Текст книги "Дядечко на ім’я Бог"

Автор книги: Євген Положій

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Дядечко на ім’я Бог

Тож тепер усі наші концептуальні проблеми вирішені. Нарешті все, за що ви ховалися, чим прикривалися, на що сподівалися – тут, як на долоні. По-перше, Я є, по-друге, після смерті – лише смерть. А потім темрява. Або порожнеча, це вже що вам більше сподобається. І ніякої безсмертної душі! Однак – хоч рай, хоч пекло, хоч інші такі штучки – взагалі, хто в них вірить? Кінець світу як засіб впливу давно втратив дієвість – це вже нецікаво, погана лякалка. Тож радійте, Бог придумав іншу розвагу: Богу – Богове, людям – людське. Вам – життя і смерть, Мені – нічого, тобто Всесвіт. Я не колекціоную сміття.

Звісно, спочатку Я трохи сумуватиму без ваших звернень, без ваших молитов, – звичка, нічого не вдієш. Та Мені вистачить клопоту і без вас: Всесвіт, щоб ви знали, – безмежний. Хоча вам цього однаково не збагнути. Ну, і слава Богу!

Тут взагалі хто-небудь Мене слухає, чи ні? Ви ж так чекали на Мене, так сподівалися – і от, коли Я нарешті виліз із-за хмар і розмовляю з вами, ви навіть не піднімаєте голів! Знахабнілі створіння! Чи вам треба, щоб Моє зображення було намальоване на грошових купюрах? От тоді ми будемо рівня, так? Гей, людино, ти, саме ти, той, що оце сідає у своє авто! Ти чуєш мене? Це ж Я, твій Бог! Стій, та не сіпайся ти так, просто почуй Мене, Я лише хочу запитати: про що ти тепер думаєш? Приділи Мені трохи уваги, Я ж не прошу в Себе вірити – просто послухай Мене хвилинку, ти ж можеш собі це дозволити? Ні?! Ти дуже поспішаєш, у тебе справи? Пробач, друже, але Я не можу з цим погодитись, Я змушений скористатися своїм правом на інформацію. Але попереджаю: це може погано закінчитись – люди, які мене чують примусово, закінчують життя в божевільні. Там вони чують Мене, але ніхто не чує їх. То про що ти тепер думаєш? Точніше, скажи Мені, про що ти не думаєш ніколи, про що ти боїшся думати? І чому ти боїшся про це думати? Ні, не треба намагатися Мене позбутись, не затуляй вуха, це марно – повір Мені хоча б у цьому! Чому ти не думаєш про те, що робитимеш, коли помреш? Які в тебе плани щодо цього? Що? Я не чую, гучніше! Якщо бажаєш, Я підкажу відповідь – вона не складна. Отже, ти не думаєш про смерть тому, що боїшся, бо смерть – це начебто невідомість для тебе. Але ти віриш, ти хочеш, щоб сталося так, як обіцяли – рай, пекло, – і ти сподіваєшся, ой, як ти сподіваєшся, що гріхів тобі нарахують значно менше, ніж добрих справ! Так?! Спокійно, спокійно, це ще не все! Ну, куди ж ти повернув, йолопе, – червоне світло, так не можна, розбив машину, триста доларів у кращому випадку. Людино, не бійся того, що потрапиш у пекло. За всіма правилами там повинна спрацьовувати протипожежна сигналізація. Тож вивчай інструкції заздалегідь, смертний!

Ні, ви таки маєте рацію, Я не Бог, Я – блюзнір, старий маразматик, який їде з глузду. З божественного розуму, перепрошую. Тож порвіть цей сірий папір на шматки і не думайте ні про що, окрім сьогоднішнього дня!

