Текст книги "Дядечко на ім’я Бог"

Автор книги: Євген Положій

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Візу в Йорданію я отримав напрочуд легко. У приміщенні перед віконцем для видачі документів стояла фотографія Кучми і молодого короля Абдули, яка давала зрозуміти, що поміж країнами доброзичливі стосунки. На відміну від інших наших закордонних друзів, Йорданія висловила це і прямою дією – паспорт із візою я отримав за чотири години. Від печатки, яка займала чи не всю сторінку, пахло ісламом і пустелею. Увічливий чиновник напхав мені в руки купу різних рекламних буклетів: пустеля Ваді-Рум, Петра, Джераш, Мадаба, – і це вселило стриманий оптимізм. Будь-яка інша інформація виявилася проблемою, знайти довідник по Йорданії виявилося неможливо навіть на Петрівці. Тож країну мені довелося вивчати винятково за поверховими, але все ж таки корисними Інтернет-описами. Я вирішив не морочитися майбутнім маршрутом, хоча, зрозуміло, не міг не думати, куди заведуть мене батьківські примхи. Про всяк випадок я придбав ще й довідники про Ізраїль, Сирію та Саудівську Аравію. Щодо Іраку, то мені і в голову не могло прийти їхати туди, навіть якщо покличе батько. Війна не для мене – пробачте.

До останньої хвилини я не вірив, що замість літака, який прямує до Борисполя, я сяду на пором, який іде в Агабу. Та чим ближче був час від’їзду з готелю «Міріам», тим більше закипала в жилах кров. Я трохи дивувався собі, бо перебував в абсолютно незнайомому стані передчуття неймовірної події. «Без батька можеш не повертатися! – суворо наказала мама в аеропорту. – Привези його або живим, або...» – і засміялася. Прозвучало, як жарт, але, стоячи в черзі на реєстрацію, я розмірковував над тим, що в цьому жарті може бути й частка істини. Можливо, мама відправляє мене туди лише за тим, щоб я повернув їй чоловіка, а собі – батька. Велика місія, але, знаючи матір і наслухавшись останніми вихідними про батьків характер, боюся, простіше відвернути астероїд від планети Земля, аніж примусити їх жити разом. Дивна все-таки штука – життя. І людей, навіть близьких, так важко інколи зрозуміти. Таке враження, що вони грають у якусь гру, з’ясовують свої стосунки, а ми, діти, – лише інструмент. Так я думав, але не був певен, що саме так усе і відбувалося насправді. Хай там як, але тепер, поглядом прощаючись із чотиризірковим єгипетським готелем (максимум 3+!), я з кожною хвилиною все більше й більше відчував неймовірну сверблячку майбутньої подорожі.

Незважаючи на протести гіда, що супроводжував нас до аеропорту, я вийшов із наплічником посеред Шарм-ель-Шейха. Туристи, які їхали зі мною в автобусі, наперебій питали, куди це я зібрався, а я сказав, що єгипетська віза в мене на місяць, то чому б не повештатися по країні? «А як же літак?» – розгублено запитали вони. «Літак? Літак... хай летить, – гордо відповів я, – щасливої вам дороги, Україні – привіт!» Співвітчизники були шоковані, і це надало наснаги. Я хутко і впевнено рушив по курній вулиці, до відходу порома залишалося дві години – не так уже й багато часу. У голові ніби щось перемкнулося: я якось одразу став сприймати навколишній світ інакше, невимушено, легко і весело, наче вітер. Я ніби став іншою людиною, лишивши там, десь далеко в Києві, свої життєві непорозуміння й клопоти, ніби скинувши з плечей важку і непотрібну ношу (хоча зазначу, що за плечима теліпався зовсім нелегкий наплічник, у який я напхав усе, що рекомендував батько, і навіть більше). Переді мною була лише одна мета – добратися до Йорданії. Мабуть, так відчувають себе птахи, коли летять на південь. Усі мої побоювання разом кудись зникли. Я йшов і дивувався, чи я це взагалі? Мені навіть хотілося подивитись у дзеркало, щоб пересвідчитись, але дзеркал поруч не було – і слава богу! – і я йшов не зупиняючись, лише інколи перепитуючи дорогу, хоча по спині струменів третій піт. Я йшов до порту, єдиної речі у світі, яку я хотів побачити якнайшвидше.

