Текст книги "Дядечко на ім’я Бог"

Автор книги: Євген Положій

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

(Жадоба припасти до мови, як до джерельця з чистою водою, мови, якою ти зазвичай розмовляєш (не скажу – до рідної мови, тому що не можу сказати, яка мова мені справді рідна – українська чи російська, – і політики це не стосується), виникає у чужому середовищі інколи дуже гостро. Але не скажу, що часто. Потім звикаєш – і мовчиш. Удома, в Києві, я зазвичай розмовляю російською, хоча мої батьки – українці, але так склалося через СРСР, що багато українців говорить російською. До подорожі це мене не хвилювало, я просто не звертав на лемент довкола мовного питання – наче кругом немає інших проблем – уваги, але тут усе стає інакшим. Саме тому я вирішив вести свій щоденник українською – всупереч усьому.)

Зорієнтувавшись за мапою, знаходимо кафе. Мудар замовляє кебаб із козлятини, яку смажать у грубі на решітках, із помідорами, зеленими стручками перцю і крупною цибулею. Запах просто живе в повітрі, усе повітря стає цим запахом – я не їв червоного м’яса давно і ковтаю слину. Поки чекаємо, я уточнюю в Мудара і записую в нотатник назви місцевих страв. Урешті він залишає номер домашнього телефону в Джеблі, і я обіцяю, якщо заїду в Латакію, обов’язково подзвонити. Мудар гнівно відмовляється брати гроші за обід, сам платить і прощається. Приємне знайомство. Я упевнений, що більше ніколи його не побачу.

Тепер я можу розказати про те, що сталося між нами з Іко. Певне, якби не став інженером, я міг би вивчитися на психолога. Між Іко, Ейко та Тетрою насправді відбувалася сварка. Вони – одна студентська компанія і товаришують досить давно, я так зрозумів. Ейко і Тетра – подружня пара, та цей факт вони не афішують. У Ейко є старший брат Хідетосі, який зустрічається з Іко. Уже довго, років зо два, – майже наречений. Напередодні подорожі вони посварилися, але і Ейко, і Тетра стали за Хідетосі. Тетра та Ейко вмовляли Іко помиритись із Хідетосі – на нього вони й чекали в Дамаску, – але Іко не погоджувалася. Така собі японська сага про кохання. Ну, а тут я... Коли нарешті приїхав Хідетосі, Іко просто забрала речі з кімнати і прийшла до мене. Ось так. Я не заперечував, навпаки.

Якщо порівнювати з інститутськими плейбоями, то в мене було небагато дівчат. Я навіть можу сказати точно скільки – п’ятнадцять. Тобто, умовно кажучи, по дві дівчини на рік життя. До інституту я взагалі зберігав неприродну цнотливість, тож переважна кількість зв’язків прийшлася на навчання в політеху. Така от арифметика. Остання моя студентська коханка – Наргіза, єдина дівчина іншої національності, яку я пізнав близько: батько – таджик, мати – українка, дуже красива. Вона вразила своїм запахом. Спочатку я думав, що в неї такі парфуми або масла, але потім пересвідчився, що так дивно пахне її шкіра. Тобто мій інтернаціональний сексуальний досвід дорівнював майже нулю. Коли Іко переїхала в мій номер, ця проблема постала вповні. У голові роїлися різні сумніви і питання, навіть фізіологічного порядку – а чи там у неї все так? Пам’ятаю, один мій товариш розказував, що чи то в казашок, чи то в татарок там не вертикально, а горизонтально, щоправда, він до цього акту укурився, – він служив у армії в Чуйській долині... Я нервувався, наче першого разу, але врешті моє бажання перемогло мої ж таки сумніви. Усе вийшло напрочуд легко, фізіологічна частина також пройшла без зайвих складнощів, усе в Іко там правильно, як у всіх нормальних жінок, і ці три доби я пам’ятатиму довго і розказуватиму про них онукам, якщо такі будуть і якщо доживу. Ми робили це часто, особливо яскраві спогади залишив ранок. Нас будив різкий голос муедзина, сходило сонце, починався ранковий намаз, і ми з Іко істерично грішили вдвох, а потім знову засинали, аж поки нас не будив будильник. Мулла проголошував любов до Аллаха, а ми з Іко кохались – нехай пробачать нам мусульмани, – але ж це їхня релігія, а не наша, до того ж і Христос, і Аллах учать нас любити одне одного – от ми і любили. Любили як могли. Інакше висловити свою любов до будь-якого Бога ми не вміли – тільки так.