Одна з Моїх найулюбленіших казок у дитинстві (уявляєте, в Мене також було дитинство!) – про Пташку, яка звила гніздечко і вивела пташенят, і Лисицю, яка намагалася тих пташенят з’їсти. Сидячи під деревом і цілком контролюючи ситуацію, Лисиця шантажувала маму-Пташку, яка, рятую чи діточок, змушена була виконувати її вимоги. «Нагодуй мене!» – сказала Лисиця, і Пташка провела її вночі до курника. Однак, поласувавши курми, сита Лисиця знову повернулася: «Вгамуй мою спрагу!» Пташка провела її до погреба з вином та молоком, сподіваючись, що тепер Лисиця не повернеться. Та руда знову повернулась і, лежачи під деревом, чухаючи пузо, сита і напоєна, жадала розваг: «Насміши мене!» Не пригадаю, як саме (Я також інколи про щось забуваю, не дивуйтеся), але Пташка таки її насмішила. Сита, напоєна, розважена і вкрай знахабніла Лисиця в пошуках гострих відчуттів знову вимагає в мами-Пташки: «А тепер налякай мене!» І Пташка вивела її на мисливців, які зрештою вбили Лисицю. Таким чином пташенята залишилися живими, а дружина одного з мисливців отримала чудовий рудий комір. Ви нагадуєте Мені ту Лисицю. Єдина відмінність – з вас навіть коміра гарного не вийде.

Я втомився – це правда, Мені потрібен відпочинок. Я втомився чути вас, розмовляти з вами, посилати до вас пророків. Скільки їх переходило! Лише тих, кого ви й не пам’ятаєте! А скільки дарма згинуло тих, кого ви пам’ятаєте: Адам, Ісак, Яків, Муса, Давид, Іоанн, Ізмаїл, Абрам, Ісус, Йосип, Магомет, Будда... Щоразу вони несли до вас Слово, і щоразу... Я не ревную до того, рогатого, бо це смішно. Не можна ревнувати до кривого дзеркала, а інших просто не існує, є тільки криві – ви цього хіба не знали? Але ваша потворна потреба гратися словами, переставляти слова, змінювати суть слів, підмінювати поняття – не до снаги навіть йому. У нього опускаються руки! Тому ми вирішили саме так: ви – самі по собі, ми – самі по собі. Принаймні тепер у нас буде час і натхнення подумати над створенням іншого людства. Досить. Сьогодні опівдні – кінець, фініш. Живіть, як хочете. Якщо зможете. І вважайте, що Я помер. Або загинув в автокатастрофі. Або Мене хтось убив, наприклад, підірвав вибухівкою. Тож можете зібрати на дорозі попіл та пил і закопати в землю, а на могилці поставити каменюку: «Тут жив Бог. Він помер. То чи був Бог?»

Віра
Родинна історія

Потім сказали, що в нього відірвався тромб.

Він їхав веселий і впевнений крізь ясний серпневий день, лівою рукою тримав кермо, а правою перемикав швидкість і брав яблука з великого кошика. Він з’їдав їх повністю, з кісточками, до самих черешків, які потім розтирав зубами і спльовував у відчинене вікно. Пасажирів було небагато: автобус підбирав людей, які голосували на узбіччі, вони давали водію гроші, а він відривав квитки і пригощав яблуками. Того року вродило багато яблук, і автобус наскрізь пропах яблуками; мама сказала, що на Спаса треба їсти яблука... До кінцевої зупинки, до М. лишалося години півтори, і кожне із нас – я (Віра), мама, мій брат Ромка – думало про те, що на нас там чекає. Спочатку ми тривожилися, бо їхали майже в нікуди, точніше, в якесь нове незрозуміле життя, але ясний день, легка дорога і запах яблук насипали нам цілу жменю надій. Усе складалося добре.

І тут у нього відірвався тромб.

Я досі це пам’ятаю: як водій сплюнув черговий черешок у вікно, погладив обличчя долонею і ліг грудьми на кермо. Не впав, а саме ліг, акуратно схиливши голову вбік – його сиве волосся затріпотіло на вітрі, наче під вентилятором. Далі в пам’яті, наче розкидані на піску світлини, збереглися лише уривки. Відра, що впали на підлогу. Яблука, що статично завмерли на ній, замість того щоб котитись. Автобус, який зупинився посеред дороги, хоча насправді він не зупинився – його несло юзом. Звук сильного удару (знімок зберіг звук) і скрегіт металу. А потім – я полетіла кудись уперед і вгору – напрочуд легкий і безтурботний політ. Я, либонь, була невагомою якісь миті, бо зовсім не пам’ятаю, що кудись летіла і падала. Я просто опустилася на асфальт, як пір’я з вибитої перини. Лежала на дорозі, здається, цілу вічність, поруч – перевернутий автобус, зім’ятий великою вантажівкою. Вона вгризлася в біло-синє залізо, наче хотіла перекусити наш автобус навпіл, і з обох машин витікала густа темно-червона рідина, суміш бензину і крові, запах якої змішувався в повітрі із запахом яблук. Дотепер саме так мені пахнуть яблука – густо-темно-червоним. Бензином і кров’ю.

