Текст книги "Измена. Zrada made in Ukraine"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Вчора Вікторія знову телефонувала, нагадала, що везла його на таксі від лікарні за свої двадцять гривень. Ну що ж, борги треба платити. Гаразд, треба зустрітися з нею. Він пообіцяв, що зустріне її після занять в Гуманітарній Академії о другій. Зараз одинадцята. Ще є трохи часу. А втім, навіщо йому цей час, якщо його не можна ділити з Веронікою?

Вікно маминої кімнати виходить у внутрішнє подвір’я, а його – на вулицю. Женик стоїть біля вікна. За вікном – лютий, місяць вітрів і кривих шляхів. Здається, то лютневий вітер жене автомобілі по вулиці Січневого повстання. А оте авто кольору гнилих вишень вже давно стоїть на протилеж ному боці вулиці у провулку біля жовтого будинку полікліні ки. З нього вийшов шляхетно сивий чоловік у довгому шкіряному пальті. На кого він чекає тут? І чому мешканець третього поверху раптом зупинив свій погляд на цій незнайомій людині, на цій незнайомій автомашині? Може, тому, що він часто тут зупиняється, і мимоволі запам’ятався, як запам’ятовуються обличчя продавців у крамницях, до яких заходиш щодня?..

Женикові закортіло чогось смачненького. З’їв двоє яблук і апельсин. Не допомогло. Мабуть авітаміноз, хоча надворі лютує лютий, треба виходити на свіже повітря. Піде, непоспішаючи, прийде на зустріч заздалегідь. Женик перевдяг нувся, знайшов ключі від хати і згадав, що знову рушає в мандри по місту без грошей. Забув уранці попросити грошей у мами. Отже, треба пошукати в її кімнаті.

Гуманітарій Женик цінує й любить свою матінку – саме завдяки їй він має змогу робити в цьому житті лише те, що йому хочеться. Бо тільки коли працюєш над близьким твоїй душі, можна досягти вершин у гуманітарних дослідженнях.

А як працюєш над темою, спущеною згори, це може викли кати хіба що болі в шлунку і ранкову блювоту. Женикова мама це розуміє як лікар. Вона заробляє добре. В їхньому травматичному відділенні є спецпалати для заможних травмованих. Тих, які ганяють по вкраїнському бездоріжжю на своїх мерседесах і джипах, розбиваючи їх разом зі своїми кінцівками й головами. Розбиті голови везуть до Інституту нейрохірургії, а поламані кінцівки – до Женикової мами.

Вони, ці травмовані з дурними грошима, через посеред ництво матінки, і є спонсорами Євгена Мурченка та його гуманітарних досліджень.

Завдяки одному з таких досліджень він познайомився з Веронікою. А потім для неї він написав п’єсу. То була його перша робота на замовлення, перша зрада статусу гуманіта рія на волі… Але продукт вийшов непоганий. Спочатку він працював неохоче, але потім втягнувся в роботу, перечитав Шекспіра і Кольтеса. Йому сподобалось. І їй сподобалось.

А тепер її нема. Нема!.. І треба йти на зустріч з її донькою.

Так, знову мало не вийшов без грошей.

Женик не знайшов маминого великого гаманця, заліз до шухляди її трюмо і там побачив кілька купюр по сто гривень.

Йому не треба так багато, – двадцять повернути борг і дві три гривні – попити кави з Вікторією, але що робити, як не знайшов інших? Мамі на роботу дзвонити не хочеться, взяв один папірець із портретом Тараса Шевченка. Треба буде розміняти по дорозі.

Але ніхто не розміняв молодому чоловікові в окулярах сто гривень. Віка вже чекає на нього біля входу до Академії.

Женик прикладає руку до грудей на знак прохання вибачити йому.

– Нічого страшного. Нас просто раніше відпустили з останньої пари.

– Ходімо на каву.

– Ходімо. Я давно вже маю тобі багато чого сказати.

Він завів дівчину до дорогої напівпорожньої кав’ярні, куди студенти зазвичай не ходять. Щоб спокійно поговорити і щоб напевне розміняти гроші. Він хоче швидше повернути борг, а то й справді тоді негарно вийшло з тим таксі. Але гроші з нього візьмуть тільки тоді, коли вони будуть іти звід си, як воно й годиться в пристойних закладах.

