Текст книги "Дядечко на ім’я Бог"

Автор книги: Євген Положій

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

(Потім я вчиняв саме так – давав гроші, а найчастіше віддавав їх – лише правою рукою.)

Я повернувся в готель у чудовому настрої, з думками про загадкову арабську душу. Ну, хто я йому такий?! Ніхто! З тим я і заснув, щоб вранці зробити двокілометровий ривок до автовокзалу й о восьмій бути вже у Крак-де-Шевальє. Якщо відверто, то за два тижні подорожі мені набридло дивитися на каменюки, чия б нога на них не ступала. Я провів у Крак-де-Шевальє лише годину. Якщо треба, всі відомості про цей справді гідний уваги замок хрестоносців можна прочитати в довідниках. Зазначу лише, що десять кілометрів дороги назад від замку до траси я пройшов пішки. Ціна, яку запропонували вкрай знахабнілі місцеві таксисти, мене не влаштувала: вони розмовляли нахабно, і я принципово послав їх куди подалі, хоч який безглуздий це мало вигляд. Діставшись нарешті до траси, що тут вела й до узбережжя, й до Лівану водночас (десь там далі вони розходилися), я втомлено сів на наплічник і став мляво голосувати – я розраховував ще завидна оглянути Тартус і масонський куб, щоб надвечір дістатися Латакії.

Я зупинив лише звичайний рейсовий автобус, довелося заплатити 30 лір. Ех, немає поруч Іко з її талантом стопити машини й подорожувати безкоштовно! Мені було про що подумати: і про Мудара, бо їхав я таки в Латакію, а до Джебли, де він мешкав, зовсім недалеко, і про Іко з її «Таємницями масонів», і про Саїда, мого доброго знайомця. Чи справді всі вони – агенти батька, зокрема й Іко? Може, це справді він, старий пройдисвіт і розвідник, так усе підлаштував, навіть маленьке кохання, зробив мені такий подарунок? Занадто багато збігів. Я думав і про іслам та християнство, думки про релігію взагалі не виходили з голови. Араби всякчас транслювали свої версії, не втомлюючись полаяти євреїв за те, що ті все перекрутили, привласнили обраність, утаємничили прості і зрозумілі речі. Араби говорили про це так уперто, що я починав підозрювати, що справжня причина конфлікту між семітами не Палестина, а саме історія й віра. Здавалося, вони не могли поділити Бога. Але так чи інакше, вони всі вірили. Мандруючи святими місцями, я чи не кожної години зустрічався з минулим, з біблійними міфами. І всі ці події відбувалися не десь там далеко, за горами-морями, а тут, поруч, і для людей, які тут жили, це не просто слова з книжки, не просто формальні молитви і сури, це їхнє життя. У моїй країні все відбувалось інакше.

Чи може бути звичайним збігом обставин, що стільки людей так щиро вірять у Бога? У те, що я вважаю нісенітницею, безглуздою випадковістю історії, блазенством і боягузтвом. Хто дурень, я – чи вони? Може, вони знають щось таємне, а я – ні? Можна, звичайно, глянути на цю проблему з висоти західноєвропейської цивілізації, однак спостереження за мандрівниками з Європи наштовхували на висновки, що наші менталітети різні, що я – представник іншого світу. Але якого? Де він загубився? Коли він загубився? Як його відшукати? Чи є десь той Бог-Отець, загадковий Дядечко, якого ніхто ніколи не бачив, чи все це, насправді, лише міфи, легенди, страх перед смертю? Як мені розв’ язати цей вузол? Краще не думати. Коли не думаєш про смерть, жити набагато легше.

Сирія. Тартус і Латакія.

Узбережжя Середземного моря. 15.03.

Тартус справив приємне враження – невеличке і чисте містечко. Біля воріт церкви Святої Марії мене перестріли двоє хлопчаків років десяти-дванадцяти. Обидва блондини, вочевидь, далекі нащадки лицарів-тамплієрів і суворих часів війн за гроб Господній. Вони пропонували сувеніри: черепашки, монети, камінці – джентльменський набір цих місць. Шукран, шукран, дякую, якось іншим разом.

Вхід до музею-церкви виявився платним, що не порадувало. Амфори, статуї, саркофаги, посмертні маски якихось людей, які жили й померли давним-давно, я швиденько оглянув їх для порядку. Найцікавіше – масонський куб – стояло у північній частині музею. Я уважно його обдивився, але нічого цікавого не знайшов. Куб собі й куб, на геометричну фігуру, себто куб, до речі, зовсім не схожий, його призначення я так і не зрозумів.

