Текст книги "Измена. Zrada made in Ukraine"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

– Дмитре, прийми мої співчуття! Не знаю, помирилися ви з Веронікою чи ні…

– Не помирилися… – він мало не сказав Катерині, що розпочав примирення вже після її смерті, але стримався.

– Я думаю, тобі зараз дуже погано! Не раз згадувала, як ми шукали її рік тому…

– Так, ти була одна з небагатьох, з ким я міг спілкуватися тоді…

– Дмитре, чому померла Вероніка?

– Від грипу. Якесь ускладнення. Набряк гортані. – І у вас нема підстав вважати, що… – Є підстави вважати…

– Тоді слухай, що я тобі розповім. Cкажи мені, ти не навідуєшся до того місця, де жив твій тесть? Там тепер ресторан і зал ігрових автоматів.

– Я там нічого не забув…

– А я саме там була після повернення.

– До речі, як тобі їздилось?

– Ну от же ж, от! – Катерина знову показує на срібне авто за вікном на знак того, що їздилося їй добре.

– Радий за тебе. Хай хоча б комусь буде добре в цьому світі. То яким вітром тебе занесло в колишній дім мого, як ти висловилася, тестя? – Дмитро відзначив, що сам уперше вжив слово «тесть» стосовно Івана Раєвського.

– У мене була мрія продати свою «бетонку» на лівому березі і купити невеличку хатку біля Дніпра. І коли я ходила дивитися квартиру, я завітала до того кафе, яке відкрилось у тому приміщенні. Випила чашечку кави, згадала все, що ти мені розповідав про те подвір’я і про те підворіття, і вирішила поспілкуватися з офіціантом чи з буфетницею, мовляв, ви тут недавно, як вам ведеться… І мені сказали, що колишні мешканці квартири твого тестя частенько навідуються до них бити вікна, вимагають, щоб їх поселили в їхнє законне помешкання, а один тип навіть показував форму номер три, де він записаний. Той тип себе іменував сином ґенерала Раєвського. – Ґенерала Раєвського?

– Так! Я запам’ятала те гучне ім’я. Шляхетне прізвище в алкогольно кримінальному контексті – такого не забудеш.

– Дякую, що ти розповіла мені про це.

– Я подумала: а що як це тобі в чомусь допоможе. Адже все на світі пов’язане між собою. І особливо в цьому місті.

Коли мене запросила одна жінка розписати для неї скриню півнями, виявилося, що то рідна сестра однієї з моїх гіпоте тичних свекрух, я ще раз подумала про плутанину київських зв’язків і згадала тебе…

– Так, Київ – велике село. І моя братова Лариса Лаври ненко – теж твоя давня знайома?

– Так! І вона тобі щось переповідала про мене?.. – Кате рині стало трішки незручно. Дмитро відчув це, і змінив тему:

– Я хочу сказати тобі, що санітаркою в лікарні, де померла Вероніка, також була жінка з компанії мого… цього самого… тестя. А Вероніка і Вікторія, як виявилось…

– Вікторія – твоя дочка?

– Так. Вони, коли пішли від мене, то примудрились налагодити стосунки з дідом.

– Себто з Раєвським?

– Так, з ним. Потім продали оті його апартаменти чи то фірмі, чи то власникові кафе, який купив їм трикімнатну квартиру неподалік від Львівської площі.

– Молодці! Розібралися в ситуації! А діда кинули?

– Як це – кинули?

– Ну… залишили на вулиці?

– Ні, діда вони забрали з собою, але невдовзі він помер.

– Відірваний від рідного Подолу, від милого серцю середовища. Це й призвело до передчасної кончини…

Вже вдруге він чує сьогодні цей протокольно мелодра матичний штамп. І взагалі, він саме думав про дім Раєвського на Подолі, коли прийшла Катерина і розповіла про загадко вих мешканців, які мали там свій жалюгідний притулок. До з’яви двох нахабних паній, котрим мало було «бетонки» на околиці. Котрим захотілося в центр міста – за чийсь рахунок.

– Тобто, Дмитре, твоя дружина стала власницею нерухо мості в Києві?

– Саме так. – І потім загинула, як тобі здається, не своєю смертю?

– Так.

– Ну то ти можеш бути певним! Це тобі НЕ здається, а так воно і є! За нерухомість люди підуть на будь який гріх! І на зраду, і на вбивство!

