Текст книги "Дядечко на ім’я Бог"

Автор книги: Євген Положій

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Просто так, без охорони – випити кави та поїсти смачної кнафи. І вона того варта, не сумнівайтеся.

З Мехметом я познайомився випадково, біля мечеті Хусейна. Я стояв і дивився, як люди знімають взуття і заходять усередину, стають на коліна і моляться. Діти, підлітки, дорослі, дідусі й бабусі. Я ніяк не міг звикнути до думки, що всі люди навколо мене вірять у Бога. Вірять в Аллаха. Усі до єдиного. Більше того, судячи з їхньої поведінки, віра стояла на першому місці в їхньому житті. Це було незвично і лякало мене. Тож я стояв біля мечеті і спостерігав. Певне, підсвідомо я хотів побачити фальш, гру, тобто я хотів переконатись, що переважна більшість робить це, так би мовити, з громадського примусу. Тобто треба ходити до мечеті – от вони й ходять. Але вся їхня поведінка, їхні очі казали мені геть протилежне.

– Хочеш зайти? – раптом запитав мене хтось.

Я озирнувся і побачив чоловіка в темно-синьому джинсовому костюмі приблизно одного віку зі мною.

– Мехмет, – представився він.

– Остап, – відповів я, – я з України. – Я так і досі не зрозумів, як правильно звучить його ім’я – Мехмет, Мохамед, Магомет? – тому записую так, як чув.

– Не може бути! – зрадів несподівано араб. – З якого міста? – він раптом перейшов на російську.

– З Києва.

– Я п’ять років навчався в Сумах на інженера. У мене там залишилася дівчина!

У всіх арабів, хто навчався в Україні, залишається там дівчина, і, як правило, не одна, але це так, до слова.

– Так, може, зайдемо?

– Ні, дякую. – Щось мене не пускало того дня до мечеті.

– А ти був у музеї автомобілів короля Хусейна?

Він знав, чим мене заманити. Ми сіли в його старенький «фолькс» і поїхали до музею. Мехмет попри спеціальність, здобуту в Україні, робив рекламну поліграфію, – дорогою ми навіть заїхали до офісу, який він продемонстрував з гордістю, – так само, як і двох своїх клієнтів. Але мене найбільше вразили вхідні двері – скляні, з якимось хитким замком, – і те, що він не замикав машину на ключ. Я запитав, чи не боїться він пограбування.

– Пограбування? – здивувався Мехмет. – А, ну так, звісно! Ти, певне, чув про цей випадок минулого року: два албанці вкрали в Аммані автомобіль? Їх швидко затримали!

– А скільки у вас крадуть машин за рік?

– Жодної. У нас не заведено красти. Давніше за це відрубували руку, а тепер садять років на двадцять у в’язницю. Але не в цьому головне покарання – крадій просто не зможе жити серед людей: він порушив Коран – як така людина може жити поруч із тобою?

«Гм, справді, як? Видно, життя в Україні нічого його не навчило!» – з іронією подумав я, але схоже, Мехмет казав правду. Для мене такий стан речей був, звісно, нечуваним. З ісламу виходила неабияка користь, якщо розібратися. А потім ми їли кнафу, і я був вражений її смаком і зачарований Амманом, великим сучасним містом, яке залишає на язику, як і кнафа, солодкий присмак історії і загадки.

У готель я повернувся пізно. Не заходячи до номера, розташувався у великому холі біля ресепшену й почав спостерігати. Тут купчилося кілька пошарпаних крісел і стільців, великий диван і старенький телевізор на шафі без дверцят, повної книжок, переважно старих довідників про різні країни, – що їх, очевидно, регулярно забували в готелі подорожувальники. Посеред холу стояла табуретка і плитка з чайником, довкола яких і спілкувався піпл. Досвід цієї барвистої публіки з різних континентів разом із старими довідниками, газетами та журналами перетворював готель на велику безкоштовну похідну бібліотеку мандрів. Я мовчки пив чай і зосереджено розмірковував над тим, що робити далі. Інструкцій-шарад від батька не надійшло, мама обмежилася в СМС коротким побажанням берегтися, а в електронному ящику я знайшов лише нового розлогого листа від доктора Спока. Я прочитав його міркування з приводу Мірчі Еліаде та релігії з цікавістю, та мені було не до інтелектуальних забав.