Розчарований, я подався на острів Аруад, це лише півгодини катером від невеличкого порту. На вході гордо і незворушно стояли два бруднувато-білі пелікани, – я навіть зупинився, придивляючись, чи не опудала. Виявилося, живі.

Хутко обійшовши невеличке місто, яке повністю заповнило острів старими вузькими вуличками, і не знайшовши нічого цікавого, я затримався біля майстерні з виготовлення човнів і півгодини з неприхованим задоволенням спостерігав, як майстри-човнярі стругали балки і реї. Мені захотілося кинути наплічник і приєднатися до них, так добре виходила робота: стружка вилася з-під рубанка й акуратно вкладалася під ноги, дерево приємно пахло і виблискувало природним візерунком. Поруч стояли майже вже готові човни і чекали, поки не висохне фарба, щоб незабаром стати на воду і змагатися з морем за життя і рибальське щастя людей. Можливо, тут я і знайшов би сенс життя? У мене буквально свербіли до рубанка руки. Але замість того я пробив пенальті: поруч школярі ганяли у футбол, і м’яч відскочив до мене. Жестами я пояснив, що хочу вдарити, – і дітвора, відрядивши «в раму» найстаршого, радісно заверещала: «Велком, велком!» Майстри-човнярі на хвилину відірвалися від роботи і підняли голови. Чому мені захотілося це зробити, я й досі не можу зрозуміти – останнього разу я грав у футбол ще у школі. Певне, я волів зробити хоча б щось корисне: якщо не човна, то забити гол. Зі звірячим виразом на обличчі я побіг на м’яч. Хлопчина на воротах знітився, очікуючи удару страшенної сили, а я, згадавши збірну Аргентини-78 і Саїда, щосили замахнувся і... легенько копнув м’яча у правий від себе кут – стовідсотковий гол – хлопчина, піддавшись на мій дешевий фінт, стрибнув у лівий. Човнярі заплескали в долоні і крикнули: «Гуд!» Малий голкіпер майже плакав з розпачу. Для встановлення рівноваги ми помінялися місцями. Думкою я просив його про єдине – щоб він влучив. Хлопчина таки влучив, а я пропустив, стрибнувши, як і він, в інший кут воріт. Я зробив це навмисне, насправді удар вийшов нескладним. На цьому наш двобій закінчився: човнярі голосно вітали і цей успіх, хлопчика почали плескати по плечах і обіймати друзі, а я щиро подякував усім і рушив на катер. Лише в автобусі я зрозумів, як стомився за день. Дивне відчуття оволоділо мною – я почувався наче вдома. Україна, Київ, родина – усе життя видавалося таким далеким і таким несправжнім, наче це не моє життя, а зовсім іншого чоловіка. А я наче спостерігав за ним, наче був його ангелом, того тридцятирічного хлопця, якого звали Остап, який жив у далекій країні і, як з’ясувалося, ніяк не міг дати собі ради лише з єдиної причини – він так мало думав про себе, весь час невідомо куди поспішаючи... Минуло лише два тижні одинацтва.

Не кваплячись, я гортав довідник у пошуках підходящої ночівлі в Латакії. Прийнятний сирійський гест-хаус був для мене приблизно таким:

1. Ціна. Не дорожче 2—3 дол., тобто близько 100– 150 сирійських лір.

2. Розташування. Бажано в старому місті. У маленьких містах – неподалік від автовокзалу, щоб не витрачатися на транспорт.

3. Кімната. Бажано даблрум, тобто на двох, але можливий варіант і на трьох, тоді виходить дешевше, як виняток – на чотирьох і більше людей. Але краще даблрум – так спокійніше, хоча за весь час подорожі в мене нічого й не зникло. Навпаки, коли я щось і забував, а таке часом траплялося, речі завжди повертали – з радістю і полегшенням.

4. Гаряча вода. Обов’язково, хай і за розкладом. У номері інколи є умивальник – і це просто шик, тому що не треба пертися в загальний і чекати черги. Якщо пощастить – невеличкі душ і туалет, а це вже шик – такий номер коштує трохи дорожче. Хоча душ – це, звісно, гучно сказано – зазвичай шланг зі змішувачем поруч з унітазом і дірка для стоку води в кахельній підлозі.