Ми вешталися по музеях і містом, узявшись за руки. Побравшись за руки тут ходили лише чоловіки, особливо багато – молоденьких солдатів. Я дивувався: невже в Сирії відверто підтримують гомосексуалізм? Та нам пояснили, що це, як і поцілунки поміж чоловіками, лише щирий вияв дружніх почуттів. Не знаю, нам солдатики більше нагадували коханців, можливо, тому, що ми самі були коханцями, і навіть древні статуї в Національному музеї нагадували нам коханців – ми так з них сміялися... У садах музею серед древніх скульптур, гробів та надгробків можна гуляти нескінченно, та нам потрібно поспішати, поруч – стільки цікавого! Наприклад, музей дамаської холодної зброї, дамаська сталь – це ж легенда! Військовий музей, у дворику якого стоять зразки бойової техніки і... кабіна орбітального космічного корабля «Союз». Оригінал чи копія, що вона тут робить і як сюди потрапила – невідомо, але вона там є. Певне, як згадка про колись дружні стосунки між СРСР та Сирією, хоча сирійці в космос не літали, це точно. Тут ми засперечалися з Іко на тему, чи літав узагалі хтось із мусульман у космос? Я казав, що начебто хтось літав, а Іко стверджувала, що коли і літав, то лише переступивши Коран. Ми так і не з’ясували істини. Та вона нас і не дуже цікавила, якщо чесно. Дивлячись на «Союз», я з гордістю повідомив, що він – частина історії і моєї країни. «Якої саме? – в’їдливо перепитала Іко. – СРСР? України ж тоді не існувало!» – «Існувала Українська Радянська Соціалістична Республіка. А Україна – її правонаступниця, якщо розглядати суто з юридичної точки зору, наші заводи... » – «Суто з юридичної точки зору УРСР таки інша держава, чи не так?» – «Так. І гімн, і прапор...» – «Так ти визначся спочатку, з якої ти все-таки країни: СРСР, Української Соціалістичної Республіки чи з незалежної України. Точніше, визначся, що для тебе Батьківщина? Яка для тебе рідна мова: російська чи українська?» Мені нема чого на те сказати – ми йдемо далі, і я відчуваю себе якимось міждержавним байстрюком: без рідної мови, без власної історії, а головне, без відповідей.

З Іко ми їздили до Пальміри, в Саїднайя і Маалюлу. Про Пальміру розказувати особливо нема чого: звичайне древнє місто в пустелі. Хіба що храм Ваала (тобто майже диявола, а насправді – лише бога язичників) вразив величезною кількістю японських туристів-пенсіонерів, жертв ліберального капіталізму, вільного ринку, ветеранів «Мазди», «Міцубісі», «Хонди», «Соні» й інших промислових монстрів. Вони наче не помічали Іко: джапанісів по світу вештається стільки, що інколи в якому-небудь кафе в Бомбеї ти не можеш зрозуміти, де перебуваєш – в Індії чи в Японії, – бо довкола самі японці. Саме тому туристи з Країни сонця, що сходить, сприймали наявність ще однієї співвітчизниці де-небудь серед пустелі байдужно. Ці рядки я пишу з великою симпатією до японців. Народ, який живе на такому крихітному шматочку землі, але зміг завоювати інтелектом і працею весь світ, заслуговує на велику повагу.

А от Саїднайя і Маалюла варті детальнішої розповіді.

Саїднайя в перекладі з давньосирійської – «Богоматір». У цьому селищі біля жіночого монастиря, найбагатшого, до речі, в Сирії, живуть араби-християни. 30 км від Дамаска, ходить рейсовий автобус. У монастирі зберігається ікона Пресвятої Діви, яку, за легендою, написав святий Лука. Догори можна піднятися ліфтом – справді, не бідний монастир. Над входом у каплицю, де зберігається ікона, надпис: «Зніміть взуття своє, ви ступаєте на святу землю». Святиня християнська, звичаї – східні. «Нічого дивного, – каже Іко, – християнство – релігія, яка прийшла на Захід зі Сходу. Часто навіть кажуть “юдо-християнська релігія”». Я не сперечаюся – немає сенсу. Знімаємо взуття і ступаємо по прохолодній кам’яній підлозі. У каплиці напівтемно, горять свічки, багато арабів, зокрема й жінок, у більшості закриті обличчя, але вони хрестяться, стоячи на колінах перед іконою, – ще один доказ для Іко. Я також чомусь хрещуся, можливо, про всяк випадок, на вигляд я тут чи не єдиний фактурний християнин – християнин звідти, з Заходу. «З завойованого Сходом Заходу», – ще раз шпиняє мене голкою своєї вищої токійської освіти Іко. Щоб побачити Пресвяту Діву, треба стати на коліна і зазирнути у щілину між занавісками. Я майже нічого не бачу, крім срібної оправи, ікона темна, дуже маленька, менша за кишенькову книжку, і я ніяк не можу розгледіти Пресвяту Діву. Не дивно: Лука давно жив, дуже давно... За мною вже виникла черга, я встаю і ступаю вбік. На стінах висить багато ікон прекрасної роботи грецьких майстрів без оправ, які я по черзі уважно оглядаю. Іко тим часом опускає кілька сирійських лір у пластиковий бокс для пожертв.

