би який був цей світ, треба жити і в ньому. Треба шукати свою дорогу, дбати про родину.

Завжди можна не приєднуватись до божевільних, шукати свій шлях.

– А якщо збожеволів хтось із твоєї родини, як тоді?

– На це вже немає ради.

– Тобто по вашому, усі божевілля можна пережити, аби їх не було у нас вдома?

– Я так не кажу…

– Гаразд, облишимо це… Ви казали, що вас дуже обурило, коли ваша дружина сказала, що зрадила вас. Що для вас є зрада?

– Зрада – це найстрашніший гріх. Такий самий, як і вбивство.

– Ви християнин?

– Мабуть… Хоч нас і виховували як атеїстів.

– А ваша донька? Ви їй дали релігійне виховання?

– Ні. Вона народилася ще тоді… А потім… потім, мабуть, уже було пізно. І я був увесь час на роботі. А чому ви питаєте про релігійне виховання?

– Тому, що ви пояснюєте зраду з позицій християнської системи цінностей, хоч самі не маєте християнського ви ховання. От якщо я вас спитаю, де в Євангелії або в Біблії пишеться про зраду, ви мені не скажете.

– Не скажу. – І я не скажу. А якщо без християнства, до якого і ви, і я прилучилися дуже поверхово… Чому зрада – така жахлива річ?

– Традиційно зрада є найтяжчим гріхом.

– А може, традиція вичерпалася? Часи помінялися, і зрада не є вже таким страшним переступом?

– Навіть і без християнства – немає нічого гіршого від зради. Ще й до християнства ніхто не шанував зрадників і зрадниць.

– Я дозволю собі не погодитися з вами. Античні боги мали багато дружин і багато дітей від них.

– Боги, але не богині.

– Щодо богинь я зараз не пригадаю, я не фахівець з античної міфолоґії… але от, наприклад, Єлена Прекрасна, через яку була Троянська війна. Вона пішла з Парисом від Менелая і жила з ним протягом усієї війни. А коли війна закінчилася, вона повернулася до першого чоловіка, і той із вдячністю прийняв її назад…

– Я знаю цей міф, і, чесно кажучи, мені ніколи не подо балась Єлена і я не розумів її чоловіків. І тих, хто через неї воював.

– Я теж. Але я згадала її як приклад того, що не всі так радикально ставляться до зради… Скажіть, а чи були у вас тяжкі моменти, пов’язані зі зрадою? Не обов’язково з подружньою чи взагалі з жіночою.

– Так, я весь час пам’ятаю один момент мого життя. Це було ще до Вероніки. У мене в Політехнічному інституті був друг. Ближчого друга в мене потім не було. Він поїхав… ну, ви розумієте, еміґрували його батьки, і він поїхав з ними. Але справа була власне не в його від’їзді. Справа була в тому, що він до останньої миті не казав мені, що їде. Він пішов з третього курсу, а розповідав мені, що чимось захворів і взяв академвідпустку. Він сказав мені, що їде, тільки в день свого від’їзду. А я вже домовився з матір’ю, що ми приїдемо на Новий рік до Дубового… І він казав до останнього: так, поїдемо. А сам пакував валізи. І в мене було таке враження, що він зрадив не тільки мене, він зрадив усе, що було між нами, і вірші, які ми читали, п’ючи каву біля Оперного, і московські спектаклі, на які ми дивом діставали квитки. Він приїздив уже нині, і ми бачились. Він казав, що боявся зізнатися мені, що їде. Боявся зізнатись, що покидає мене самого в радянському кошмарі. Я в душі не прийняв його вибачень, але відчував, що насолоджуюся життям, коли ми сиділи в шикарному ресторані за його гроші. І коли все це скінчилося, я відчув, що зрадив сам себе і свою юність. Мені й досі неприємно згадувати той вечір, хоча було б тільки того горя…

– А у випадку з вашою дружиною?..

– Знаєте, я бачу, як тяжко живе більшість наших жінок! І я бачу, що їм так тяжко, бо чоловіки покинули їх наприз воляще! І я робив усе, щоб самому не бути таким чоловіком! І мені здавалося, що маю право… що мав право на вдячність від своєї дружини…

– А скажіть мені, якщо вам не важко, коли ви востаннє відчували вдячність до когось. Глибоку вдячність.

– Я вам скажу, коли це було. Це було десь два роки тому, ще до розриву з Веронікою. До нас у диспетчерську прийшов мій давній професор, колишній керівник моєї наукової роботи, яка не відбулася. Він хотів дізнатися про ціни на ремонт, а в нашій фірмі все дуже дорого, ми робимо ремонти для дуже заможних клієнтів. Йому було не по кишені, він вибачився і пішов. А я саме зайшов до диспетчерської по нові замовлення, впізнав його, вийшов за ним на вулицю. Я запропонував, що міг би щось зробити для нього значно дешевше, ніж через замовлення. Я був би й справді дуже радий щось зробити для нього. Колись я був його улюбленим учнем на кафедрі моделювання надскладних систем. Він відмовився від моєї пропозиції. Але він сказав мені, що хоча я й не відбувся як науковець, та мої студентські заняття не минули даремно, адже я зумів давати раду надскладним системам у житті. Він сказав: ніщо не минає даремно, і невідомо, що важливіше – відбутися у великому світі чи збудувати і зберегти свій малий світ. Я був надзвичайно вдячний тому старому чоловікові.