5. Сон. Простирадла на ліжках у таких гест-хаусах ніхто не міняє впродовж щонайменше місяця, вони страшенно брудні, але це не важливо – для цього й існують спальні мішки. На подушку з не менш брудною пошиванкою можна класти куфію, ту саму картасту арабську хустину, як у Ясіра Арафата. Дуже зручна в подорожі річ, слугуватиме чим завгодно: капелюхом, простирадлом, рушником, ковдрою, шарфом, хусткою на обличчя. Варті похвали й жорсткі східні ліжка – для спини, втомленої наплічником, кращого не вигадаєш. Ніяких панцирних сіток, м’яких матраців і такого іншого. Спати на жорсткому ліжку значно зручніше й корисніше, особливо, якщо у вас проблеми з хребтом, – це знає кожен. І подушки – невеликі, пласкі подушки, на яких чудово відпочиває шия. А взагалі, спати найкраще зовсім без них, лежати рівним, як стріла, витягнувшись на повний зріст. Із цим іноді виникали проблеми – далеко не всі ліжка пристосовані до 1 м 85 см зросту.

Умови спартанські, проте я заощадив купу грошей. У середньому я витрачав по 2 дол. на добу на проживання і максимум 5 дол. – на їжу (я харчувався 2 рази на день, вранці і ввечері, в обід обходився чаєм або кавою з апельсинами чи бананами). Плюс транспортні витрати, тобто максимум 10 дол. на день для забезпечення себе всім потрібним у Сирії – дуже пристойний результат, батько був би задоволений. Нічого не можу сказати з приводу комах – у березні їх майже немає. Маю дякувати самодисципліні за брак проблем із травленням; я не вживав сирої води, єдиний виняток – фонтан, з якого ми пили з Іко. Але, я так розумію, закоханим отруєння не загрожує апріорі: вони й так під кайфом. Під час подорожі – як на війні – організм мобілізується і не дає тобі спуску, він готовий до всього.

Латакія – найбільший сирійський порт, а порти всього світу існують за власними законами. Там завжди трохи вільніша атмосфера, бо кожну добу через них проходять сотні незнайомих людей, які сходять на берег після кількамісячного плавання, тож їм потрібні розваги. Так, мені здається, і виник у Латакії християнський квартал із ганделиками. Якби його не було, кораблі просто відмовлялися б сюди заходити. Я йшов навмання, та з того, що назустріч усе частіше траплялися матроси, розумів, що напрямок правильний. Матроси гуляли, перевдягнуті в цивільне, але вони відрізнялися від місцевих не лише кольором шкіри, а й виразом обличчя – вони шукали пригод.

На вечерю я купив бананів – вони тут невеличкі й зелені, не такі, як продаються в нас – великі й жовті. Один торговець пояснив, що різниця між цими різновидами полягає в тому, що зелені – це, так би мовити, природні банани, їх вирощують у садибах для себе і на дрібний продаж, а жовті великі – на плантаціях на гуртовий продаж та експорт, використовуючи спеціальні добавки, – тут їх майже ніхто не купує. Така сама історія з лимонами – тут вони маленькі, зелені і такі їдкі, що достатньо вичавити 2—3 краплі, щоб отримати смак половини нашого великого й жовтого. Натомість із картоплею – все навпаки. На Близькому Сході вона велика, як із Чорнобильської зони, природним шляхом майже не вирощується, а агрокультура № 1, як майже і в усій Азії, – це рис.

Я зупинився на черговому розі чергової вулиці та уважно обдивився навколо – за останнім поворотом мав бути християнський квартал. «Ну, скільки вже можна чекати на тебе?! – раптом почув я радісно-невдоволений голос. – Ходімо хуткіше!» Я озирнувся – поруч зі мною стояв араб невеликого зросту, років шістдесяти, одягнений у чорні джинси, чорну шкіряну куртку, з великим смішним капелюхом на голові. «Куди?» – розгублено запитав я. «Туди!» – сказав він, осміхнувшись, і показав на вивіску напроти. На вивісці російською було написано «Магазин Каштан», і намальовано зелений каштановий листок. Точна копія, наче дома, у Києві. Я зрозумів, що прийшов. Моя подорож закінчилася – раптово, несподівано, випадково. Це я так думав, що випадково, а насправді все чітко сплановано. Батько привів мене до себе, як вовк ягня. Виявляється, тепер він – господар магазину, – як усе банально! Ми перейшли на інший бік вулиці і піднялись на другий поверх. Серце чомусь шалено колотилося. «Спокійно, – казав я собі, – спокійно, це всього-на-всього зустріч із батьком!» Ми ввійшли до невеликої зали, де під вікном за полірованим круглим журнальним столиком сиділи три жінки і пили з маленьких чарок коньяк. Поруч гучно працював телевізор, ГРТ, диктор бадьоро розказував про перебіг президентських перегонів у Росії. З усього виходило, що переможе Путін. А чи хто сумнівався?!

