Текст книги "Дядечко на ім’я Бог"

Автор книги: Євген Положій

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Євген Положій
Дядечко на ім’я Бог

Дядечко на ім’я Бог

Де ти будеш, що ти робитимеш, коли помреш і твоє тіло кремують, а прах розвіють по вітру? Які в тебе плани щодо цього?

Остап

Особисто я закінчив би цю історію анекдотом. Один псих питає в другого: «Що ти там пишеш весь час?» Той відповідає: «Листа пишу». – «А кому пишеш?» – «Собі». – «І що там написано?» – «Не знаю, я його ще не отримав...»

Інколи здається, що наше життя стиснуте в цьому відрізку часу: між тим, як ми допишемо листа самим собі, і тим, як прочитаємо останні літери...

Віра

А я хочу, щоб у кожної людини був годинник, який би водночас показував роки, місяці, доби, години, хвилини й секунди, а час на цих годинниках стікав від миті майбутньої смерті.

Цікаво, яким стане життя людей, чи стане воно іншим, кращим, якщо при народженні кожному з нас даватимуть такі годинники? Бажано, із зозульками...

Доктор Спок

А я не знаю, що сказати. А коли не знаєш, що сказати, краще процитувати когось відомого. Здається, Мірча Еліаде зараз саме той, хто потрібен: «...Коли в людини з’являється відчуття, що вона загубила ключ від власного існування, коли людина більше не знає, для чого жити, тоді це цілком релігійна проблема, тому що лише у релігії – відповідь на головне питання: в чому сенс життя?»

Можете, до речі, взяти за епіграф. Він, як будь-який епіграф, навряд чи щось пояснює, зате може напустити інтелектуального туману!

Макс

14. Бомба

Спочатку найважчим видавалося знайти бомбу. Адже тепер не початок 90-х, коли майже на всьому просторі колишнього СРСР точилися війни, і не Московія, де й досі стріляють. Україна – мирна країна, і тут уже давно нікого, на превеликий мій жаль, не запускали в повітря таким чином. Ну, от подумайте самі, де б ви шукали пластикову вибухівку в невеликому місті, беручи до уваги те, що ви аж ніяк не пов’язані, наприклад, зі збройними силами, а ваш дядько не працює, наприклад, на тротиловій фабриці? Тобто ви в цьому плані – пересічний громадянин, так би мовити, маленький українець у пошуках бомби. При тому що вона повинна вибухнути саме в ту мить, коли вам треба, і розірвати на шматки саме того, кого вам треба. Бо помилці точно ніхто не зарадить, а невдача лише підкреслить загальну безпорадність. Убити ворога – велика честь, а вбити акуратно і з першого разу – високий обов’язок.

Я називаю вибухівку бомбою для солідності, вважайте, це мій персональний терористичний сленґ. Я витратив на її пошуки певний час і певні гроші, зате тепер вона займає своє законне місце: на нашому стадіоні, у VIP-ложі, під шикарним шкіряним кріслом, – і чекає на свій святковий вихід. А я сиджу тут, на даху дев’ятиповерхового будинку, серед безлічі металевих антен різного призначення й використання, стискаю в руках пульт і також чекаю. Тепер-бо я розумію, що найважче – натиснути кнопку. Усього-то.

Знаєте, інколи я навіть люблю його. Того, хто за кілька хвилин має злетіти в повітря. За роки спостережень я зріднився з ним, як із братом, я розумію кожний його вчинок, а все його життя видається гідним поваги. Можливо, це тому, що він скоро помре, а я – наче СНІД або рак, процес, який не можна спинити... Я – смертельна хвороба, яка співчуває хворому.

Насправді Він зовсім не такий поганий, як думає більшість людей. До речі, я дійшов висновку, що більшість із цієї більшості просто заздрять Йому. Я навіть уже ні в чому Його не звинувачую! Тепер я вважаю, що Він така ж випадкова жертва закономірності, як і я. Якщо Він є, то смерті немає. Якщо Бога немає, то є смерть. Логічно, чи не так?