До Маалюлі ще 30 км на північ, регулярний транспорт не ходить, та такі дрібниці вже давно для нас не проблема.

Стопимо мікроавтобус. Водій – араб-християнин, на панелі – іконка із зображенням Ісуса, на дзеркальці заднього виду – ланцюжок із хрестиком. «У Маалюлі досі розмовляють давньоарамейською мовою. Це мова Христа!» – каже водій. «О-о!» – дивуюся я і значуще киваю головою, хоча мені, на відміну від Іко, однаково.

(Давньоарамейською мовою актори говорили у фільмі Мела Гібсона «Страсті Христові», який я подивився вже потім – в Україні. Гарний фільм.)

Перед в’їздом у селище стоїть великий глиняний глек, метрів два заввишки. Водій підвозить нас просто під стіни монастиря Мар Текла, хоча йому й не по дорозі. Ми дякуємо – звісно, ніяких грошей. «Свята Текла – учениця святого апостола Павла, – продовжує розумувати Іко, – тут покоїться її тіло. Коли Текла рятувалася від переслідувачів, то наштовхнулася на стіну, помолилася – і в скелі з’явилася ущелина. Ми, певне, її побачимо». Але спочатку ходімо до джерела, вода якого вважається чудодійною. Тут дуже тихо, попри те, що багато людей. Вода така холодна, аж зводить зуби, дуже прозора, так би мовити, вода в своєму найкращому природному прояві. Кухоль прив’язаний міцним металевим ланцюгом. Надпис над джерелом усе пояснює: «Руки не мити, кухоль із собою не забирати!» Ні тобі «шановні», ні тобі «будь ласка», ні тобі «дякуємо» – досить різке таке звернення, непривітне. Іко звертає увагу, що надпис лише російською мовою. Ні англійською, ні французькою, ні арабською – лише російською. «Я з України, – кажу я Іко, – це різні країни!» «Цілком можливо!» – усміхається вона, дратуючи. Але по-справжньому соромно стає в ущелині. Вона невелика, метрів сімдесят у довжину і метрів десять завширшки – Теклі, мабуть, вистачило цих розмірів, щоб утекти. Стіни геть-чисто розписані і розмальовані, фарба чомусь тільки червона: Леся+Мурат=любовь!, Саратов, Семья Макарових, Тула, Россия, 2002 год! Ванек и Ленок, Самара, 1995 г. Тьху, прости господи, яка дикість! І знов-таки – жодного надпису французькою, арабською чи англійською. Зрозуміло тепер, чому звернення до відвідувачів біля джерела лише російською, ясно, хто там мив руки й крав кухлі. На виході я зітхаю з полегшенням – жодного свідоцтва варварства українців. «Не тішся, – каже Іко, – ти, певне, як завжди, перший українець, який тут побував. Приїдеш років через десять – побачиш надписи і «Київ», і «Донецьк»! Ти хитрий. Усе привабливе зі спільної історії визнаєш своїм, а все погане – лишаєш іншим. Це несправедливо». Я ще раз глибоко зітхаю. Прикро. Мені важко пояснити Іко всі ці деталі відносин. У її свідомості ми й досі – одна країна. Вона добре розуміє мої емоції, але її розуміння радше територіальне, пропущене крізь досвід Курильських островів. Отут вона зі мною абсолютно згодна! По дорозі до греко-католицького монастиря Сергія і Вакха, яка здіймається вгору, я сідаю на асфальт. Яке чудове свіже повітря, як мені тут легко дихається! Іко фотографує, із мегафонів лунає молитва. Усього-на-всього дві години пополудні. Молитва християнська, але арабською і вголос – точно, як мулли з мінаретів. Яке яскраве, яке весняне сонце. Нечуване, непередаване, разюче відчуття буття!