Готель населяли такі ж бродяги, як і я. Люди різного віку та соціального статусу, різного кольору шкіри, але нас багато чого об’єднувало, наприклад, музика. Я люблю «Кіно», «Лед Зеппелін», «Діп Перпл», Френка Заппу, Боба Марлі і Баха, хоча дехто і вважає, що це неможливо – любити їх одночасно. Але мій приклад спростовує таку думку – я можу після «Разреши мне проводить тебя домой...» Цоя елементарно поставити «З глибин свого серця до Тебе звертаюся, Господи!» Йоганна Себастьяна – і отримати кайф. І хоча це і не зовсім музика мого покоління, як стверджує дехто, я вважаю, що це – музика для всіх поколінь... Моя англійська виявилася не такою вже й паскудною, поки що для побутового спілкування вистачало. Більше того, з кожним днем я робив помітний успіх: слова, що я їх, здавалось, не знав і не міг знати, раптом злітали з язика і наче самі вмощувалися в речення. Побудова та граматика, звісно, лишали бажати кращого, інколи я нагадував узбека, який спустився з гір і намагається говорити у військкоматі російською, але це вже дрібниці. Головне, я майже все розумів, і мене розуміли також. Я навіть доволі швидко навчився рахувати арабською – дався взнаки пробіг по торгових лавках. Мені подобалося, що лінгвістичні перетворення відбувалися без зайвих зусиль, майже самі собою. Тобто мозок зреагував на навколишнє середовище миттєво, чого, до речі, я не міг сказати про шлунок, який за три доби став важким і твердим, наче я проковтнув каменюку. Не допомагало навіть активоване вугілля, яке я жер жменями, по пігулці на кожні десять кілограмів ваги, як і рекомендують лікарі.

Народ із задоволенням спілкувався: хто читав місцеву газету англійською, як той японець у вицвілому зеленому військовому капелюсі; хто розповідав про свою країну та ментальність індусів, як мій сусід по кімнаті – мексиканець Хорхе – він завтра летить у Делі; хто ділився спогадами про Судан, як американець Біл, який живе на дивані в холі готелю вже другий місяць, відпрацьовуючи тим, що двічі на день прибирає кімнати й туалет у кінці коридору. Як правило, подорожувальники – люди самодостатні та ненав’язливі: якщо ти їх не турбуєш, вони тебе не зачіпатимуть – це загальноприйнята етика спілкування. Та того вечора через свою національність я раптово опинився в центрі уваги – усі вели своїх друзів знайомитись зі мною. Кожен із цих людей каже, що я – перший українець, якого вони бачать наживо. Я тиснув руки, плескав цих іноземців по плечах і думав, як це розцінити: як національний тріумф чи як національну ганьбу? Я потроху звикаю до свого становища, мені вже й не прикро, й не радісно, і намагаюся технічно перевести розмову на більш практичні теми. Приміром, у якому готелі краще зупинитись, наприклад, у Дамаску, чи є там нормальні кафе, де задешево можна добре поїсти, як там себе вести. Я прислухаюсь до кожного слова, бо кожне слово може заощадити мої гроші та час. А ще я прагну почути в цій суміші англійської, французької, німецької, іспанської, італійської, японської, арабської хоча б маленький натяк на те, що робити далі. Я випиваю ще одну склянку чаю і розумію, що насправді моє довге сидіння в холі має і іншу причину – я чекаю на Іко, я так багато хотів би їй розповісти про сьогоднішній день, я скучив! Але замість неї в дверях раптом з’ являється Люсі, моя маленька кореянка. Від несподіванки я навіть не встиг підвестися, але Люсі, наче стріла, пролетіла повз мене і повисла на шиї японця, який весь цей час мовчки всміхався, гортаючи місцеву «Таймс». Нічого дивного в його поведінці немає: японці або весь час розмовляють, або весь час усміхаються, а в перервах між цим їдять. Трохи пообіймавшись, Люсі нарешті привіталася зі мною, всілася японцю на коліна, і вони почали цілуватись і весело теревенити. Мені чомусь стало ніяково прикро, я почувався зайвим, тому підвівся й запитав у портьє, чи точно для мене ніхто нічого не залишав. Портьє заперечно похитав головою, і я, геть роздратований, голосно сказав: «Твою мать!!!»