– Ну, скільки ж можна! Ми вже вас тут зачекалися! – вигукнула старша жінка, підійшла до мене і потиснула руку. – Як вас звати?

– Остап.

– Дуже приємно. Люба! Вас що, лише тепер відпустили? Давайте хуткіше пакунок!

– Звідки відпустили? – розгублено запитав я. Дві інші жінки щось уже витягували зі спортивної, типово радянської сумки: якусь коробочку, яка, мабуть, повинна зараз перейти в мої руки. Боковим зором я зауважив, що в магазині зовсім мало товару, – тут так не торгують: сорочки і футболки сиротливо висіли в кутку, й сумнівно, що їх торкається рука покупця. Магазин був схожим на секонд-генд після гангстерського нападу, і інтуїція підказувала, що відбувається щось не те.

– З корабля, звідкіля ж іще! Чому вас так довго тримали? – жінка вже протягувала мені коробочку.

– Я не знаю. Я... не з корабля. – В голові промайнули кадри з «Діамантової руки»: Андрій Миронов, Фіш-стріт, Юрій Нікулін, «шьорт подьєрі», пароплав «Михаїл Свєтлов» – «ту-ту», «цигель-цигель, ай-лю-лю!!!» Звідкіля і чому, але я знав – до того пакунка не варто навіть торкатися. Я демонстративно заховав руки за спину. – Я не з корабля, – ще раз сказав я, але значно вже впевненіше.

– А звідки ж ти? Мустафа, ти кого нам привів?! – жінка майже закричала. Старий знітився.

– Я стояв, я чекав, як домовилися, на розі, цілих дві години чекав, – виправдовувався він досить пристойною російською, – а тут він... Підійшов, зупинився, я запитав, він пішов... – Араб розвів руками. – Я звідки знаю кого, так?!

Мене врятувала, мабуть, звичка брати ініціативу в таких ситуаціях у власні руки.

– Налийте мені коньяку, будь ласка, я вам усе поясню, – сказав я і рішуче рушив до столу.

Ситуація складалася кепсько, і це був, мабуть, єдиний вихід – усе нормально пояснити. Я не знав, що вони мали передати тому російському матросу з литовського корабля, який прибув ще вчора вдень, – діаманти, золото, наркотики, – і не хочу знати й тепер. Я не знав, скільки їх, що це за люди і на що мені можна розраховувати. Я йшов до столу, як на трон або як на плаху, ні на йоту не сумніваючись у правильності дій. Сівши в крісло, я закинув ногу на ногу і твердо подивився на них. Очевидно, це справило враження, і жінки мовчки сіли поруч, а араб гукнув когось із коридору. За півхвилини з’явилося ще двоє вусатих арабів, у таких же чорних шкіряних куртках і феноменально ідіотських великих капелюхах, схожих на грузинські «аеродроми». Публіка недоброзичливо витріщилася, чекаючи пояснень. Я, не поспішаючи, детально виклав свою історію, але без батька, Іко, масонів і т. д.: я лише подорожую Сирією і шукаю християнський квартал у Латакії. Усе. І мені не цікаво, що тут у вас відбувається. Я мандрівник, мені цікавий Близький Схід, Сирія – неперевершена країна, давнина – це круто. Я казав це настільки впевнено, що, здавалося, ще хвилина, і я сам переконаюсь. Як казав папановський Льолік: «У цій справі головне знаєш що? Цей, як його, реалізм, о! Бу-га-га!» Проте я майже не збрехав їм.