Через три години ми повертаємося в Дамаск. Скеля Хермон видається майже рідною. Входимо в старе місто з північно-східного боку, блукаємо вузькими вуличками, торгуємося за сувеніри, я дарую Іко срібний ланцюжок за 10 дол. Увечері ми йдемо на площу Мереджі подивитись на пам’ятну колону, збудовану на честь проведення телеграфу між Дамаском і Мединою. «Наша Дріна, наша Мекка і наша Медина!» – як хвалькувато кричали в неперевершеному за настроєм фільмі Кустуриці «Життя як диво» боснійські мусульмани... Ходять чутки, що на площі працюють повії. «Хочеш кохання втрьох?» – грайливо запитує Іко. Я не розумію, вона жартує чи ні, і знизую плечима: «Як скажеш, люба!» Хто їх розбере, тих японок. Іко замислюється. Коли жінки думають, це завжди добре видно на їхньому обличчі. Як правило, це процес нетривалий, незалежно від національностей. Повій ми не побачили, тож зайшли по черзі в Інтернет-кафе, де я глянув у свою скриньку, але знов нічого, крім листа від доктора Спока, не знайшов; у кондитерську, де ми об’їлися кнафи та інших солодощів – де ж їх іще їсти, як не на Сході; а потім у магазин електроніки. Хто сказав, що Сирія – відстала країна? Судячи з асортименту, відстала країна саме Україна. Останні моделі – будь ласка, про них я читав хіба що в Інтернеті та в «Т-3», і то – не про всі. Для Іко, звісно, це нудна розвага – роздивлятися японську електроніку в арабському магазині, – у неї такий леп-топ, що в мене, як побачив, щелепа одвисла. Я ледь утримався, щоб не розібрати – я завжди розбираю, а потім збираю незнайомі електронні прилади, які бачу вперше. Бідолашна студентка, вах-вах-вах! А що я хотів – у них це коштує копійки, тобто єни!.. Біля того ж таки Інтернет-кафе фонтанчик із питною водою. На фонтанчику надпис: «Завжди пам’ятай про Бога». До готелю заходимо мовчки, взявшись за руки – у холі з нещасним видом чекає Хідетосі, який прилетів учора вдень. Довге волосся спадає на очі, високий, худий, модний, він підпирає стіну і мовчки дивиться, як ми піднімаємося на другий поверх. Мені нема чого йому сказати. «Тримайся, хлопче!» хіба що. Я ще не знаю, що незабаром триматися доведеться й мені.

На пятий день кохання Іко раптом повідомила, що їде в Бейрут: «Подивлюсь на ліванські кедри, а потім – у нас літак». Я не думав про те, що буде з нами далі. Мені було добре – от і все. Я чекав на повідомлення від батька – воно не надходило, тому я розчинився в Дамаску, розчинився в Іко, розчинився в собі, часі і просторі. «“У нас літак...” – це в кого?» – «У мене, Ейко, Тетри і Хідетосі». – «Ти полетиш із ними?» – «Так, у нас квиток із Бейрута до Токіо, через три доби...» – наче виправдуючись, відповідає вона. Щастя закінчилося. Іко починає збирати речі, автобус відходить через дві години. Пакує наплічник, зазирає під стіл, шарудить у тумбочці, перевіряючи, чи нічого не забула. «На, дивись, тут якась книжка», – виймає з шухляди тонку брошуру і кидає на ліжко. Я дивлюся – ти ба, російською, але нічому не дивуюся. Немає сил.

Я цілую Іко в щоку. Інших, оригінальніших варіантів прощання в мене нема. Як і інших варіантів продовження стосунків.

Важко передати мій стан – серце плакало за моєю Іко. Вона поїхала, а я лишився. «Лишився» – від слова «лихо». Я пролежав усю другу половину дня в готелі, привів думки до певного ладу, вийшов повечеряти, а коли повернувся, то застав нового сусіда – вічно усміхненого норвежця Гуннера. Він навіть уві сні всміхався – дивно, до того ж по-ідіотськи. Знічев’я я навіть прочитав книжечку, яку знайшла Іко, брошуру про масонів. Саме тоді я й почав робити ці нотатки, записавши до цього блокнота за одну ніч усе, що зі мною трапилося під час подорожі. Я писав коротко, тільки основне, лишаючи після кожного запису дві-три порожні сторінки, щоб потім, згадавши подробиці, повернутися і додати колориту й деталей.

На світанку, коли закричав муедзин, я ще сидів за столом і дивився на своє незвично порожнє ліжко. День почався. Новий день мого життя. Тож хай він пройде де-небудь в іншому місці. Я не хочу більше Дамаска, без Іко він мені не потрібен.

Сирія. Хама і Хомс.

Норії та аргентинське танго. 15—16.03.

Другого дня вранці я снідав у кафе гострим місцевим салатом – він добре прострілює мозок і шлунок. Куди їхати далі, чому мовчить батько? Я був розчарований. Того дня чуже давнє місто видавалося чи не єдиною «істотою», що могла мене зрозуміти. Писати мамі (нарешті я й про неї згадав, але дивно – не відчув за свою невдячність докорів сумління – і правильно, то вдавана невдячність) або доктору Споку – недоцільно: неможливо описати свій стан навіть на кількох сторінках електронного листа. Спочатку я думав, що в щоденник сухо нотуватиму лише факти і враження, але мимоволі він став схожим не на сухий конспект мандрівника, а на нотатки психіатра, він став радше описом внутрішнього стану, ніж описом навколишнього світу. Усе правильно: мені, як людині прискіпливій, значно легше спочатку занотувати, а потім відстежити, читаючи рядки, свою ж історію, наче спостерігаючи збоку, наче дивлячись на себе у дзеркало. Я споглядав себе, як художній фільм, розбирав це кіно на персонажів та сюжети. І логіка, хоча й трохи спотворена батьковою майже дитячою грою (може, таким чином він компенсує те, що не грався зі мною в дитинстві?), тут є. Слава богу, це не серіал, тобто жінкам це не дуже цікаво читати, хоча я сумніваюся, що хочу, щоб мої нотатки взагалі хтось читав. Удома, у Києві, так розмірковувати про внутрішній стан у мене не було часу – робота, пес, проблеми, друзі, жінки, – завжди ти з кимось спілкуєшся, немає навіть години, щоб полежати і запитати в себе, а хто ти, власне, такий, чого ти хочеш у житті, куди біжиш? Моя подорож – прекрасний досвід одинацтва. Я чув у якомусь фільмі цю думку про досвід одинацтва – не пригадую, що за кіно...