Головне, я зрозумів одну просту річ – ніякого добра не існує. Є лише зло, точніше, три різновиди зла. Зло абсолютне, велике зло і маленьке зло – ми обираємо поміж ними; і для того, щоб не було так болісно, одне з них ми на деякий час призначаємо добром. Абсолютне зло майже недосяжне для усвідомлення, воно – в самій природі речей, у самій природі світу, у природі людини, воно – її сутність. Тому хоч яке зло я оце знищу, то однаково вчиню правильно. Більше того, вбиваючи людину, я вбиваю і частину абсолютного зла. Це не виправдання, а лише версія, притому недолуга, бо зрозуміло, що з цього випливає – для того, щоб знищити абсолютне зло, треба знищити абсолютно всіх людей, а це – абсурд, нонсенс. Тому я зупиняюсь на цій думці; я не філософ, хай інші провокують вас далі. Я лише дійшов банального висновку, що змінити в цьому грьобаному світі нічого не можна, бо немає жодного сенсу міняти зло на зло. Світ завжди був – є і буде – несправедливим. Нам хіба що лишається жити думкою, що там, десь, колись, потім, сто разів потім, буде інший, справедливіший Суд і справедливіший Світ. Яка маячня. Але ми втішаємося хоча б цим.

Колись, якщо пам’ятаєте, зі мною в потязі подорожували двоє янголів. Тепер мене супроводжують двоє маленьких чортенят. І ті й інші, як могли, боролися за моє життя, за мою душу, але рахунок у них зрештою вийшов нічийним. І тепер, у такий відповідальний момент, було б несправедливо надавати перевагу кому-небудь: це як пенальті на останній секунді матчу... Тому я придбав дві бомби. Одна, я вже казав, там, на стадіоні, під кріслом, а друга – тут, у мене, причеплена до ременя. Пульт змонтовано так, що спрямований на вибух сигнал змінюється кілька разів на хвилину. Тому, коли я натисну на кнопку, ніхто не може знати, де станеться за секунду вибух: тут, на даху, чи там, у VIP-ложі стадіону; тож наші шанси рівні: 50 на 50... Чекайте, тільки-но послухайте нарешті: «Шановні глядачі!..» Який глибокий приємний баритон! «...На матчі присутній міністр внутрішніх справ, почесний президент клубу “!!!” пан Х.!» Ох, як невдоволено загудів і засвистів стадіон!

Остап

Він нарешті летів додому, а коли нарешті летиш додому, то хвилини стають годинами, а години – добами.

Рейс Делі—Ташкент—Київ затримували, але Остап навчився чекати, і тому затримка на три години – що таке три години? – не дуже турбувала.

Але ж він поспішав, а коли поспішаєш, то час знову бере в полон. За два місяці подорожі він не зустрів жодної людини з колишнього Радянського Союзу. Остап ішов аеропортом і мимоволі прислухався, але чув яку завгодно: сикхську, хінді, англійську, французьку, – тільки не українську чи російську. «Прівє-єт! Ето я!» – ці раптові слова різко здисонували з усіма іншими, їх вимовляв міцний чоловік, на вигляд років сорока, – в одній руці він тримав мобільний, у другій – алюмінієву фляжку, з якої попивав маленькими ковтками. «Свої!» – промайнула думка, та Остапу чомусь стало незручно підходити, наче хтось невидимий притримав за плече. Дивно: в чужій країні він міг звернутися до будь-кого без жодних сумнівів, а тут, побачивши чоловіка, який, можливо, був співвітчизником, зніяковів. І Остап, замість познайомитись, умостився під стіною на підлозі, вийняв нотатник і почав записувати:

«Я хочу поділитися досвідом повернень. Інколи повернення – важливіші за подорожі. Колись, коли все остаточно набридне, я покладу в наплічник улюблені речі і, ні з ким не попрощавшись, відчиню двері дому з тим, щоб ніколи їх більше власноруч не зачиняти... »

– Привіт, зьома! – Остап здивовано підняв голову. Перед ним стояв чоловік із флягою в руці. – Ти звідки?

– З України, з Києва.

– А-а, з України! А я з Москви! – Чоловік простягнув руку для привітання. – Сергій.

Приємний тембр голосу і приємна зовнішність, які одразу викликають симпатію.

– Будеш? – Сергій простягнув фляжку. – Коньяк! Притому класний, мейд ін Дагестан.

– Давай.

– Тримай! – Сергій коротко приклався до фляжки і простягнув Остапу.

Через годину вони розмовляли, як давні друзі, що не бачилися кілька років, розуміючи один одного з півслова і натяку. Такі зустрічі інколи трапляються в дорозі, залишаючи яскравий і теплий спогад...