– Тобто ти вважаєш, Вероніка знайшла передчасну смерть – він мало не сказав «кончину» – через те, що заволо діла квартирою, на яку мали право ще й інші люди…

– Може, вони й не мали ніякого права, але, як то кажуть, претендували. Вони собі там пили гуляли і горя не знали…

– Горе вони, мабуть, знали…

– Але було де випити, а тоді вже й горе не біда… І тут з’явилася якась зрадниця…

– Зрадниця?

– Так. Адже Вероніка в якомусь розумінні зрадила свою рідню, своє походження, батька й матір… – Її мати давно померла.

– А ти ж, мабуть, її й на похорон не пустив!

– А що їй було там робити?!

– Ну от! Кримінальних злочинців влада відпускає під чесне слово на похорон матері – це святе. А що таке зрада?

Зрада – це недотримання сакруму, чинного в певному соціу мі. З погляду свого походження Вероніка вчинила зраду.

Дмитро згадав свою вчорашню розмову про зраду з Наталею Никонівною, і йому чомусь стало легше. Але все одно повернув розмову до апартаментів Івана Раєвського.

– Тобто, ти вважаєш, квартира могла стати причиною ненависті до Вероніки з боку її підозрілих родичів?

– От послухай, що зробив мій рідний аж ніяк не підозрі лий брат Сергій. Коли я їздила за кордон, залишила йому ключі від своєї хати. Він там жив, йому там було значно кра ще, ніж із дружиною й дітьми, біля яких тільки те й тримало, що нема куди піти. А тут з’явився, так би мовити, рeзeрв. Я наївно лишила в шухляді без нагляду і паспорт, і свідоцтво про власність на квартиру. Він додумався. Взяв схожу на мене жінку, взяв папір на квартиру і пішов до нотаріуса робити купівлю продаж. Добре, що нотаріус трапилася уважна і попросила в тої жінки ще якесь посвідчення особи, крім паспорта, а вона не змогла показати. І тоді нотаріус написала лист на райвідділ міліції, щоб я була уважнішою до громадянина Сергія Рачка.

– Так, історія в тебе весела, – поспівчував Катерині Дмитро.

– Він би й убив мене, знайшов би як, – спокійно вела далі Катерина, – і його зупинила не мораль, не якась там заповідь, а те, що я й досі одружена з одним типом, і у випадку моєї передчасної кончини мою нерухомість успадкував би він, а не брат.

– Ти одружена? Я й не знав.

– Так, колись розписалася з одним авантюристом. Я майже й забула про те. А брат того не знав. Тільки довідався, то дав мені спокій. – І ти так спокійно говориш про це…

– А що дадуть істерики, я тебе питаю, що вони дадуть?

Але я не про те. Бачиш – навколо нещасної «бетонки» сімнадцять метрів такі пристрасті. От що означає нерухо мість у Києві! А ти ще маєш якісь сумніви щодо цього?

– Так, за житло в Києві люди кладуть життя. Якщо навіть і нікого не вбивають і нікого не зраджують за це. Але в зраді або в убивстві має бути якийсь сенс. Мені братова Лариса, між іншим, твоя давня подруга, – зробив наголос на останнє слово Дмитро – сказала, що дід Іван помер більше ніж півроку тому. Тобто вже ніхто з інших спадкоємців не може претендувати на його майно. Отож, нібито й не було сенсу прибирати з дороги Вероніку.

– Так, але то могла бути просто помста! Як не мені, то хай і нікому! Це як бити вікна у кафе… Але постривай! Веро ніка помирає, хату успадковує донька. А якщо прибрати й доньку, то тут уже і якийсь деґенерат від попереднього або подальшого шлюбу може претендувати на нерухомість! Тобі треба бути дуже уважним щодо доньки! Подумай про це!

Дмитрові стало моторошно. Невже й доньку може при труїти якась жахлива баба Зося? І як це Катерина може так спокійно говорити про такі речі? А вона собі вела далі, зважуючи всі «за» і «проти» гіпотетичних убивць його родини.

– А з іншого боку, ти залишався одруженим з Веронікою?

Не розлучився з нею?

– Яке розлучення? Щоб укласти розлучення, треба було як мінімум побачитись. А ми побачились тільки напередодні її… кончини… – воїстину, протокольно мелодраматична «кончина» звучить не так, як фатальна «смерть».

– Чудово!