– Я вас розумію. Я б теж була дуже вдячна, аби мені хтось, кого я шаную, сказав би, що я, незважаючи ні на що, живу на світі недаремно… Скажіть, а ви любили свою дружину? І він згадав їхні найкращі дні, найкращі години, найкращі хвилини, найкращі слова. В нього на обличчі з’явилась особлива легка посмішка, але він не знаходив слів для тих картин, що промайнули в його пам’яті. І вона сказала йому:

– Дуже прикро, що між вами й вашою дружиною виникли такі непоправні непорозуміння. Ви дуже любили її.

Вона була незвичайна жінка і заслуговувала такої любові.

Мене дуже вразило, що ця дівчинка, буквально з життєвого дна, ідентифікувала математичні символи і знала напам’ять «Титарівну».

– Я дуже дякую вам за чай. Я дякую вам за розмову. Я й не знаю, про що, власне, ми говорили, але спасибі вам. І… я хотів вам сказати… на початку березня буде вистава «Дорога Зради», який поставила Вероніка. Вистава в аматорському театрі, але, як на мене, досить цікавий. Чи не хотіли б ви подивитись його?

– З величезним задоволенням! Обов’язково подзвоніть мені напередодні! Я неодмінно знайду час! Мені так цікаве було все те, що ви розповіли про Вероніку! Яка незвичайна доля! Дитина з радянського дна досягла професійного рівня, якого досягають далеко не всі, народжені в елітних родинах! І в тому винятково ваша заслуга!

Весь вечір Дмитро просидів у вітальні, гортаючи сторінки альбомів з давніми, ще чорно білими фотокартками.

Згадував до дрібниць їхню з Веронікою першу поїздку на морe, коли у Гіпробудтресті якось несподівано їм дали пільгову путівку до Лiвадії. Був червень, курортників було не дуже багато, отож вони насолоджувались морем, пальмами і одне одним. Вони вже були одружені п’ять років, але саме тоді був їхній спражній медовий місяць.

– Частіше повертайтесь у ті дні, коли вам було особливо добре, – сказала йому Наталя Никонівна, – повторюйте ті слова, які казали тоді, спробуйте додумати думки, які думались тоді. Щоб іти вперед, треба іноді вертатися назад.

Чому ж ця жінка самотня, якщо вона так добре все розуміє, так добре знає, що треба робити, щоб бути щасли вим? А якщо не щасливим, то принаймні… фраза не додумалась йому, але все одно… все одно… то було його перше світле сум’яття після мороку довгих місяців. Треба жити, треба жити. Завтра на роботу. А по тому – дев’ять днів. Він зуміє переконати доньку, що, хоча на ньому й чимало тяжких гріхів, але у смерті Вероніки його вини немає. І вони разом подумають, як зустрітися з санітаркою бабою Зосею, яка неодмінно щось знає про останні хвилини його нещасної дружини. А швидше за все – причетна до них особисто.

Вранці Дмитро прийшов на роботу, і шеф, директор їхньої ремонтної аґенції, несподівано особисто висловив йому глибоке співчуття з приводу тяжкої втрати – передчасної кончини коханої дружини… цей годований кнур із зачіскою «я тут хазяїн», виявляється, володіє мелодраматичною лексикою некрологів… У диспетчерській Дмитрові передали нові замовлення, але не термінові. А також передали телефонограму від Катерини Рачко. Вона дзвонила двічі, і, довідавшись про смерть Вероніки, подзвонила ще раз.

Катерина пішла з їхньої бригади ще навесні минулого року. Вона поїхала чи то до Штатів, чи то до Канади, бо одер жала ґрант для вивчення чогось на кшталт специфіки ментальності жінок трудівниць посттоталітарної доби.

Молодець, усе таки зуміла після грубого будівельницького життя повернутися до інтелектуального.

Дмитро завжди просив, щоб йому телефонували на диспетчерську – багато його знайомих не знали його домашнього телефону. Прямо з диспетчерської подзвонив Катерині. Вона була вдома, і вони домовились про зустріч.

Надворі падав зрадливий млявий сніг, який принесе не білу красу на деревах і дахах, яку нібито обіцяє, а чорну грязюку на асфальті, заляпані ноги, огидну вологу всюди.

Але поки що мерехтіння дрібного снігу заворожує і зваблює шукати якийсь додатковий вимір у сірому просторі знайо мих вулиць. Дмитро повільно рушив у бік кав’ярні, де призначено зустріч. Він прийде раніше, їй іще треба доїхати з лівого берега, можна не поспішати. Кав’ярня тільки почала працювати. Bін сів біля вікна з чашечкою кави, насолоджую чись ранковим спокоєм, вдивляючись у безглузду метушню дурних лютневих сніжинок. До замовників він загляне потім.

Терміновими замовленнями його поки що не завантажують.

Дуже людяно. Раніше саме він мав розбиратися з тими клієнтами, які хотіли за свої гроші протягом трьох днів зро бити з громадської вбиральні віллу зі скульптурами. А між іншим, уперше подумав він, яка аґенція приводила до ладу колишнє приміщення Івана Раєвського? Ох і роботи в них було! А ще, може, там і справді якесь згубне місце…

– Привіт! – на якусь мить йому стало боляче від перерваних думок.

– Ти так швидко?

– Ой, дуже повільно, на мосту Патона була пробка! – Катерина вказує йому на срібний автомобіль за вікном кафе, який вона, мабуть, придбала за гроші, привезені з за океану.

– Вітаю! Ти тепер зовсім сучасна жінка нового типу!

Як виявилось, перебуваючи за океаном, Катерина не лише в теорії, але й на практиці вивчала життя й побут жінок працівниць там і тут, підробляючи у двох родинах приби ральницею і розписуючи півнями та соняхами скрині й стіни у хатах особливо патріотичних представників української діаспори.