(Одразу хочу уточнити щодо мови: я спілкувався з місцевим населенням чудернацькою сумішшю англійської та арабської, але основні меседжі я надсилав жестами. Ми чудово розумілись! Хіба що важко було потім удома відборкатися від звички переконливо махати руками перед обличчям співрозмовника і зображувати пальцями предмети. У нотатнику я наводитиму діалоги такими, якими вони були в моєму сприйнятті.)

Приблизно за півгодини я без проблем дістався порту і, просто шаленіючи від легкості першого досвіду, звернувся до вартового з питанням, де сам пором і куди йти за квитками. Маленький вусатий араб з автоматом уважно й не кваплячись подивився на мене, запитав, звідки я, потім помовчав трохи, набрав по локальному телефону боса (він потицькав пальцем у телефон, підморгнув і сказав: «Один момент, спитаю в біг-боса!»), а я крутив головою навсібіч і дивувався, що навколо немає людей. «Або вже зайшли, або ще не прийшли, або...» Піт на спині миттєво став холодним: думка, що порома може й не бути – господи, це ж Єгипет! – чомусь аж ніяк не спадала. Я не мав жодного плану щодо такої ситуації, а коли в мене немає плану, то я дуже нервуюсь. Я важко сів на наплічник і закурив сигарету. Охоронець нарешті вийшов із будки, стрельнув кілька сигарет і підтвердив мої найгірші передбачення – порома сьогодні точно не буде. Його точно не буде і завтра. Можливо, він буде післязавтра, але це не точно. А от що точно, так це те, що я не знав, що робити далі. Звісно, в Єгипті з грошима не пропадеш, зрештою, ще можна на все плюнути, доїхати на таксі до аеропорту і встигнути на літак... «Ходімо до біг-боса: він добре говорить англійською, він тобі допоможе!» – раптом сказав охоронець. За мною прийшов ще один араб з автоматом (немає сенсу писати весь час «араб-араб» – там усі араби, – тому я писатиму про них, як і про всіх інших людей). Бос, як і належить босу, був товстим і з вусами, чимось схожий на Саддама Хусейна, – за подорож я бачив багато людей, схожих на Саддама Хусейна. Очевидно, серед арабів це поширений тип. Біг-бос детально розпитав, звідки я, куди їду і чого хочу. Я не менш докладно – наскільки міг – розповів, що я з України, їду до Йорданії до батька. «Твій батько – араб?» – здивувався він. «Ні, але він довго працював на Середньому Сході військовим аташе, потім звільнився і залишився там жити», – сказав я правду. «Он як! – знову здивувався біг-бос і розгублено погладив вуса. – Пором до Агаби йде з Нувейби кожного дня о третій – сьогодні ти вже не встигнеш. До Нувейби звідси недалеко, сядеш на рейсовий автобус і доїдеш, автовокзал поруч». Автовокзал він спочатку назвав: «гарадж», а потім уточнив: «бас-стейшен», але я й без перекладу зрозумів, що «гарадж» – це автовокзал. Слова – найменше, що цікавило мене в житті, мабуть, тому я так і не досяг маминої мрії досконало вивчити англійську. Мені довелося пошкодувати про це в перший же день, не кажучи про інші. З розмови з біг-босом я виніс ще один урок – не треба детально розповідати про справжню мету своєї подорожі, це викликає подив, зайві запитання і марнує час.

Єгипет. Нувейба.

Єврейські діти, Пурім, порт. 4—5.03.

Невеличкий «гарадж» охороняли бронетранспортер і кілька людей у чорному. Вони стояли за мішками з піском – такий собі дот, з якого стирчав великий кулемет. Такі заходи безпеки вживалися проти ісламістів, які інколи викрадали туристів. Та, наскільки я можу судити з повідомлень ЗМІ, тут значно більше людей гинуло через недбалість і нехлюйство єгипетських водіїв, ніж через терористів.