Як не дивно, вони повірили. Ми навіть випили коньяку, до того ж, як з’ясувалося, всі три жінки – українки. Вони в різні часи вийшли заміж за сирійців, які навчалися в СРСР. Старша, Люба, з Києва, з Подолу, живе тут майже 30 років. Старий Мустафа – її чоловік, а «Каштан» – їхній магазин. От така історія. Я розповів про Україну і Київ, вони давно там не бували, та послухав про Сирію і їхні долі. На арабське життя жінки не скаржилися, навпаки, знаходили тут багато переваг для себе. Цигель-цигель, ай-лю-лю. Мене відпустили з миром. Чи то я сам із миром пішов, я вже не пам’ятаю, – такою великою була концентрація, таким великим було відчуття небезпеки.

Похитуючись від перевтоми та нервової напруги, я ледь знайшов дорогу до готелю. В абсолютному розпачі зателефонував Мудару, який одразу запросив у гості, в Джеблу. Я впав на ліжко, наче смертельно поранена людина. Мабуть, за фізичним та психологічним навантаженням це був найскладніший день подорожі: Хомс—Крак-де-Шевальє—Тартус– Арауд—Латакія—«Магазин Каштан» – з п’ятої ранку до одинадцятої вечора на своїх двох. І жодних слідів батька...

Сирія. Околиці Джебли.

Дядечко на ім’я Магомет. 16—17.03.

Я прокинувся об одинадцятій, нечувано пізно. Умився, зібрав речі і вийшов на ресепшн чекати на Мудара. Я мріяв подивитись, як живуть араби, як господарюють, яку їжу вживають і чи справді навіть удома не п’ють алкоголю, навіть з гостями? Це взагалі вражало: за два тижні я не бачив жодної п’яної людини. У мусульман великі родини, тож цікаво побачити, як вони дають собі раду. Зрештою, чудова нагода поговорити про іслам. А якщо підфартить, то й про політику.

Мудар приїхав навіть трохи раніше, ніж ми домовлялись. Про щось запитавши у господаря готелю, він підхопив мій наплічник і попрямував до машини, старенької «тойоти». «Це машина батька, – сказав Мудар, – я ще не можу придбати автомобіль. Збираю гроші, щоб відкупитись від армії». – «Як це, – здивувався я, – на хабар?» – «Ні, все легально. Платиш державі 10 тисяч доларів – і можеш не служити в армії, а їхати, наприклад, відпрацьовувати в одну з арабських країн. Але для цього треба отримати спеціальний дозвіл. Коли ми зустрілись у Дамаску, я саме влаштовувався на роботу в Саудівську Аравію. Попрацюю, а потім повернусь, відкрию власну аптеку...» – «Тобі вже тридцять три. Хіба в такому віці забирають в армію?» – «У нас і в сорок п’ять забирають!» Ми проїхали Джеблу. «Ми живемо далі, кілометрів за десять, у горах, там наш дім». Дорога справді пішла вгору, і відкрилися чудові пейзажі: скелі, садиби, акуратні білі будинки. Я мовчки дивився у відчинене вікно і курив. Мудар також курив і розповідав про подальші плани. З усього виходило, що в найближчий місяць він має їхати, але цей факт його, здається, зовсім не хвилював, навпаки, він радів, що з часом зможе самостійно стати на ноги й одружитись.

Батько Мудара виглядав років на сімдесят. Він був генералом сирійської служби безпеки у відставці, тобто людиною апріорі непростою. «Тобі подобається наш дім?» – перше, що запитав він. Дім справді гарний: великий, але комфортний, поруч – озеро з прісною водою, за десять хвилин їзди – море. «Я будував його двадцять років!» – з гордістю повідомив батько Мудара і запросив на терасу. Більше нікого в будинку я не побачив, чому здивувався, бо уявляв традиційний арабський дім значно багатолюднішим. Мати швидко накрила на стіл і зникла, наступного разу ми перетнулися лише вранці за сніданком. Погода стояла досить тепла як для гір, у повітрі пахло весною і морем, легенький південний вітерець не турбував, лише видував на стіл попіл із попільниць.