– Та не переймайся тими грошима, – каже Віка, – я не через це хотіла тебе побачити! І Вікторія розповіла Женику про бабу Зосю і про її зник нення на наступний день після смерті Вероніки. Розповіла про дзвоник ніби від її бабусі з глухого поліського села, а насправді бабуся померла минулого червня. Розповіла про тих, хто бив вікна у кав’ярні на набережній, яка відкрилася у колишньому помешканні Івана Раєвського.

– Так, ми з Веронікою там блукали восени! Це було десь у вересні. Тоді якраз робили ремонт, було незрозуміло, що там буде.

– А перед Новим роком відкрили кафе. А потім батькова знайома, до речі, його колишня коханка, була там і почула, що дідові родичі б’ють вікна у цьому кафе, качають права. А потім ми з батьком і з тьотею Ларисою та Ярославом зібра лися туди в неділю пообідати, як порядні буржуа, і побачили замок на дверях! І вивіски вже не було! Значить, їх ті колишні мешканці дістали!

– Ти помирилася з батьком… – сумно похитав головою Женик.

Вікторія зуміла переконати Женика, що помирилася зі своїм батьком тільки заради того, щоб із його допомогою шукати вбивцю мами. А ще дівчині вдалося запалити вогник кримінального пошуку в Жениковій душі. Ні, він більше не думає: навіщо шукати, цим Вероніку з землі не піднімеш. Він також долучається до слідства! Звичайно, в міліцію поки що йти не треба. Женика пару років тому забрали до міліції, бо він був без документів. І навіть не дозволили зателефонувати мамі! Що вони обоє пережили за ту добу! А відпустили його тільки тоді, як мама розшукала його, приїхала і дала хабаря.

Але зараз мова не про нього. Так, він добре запам’ятав бабу Зосю. А також добре запам’ятав Поліну, сусідку по палаті.

– Поліну ми розшукали. Батько знову був у лікарки Ольги Павлівни, вона підняла історії хвороби хворих, які виписалися, знайшла координати тієї Поліни. Ми бачились із нею. Вона не могла дзвонити батькові, щоб він прийшов до мами, бо ніде не могла б узяти його телефону. Мама померла десь між третьою ночі і четвертою ранку… вона, та Поліна, була поряд на сусідньому ліжку. Але вона нічого не чула. Їй щоночі кололи снодійне, інакше вона не спала.

Правда, вона розповідала, ніби вночі палатою ходили чи то ангели, чи то дияволи в білих шатах…

– В білих шатах мають бути ангели…

– Я, хоч і схильна до містики, не сприймаю ці Полінині видива всерйоз. Але зате вона розповіла, що тоді в їхній палаті прилаштувалася на ніч баба Зося!

– Так?!

– Так! Вона, та баба Зося, жила в лікарні. Ми просили Ольгу Павлівну пошукати через відділ кадрів координати баби Зосі, бо їй це простіше, з нами б там і не розмовляли. І тоді Ольга Павлівна нам, як величезну таємницю, розповіла, що баба Зося таки справді жила в лікарні, – раніше, мовляв, у цьому не зізнавалася, бо її саму б за це оштрафували.

– Я спитаю в мами, чи це правда.

– Спитай. Але в кожній лікарні, мабуть, свої правила. А санітарок не вистачає, зарплатня мала. Завідуючі йдуть на все, аби їх чимось утримати.

– То невже вона тій бабі Зосі платила зарплатню зі своєї кишені?

– Ні, коли ми вже аж надто наполягали на інформації з відділу кадрів і погрожували міліцією, вона заговорила з нами по хорошому і сказала, що у відділі кадрів була картка на матір Ольги Павлівни, яка насправді ніколи й не була в тій лікарні. А бабі Зосі платили гроші неофіційно. А сама Ольга Павлівна переманила її з іншої лікарні до себе, пообіцявши на двадцять гривень більше. Вона, схоже, говорить правду. Вона сказала, у якій лікарні баба Зося працювала раніше, сказала, що її прізвище Чаприга, вона бомжиха. А мій батько каже, що та жінка – ти ж пам’ятаєш її зовні?

– Так, я б її і справді впізнав, якби побачив!

– Мій батько каже, що вона ошивалася в домі мого діда Івана Раєвського серед тих люмпенів і кримінальників.