– ...і вона мені сказала: «Щастя – це коли у тебе є людина, якій не треба брехати!» Розумієш, як глибоко взяла? Інколи таку людину неможливо побачити навіть у дзеркалі...

– А ти кохав її?

– Так. Але не склалося. А що в тебе? Ти одружений?

– Ні. – Остап зрозумів, що коньяку досить: у голові крутилося, і хотілося багато говорити. – Також не склалося. Я кохав одну дівчину, але вона загинула. Її звали Віра, її разом із чоловіком і сином підірвали на стадіоні під час футбольного матчу...

– Розповідай далі!

– Ми були знайомі давно, майже з дитинства, у неї страшна історія... Неважливо! Тобі це ні до чого...

Правду кажуть, що за розмовами час летить швидше. Особливо, коли повертаєшся.

Він мовчки піднявся в літак. Сергій летів бізнес-класом, і Остап спокійно, без зайвих на найближчі кілька годин розмов, умостився на своєму незручному місці біля запасного виходу. Коли літак нарешті піднявся в повітря і вирівняв курс, Остап дістав нотатник і записав:

Вибух

Вибух. Шалений і яскравий, як протуберанець. Потім тиша. Лише місяць, наче намагаючись відштовхнути від себе міцну невідворотну тремтячу хвилю повітря, похитує в небі золотими рогами невідомої білої істоти. Вона надійно захована від людського ока у всесвітню безодню і продовжує спати. Їй сниться маленьке, зовсім маленьке хлоп’ятко в люльці, яке верещить на всю горлянку, та так, що білій істоті стає його жаль і в неї на очах з’являються сльози. Певне, це зірки на небі, а може, і ні... За мить пізній осінній вечір від світла полум’я перетвориться на день і над містом стане муром крик відчаю і болю, крик смерті, який зіллється в її свідомості з вимогливим криком малечі: «А-А-А-А-А-УУМ!!!»

Дядечко на ім’я Бог

Правду кажуть: якщо ти розмовляєш із Богом, то це молитва, а якщо Бог розмовляє з тобою, то це шизофренія. Тож усім привіт, почнемо! Приємно познайомитись, Я – Бог. Принаймні ви Мене так інколи називаєте, хоча насправді Я – Ніхто, і звати Мене – Ніяк. Не лякайтесь, це зовсім не кінець світу і таке інше. Я лише хочу внести деякі уточнення в нашу давню угоду. Досить суттєві, як на Мене. Щоб усе було чесно і ви потім не плакали, що вас, мовляв, не попереджали. Я змушений вчинити саме так. Щоб до всіх, нарешті, дійшло, бо Я втомився пояснювати. Від вас сьогодні вимагається лише трохи уваги й фантазії – решту Я беру на Себе.

Отже, уяви собі, людино, що цієї самої миті мільярди людей на планеті Земля також, як і ти, роблять свої справи: ідуть вулицею, розмовляють, сплять, п’ють воду, чай чи каву, вживають наркотики, кохаються, рахують гроші і таке інше, тобто існують, живуть. У цю ж саму мить сотні тисяч людей народжуються на світ божий, і можливо, що серед цих сотень тисяч народишся й ти. І в цю ж саму мить сотні людей читають ці рядки і думають: «Боже, яка нісенітниця! Який поганий жарт!» Але це зовсім не жарт – це лише кінець однієї історії, яку ніхто потім не згадає. Просто нікому буде. І ніякого «потім» також не буде. Ми лише перегорнемо сторінку. Тож уяви собі, людино, і таке: саме в цю мить сотні тисяч людей на планеті Земля помирають, як колись помреш і ти. А можливо, серед цих людей тепер помираєш і ти, хто знає? Хоча це якраз не несуттєво: ти, не ти – яка різниця, зрештою? Ти хоча б розумієш, людино, скільки всього відбувається лише в одну-єдину мить? Мені здається, що не дуже, бо в іншому разі ти б поводилася стриманіше.