Ромка загинув одразу. Бац – і все. Я думаю, Бог розтрощив йому голову листом металу, так би мовити, для чистоти експерименту. Певне, Богу було цікаво, що ми робитимемо далі. Мама, в сорок років вагітна на сьомому місяці мама, вижила. Перелом хребта, півроку в лікарні, рік у корсеті. І, не повірите, вона народила і видужала. У лікарні мамі хтось сказав, що аварія трапилася тому, що у водія раптом відірвався тромб.

Щоб усе добре усвідомити, вам треба вислухати нашу родинну історію з самого початку. Мені б хотілося, щоб інші також розповідали – так буде правдивіше. Просто до того яблучного серпневого дня ніхто не гинув, тому я й почала з аварії, щоб одразу сказати про Ромку... Йому було лише дванадцять... Думаю, вам треба почати з мами, якщо, звісно, вона погодиться на те, щоб її записували...

... Я вийшла заміж за молодого лейтенанта міліції ще тоді, коли міліція була міліцією і ловила бандитів. Але тепер я перестала розрізняти, хто є хто. Я народила двох дітей: доньку Віру і сина Ромку, чоловік дослужився до майора. Ми мешкали у двокімнатній квартирі, яку надала держава. Я любила готувати, я завжди любила готувати і годувати, і суботами до нас часто приходили гості, переважно чоловікові друзі. Я також працювала в УМВС, у системі виправних закладів. До моїх обов’язків належало читати пошту з «зон»: найважливіші листи я передавала начальству, в інших чорною тушшю замазувала недозволену інформацію. Перед моїми очима різними почерками, різними літерами пройшло чимало зламаних доль... Можна сказати, я була щасливою жінкою: чудовий чоловік, розумні діти, відповідальна робота... Але якоїсь миті наше впорядковане життя розвалилося, навколо все змінилося – навіть назва країни. Я не звинувачую політику, у мене з цього приводу є власна думка: я не вважаю, що це трапилося лише через розпад СРСР та кризу. Певне, люди самі готові були так учиняти... Мій чоловік більше не був міліціонером – він став «мусором». І майже всі його друзі – також. Що мало статися, щоб люди, які половину життя ловили бандитів, сиділи тепер із ними за одним столом і вирішували спільні справи? Де і що зламалося в цьому світі? «Можливо, – вигадувала я, – по всій країні йде одна велика секретна спецоперація? Вона скоро закінчиться, і всіх бандитів, пійманих на гарячому, посадять до в’язниць?» З часом у Володі з’явилися немалі гроші, і чим більше їх з’являлося, тим менше часу він бував дома. Це такий чоловічий закон: більше грошей – менше часу... Певне, прозвучить банально, але нічого не вдієш: ми почали віддалятися одне від одного, а врешті я довідалася й про коханку. Звичайно, в тому, що так сталось, є й моя провина. Я розумію, що не знайшла кращих, потрібних слів – може, я просто набридла йому як жінка... Я знала – і терпіла, і все йшло, як ішло, і його любовні захоплення так би й закінчилися нічим, якби не ті листи...

Їх писав злочинець у законі, начебто наш родинний і службовий природний ворог. Його засудили на десять років: спочатку він відбував покарання під Харковом, а потім у нас, на Північній зоні. Саша писав листи матері в М., тільки туди – і тільки їй. Я читала – і плакала над тими листами, стільки в них було любові і тепла. А одного разу не втрималася – і сама написала йому. Так ми почали листуватись. Я навіть з’їздила на Північну зону – начебто у відрядження, а насправді – подивитися. Сашу звільнили достроково, того ж року, і ми зустрілись. Я завагітніла. Для Володі це був справжній удар – я проміняла його на зека, на рецидивіста, я зганьбила професійну честь, я розвалила родину! Усе правда – я не відхрещуюсь. Але я побачила в злочинцеві, який «відмотав» третій строк, куди більше гідності, ніж у свого чоловіка-«мусора», який скрізь – і вдома, і на службі – грав подвійну гру. Я шукала вихід... Із Сашком ми одружилися. Йому п’ ятдесят років, він контролює обіг наркотиків у своєму регіоні, раніше ніколи не одружувався, не мав дітей... Але часи змінилися навіть для злочинців у законі. Того серпневого дня на Спаса ми – я, моя донька Віра і син Ромка – їхали в М. – на знайомство з його матір’ю, Варварою Петрівною.