– Що ж тут чудового, Катю?

– Як що? У випадку загибелі доньки нерухомість Вероніки лишається тобі!

– Ти гадаєш, мені буде потрібна та квартира, якщо, не дай Боже, Вікторію прикінчать?

– Скільки тобі років?

– Яка різниця? Сорок два.

– Ти можеш іще два чи три рази одружитися і знайти в капусті ще кількох дітей. І тоді нерухомість вельми стане в пригоді. Але про такий варіант ти в цю мить не думаєш. А от коли ті, хто полює за нерухомістю твоєї дочки, довідаються про тебе, то добре подумають, чи вбивати дитину, коли є ще й здоровий дядько. Між іншим, ти й зараз можеш покачати права!

– Які права?

– У доньки! Ти ж перший спадкоємець дружини, а потім уже йде донька. Свідоцтво про шлюб у тебе? Отже, ти можеш сказати їй, якщо не слухатиметься тебе і не берегтиметься від лихих людей, ти претендуватимеш на її нерухомість. І не соромся цього. Я бачу, твоя донька – дівчина сучасна і розуміє гасло доби.

– Гасло доби?

– Так! А гасло сучасної доби – це нерухомість! Ти хіба не знаєш пророцтв Нострадамуса? Всюди будуть війни! І в Європі, і в Азії, і в Росії, і в Америці! Тільки про Україну нічого не сказано! Нерухомість в Україні скоро коштуватиме мільйони! За неї варто зрадити і маму, і тата, і саму Вкраїну!..

День наближався до середини, і донедавна порожня кав’ярня «Ятрань» поступово перетворилася на банальне приміщення, де п’ють і їдять. Дмитро Стебелько і Катерина Рачко відчули, що наразі все сказали одне одному і вирішили йти. Дмитро погодився, щоб Катерина підвезла його до замовника на бульвар Шевченка, і та хвацько витягла з кишені дублянки ключі від своєї срібної гордості.

А в кав’ярні залишився ще один відвідувач, який сидів тут зранку і тоскно думав, як жити далі. Його старий «Рено» стояв поряд зі срібною «Маздою» Катерини Рачко, але від цього йому було не легше. Через немовірну заплутаність найнесподіваніших ниток, якими долі людей у цьому місті пов’язані між собою, той чоловік також певним чином причетний до передчасної кончини Вероніки Раєвської Стебелько. Але не це бентежить його. Його бентежить винятково власна доля. Йому трохи більше п’ятдесяти, і він ще має достатньо чоловічого шарму, щоб справляти вражен ня на жінок. Якби до того ще б оцю саму нерухомість у стольному граді, про яку розмовляли люди за сусіднім столи ком, та хоча б якісь кошти на щоденні витрати, у нього б іще почалась і друга, і третя молодість, і він би знову досяг отієї, як йому здавалося, повноти буття, коли життя і п’янить, і заносить, і тягне до захмарних веж. В нього такі періоди бували неодноразово. Він любив багатьох жінок, бо зрадив би себе, аби любив якусь одну. Він розпродував їхнє майно, обіцяючи невдовзі повернути втричі більше, і втікав, і вони плакали не за своїм майном, а за ним. Нещодавно він успішно пішов по другому колу. Повертався, вертаючи частину давнього боргу, щоб невдовзі прихопити втричі більше і зникнути, тепер уже назавжди. Вже майже всі вичерпалися.

Лишилися тільки дуже давні, його однолітки. Не хочеться знижувати висоти польоту, наново сходитися з цими клімактеричними істеричками. Тим більше, як виявилося, його дами першого покоління, на відміну від пізніших, пере важно не сумували за ним, як йому хотілося вірити, жили собі, майже не згадуючи божевільного епізоду далекої юності. Одна із них нібито збиралася сьогодні вранці зустрітися з ним у цій кав’ярні, але вже минула година, а її немає. Може, то вона зазирала у двері, довго дивилася на нього, він мало не підвівся їй назустріч, але вона постояла на порозі і пішла геть. А тепер він сидить тут, бо немає куди йти. Він не працював усе життя, хоча весь час числився співробітником багатьох організацій. Не вистачало в розквіті чоловічої краси йти працювати. Краще знову щось позичити, комусь повернути давній борг, а потім позичити ще – і зникнути, поки все забудеться…

Але щось треба робити. Треба знову зателефонувати тій.