Під час вечері все стало на місця. З’ясувалося, що Мудар та його родина належить до течії алавітів – є суніти, є шиїти, а є алавіти. Алавіти не носять куфій, вдягаються майже по-європейськи, в родинах дітей не дуже багато, є ще якісь суттєві відмінності, пов’язані з особливостями віросповідання, але я не вдавався в деталі. Алавітів у Сирії близько 10 %, проте і покійний президент, і його син – теж алавіти. Коли вони вчинили військовий заколот, то спиралися передусім на своїх. Та й тепер ключові посади в державі, особливо в силових структурах, займають алавіти. Зрозуміло тепер, із чим пов’язаний бунт братів-мусульман у Хамі. Як не крути, а це влада меншості над більшістю, яка трималася на силі. Чи то силі зброї, чи то силі єдності алавітів, чи то силі віри – все ж таки вона в них спільна, відрізняється лише нюансами. Але в релігії, здається, якраз нюанси – це найнезрозуміліше й найважливіше. Мені цього ніколи не збагнути.

Родина Мудара приготувала чудовий стіл. Ми трапезували, нікуди не поспішаючи: солоний сир, оливки, прісний хліб, картопля фрі, полита апельсиновим соком, міцний пахучий трав’яний чай. Потім розкурили наргіле (є різні назви: у Єгипті наргіле називають «шиша», у Туреччині – «кальян») і завели довгу бесіду. Батько Мудара непогано володів англійською, але розмовляв через штучні щелепи повільно.

– Як вам живеться після розпаду СРСР? – почав він із досить нейтрального питання.

– Добре. Спочатку виникла неймовірна економічна криза, тепер усе більш-менш налагоджується, – відповів я обережно.

– СРСР – велика країна. Її всі боялися, навіть США та Ізраїль. Тепер вони нікого не бояться. А які у вас стосунки з Росією?

– Нормальні.

– З Росією треба об’єднатися, щоб дати відсіч США. Росія повинна стати сильною державою. Ви ж однієї віри? Мудар казав, що ти ортодоксальний християнин. У вас багато мусульман?

– Кримські татари. Тисяч двісті. Вони повертаються у Крим із Казахстану і Росії, куди їх депортував Сталін.

– Сталін – видатний державний діяч, хоча і єврей.

– Хіба Сталін – єврей? Він грузин.

– Може, і грузин. Але правив, як єврей.

Я щосили намагався перевести розмову в інше русло. Украй важко, та й не потрібно, пояснювати своє суперечливе ставлення до Росії людині, з якою погляди на історичний процес кардинально відрізняються. Та й до Ізраїлю і його мешканців я не мав претензій, тож виявився неготовим до такого диспуту. До того ж це я приїхав у гості, тож мав сам цікавитись, як тут у них справи. На щастя, батько Мудара, мабуть, зрозумівши, що зі мною російсько-українсько-арабської каші не звариш, скоро попрощався і пішов відпочивати. Під ніч ставало прохолодно, і я одягнув светр і накинув на голову каптур. Та самі ми сиділи недовго, хвилин за п’ять до нас приєднався замотаний у куфію чоловік. Він ввічливо привітався і, не чекаючи запрошення, швидко налив собі чаю.

– Наш давній сусід. Магомет, познайомся, наш гість з України Остап, мій друг.

Ми потиснули руки. Магомет також виявився чи то військовим, чи то особистом, – я так і не зрозумів різниці. Вочевидь, у цьому домі йому довіряли й мали за свого – настільки вільно він себе почував. Магомет непогано, хоча і з сильним акцентом, розмовляв російською, але акцент у нього звучав інакше, ніж у Мудара.

– Магомет – дуже поширене ім’я на Близькому Сході. Це на честь пророка?

– Можна і так сказати, – він відповів сухим, трохи надломленим, наче після довгої застуди, голосом. Іноді здавалося, що він не каже, а стріляє з короткоствольного автомата. – А у вас на честь Ісуса хіба не називають дітей?

– Ох, боюся, – я усміхнувся, – що це сприйняли б за блюзнірство. До того ж, уявіть собі, як називатимуть дітей тієї людини: Євген Ісусович, наприклад. Ні, це занадто оригінально! Марія – так, на честь Діви Марії або просто тому, що ім’я красиве, називають багатьох дівчат.

Магомет усміхнувся і покивав головою.

– В ісламі теж є свята жінка – Фатіма, племінниця Магомета.

Ми пили чай, їли солодощі і передавали один одному мундштук наргіле. Табак у Мудара був чудовим, і я з задоволенням пускав дим носом. «Треба щось питати, – зважував я ситуацію, – інакше допитувати знову почнуть тебе!» – але запитання, як на лихо, не йшли на думку. Цікава ж мені видалася компанія того вечора: суцільні особисти й розвідники, – дивно, що Мудар – фармацевт. Та хто це може стверджувати точно?