– Ви розмовляєте російською? – відірвавшись від Люсі, майже без акценту здивовано запитав японець.

– Так. А що в цьому дивного, я ж з України! А от ти звідки знаєш російську?

– Я не здогадався, пробач! Я два роки працював у Чечні, жив у загоні польового командира Шаміля Басаєва, там і вивчив. Я фрілансер, тобто вільний репортер, готую матеріали з гарячих точок для товстих кольорових журналів і, якщо вдасться, для ТБ – там значно більше платять. Мене звати Цунуоке, але в мене є й мусульманське ім’я – Шаміль. Я прийняв іслам.

Просто бомба. Яких тільки дивних людей не надсилала мені доля в подорожі! З Люсі вони познайомилися в Азербайджані десь півроку тому і домовилися зустрітися в Аммані. Він чекав її тут уже три доби. Тепер вони зібралися до Іраку: Шаміль – робити свою справу, Люсі – за компанію.

– Але ж там війна! Як ви отримаєте візу?

– Це не проблема, – розважливо пояснив Шаміль, – я знаю, де перетнути кордон і як отримати тимчасову перепустку. З журналістським посвідченням, японським громадянством, американськими доларами і Аллахом у серці це не важко. А з приводу Люсі, – він кивнув на дівчину, – як-небудь домовимося. Війна – мій заробіток.

Я ще раз дивуюся тому, скільки людей вештається по світу в пошуках пригод, і ще раз упевнююся, що та земля, та країна, де я народився і живу, для них – терра інкогніта.

Нарешті з’являються Іко, Ейко і Тетра. У нього волосся на голові, як завжди, стирчить під кутом дев’яносто градусів – він чимось схожий на їжака. «Дамаск, завтра – в Дамаск! – кажуть вони. – Якщо хочеш, їдьмо з нами, це вийде дешевше – всього по 6 ді з кожного на таксі, а так нам вийде по 8 ді!» Я швидко рахую: 6 динарів – це приблизно 9 дол., тобто 45 грн. До Дамаска, якщо не помиляюся, близько 200 км. Прийнятно цілком. Плюс віза на кордоні – 20 баксів. Але чому Дамаск? Я не знаю. Інших варіантів просто немає. Ірак – не для мене, дякую, хай там батько думає що завгодно, але туди я не поїду, а чекати тут – безглуздо. Батько писав, щоб я прислухався до інтуїції, а інтуїція підказує, що я не погоджуюся з тим, що можу бачити Іко сьогодні останній день. Поки що експеримент із Мадабою цілком себе виправдав. Зрештою, в листі батько не випадково ж написав «Дамаск»?! Та й хіба жінка – це не шарада, не загадка? Тим більше, симпатична японська жінка?

Ми повечеряли рисом і куркою-гриль у досить пристойному, але недорогому кафе «Єрусалим» у центрі Аммана. Розгризаючи курячі кістки, я чомусь згадав листівку, яку подарував мені на пам’ять Мехмет: хлопчина років 14-ти з «калашем» у руках на тлі прапора Палестини, неіснуючої країни, а знизу надпис «Єрусалим – наша столиця». «У мене там батьки досі живуть, – із сумом сказав Мехмет, – колись ми всі жили в Єрусалимі». У кожного – свій біль. З такою листівкою, думаю, мене б точно не пустили в Ізраїль. Там, боюся, з цього приводу зовсім інша думка. Дивний світ.

Сирія. Дамаск.

П’ять днів кохання. 9—15.03.

На прощання Цунуоке-Шаміль подарував мені – за те, що я опікував Люсі у Петрі, – свій поношений військовий капелюх. Усередині карбідом, як зазвичай робиться в армії, щоб не плутатись, де чиє, написано: «Басаєв». Ого! «Куди ти зараз?» – «Дамаск». – «Чудове місто. Залиш емейл-адресу», – попрощався японець.

Поки чекали таксі, я заглянув у пошту. На ящику висів лист від якогось ZZZ. Файл в атачменті відкривався довго, а коли відкрився, я побачив світлину: чоловік років п’ятдесяти у військовій формі на тлі високих гір, у вицвілому зеленому капелюсі, дуже схожому на той, що тільки-но подарував мені Цунуоке-Шаміль. І жодних коментарів. «Осі, Осі! – Іко енергійно махала рукою на вході, – таксі чекає! Хутко!» – і я, лишивши хлопчині-адміністратору на столі динар, не чекаючи здачі, вибіг на вулицю.