– Правда? Це вже багато про що свідчить!

– Ну, то ти зрозумів завдання? Цю жінку треба знайти!

– Якби тільки знати, де її шукати!

– Гаразд, телефонуй, як про щось довідаєшся!

– Тобі зараз куди?

– Додому, до Львівської.

– Ну, то я тебе проведу. Зараз, тільки розплачуся.

Офіціант узяв у Женика сто гривень, побіг по здачу.

– Послухай, Мурчику, – раптом запитала Вікторія, – тобі, часом, моя мама не давала ключа від тої хати, де ми жили з батьком?

– Ой, чому ти мені не сказала вчора? Так, давала! Вона хотіла, щоб я дещо забрав звідти, поки ваш батько на роботі.

Але я, чесно кажучи, так і не вибрався туди. Боявся. Так само, як і вона, – щиро зізнався Женик. Він усіх заворожував своєю винятковою щирістю.

– Ти знаєш, Мурчику, батько казав, ніби в нього із секретера зникли шістсот гривень. Звичайно, він думав на мене. Адже в мене ще відтоді лишався ключ. І я подзвонила своїм друзям – Костикові, Люсі, ти їх знаєш, щоб вони мені позичили ті гроші. Розумієш, мені дуже хотілося, по перше, бути чистою перед батьком, щоб він не міг нічого казати проти мене, а я проти нього могла. Це дуже вигідна роз становка сил на родинному фронті. А по друге, я не хотіла, щоб він хоча б щось міг подумати проти мами. Хлопці зіб рали для мене ці гроші, і я їх туди поклала. Вперше приїхала туди після стількох місяців, поки він був на роботі.

– Ти могла б узяти з собою мене, щоб тобі не було страш но!

– А батько віддав ті гроші мені і сказав: забери назад свої гроші! В нього було шість новеньких сотеньок! Таких, як та, що ти платив у кафе!

– Віко, якби я вкрав гроші у хаті твого батька, то вже б не платив ними за каву в твоїй присутності!

– Ні, Мурчику, я не думаю на тебе, просто згадала той дивний випадок, коли побачила у тебе новенькі сто гривень.

Ти вибач мені!

– Ні, я не серджуся! Шістсот гривень, ти кажеш?

Коли Женик повернувся додому, матері ще не було. Він поліз знову до шухляди трюмо і перерахував гроші, які там залишилися. Там лишилося п’ять сотень! Отже, до того, як він узяв одну, їх було ш і с т ь! Його охопив містичний жах, і він побіг телефонувати Вікторії. Вона вже була вдома.

– Віко, скажи ради Бога! На тих стогривневих купюрах, що зникли у твого батька, був підпис Гетьмана чи Ющенка?

Вікторія розреготалася.

– Женику, Мурчику, заспокойся! Скільки тих стогри венок лежить по всій Україні у людей у панчохах! Іще на тебе могла б подумати, але щоб твоя мама тягала гроші з секретера у мого батька – то вже зовсім якась макабрична чортівня! Врешті решт, звідки б вона дізналася його адресу?

Женик також полегшено розреготався. Його був охопив жах не від того, що він щось подумав про власну матір. Його вразила містика грошей, підкинутих дияволом. Він подумав, де б міг бути той ключ, який йому давала Вероніка. У шухляді письмового стола немає, на ґвіздочку, де висять їхні домашні ключі, також немає. Містика якась! А потім він згадав, що ключ мав бути в кишені його демісезонної куртки. Він і лежить там, куди його поклали! Женик уважно роздивився ключа і навіть обнюхав його. Ключ не зберігав ні відбитків пальців, ні запахів. Пахнув металом. Звичайно, він же не золотий.

Коли ввечері мати повернулася з роботи, він відразу розповів їй, що йому були потрібні гроші, він не знайшов нічого, поліз до шухляди у трюмо…

– Так от же ж гроші, Женику! – спокійно відповіла мати, – а ті й справді краще було не чіпати. То мені дала мати одного хворого, самогубця, з некомерційних! Вклала в коробку з цукерками! Я думаю якось повернути їй ті гроші, тільки не знаю, як!

В домі, де віднедавна мирно співіснували Вікторія Сте белько та її батько, була ще одна болюча тема. Вечорами Вікторія витягала батька з дідової кімнати, яку він ремонту вав:

– Ти втомився. Ходімо пити пиво.