Рейсовий автобус здавався привидом пустелі – я такого ще ніколи не бачив: скло лише на лобовому вікні. Коли він їхав, то з ним їхала й половина пейзажу, який автобус забирав, мов долонями, своїми порожнечами-вікнами. Наче їде велике дзеркало на колесах. Такий ефект я бачив, здається, на картині Сальвадора Далі. Кругом із піску стирчало каміння, лише інколи праворуч виднілося Червоне море. Ми проїхали, не зупиняючись, мимо порту, водій махнув головою і сказав мені про це. «Тут ти ніде не переночуєш, – мовив він, – треба їхати в місто, тут неподалік, кілометрів за п’ять». Незабаром водій зупинив автобус, і всі вийшли біля якоїсь будки, яка, як виявилося, правила за автовокзал. «Ага, – з усмішкою подумав я, – тепер розумію, для чого батько запропонував узяти намет!» Пішки я дістався окраїни Нувейби і за якийсь час натрапив на гест-хаус із дивною назвою «Блакитний птах», де за копійки влаштувався переночувати в маленьку кімнату з бетонною підлогою, на якій лежав лише товстий матрац.

Стемніло рано, в Єгипті в березні зима. Утомлений нервовим і незвичним днем, я налаштувався був заснути, коли в кімнату ввірвався дикий шум і вереск. Я виліз зі спальника й пішов до торговельної лавки, де син хазяїна «Блакитного птаха» Ахмет і ще кілька арабів пили чай. Я теж попросив чаю і запитав, хто це так верещить у дворі? «Це підлітки з Ізраїлю – Пурім справляють. Бачиш, на березі горять вогнища?!» Я трохи здивувався, що євреї отак запросто справляють свій Пурім в арабській країні, але Ахмет лише знизав плечима, мовляв, нічого не поробиш – бізнес є бізнес, і взагалі, це ж краще, ніж воювати, чи не так? Важко не погодитись, але й примиритись із тим, що під дверима п’ють пиво, курять марихуану й обіймаються підлітки, хай і єврейські, теж важко. Я повернувся в кімнату, ще трохи послухав лемент і вже збирався вийти і нагримати на дітвору, але доки добирав слова – якою мовою і що саме сказати, – міцно заснув.

Так минув мій перший день подорожі, у якому не трапилося нічого особливого і дуже цікавого, але я описую перші враження так докладно навмисно: це був саме перший день. Він закарбувався в пам’яті чітко і, здається, на все життя – мій перший день у новому статусі. Здавалося, весь навколишній світ змінював до мене ставлення. Я раптом із заможного (за місцевими мірками) жирного буржуа, що грів пузо біля басейну дорогого готелю і витріщав очі на піраміди та інші могили фараонів крізь скло автобусів, скуповував дебільні сувеніри за шалені гроші, з якого зідрати бакшиш, тобто вициганити зайвий долар чи фунт – справа честі для будь-якого єгиптянина, перетворився на самотнього мандрівника з наплічником на спині. З такого тут теж ніхто не проти мати зайвого зиску, але цей зиск уже ділився навпіл із бажанням допомогти. І чим далі на Схід я пересувався, тим більше зростало це бажання в людей, а бажання обідрати мене, як липку, навпаки, займало в їхніх головах усе менше місця.

(Зрештою, в моїх подорожах траплялися такі дні, коли я не витрачав ані цента. Мене годували, поїли і вкладали спати просто так, навіть у магазинах мені інколи дарували речі, але про це я розповім пізніше, бо мені час на пором.)

До порту на старенькій «тойоті» – джипі вантажного типу (насправді, машина мені сподобалася – у нас таких немає: мабуть, суто східний варіант) – мене довіз старший брат Ахмета – усього за два долари. Він це робив з такою радістю, що я зрозумів, що переплатив, але торгуватися було пізно.