Тобі, людинко, певне, знайомий холодок смерті, який інколи з’являється: зненацька, пронизливо і підступно, панічний жах смерті, який поволі охоплює розум і серце? Певне, що знайомий: майже всі люди бояться смерті. Та чим менше ти згадуєш про неї, тим безтурботнішає твоє життя, радощі якого інколи здаються нескінченними. Це помилка. Я відкрию тобі невеличку таємницю: одного прекрасного вечора або ранку твій жах смерті стане абсолютним, тотальним і цілком опанує розум. Відтоді смерть переслідуватиме тебе скрізь: за кавою, за пранням, за коханням, за обідом, за сніданком, у ліжку, у снах; вона шепотітиме, кричатиме, плюватиметься слиною, повідомляючи: «Ти помреш, людинко!» До речі, це правда. І тоді, дивлячись на будь-який годинник, ти нарешті зрозумієш, що кожна секунда, і кожна наступна секунда, і всі наступні секунди невідворотно наближають тебе до смерті. А потому – потому нічого, абсолютно нічого – цвинтар, гниль, хробаки. Зваж, ніхто не знає, коли настане та сама остання наступна секунда, це буде наступна секунда чи якась інша наступна секунда життя? Хоча, знову ж таки, яка різниця? Важливо, що секунда, яка висмикне тебе звідти, – обов’язково буде.

Ну, і що ти тоді робитимеш, людинко? Куди ти підеш і що ти Мені скажеш? Тоді, коли нарешті згадаєш про смерть? На кого ти сподіватимешся? Яким стане твоє існування? Куди подінеться його сенс? Звісно, у відповідь ти можеш стати занадто відчайдушним і занадто сміливим. Як той янгол, що колись повстав. Але ж ти – не янгол, і тому від світла такої абсолютної і такої простої істини ти лише збожеволієш. І тоді тобі точно стане байдуже, помреш ти чи ні. Ви всі тоді збожеволієте. Ціла земна куля божевільних! По-справжньому божевільних людей.

Я не лякаю, я згадую.

Лише віра могла дати шанс. Та твоя віра вичерпалася разом із надією на загальний позитивний підсумок. Для статистики залишилося з’ясувати, що закінчилося раніше: надія чи віра? Надія – чи мрія? Саме віра давала можливість не тільки не померти від істини, а й не збожеволіти від неї. Це наче електрозапобіжник в електромережі життя. Прибери його – і життя «замкне», а світ провалиться в темряву. Так і трапилося. Ви всі були частиною Мене. Тепер Я думаю над тим, як відокремити лишку. Це по-перше.

Я намагався бути справедливим. Насправді, справедливість Мені не потрібна, але Бог також повинен пристосовуватись: так влаштований Всесвіт. Звісно, це не єдина мета Мого існування, але щодо тебе, людинко, то Я – є, і цього достатньо. Це по-друге.

Ти відчуваєш у Моїх словах біль і співчуття? А дарма.

Увага, а тепер безпосередньо оголошення: Бог відміняє життя після смерті. Сьогодні рівно з полудня рай та пекло зачинені на переоблік людських душ. Назавжди. Хто не встиг, Я не винен. Лишилося двадцять шість хвилин. Час пішов.

Остап
Нотатки з мандрів

Україна. Київ. Столиця нашої багатонаціональної

Батьківщини. 17.01.

Лист починався невимушено: «Любий синку!..» Нічого собі. Я жодного разу в житті не те що не бачив – ніколи навіть не чув голосу батька, і от тепер, коли минуло стільки років, він мені пише: «Любий синку! Остапе! Пише тобі твій батько, якого ти ніколи не бачив, навіть ніколи не чув мого голосу, але це лише одне з тих непорозумінь, якими сповнене життя...» До цього листа я вважав, що найгірший почерк на світі в мене, але тепер, із великими труднощами читаючи кожну літеру, почав сумніватися. Через шість-сім рядків я зрештою втямив батьківську версію абетки: «У цьому короткому листі складно розповісти, чому все так склалося, до того ж це схоже на виправдання, а я не хочу виправдуватися. Люди, які виправдуються, приречені на жалість і зневагу, а мене менше за все треба жаліти – я прожив цікаве й насичене подіями життя. І зневажати мене за це чи ні – ти вирішиш сам. Та про це ми, сподіваюся, поговоримо, коли буде нагода, а зараз – до головного. У бандеролі, окрім листа, ти знайдеш банківську картку. Рахунок зареєстрований на твоє ім’я, там трохи грошей – 2 тис. американських доларів, та цього достатньо, щоб здійснити подорож. Банківські автомати є тут далеко не на кожному розі, тож краще половину грошей зняти готівкою.