Вікторія ставила на стіл іноземне пиво, куплене на його гроші, клала горішки або чипси.

– Я весь час думаю про бабусю Марію, – казала Вікторія, – як вона померла? Як ти довідався про це?

Для Вікторії це було просто лоскотання нервів, а для ньо го – дуже важка розмова. Але він не міг сказати Вікторії:

«Замовкни! Не лізь не в своє діло!» Неохоче розповідав їй усе, що знав: – Її знайшли у льосі. Сусідка звернула увагу, що її немає, покликала людей, і вони знайшли її в льосі.

– Мертву?

– Так.

– Але бабуся була ще дуже бадьорою. Вона не могла впасти!

– Може, в неї був крововилив. Або інфаркт. А може, хтось штовхнув, коли вона стояла на драбині. Може, й бармен Олекса з Дубового. Баби казали, що бачили його в Блюхівці саме тоді.

– Це полюбовник Марини?

– Один із них.

– Помстився за вбивство коханки?

– Віко, мені дуже тяжко про це говорити, але я певен, що моя мати нікого не вбивала. Люди на селі люблять плітки, люблять містику, в них, очевидно, така ментальність, і чомусь моя мати опинилася в епіцентрі несправедливих звинувачень. Навіть була змушена покинути свою оселю, переїхати до їхнього села…

– А хочеш знати, що бабуся розповідала мамі?.. Це тоді, коли мама їздила до неї без твого дозволу! Мама дуже любила Марину. І до бабусі дуже добре ставилась. І після того, як їздила до бабусі в Блюхівку, вона розповідала, як усе було з Мариною. Це сама бабуся їй розказала! Не баби! Вона сказала, що Марина серед ночі постукала, попросилася переночувати, бо їй стало погано. Вона йшла пізно від траси до себе повз дім бабусі.

– Від бару біля бензоколонки?

– Напевно. Там, біля траси, бар цілодобовий. Ну, бабуся, хоча і не розмовляла з Мариною, бо та гуляла від її сина, але в дім пустила: Марина трималась за живіт і блювала під парканом. Бабуся поклала її на диван у залі. А сама стала думати, куди йти викликати лікаря, – чи на станцію, чи проситися до сусідів, у яких був телефон. А Марина лежала і стогнала. Вона розстебнула джинси, бо їй тиснуло на болючий живіт, і бабуся побачила, що в неї… не було волосся!

– Якого волосся?

– Ну… там!…

– Ну то й що з того? – здивувався Дмитро, – жінки іноді голять там волосся.

– Я знаю. Бачила в жіночому журналі. Але за поліською демонологією, якщо у жінки т а м нема волосся, то вона відь ма! І причому не навчена, а природна! І бабуся, коли це побачила, то почала хреститися, а потім побігла з дому до церкви! Уявляєш! І лишила розкриті двері і хвіртку! А хвору Марину покинула! А Марина кричала в її домі. А на світанку, ще до того, як бабуся вернулася, сусіди зайшли в дім, думали, то з бабусею щось сталося, і знайшли там Марину – чи то мертву, чи напівмертву – розповідають по різному. Але коли викликали лікаря, то він приїхав уже пізно, і вона померла в бабусиному домі. – І це моя мати сама таке розповідала?

– Так! Вона так і говорила: сама не знаю, що зі мною сталося, як побачила, що у Марини т а м нема волосся! Так, ніби хвіст іззаду побачила! Їй тоді здалося, що вона саме тоді збагнула, чому дядя Валерій не кидав таку гулящу жінку, продовжував жити з нею, хоча й вона так відверто гуляла!

Тепер усе зрозуміло! Марина була відьмою! Тому до неї так липли чоловіки!

– Господи, який жах! Марина була дуже гарна, дуже зваблива. Валерка мені казав, коли я його бачив нещодавно: хоч з іншими спала, але й зі мною – також! Нещасний чоло вік, зовсім ганчірка для ніг. – І ти розповідав йому про свій конфлікт із мамою?

– Мене питали, чому я без мами і без тебе, коли приїздив на похорон матері у червні. А цієї зими, так, я це точно пам’ятаю, мови про мою родину не було. Всі були зайняті своїми бідами…

– Отже, навряд чи хтось дзвонив мені звідти…

– Навряд… Але невже моя мати була така… неосвічена?