Так я думав, гортаючи довідник про Сирію і нишком спостерігаючи, як люди споживають їжу. Як людина їсть – так вона і живе. Якщо їсть похапцем, то й живе так – похапцем. Якщо їсть сумлінно, нікуди не поспішаючи, ретельно пережовуючи, з почуттям власної гідності, можете не сумніватися: перед вами – гідна людина. Я спостерігав за американцем: він їв кебаб, саме такий, яким мене пригощав Мурад. Америкос так поспішав, що навіть не помічав, що в обох руках тримає по шматку м’яса. Зосереджений лише на тарілці з їжею, він видавався дикуном, весь світ йому закрили спершу ці шматки м’яса, цибуля і помідори – він зжер їх очима, проковтнув зором, – його рот був повен їжі, а він пхав і пхав туди м’ясо куснем хобса і ковтав, майже не пережовуючи. Як на нього огидно дивитись! Однак існують люди, які, хоча й голодні, уживають їжу гідно. Про таких кажуть, що вони їдять красиво: навіть якщо вони їдять руками, без виделки й ножа, навіть коли вони їдять досить швидко, краса процесу не втрачається, навпаки, виходить елегантно, з повагою до себе і їжі. Мабуть, це талант – красиво їсти, збуджуючи в людей довкола себе апетит. Араби переважно беруть їжу руками. Спочатку це видалося мені не дуже гігієнічним, до того ж мені, європейцю, завжди давали виделку, але потім я розсмакував цей звичай – брати їжу руками. Я досі зберіг звичку – ламати, а не різати хліб. А потім я взяв руками кебаб і зрозумів, що так у нього зовсім інший смак, до того ж у цьому є певна доречність: занадто гарячу їжу виделкою взяти можна, а от руками – навряд... Я вживав у дорозі просту їжу – жодних багатих європейських салатів і всього такого: доводилося заощаджувати, але в мене й не виникало бажання вести інший спосіб життя – усе помірно та корисно і безпечно. З часом я звик і до гострих приправ, які не тільки додавали смаку, а й слугували чудовим антисептиком.

(Мої подальші подорожі по Індії, Непалу, Бангладеш та Китаю лише підтвердили цю здогадку. Майже в усіх країнах зі спекотним вологим кліматом – гостра кухня. Це специфіка радше медична, ніж особливості гастрономічних уподобань. Уживання гострих приправ – чудовий запобіжний засіб проти бактерій. До того ж гострі страви чудово пристосовують температуру організму до навколишнього середовища.)

Отже, я волів їхати, але не знав куди. Їхати до Лівану не хотілося – там був Бейрут, а в Бейруті була Іко, а в Іко був Хідетосі, – там мені нема чого робити, Бейрут захопили японці. До того ж треба витрачатися на візу. Я не хотів їхати до Лівану – однозначно. Найближче велике місто поруч – Хомс, але там нема на що дивитись, а от Хама... У Хамі були норії, великі млини, які крутилися з VII століття, і це було цікаво – стародавня інженерна думка, – можна поїхати туди, а потім повернутися в Дамаск або заночувати в Хомсі. Про всяк випадок. Як повідомляє довідник, Хама – місто найрадикальніших мусульман у Сирії, у 1980 р. угруповання «Мусульманські брати» навіть підняло тут повстання проти чинного режиму. Однак режим не довго думав, чим відповісти: Хаму бомбили, по ній проїхались танками і розстріляли з гармат. Палкий же привіт передав сирійський уряд братам-мусульманам, нічого не скажеш. І в них тут не все так чудово й однаково, як виявляється. Я поклав довідник до наплічника і витяг тоненьку книжечку про масонів, яку знайшла Іко. Ще раз перегорнувши сірі сторінки з літерами дрібного шрифту, я вже хотів лишити брошуру на столі, коли на обкладинці з внутрішнього боку побачив написані у стовпчик простим олівцем слова. Як я не помітив їх учора?! Цього не могло бути! Але слова були, і слова були такі:

Масони

Кальсони

Шевальє

Монпельє

Шансон

Патисон

Клуб

Куб

Каштан

Султан

Грузин

Магазин

Облом

Аеродром

Абетка

Канхветка

Халепа

Дурепа

Ахмет

Мінет

Наче хтось збирався писати вірш про масонів у кальсонах і добирав рими. Натомість я вже знав, що робити. Я дістав довідника про Сирію і, впевнений на сто відсотків, що Іко – черговий батьків шпигун, почав вивчати главу за главою. Посьорбуючи уже третій чай, я прийшов до беззаперечного висновку, що ці слова – доступно зашифрований навіть для такого ідіота, як я, подальший шлях. Батько наче розставляв прапорці на мапі – мені лишалося поєднати їх дорожньою лінією. Уже зрозуміло, що «куб» – це масонський куб у Тартусі, «шевальє» – натяк на замок хрестоносців Крак-де-Шевальє, а «абетка» – натяк на древнє місто Угаріт недалеко від міста Латакія, великого порту. Решту поки що не зрозуміти: здається, більшість слів дібрано справді лише для рими. Я уважно роздивився мапу – усі вказані в «масонських» римах місця лежали або по дорозі на узбережжя Середземного моря, або на самому узбережжі, Хама розташована трохи осторонь. Тим не менше, я подався до автовокзалу з рішучим наміром виїхати саме до Хами. Я не міг собі дозволити, коли вже я тут, не побачити норій.

Це єдине, що мене справді зацікавило, коли я прочитав довідник із Сирії вперше.

На диво, всередину автовокзалу пускали тільки після ретельної перевірки документів і речей. Наскільки я зрозумів із відповідей, напередодні військові запобігли теракту в посольському кварталі. Тож заходи безпеки адекватні.

Крім перевірки, мені як іноземцю запропонували заповнити анкету. Вразили рядки, де, крім свого прізвища та по батькові, треба написати прізвище та по батькові батька і матері, а також дівоче прізвище матері. Цікаво, як би вони перевіряли цю інформацію? Я написав: «Тарас Іванович, Тетяна Леонідівна», а от із дівочим прізвищем матері виникли складнощі – я трохи подумав і таки згадав.

Через три години я приїхав до Хами. Залишатися тут ночувати не входило в мої плани, тому я ходив із наплічником. Це нелегко, однак і не так важко, як у перші дні подорожі. Моє тіло звикло до навантажень, більше того, мені подобалося рухатись – подобався рух. Я відчував, що близький до нової, незнайомої гармонії тіла і духу, тіла і мозку, ніщо не суперечило одне одному. Раптом я зрозумів, що насправді мені тепер ніхто не потрібен: ні мама, ні тато, ні друзі, ні Іко, ні будь-хто інший. Я йшов, вільний від усього, насолоджуючись своєю самістю, піднесеним станом та настроєм. Нарешті я усвідомив, що існую по-справжньому, усвідомив ясно й напевно, – нарешті мені вдалося хоча б трохи ідентифікувати своє «я» – для цього варто було пертися на Близький Схід! Можливо, для повного щастя мені потрібен був Бог: я відчував, що питання не дає мені спокою. Але його в мене не було: ні Бога, ні спокою, – то й годі було перейматись.

Так я розмірковував, роздивляючись вулиці Хами, де заміжні жінки одягнуті в усе чорне, так що жодна клітинка тіла не доступна зору чужого мужчини. Групи школярів у синій формі радісно вітали мене – велком, велком! – наче я зробив для них щось приємне. Очевидно, не часто сюди забрідають туристи, а дарма – норії варті уваги. Я присів на лавочку біля мосту і заходився роздивлятися, як, розмірено, нікуди не поспішаючи, хтозна-яке століття вода крутить млини, черпаки піднімають воду в акведуки, через систему яких і зрошується земля. Цікаво, це та сама вода? Чи є хоча б одна крапля, яка двічі за ці століття побувала по черзі в річці, норії, акведуку, землі? Норії скрипіли, але крутилися, крутилися – тільки подумайте – вже 13 століть! Млини різної величини, механізм простий і надійний, і з погляду інженерії, можна сказати, геніальний. Я купив чашку кави в поважного дідуся, який котив перед собою тачку з величезним термосом. «Салям алейкам!» – привітався він. «Алейкам ас салям!» – майже автоматично відповів я. Чудова кава, такої в Києві не знайдеш навіть у дорогому ресторані за шалені гроші, а тут вона коштує копійки. Як їм вдається робити її такою смачною? Особливо мені подобалася з кардамоном – чудовий, трохи гіркуватий аромат. Коли п’єш таку каву, хочеться жити довго й щасливо.