Так паскудно, що нема мобілки! Та, яку він позичив у останньої розкішної подруги, давно відключена. І говорив він не більше двох днів. Потім та ж ж жлобиха заблокувала номер, відкрила собі новий, а йому на пам’ять лишилася тільки гарна іграшка у вигляді апарату.

Він ненавидів жіночу емансипацію, наслідком якої стало те, що жінки більше не розкривають своїх сердець коханому.

З одного боку, нібито сходяться легше, не треба так довго умовляти, як раніше. Але раніше було як? Якщо вже умовив, витратив купу енергії, – іноді то була й справді здача крові! – жінка віддавалася вся, до дна. Не тільки тілом, але й усією душею. А також із усім своїм майном, з усіма своїми заощод женнями. В ті часи, коли шлях жінки до інтимної близькості з чоловіком таки проходив крізь її серце і крізь її розум, чоловік ставав для неї богом, і така дрібниця, як заощад ження, що збиралися протягом років, без жалю летіли на вівтар кохання. З особливою ніжністю він згадував жіночку з аспірантського гуртожитку, яку він умовляв три місяці. А потім, коли вони нарешті дійшли до фатальної межі, вона й у хвилини Великої Близькості не бажала скидати сорочку.

Це тривало ще місяць. Але коли вона врешті решт віддалася йому оголеною, то відразу віддала й усе, що відкладала на кооперативну квартиру.

Тепер таких жінок уже немає. Тепер почалася доба Великого Блуду. Для цих нових молодих жінок зв’язок з мужчиною вже не є подією! В першу ж ніч ведe до себе, якщо має куди, і віддається так пристрасно, що здається: вся твоя.

Але на ранок виставляє геть, іноді без сніданку, бо поспішає до офісу на восьму.

Невже теплота в стосунках між чоловіком і жінкою назавжди пішла в минуле разом із портретами Брежнєва та переписаною від руки Анною Ахматовою? Він знав Ахматову напам’ять, оскільки ще якихось п’ять шість років тому шлях у ліжко до інтелігентних жінок ішов через поезію. В останні роки перед падінням того життя йому траплялися націо нально налаштовані панії, для роботи з якими не вистачало російського Срібного віку. Тут уже було не обійтися без Ліни Костенко. Довелося опанувати найпопулярніші зразки її лірики. Власне, свій останній притулок, де він затримався на кілька років, він зорганізував собі в домі такої національно просунутої дами. Вона жила з того, що примудрялася зоргані зовувати якісь елітні акції широкого спрямування, а його тримала при собі для солідності. Відростила йому бороду, зробивши його невпізнаваним для попередніх, цінувала його високу духовність і чоловічі чари. Але потім та сорокарічна мадам відчула в собі сили для тридцятилітнього адміністра тора і вигнала підстаркуватого коня просто на вулицю. Він важко пережив її зраду. От уже два роки він тиняється по друзях і по найнятих хатах, звідки тікає, не заплативши, безнадійно шукаючи аналогічне місце, де можна було б пристати надовго. І нещодавно пригледів гніздечко, але варто було йому спитати про ціну того гніздечка в середмісті, як йому сказали, що то не його справа. Такого приниження він давно не знав. Він не здавався, носив квіти, намагався декламувати сонети Шекспіра – занадто спокусливе трапи лось гніздечко. Але все даремне. Іноді він навіть ночує в машині, у цьому «Рено» кольору гнилих вишень, який має шикарний вигляд хіба що для власників «Жигулів». Або для тих, хто взагалі не має коліс.

Але треба щось робити. Здаватися ніколи не можна. Ще буде свято й на його вулиці – до речі, дуже актуальне прислів’я, оскільки нині він знову залишився На в у л и ц і в прямому значенні цього cумного вислову.

Дмитро попросив Катерину, якщо вона нікуди не поспі шає, підкинути його до лікарні, де померла Вероніка. Він вирішив довідатись про графік чергування баби Зосі – наві що відкладати на потім, якщо майже все вже зрозуміло?

Вони мовчки їхали проспектом Перемоги. Сніг більше не йшов. У повітрі висіла сіра імла. Було незрозуміло, чи морозно надворі, чи тепло.

– Ось тут зупини будь ласка.

– Я можу тебе почекати. А потім підвезу тебе далі.

– Не варто, Катю. Я можу бути довго.