Дорога запам’ яталася однією пригодою – в машини лопнуло праве заднє колесо. Ми їхали досить швидко, тому ще пощастило, що лопнуло не переднє. Водій зупинився на узбіччі, відкрив багажник і мрійливо подивився всередину. «Проблеми?» – запитав я, підозрюючи, що там немає запаски. «Таке в мене вперше!» – розгублено відповів таксист. Наша невеличка аварія трапилася якраз під рекламним біг-бордом автомобільної фірми «Хьондей», і прикол полягав у тому, що таксі було також марки «Хьондей». Я сказав про це японцям, вони зареготали. Я поміняв колеса за п’ять хвилин. Японці дивились на мене, розкривши роти, вони ще не забули про радіатор у Петрі. «Ти – автомеханік?» – запитав Тетра. «Ні, я звичайний український інженер!»

Весь шлях до Дамаска я розмірковував над тим, чому японці скрізь так упевнено почуваються. Грошей у них якщо й більше, то не набагато, принаймні у студентів, англійською вони володіють на тому ж рівні, якщо не гірше. У Пальмірі я зустрів подружжя, яке взагалі знало лише десять слів, і нічого, без проблем. Досвід подорожей? Так, можливо, але хоч так, хоч інак, ми перебуваємо в чужому культурному середовищі. І тут до мене дійшло – надписи! Скрізь надписи, назви японських фірм: «Соні», «Панасонік», «Мазда», «Міцубісі», «Хонда», «Тойота» і теде! Це однаково, якби всюди було написано «Динамо-Київ»! Мені б це гріло душу, ще й як! Тому вони і почувалися скрізь, як удома, бідні японські студенти, які всі канікули вештаються по світу в пошуках пригод і вражень. ІМХО. [1]1
  ІМХО – ( з амер. – In my humble opinion) – на мою скромну думку.


[Закрыть]Але найкрутіші в цьому плані, певне, америкоси – їхні президентобакси стирчать з усіх кишень світу. Рекламний ролик Федерального банку США: на тлі стодоларової купюри, яка заповнює собою на мапі світу континенти і країни під звуки американського гімну на екрані зявляється надпис: «Бакси. Америка, яка завжди з тобою!»

На сирійському кордоні – жодних непорозумінь, ніхто не перевіряє наші речі на наявність книжок на івриті; поставили візи, взяли гроші – таки 36 дол. з кожного – велком! В очі відразу впало, що Сирія набагато бідніша за Йорданію, бідність буквально літала в повітрі. Таксист нас висадив майже в центрі Дамаска на зупинці зі смішною для мого вуха назвою Барамка. Звідти, економлячи кошти, ми рушили пішки і перше, що побачили цікавого, – старий тепловоз на турецькому залізничному вокзалі – спадщина окупації. Готель називався «Аль-Рабіє», тобто «Весна», дуже дешевий, типовий близькосхідний гест-хаус у старому місті,

в самому центрі Дамаска, із красивим внутрішнім двориком і невеличким садом. Хіба не романтика – жити в самому серці найдревнішого міста світу? Японці оселилися втрьох, а я добу жив у даблрумі з високим молодим британцем на ім’я Річард. Я майже не розумів його англійської, він весь час так швидко і палко розповідав про свою наречену, медсестру з Бірмінгему, що я ледь у неї не закохався сам. Потім Річард з’їхав, і я півдоби жив сам. А потім – з Іко.

Про світлину, яку прислали на електронну пошту, нічого особливого додати я не можу. Дуже неякісний знімок: високий темноволосий чоловік, чорна із сивиною вже борода – якби не широкуватий ніс, то переді мною був би типовий чеченський бойовик. А от капелюх – справді, копія подарованого Цунуоке-Шамілем. Чи той самий? Невже мій батько воював у Чечні? Але ж на чиєму боці? Це питання спочатку вразило абсурдністю. Ще три дні тому воно просто не могло виникнути апріорі! Але тепер... Чи не міг цей японський чеченець (як варіант – чеченський японець) знати мого батька і чи не зробив я помилку, вирушивши до Дамаска, а не Багдада? Питань значно побільшало, а от відповідей – аж ніяк.