(Я купив кілограм кави для матері – вона ще та кавоманка, але при приготуванні вийшла якась несмачна бурда. Тож мій вигук – як їм це вдається? – має цілком практичний підтекст.)

Найбільша норія носить назву «Мухамадія». Цей млин скрипить найгучніше, вода, розпліскуючись, падає вниз і на сонці розпадається на кольори райдуги. За дві години я обійшов майже всі норії, трохи постояв на містку, милуючись безперебійною роботою механізмів. На них справді можна дивитися вічно. Але треба рушати далі: посмакувавши на автовокзалі місцевих солодких пряників (у довіднику недарма їх нахвалювали), я виїхав до Хомса. Під містом розташовані розлогі катакомби, але туристів туди не пускають, тож Хомс цікавив мене лише як місце для ночівлі. Далі, згідно з «масонсько-кальсонівською» батьковою шарадою, мій шлях лежав на узбережжя.

Портьє, він же, як пізніше з’ ясувалося, і господар готелю, гідний детального опису. Як і сам готель, ремонт у якому робили, певне, ще на початку минулого століття. Господар за віком готелю, очевидно, не поступався. Кремезного вигляду дідуган не поспішаючи пив каву (мене, однак, не пригощав, що здивувало: араби залюбки пригощають і кавою, і чаєм гостей і відвідувачів магазинів чи готелів) – і ретельно записував латинкою мої паспортні дані в товсту гостьову книгу, старанно виводячи кожну літеру. «Юкрейн?» – «Так». – «Ортодоксальний християнин?» – «Так». – «Це не для запису, це для мене. Ім’я? О-степ? О – ес – ті – ей – пі, – за літерами, наче мацаючи руками не тільки паспорт, а й звуки імені, перепитав він. – Степ?!» – і жартівливо пройшовся двома красивими довгими пальцями, наче маленькою людинкою, по стільниці. Я усміхнувся: «Можливо». – «О’кей, – уточнив він, – тобто крок за кроком?» Я кивнув головою. «Тримай, – віддав паспорт і ключі від номера «6», – і ходімо, я покажу тобі мій готель!» Екскурсії по готелю мені ще ніхто не влаштовував. Дідуган піднявся, він виявився навіть трохи вищим за мене – не часто траплялися такі високі араби, зазвичай вони середнього зросту, не дарма в баскетбол чи у волейбол майже не грають. Хіба що, здається, того чемпіона з НБА звати Абдул-Карім? Чи він не араб, а лише прийняв іслам і змінив ім’я, – це ж Америка, там можна все, навіть більше, ніж усе? Розлога сива борода, благородна акуратна зачіска, але найбільше вразили кошлаті брови – шановний генсек Леонід Ілліч відпочиває. З-під них на мене дивилися мудрі очі пронизливо-синього кольору, але я не побачив у них теплоти – радше докір і запитання. Він допомагав собі палицею, бо кульгав, нею ж указував на всілякі дрібниці: товсті кедрові двері, важкі, орнаментовані складними візерунками металеві ручки на них, великі дерев’яні крісла з високими прямими спинками, і – газові ліхтарі! Я не звернув спочатку на них уваги, бо світла газовики давали майже як електричні лампочки. «Так дешевше, це раз, а два – таке є лише в моєму готелі! Це справжня арабська старовина!» – гордо промовив дідуган.

Я люблю добре зроблені речі. Я часто уявляю, як якась людина, така ж, як і я, десятки, а може, сотні років назад скніла, працюючи над тим, щоб, наприклад, візерунок на цій дверній ручці вийшов саме таким; як майстер уважно приглядався до кожної деталі, до кожного повороту візерунка; як здував металевий пил і розмірковував над тим, щоб робота вийшла красивою і зручною для тих, хто цими речами користуватиметься: через десять, сто чи двісті років – неважливо. Я поважаю речі, зроблені руками людей. Можливо, тому, що сам люблю майструвати.