Я не звинувачую батьків. Але, коли озираюсь на ті роки, питаю себе: це роки життя чи це лише роки очікування зустрічі з ними? І мама, і батько кликали в свої нові родини: «Віруню, ти тільки скажи коли, і ми...» Але я вирішила інакше. І лишилася сама. А потім з’явився Роман.

Він увірвався, наче свіжий вітер. У мою квартиру – ніби в моє життя. Чому «ніби»? Не знаю, мені завжди здавалося, що вислів «увійшов у життя» трохи несправжній. Що це за життя, в яке можна ввійти отак просто комусь іншому? Я розумію, що це порівняння, але, на мій погляд, досить недолуге. Я не хочу таких порівнянь: моє життя – не квартира, і його ніхто не купує, не обмінює, не продає і не здає в оренду.

Того ранку, щойно прокинувшись, я одразу відчула, що сьогодні має статися щось надзвичайне. Лежала в ліжку і подумки перебирала майбутні справи. Це моя дитяча звичка: кожного ранку прислухатись до нового дня. Поміж водою з крана, зубною пастою, вичавленою на щітку, водою, набраною в чайник, вогнем газової конфорки, свіжим повітрям з балкону, водою для квітів, землею в квіткових горщиках я прислухаюсь до того, як плине час. Бо кожного дня, вже не кажучи про ніч, він може плинути зовсім по-різному. Іноді час повільний, як сонце. А іноді летить дуже швидко, наче дощ. І тоді я зовсім – хоч як поспішаю – нічого не встигаю, навіть подивитися в люстерко!

Відчуття дива росло, миготіло великим і світлим колом, заповнювало зсередини. Я пила чай і чекала, коли воно відкриється. Так буває завжди – треба лише дочекатися цієї миті. Думаю, ви зрозуміли, що я хочу цим сказати: із самого початку, з тієї самої секунди, як я розплющила очі, це був незвичайний ранок... Уже давно пора йти: Василь, мій приятель, терпляче чекає в коридорі, а я ніяк не можу повернутися до реальності та зібрати у валізу продукти. Наче крізь вату почула, як Василь сказав, що на човні попливемо втрьох – от-от має під’їхати Роман («Хто?» – «Роман!»). Цієї ж миті в коридорі стало чути, як зупинився ліфт, і через кілька секунд двері в квартиру відчинилися. Він зайшов, як до себе додому, невимушено і по-свійськи: «Привіт, я – Рома! Дайте зеленого чаю, будь ласка!» Підійшов до мене, поцілував у щоку: «Ти – Віра?! Ти – Віра. Я тебе не боюся! Навіть якщо ти знаєш про мене щось таке, чого я про себе сам не знаю!» І засміявся. Я теж засміялась. Від нього пахло водою з озера і здоровим оптимістичним життям.

Вони пили чай і розмовляли про рибалку, а я сиділа, уп’явши очі в чашку. А серце вискакувало прямо на стіл.

«Цікаво, я спостерігач і сторож власного часу, старію відповідно до загальноприйнятого часу? Чому це я саме тепер замислилась про старість? А може, мій вік вимірюється не паперовими календарями, а особистим хронометром? У кожній моїй клітинці – свій годинник? Невже у власному часі існує кожний камінь, кожна квітка, кожний кролик і кожна людина? Що для одного – мить, для іншого – вічність... »

– Дякую за чай, Віро! – голос Романа висмикнув із роздумів. Так рука хазяїна, розчуленого несправедливою смертю, висмикує з води сліпе, щойно народжене кошеня.

Він веслував недбало й легко. Човен і Роман наче сплелися в одне ціле, наче були одним природним тілом, як одним природним тілом були тулуб коня і тулуб людини в кентавра. Той день – один із найпрекрасніших у моєму житті...

Я відкрила для себе секс. Перший раз, коли це сталося, мені було боляче. Я б сказала, дуже боляче. Я не знаю, в чому річ, але Роман дуже здивувався – це я бачила в його очах. Він поводив себе коректно... Знаєте, я більше не розказуватиму про секс. У мене, як майже у всіх людей, з ним багато пов’язано, але я не вмію розповідати...