5-го березня тобі треба бути в місті Петра, це в Йорданії, в готелі «Валентина». Там тобі стане зрозуміло, що робити далі. Перед тим, як доберешся до Амману, обов’язково подивись на кам’яні могили, кам’яну мапу, кам’яне Небо і кам’яну воду. Будь уважним, придивляйся до дрібниць та прислухайся до людей. Не бійся перетинати кордони – насправді це лише лінії на мапі та серці. Намагайся не випускати з уваги деталі – це важливо. Я знаю, що мої пропозиції здаються вкрай несподіваними і, може, на твій погляд, синку, десь безглуздими... »

Тут я розсміявся. Чай мій прохолов, у вікно було видно вулицю, скуту січневим морозом і вітром. Дійсно, важко сперичатись, безглуздішого, навіть маразматичнішого листа я ще не отримував! І хто це написав? Мій батько?! Людина, яку я вважаю давно мертвою. Якщо не фізично, то, так би мовити, для мене особисто – точно. «...Але не поспішай із висновками, синку. Можливо, зазирнувши в цей куточок планети, ти відкриєш для себе щось нове й не пошкодуєш про вчинене. Я пропоную пригоду, цікаву подорож. Вона проходитиме не в салоні туристичного автобуса і не в кімнатах дорогих готелів – ти зіткнешся з труднощами. До того ж, наскільки мені відомо, ти не дуже добре володієш англійською. Що ж, тим цікавіше долати перепони. Я передбачаю, що тобі доведеться часто робити вибір, але від цього ще ніхто не помирав. Я не даватиму багато порад, ти вже зовсім дорослий, але дещо взяти з собою потрібно. Зручний і надійний наплічник, намет (про всяк випадок), спальний мішок (не зимовий), вітровку (бажано з відлогою), спортивний светр (бажано з відлогою), зручне взуття, кілька фотографій для закордонного паспорта (для отримання віз), довідники про сусідні з Йорданією країни. З медикаментів обов’язково: анальгін, активоване вугілля, лейкопластир, левоміцетин. На перший час захопи блок «Мальборо лайтс».

Алкоголю не бери – тут його майже не вживають, можуть виникнути складнощі на митниці. Грошей має вистачити. На Близькому Сході все досить дешево, хіба що Йорданія – країна дорога, але якщо ти чинитимеш за девізом: «Більше проїхати, більше побачити – менше витратити», то вкладешся в бюджет. Зрозуміло, що краще їхати автостопом, але не факт, що ти встигатимеш у зазначений час у вказане місце, тож спосіб пересування обирай сам, орієнтуйся за обставинами. До речі, щоб акліматизуватись, поїдь на тиждень до Єгипту, в Шарм-ель-Шейх. Звідти що два дні до йорданської Агаби йде пором. Квиток коштує, якщо не помиляюся, 70 доларів.

Обіймаю тебе, синку, міцно. До скорої зустрічі. Батько».

Підпис (нічого особливого, але чітко читаються перші літери нашого спільного прізвища). Дамаск. Дати немає, але вона є на штемпелі київського поштамту – позавчора.

Я кинув лист на стіл, дістав із пакета пластикову картку, нервово почухав нею неголене підборіддя і набрав з мобільного маму. Неймовірно розлючений, я вже приготувався сказати: «Уявляєш, мамо, ця людина...» – і т. д., розкрив вуха і рота в передчутті, як зараз мама видасть вир неймовірно колоритних мегаобраз... Але мама не відповідала. Я взяв бандероль і ще раз пересвідчився – відправлено з Києва, з центрального поштамту. Тобто батько нещодавно був в Україні? До речі, хтось міг відправити бандероль на його прохання – хіба мало арабів навчається чи робить у Києві? Так воно, найпевніше, й було, інакше для чого влаштовувати цей цирк? Хотів би мене побачити, то побачив би. Я ще раз уважно перечитав листа, але жодних зачіпок, які б проливали світло на обставини під якимось іншим кутом, не знайшов. Впадало в очі хіба те, що батько в курсі деяких моїх справ, тобто цікавився власним сином. Це трохи тішило, але не давало відповіді на питання, що з листом робити далі. Викинути у смітницю? Найперше бажання і найпростіший вихід. Та нічого іншого не приходило в голову, я сидів, як у ступорі, курив – і крутив у руках батьківський лист, поглядаючи на банківську картку. Перелік ліків стандартний, наскільки я можу уявити собі таку подорож: знеболювальні, для травлення, профілактичні, лейкопластир від мозолів. Наплічник – теж зрозуміло, а от спальний мішок і намет? Я що, спатиму посеред пустелі? Сигарети – теж цікаво, я курю «Мальборо лайтс» п’ять останніх років – звідки йому відомо? Щось не те, однозначно, якісь дивні збіги обставин. Тут задзвонив мобільний, озвалася мама. Я гаряче виклав їй суть справи, і швидко, розставляючи їдкі акценти, зачитав листа.