Адже вона закінчила Ленінградський лісотехнічний інститут!

– Але, ти бачиш, раптом у ній заговорили прадавні архетипи! Спливло на поверхню те, чого її вчила ще її бабуся, твоя прабабуся! І в тобі теж збунтувалася темна пам’ять роду, коли ти вдарив маму! Всі ви, чоловіки, несете в собі архаїку!

А жінка вносить у ґендерні стосунки проґресивний дискурс!

– Віко, але моя мати була, як ти розумієш, жінкою!

– Так вона мала аж трьох синів! А жінка, що має хоча б одного, неодмінно архаїзується.

– Ну, тоді чоловік, який має дочку, неодмінно напов нюється передовими ідеями!

– Звичайно, тату! За це й вип’ємо!

А ще Вікторія розповідала, що Вероніка дуже дружила з Мариною. Їм завжди було про що поговорити, бо в них були спільні долі – вони обидві були з пияцьких родин. Тільки батько його Вероніки був синім столичним алкашем, а батько Валерчиної Марини був банальним червоним п’яницею сільського типу…

Після розмов з дочкою на поліську тематику Дмитро остаточно збагнув, щ о с а м е мала на увазі його дружина, коли сказала йому те фатальне «я з р а д и л а т е б е». Веро ніка також кілька разів починала з ним розмову про його матір. Про те, чи правда, ніби вона вбила свого чоловіка, про її роль у смерті Валерчиної Марини. Він не знав, як продовжувати ту розмову, і одного разу ніжно, але твердо сказав: Вероніко! Я цілком щирий з тобою! Мені дуже боляче говорити про це! Якщо я бодай щось значу для тебе, облиш цю тему! Тобі моя мати завжди була хорошою свекрухою!

– Так, – шепотіла дружина, – завжди брала Віку, коли ми їхали на курорт.

Закінчився лютий, місяць вітрів і кривих шляхів. Почався березень, але ще було повно криги й снігів. У такий вже весняний, але ще зимовий день дев’ятнадцять років тому Дмитро Стебелько привів до себе в гуртожиток замерзлу Вероніку в драному светрі та домашніх тапочках. Він дуже хотів, щоб Вероніка надалі святкувала свій день народження саме в цей день. Бо що за життя було в неї до зустрічі з ним?

Але Вероніка вперто святкувала свій день народження, як і раніше, в жовтні, а ще й любила згадувати, як її п’яна матінка одного разу подарувала їй на день народження мале руде кошеня, яке потім з’їли щури. А батько одягав на день народження Вероніки всі свої ордени й медалі! Ото радість!

А потім напивався і бив дочку, і хапав її за горло.

Не треба про це, не треба. Саме сьогодні рік, як немає Івана Раєвського. І сорок днів по Вероніці. Сьогодні – вистава «Дорога Зради» (в англійській версії ZRADA. Made in Ukraine). Висять афіші – і українські, й ті, які виготовили для гастрольних вистав. Тепер Дмитро не стоїть біля дверей, як рік тому, а сидить на місцях для почесних глядачів разом з Вікторією, Ларисою і Наталею Никонівною, яку він не забув запросити на виставу.

Спочатку на сцену вийшов один із акторів трупи «Трясис пис» і сказав декілька душевних слів про Вероніку. А потім розповів про успішні гасторолі по університетах і коледжах Сполучених Штатів. Спочатку виникли проблеми з перек ладом назви спекталю. В англійській мові існує багато слів: treason – зрада батьківщині або справі життя, betrayal – зрада другові, adultary – подружня зрада. Але жодне з англійських слів не може бути таке трагедійно всеохопне, як українське. І російські слова – вероломство, предательство, измена – не в змозі передати тої концентрації думок, почут тів і всього іншого, як коротеньке українське слово. В ньому – вся нелегка трагічна доля вкраїнського народу. І, варто від значити, що саме внаслідок гастролей аматорського колекти ву «Трясиспис» на американських теренах слово zrada почало входити до щоденного вжитку актуальної американ ської мови подібно до слів gorylka, pysanka, baba…

А потім на сцену знову вибігли артистичні хлопці, і, легко стрибаючи по столах і стільцях, заговорили про вірність і зраду, про кохання та його відсутність.

– А ви ніколи не задумувались, чому люди зраджують?