Одружитися й прожити двадцять років спочатку з ментом, а потім вийти заміж за рецидивіста і торговця наркотиками – майже детективна історія, правда? Після аварії, загибелі Ромки, лікарні і важких пологів Сашко, мій другий чоловік, провідав мене лише раз. Побув три дні, уважно і спокійно, наче класичну музику, послухав, як плаче за стіною малеча, – і попросив із переїздом не поспішати. «Не той час! Треба владнати справи». Навряд чи таке комусь сподобається, але, зрозумійте, дороги назад у мене не було. Я сто разів питала себе: «Що ж ти наробила, Раю?» – і сто разів відповідала: «Я не знаю!» Я шукала щастя, звичайного людського щастя, я не могла стерпіти зради...

Коли я вдруге поїхала до М., малому виповнилося майже три місяці. Можна, я не розповідатиму, що відчувала, коли ми проїжджали той смертельний поворот? Зле, звісно – я почувалася дуже зле! Та саме там я зрозуміла, що не буде мені в новій родині щастя. Знаєте, як це буває? Думаєш про щось, думаєш: начебто все так, усе правильно, а серце не відпускає тоненький біль. А потім, коли вже майже і забудеш, зненацька згадуєш або звук, або погляд, або рух – і на тебе ніби відро холодної води виливають, і від поперека по хребту повзе недобрий холодок. Я дивилася на засніжену дорогу, згадувала Ромку, такого білявого, маленького мого синочка, який так радісно жив на цьому світі – і тепер його немає з нами, він загинув... Аж раптом краєчком свідомості промайнули слова Сашка: «Гарно, що син. Доньку б мама не прийняла!» Лише там, у промерзлому автобусі, з пам’яті, наче хижак з океанської глибини, випірнув той його погляд на дитину – спокійний, холодний. Як на якусь незнайому, чужу річ – так не дивляться на власних дітей. «Та ти не лякайся, я пожартував! Це твій загиблий син?» – він кивнув на фотографію Ромки. «Так, це Ромка. Ходімо обідати!» І ми пішли обідати. Голубці. Гарячі голубці. Було дуже смачно.

До кінцевої зупинки, до М., лишалося години півтори, не більше. Я ще могла повернутись...

...Вона бігла широким лугом, по зеленій ніжній м’якій траві, і серце билося щастям. Її серце. Вона відчувала, що не одна, з нею є Хтось, у ній є Хтось, ще не зрозуміло, хто саме, але – є. Вона бігла м’якою травою до обрію, до неба, вона простягала догори світлі ніжні руки, і небо відгукувалося, наближалося, обіймало своїми хмарками, такими білими й такими пухнастими, гладило по голові, шепотіло:

«Віро, Віро», небо кохало її. Пронизуючи сонячними променями й сонячними зайчиками.

Віра прокинулася вагітною. Чоловіки зазвичай мріють прокинутись відомими, а жінки – вагітними. Вона прокинулася вагітною, перенеслася просто із зеленої м’якої трави безкрайнього лугу, просто з неба – у своє ліжко. Віра лежала, гладила рукою живіт і всміхалася.

– Якась ти весела сьогодні! – сказав чи запитав Роман, широко потягуючись.

– Ромко, я вагітна! – відповіла чи сказала Віра.

– Дурний жарт, Віруню! – Роман пружиною скочив із ліжка. – Ти впевнена? Сходи до лікаря спочатку! Я побіжу на озеро.

– Ромко, я впевнена! – Віра продовжувала усміхатись, сонячні промені сну ще гладили її біле красиве тіло.

– Я побіжу, – сказав Роман. – До озера.

І побіг.

Віра стояла біля вікна, дивилася на яблуню, на гілках якої гойдалася дворова малеча, і плакала від щастя. З часу аварії минув рік, але серпень і яблука продовжували пахнути бензином і кров’ю, густо-темно-червоним кольором смерті.

Наступного дня Роман пішов у гори.

Віра, ну що мала робити Віра?! Плакати? Вона плакала. Кохати Романа? Вона кохала. Вийти заміж за іншого? Ні, мабуть, що ні. Нецікаві, довгі й принизливі розмови.

– Мамо? – питала вона у слухавку, і там, на тому кінці дроту, мати відповідала глухим мовчанням.

– Мамо, – казала вона, – я люблю Рому, Рома любить мене, ми живемо разом, але в нас народиться дитина...

– Чому «але»? – дивувалась мати.

– Тому що Рома каже, що нам зараз рано дитину! – майже кричала з відчаю Віра. І там, на тому кінці дроту, очікуючи невідомо чого від власного життя, мати теж плакала...