Я провів у Дамаску п’ять чудових днів. Шлунок нарешті запрацював, моя англійська підрівнялась, за спиною, окрім наплічника, я мав коротенький, але все ж таки досвід Єгипту і Йорданії, що також додавало впевненості. Головне, мені сподобалося подорожувати – чим більше я заглиблювався в подорож, тим краще почувався. Мене поглинув новий світ, переповнивши яскравими емоціями і враженнями, запахами пригод і свободи. Наче десь там, нагорі, відкрили шлюзи і чиста гірська вода бурхливим потоком понеслася вниз, змиваючи зі свідомості і підсвідомості все, що трималося там так-сяк, було пустим і неважливим. Тисячі і тисячі тонн сміття, що сиділо в моїй голові, дрібниці, які здавалися вкрай важливими, заважали почуватися собою, жити собою, проблеми, які, здавалося, не вирішувалися ніколи, – усе, усе змилося лише за кілька днів. Натомість справді важливі речі, монументи мого «я», залишилися гордо стояти посеред чистого вже потоку, сяючи на сонці зовсім іншими гранями й смислами. І одного вечора я раптом так ясно і так безповоротно зрозумів, що обов’язково зустрінуся з батьком, що інакше і бути не може, більше того, і не повинно бути... Та я вирішив покласти цю ношу – цей якщо не обов’язок, то право – у хиткий човен обставин, який сам же батько і відпустив нестися своїм листом по бурхливому потоку випадковостей, людей, країн і загадок.

Мене здивували місцеві люди: їхня віра не могла не спонукати до роздумів. Я вже не міг, як удома, де обговорення цієї теми банальне і, як правило, нещире, відмахнутися від релігії. Аллах, Коран, іслам, шаріат – не порожні слова, вони наповнювали життя кожної людини з першої секунди життя до останньої. Я навіть звик до щоденних п’ятиразових гучних проповідей. Мечеть стояла поруч із готелем, і на сході сонця, приблизно о пів на шосту, муедзин будив мене пронизливим азаном – закликом до молитви, а місцевий мулла молився тихим ласкавим голосом, що хоч якось примиряло з потребою прокидатися на сході сонця.

М’яко кажучи, я не дуже цікавлюся історією. Музеї зі шкільних років швидко доводили мене до сонного стану, але – чи то я подорослішав, чи то так привабила східна культура – у подорожі я приділяв екскурсіям чимало часу. Неймовірна Петра, мозаїка Мадаби, культова гора Нево, Мертве море, біблійні міфи і легенди, нарешті, Амман, сучасний і стародавній, тепер – неповторний древній Дамаск. Але головне – люди. З першої ж секунди подорожі я був насторожі, весь час я очікував агресії, провокацій, домагань, складнощів у спілкуванні, але навпаки, скрізь лише допомагали, підказували, із задоволенням спілкувалися. Я не міг зрозуміти, де ж ховаються терористи, де «Аль-Каїда»? Бо телевізійні репортажі, що я бачив, могли навести лише на одну думку: на Близькому і Середньому Сході всі люди – ісламські фундаменталісти. Без сумніву, вони існували – і Афганістан, і Палестина, і Ірак, – і теракти – пряме цьому підтвердження. Я згадав кадри, які так часто показували після вересневого теракту в Нью-Йорку: стара палестинська бабця зводить руки догори, прославляючи Аллаха за те, що він наслав таке покарання на ненависних америкосів. А чи справді 11 вересня 2001 року і саме з приводу терактів вони відзняті? Відповіді в мене не було, але я відчував, що не все тут так просто. Принаймні всі мої попередні поверхові, але міцні знання про близькосхідний регіон суперечили тому, що я спостерігав тепер на власні очі.

Мене страшенно зацікавив іслам, особливо з погляду впливу на організацію щоденного життя людей, на соціально-політичний устрій суспільства. Мені хотілося з кимось поговорити про релігію, з якоюсь обізнаною людиною, але араби, як правило, уникали розмов на ці теми з іноземцями. Як і розмов про внутрішній стан у країні, політичний режим і таке інше. У Йорданії скрізь розклеєні портрети покійного короля Хусейна і його сина, нинішнього короля Абдули, у Сирії – портрети покійного президента і його сина, нинішнього президента. Але розмовляти про політичних лідерів люди не хотіли. Це нагадувало культ особи Сталіна та всенародну любов до «дєдушкі Леніна», тож трохи дратувало. Чого вони бояться, якщо такі щасливі?