У порт без квитків нікого не пускали. Віконце каси для іноземців розміщувалось окремо, але в черзі товклися лише араби, водії-далекобійники, – їхні фури стояли навпроти, – і як я не крутив головою, жодного європейця не побачив. До відходу порома залишалося ще безліч часу, і, придбавши квиток (справді 70 доларів, недешеве задоволення), я вирішив трохи прогулятися, пошукати, де тут туалет і більш-менш пристойне кафе. Кафе я шукав довго – нарешті, побачив навіс, під яким стояла барна стійка, на ній телевізор, який дивилося з двадцять відвідувачів. Показували якесь кіно – кохання, тралі-валі, щось на кшталт серіалу, – майже як у нас, тільки з місцевим колоритом. Набагато довше я роздивлявся меню, написане арабськими закарлючками. Я жестами показав офіціанту, що саме хочу. За деякими столиками люди їли, і я довго розглядав їхні тарілки, зупинивши, нарешті, свій скромний вибір на звичайному рисі й чаї. Решта страв мала вкрай підозрілий вигляд, у готелі, чесно кажучи, місцеві страви видавалися значно привабливішими. Тут же з мене спробували зідрати дві ціни, але я вже второпав, що у Єгипті погоджуватися на першу запропоновану ціну дуже неввічливо, тому закотив очі, сказав, що це д-дуже дорого, і потягнувся за наплічником. Офіціант, якщо цього хлопця в брудній сорочці можна було так назвати, тут же скинув прайс удвічі, я сказав «ОК» і присів повтикати в серіал, чекаючи, поки принесуть їжу. Але серіал уже закінчився, і по телевізору передавали новини, які люди дивилися з не меншою цікавістю, з чого я зробив висновок, що в будь-якій країні ці дві телевізійні розваги приречені на успіх через свою безкінечність і тупість, точніше, безкінечну тупість. Я хвилювався про єдине – встигнути до ночі в Йорданію до готелю з романтичною назвою «Валентина». Як людина, яка має справу з технікою, я звик чітко дотримуватись інструкцій, бо добре, на відміну від деяких розумників, знаю: пропустиш один крок, один абзац, одну дію – можеш утратити години.

Усьому свій час, це залізно. «Де посадка на борт?» – я показав офіціанту квиток із корабликом, і він махнув рукою кудись ліворуч. Я весь час непокоївся і сумнівався, чи правильно йду, але перепитувати зайвий раз не хотілося, і я йшов майже навмання. Врешті я побачив велику групу людей з валізами, поглядом вибрав серед них більш-менш інтелігентної зовнішності чоловіка з надією на його знання англійської (жінки автоматично відпадали: це – табу) і запитав, чи не на пором до Агаби йдуть люди. Він ствердно кивнув головою, дуже гордо сказав: «Yes», і показав, куди прямувати далі. Ми довго чекали посадки, кілька годин, але я так непокоївся, що час проминув дуже швидко.

Пором виявився досить великим. Я зайняв своє місце, зітхнув з полегшенням і роззирнувся. І тут мене накрило. Незважаючи на те, що мені вже тридцять років, майже ніде за кордоном я не був, якщо не рахувати Польщі й Словаччини, куди ми їздимо з друзями кататися на лижах. Але ж то Польща і Словаччина, де майже всі тебе розуміють, де всі люди схожі на тебе, я маю на увазі не тільки колір шкіри, очей та волосся, а й поведінку, культуру і таке інше, – а тут, на поромі, я вперше опинився в оточенні зовсім незнайомих людей – незнайомих, тому що несхожих. Серед них не було жодного європейця чи америкоса, не було навіть жодного джапаніса – я був тут такий сам, одиничний представник іншої нації, іншої раси, більше того, на цьому поромі в їхній уяві я був єдиним представником іншого Бога. Я це відчув чомусь дуже добре, можна сказати, підшкіряним жиром свого історичного православного походження, хоча насправді ніякого Бога я не презентував – я був сам по собі...

В ілюмінаторі плескалося Червоне море, таке ж одноманітне, як і всі інші моря. Люди, не приховуючи цікавості, розглядали мене: я відчував себе першим негром, що приїхав до якогось невеличкого районного центру в Україні.

Я відчув це так виразно і болісно, що мені стало жаль негрів. Одразу захотілося кудись заховатися, і врешті я взявся за блокнот і ручку, щоб записати ще кілька арабських слів. Блокнот і ручка виявилися класною схованкою – нарешті я зміг зосередитись і заспокоїтись. Єдине, що втішало, – Йорданія наближалася з кожною хвилиною. Цей чужий світ злякав – і, як не дивно, водночас зачарував мене.

Йорданія. Агаба і Петра.

Кам’яні могили. 5—7.03.