– Як це – чому? Що за підступне, провокаційне питання?

– Не підступне і не провокаційне, і навіть не риторичне.

Ну чому, чому, чому люди зраджують? Ну скажіть мені, чому?

– Через вроджену зіпсутість… через брак належного вихо вання… через погані приклади зусібіч… і взагалі!..

– А от і не «взагалі»! Люди зраджують тому, що бути вірним не ви гід но! Вірність аж ніяк не винагороджується в цьому світі, і особливо в Україні.

– То, по вашому, вірність можна купити за гроші, а зрада – там, де погано заплатили?..

Цього разу п’єса подобалась Дмитрові менше, ніж тоді, коли він стояв біля дверей. Що міг вигадати отой Женик, той матусин синочок у золотих окулярах? Оті софістичні балач ки про те, що таке зрада? Так, вони нібито звучать дотепно, але це – тільки імітація глибоких думок. В кожному з нас має бути закладений отой надчутливий детектор, який сигналізує: тут зрада! а тут її немає, тільки зовнішня подоба зради. Катерина Рачко говорила, ніби зрада – це порушення сакруму, чинного в певній системі цінностей. Ні, це не так!

Загальноприйнята система цінностей може бути облудною!

Найдосконаліший індикатор – всередині нас. Цього не можна сформулювати, тут неможливий ні суд за кодексом, ні суд за прецедентами. Тільки прислухатися до власного сумління!

А на сцені закінчилася прелюдія, почалася дія. Отже, дві жінки, дружина й мати, нарешті дочекалися чоловіка і сина зі сталінських табоорів. На сцені – макети газет часів хрущовської відлиги. Для всіх нібито почалося нове щасливе життя. Чоловік улаштувався на роботу, дружина продовжує працювати там, де й раніше. Ввечері щасливе подружжя обмінюється новинами, як пройшов день у кожного з них.

Чоловік розповідає, що затримався через те, що в них на виробництві читали славетний лист ХХ з’їзду. Дружина розповідає, що нарешті в її колективі можна буде позбутися непорядного начальника, старого сталініста, який тягне назад. Вже в них склалася команда однодумців, вони знають, як діяти, щоб зняти з посади ту жахливу людину. І жінка відчуває в собі сили для боротьби, тому що з нею поруч – коханий чоловік.

А мати сумує на іншому кінці міста. Їй не знайшлося місця на цьому святі. Син приходить до неї тільки з дружиною, а їй так хочеться поговорити з ним наодинці!

Вона розцінює його поведінку як зраду матері, яка народила і виростила його. І також із усіх сил підтримувала його на засланні. А тепер – хіба багато вона хоче? Матір грає молода дівчина, але вона грає найкраще за всіх. Найкращі актори, найкращі митці – це ті, хто вміє виходити за рамки свого досвіду. Ця дівчина – вміє. Їй віриш.

У донедавна щасливу родину прийшло горе. Як виявилось, чоловік зраджує. Зраджує ту, яка так віддано чекала на нього кращі роки свого життя. Ось лист без підпису, і все підтвер дилось, чоловік не зміг виправдатися. А в неї ж був шанс не бути самотньою в ті страшні роки! Та хіба вона могла собі це дозволити? Вона самотою перебула найпристрасніші літа, коли все нуртує в жінці, все кипить. Але вона весь час думала, як страждає чоловік там, у Сибіру чи ще далі.

Зраджена жінка поступово деґрадує. Вона виганяє чоло віка, незважаючи на всі його клятви. Відсилає його до матері.

Тепер вона бачить сенс свого життя у тому, щоб довести: ніби той, хто видавався героєм нації, обтятим дубом, останнім пристановищем людської гідності у ті страшні часи, насправ ді був зрадником своєї справи, своїх товаришів. Вона зустрі чається з його табірними друзями, розпитує їх про нього, і всі їй розповідають тільки хороше. А вона вперто шукає доказів його зради не тільки дружини.

До неї приходять її колеґи по роботі. Потрібна її участь у справі, яку вона розпочала. Але вона відмовляється брати участь у війні проти начальника, і їй байдуже, що вона підво дить колеґ. Адже в неї таке горе, як вони не розуміють того?

Ні, вона не зраджує їх, то дрібниці! Її зрадили, ось де правда!