– Можете розказати, в чому саме полягає ваша робота? Якщо це не таємниця, звісно?

– Я спеціалізуюся на економічному співробітництві з країнами Східної Європи. Тому і знаю російську. Ще польську, сербсько-хорватську і, звісно, англійську.

– А з Україною співпрацюєте?

– А от якраз це – військова таємниця, – він усміхнувся. – Не дуже, якщо чесно.

– А що в Сирії знають про Україну?

– Дуже мало. Деякі наші бізнесмени намагалися робити там бізнес, але, за окремим винятком, це мало кому вдалося. Мої друзі жартома називають вашу країну Букраїною.

– У чому ж тут жарт?

– «Букра» – це «завтра» арабською. Ваші бізнесмени лише обіцяють щось зробити, «завтра-завтра», тобто, «букра-букра», але далі обіцянок, як правило, справа не йде. От і виходить, що Букраїна.

Гай-гай, його так просто і не вхопиш! Проте Магомет викликав симпатію: і манерою говорити – неквапно, і м’яким акцентом, і виваженою поведінкою. З усього видно, що людина знає ціну і собі, і життю.

– А що робиш ти? Яким чином потрапив до Сирії? Чому саме до Сирії? Що запам’яталося особливо? Куди їдеш далі? – він таки перехопив ініціативу, його питання починалися раніше, ніж я закінчував відповіді, наче він знав наперед, що я скажу. Я коротко виклав свою історію, тобто, як завжди, розказав легенду самотнього подорожувальника і розсмішив Мудара магазином «Каштан» у Латакії. Магомет теж посміявся, але миттєво посуворішав, і я зрозумів, що бовкнув зайве.

– ...а от куди їхати далі, я ще не вирішив. Тут так багато цікавого! – завершив я монолог на традиційній сентиментальній ноті «допоможіть бідному мандрівнику, благаю!»

– Поїдь до Алеппо, – порекомендував Мудар. – А далі, якщо забажаєш, можна податися до Туреччини, в Антіохію, там печери першохристиян, якщо цікаво. Візу отримаєш на кордоні – двадцять доларів. А потім можеш рушити в Трабзон чи Стамбул, а там пароплавом до Одеси. Я так колись одного разу повертався додому. Довго, щоправда, але ж ти нікуди не поспішаєш?

«Хто його знає, поспішаю я кудись чи ні, – подумав я, – і де мене перестріне батько, якщо взагалі перестріне». Надії на це залишалося все менше.

– Алеппо – це Халеб? – уточнив я.

– Так, є дві назви.

– Чудово: якщо випаде нагода, обов’язково. Ви б не могли розповісти про те, що відбувається в мусульманському світі? Шиїтів, сунітів і таке інше? Хто такі вахабіти?

– Повернувшись додому, ти зможеш легко про це прочитати у спеціальній літературі, тож я навряд чи повідомлю щось нове. А от про друз розповім залюбки. Друзи – це окрема національно-релігійна спільнота, дуже замкнуте коло людей. Друзом не можна стати, друзом можна тільки народитися. Вони одружуються лише між собою і свято бережуть традиції і таємниці. Певною мірою вони жерці.

– А де вони живуть?

– Переважно в горах. Вони воліють триматись подалі від людського товариства. Погодься, ти навіть не підозрював, що на світі існують люди, які добровільно відокремлюються від цивілізації?

– Так, ви маєте рацію. Їх багато?

– Може, тисяч сорок. Може, п’ятдесят. Ніхто точно не знає.

– Схоже на російських старообрядців. Вони також тікали до Сибіру, в тайгу, подалі від людей, щоб зберегти свою віру.

– Є ще парси, вони вклоняються вогню, землі, повітрю і воді. Вони зороастрійці. «Так казав Заратустра», пам’ятаєш Ніцше?

– Ні, я не читав.