– Мамо, що мені робити? – Але чула у відповідь тільки розпач і плач малечі...

На жаль, батьки тепер – погані радники. Невдале особисте життя не дає їм права давати настанови дітям. Вони хіба що можуть слугувати поганим прикладом: «Не повторюй моїх помилок, доню (синку)!»

– Мамо, я назву сина Романом. На честь нашого Ромки!

– Ти впевнена, що народиться син?

– Мамо, всього шість тижнів, але я знаю – буде син. Рома. Роман Романович.

Усі, кого я про це запитую, кажуть, що ефір пахне білим. Білим або блакитним. Це тому, що в операційній усе біле або блакитне: кахлі, простирадла, халати на лікарях. Але мені ефір пахне рожевим. Дивно, бо нічого рожевого в операційній немає. Просто на кахлях, і на стелі, і на підлозі, і на стінах розквітали рожеві лотоси. Я не знаю, чи бувають лотоси рожевими, але ж я їх бачила – значить, бувають. Наркоз місцевий, не знаю чому: Роман про все домовлявся, і я все відчувала. Ні, мені не було фізично боляче, але я все відчувала. Певне, то страшний, нестерпний фізичний біль, коли тебе чистять, вишкрібають зсередини, коли з тебе витягають те, що могло зовсім скоро народитися людиною, дитиною, живою дитиною, і моя душа кричала так, що Бог обов’язково мав почути. Я плакала. Плакала не тільки сльозами – плакала кожна моя клітинка, кожна моя клітинка наче помирала разом із ненародженим немовлям... Уже лягаючи на стіл, я пошкодувала, що послухала Романа, я хотіла втекти, але пішло так, як пішло, і я лягла... Лікарка, схилившись, запитала, як я себе почуваю, і я збрехала – сказала, що добре, усе гаразд. Виникла якась пауза, і я чула, як лікарі про щось сперечаються між собою. «Ну, так, дівчинко, давай, ширше ніжки, зараз ми тебе почистимо!» – раптом сказали вони, і мені здалося, що у вухах задзвеніли тисячі маленьких гострих ножів. Я уявила, що я картопля, з якої зараз зніматимуть шкірку, але це неточне порівняння, тому що картоплю чистять ззовні, а мене чиститимуть зсередини. Тоді уявився хлів, старий бабусин хлів, де вона тримала корову й свиню, який час від часу чистили від гною, складаючи до великої купи за сараєм, а потім розкидали по городу, щоб краще росло. Те, що я – хлів, а моя дитина, чи пак, те, що могло стати дитиною, – гній, мені не сподобалося, і я почала придумувати собі якусь іншу роль, інший образ, у цей час лікар сказала: «Не бійся, будеш як новенька!»...

Роман чекав мене внизу. Стояв із букетом білих троянд, у костюмі, краватці, щасливий, як на весіллі, урочисто привітав мене, наче я зробила щось гідне. Я так розумію, що це він собі квіти подарував – у нього сьогодні таке свято! Краще б він замовив вінок.

– Віро, – запитав він удавано жалісно, – як ти?

Я мовчки сунула йому в руку рецепт на ліки, хотіла сказати щось образливе, але не втрималася і заплакала, ткнувши голову в плече.

– Ромцю, ти мене не кинеш? У нас будуть діти?

– М-мм... ну звісно... – якось в’яло відповів він.

Мені раптом усе стало однаково, ніби я не людина, а камінь. Я наче померла, Господи!

Не знаю, що саме сталося під час операції. Лікарі мовчали як риби, їхні перелякані обличчя я не забуду ніколи. Призначили антибіотики, вітаміни і сказали прийти через тиждень, а через місяць повідомили, що в мене ніколи не буде дітей. 99 % вірогідності. Ефір пахне рожевим, сестри... Вони сказали, що в мене погана матка.