У кімнатці матері, де тепер живе й чоловік, двоє гостей.

Це табірні друзі головного героя. Вони сідають за стіл, мати подає страви. Застілля сумне, хоча найстрашніше в житті цих людей – нібито позаду. Вони обоє спочатку несміливо, а потім, заохочені матір’ю, на повний голос переповідають, як приходила до кожного з них колишня дружина, як допитувалася, чи не зраджував своїх товаришів по нещастю в таборі її колишній чоловік. Розмова не клеїться, і друзі йдуть.

Син і мати залишаються наодинці, і мати розповідає, що то вона написала анонімку його дружині про його зраду. Наві що, мамо? Ти ж бачиш, яка в тебе була дружина! Ти маєш радіти, що завдяки мені ти позбувся цієї жахливої жінки.

Після досить гострого діалогу з матір’ю син іде з дому, йде невідомо, куди. Він знає, що дружина його не прийме, але він іде світ за очі. А мати лишається сама святкувати свою піррову перемогу.

– Тут раніше було не так! – збуджено заговорила Вік торія до батька, перекрикуючи оплески, – раніше був інший фінал, який не подобався мамі! Ти чуєш? Був такий самий діалог мами з сином! Але врешті решт вона обнімала його.

А потім і він її!

На сцену вийшли всі актори, розкланялися перед захоп леною публікою. А потім до них приєднався блідий Женик у чорному костюмі з метеликом. Рік тому на сцену виходила й Вероніка, і він цілував їй руку. Це було ще до того, як розпочався їхній роман. То був їхній перший маленький тріумф локального масштабу. Тоді в них ще все було попереду.

Дмитро впізнав того хлопця. То з ним він бачив Вероніку на розі Володимирської та Житомирської. Навіщо він писав цю п’єсу? Навіщо Вероніка ставила її?..

– Чудова вистава! – сказала Наталя Никонівна, – ваша дружина зробила максимум з того матеріалу, який у неї був.

Я гадаю, в неї було велике майбутнє!

Після вистави трясисписівці всіх запросили на поми нальну вечерю. Вікторія пішла спілкуватися з акторами, яких добре знала, а Дмитро опинився в одному колі з Ларисою та Наталею Никонівною.

– А де Вероніка познайомилася з цим драматургом?

– Ой, та через мене! – відповіла Лариса, яка однією поло виною свого єства нібито симпатизувала Женикові, але дру гою – ставилася до нього з неприхованим презирством, – він розробляв тему, під яку дістав ґрант: «Високе мистецтво і соціальне дно». І брав матеріали у нашій фундації. Ми нерідко підтримуємо дітей з мистецькими обдаруваннями з соціального дна. Він не справлявся з матеріалом, йому був потрібен співавтор, а Вероніці потрібні були гроші. От я й познайомила їх. Тим більше, Вероніка добре знала життя радянських люмпенів… У них вийшла досить непогана спільна праця, він її має невдовзі видати. Я, між іншим, була рецензентом. Але потім я пропонувала йому взяти ще дещо з нашої тематики, і він відмовився, бо його те вже не цікавило. Люди хапаються за такі пропозиції обома руками!

– Але драматург він здібний, – відзначила Наталя Никонівна, – його п’єса і для професійного виконання могла б стати в пригоді. Але ця мати – вона вам не здається дивною?

– Звичайна українська свекруха, – відповіла Лариса.

– В цьому сюжеті, а особливо, якщо зіставляти обидва варіанти, я бачу підсвідому боротьбу, якесь неусвідомлене бажання вийти з під материнської опіки.

– Дай Боже, щоб хлопчик виріс, – сказала Лариса.

До гурту підійшов Женик, привітався з усіма і сказав, що після розмови з Вікторією краще зрозумів, як треба розплу тувати таємницю загибелі Вероніки. Він підключив до по шуків баби Зосі свою маму Тетяну Віталіївну, адже вона сама працює в лікарні і має знайомих майже в усіх лікарнях Києва. Він вірить, що знайде винуватців загибелі Вероніки.

– Хай вам щастить, – привітно усміхнулася Наталя Никонівна.

– Нашому теляті… – тихо сказала Лариса.

А Дмитро нічого не сказав. Женик пішов до іншого гурту, і тоді Лариса сказала:

– Слава Богу, що сюди не приперся Адріян.