Тут усе інше й інакше: люди, звуки мови, погляди, одяг, звичаї, їжа, навіть автомобілі – які, взагалі, скрізь однакові – відрізнилися від своїх європейських братів. Їхні салони яскраво прикрашені, кожний автомобіль обов’язково має серветки в бардачках і під сидіннями, навіть найбрудніша вантажівка обов’язково має пакунок білосніжних серветок – араби дуже охайні люди. На дорогах майже не використовують світлових сигналів, і на світлові сигнали світлофора водії майже ніколи не реагують, спілкуючись лише сигналами звуковими, через що в містах, особливо на перехрестях, стоїть безкінечний шум від клаксонів, хоча й шумом це важко назвати – радше виття. Пізніше я зрозумів, чому так відбувається: занадто багато сонячного світла – блимай не блимай поворот або обгін, а зустрічний водій, осліплений яскравим світлом, сигналу може й не побачити, а от якщо ти йому «фафакнеш», почує стовідсотково. Кого вони ще можуть послухати на дорозі, так це постового поліцейського, і то якщо він довго і невпинно свистітиме, але це безглуздо. Він стає потрібним лише в одному випадку – коли роз’їхатись самостійно справді неможливо, а так на нього мало хто звертає увагу. Та він і сам, на відміну від наших даішників, які вважають себе на дорозі найголовнішими дійовими особами, не горить бажанням цю увагу до себе привернути: нічого не відбувається, машини їдуть, люди так-сяк дорогу переходять – от і гаразд. Дорогу, до речі, переходять де кому заманеться. І водії на це спокійно реагують, наче розуміють, що треба людині на інший бік, нічого не поробиш. «Іди, я почекаю», – така собі життєва філософія – нікуди особливо не поспішати і не заважати жити іншим, – яка проявляється на Сході не лише на дорогах...

Літери. Хіба це можна вважати літерами?! Незрозумілі закарлючки – наче відбитки пальців або ірраціональне продовження їхнього незрозумілого, візерункового, як східний килим, зеленого дядечка на ім’я Аллах. Саме арабське письмо стало для мене символом відмінності наших світів. Перші дні я марно намагався розрізнити та ідентифікувати хоча б одну літеру, щосили вдивляючись у таблички з назвами вулиць. Я перепитував і з’ясовував, чи це та сама вулиця, яка мені потрібна – на слух я сприймав без проблем. Абетка, літери створені для того, щоб підкреслити, закріпити різницю між народами – такого висновку я дійшов. Різні літери – різні народи. Процес візуальної ідентифікації дуже цікавий. Спочатку починаєш відрізняти арабські літери, потім – японців. Перші дні всі японці здавалися на одне обличчя, я навіть плутав, де Іко, де Ейко, а тепер я майже закохався в першу, вважав її просто красунею, а Ейко видавалася, м’яко кажучи, не дуже симпатичною. Я відрізняв їх спочатку лише по ногах – у них дуже різні ноги. Тепер же сплутати їх я не міг навіть уночі.

Дуже вразили цифри. Можна сказати, в саме серце. Я вважаю їх найдосконалішими символами та інструментами, які можуть дати точну характеристику будь-якій речі, будь-якому явищу. З ними все зрозуміло, цифри не припускають нюансів, ними можна висловити що завгодно куди точніше, ніж літерами. Без цифр наш світ зовсім пропав би, тож тепер він наче намагається прорахувати себе «від і до» та затиснутись, рятуючись, в одну глобальну цифру. Таке враження, що він намагається оцифруватися до абсолюту, до Зеро, і знайти таким чином водночас і порятунок, і кінцеве значення. Світ наче хоче повернутися туди, звідки вийшов – у Цифру... Я знав, як і більшість громадян моєї країни, лише дві цифрові системи: римську й арабську. Ми користуємося, як я був упевнений з першого класу загальноосвітньої школи, арабською, бо вона набагато зручніша. І як же я здивувався, коли побачив, що наші начебто арабські цифри і цифри, якими насправді користуються араби, – це зовсім різні системи! Я легко їх запам’ятав, але не в тому річ – шокував сам факт такого мавпування однієї цивілізації іншою. Але хто кого мавпує? Це ще питання.