– Гаразд, дзвони! Щасти тобі в розшуку! А як надумаєш, можемо піти разом у те кафе на Подолі!

Він знайшов той корпус і той вхід, куди заходив ввечері – це було, так, це було всього навсього минулої неділі. У вестибюлі, як і тоді, баба в білому халаті миє підлогу, б’ючи відвідувачів шваброю по ногах. Тільки відвідувачів нині менше, ніж було тоді. Як і тоді, висить об’ява про епідемію грипу і про те, що відвідувачі до хворих не допускаються, тільки талончики на відвідини у комерційному віконечку – вже не за три сорок, а за п’ять двадцять. Як і тоді, він спитав санітарку зі шваброю про бабу Зосю, і та відповіла:

– Вам до кого? Тільки краще трохи пізніше, зараз іще є врачі.

– Мені не до хворих. Мені треба побачити бабу Зосю. – Її немає.

– А ви не підкажете, коли її зміна?

– Не скажу, – сердито відповіла санітарка, знову схи лившись над своєю шваброю. Тоді Дмитро витяг гаманця, побачив, що найменші купюри були тільки по п’ять гривень, – з цієї баби вистачило б і двох. В нього виникла думка розмі няти в касі комерційного віконечка п’ятірку. Але вирішив не бути скнарою. Що вже ті п’ять гривень, як пропало життя.

Він простягнув бабі зі шваброю блакитну купюру і попросив дати інформацію про бабу Зосю.

– Вона тут більше не працює! Чесне слово! Можете в кого завгодно спитати! Із минулого понеділка! Після смерті від грипу! Вона тут раніше жила!

– Як жила?

– А отак! Просто в лікарні!

– А може, ви ще скажете, який лікар був у тої жінки, яка померла минулого понеділка?

– А в якій вона була палаті?

– У дев’ятій.

– Ходімте зі мною.

Знову санітарка ретельно замикала відро і швабру. Потім вони пішли тими самими сходами, якими його вели до Веро ніки минулої неділі. Увійшли до смердючого лікарняного коридору. Далі, щось спитавши в іншої особи в білому халаті, санітарка підвела його до дверей ординаторської зі словами:

– Ольга Павлівна. Тільки не кажіть, хто вас сюди привів.

Ольга Павлівна за довгі роки роботи з людьми засвоїла, що наступ є найкращою обороною.

– Хто вам дозволяв сюди приходити? У нас епідемія, навіть передачі заборонені! У вас є талон? Покажіть його мені!

– Якщо я куплю і знову повернуся до вас, ви мене прий мете?

– Що вам треба? – послабила напругу лікарка.

– Я щодо Вероніки Стебелько, яка померла в ніч на минулий понеділок…

– Хто ви їй?

– Я її чоловік.

– Чоловік? І де ж ви були раніше? Де ви були, коли в неї була температура сорок і марення? Чогось я вас не бачила біля ліжка дружини! Я вас питаю, чому ви прийшли тільки зараз? Де ви були раніше?

– А де ВИ були, коли вона помирала? Старих людей виводять із того стану, з якого не вивели її!

– Дозвольте вас спитати, яка у вас освіта?

– Вища, не хвилюййтеся!

– Вища медична?

– Ні, не медична.

– Ото й воно! То звідки ви знаєте, кого з якого стану можна вивести, а кого не можна? Якщо я почну з розумним виглядом говорити щось за вашею спеціальністю, то що ви мені на те скажете? А ви мені краще скажіть, де ви були, коли треба було купувати ліки?

– Наскільки мені відомо, всі ліки були для Вероніки придбані. Скажіть конкретно, чого тоді не купили, що могло б її врятувати? А ще скажіть, де баба Зося, яка працювала у вас у вечір напередодні загибелі Вероніки?

Згадка про бабу Зосю, певне, дуже розсердила Ольгу Павлівну – Дмитро не відводив очей від обличчя лікарки, розмовляючи з нею.

– До чого тут баба Зося? І навіщо вона вам?

– А чого ви не хочете сказати, де зараз та жінка?

Ольга Павлівна зітхнула і вирішила поміняти тактику.

– Я перепрошую, як ваше ім’я і по батькові?

– Дмитро Миколайович.

– Отже, Дмитре Миколайовичу, баба Зося звільнилася минулого понеділка. Ми дуже шкодували за нею, бо вона добросовісно працювала. Але, певно, десь їй запропонували кращі умови. І вона пішла від нас шукати іншого пристано вища в цьому неспокійному житейському морі… – І ви не знаєте, де вона?