– Чогось такого я від нього й чекала.

– То що я маю робити з цим листом?

– Я думаю, синку, ти маєш їхати.

Що?! Я готовий був почути цю фразу від кого завгодно, тільки не від мами! Як вона могла отак-от узяти і відправити мене хтозна-куди, до якихось арабів, до людини, яку я ніколи не бачив?! Нечувано!

– Мамо, а може, лист зовсім не від батька, а від якогось дядька?

– Не видумуй! Лист від батька.

– Та який він мені батько, я його жодного разу в житті своєму не бачив!

– Як не крути, Остапе, а він твій батько. Якраз це я тобі гарантую стовідсотково. Заїдеш до нас на вихідні? Я хочу подивитися на лист, давно не розгадувала його шифровки.

Моя мама – супержінка. У неї все добре, якщо не вважати на особисте життя. Першого разу вона вийшла заміж за мого батька, але вони швидко розлучилися. З невідомих мені причин. Мама про це не любить розповідати, каже, що вони просто не підходили одне одному, от і все. Але це якесь надто банальне пояснення – всі люди не підходять одне одному, але ж далеко не всі розлучаються. Одразу після мого народження вони розійшлися, і батько поїхав кудись за кордон у службових справах. Потім мама вийшла заміж. Другий її чоловік був кльовим мужиком, працював хірургом і заробляв непогані гроші. Він одразу взяв невимушений дружній тон спілкування, і в нас не виникало проблем – моє виховання цілком лягло на маму. Від другого шлюбу народився син Андрій. Ми жили дружною родиною, та я ніколи не називав Анатолія Вікторовича батьком, хоча, скажу чесно, особливо в дитинстві дуже хотів, навіть питав у мами, чи не змінити ім’я по батькові. Але мама, як не дивно, була принципово проти. Це при тому, що почути від неї гарне слово про батька або просто слово про батька майже неможливо. Я завжди чомусь думав, що вона його досі кохає. Незважаючи на Анатолія Вікторовича, Андрія і щасливе сімейне життя. Я був єдиною людиною в родині з іншим прізвищем, і ця обставина раз у раз нагадувала мені про окремішність. А потім Анатолія Вікторовича вбили. Він ішов додому пізно ввечері, повертався з роботи, його перестріли якісь підлітки: «Дядьку, дасте закурити?» А. В. був здоровим мужиком з характером, до того ж не курив, виникла сутичка: він упав і вдарився головою об бордюр. Випадково, як установило слідство. Дурна смерть. Мені було сім, я саме пішов до школи, Андрію – чотири. Мама виявила нечувану силу духу і витягла нас усіх на поверхню, і себе також. Вона зробила кар’єру в будівельному бізнесі, заробляє купу грошей, тепер вона ще й депутат Київської міськради, на «ти» з мером і все таке інше, але я намагаюся не мати до цього ніякого стосунку. Андрію, моєму братові, тепер двадцять сім, він одружений із полькою на ім’я Злата. Златин батько – крутий бізнесмен, він узяв Андрія до сімейного бізнесу, так що вони майже весь час тепер живуть у Варшаві.