– Ларисо, ти, я бачу, все знаєш, хоча й весь час на роботі.

– Саме тому.

– Як Вероніка й Вікторія познайомилися з цим огидним Адріяном?

– А ти його бачив?

– Він якось приперся до нас… себто до Віки, а вона попро сила мене спустити його зі сходів. Я це із задоволенням зробив.

– Я знаю, що цей самий Адріан певний час був громадян ським чоловіком Оксани Барабанської.

– Хто це така?

– Одна дама, влаштовує різні акції за підтримкою різних осіб, а він був при ній. А тепер при ній молоденький хлопчик типу Женика. А Адріян – їй Богу, не знаю, чим він займаєть ся, здається, якимось арт бізнесом, але я б не хотіла з ним мати справу. – І я б не хотів. – І Вероніка не хотіла, хоча він до неї останнім часом дуже клеївся. Казав, ніби в нього ремонтується будинок біля нового Ботанічного. А як він познайомився з твоїми – їй Богу, не знаю. Якось випадково. Щось від когось передавав…

Ти спитай у Віки…

– Я з певних причин не хотів би…

– Я тебе розумію, але тут не той випадок. Вони його гнали від себе, але одного разу я таки бачила їх у ресторані. Він, здається, при грошах, але, може, тому й при грошах, що кидає всіх на всі боки… Гадаю, він більше не з’явиться на наших обширах. Мені б цього дуже хотілося.

А саме в цю хвилину Адріян Борич, про якого йшлося трохи вище, трусив килим на подвір’ї бетонного будинку, до речі, неподалік від будинку, де мирно мешкала родина Стебельків протягом більш як десяти років. Але це мало цікавило Адріана. Його цікавила власна доля. У лютому він пристав жити до своєї дуже давньої пасії, яка вислухала слова про те, що саме її… стільки років… але життя склада лось так… і пустила розкішного індика до своєї самотньої хати. Тепер він трусить для неї килим і думає, як би змитися звідси. Якомога швидше і назавжди. Цю бетонку не можна навіть тримати як запасний варіант, якщо не вигорять усі інші. Після Оксани Барабанської, яка замовляла для нього костюми від Валентино, (до речі, він їх чесно відробляв) – трусити килими і ходити по кефір… можна не завершувати фрази.

Він повернувся до хати, кинув килим на порозі, зачинив двері кімнати, сів на телефон. Треба спробувати знову відсвяткувати Тетянин день, який вони вже святкували в її іменини, в січні. Вона найкраще збереглася з тої ґенерації його коханих. Блискуча форма як для постклімактеричних!

І для неї в нього є той гачок, на який чіпляють жінок, котрі вже нездатні любити. Якщо жінки більше не клюють на лю бов, треба опановувати інші методи. Якщо треба – шантажу й погроз. Саме цим він і займеться зараз.

– Ти так гучно розмовляв по телефону, що мені аж стало страшно, – власниця квартири несміливо відчинила двері до кімнати. Вона й досі не могла прийти до пам’яті від усвідом лення того, що в її домі став на постій такий мужчина.

– Мені винні гроші. Вже давно винні. І багато грошей.

Поїду розбиратися.

– Я переживатиму за тебе. Бережи себе, Адику! Може, вип’єш узварчику перед дорогою? Я свіженький зварила, він уже охолов!

Ще одна причина, чому цієї жінки неможливо терпіти.

Вона щодня варить узвар із сухофруктів. А цей напій, м’яко кажучи, не належить до числа його улюблених…

Після вистави «Дорога Зради» Вікторія зосталася зі своїми знайомими, а Дмитро пішов провести додому Наталю Никонівну. По дорозі розповів їй і про бабу Зосю, і про загадкові телефонні дзвоники до нього, на Воскресенку, та до Вікторії. Розповів, що хоче розшукати бабу Зосю, бо вона просто не може не бути непричетною до загибелі Вероніки.

Зізнався, що безпорадний у цих пошуках істини і що в якомусь розумінні починає пізнавати свою дружину тільки після її смерті. Наталя Никонівна казала, що вірить: його зусилля не марні. Адже сильне бажання саме по собі підкаже, в якому саме напрямі слід зосередитись, щоб досягти результату. Дмитро йшов на спектакль у поганому гуморі, а провівши Наталю Никонівну, повернувся додому з надією.