Пором зайшов в Агабу в сутінках. Він довго, здається, цілу вічність, розвертався перед тим, як причалити. Якийсь митник узяв мій паспорт і зник в одному з численних приміщень вокзалу. Пройшло хвилин десять, протягом яких, пропонуючи за різну ціну довезти до Петри, мене домагалися таксисти, здебільшого такі ж нахабні, як і наші. Та, як не дивно, саме це мене і заспокоїло. Арабські таксисти своєю поведінкою виявилися як дві краплі води схожі на наших кримських таксистів, тож не такі ми вже й різні, як здається на перший погляд! Чиновник усе не повертався, і я вже починав себе проклинати за таку недбалість: що за теля – віддати паспорт зовсім незнайомій людині, це ж знає будь-яка повія – з паспортом ти людина, без паспорта – ніхто! Але тут митник нарешті з’явився, вдоволений собою, сказав, що все владнав – ось паспорт, і підвів до таксиста, який спокійно стояв під стіною й лузав горішки. «Ця людина довезе тебе до Петри. Не хвилюйся, все гаразд, він мій родич!» – і розцілувався з таксистом на прощання. Його доброзичливість миттєво стала зрозумілою, однак я був йому вдячний. «Ходімо! – сказав таксист. – Треба їхати! Мені ще повертатися». – «Скільки коштуватиме?» – «Не хвилюйся!» – «Так скільки?» – перепитав я й зупинився. «35 доларів». – «30», – наполіг я. «Гаразд. Це всі твої речі?» 5 дол. заощаджено, непогано для початку.

На Сході не торгуватися неможливо. Якщо ти не торгуєшся, тебе не поважають. Європейцям, до яких я маю нахабність належати, важко звикнути до такої системи товарно-грошових відносин. Ми знаємо, що в кожного товару є своя ціна, вона написана на ціннику, а торгуватися – непристойно навіть на базарі. Але торг – політика не покупця, а продавця. Саме продавець на Сході веде таку політику, тому що для нього робота в магазині або на базарі – не просто робота, до якої він тяжко йде і з якої він ще важче повертається, для нього ця робота – життя, яке він проводить у своїй лавці, попиваючи каву чи чай, граючи із сусідами в нарди, дивлячись телевізор, обмінюючись новинами і спілкуючись із покупцями. Кожного, навіть такого залітного птаха, як я, вони намагаються зробити своїм комерційним другом. Вони торгують легко, і тому продають багато, їхня торгівля – великий оборот і широкий асортимент з невеликою ціною, наша торгівля – велика націнка і малий оборот. У кожній східній країні щодо цього є свої традиції, але спільним лишається одне – ти маєш поговорити про товар чи послугу перед тим, як придбати. І не треба боятися торгу: продавець ніколи не опустить ціну нижче собівартості, ваша мета – дотягнути його до цієї риски за допомогою нескладних переговорів, тонко відчуваючи, де межа. Це гра, яку вам пропонують, і неввічливо в неї не пограти. Але це я усвідомив уже потім, повештавшись базарами Дамаска, Халеба і Стамбула, а тоді я відповів цілком механічно, з елементарного бажання заощадити власні кошти.

120 кілометрів до Петри по дорозі покійного короля Хусейна, що йде нижче рівня моря, про що гордо повідомив таксист, ми проїхали досить швидко. Він навіть пригостив за власний кошт кавою – таке між мною і таксистами трапилося вперше. І хоча я кави не люблю, у цьому придорожньому кафе вона видалася дуже смачною. Була в нас ще одна коротка затримка – таксист зупинився на узбіччі, вийняв зеленого килимка і почав молитися. Мені стало ніяково – я стояв біля жовтої машини і не знав, куди себе подіти. Вигляд людини, яка молиться, стоячи на колінах за три метри, викликав досить суперечливі почуття. Я не знав, як реагувати, але таксист, закінчивши короткий намаз, наче нічого й не було згорнув килимок, і ми рушили далі. Швидко стемніло, та, незважаючи на важкий день, спати я не міг і всю дорогу думав про кам’яні могили, кам’яну мапу, кам’яне Небо і кам’яну воду. Я ретельно вивчив інформацію про Йорданію і мав деякі здогади, але таки сподівався, що в готелі на мене все ж хтось чекатиме, можливо, і сам батько. Я передчував зустріч з ним буквально за годину, і ця думка так захопила мене, що я не помітив, як ми в’їхали в Петру, навіть пропустив табличку з назвою населеного пункту, в які так уважно вдивлявся весь час крізь темряву і швидкість. «Ти знаєш, де готель “Валентина”?» Таксист кивнув головою: «Я все тут знаю».