Я ж рівно далекий як від бізнесу, так і від політики. Єдине, що мені влаштувала матір, – однокімнатна квартира на Солом’янці, що в наш час, погодьтеся, немало. В усьому іншому я сам по собі, і якщо порівняти з братом, то я повний невдаха, до того ж без жодних перспектив. Звісно ж, Київський політех, при всій девальвації вищої освіти – це висока марка, але інженери систем зв’язку без чіпкої комерційної хватки, як виявилося, не надто потрібні країні і бізнесу. Я не майстер продавати – це точно, купувати – інша річ. Я навіть трохи попрацював на телебаченні, доки не влаштувався на більш-менш постійну роботу і зарплатню в магазин із продажу супутникових антен. Годі й казати, що така робота і зарплатня не по мені. Матеріально я себе забезпечую за допомогою хобі – ремонту побутової техніки, яку повертають з магазинів на склади через незначні дефекти. Я непогано розуміюсь і на іншій техніці, можу полагодити машину чи мотоцикл, завжди стежу за технічними новинками, обізнаний з останніми ноу-хау, і незважаючи на неблискучий, м’яко кажучи, матеріальний стан, у мене дома стоїть найсучасніше музичне електронне обладнання. Люблю сучасне кіно, читаю чоловічі журнали, найулюбленіший – Т-3. Інколи ми з друзями вибираємося в центр, у якесь кафе або бар, особливо любимо заклади німця Еріка – він щось таке знає про бізнес, що люди, як бджоли на мед, летять чи то в «44», чи то у «Віолу», чи то кудись в інший його кабак – він уміє це робити, цей німець. Трапляється, ми пропадаємо там надовго, є такі місця в Києві: зайшов о десятій вечора на півгодинки, взяв 50 грамів «Ред Лейбл», сидиш, розмовляєш, потім дивишся на годинник – четверта ранку... Час й алкоголь якось пов’язані поміж собою, це точно, особливо, коли до 50 додаєш ще грамів 300...

Істота, з якою я проводжу найбільше часу, – сука на ім’я Бірма, трирічна німецька вівчарка. Вона потребує максимальної уваги і догляду. Багато хто в наш час віддає перевагу бійцівським породам типу ротвейлера чи боксера або якимось екзотичним собачкам чау-чау, але я вважаю, що німецька вівчарка – це класика, найкращий собака у світі, найрозумніший і найвідданіший. У нас із Бірмою немає жодних проблем у спілкуванні, єдине, на що я поки ще не наважився, – на її злучку, бо ніяк не можу підібрати для в’язки гідного пса. Та мені здається, що вона й сама не дуже хоче: нас влаштовує таке спокійне життя на двох. Ім’я я їй дав випадково – за родовідною треба було, щоб воно починалося на літеру Б. Коли я переїхав до нової квартири, то замість шпалер, начебто тимчасово, пришпилив на стіну над ліжком стару політичну мапу світу, ще з СРСР, – ремонт я зробив лише на кухні та у ванній кімнаті (хронічна нестача коштів, часу і бажання). На мапі в Південно-Східній Азії я знайшов країну під дивною назвою Бірма. Так я й назвав цуценятко. З часом країну Бірму переназвали у М’янму, тобто Країну золотих пагод, а сука Бірма так і залишилася Бірмою, можливо, єдиною Бірмою в світі. У мене в квартирі політичний режим та все інше незмінне.

Я двічі думав над тим, щоб одружитись, двічі я жив із дівчатами майже по два роки, – це якийсь критичний для мене термін – два роки, – і обидва рази все кінчалося нічим. Точніше, сварками і т. д., переважно через незакінчений ремонт, собаку, вільний час та гроші, яких завжди не вистачало на трьох. Це моя провина – я ж кажу, що з точки зору сучасної соціально-економічної моделі суспільства я безнадійний невдаха. До того ж мене завжди звинувачували в тому, що собак я люблю більше за жінок. Неправда. Я люблю їх майже однаково.

Тож так чи інакше, а в мене впорядковане і структуроване життя, яким я майже задоволений, і в ньому не передбачено ні батька, ні авантюрної подорожі до ісламських терористів. Я ціную власний внутрішній спокій і будь-яке втручання на свою територію сприймаю ворожо. І от тепер я отримую цього листа, сиджу на кухні, курю чергову сигарету і думаю над маминими словами. У голові – суцільний безлад, я не розумію, як можна, отримавши листа від незнайомої людини, кинути одразу все і податися світ за очі? Тепер у мене з’явилася більш-менш нормальна робота, точніше, вона паранормальна, але вона є. Наталя, дівчина, з якою я зустрічаюся уже півроку, от-от повинна переїхати до мене, можливо, цього разу все складеться інакше, я навіть пообіцяв наклеїти шпалери, хоча розумію, що дарма. Я навіть не уявляю, як я мушу їй пояснювати – батько, лист, поїздка – це ж не держиться купи?! Побачити світ – прекрасна ідея, але ж хіба так це робиться? Треба підготуватися, скласти план, зробити розрахунки, отримати візи – і на все мені дається трохи більше місяця. Дикість якась.