«Але це все – маячня! – поважно прорік дідуган. – Зараз я розкажу тобі про найголовніше!» Він відчинив двері до туалету і суворо запитав: «Бачиш?!» – показуючи палицею всередину. Я заглянув – там стояв звичайний європейський унітаз. «Це – для тебе! – дідуган підняв указівного пальця вгору і значуще похитав перед моїм носом. Це був жест не для нього, але і не для мене, це був жест для когось іншого, того, кого тут тепер не було. – Бо це – західний туалет! Для таких, як ти! А тепер ходімо далі!» За рогом він відчинив ще одні двері: «Дивися сюди!» Я заглянув. Це також був туалет, але унітаз із підлогою знаходився на одному рівні, а на зливному бачку висів шланг для підмивання. «А от це – східний туалет, для таких, як я! – цього разу повчально промовив дід і знову захитав пальцем у повітрі. – Ти знаєш, як він працює? Відчуваєш різницю?» Я, звісно, знав, бо вже давно оцінив переваги такого роду гігієни. Дідуган пустився у якісь спогади з історії готелю і своєї родини, але його англійська була далека від досконалості, тому я вирішив змінити тему і запитав, чи знає він, як краще вранці добратися до автовокзалу. Дід підморгнув і сказав, що, мовляв, не треба хвилюватися, а треба бути спокійним, – не вистачало лише, щоб він це заспівав! Він довго і ретельно показував на мапі міста дорогу, щохвилини перепитуючи, чи добре я все зрозумів, – мене вже нудило, аж ось, нарешті, з’явилися якісь нові майбутні мешканці і стали тицяти діду паспорти, і я вислизнув – спочатку до свого номера, де кинув наплічника і вмився, а потім і на вулицю. До центру виявилося недалеко. Незважаючи на восьму вечора, більшість магазинів працювали. Я згадав, що непогано б купити якісь джинси – мої вже геть протерлися, – речі тут досить дешеві. Але спочатку я зайшов у кафе. За стійкою наливав каву чоловік років п’ятдесяти, вусатий, товстий і добрий, – це впадало в очі відразу – те, що він добрий. Бувають такі люди, від яких віє позитивною енергетикою, вони обдаровують нею весь навколишній світ незалежно від свого настрою і пори року. Я завжди заздрив таким людям, мені самому хотілося бути таким – спокійним, мудрим, урівноваженим, але ніколи не виходило: мій внутрішній стан, певне, зовсім інший. Над стійкою висіла знайома до болю фотографія зі спортивного журналу – збірна Аргентини з футболу, чемпіон світу 1978 р. Така сама довго висіла над письмовим столом, за яким я робив шкільні домашні завдання. Я взагалі не дуже люблю футбол, точніше, зовсім не люблю, дивлюся лише фінали ЧС і ЧЄ, а також ЛЧ – зайвий привід випити з друзями пива. Але у 1978 р. я, зовсім малий, через перелом ноги змушений був сидіти вдома перед телевізором, а не робити важливі справи з друзями на вулиці. Я не пам’ятаю навіть, хто грав у фіналі з аргентинцями, але тоді я шалено вболівав чомусь саме за Аргентину. Можливо, мені подобалася їхня форма, у блакитно-білу смужку футболки і чорні труси, можливо, подобалося, як емоційно вболівають на аргентинських стадіонах за свою національну збірну, кидаючи на поле конфеті, або красиві назви міст – Буенос-Айрес, Кордоба – не знаю, але склад тієї команди я можу назвати й тепер, навіть якщо розбудити мене посеред ночі: Філол, Пасарелла, Арділєс, Кемпес – я пам’ятав не футбол, я пам’ятав обличчя тих красивих смаглявих людей, їхні довгі зачіски, палкі емоції, шалену енергію, жадобу до перемоги... Під знімком висів ще один, але не з журналу – звичайне чорно-біле фото аматорської футбольної команди. Крайнім праворуч сидів молодий футболіст із вусами, дуже схожий на чоловіка в білому халаті за прилавком, який саме закінчив розмовляти з клієнтом і звернувся до мене: «Добрий вечір, ми вас смачно нагодуємо!» – «Це ви! – Я показав на нижнє фото. – А це – моя улюблена команда!» – І показав на збірну Аргентини. Господи, де б ще, як не посеред Сирії пізно ввечері я мав нагоду згадати той чемпіонат світу! Я писав, що не дуже люблю футбол, але ці спогади для мене значно важливіші, ніж спогади про Кемпеса чи Пасареллу. Це спогади про себе і про зовсім інший світ, уперше побачений по телевізору, – Латинську Америку. Саїд, так звали чоловіка за стійкою, нагодував мене на три дні вперед і не взяв ані ліри. Він покликав помічника, і той став за стійку, а сам піднявся зі мною крутими східцями на другий поверх. Звідти у вікно я бачив усю площу, яку заповнювала юрба людей і машин – увечері в арабів життя тільки починається по-справжньому. Ми присіли й заглибилися в «аргентинське танго» 78-го. Він, звісно, пам’ятав більше й детальніше, а я не пам’ятав майже нічого, але, зосереджено поглинаючи кебаб, слухняно кивав головою і цмокав язиком. Тепер я знаю про той чемпіонат значно більше. Потім Саїд розповів і про свою, через травму – коротку, кар’єру футболіста в місцевій команді. Він відвів мене до магазину свого брата, який продав мені джинси всього за 200 лір, тобто неповних 5 дол. США. При розрахунку я з’ясував, чому на Сході гроші і все інше заведено давати правою рукою. Це пов’язане зі сходом та заходом сонця, точно я не запам’ятав, ліва рука вважається нечистою, а права належить Аллаху. Ми розпрощалися добрими друзями.