«Є лише одне ліжко – у чотиримісному номері. Там живуть дві японки і один японець, – сказав доброзичливий чоловік на ресепшені. – У вартість входять вечеря, Інтернет; завтра о сьомій ранку ми вас відвеземо до Петри, а о п’ятій вечора заберемо до готелю на автобусі. Ні, про вас ніхто не запитував, пробачте...» Звичайний невеличкий придорожній гест-хаус, у якому повно молодих подорожувальників. Вони робили свої справи: хто сидів в Інтернеті, хто пив чай або каву, хто гортав довідники. Веселі, розкуті та впевнені, вони вільно спілкувалися англійською, а я майже нічого не міг зрозуміти, скуто дивився спідлоба, навіть коли почув знайомі слова: розмовляли три біляві дівчини, типові польки, але я не наважився навіть познайомитись. Маленький Вавилон, у якому я почувався, наче вовк у курнику, – незграбним утомленим дикуном.

Я піднявся до кімнати. Японці, уважно і зосереджено, як і належить японцям, сидячи на ліжках підібравши під себе ноги, читали товстелезні довідники. Я привітався, зняв футболку, джинси і ліг спати. Як довго вони ще мордували свої книжки, я не знаю, та зрештою з’ясувалося, що японці – зовсім непогані люди. Не всі, звісно, поки що ті троє.

Оглядати славетне давнє місто невідомо куди зниклих набатійців ми вирушили на мікроавтобусі разом. Я вийшов на вулицю з готелю першим і за доброю українською звичкою зайняв місце на передньому сидінні. У салон набилося повно людей, проте автобус їхати не бажав. Із-під капота йшов густий пар, і молодий водій, мовчки вчепившись у кермо, перелякано на нього дивився. «Радіатор!» – сказав я йому. «Що?!» – зойкнув він. «Я кажу, дірка в радіаторі, йолопе!» – «Ні, не може бути!» – «Не проблема, зараз заведеться!» – сказав я, і автобус, паруючи, справді рушив. Японки шанобливо подивилися на мене крізь дзеркало заднього виду. Це був мій перший – очі в очі – візуальний контакт у подорожі. Зазвичай в очі ніхто не дивиться, навіть при близькому знайомстві.

Коли питають, що найбільше мене вразило в Петрі, то я відповідаю – квитки. Точніше, ціна на квитки – двадцять доларів за вхід. Та за таку ціну вони танцювати там повинні, подумав я, але танцювати ніхто й не намагався, навпаки, усередині бедуїни робили все можливе і неможливе, щоб зідрати ще кілька динарів або доларів. Але без особливого успіху, я твердо дотримувався формули батька: «Проїхати й побачити якомога більше, витратити якомога менше».

Ті двадцять баксів варті Петри. Телепередача, яку я колись бачив, – одне, а витоптати ці каміння й пісок ногами – зовсім інше. Я навіть не описуватиму це грандіозне місто, вирізане і збудоване у скелях, – зупинюся лише на двох епізодах, пов’язаних із жінками. Епізод перший – мала кореянка Люсі. Звали її, звісно, інакше, але я називав її саме так, бо вимовити правильно корейське ім’я я не зміг би ні за яких обставин. Вона відповідала взаємністю, називаючи мене Осі – боюся, з моїм ім’ям у неї були схожі проблеми. Ми перетиналися в Петрі кілька разів: біля Казначейства, в амфітеатрі, біля фресок на підлозі римського храму, в кафе біля Монастиря. Там, зрештою, ми і заговорили одне до одного, посьорбуючи чай. До деталей життя Південної Кореї в мене питань не виникало, окрім одного – чи їсть вона собак? – але я питати не поспішав, зате в неї з приводу України питань накопичилось безліч. По-перше, вона не знала, хоча і навчалася на п’ятому курсі факультету якоїсь там біології якогось там університету Сеула, де Україна розташована. «Шевченко, Кличко?!» – вигукував я, але вона ні футболом, ні боксом не цікавилась. Я настільки був вражений фактом, що хтось може не знати України, що втратив дар мови на кілька хвилин. Люсі, помітивши, що я знітився, напружилась і таки видала шедевр: «У вас там якась фабрика вибухнула. Давно...» – «Так! – радісно вигукнув я.– Чорнобиль!» – навіть таке її знання про Україну потішило. «Так, так, макаронна фабрика, Чорнобиль! – Люсі від думки, що потішила мене, навіть заплескала в долоні. – Я знаю, я знаю!» Я промовчав. Пояснювати що-небудь далі було безнадійно. Забіжу наперед і скажу, що якнайменше половина майбутніх знайомих, не тільки місцевих мешканців, а й мандрівників, не знали про таку країну, як Україна, не знали, де вона розташована, або в кращому разі мали про неї досить приблизне уявлення. Європейці знали трохи більше, але мало хто відрізняв Україну від Росії чи Радянського Союзу. Це дуже дратувало, і врешті відповідь на питання, яким задовбували всі і скрізь,– «Звідки ти?» – я перестав вважати інформаційно-черговою, перекваліфікувавши в просвітницьку. Я ніс людям інших народів і рас знання про свою Батьківщину – не остання місія у світі, – чи не кожного разу малюючи на піску чи папірцях схематичну карту Східної Європи і твердячи слідом за президентом: Україна – не Росія!