Для мене Дамаск назавжди залишиться великою таємницею, це місто, сповнене міфів і легенд. І якщо я й хочу куди-небудь повернутися, то лише в Дамаск, у мечеть Омейядів.

Ми пішли туди з Іко вже після того, як приїхав її хлопець, і провели там першу нашу ніч.

На вході гроші беруть лише з іноземців, точніше, з немусульман. Це для мусульман – храм, для інших – просто подивитися, то чому б не брати гроші? Іко видали чорну накидку на голову, і ми ввійшли всередину. І начебто потрапили в інший світ – чистий, тихий і світлий. Посеред великого двору – могила Хусейна, племінника Магомета, святе місце для мусульман-шиїтів. Навколо бігають і гучно сміються діти, батьки сидять десь поруч. Ми знімаємо взуття і входимо всередину: мечеть справді дуже велика. Ми просуваємося трохи далі – і тут мене накриває з головою благодаттю. Мені дуже важко описати своє внутрішнє відчуття – наче ти не на Землі.

(Так мені гарно дихалося і думалося лише в Золотому Храмі сикхів в Амрітсарі. Це вже зовсім інша історія, та я не зміг утриматися від порівняння.)

Посеред мечеті – усипальниця Іоанна Хрестителя, підсвічена зеленим світлом. Виявляється, мусульмани також вважають його святим пророком, тільки називають інакше. Як, до речі, Мойсея і Христа, вони для них Муса та Іса. Такі новини від Іко погано кореспондувалися з моїми уявленнями і про іслам, і про історію релігій: мене цього не навчали в політеху. Закинувши голову догори, я роздивляюся неперевершений орнамент стелі і повільно ступаю по м’яких килимах. На мене ніхто не звертає уваги: люди прийшли в гості до Господа, тому цілком зосереджені на власних відчуттях та думках. Хтось сидить із заплющеними очима, хтось читає Коран і молиться, дехто навіть спить, і сон того чоловіка глибокий і спокійний. Можливо, це єдине місце в світі, де він може спати так спокійно, з абсолютною впевненістю, що ніхто його сон не потривожить... Я заздрю йому, бо в мене такого місця в житті немає. Я заздрю всім мусульманам, які мають змогу приходити сюди і поринати в благодать, точніше, я також хотів би мати таке місце для себе – тихе, спокійне, благодатне, – куди б я міг інколи приходити. Але я його не маю. Чому?

Бальзам на серце – саме таке відчуття переповнювало всю мою сутність. Збентежений побаченим, ні, не побаченим – відчутим, я виходжу з мечеті Омейядів. Розмовляти не хочеться, Іко також мовчить, але, я так розумію, її більше вразила архітектура і велич споруди, ніж атмосфера. Ми виходимо до пам’ятника Салах-ад-Діну і його воїнам, я вдивляюся в їхні обличчя, і – чи мені здається, чи так воно і є – обличчя напрочуд слов’янські, як, зрештою, і зброя, і шоломи. Я ділюся враженнями з Іко, але вона нічого не відповідає, лише сміється і швидко цілує в щоку – публічні прояви почуттів тут не вітаються – мовляв, не мели дурниць. Ну, звісно, вона вивчає історію релігій у Токіо, а я – я зовсім про це нічого не знаю, я лише спостерігаю, але, здається, я можу відчувати і бачити трохи більше. Поруч із мечеттю Омейядів і пам’ятником Салах-ад-Діну – його ж невеличкий мавзолей. Стіни прикрашені прекрасною різьбою – цитати з Корану, під рифленим куполом – дві гробниці, Салах-ад-Діна та його найближчого соратника. Цікаво і незвично. На виході на нас налітають продавці шкарпеток, агресивно тикаючи нам їх мало не під ніс. Я відповідаю «ні» спочатку ввічливо, потім жорстко і, нарешті, грубо. Так вони краще розуміють. Такого типу люди однакові всюди.

У Дамаску досить легко орієнтуватися – просто в центрі височить величезний хмарочос із рекламним надписом «Кенвуд». Куди б ти не пішов, його завжди видно, а в товстому англійському довіднику Іко «Лонлі Пленет», який поза порівняннями з моїм російським варіантом «Ле Пті Фюте», є детальна мапа міста. Тож можна гуляти скільки вистачить сил, орієнтуючись за «Кенвудом» та легендарною горою Хермон, чия засніжена вершина наче стереже Дамаск.