– А звідки я можу знати?

– Скажіть, а вона жила у вас в лікарні?

– Звідки ви це взяли? Так, у нас не вистачає санітарок, але ми не можемо селити їх у нас. Баба Зося була нещасна жінка, нічого не скажеш. І добра серцем, хоча й страшна зовні.

«Знаємо ми її добре серце», – подумав Дмитро, а вголос сказав:

– Тобто ви не можете нічого сказати, де тепер ця сані тарка?

– На жаль, ні. А… можна дізнатися… навіщо вона вам?

– Це вже моя справа. А тепер, скажіть мені, що могло стати причиною смерті Вероніки? Я був у неї напередодні, і вона не справляла враження смертельно хворої.

– А ви б побачили, як їй погано було за кілька днів до того! Чи ви тоді приходили до неї?

– Ні, не приходив. Ми були посварені з дружиною, і я навіть не знав, що вона в лікарні. А потім мені хтось подзво нив, ніби вона хоче зустрітися зі мною. Між іншим, ви не скажете, хто б то міг бути?

– Я вам не дзвонила. Вона могла попросити когось із хворих.

– Тут усе дуже незрозуміло з її смертю.

– Послухайте, коли була б якась найменша підозра, тут були б і слідчий, і медексперт. Вам видали довідку про смерть за підписами керівництва лікарні, а ви думаєте, ніби ми тут недогледіли вашу дружину. Для нас кожна смерть – велика неприємність!

– А скажіть мені, якщо я все таки маю сумніви… куди я маю звернутися?

Ольга Павлівна знову змінила тактику.

– Послухайте, вашу дружину це не підніме з землі. А нам будуть великі неприємності! У нас абсолютно немає коштів!

Лікуємо вас за двісті дванадцять гривень на місяць! Годуємо хворих тільки тому, що надаємо відвідувачам платні послуги! Білизну востаннє одержували ще за Андропова!

Просимо хворих лягати до лікарні зі своїми простирадлами!

До речі, білизна вашої дружини… нам чужого не треба. Вам її віддадуть. Донька за нею так і не прийшла.

– Я вам поставлю одне питання, а ви мені дасте відповідь.

А я вже буду вирішувати, чи мені скаржитися на вас, чи ні.

– Я вас слухаю, Дмитре Миколайовичу.

– Якщо медпрацівник – боронь Боже, я не думаю, ніби це ви! Але якщо хтось захоче скористатися безпорадністю хворого і звести з ним рахунки, то наскільки це можливо?

– Такого не може бути! Лікар або медсестра можуть не мати під рукою потрібних медикаментів, щоб вивести хворого з кризового стану. Можлива така ситуація, що медпрацівник помилився, дав не ту дозу, а потім не зізнаєть ся в тому. Таке ще можна собі уявити. Але щоб лікар…

– Я не кажу – лікар, а медсестра, санітарка…

– Щоб хтось із них с в і д о м о зробив ін’єкцію або дав випити щось таке, від чого у хворого настане погіршення… – І до того ж замаскувати це під симптоми якоїсь хво роби…

– Такий гріх собі на душу жоден лікар не візьме! Це просто жах навіть подумати про таке!

– Тобто такого ніколи не буває?

– Якщо вам аж таке спало на думку, то треба було подавати скаргу ще тоді, коли тіло було тут. Наполягати на повторному розтині, шукати сліди шкідливих речовин, які могли призвести до зупинки серця. Ви й тепер можете це робити, але за самою лише історією хвороби встановити істину буде майже неможливо. Це я вам точно кажу. Не тому, що хочу себе виправдати, хоча й цього хочу також. Але просто я знаю свою роботу, як і ви – свою. Можете прокон сультуватися в МОЗі.

– Розумієте, мені теж треба виправдатися. Перед донь кою. Ви не заперечуєте, щоб я вам поставив ще одне запи тання?

– Запитуйте, Дмитре Миколайовичу.

– А чи не міг причиною Вероніки смерті стати мій прихід до неї?

– Як це? Я вас не розумію.