Наступний наш діалог відбувся на римській вулиці. Ми сиділи на стародавніх плитах і їли сухий смачний арабський хобі (тобто плескачі, хліб), заїдаючи апельсинами, і запивали мінералкою. Молодий бедуїн, яких тут безліч – вони тут і живуть, і торгують, виконуючи, мабуть, роль північних індіанців у етнорезервації, – настирливо пропонував російською: «Ослік! Ослік!». Бедуїн сидів на верблюді і жадав бакшишу, тобто грошей. Їзда верхи на бедуїнському віслюкові, який, як і годиться усім віслюкам, спокійно стояв поруч і замріяно дивився в землю, мене аж ніяк не приваблювала. Нас уже почали оточувати інші бедуїни, пропонуючи псевдоантичний товар, тож треба було терміново брати ініціативу в свої руки – вони цього не люблять. Тобто якщо вам нав’язливо пропонують щось придбати, найкращий спосіб – не менш нав’язливо пропонувати свій товар. А якщо вас задовбують питаннями, то починайте запитувати самі, при цьому намагайтесь не робити пауз і не зважати на відповіді.

– А у вас скільки дітей? – запитав я у похилого віку бедуїна, який неквапливо йшов по сіро-жовтому піску, тримаючи в руках буси з кістки верблюда та кольорові камінці, які продавав туристам аж за три динари.

– У мене двадцять дітей! – відповів бедуїн.

Я був шокований.

– Ви – щаслива людина! – голосно вигукнув я.

– Я – втомлена людина, – усміхнувшись, сказав бедуїн і пішов далі торгувати нехитрим крамом. За ним потягнулися інші, даючи нам змогу доїсти останній апельсин у спокої. Люсі, закутана від піску і сонця у хустку, з-під якої косо поблискували очі, пішла ліворуч, а я подерся на гору Жертвоприношень. Треба сказати, що я вже не чув під собою ніг. Фізичне навантаження для мене, жителя столиці, було завелике. Востаннє я стільки ходив пішки, мабуть, у дитинстві, якщо ходив узагалі коли-небудь. Але я мав надзвичайне піднесення, тому, незважаючи на втому і крутий підйом, таки видерся на ту гору. Прекрасний краєвид – світло-блакитне небо і великий кам’яний вівтар жертвоприношень із солідним кровостоком (наче тут різали не людей, а слонів) – забрав мої очі. На якусь мить мені навіть здалося, що, крім цих двох речей, у світі більше нічого не існує. Небо висіло настільки близько, що здавалося, я зачіпаю його головою. Я ліг на теплий камінь і заплющив очі. «З кам’яними могилами все ясно – ось вони, у всіх скелях. То, може, цей вівтар – кам’яне Небо? Тобто батько мав на увазі, що близькість цієї скелі до неба і робить його кам’яним?»

Дивно: за кілька хвилин сили відновилися.