(Знову ж таки, не можу втриматися і не дописати враження про міста і гори з інших подорожей. У кожного великого міста є своя Гора. Придивіться до визначних древніх міст світу і прислухайтеся до їхніх легенд – і ви обов’язково почуєте голос таємничої Гори, Священної Гори... )

Ми йдемо далі, забрідаємо в палац-музей паші Азіма: медресе, відпочивальні, кімната дружин, турецькі бані, майстерні і навіть ляльковий театр, у дворику вже квітнуть абрикоси і співають канарки в маленьких клітках. Я тримаю Іко за руку, я безмежно щасливий, ніщо не може потурбувати мого спокою. Усі негаразди – там, далеко, за тисячу кілометрів, вони повільно згасають у неясних спогадах...

У перший день, коли я ще бродив по Дамаску сам, я познайомився з Мударом Сабехом. Я йшов по Прямій вулиці (via Pecta, Іко потім сказала, що про неї згадується в Біблії), а назустріч прямували троє, здається, канадських військових. Я не втримався і голосно сказав російською: «Які класні чоботи!» Я трохи поведений на чоботах, дуже люблю їх носити, вони зручні і міцні, а ті, що я побачив на канадцях, були моєю мрією. «Де класні чоботи?!» – несподівано почув я за спиною російською зі специфічним акцентом. Світловолосий невисокий хлопець зі світлими очима, якого я, обернувшись, побачив, виявився таки сирійцем – російську він вивчив в Україні. Кілька років тому Мудар, як з’ясувалося, навчався на фармацевта в Запоріжжі. У Сирії, розказував потім Мудар, навіть є елітний клуб колишніх випускників радянських вузів. Він не місцевий, живе у Джеблі, на узбережжі Середземного моря, а до Дамаска приїхав у справах. Я також розповів, хто й звідки, і він повів мене за собою, відчиняючи двері, які переді мною навряд чи відчинилися б. Церква Святої Марії та будинок Антіохійського патріархату. Мудар швидко говорить про щось із греко-православним священиком, однак арабом, який довго з цікавістю мене роздивляється, але нічого не питає. Церква зачинена, та ключниця нас пускає зрештою всередину. Каплиця Святого Ананія – та ж таки Іко потім уточнювала, що цей святий зцілив очі майбутнього апостола Павла. Вірменський храм. Ми йдемо далі вузькими вуличками крізь Християнський та Єврейський квартали, де житлові будинки, магазини, кафе, музеї спокійно співіснують, утворюючи неповторну ауру, нарешті, виходимо до Південних воріт. Чим вони славляться, я знаю й сам – учора прочитав у довіднику. Той самий апостол Павло через проповідь християнства змушений був тікати з Дамаска: розгнівані євреї хотіли його вбити. Павла врятували, спустивши вночі з фортечної стіни у великому кошику саме тут. Від євреїв і християн сьогодні в Дамаску лишилися хіба що назви кварталів. Євреїв, як кажуть, лишилося не більше тридцяти, усі похилого віку, а от християн значно більше – переважно вірменів та коптів. Саме вони торгують щоп’ятниці, у святий для мусульман день, єдиний офіційний вихідний. У християнських магазинах можна придбати спиртні напої, але мене вони не цікавлять – повідомляю просто як факт.

Ми з Мударом хотіли крізь ворота вийти з міста, але вони теж виявилися зачиненими. (Згадав: Баб-Кісан – ось як вони називаються, «баб» – ворота. До речі, цікаве арабське слово «сук» значить «базар». Отже, продавці, базарники арабською – «суки»?) Ми грюкали хвилин десять, потім втомилися, але чоловік, який ішов мимо, сказав: «Стукайте!» Ага, «стукайте – і ви достукаєтесь», – тож ми таки достукалися! Ворота відчинили і без зайвих пояснень чи виправдань нас упустили всередину. Ми побачили там і кошик із віком ім. Св. Апостола Павла в натуральний розмір, і картини на стінах із вищезгаданим сюжетом, а потім вийшли за міський мур, проте потрапили не на околицю, як передбачали, а знову в місто, на досить людну вулицю. Ми вже відчутно втомилися, і нам начебто час розлучатися, але я хочу ще трохи поговорити з Мударом російською.