– Ми були посварені. Я прийшов до неї з квітами, ні слова про те, що було. Ніякої неприємної розмови – я не ідіот. Але чи не міг мій візит настільки погіршити її стан…

– Ну, це вже зовсім дурниця! Ніколи не вірте, ніби люди помирають від горя чи одужують від щастя! Емоційний стан може створювати сприятливі або несприятливі умови для розвитку хвороби, але не більше того. У вашої дружини не було післягрипозної пневмонії, тому що їй кололи ліки, які запобігають їй. На них і могла виникнути алергійна реакція.

По іншому я не можу пояснити її смерть. – І ви могли б підтвердити, що від самого тільки мого приходу нічого жахливого не могло статися?

– Звичайно! Ваша дружина не була такою вразливою.

Поряд із нею в палаті лежала одна абсолютно неможлива особа, яка весь час влаштовувала істерики. Ми їй давали міцне снодійне, бо інші хворі зовсім не могли спати. То ваша дружина дуже спокійно реаґувала на ту Поліну.

Дмитро згадав брудну постіль у палаті, де лежала Веро ніка. І ще раз згадав санітарку, яка мила підлогу в палаті, але запитувати в Ольги Павлівни про неї не було сенсу. Якщо вона і знає про неї, то має свої міркування не говорити.

– Рада була з вами познайомитись, Дмитре Миколайо вичу. Прийміть ще раз співчуття з приводу тяжкої втрати.

Заходьте, якщо у вас виникнуть питання, спробуємо полег шити ваші пошуки. І не забудьте забрати білизну – нам чужого не треба. Лю бо! Ти мене чуєш? Віддай постіль чоло вікові Стебелько!

Коли він опинився на вулиці із вузлом простирадла і підковдри, Дмитро пошкодував, що відмовився від Катери ниної пропозиції почекати на нього. Як тепер іти до замов ників із цим клунком? Хто знав, що воно раптом так вийде?

Він подзвонив з таксофону обом замовникам і домовився на зустріч назавтра зранку. Зараз шеф не буде так ретельно перевіряти кожен його крок.

Був полудень. Поміж сірих хмар вибилося їдке зимове сонце. Вранці йшов сніг. Зараз віє бридкий вітер. Надворі лютий, місяць вітрів і кривих шляхів.

Вікторія повернулася додому після занять і почала готу ватися до приходу батька. Власне, все було готове ще вчора, але вона ще раз замела майже чисту підлогу, накрила стіл на п’ять осіб – тьотя Лариса з Ярославом, вони з батьком і мама. За годину до приходу батька почала одягати те, в чому зустрічатиме гостей. Так, вона має бути в чорному. Одягла тугі чорні джинси, а з кількох чорних светрів вибрала із глибоким вирізом. Волосся прибрала назад чорною хусткою «бандана». Все гаразд. Хай дивиться, старий розпутник. Чи старий праведник – вже не знаєш, як його іменувати. Вранці дзвонив Женик Мурчик, згадував про дев’ять днів. Ще одне диво в пір’ї. Як бідній мамі не щастило! Звичайно, це не те одоробло, що взялося свататися до них із мамою обох минулої осені. Господи, де ті чоловіки? Кажуть, жінки не такі. Жінки такі, як треба! Це з мужиками проблеми!

За двадцять шоста. Годі дивитись у дзеркало, пора накривати на стіл. Власне, все вже готове. Тільки розкласти на тарілочки. Вони з мамою не любили куховарити. Їли ковбаси й шинки. Купували салати в прозорих коробочках і соки в пакетах. Споживаючи такі страви, відчуваєш себе справжньою жінкою. Не те що варити картоплю й гречану кашу, як це роблять пересічні домогосподині. Тому, мабуть, і гроші, які в них недавно були, закінчилися так швидко…

Кажуть, на поминальному столі мають бути страви, що відповідають смакам того, кого поминають. Тому Вікторія прагнула продемонструвати батькові вишуканий смак його покійної дружини, що його він так і не осягнув.

Дзвоник у двері. Це він. Тітка з двоюрідним братом Ярославом будуть трошки пізніше.

– Можна?

– Заходь, як прийшов.

– Добрий вечір, доню.

– Здрастуй. Проходь, подивись, як ми тепер живемо… Як жили з мамою.

– Та що казати, хата розкішна. І місце чудове. Саме серце міста. Здається входить у Місто Ярослава.

– Ні, не входить. Але близько.

– Чи можна глянути?

– Так, звичайно!

– Але ремонт зроблено не найкращим чином. Очевидно, тут працювала дешева аґенція.