Ятка із сувенірами стояла й тут, у ній торгували дві молоденькі бедуїнки – судячи з усього, сестри. Одна з них, досить симпатична, грайливо запропонувала на вибір черепашок або слонів, оригінально зроблених зі світло-сірого каменю. Таких я бачив і внизу, але в неї були дешевші, і я за 2 ді, тобто 2 динари (3 дол. США) купив гуртом і черепашку, і слона. «Звідки ти?» – запитала вона. Я сорок восьмий, мабуть, раз на день відповів: «З України». – «Це Євросоюз?» Щоб зайвий раз не пояснювати, завжди простіше сказати «так». Вона запропонувала чаю, який вони кип’ятили тут же на якійсь чудернацькій плитці, і я, зважаючи на майбутній крутий спуск, погодився і присів поруч. «Ти одружений? Як тебе звати?» – «Осі». Завжди простіше сказати, що одружений. Я так і сказав, але це її не зупинило.

– Мене звати Фатіма.

– Красиве ім’я, а ти... – я намагався перехопити ініціативу, але без особливого успіху.

– А скільки років твоїй дружині?

– Двадцять п’ять, – продовжував брехати я.

– А тобі?

– Тридцять. – Цього разу я сказав правду.

– А мені сімнадцять. А в тебе є діти?

– Так, двоє, хлопчик і дівчинка, – знову збрехав я.

– Мало. А в мене поки ще немає. Мені сімнадцять. Хочеш зі мною одружитись? Матимемо десятеро дітей!

– Просто зараз почнемо? – Це я так пожартував.

– Ні, забери мене до себе, я буду гарною дружиною, я красива, багато чого вмію робити, чого не вміє робити твоя дружина. Ти теж красивий!

– Та ну!

– Так!

– Ти дуже красива дівчина, Фатіма, але, розумієш, я вже одружений, нам не можна одружуватись двічі, і я...

– А чому?

Тут я замислився. Справді, чому? Я точно знав, що мусульманам вільно одружуватись кілька разів, здається, чотири, тобто мати чотири дружини одночасно, – але чому мені не можна? Тому що я – не мусульманин. Тобто тому що я начебто християнин. Та я – не християнин, я – ніхто, мені взагалі це байдуже, але мати більше однієї дружини мені чомусь забороняє закон! Цивільний закон. Тобто виходить, якщо закони шаріату дозволяють мати мусліму кілька дружин, то і цивільні закони в мусульманських країнах також це дозволяють. А наші цивільні закони, крім того, що базуються на римському праві, походять з моральних засад християнства. Начебто логічно. А якщо я не християнин, то що тоді? Я мушу підкоритися порядку речей, чи не так? Тобто жити в чужому мені ідеологічно світі. Можливо, все, що тепер відбувається, – боротьба за життєвий простір тих, кому байдуже до всіх богів, із тими, хто диктує правила традиційної моралі? Боротьба нової цивілізації, на прапорі якої накреслено «Нам дозволено все!» – проти всіх релігійних спільнот? Я, звісно, приймаю всі заборони, що належать до сфери втручання в чуже життя: убивство, крадіжки і т. д., але ж одруження – справа приватна. То чому закон, писаний для християнина, повинен поширюватися на мене? Навіть якщо я прийму мусульманство, у своїй країні я не матиму більше, ніж одну дружину... Та пауза затягувалася, і я мусив щось відповідати по суті. Нарешті я знайшов правильну формулу для Фатіми, просту і зрозумілу.

– Я ортодоксальний християнин (тобто православний), і нам не можна одружуватись водночас на багатьох жінках.

– Які нещасні у вас чоловіки! – цілком серйозно відповіла Фатіма і похитала головою. – За це можуть посадити у в’язницю?

– Гірше того, розстріляти!

Розмова закручувалась далі в тому ж ключі, але чай давно закінчився і я волів іти. Сонце починало сідати, і тут з’явилася, як я зрозумів, їхня матір, товста і неохайна бедуїнка з обличчям, укритим татуюванням. Вона нагримала на сестер, зле глянула в мій бік – я швидко сказав «шукран», тобто «дякую» арабською, і заходився збиратись.

– На, візьми! – Фатіма простягнула якийсь сувенір. – На пам’ять, безкоштовно! Згадуватимеш інколи мене, може, повернешся!

– Дякую! – я кинув фігурку маленької металевої корови в наплічник і поспішив геть: наближення розгніваної матусі не провіщало нічого доброго.