Я вліз в Інтернет і знайшов довідку про Йорданію: «Хашимітське Королівство Йорданія. Назва походить від ріки Йордан. Столиця – Амман, площа – 89 213 кв. км, населення – 5153 тис. мешк. Країна розташована в Західній Азії. Межує з Сирією, Іраком, Саудівською Аравією, Ізраїлем. Форма правління – конституційна монархія. Голова держави – король. Великі міста: Ез-Зарка, Ірбід, Аль-Агаба. Державна мова – арабська. Релігія: 96 % сповідують іслам сунітського типу. Етнічний склад: 92 % араби. Валюта: йорданський динар. Клімат субтропічний, сухий. Середня температура січня +8—14 °С, липня +23—30 °С, на півдні буває до +50 °С. Літо сухе, дощі йдуть із жовтня по травень. У горах на заході випадає 500—700 мм опадів на рік, на сході і в западині Гхор – місцями менш як 100 мм...» Чудово. І що далі?

Єгипет. Шарм-ель-Шейх.

Пляж і сучки. 26.02—4.03.

Чесно кажучи, ніколи не розумів людей, що випираються на сонце посеред дня з однією метою – дістати опіки шкіри різного ступеня та міцний тепловий удар у потилицю. Невже темна шкіра – так гарно і сексуально? Реклама здатна на все – численні клієнти пляжів це підтверджують наочно. Їх не можуть зупинити не тільки поганий стан організму протягом двох діб після сонячних ванн, а й майбутній рак шкіри. Рак нікого не лякає, зате дуже страшно, коли всі засмаглі, а ти ні. Насправді, піруети людської психіки важко коментувати, та й чи потрібні кому взагалі коментарі на початку ХХІ ст.?

Я приїхав до Єгипту про всяк випадок. Чому б і не відпочити, якщо є така нагода і знову немає роботи? Так я казав собі, лежачи біля басейну в затінку під навісом, гортаючи російсько-арабський розмовник і роздивляючись жінок, переважно італійок та росіянок, які годинами пеклися на сонці, а потім облазили, мов паршиві кішки. Я вдавав, ніби сьогодні останній день мого перебування в Шармі, хоча насправді я одразу ж дізнався, де розташований порт, як туди доїхати, чи довго йде пором до Агаби і таке інше. Звісно, трохи боязко взяти й отак-от запросто вирушити в незнайому країну – без серйозних приготувань і довгих розмов. Але, здається, я прийняв це рішення самостійно.

Позиція мами, яка мене так здивувала і збентежила, була суто емоційною. По-перше, сказала вона, мені нічого втрачати, по-друге, подорож може стати корисною і цікавою, по-третє (чи то по-перше?), мама, попри все, вважала батька непересічною особистістю. Я не міг прийняти жодного з цих суто жіночих аргументів, але, як це часто стається зі мною, вирішувати я залишив обставинам і жінкам. Мама просто купила мені путівку в Шарм (я повернув їй витрати) і забрала до себе Бірму, хоча я їй у цьому не дуже довіряв. А обставини були неприємні – я посварився з Наталі через дурну дрібницю: я ненавиджу краватки. Ми повинні були йти на день народження її батька, якогось суворого джентльмена і підприємця, і Наталі наполягала, щоб я надів краватку. Ну, на фіга мені ця ганчірка?! Наталі ніяк логічно не могла пояснити сутності процедури, і врешті все закінчилося скандалом, я начепив щойно придбану для мене розцяцьковану й коштовну краватку Бірмі на шию, і та за хвилину, весело стрибаючи по кімнаті в супроводі жіночої істерики, перетворила ту в лахміття. Я не навмисно, чесно. Звісно, ні на який день народження я не пішов. Мама сказала, що й добре: рано чи пізно краватка чи щось таке інше однаково вилізло б боком. Наталі, коли я їй зателефонував у сподіванні якось залагодити сварку, злісно кинула, щоб я й далі слухав маму і вигулював собаку. Я досі не можу зрозуміти – до чого тут мама і Бірма? Я живу своїм розумом і лише інколи у важливих питаннях раджуся з ними. Я не вбачаю в цьому нічого поганого – прислухатися до свого пса і радитися з мамою. Не треба нікого стикати лобами: кохана – це кохана, собака – це собака, мама – це мама. Я не беру в неї грошей, не залежу ніяким чином, я не мажор і не мамій. Моя мати – розумна жінка, і те, що вона інколи втручається в моє особисте життя, вважаю, цьому особистому життю лише на користь.