Вмикайте свою балалайку, я ж не проти – мені є що сказати. І вам, і Вірі – всім. То, значить, ви вважаєте, що в жінок також є позиція? Це ви серйозно? А я вам скажу, яка в них позиція! Щоб було добре просмажене – ось їхня головна позиція! Розумієте?! На кухні, щоб не перекипіло і добре проварилося! І це ще м’яко сказано! Про яку відповідальність ви мене питаєте? До чого тут відповідальність? Ми це робили з нею разом, так чи ні? Я не заводжуся, я розповідаю! Ви ж прийшли, щоб послухати? От і слухайте! Я добре розумію їхні жіночі хитрощі і так просто вам не дамся. Запам’ятайте: чужа душа – це чужа душа! І мені здається, що ви взялися не за свою справу. Хто ви всі такі, щоб засуджувати мене? Ви, може, платите всі податки, завжди кажете правду, ніколи не обманюєте дружин або чоловіків, ніколи не брешете дітям? Може, ви ніколи не берете або не даєте хабарів, не «вирішуєте питання»? Може, ви янголи? Ну, тоді я перед янголами і стану. А поки ви не янголи – будь ласка, заткніть пельку і слухайте далі. Я ж бачу, як вам хочеться, щоб у книжці був негативний герой, себто я, Роман! Але я не хочу, розумієте, не хочу, щоб мене виправдували або розуміли. Тому що це не мені потрібно, це вам потрібно. Саме так. Бо, виправдуючи мене і розуміючи мене, ви виправдовуєте себе і намагаєтеся зрозуміти себе. Не чекали такого повороту?! Я нічого їй не обіцяв. Вона просто неправильно зрозуміла, я так думаю. Вона трактувала моє «ніяких поки що дітей» на свій лад. Чоловіки – як політики на виборах, розумієте? Вони обіцяють електорату різні корисні речі, а потім, коли електорат розставить ноги і проголосує, наступають «врємєнниє трудності». Ви ж нічого про мене не знаєте, а вже винесли вирок: «Винен!» Я маю право на слово, чи не так? От я і користуюсь! Я розповім про Марину, хочете? Її того літа депортували із Саудівської Аравії. За проституцію, звісно. Може, у вашій країні і у вашому місті справи йдуть якось інакше, але в нашому українському містечку з часів грьобаної «пєрєстройкі» і «гласності» справи йдуть саме так – найгарніші дівчата виїжджають за кордон працювати повіями. Згодом дівчата виходять там заміж за багатого дідуся – це найкращий варіант – знаєте, кажуть, Бог людину створив, а «кольт» і «віагра» зробили всіх рівноправними, – або повертаються з купою грошей хронічними алкоголічками та психопатками. Деякі взагалі не повертаються. Десь зникають у Західній Європі, Сирії або Туреччині. Але я категорично заперечую проти того, що вони опиняються там у «сексуальному рабстві». Їм подобається ця робота. Вони – не жертви, вони – мисливиці, вони полюють піхвами за доларами та євро. Вони стріляють точно в чоловічий пах. І українки стріляють найвлучніше.

З Мариною ми зустрілися на рок-концерті. Якщо відверто, то ми так напились, що я й не пам’ятаю, як і з ким потрапив додому. Лише деталі якогось незвичного сексу, але, здається, я був далеко не на висоті тієї ночі. Уранці, прокинувшись, побачив розкидані по квартирі жіночі речі, ліфчик демонстративно висів на торшері. Дівчина сиділа на кухні гола, пила пиво з баночки і курила.

– Ну, що, хлопче, давай знайомитись?

Так ми і познайомилися. Чорне, як крило ворона, волосся, сережка в носі й у пупі, ніс прямий, із невеличким горбиком, середнього зросту, тугі, низько посаджені сідниці. Дуже сексуальна. Курва: їй завжди було мало!

Насправді, життя її не балувало. Типова пострадянська родина: молодший брат, молодша сестра, хвора мама, безробітний батько і трирічний борг за квартиру. На вулиці – середина дев’яностих. І жодна політична тварюка не думає про людей. Тож немає нічого дивного в тому, що вона стала повією. Саудівська Аравія – серйозна країна, Марина навіть сиділа там у в’язниці, але й заробіток був шаленим. «Ненавиджу арабів, – згадувала вона. – Вони смердять. Але за що їх люблю, так за те, що швидко кінчають і нескупо платять!»

Звісно, її депортували, і вона, чекаючи чергового закордонного паспорта, тимчасово влаштувалася працювати барменом «У Кості». Я приходив десь за півгодини до закриття, пив пиво і чекав, поки вщухне остання бійка, міліція забере останніх клієнтів, а Марина підрахує виручку. Ми брали з собою пиво, лише банкове, Марина любила йти по вулиці і пити пиво просто з банки – в Саудівській Аравії за це можна потрапити до поліції. Так вона насолоджувалася своєю свободою в Україні – пила пиво з банки на вулиці і спала з ким хотіла – безкоштовно. У неї не було вищої освіти, але вона доволі багато читала – казала, що батько привчив. Така собі освічена повія, українська гейша. «У нашій справі головне – вміти пиячити, не п’яніючи, у слушному місці вчасно сказати «yes» і назвати правильну ціну за годину!» – ділилася вона секретами професії.