– Вони жили в Персії, а коли почалася ісламізація, частина парсів пішла високо в гори Таджикистану – там і досі є їхні поселення, – а частина виїхала до Індії. Вони також тримаються окремою групою, одружуються лише поміж собою, але, на відміну від друз, інтегровані в суспільство. До речі, як правило, вони успішні бізнесмени, заробляють шалені гроші на торгівлі. Основні капітали нагромадили під час війн на Індостані. По суті, парси відіграють в Індії таку саму роль, як євреї в Європі. Вони ховають своїх мертвих досить оригінально: підвішують мотузками над землею у так званих вежах смерті, щоб не оскверняти мертвим тілом ні землі, ні вогню, ні води. Цю роботу над трупами вони доручають шулікам – ті з часом скльовують м’ясо до кісток. Тепер, щоправда, використовують досконаліший спосіб – трупи розчиняють у кислоті. Розумієш, це дуже важливо – як народи чи релігійні спільноти ховають своїх мертвих. Поклоніння предкам, повага до могил – ключовий момент у розумінні поведінки будь-якого етносу. І друзи, і парси, і євреї, й алавіти – дуже впливові спільноти у своїх країнах і в світі. Вони зберігають свої таємниці ретельніше за власне життя, певною мірою вони – по той бік цього світу. І в прямому, і в переносному значенні цих слів, розумієш?

– Навіть не міг подумати... А масони?

– Можна тисячі разів згадувати масонів і викривати їхні заколоти, особливо там, де їх ніколи не існувало. Сильна та країна, яка зберегла своїх шаманів. У кожного народу мають бути свої шамани. Вони несуть знання і мудрість століть, можуть спілкуватися з потойбіччям, викликати дощ і передбачати землетрус, зазирнути в майбутнє. Тим сильна Америка, тим сильна Росія, тим слабка твоя країна. Тим сильний наш мусульманський світ – медресе і суфійськими орденами. У католиків цю роль відіграє, наприклад, Ватикан. Московська православна церква йде бік у бік із волхвами колишніх народів мері та москелі. Розумієш?

– Якщо чесно, то ні. – Я справді мало що розумів, здавалося, що цей загадковий чоловік просто дурить мені голову. – А що ви можете сказати про іслам? Чи не здається вам, що іслам чудово організує суспільно-політичне життя людей?

– Можливо. На те він й іслам, щоб допомагати людям, іншалла. Мені важко відповісти, бо я не мулла, а простий вірянин. Але мені видається, що недобре розмовляти про Аллаха, сидячи за столом і смакуючи наргіле, просто так про це балакати... Зрозумій мене правильно, синку.

– Я розумію, пробачте.

– Щоб розібратися в цьому непростому механізмі під назвою людство, треба дивитись у саму суть, відкидаючи все зайве – те, що дається масовому споживачу інформації. Той, хто володіє часом, володіє світом. Час – це абсолют. Головна теза володарів світу – треба залишати людям якомога менше вільного часу для того, щоб вони менше задумувалися над найважливішими питаннями буття. Ти знаєш, що це за питання?

– Їжа, родина, діти, дім...

– Це питання другорядні, точніше, це не питання, а наслідки відповідей. Найважливіше питання для людини – що з нею відбуватиметься після того, як вона помре. Чи є душа, і якщо є, чи безсмертна вона? І хто – чи не Бог, часом, – вдихнув її в людину? Відповіді на них моделюють поведінку як окремих людей, так і спільнот. Іде війна за володіння часом, тобто душами людей... Але, кажуть, Бог єдиний для всіх, що ти думаєш із цього приводу?

Чесно кажучи, я нічого не думав. Я отримав так багато незбагненної інформації, що волів осмислити хоча б частину. Це, звісно, дуже цікаво, але рівень моїх знань не давав можливості гідно підтримувати бесіду. Ставало холодно і хотілося спати, але я не наважувався підвестися й піти.

– А що ви мали на увазі, коли сказали, що головне – залишати якомога менше часу людям на те, щоб думати?

– Головне, щоб людина або працювала, або розважалася, щоб вона не мала часу мислити. Працювала, заробляючи на існування родини, щоб не здохнути з голоду. А в заможних країнах, де рівень життя високий, розважалася, щоб не лопнути від переїдання: телевізор, наркотики, алкоголь – неважливо, що саме. Що ж до ісламу... П’ять разів на день ми молимося, стоячи на колінах обличчям на схід. Ми думаємо про вічне. У нас є п’ятниця – святий день, спеціальний святий день для молитви, коли імами вимовляють хутбе в мечетях. Не подумай, я не агітую, я розповідаю... Інколи здається, що Аллах навмисно нам ускладнює завдання: світ стає швидшим, ми долаємо відстані, на які витрачалися роки, за години, легко добуваємо потрібні практичні знання тощо, але Він забирає увесь наш вільний час, наче випробовуючи на міцність...