– Тобі видніше… А що то за клунок у тебе в руці?

– Це мамина постіль. Мені віддали в лікарні, а я приніс тобі… А ось і чашка з ложкою…

– Ти був у лікарні?

– Так, я розповім…

Дмитрові віддали не тільки білизну, на якій померла Вероніка, а й посуд і навіть металеву коробочку із заваркою чаю. Віддали халат і тапочки, коробочку з кремом для обличчя… Усі речі були дуже якісні. Дивно, чому ці злиденні жінки, які працюють у лікарні, не прихопили собі ці зовсім нові кімнатні тапочки чи гарненької чашечки з трояндою.

Мабуть, у їхніх колах існує своєрідне табу на речі померлих.

Вікторія взяла у нього з рук той клунок, зайшла з ним до однієї з кімнат, і звідти почувся її плач. Дмитро нерішуче зайшов до тієї невеличкої кімнатки, напевно, то була спальня мами, обережно поклав руку доньці на плече. В нього також ті речі з лікарні викликали зрив почуттів. А тепер плаче Вікторія, і її плечі ледь здригаються під його рукою…

Донька теж була його коханою жінкою. Він не раз ловив себе на тому, що натхненніше кохав Вероніку по тому, як намилувався на шістнадцятирічну Віку, що ходила по хаті в шортах і коротенькій кофтинці, яка називалася «топ». Мож ливо, він тоді чинив якийсь неймовірний гріх? Але він давно, мало не від її дванадцяти років, не цілував доньки і не садив її на коліна. І на вулиці тільки брав її під ліктик, ніколи не клав руку на плече або на талію.

А тоді, в ті очманілі дні, він для себе міцно пов’язав доньку із дружиною, весь час пам’ятаючи її оскаженілі очі в той день.

Теж зрадниця! Все в тебе було, все! Батько все робив для тебе! Від семи років у тебе була своя окрема кімната – хто з ровесників із твого кола може тим похвалитися? Але годі про ту окрему кімнату. Ось Вікторія пішла з його «бетонки» і набула собі ще краще житло, ніж те, що будував для неї батько. Дай Боже, щоб у цій, як висловилась Катерина Рачко, нерухомості, не причаїлося лихо ще й для Вікторії.

– Давай вип’ємо, батьку, – витерла сльози Вікторія, – а решту кімнат я тобі покажу потім.

Дмитро дістав пляшку «Пшеничної». Вікторія ще раз схлипнула, а потім опанувала собою і сказала, що «Пшенич ну» питиме він сам, а вона п’є тільки «Холодний Яр» або «Гетьман». Сіли з батьком на кухні одне проти одного.

Донька дістала з холодильника пляшку горілки, батько відкрутив її, налив тільки собі. Донька розлючено налила й собі і зі словами «За упокій!» перехилила повну чарку.

Батько теж випив.

– Рано ти, доню.

– По перше, погодься, дуже поважна причина. А по друге, якщо жінки нарівні з чоловіками літають у космос, пишуть книжки і довбають каміння, то мають право пити горілку і матюкатися. Бери балик, заїдай.

– Дякую. Але навіщо такому юному створінню так хваць ко перехиляти чарку? Навіть з поважної причини. Мама б не образилась, аби ти пом’янула її мінеральною.

– Почалося! Я так і знала! Мене не треба виховувати!

– Я не виховую, боронь Боже! Тільки ти поки що не літаєш у космос, не пишеш книжки і не тешеш каміння…

– Я вступила до престижного університету! На безкош товний! Скільки батьки витрачають енергії, щоб прилашту вати дітей туди навіть на платний! В тебе були ці проблеми?

Ну от і сиди. Заїв? То давай по другій. Наливай!

Дмитро налив Вікторії на денце, а собі повну. – І мені повну! Що за дискримінація жіноцтва?

– Це з мого боку не сексизм, а ейджизм. Якби раптом отак навпроти мене сидів син твого віку, я б так само, як тільки міг, обмежував горілку.

– Ой, я подивилася б, як би тебе слухався вісімнадцяти літній лобур, якому б ти не давав пити горілку!

– Тобі буде вісімнадцять тільки в березні!

– Ти диви! Не забув!

– Не забув, доню… І я прошу тебе, у тебе, може, спадко вість з боку мами…

– Мама завжди вживала алкоголь дуже культурно!

– Я не про маму. Але мамин батько…