Історія Другої світової – оригінальне хобі. Як на мене, то вона б спокійно могла викладати на цю тему в якомусь університеті. Я взагалі не дуже добре знаю історію і книжок читаю мало, точніше, взагалі не читаю, навіть газет. Я вірю лише в те, що бачу, у те, що можна помацати і перевірити, що можна довести. Я люблю життя: усе, що ворушиться, пахне, кричить... Мене мало турбує, в якій я живу країні, це Україна, СРСР чи Росія, хоча СРСР мені більше подобався, тому що не було кордонів і не треба було мучитись на митницях. Велика була країна – СРСР, нас усі боялися, і ця срана Америка сиділа тихо, як миша під лавкою! Іноді Марина мене просто вражала своїми безглуздими запитаннями.

– Як ти думаєш, хто переміг у Другій світовій війні?

– Ми перемогли.

– «Ми» – це хто?

– СРСР. Хіба є інші варіанти?

– Ти так вважаєш? Тобто держава, яка втратила щонайменше 30 мільйонів людей, витратила майже весь золотий запас – перемогла?!

Звісно, я зустрічався з нею не для консультацій з історії Великої Вітчизняної – ну, ви розумієте, але тоді я сильно образився – у тій війні перемогли Ми. І тільки ми! Або оці її розмови про бандерівців – я просто шаленів, коли вона одразу після сексу, наче навмисне дратуючи, знову заводила своєї.

– Бандити вони, зрадники – вони стріляли нашим батькам та дідам у спину! – кипів я.

– Правда? – знущалася Марина. – Твоєму діду вони стріляли у спину?!

– Моєму – ні, але ж...

Дуже тупо з мого боку доводити такі очевидні речі.

Років через два мені довелося пригадати ті розмови. Ми відпочивали в Карпатах, чекали на зупинці автобус. Старий вуйко, який продавав молоко і бринзу, розповів, як пройшовся по їхньому селу рейдом «Від Путивля до Карпат» партизан Сидір Ковпак. «Прийшли совєцькі партизани, забрали всіх дівчат за чотирнадцять. «Для нужд отряда», – так нам об’явили. Німці такого не робили. От і скажи, хлопче, за що мені любити твого Ковпака?» Вуйко не заплакав – лише так міцно стиснув сухою шорсткою долонею ясеневу палицю, що, здавалося, той ясень зараз заплаче замість старого. Не думаю, що він брехав. Та це не міняє суті справи.

Для чого я вам про це розповідаю, запитаєте ви? Для того, щоб ви зрозуміли: Віра – лише епізод. Випадковість, якій я не збирався підкорюватись. Я не бачив у цьому ні логіки, ні сенсу – я жив своїм, насиченим іншими подіями і людьми, життям. Хоча, якщо чесно, спочатку я елементарно злякався, бо аж ніяк не розраховував на якусь там дитину...

Ми йшли через Кримські гори. Кепська погода: весь час дощило, мокрі ноги і поганий настрій – взагалі, похід виявився повною протилежністю до того, що розповідав про туризм Роман. Ніяких тобі пісень під гітару навколо вогнища, романтичного настрою та «тісного кола друзів», зате дуже багато сварок, горілки і комах. Незвично маленькі, вони підлітали тихо й підступно, кусали боляче, жодні протикомашині засоби на них не діяли – справжні мутанти. Тож кожного паскудного вечора, вкладаючись спати, занурюючись із головою у спальний мішок, я зі слізьми на очах укотре шкодувала, що народилася людиною, а не жабою, для якої комахи – лише радість.

Я потрапила в гори вперше, до того ж я ще колола антибіотики і почувалася не дуже добре. А Роман став зовсім чужим. Якщо я чула за добу від нього більше трьох речень, це було свято. Саме там, у Криму, серед десяти людей, один із яких – чоловік, якого я кохала більше за життя своєї дитини, я відчула справжню самотність. Хоча якщо придивитися до ситуації уважніше, то це радше така собі антисамотність.